Інститут президентства у сучасному світі та в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Львівький національний університет імені Івана Франка

Інститут президентства у сучасному світі та в Україні

Львів 2010

План

1. Історія президентства

2. Теоретичні підходи визначення місця Президента України в державному механізмі

3. Інститут президентства в Україні

4. Інститут президентства у сучасній політичній системі України

5. Моделі інституту президентства

Джерела

1. Історія президентства

У перекладі з латини «президент» означає: «той, що попереду». Розвиток цього політичного інституту бере початок наприкінці XVIII століття, з формуванням перших демократичних режимів у країнах Нового і Старого Світу. Упродовж XVIII-XX століть інститут президентства став майже невіддільним атрибутом республіканської форми правління і однією з ознак демократичного ладу. Як відомо, республіки існували з давніх-давен. Республіками були стародавні грецькі міста-поліси, у тому числі ті, що існували на території сучасної України: Херсонес, Ольвія, Пантікапей. Республікою був і Рим часів свого становлення (VI-I ст. до н. е.). В епоху середньовіччя (V-XV ст.) численні міста-республіки існували на території Італії (Венеція, Генуя, Флоренція). 1572 року час утворилася Республіка Сполучених Провінцій у Нідерландах; республіканський лад панував і в Англії часів революції (1649-1660). Але жодна з цих республік не управлялася на сучасний зразок. Перші республіки сучасного типу - себто з президентом на чолі - з'явилися тільки в Новому Світі. Їх виникнення було пов'язане передусім із прагненнями молодих, енергійних і неупереджених колонізаторів позбутися пережитків монархічного ладу. Саме з цієї причини посада Глави держави стала виборною, недовічною і, головне, обмеженою конституцією. На інститут президентства було покладено головне завдання республіканського ладу - гарантування конституції, а відтак і демократії. 1789 року першим президентом Сполучених Штатів Америки обраний Джордж Вашингтон. Після цієї події інститути президентства стрімко почали у країнах Нового Світу: президенти очолили: 1807 року - Гаїті, 1814 - Парагвай, 1816 - Аргентину, 1817 - Чилі, 1819 - Колумбію, 1821 - Коста-Ріку та Перу, 1824 - Мексику, 1825 - Болівію, 1830 - Венесуелу, Еквадор та Уругвай, 1835 - Нікарагуа, 1839 - Гватемалу, 1841 - Гондурас і Сальвадор, 1844 - Домініканську Республіку. Першими президентами - главами держав у Європі - стали 1848 року дві особи: Луї Наполеон Бонапарт у Франції та Й. Фурер у Швейцарії. В Азії першим президентом став 1911 року Сунь Ятсен у Китаї, незабаром - 1923 року - Мустафа Кемаль, прозваний Ататюрком, у Туреччині. Що ж до Африки - то 1847 року перший президент очолив Ліберію, 1854 - Оранжеву Республіку (1910 року увійшла до складу нинішньої Південно-Африканської Республіки).

У наш час президенти очолюють більшість держав світу. До функцій президента входять: представництво держави у внутрішніх і зовнішніх відносинах, забезпечення державного суверенітету і національної безпеки, призначення і звільнення глав дипломатичних представництв за кордоном і певної частини урядовців усередині держави, командування збройними силами, нагородження державними нагородами, присвоєння військових і цивільних звань, здійснення помилування, прийняття до громадянства тощо. Залежно від того, є республіка президентською чи парламентською, президент має, відповідно, ширші чи вужчі повноваження у сфері призначення прем'єр-міністра і нормотворчої діяльності. У переважній більшості республік президент є визначальною політичною постаттю. Щоправда, у деяких країнах, як, наприклад, у Німеччині, Італії чи Ізраїлі, президент виконує здебільшого представницькі функції, а «обличчям» держави є канцлер або прем'єр-міністр. У багатьох країнах - наприклад, Великій Британії, Данії, Швеції, Іспанії, Японії та інших - збереглися монархічні династії. Залишаючись номінальними правителями, королівські особи усі державотворчі функції передають до парламенту або кабінету міністрів. Проте найстаріші і, якщо можна так висловитися, найуспішніші світові демократії - французька та американська - очолювані президентами, які володіють широкими повноваженнями.

Становлення інституту президентства - тривалий історико-політичний і правовий процес, до контексту якого входять розробка законодавчих і адміністративних актів, формування складної структури різних підрозділів, тісних взаємозв'язків з іншими політичними інститутами і суспільством у цілому. А тому в плані подальшого розвитку президентського інституту в нашій державі досить корисним має стати досвід зарубіжних держав, де президентство існує десятиліттями і навіть століттями, як. наприклад, у США Повноваження президента, його роль і статус у політичному житті держави визначаються конкретними умовами, історичними традиціями, результатами політичної боротьби, що знаходить свій реальний вияв у відповідних конституційних нормах. По-різному характеризується правове становище президента в конституціях зарубіжних держав. Окрім визначення правового статусу президента як глави держави чи як голови вищої законодавчої влади, конституції зарубіжних країн містять ряд суспільно важливих морально-політичних і громадянських обов'язків, котрих повинен дотримуватися президент протягом усього строку своїх повноважень. Від нього вимагається щоб він у всіх своїх діяннях невідступно дотримувався конституції та інших законів своєї держави. При всій своїй декларативності урочисте зобов'язання президента перед народом додержуватись Конституції та інших законів країни має суспільно-політичне значення. Цей обов'язок є одним з ключових елементів легітимності всього інституту президентства, невід'ємною умовою довіри до глави держави і важливим моральним засобом, який повинен вберегти президента від спокуси порушити ті чи інші правові норми.

2. Теоретичні підходи визначення місця Президента України в державному механізмі

У структурній організації Української держави Президенту належить особливе місце, оскільки він уособлює державу, виступає від її імені і забезпечує узгоджене функціонування всього державного механізму. У напівпрезидентській республіці, якою за формою правління є Україна, Президент структурно не належить до жодної з гілок влади. Це ускладнює чітке наукове визначення місця й ролі глави держави у державному механізмі, який базується на принципі поділу влади і потребує ґрунтовного дослідження функціонального призначення цього органу. Конституція України від 28 червня 1996 року закріпила положення, за яким “єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент” (ст.75), а „Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади (ст.113). Погляд на інститут президентства як орган, який перебуває над іншими гілками влади, є неправомірним та потенційно небезпечним для демократичного розвитку держави. Нині наука конституційного права пропонує виділити інститут президентства у самостійну гілку влади [60; 171]. С.Г. Серьогіна зазначає, що Конституція України 1996 року, позбавивши Президента України статусу глави виконавчої влади, називаючи його главою держави, одночасно зберегла за ним повноваження, які він виконував за Основним Законом України 1978 року. Широке коло повноважень з формування виконавчої влади і контролю за їх діяльністю дали йому змогу підкорити собі у ряд і всю вертикаль виконавчої влади. Саме це призвело до появи двох центрів політичної влади в Україні - глави держави і парламенту - і боротьби між ними за право визначати основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики. Саме така ситуація, як вважають українські вчені-правники, небажана і повинна бути вирішена Конституцією України. С.Г. Серьогіна вважає, що проголошення Президента України гарантом певних соціально-політичних цінностей не може слугувати підставою його права діяти за межами компетенції, закріпленої Конституцією, оскільки це може призвести до підриву основ конституційного ладу України [61; 107].

В сучасному світі інститут президентства досить поширений. Президенти є главами держав у майже 150 країнах світу [62; 3].Відсутність в Конституції України положення „Президент-глава виконавчої влади” дає підстави для заперечення щодо встановлення відносин владарювання - „підлеглості” між Президентом України і Кабінетом Міністрів. За своїм змістом інститут підлеглості відносно державних органів має максимальну міру адміністративної залежності як нижчестоячого органу від органу вищого рівня. Як зазначає професор В.Б. Авер'янов, це є свідченням того, що останній є вищою структурною ланкою відносно Уряду, а це суперечить ч.1 ст.113 Конституції, відповідно до якої Кабінет Міністрів - це вищий орган в системі органів виконавчої влади [63; 9-10]. Продовжуючи викладену вище думку слід зазначити, що Президент України - глава держави, а виконавча влада в Україні інституційно опосередкована Кабінетом Міністрів України під головуванням Прем'єр-Міністра, центральними органами виконавчої влади і місцевими державними адміністраціями, котрі одночасно є органами державного управління. Не включений інституційно в систему органів виконавчої влади, Президент України функціонально, через обсяг своїх повноважень, досить тісно з нею пов'язаний. Виходячи із цього співвідношення повноважень Президента України і Уряду є важливою державно-правовою проблемою. [63; 38]. На сьогодні позиція Президента України відносно Уряду перебуває на межі двох концепцій: обмеженої, - якщо Президент не дублює діяльність Уряду, а лише контролює її, і розширеною, - коли, Президент стає, по суті, і главою виконавчої влади, не беручи при цьому на себе політичної відповідальності за негативні наслідки неурядової політики. В даному випадку виникає двовладдя, або, навпаки, діяльність Уряду стає однією із функцій президентської влади. Окрім того, Президент України, який не очолює Уряд і не є главою виконавчої влади, разом з тим наділений широкими повноваженнями вищої виконавчої влади. Це знаходить виявлення у тому, що він є Головнокомандуючим Збройних Сил України, має право законодавчої ініціативи, видає укази, призначає багатьох посадових осіб держави тощо. Українські вчені-правознавці, зокрема, Ю.М. Тодика, С.Г. Серьогіна, В.Д. Яворський та інші, вважають, що Президент України виступає як носій повноважень виконавчої влади і входить в систему органів виконавчої влади функціонально-через обсяг своїх повноважень у сфері виконавчої влади [64]. Конституція України виводить Президента за межі виконавчої влади і відносить такі повноваження, як управління державним майном і підготовка на розгляд Верховної Ради України проекту Державного бюджету, до прерогатив Уряду. Ряд конституційних положень свідчить про те, що Президент безпосередньо впливає на урядову діяльність, а саме: відправляє у відставку Уряд та керівників місцевих державних адміністрацій; відміняє акти Уряду та Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Сам Президент неодноразово підкреслював, що Конституція закріпила за ним можливість безпосереднього впливу на виконавчу владу. Наприклад, за ініціативою Президента в 1997 році відбулись ротації в економічному блоці Уряду, котрий було сформовано Прем'єр-міністром. Визначаючи місце Президента України в системі органів державної влади неможливо не дати самого визначення поняття „Президент України”.

Юридичний енциклопедичний словник визначає президента (від лат. Presidens - той, хто сидить попереду) - як главу держави і виконавчої влади або тільки главу держави в країнах з республіканською формою правління [65; 244]. На думку провідного українського вченого В.Ф. Погорілка, Президент - це, як правило, одноособовий виборний глава держави в країнах з республіканською формою правління, який обирається її громадянами або парламентом на 4-7 років. [66; 482]. На думку академіка НАН України Ю.С. Шемшученка, Президент України - це глава держави, що виступає від її імені (ст.102 Конституції України). [67; 65]. На думку професора В.Ф. Опришко, Президент визначається як „носій верховної державної влади і вищий представник держави у її відносинах з іншими країнами”[68; 230]. Н.Г. Плахотнюк у своєму науковому дослідженні на тему: “Інститут президентства в Україні: конституційно-правовий аспект” визначає, що інститут Президента в Україні- це „фактично побудована відносно відокремлена структура” (орган держави) в цілісній системі вищих органів державної влади, діяльність якої регулюється соціальними, насамперед, правовими нормами [69; 4].

Виходячи з вищезазначених характеристик поняття „президент”, ми сміливо можемо констатувати, що Президент - це одноособовий глава держави або глава держави і виконавчої влади в країнах з республіканською формою правління, який представляє державу у міжнародних зносинах. За Конституцією України, Президент України - це одноособовий глава держави, який представляє державу у міжнародних зносинах і є гарантом державного суверенітету. Загальною рисою статусу президента для напівпрезидентських держав є прагнення поставити президента над традиційними гілками влади, всіма інститутами держави в самостійній якості, зокрема, як арбітра, координатора щодо органів державної влади, держави і суспільства [70; 222]. Таке тлумачення статусу глави Української держави фактично є реанімацією обґрунтування статусу конституційного монарха з точки зору органічної теорії держави у викладенні німецьких конституціоналістів ХVIII-ХІХ ст. Гербера, Мейєра та Аншютца і є небезпечним для неусталених традицій української демократичної республіки.

Інститут президентства є окремою структурою у державному механізмі країни, яка функціонує на базі відповідних правових норм, зокрема, на нормах конституції, законів про статус президента та інших законів. Нова Конституція України містить самостійний розділ під назвою „Президент України”, у якому закріплюються основи його правового статусу, порядок обрання, вступу на посаду, компетенцію та порядок усунення з поста в порядку імпічменту. Норми Конституції, що регламентують статус Президента України, з причин їх загального характеру дають досить широкий простір для тлумачення, що містить загрозу викривлення дійсних намірів законодавця і фактичного виходу глави держави за межі своєї компетенції. Це потребує зваженого й чіткого доктринального визначення цілісної концепції організації та функціонування інституту президентства в Україні, обгрунтування необхідного йому обсягу компетенції, а також ретельного дослідження основних політико-правових важелів впливу Президента України на різні сфери суспільного життя [61; 20]. Правовий статус президента визначається, як правило, конституціями відповідних держав, а іноді й окремими законами. Ці нормативно-правові акти визначають роль і місце президента в механізмі держави і його взаємовідносини з іншими органами державної влади, порядок заміщення поста президента, а також його повноваження та відповідальність за порушення конституції, державну зраду тощо. Статус президента має відмінності залежно від різновидності республіканської форми правління (парламентської, президентської або змішаної). У парламентській республіці президент є лише главою держави, в якій діє інститут контрасигнатури. Він полягає в тому, що акти президента діють лише за умови скріплення їх підписом прем'єр-міністра або міністра, відповідального за виконання цього акту. Президент у таких республіках не приймає рішень, які мають політичне значення. У президентській республіці президент є главою держави і главою виконавчої влади (США, Бразилія). Йому підпорядковані міністри як у випадку, коли вони складають уряд - раду (кабінет) міністрів, так і коли не утворюють колегіального органу. Посада прем'єр-міністра за умови утворення колегіального органу виконавчої влади у президентській республіці є символічною. Це - адміністративний прем'єр-міністр. Фактичним керівником уряду (ради, кабінету міністрів) є сам президент, відповідно не існує у таких республіках і уряду як колегіального органу, а є кабінет президента. За відсутності колегіальної ради (кабінету) міністрів міністри фактично є радниками, помічниками президента, вся повнота виконавчої влади належить президенту. Лише він приймає рішення, керує державною службою і делегує певну частину повноважень в галузі виконавчої влади підлеглим. За умови існування у президентській республіці ради міністрів, міністри підпорядковані президенту, вони призначаються і зміщуються президентом, щоправда, за рекомендацією прем'єр-міністра. Для парламентсько-президентської республіки характерними є істотні обмеження ролі президента парламентом, насамперед щодо призначення прем'єр-міністра (згода парламенту або однієї з його палат) і відповідальності уряду. В цілому ж глави (президенти) держав зі змішаною формою правління наділяються конституціями досить широкими правами в галузі виконавчої влади та іншими повноваженнями (нормотворчими, господарськими, координаційними тощо) [71; 20]. У цілому повноваження, що надаються президентам конституціями, досить широкі. Щоправда, в одних випадках вони реалізуються президентами безпосередньо (у президентських і напівпрезидентських республіках), а в інших, як правило, - через ради (кабінети) міністрів (у парламентських і напівпарламентських республіках).

Президент, як глава держави, втілює національну єдність, наступність державної влади, він є гарантом національної незалежності і територіальної цілісності, а іноді проголошується також арбітром, координатором діяльності державних органів тощо.

Незалежно від форм правління президент є представником держави за її межами і всередині країни. Він, зокрема, укладає міжнародні договори, призначає дипломатичних представників, приймає іноземних дипломатичних представників. Від імені держави президент нагороджує державними нагородами, присвоює почесні звання, приймає осіб до громадянства даної держави, дозволяє вихід з громадянства, здійснює помилування засуджених тощо.

У більшості країн президенти мають повноваження, що стосуються організації і діяльності органів законодавчої влади. Вони призначають дати проведення виборів у парламенти, скликають їх на сесії, можуть достроково розпускати парламенти з обов'язковим призначенням нових виборів, санкціонують і промульгують (підписують і оприлюднюють) закони, мають право вето (право повернення закону на повторний розгляд парламенту). Президенти мають також право законодавчої ініціативи, право звернення до парламенту з посланнями, які не підлягають обговоренню, тощо. Президенти мають значні повноваження також щодо формування й інших органів державної влади та призначення вищих посадових осіб. Це стосується насамперед формування (призначення) урядів, призначення суддів, формування або участь у формуванні органів конституційної юстиції, пропонування парламенту кандидатур для призначення на вищі посади осіб тощо.

У багатьох країнах президент наділений повноваженням видавати нормативні і ненормативні акти, які мають силу закону. Нормативні акти приймаються (видаються), як правило, на основі делегування повноважень парламентом.

Поряд з цими повноваженнями президенти мають право оголошувати надзвичайний чи воєнний стан, вводити президентське правління у суб'єктах федерації.

У всіх країнах, за конституціями, президенти є головнокомандувачами, відповідають за безпеку держави як гаранти її цілісності. Ці повноваження - президенти, як правило, здійснюють через раду безпеки або подібні їй органи.

За конституціями більшості країн, президенти мають розгалужену систему гарантій своєї діяльності у вигляді стримань і противаг та несуть відповідальність за свої дії. Зокрема, президентам властиві такі інститути стримань і противаг щодо інших органів державної влади: право розпуску парламенту (право дострокового припинення його повноважень), право вето (право повернення парламенту законів на повторний розгляд), право призначення референдуму тощо.

Президент, на відміну від монарха, несе конституційну відповідальність за виконання службових обов'язків, за свої дії. Як правило, президент несе відповідальність за навмисне порушення конституції і законів, за державну зраду, заподіяння шкоди державній незалежності, вчинення інших тяжких злочинів.

Така відповідальність має переважно форму імпічменту, процедура якого полягає в тому, що спочатку парламент формулює й приймає обвинувачення президенту, а потім приймає рішення про зміщення його з посади. У деяких країнах парламент приймає лише обвинувальний висновок, а судить президента особливий суд (Франція, Польща).

З часу заснування інституту президентства в Україні статус Президента визначався по - різному. Так, за Законом „Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР” Президент оголошувався „найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади”. Саме таке формулювання ст.114-1 було внесено до Конституції Української РСР. Але невдовзі Законом від 14 лютого 1992 року „Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) України” ст.114-1, що визначала статус Президента, було викладено в такій редакції: „Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України”.Заміна статусу Президента як найвищої посадової особи держави на статус глави держави має принципове значення. Адже глава держави уособлює державу в цілому. Якщо інші державні структури виконують в державному механізмі певні функції - законодавства, управління і правосуддя, то Президент репрезентує державу в цілому як всередині країни, так і за рубежем. Стосовно ж визначення Президента як найвищої посадової особи, то це зводило б його лише до ролі першого чиновника держави, а за наявності інших гілок державної влади провокувало б конкуренцію керівників.

Майже таку формулу було збережено і в тексті Конституційного договору, який визначав Президента як главу держави і главу державної виконавчої влади України (ст.19 Конституційного договору).Натомість Конституція України 1996 року закріпила положення, за яким „Президент України є главою держави і виступає від її імені” (ст.102 Конституції). Слід зазначити, що поєднання функцій глави держави і глави виконавчої влади характерне для так званих президентських республік, в яких уряд очолює сам Президент. В напівпрезидентських республіках глава держави певним чином дистанціюється від виконавчої влади, яку уособлює уряд, хоча його повноваження багато в чому пов'язані саме з діяльністю виконавчої влади. В країнах, де в органах державної влади існують посади президента і прем'єр-міністра, нерідко виникають проблеми співвідношення їхніх повноважень, і розв'язуватись вони мають на основі конституційних положень, що закріплюють передусім статус глави держави. За Конституцією України 1996 року, повноваження Президента досить широкі. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина (частина друга ст.102). До того ж він забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави (пункт 1 ст.106). Зрозуміло, що реалізувати ці повноваження щодо найістотніших елементів державного життя, без використання особливої дискреційної влади, яка притаманна саме главі держави, неможливо.

Як зазначають Б.Н. Баглай і Б.Н. Габричидзе, „функція гаранта Конституції передбачає широке право Президента діяти на свій розсуд, виходячи не лише з букви, а й з духу Конституції і законів, надолужуючи прогалини в правовій системі і реагуючи на непередбачувані Конституцією життєві ситуації. Дискреція не перекреслює конституційного права громадян на судове оскарження дій Президента. Як гарант прав і свобод громадян Президент зобов'язаний розробляти і пропонувати закони, а в разі їх відсутності приймати укази на захист прав і свобод окремих категорій громадян у боротьбі з організованою злочинністю тощо [72; 247]. Разом з тим позиція Президента України як глави держави, його бачення шляхів розвитку суспільства не можуть не позначатись на діяльності інших владних структур. Парламент, працюючи над розвитком правової бази держави, має так чи інакше узгоджувати свої рішення з позицією Президента, оскільки лише за таких умов може забезпечуватись злагодженість функціонування всього державного механізму, стабільність суспільства і державної влади. Навіть, якщо більшість депутатів не поділяє поглядів Президента України на розв'язання тих або інших проблем, на зміст необхідного законодавчого врегулювання конкретних суспільних відносин, не рахуватись повністю з позицією Президента вони не можуть. Адже Президент зможе використати своє право і накласти вето на конкретний законопроект. І тому пошук компромісів, побудований на врахуванні позицій кожної з названих владних структур, є найбільш раціональним і логічним у механізмі реалізації державної влади, у виробленні політики держави. В цьому саме і полягає державна мудрість і мистецтво управління справами суспільства. Що ж до уряду, то позиція Президента в конкретних питаннях має для нього обов'язкову силу. По-перше, як це зазначено в ст.113 Конституції, Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і у своїй діяльності має керуватись не тільки Конституцією і законами України, а й актами Президента, прийнятими в межах його повноважень. І, по-друге, відповідно до пункту 16 ст.106 Конституції Президент має право скасовувати той чи інший акт Кабінету Міністрів, що не відповідає визначеній ним позиції. Саме це й визначає імперативність офіційної позиції Президента щодо діяльності уряду [73; 13].Значення Президента України в системі органів державної влади має подвійне значення, оскільки він водночас виступає і як посадова особа, яка повністю реалізує повноваження глави держави - одного з вищих органів державної влади, і як керівник-адміністратор. З одного боку, Президент як посадова особа монократичного органу має окреслену в Конституції компетенцію, яка визначає місце і роль глави держави серед вищих органів державної влади і повністю належить до предмету конституційного права. З іншого боку, як керівник-адміністратор він наділений певною компетенцією щодо організації роботи свого апарату, має повноваження щодо структурних ланок і окремих співробітників своєї адміністрації, різного роду дорадчих та консультативних органів. Відносини Президента із співробітниками своєї Адміністрації та інших допоміжних органів носять суто управлінський, субординаційний характер і регламентуються адміністративно-правовими нормами, закріпленими у підзаконних нормативних актах, більшість яких видані самим Президентом.

Можна зробити висновок про те, що Президент України знаходиться поза межами органів державної влади і наділяється нормативними, кадровими та процедурними повноваженнями щодо них. Це визначає особливості його правового статусу, аналіз якого показує, що Президент тяжіє до органів виконавчої влади.

Президент України як глава держави є лише одним з вищих органів державної влади (поряд з парламентом, урядом, Верховним Судом, Конституційним Судом). Він стоїть не над гілками влади, а між ними, забезпечуючи єдність державної влади і злагоджене функціонування її гілок. Саме на виконання зазначених функцій і спрямовані повноваження Президента України, що проникають у сфери функціонування усіх гілок влади. Тому діяльність Президента має спрямовуватись передусім не назовні державного механізму, а всередину. Гарантування Конституції, основних прав і свобод Президентом має досягатись не шляхом безпосереднього впливу на громадянське суспільство (для цього існують „традиційні” гілки влади), а шляхом впливу на інші вищі органи державної влади з метою координації, узгодження і консолідації, спрямування їх діяльності на виконання Конституції, засад внутрішньої та зовнішньої політики, визначених парламентом. Саме в цьому, на нашу думку, полягає сутність інституту президента у тій моделі напівпрезидентської республіки, яка закріплена Конституцією України 1996 року [75; 231-232]. Слід зазначити також, що, коли главі держави у структурі державної влади належить „провідна системоутворююча роль”, завжди надто великою є ймовірність замаху на владу. Для формування правової демократичної держави і виключення у майбутньому ексцесів культу особи й авторитаризму необхідно реалізувати потужний потенціал системи стримувань і противаг, передбаченої чинною Конституцією. Водночас потребують наукового обгрунтування і впровадження у політико-правову практику нові механізми, спрямовані на забезпечення неупередженості глави держави, на його „раціональне дистанціювання” від уряду і виконавчої гілки влади в цілому [62; 21].

модель інститут президенство президент україна

3. Інститут президентства в Україні

В Україні зародження демократичного суспільства розпочалося ще за часів козацтва, але бурхливий розвиток демократії та інституту президентства розпочався у 10-х роки ХХ століття. За часів діяльності Центральної Ради було видано чотири Універсали (Укази), які мали покласти основу демократизації українського суспільства. Останнім Універсалом, від 22 січня 1919 року, Центральна Рада проголосила повну політичну незалежність України від Росії. А 29 квітня 1918 року Центральна Рада обрала Михайла Грушевського Президентом Української Народної Республіки. Пост президента України був заснований 5 липня 1991 року постановою Верховної ради УРСР «Про вибори президента Української РСР». 1 грудня 1991 року відбувся всеукраїнський референдум, на якому, одночасно з проголошенням незалежності України, народ віддав перевагу президентській формі правління. Того дня був обраний перший Президент нової Української держави - Леонід Кравчук. У липні 1994 року, в результаті дострокових виборів Президента, країну очолив Леонід Кучма. Кучма був при владі 10 років, вигравши й наступні президентські вибори - 1999 року.

Президент України.Статус та повноваження Президента України, а також порядок його обрання визначені Конституцією України.

Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.

Відповідно до статті 102 Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Основні повноваження Президента України закріплені у статті 106 Конституції України. Глава держави здійснює також інші повноваження, визначені Конституцією України.

Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.Глава держави користується правом недоторканності на час виконання повноважень. За посягання на честь і гідність Президента України винні особи притягаються до відповідальності на підставі закону.

Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України. Повноваження глави держави припиняються достроково у разі відставки; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я; усунення з поста в порядку імпічменту; смерті. Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки Президент України не був усунений з поста в порядку імпічменту.

4. Інститут президентства у сучасній політичній системі України

Запроваджена у 2006 р. політична реформа суттєво вплинула на роль і місце інституту президентства у сучасній політичні системі України. Йдеться про істотну корекцію конституційно-правового статусу цього інституту державної влади, а також політичного режиму і шляхів підвищення ефективності вітчизняної політичної системи, її складових. За нових умов взаємовідносини у трикутнику Президент-Верховна Рада-Кабінет Міністрів України базуються на дещо відмінних від попередніх конституційно-правових засадах. Проте повага до Конституції, до її духу й букви, дотримання відповідних законів мають стати інтегруючою силою демократичної державності. Попередня практика доби незалежного сходження України переконливо доводить, що демократія має вміти використовувати лише законні засоби для захисту як від екстремізму, неконтрольованої узурпації, так і свідомого перекручування повноважень щодо того чи іншого конституційного положення. Перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління покликаний сформувати новий статус президентури. Глава держави, відповідно до Конституції України, є її гарантом, він наділений широкими повноваженнями та прерогативами у різних сферах. За умов посилення парламентаризму Президент залишається досить важливим і авторитетним полюсом визначення політики держави, її стратегічного розвитку, він постає своєрідним арбітром нації. У недалекому минулому значний обсяг повноважень інституту президентства об'єктивно вимагав утвердження потужного штабу - адміністрації цього інституту. Оскільки місце і роль президентського штабу конституційно чітко і виважено не були визначені, вони по-своєму вирішувалися Президентом та діячами, які очолювали адміністрацію. У перші два роки президентства Л. Кучми технічно-канцелярська посада керівника його адміністрації підноситься вперше у СНД (саме в Україні, а не в Росії чи середньоазіатських державах!) до рівня впливової політичної постаті. Президентський штаб фактично постав вельми впливовим владним полюсом, який відігравав у державних справах провідну роль. Даний прецедент політичної дійсності не отримав належного унормування, закріплення у Конституції 1996 р. Відповідно потреби виконання величезних повноважень Глави держави та особисті амбіції керівників його адміністрації ставали підвалинами вдалих - чи не зовсім вдалих - прикладів авторитарного правління. З цим не могли змиритися не лише «одвічні опоненти» президента, але й парламентарі, чий здоровий глузд підказував доцільність обмеження повноважень, відходу від частих недемократичних відхилень чи навіть волюнтаристських збочень.

Нинішній конституційно-правовий статус інституту президентства поширює можливості щодо консолідації навколо нього провідних демократичних політичних сил і вищих владних органів. Цього імперативно вимагає і необхідність формування за нових умов більш ефективної форми державного правління та посилення в ній конструктивної ролі Глави держави як дієздатного політичного лідера. При цьому роль і діяльність Президента має бути у межах демократичних вимірів.

Конституція України в редакції, яка чинна з 2006 р., спричинила зміни у розподілі повноважень у владному трикутнику. Порівняно з попередньою практикою прерогативи інституту президентства відповідно були звужені. Водночас Президент, засади легітимації цього інституту, форма його всенародного обрання означають, що це досить потужний владний інститут. Президент України є Главою держави і виступає від її імені, він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Варто мати на увазі, що не лише конституційні повноваження визначають конкретний статус Президента. Влада Президента може певною мірою, а іноді й досить відчутно, залежати від його особистих якостей та конкретних політичних дій відповідно до перебігу подій. Останнє робить Президента активним чи пасивним діячем. Практика багатьох країн переконливо свідчить, що президенти уособлюють не лише відповідну націю,але й мають великий моральний авторитет. Щодо Президента України В. Ющенка - це досить потужний чинник, адже у нього великий міжнародний авторитет та широка популярність. За певних обставин саме цей факт може трансформуватися у реальну політичну владу, заперечувати яку іншим вітчизняним політикам може бути надто нелегко. Проте можуть статися й протилежні, вкрай небажані випадки.

Практика формування парламентської коаліції у період після виборі 2006 р. свідчить про значний вплив і можливості інституту президентства на цей процес. Саме позиція Президента, його вимоги щодо принципових засад майбутньої діяльності Уряду мали консолідуючу роль, сприяли підписанню Універсалу національної єдності представниками коаліції.

Аналіз дієздатності та впливу інституту президентства на політичне життя відповідної країни можна зробити за характеристикою повноважень - символічних, церемоніальних, процедурних, прерогатив щодо призначень та політичних повноважень Глави держави. Практика здебільшого держав розвинутої (а також і окремих країн молодої) демократії підтверджує, що багатьом з президентів вдається використовувати символічні повноваження як інструмент бажаного політичного впливу.

Це ремоніальні повноваження такі як - присудження почесних звань і нагород хоч мають і невеликий політичний потенціал, проте і вони можуть бути належною спонукою до відповідної політичної діяльності. Адже вони пов'язані з конкретними особами або навіть з верствами населення і їхнє використання спроможне додати впливу Президента.

Процедурні повноваження, особливо дотримання конституційних вимог і положень мають значно більшу політичну вагу, ніж попередні повноваження. За відповідних умов їх здійснення можна спричинити ту чи іншу конфігурацію (бажану чи навпаки), а то і конфронтацію. Тому їх варто використовувати як дієвий інструмент впливу.

Повноваження призначати на ключові посади, скажімо, президентської квоти, суддів Конституційного Суду відносяться до «політично важливих». Адже сам факт призначення на відповідну ключову посаду передбачає шанобливе ставлення до того хто призначає, а також лояльність щодо політичних рішень Президента. Насамкінець політичні повноваження, власне постають сутнісною характеристикою - право відкладального вето щодо законодавчих актів, право законодавчої ініціативи, а також виступаючи в ролі Головуючого Ради національної безпеки і оборони тощо. Такі можливості ведуть до прямих і безпосередніх наслідків для політичного життя країни. Зауважимо стосовно прерогатив Президента призначати вищих посадових осіб держави. Призначення на вирішальні посади своїх прихильників дозволяє Главі держави, окрім іншого, справляти належний вплив на проведення політики. У певних межах призначені ним особи можуть здійснювати вплив, недосяжний самому Президенту. Водночас, призначена особа може чинити спротив, перешкоджати проведенню політики, яку проводять відповідні особи чи особисті суперники Президента, або може видозмінювати цю політику, втілюючи її вибірково. Таким чином, право призначати виконавців політики може стати правом визначати фактично здійснювану політику. Конституційна основа визначає політичну легітимність дій Президента, а також впливає на ступінь готовності політичних і владних суб'єктів погодитися з ними, підтримати їх або заперечити. Президент може декретувати (видавати укази) все, що йому завгодно. Однак ймовірність того, що виданий ним документ матиме очікуваний вплив, визначається здебільшого його конституційністю. Президент забезпечує правонаступництво держави, представляє її в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю, веде переговори та укладає міжнародні договори України. Президент як державний інститут постає активним і впливовим у системі владних відносин та державного устрою. Інститут президентства покликаний стати консолідуючим центром і арбітром між гілками влади. За Президентом залишається повноваження визначати внутрішній та зовнішньополітичний курс держави. Водночас слід мати на увазі можливі щонайменше два варіанта перебігу політичних відносин: перший, коли у Парламенті буде сформована пропрезидентська більшість; інший - за умови, що коаліційна більшість у Верховній Раді не повністю поділятиме політичний курс Президента. Саме утворення коаліції влітку 2006 р. та підписання Універсалу національної єдності є тому підтвердження. За умов першого варіанта, звичайно найбільш бажаного, вірогідність успішного здійснення внутрішнього і зовнішньополітичного курсу держави, який визначає Президент, не викликає сумнівів. Президентський курсу такому випадку підтримає і поділятиме парламентська більшість, яка формує Уряд. Президент досить впевнено зможе спиратися на діяльність Кабінету Міністрів України.

За умов другого варіанта розкладу політичних сил, який досить вірогідно може постати після конституювання парламенту і його більшості, значно ускладняться можливості Глави держави щодо реалізації його політики. Відповідно вирішення багатьох принципових питань формуван ня і здійснення політики варто віднести до конституційного органу - Ради національної безпеки і оборони. Саме завдяки цьому органу, Президент спроможний буде реально впливати на перебіг політичних подій. Окрім власного впливу тут ще на його боці не лише секретар РНБО, але й силові міністри та керівник зовнішньополітичного відомства. Зазначимо, що за найнесприятливіших політичних умов Президенту може протистояти опозиційна парламентська більшість. У такому випадку Президент змушений буде мати справу з цією більшістю і відповідно головою уряду, який до неї належатиме. Подібний перебіг подій неодноразово спостерігався у повоєнній Франції. За таких умов Глава держави постає швидше арбітром, охоронцем Конституції. Президент може спілкуватися з Парламентом тільки через послання, наприклад позачергові, використову вати відкладальне вето щодо законодавчого процесу тощо. Глава держави постає консолідуючим чинником суспільства, але при цьому він однозначно не повинен ставати на сторону тієї чи іншої політичної сили. Водночас, за будь-якого розкладу політичних сил, за нових умов по тужними чинниками Президента щодо визначення внутрішнього та зовнішньополітичного курсу держави і проведення відповідної політики постають наступні конституційні норми. По-перше, Глава держави необмежений у впливі щодо формування на основі узгодження політичних позицій парламентської більшості із коаліцій депутатських фракцій. І тут може бути широке поле маневру, особливо з огляду на варіанти досягнення кількісної переваги та формування коаліційної угоди. По-дру ге, саме Президент вносить пропозицію щодо призначення кандидатури прем'єр-міністра Верховною Радою України за поданням коаліційної більшості Парламенту. Глава держави у 15-денний термін визначається стосовно кандидатури прем'єр-міністра і вносить до Верховної Ради подання про її призначення. Протягом цього терміну є можливості для належного впливу та досягнення політичних домовленостей з суб'єктами, від яких залежатимуть відповідні рішення. По-третє, прерогативою виключно Президента є подання стосовно призначення Парламентом силових міністрів та керівника зовнішньополітичного відомства України. Від лояльності саме цих політичних постатей залежить найбільшою мірою не лише спрямованість, а й відповідний зміст політики нашої країни. За умов пошуку спільних кадрових рішень призначення на останні посади, чи одну з них може мати компроміснікандидатури. По-четверте, потужним чинником політичного впливу Президента на парламент може стати звернення до Конституційного Суду з метою надати відповідне тлумачення тієї чи іншої проблеми, правової колізії.

По-п'яте, у арсеналі впливу і пошуку прийнятних рішень з Парламентом у Глави держави є інститут Постійного представника у Верховній Раді. За умови призначення на цю посаду вельми авторитетної політичної особи (скажімо, колишніх - спікера законодавчого органу, голови уряду) рівень впливу інституту Президента на перебіг політичних дискусій і рішень Парламенту може значно зрости. Зважимо на те, що діяльнісна ініціатива Глави держави може бути перенесена на політичне поле Парламенту, його повноважень. Запропонувавши попереднє узгодження і розгляд майбутніх кадрових призначень, Президент спроможний належним чином впливати на реалізацію прерогатив самої Верховної Ради, до яких віднесено призначення за поданням голови Уряду членів Кабінету Міністрів, голів Антимонопольного комітету, Держкомітету телерадіомовлення, голови Фонду держмайна тощо. На ефективність нової політичної системи впливатимуть різні чинники - від особистих уподобань, розумінь конституційних положень - до законодавчого унормування владних відносин. Шляхи запобігання різним колізіям потрібно і необхідно буде ще ствердити у відповідних законах про Президента, Кабінет Міністрів, про Ре гламент роботи Верховної Ради України тощо. Нині, відповідно Конституції, за Президентом визначено право достроково припиняти повноваження Верховної Ради у трьох конституційно передбачених випадках. Ця норма є в руках Президента потужним стимулом до конструктивності, важелем впливу щодо плідної діяльності Парламенту.

Таким чином, прагматичний підхід щодо утвердження нових засад вітчизняного інституту президентства в контексті розвитку політичної системи суспільства, національні інтереси зміцнення української державності імперативно вимагають реалізації наступних визначальних напрямів діяльності інституту президентства:

- домінування конструктивної співпраці з іншими інститутами політичної влади і, перш за все, - Парламентом та Урядом;

- впровадження цивілізованих методів пошуку компромісів і толерантного розв'язання тих чи інших політичних проблем суспільного розвитку;

- здійснення президентурою ролі інтеграційного суспільно-владного інституту щодо забезпечення умов для соціально-політичної злагоди;

- забезпечення законодавчого закріплення базових принципів і юридичного унормування розподілу повноважень між політичними центрами, полюсами здійснення державної влади;

- гарантування належного ступеня підтримки громадянами державної влади, її поточного і стратегічного курсу.

5. Моделі інституту президентства

Перші республіки сучасного типу -- з президентом на чолі -- з'явилися в Новому Світі. Їх виникнення було пов'язане з прагненнями молодих, енергійних і неупереджених колонізаторів позбутися пережитків монархічного ладу. Саме з цієї причини посада глави держави стала виборною, недовічною і, головне, обмеженою конституцією в юридичних повноваженнях. В умовах республіканського ладу на інститут президентства було покладено головне завдання -- гарантування дотримання конституції, а відтак і демократії.

Такий інститут президентства був оформлений Конституцією США у 1787 році, де наприкінці XVIII століття й було створено нову владну структуру. На початку XIX століття інститут президентства почали впроваджувати в державновладні механізми країни Латинської Америки. Однак, порівнюючи зміст, а, головне, ефективність функціонування інституту президентства в США й країнах Латинської Америки, можна зазначити, що США досі залишаються єдиною у світі країною з ефективною президентською системою правління. Президентські системи їхніх південних сусідів, за оцінкою аналітиків, дуже слабкі. В Європі активне впровадження республіканської форми правління з інститутом президентства розгортається у XX столітті -- із закінченням Першої світової війни. Вперше в Європі посада президента на конституційному рівні була закріплена у Франції у другій половині XIX століття. Після Другої світової війни, коли кількість держав з республіканською формою правління становила вже 80% від загальної кількості країн світу, посада президента стає майже невід'ємним атрибутом республіканської форми правління й однією з ознак демократичного ладу. У сучасному світі президентство -- дуже ємний і багатоликий інститут. У 1993 році зі 183 держав світу 130 мали у своєму механізмі пост президента. У сучасній науці традиційною є така класифікація республік: парламентська, президентська та напівпрезидентська. Вона дуже схематична й не розкриває особливостей, що притаманні кожній моделі інституту президентства залежно від умов існування. Прагнучи збагнути нюанси функціонування президентської структури в різних владних системах, класифікувати й у такий спосіб розмежувати види республіканського правління, дослідники нині запроваджують нові категорії й визначення, наприклад: парламентсько-президентська чи президентсько-парламентська республіка. На думку багатьох учених, класичною є президентська форма правління у США. Політичну систему вважають президентською в разі, коли: а) глава держави (президент) обирається на основі загальних виборів; б) протягом встановленого терміну правління главу держави не можна позбавити влади парламентським голосуванням; в) президент справді призначає главу або інших керівників уряду. Серед сучасних типологій інституту президентства найвідомішою є типологія М. Шугарта та Дж. Кері. Згідно з нею президентська модель є такою: по-перше, загальні вибори носія верховної виконавчої влади незалежно від того, одновладним чи колегіальним є цей орган; по-друге, термін повноважень є фіксованим незалежно від рівня довіри та, по-третє, глава уряду призначає уряд і корегує його склад. Порівнюючи парламентську та президентську форми правління, А. Лейпхарт зазначає три «критичні» відмінності між ними. По-перше, за парламентської форми правління прем'єр-міністр, посада якого може мати різні назви, та його кабінет є відповідальними перед законодавчим органом у тому значенні, що вони залежать від довіри законодавчого органу і можуть бути звільнені/позбавлені повноважень унаслідок застосування вотуму недовіри. Водночас за президентської форми правління главою уряду є президент, який обирається на конституційно визначений період і не може бути відправлений у відставку через вотум недовіри. По-друге, президенти обираються на загальнонародних виборах безпосередньо або опосередковано, тоді як прем'єр-міністри обираються законодавчим інститутом. По-третє, парламентські системи характеризуються колективними або колегіальними виконавчими структурами, натомість президентські представлені неколегіальним органом з однією особою на чолі. Внаслідок цього президентські адміністрації характеризуються тим, що їх члени є простими радниками та підлеглими президента. Це призводить до того, що найважливіші рішення в парламентських системах ухвалюють цілим кабінетом, а в президентських системах вони можуть бути прийняті президентом самостійно або з урахуванням, без і навіть усупереч позиції членів адміністрації.

Для дослідників інституту президентства інтерес також становить напівпрезидентська форма правління. Однак звернімо увагу, що нині в колах західних учених немає єдиного погляду на сутність напівпрезидентської (змішаної) республіки й відповідно немає чіткого розмежування держав із напівпрезидентською й парламентською формою правління. Про це свідчать праці таких дослідників, як М. Дюверже, М. Шугарт, Дж. Кейрі, Дж. Сарторі, котрі впродовж двох останніх десятиліть XX століття доклали значних зусиль для з'ясування сутності й розмежування систем влади. Концепція напівпрезидентської форми правління була розроблена і впроваджена в простір політичної науки М. Дюверже для характеристики політичного режиму V республіки у Франції. Головними ознаками цієї форми правління Дюверже вважав: 1) обрання президента загальним голосуванням; 2) прем'єр-міністр і міністри мають виконавчу й урядову владу і залишаються на своїх посадах доти, доки парламент перебуває стосовно них в опозиції. Відповідно така система не є простим поєднанням, синтезом парламентської й президентської форм правління, а, як підкреслює Дюверже, є чергуванням парламентської та президентської форм. Основні характеристики напівпрезидентської системи правління, на думку Дж. Сарторі, такі: по-перше, глава держави обирається на основі всенародних виборів прямим чи непрямим голосуванням; по-друге, він розділяє виконавчу владу з прем'єр-міністром у такий спосіб, що це призводить до її двоїстої структури. Окрім того, президент не залежить від парламенту, однак він не уповноважений управляти сам, тому його воля має передаватися й здійснюватися через його уряд. Структура розподіленої влади за такої форми правління припускає різноманітні види рівноваги, а також зміну переваги повноважень у межах виконавчої влади за суворого виконання умови, що кожен елемент виконавчої влади існує автономно. Саме ці ознаки є визначальними для напівпрезидентської республіки. Всі інші -- тільки другорядні, вони не розкривають суті системи влади та підштовхують до неадекватних висновків. Водночас, порівняно з президентською владою американського зразка, напівпрезидентська модель правління в Європі не надає повноважень у сфері виконавчої влади. До того ж президент не є не лише главою уряду, а й сам уряд формується залежно від реального співвідношення партійних фракцій у парламенті. Щоправда, в конституціях багатьох європейських країн записано, що прем'єра призначає президент. Однак глава держави свідомий того, що може призначити на посаду прем'єра лише такого діяча, який, сформувавши уряд, отримає вотум довіри парламенту. Якщо відповідна партія має тверду парламентську більшість, у глави держави немає вибору й залишається тільки призначити главу цієї партії прем'єром. Отже, на думку Дж. Сарторі, під час аналізу позицій президента слід враховувати не лише конституційні норми, які регламентують його місце в політичній системі країни, а й реальний, практичний обсяг повноважень і можливостей, які має президент у системі взаємовідносин президент--парламент--прем'єр-міністр. Унаслідок цього принципового значення набуває роль парламентської більшості. За результатами аналізу Дж. Сарторі та М. Дюверже встановлено, що до напівпрезидентських (змішаних) республік відносили Веймарську республіку в Німеччині (1919--1933 рр.), Португалію (1976--1982 рр.), Шрі-Ланку (з 1978 р.), Фінляндію (з 1919 р.). А от з такими зразками систем влади, як в Австрії, Ісландії, Ірландії, виникали труднощі: президенти в цих країнах функціонують, однак, на думку Дюверже, лише як символічні керівники. Та якщо Дюверже відносив згадані країни до напівпрезидентських республік, то Дж. Сарторі -- до парламентських. Окрім того, на думку цих учених, позиція президента в системі взаємовідносин президент--парламент--прем'єр-міністр (уряд) залежить від форми правління, норм національної конституції та співвідношення політичних сил. Політична вагомість президента є найбільшою за президентської форми правління, меншою -- за напівпрезидентської і найменшою -- за парламентської форми правління.