Основи загальної теорії права та держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Поняття, ознаки та теорії виникнення держави

Держава - організація політичної влади домінуючої частини соціально неоднорідного суспільства, яка, забезпечуючи його цілісність і безпеку, вирішує загальносуспільні завдання та здійснює керівництво ним насамперед в інтересах його домінуючої частини.

Ознаки держави: - всезагальність -- компетенція держави поширюється на всіх суб'єктів правовідносин (людей, організації тощо), які знаходяться на її території;

суверенітет -- держава володіє верховенством, повнотою, самостійністю і формальною незалежністю влади від будь-якого іншого суб'єкта суспільного життя чи елемента політичної системи:

територіальність -- влада держави поширюється на певну територію, означену її кордонами, при цьому, на даній території може існувати тільки одна держава;

офіційний статус -- держава є єдиним представником всього населення, яке проживає на певній території;

апарат публічної влади -- держава складається з органів державної влади і управління, володіє апаратом примусу (військо, поліція тощо)

централізованість -- всі державні органи побудовані за ієрархічною системою,органи на місцях підпорядковуються органам у центрі.

держава володіє монопольним правом збирати податки і формувати державний бюджет.

офіційні атрибути держави: Державний герб, Державний гімн, Державний прапор.

держава має свою фінансову систему і грошову одиницю.

Концепції (теорії) походження держави:

Патріархальна теорія -- держава виникає з патріархальної родини внаслідок її зростання: родина - сукупність родин (селище) - сукупність селищ (держава).

Теорія насильства -- держава виникла , як наслідок завоювання одних народів іншими.

Теологічна теорія -- виникнення держави пов'язується з божественною волею, що обґрунтовує її вічність.

Теорія суспільного договору -- держава виникає в результаті суспільного договору між людьми як наслідок усвідомлення ними своїх нагальних потреб та інтересів.

Історико-матеріалістична теорія (соціально-економічна) пов'язує походження держави із результатом появи приватної власності, виникнення майнової нерівності, поділу суспільства на класи.

Органічна теорія -- процес виникнення і розвитку держави ототожнюється з біологічним організмом.

Психологічна теорія -- походження держави із особливостей психіки людини, усвідомлення людьми необхідності певних моделей поведінки.

Космічна - держави створені позаземними цивілізаціями.

2. Правова держава як гарант здійснення, охорони та захисту прав людини

Правова держава -- це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорону і захист основних прав людини. Основні загальні ознаки правової держави:

Соціально-змістовні:

1) закріплення в конституційному та інших законах основних прав людини;

2) панування у суспільному і державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому основні загальнолюдські цінності та ідеали.

Формальні:

1) чіткий розподіл функціональних повноважень держави між певними спеціалізованими системами її органів -- законодавчих, виконавчих, судових (принцип «розподілу влади»);

2) юридична захищеність особи

3) високозначуще становище у суспільному і державному житті судових органів як, у певному розумінні, вирішальної, найбільш надійної юридичної гарантії прав людини. Таке становище судових органів для того щоб оцінити, є держава правовою чи ні. Це пояснюється можливостями цієї «гілки» державного апарату у визначенні того, що є право, правомірність, правда, справедливість. Такі можливості зумовлюються специфікою формування судових органів, їх внутрішньою організацією (структурою), змістом повноважень, порядком (процедурою) судочинства.

4) неухильне і повсюдне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, насамперед державними та громадськими органами.

3. Сутність сучасної держави соціально-демократичної орієнтації

Держава соціально-демократичної орієнтації -- це організація політичної влади більшості населення у суспільстві з різноманітними формами приватної та суспільної власності на засоби виробництва, яка постійно поліпшує умови для здійснення основних прав людини, прав нації та народу на загальнолюдських засадах свободи, справедливості й солідарності.

Соціально-демократичне спрямування такої держави знаходить прояв у тому, що вона:

-- створює для всіх громадян формально рівні можливості участі у приватизації значної частини засобів виробництва та іншого майна

-- послаблює відчуження людини від управління суспільством, надаючи їй можливості впливати на здійснення державної політики шляхом участі у загальних виборах, референдумах, діяльності різноманітних політичних партій та інших громадських об'єднань тощо;

-- є прямим учасником, «співорганізатором» суспільного виробництва як власник вагомої частини сучасних виробничих засобів;

-- бере пряму участь у розподілі матеріальних благ через систему соціальних допомог, виплат, пенсій, прагнучи забезпечити мінімально необхідний рівень життя значної частини громадян;

-- користується підтримкою більшої частини населення країни;

-- проводить миролюбну зовнішню політику, бере все ширшу участь у розв'язанні глобальних, тобто загальнолюдських, проблем -- екологічних, енергетичних тощо.

Внутрішні завдання держав соціально-демократичної орієнтації

-- забезпечити кожній людині належні умови життя на засадах свободи, справедливості і солідарності.

-- сприяти формуванню соціально-орієнтованої ефективної ринкової економіки.

- створювати умови для формування і діяльності органів державної влади на засадах демократії, тобто відповідно до безперешкодного волевиявлення більшості народу в умовах вільної діяльності різноманітних громадських об'єднань.

Зовнішні функції держав соціально-демократичної орієнтації

-- участь у міжнародному забезпеченні і захисті прав людини; допомога населенню інших країн (у разі стихійного лиха, кризових ситуацій тощо);

-- участь у захисті природного середовища;

-- участь у міжнародному культурному співробітництві.

-- участь у створенні світової економічної системи на основі міжнародного розподілу та інтеграції виробництва і праці;

-- участь у розв'язанні глобальних господарських та наукових проблем (енергетичної, використання світового океану, досліджень і освоєння космосу тощо).

-- оборона своєї країни від зовнішнього нападу, анексії;

-- участь у боротьбі з порушеннями міжнародного правопорядку.

4. Форма держави. Елементи форми держави

Форми держави - це спосіб, порядок організації та здійснення державної влади, а також методи здійснення нею влади.

Елементи форми держави:

1) державне правління - спосіб організації вищої держвлади(структурний аспкет):

монархія - вища держ. влада здійснюється однією особою і зазвичай успадковується за кровно-родинним принципом: а)парламентська м. - глава держави не може безпосередньо впливати на склад і політику уряду, що формується виключно парламентом і лише йому підзвітний (Вел. Британія, Данія, Швеція) б)дуалістична м. глава держави особисто формує уряд, яким керує сам або через призначеного ним прем'єр-міністра(Кувейт)

республіка - вища держ. влада здійснюється представницьким колегіальним органом, який так чи інакше обирається населенням країни на певний строк: а)президентська р. - президент одноособово або з наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду , яким керує сам(США, Мексика, Аргентина) б) парламентська р. - президент не може безпосередньо впливати на склад і політику уряду, який формується виключно парламентом та підзвітній лише йому( Італія) в)напівпрезидентська р. - президент особисто пропонує склад уряду або його частини(прем'єр-міністра), який підлягає обов'язковому затвердженню парламентом(Україна, Франція).

2) держ. устрій - спосіб поділу території держави на певні частини і розподілу влади між її центральними органами та органами влади її частин(структурний аспект). - простий держ. Устрій - усі територіальні частини держави не мають свого суверенітету, усіх ознак державності. Вони є лише адміністративно-територіальними її підрозділами. - складний держ. устрій - територіальні частини держави мають суверенітет, належні ознаки державності (США, Швейцарія)- федерації. Є ще конфедерації (об'єднані союзи держав, котрі створюються для виконання певних завдань.) та імперії, метрополії та залежні території.

3) держ. режим - спосіб, порядок здійснення держ. влади певними методами. (функціональний аспект). Є демократичний та тоталітарний.

Демократичний - держ. влада здійснюється з дотриманням основоположних прав людини, із забезпеченням легальних можливостей вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократ інститути та діяльність громадських об'єднань , які впливають на здійснення держполітики. Є такі різновиди: ліберальний, демократично-консервативний, демократично-радикальний.

Тоталітарний - держ. влада здійснюється з істотним обмеженням або порушенням прав людини.

5. Механізм і апарат держави

Механізм держави - с-ма усіх держ. організацій, які виконують її завдання та реалізовують її ф-ції.=> держпідприємства - формування, котрі утворюються державою для здійснення її матеріально-виробничої діяльності або для надання певних матеріально-побутових послуг та ф-цій на засадах самофінансування та самоокупності.; держустанови - організації, котрі створюються державою у невиробничій сфері для виконання її гуманітарних завдань та функціонують як правило на основі бюджетного фінансування;держоргани - організації держави, які вона наділила владними повноваженнями щодо інших учасників суспільного життя та необхідними матеріальними засобами для здійснення цих повноважень.

Апарат держави - с-ма усіх органів держави, які беруть участь у виконанні її завдань і ф-цій. Орган держави - структурно організований колектив держслужбовців, котрі наділені державою владними повноваженнями та необхідними матеріальними засобами для виконання його завдань та ф-цій.

Органи держвлади:

* Законодавча влада - органи, основними напрямками діяльності яких є : прийняття законів держави, контроль за їх виконанням та регулювання фінансових коштів, бюджету держави. В Україні законодавча влада належить парламенту.

* виконавча влада - органи, котрі здійснюють виконання законів та реалізовуют ь держфункції в формі виконавчо-розпорядчрї влади. Є вищі (уряд, Кабінет Міністрів), центральні (міністерства), місцеві (адміністрації, управління, відділи)

* судова влада - форма правосуддя, розв'язання конфліктів, суперечок між суб'єктами права, захист та відновлення їх прав, притягають правопорушників до юридичної відповідальності.

6. Держава у політичній системі суспільства

Держава - це публічна влада, яка поширює свою дію на суспільство. Вона володіє монополією на примус щодо населення у межах певної території, має право на проведення від імені суспільства внутрішньої та зовнішньої політики, виняткове право видавати закони та правила, які є обов'язковими для всіх громадян, право на збирання податків, мита тощо.

Положення держави як центра, ядра політичної системи суспільства зумовлюється тим, що тільки вона:

виступає офіційним представником усього населення держави;

є уособленням суверенітету народу (нації), реалізує його права на самовизначення;

зобов'язана забезпечити і захистити основні права людини, всіх і кожного, хто знаходиться на її території;

бере на себе обов'язок задовольнити загально соціальні потреби;

встановлює формально обов'язкові для всіх загальні правила поведінки - юридичні норми;

володіє суверенною владою, тобто владою верховною і самостійною, формально незалежною від будь-якої організації або особи.

До основних ознак держави належать: наявність особливої системи органів та установ, що здійснюють функції державної влади; наявність права, яке закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; наявність певної території, на яку поширюється юрисдикція даної держави.

7. Сучасна Українська держава

Україна - президентсько-парламентська республікою. Єдиним органом законодавчої влади є парламент - Верховна Рада України, конституційний склад якої - чотириста п'ятдесят народних депутатів. Президент наділяється повноваженнями глави держави, виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції , громадянських прав і свобод.

Вищим органом у системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді. Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів, схваленої Верховною Радою.

Судову владу в Україні здійснюють виключно суди. Конституційний суд є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні.

До складу України входять 24 адміністративні області, Автономна Республіка Крим та два міста республіканського підпорядкування - Київ і Севастополь.

Україна - суверенна і незалежна держава; Україна - демократична держава; Україна - соціальна держава; Україна - правова держава; конституційне закріплення обов'язків, завдань і функцій Української держави.

До засад конституційного ладу входять закріплені Конституцією України риси Української держави, які характеризують її як саме конституційну державу. Так, ст. 1 Конституції України визначає Українську державу як суверенну і незалежну, демократичну, соціальну, правову державу.

Ознаками суверенітету Української держави є:

- верховенство державної влади на всій території України;

- єдність і неподільність державної влади;

- незалежність і самостійність державної влади.

1. Територіальна цілісність.

2 Єдиний конституційний простір. Конституція України є юридичною базою для формотворчої діяльності всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування, вона визначає зміст і напрямки розвитку галузевого законодавства.

3 Єдина грошово-кредитна система: гривня.

4. Національні Збройні Сили для забезпечення її внутрішньої та зовнішньої безпеки.

5. Державні символи: Державний Прапор, Державний Герб, Державний Гімн і столиця.

8. Право як загально-соціальне явище

У слов'янських мовах словом (терміном) «право» позначаються поняття, які відображають різні соціальні явища. Зважаючи на це, необхідно розрізняти відповідно право загально-соціальне і, так би мовити, спеціально соціальне, умовно кажучи, юридичне.

Загально-соціальне право -- це певні можливості учасників суспільного життя, які об'єктивно зумовлюються рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх однойменних суб'єктів.

Залежно від виду носіїв цих можливостей розрізняють права людини; права сім'ї, нації (народу), інших соціальних спільнот (класів, прошарків, груп, громадських об'єднань, трудових колективів тощо); права людства.

9. Об'єктивне юридичне право у системі соціальних регуляторів

Об'єктивне юридичне право -- це система загальнообов'язкових правил фізичної поведінки -- соціальних норм, встановлених або санкціонованих державою, які виражають волю домінуючої частини соціальна неоднорідного суспільства, спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі, а також на задоволення загально-соціальних потреб і забезпечуються державою.

Будь-яка держава зацікавлена у тому, щоб представити, проголосити, задекларувати встановлені нею приписи поведінки як дещо правильне, праведне, правдиве, справедливе. В такий спосіб сама етимологія зазначеного терміна начебто «підключається» державою для ідеологічної забезпеченості, обґрунтованості, підтримки її політики, її законів.

Проте лише реальна соціальна політика може засвідчити, чи є дійсно такими ці норми, тобто чи сприяють вони насамперед здійсненню й захисту основних прав людини, прав нації (народу), прав людства, чи допомагають вони прогресу всього суспільства.

Соціальна норма -- це зумовлене об'єктивними закономірностями правило фізичної поведінки (діяльності), яке має загальний характер, виражає волю певної частини або всього суспільства і забезпечується різноманітними засобами соціального впливу.

Загальний характер такого правила полягає в тому, що воно розраховане не на один випадок, а на групу, вид, коло суспільних відносин.

Соціальні норми класифікуються таким чином:

1) за їх генезисом, тобто за джерелом і способом утворення -- моральні, юридичні (правові), корпоративні (норми громадських об'єднань);

2) за сферою суспільних відносин, що ними регулюються, -- економічні, політичні, сімейні та ін.

Для кращого усвідомлення сутності й специфіки юридичних норм (система яких утворює об'єктивне юридичне право) їх слід зіставити з: а) тими нормами, які існували у соціальне нерозшарованому, соціальне однорідному суспільстві, і б) нормами, що існують у соціальне неоднорідному суспільстві одночасно, «паралельно» з об'єктивним юридичним правом.

Ознаки, що відрізняють норми права від норм поведінки у первісному, соціальне однорідному суспільстві:

Норми поведінки

виражають волю всіх членів суспільства;

виникають у свідомості членів суспільства;

не відрізняють прав від обов'язків;

забезпечуються громадською думкою (схваленням, осудом), звичкою, внутрішнім переконанням;

Своєрідним соціальним явищем є система правил діяльності, які встановлені або санкціоновані декількома державними чи міждержавними (міжнародними) організаціями, виражають їх узгоджену волю і спрямовані на регулювання їхніх взаємин. Для позначення поняття, яке відображає таке явище, теж використовується термін «право» -- міжнародне публічне право.

Крім соціальних, існують також інші види норм фізичної поведінки, скажімо, правила технічні, фізіологічні (біологічні), медичні, екологічні, агрономічні. Зачіпаючи у багатьох випадках інтереси людей, їхніх груп, об'єднань, тобто набуваючи певного соціального значення, вони нерідко «озброюються» відповідними засобами соціального контролю й забезпечення, а отже, функціонують як соціальні норми.

10. Основні права людини. Межі здійснення прав людини

Основні права людини -- це певні можливості людини, котрі необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку суспільства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

* фізичні (вітальні або життєві) права -- це можливості людини, необхідні для її фізичного існування, для задоволення її біологічних, матеріальних потреб (права на життя; фізичну недоторканність; вибір місця проживання; безпечне природне середовище; житло; належний рівень матеріального забезпечення; власність на предмети споживання; медичне обслуговування та інші види соціального забезпечення);

* особистісні права -- це можливості збереження, розвитку і захисту морально-психологічної індивідуальності людини, її світогляду та духовності (право на ім'я; честь і гідність; свободу сумління, переконань та їх прояву й поширення);

* культурні (гуманітарні) права -- це можливості збереження і розвитку національної самобутності, доступу до духовних здобутків людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому вдосконаленні (право на освіту й виховання; користування надбаннями культури і мистецтва; наукову, технічну і художню творчість; авторські права);

* економічні права -- це можливості людини реалізовувати свої здібності, здобувати засоби для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ (права на власність щодо засобів виробництва; здобуття професії; вибір та здійснення трудової або іншої діяльності; сприятливі умови та справедливу оплату праці; відпочинок і дозвілля);

* політичні права -- це можливості людини брати участь у державному і громадському житті, впливати на діяльність різноманітних державних органів, а також громадських об'єднань політичного спрямування (зокрема, право на громадянство та правосуб'єктність; участь у формуванні представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування; участь у державному ' управлінні суспільством; участь у створенні й діяльності громадських об'єднань; державний захист від порушень прав і свобод людини)

Здійснення прав людини - це практичне використання нею можливостей, які відображаються її відповідними правами.

Здійснення прав людини безпосередньо пов'язано із проблемою меж прав людини. Тобто своє право ми здійснюємо доти, доки воно не суперечить і не посягає на права іншої людини, на загальносоціальний інтерес.

Межі прав людини -- різноманітні природні і соціальні явища, які окреслюють зміст і обсяг прав людини.

Класифікація меж прав людини:

1. від характеру середовища, в якому обмежуються права людини:

природні (біологічні, фізіологічні, екологічні, "здоров'я населення")

соціальні (економічні - „загальний добробут", політичні - "інтереси державної безпеки", духовно-ідеологічні - "справедливі вимоги моралі").

2. від волі суб'єкта: абсолютно-об'єктивні (певні явища природи), відносно-об'єктивні (законодавчі обмеження), об'єктивно-суб'єктивні (приналежні людині, але від неї не залежать - підсвідомість людини, інстинкти), суб'єктивні (самообмеження - добровільне невикористання свого права у повному обсязі).

3. від ступеня соціальної обґрунтованості: цілком підставні, переважно підставні, мало підставні, безпідставні.

7. за юридичною значущістю: .

В Загальній декларації прав людини міститься таке положення: „При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві”.

11. Правові відносини

Правові відносини - це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких мають суб'єктивні права та юридичні обов'язки, які забезпечуються державою.

Основні ознаки правовідносин:

а) вони виникають на основі норм права;

б) характеризуються наявністю сторін, які мають суб'єктивні права та юридичні обов'язки;

в) є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб, організацій і спільностей;

г) здійснення суб'єктивних прав чи додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.

Структура правовідносин:

Суб'єкти

Об'єкти

Юридичний зміст

Фактичний зміст

Суб'єкти - носії суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

а) фізичні та юридичні особи;

б) державні та громадські організації;

в) різні спільності (трудовий колектив, нація, народ, населення відповідного регіону та ін.);

г) громадянське суспільство.

Суб'єкти правовідносин повинні володіти правосуб'єктністю, тобто здатністю бути носіями прав та обов'язків, здійснювати їх від свого імені та нести юридичну відповідальність за свої дії.

Фізичні особи як суб'єкти правовідносин можуть бути громадянами України, іноземними громадянами, особами без громадянства. Їх також можна поділити на приватних осіб, посадових осіб і спеціальні суб'єкти.

Юридична особа - організації, що мають особисте майно і які можуть від свого імені набувати майнових та особисто немайнових прав, виконувати обов'язки, а також бути позивачами в загальному, арбітражному чи третейському суді та нести юридичну відповідальність за свої дії.

Усі суб'єкти правовідносин повинні володіти правосуб'єктністю, котра складається:

Правоздатність

Дієздатність

Правоздатність - здатність особи бути носієм суб'єктивних прав та юридичних обов'язків (з народження).

Дієздатність - здатність суб'єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов'язки. Її поділяють на угодо- і деліктоздатність.

Угодоздатність - здатність суб'єкта правовідносин особисто своїми діями здійснювати і укладати цивільно-правові угоди.

Деліктоздатність - здатність суб'єктів правовідносин нести відповідальність (юридичну) за скоєне правопорушення.

З моменту реєстрації - юридична особа

З 18 років - фізична особа

Об'єкт - це ті реальні соціальні блага, котрі задовольняють інтереси та потреби людей і з приводу яких між суб'єктами виникають, здійснюються правовідносини,

змінюються чи припиняються суб'єктивні права та юридичні обов'язки, їх поділяють на матеріальні, духовні блага, дії суб'єктів правовідносин, результат їхньої діяльності.

Юридичний зміст - суб'єктивні права та юридичні обов'язки субєктів правовідносин, тобто можливість певних дій уповноважених суб'єктів і необхідність відповідних дій зобов'язаних суб'єктів.

Фактичний зміст - сама поведінка суб'єктів, їхня діяльність, у якій реалізуються суб'єктивні права та юридичні обов'язки сторін.

12. Правосвідомість та правова культура особи

Правосвідомість -- це специфічна форма суспільної свідомості, система відображення правової дійсності у поглядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його місце і роль щодо забезпечення свободи особи та інших загальнолюдських цінностей

Правосвідомість суспільства складається з трьох елементів: ідеологічних, психологічних і поведінкових.

Правова ідеологія -- це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, які відображують теоретичне (наукове) відношення суспільства до права, державно-правового розвитку, правових режимів, упорядкування суспільних відносин. Сучасна правова ідеологія включає в себе, зокрема, концепцію поділу влад, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей над інтересами окремих верств суспільства і, відповідно, домінування загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішнього права, теорії правової держави і громадянського суспільства, принципи демократизму, гуманізму, невідчуження природних прав людини тощо

Правова психологія вияляється в почуттях, емоціях, настроях членів суспільства щодо права, відображає його не узагальнено, а конкретизовано. В структурі правової психології слід виділити: 1) сталі (правові звичаї, традиції, звички) і динамічні (настрої, почуття, переживання) складові;

2) пізнавальні (правові емпіричні знання, уявлення, погляди) і емоційні (правові емоції, почуття, настрої) складові;

3) регулятивні (правові звички, традиції, звичаї) елементи.

Поведінкову частину правосвідомості складають мотиви правової поведінки, правові установки. Це ті елементи, які безпосередньо зумовлюють і визначають поведінку суб'єктів права, її напрямок, характер. Поведінкові елементи правосвідомості безпосередньо виступають об'єктом і засобом правового регулювання, тому що впливати на поведінку людей можна через їх правосвідомість, формування відповідних мотивів і правових установок.

Функції правосвідомості -- це головні напрямки її впливу на правові явища, правову систему в цілому. Основними функціями правосвідомості є:

когнітивна -- пізнання правової дійсності, в результаті чого формуються правові теорії, концепції, ідеї, суб'єкти набувають правових знань;

правоутворююча -- правосвідомість є джерелом права, правові нормативні акти виступають як форма зовнішнього виразу правосвідомості суспільства і законотворчих органів держави. Правові принципи, що є результатом правосвідомості, визначають основні якості норм права, форм і засобів правового регулювання;

регулююча -- вплив права на суспільні відносини.

Структуру правової свідомості становлять три складові: правові знання, правові оцінки і правові установки.

Суб'єкт набуває правових знань у процесі відображення різних правових явищ.

Необхідність і обсяг правових знань зумовлена включеністю суб'єкта в систему правових відносин. Набуття, засвоєння правових знань здійснюється за допомогою соціального і правового досвіду особи.

Роль правових оцінних уявлень виявляється у тому, що особа критично оцінює, співвідносить зі своїми поглядами про правове, обов'язкове, необхідне.

Правові установки, відображують не тільки готовність до певної правової поведінки, але й схильність до певних уявлень, оцінки правових явищ, тобто правові установки впливають як на регулятивну, так і пізнавальну та оцінну функції правосвідомості.

Правова культура -- це система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу і відображають у правовій формі стан свободи особи, інші найважливіші соціальні цінності.

Складовою культури як соціального явища важливим є рівень засвоєння членами суспільства правових цінностей (правових норм і принципів, навичок правомірної поведінки, поваги до права і т, ін.), ступінь оволодіння ними і практичного їх впровадження у життя.

Показник правової культури -- це міра активності суб'єкта права у правовій сфері, добровільності виконання вимог правових норм, реальності прав і свобод громадян.

Статичний (структурний) аспект правової культури -- це її склад, внутрішня форма, Динамічний (функціональний) -- виникнення, розвиток і взаємодія елементів правової культури між собою та іншими соціальними явищами.

Залежно від носія (суб'єкта) правової культури її поділяють на правову культуру суспільства, правову культуру соціальної групи і правову культуру особи.

Правова культура суспільства складається з таких найбільш великих правових утворювань:

системи правових норм як особливих правил поведінки, що зовні відображені у системі нормативних правових актів та конкретизуючи їх актів індивідуального регулювання;

сукупності правовідносин, тобто суспільних відносин, урегульованих за допомогою правових норм, які складаються з юридичних прав і обов'язків;

сукупності суб'єктів права (фізичних, включаючи посадових осіб, державних та інших організацій, соціальних груп, соціальних спільностей);

правосвідомості -- системи духовного відображення правової дійсності;

режиму законності і правопорядку -- стану фактичної впорядкованості суспільних відносин, урегульованих за допомогою правових засобів, зміст яких складають правомірні дії суб'єктів права.

За характеристикою правової діяльності (правомірної поведінки) правову культуру особи поділяють на: 1) теоретичну і практичну, в т.ч. професійну;

2) продуктивну і репродуктивну.

13. Правотворчість. Нормативно-правові акти та інші форми права України

Правотворчість (нормотворчість) - це діяльність компетентних державних органів, уповноважених державою громадських об'єднань, трудових колективів або (у передбачених законом випадках) усього народу чи його територіальних громад із встановлення, зміни і скасування юридичних норм. Соціальне призначення правотворчості - моделювати суспільні відносини.

Види юридичної правотворчості:

за суб'єктами:

правотворчість державних органів

правотворчість громадських об'єднань(які уповноважені державою на встановлення юридичних норм)

правотворчість трудових колективів

правотворчість народу (загальний референдум)

правотворчість територіальних громад (місцевий референдум)

за способом формування юридичних норм:

встановлення

санкціонування (схвалення і забезпечення державою неюридичних правил поведінки, що існували раніше).

Форми права - це спосіб внутрішньої організації, а також зовнішнього вираження змісту юридичної норми. Розрізняють внутрішню та зовнішню форму юридичної норми.

Види зовнішніх форм (джерел) права:

юридичний звичай

юридичний прецедент

нормативно-юридичний договір

нормативно-юридичний акт - письмовий документ компетентного органу держави (або уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи громадського об'єднання), в якому закріплено забезпечуване нею формально обов'язкове правило поведінки загального характеру.

Стадії юридичної правотворчості:

підготовка проекту нормативно-юридичного акта (прийняття рішення про необхідність розробки проекту; визначення проектантів; розробка проекту; погодження проекту із зацікавленими організаціями, доопрацювання проекту);

прийняття нормативно-юридичного акта (внесення проекту до правотворчого органу, обговорення проекту у правотворчому органі; прийняття нормативно-юридичного акта);

оприлюднення (опублікування) нормативно-юридичного акта.

Основні групи нормативно-юридичних актів:

закон - це нормативно-юридичний акт, який безпосередньо виражає волю народу або вищого представницького органу державної влади, регулює найважливіші суспільні відносини і має найвищу юридичну силу щодо всіх нормативно-юридичних актів

підзаконний акт - це нормативний акт компетентного органу, що видається на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання.

Види специфічних юридичних актів, які можуть набувати нормативного значення:

акти прямого волевиявлення народу

акти конституційного суду

рішення деяких громадських об'єднань та трудових колективів

судові рішення, якими визнаються нечинними як такі, що суперечать закону, нормативно-юридичні акти органів державної влади або акти органів місцевого самоврядування

Юридичні властивості нормативно-юридичних актів. Такі акти є:

формально обов'язковим волевиявленням органів держави

містять загальні правила поведінки

приймаються тільки певноми державними органами

мають точно визначені зовнішні ознаки (реквізити)

оприлюднюються (публікуються) у спеціальних - офіційних виданнях

поширюють свою чинність, формальну обов'язковість на певний час, простір, певне коло суб'єктів.

Чинність нормативно-правових актів:

А. Чинність у часі:

1. момент набрання чинності

2. напрямок темпоральної чинності

3. момент призупинення чинності

4. момент втрати чинності

Б. Чинність у часі

14. Система права і систематизація законодавства. Правові норми

Правова система - це комплекс взаємозалежних і узгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин, а також юридичних явищ, що виникають унаслідок такого регулювання (правові норми, правові принципи, правосвідомість, законодавство, правові відносини, юридичні установи, юридична техніка, правова культура, стан законності та її деформації, правопорядок та ін.).

Як комплексну характеристику юридичної сфери життя конкретного суспільства правову систему слід відрізняти від системи права. За обсягом і змістом вони не тотожні. Система права входить до правової системи.

Структура правової системи - це стійка єдність елементів правової системи, їх зв'язків, цілісності, зв'язків елементів із цілим.

Елементи правової системи суспільства:

-- суб'єкти права - фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства та ін.), юридичні особи - комерційні і некомерційні організації, держава, соціальні спільності та ін.

-- правові норми і принципи;

-- правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим функціонування правової системи;

-- правова ідеологія, правова свідомість, правові погляди, правова культура;

-- зв'язки між названими елементами, що визначають результат їх взаємодії - законність, правопорядок.

Взаємодія елементів (компонентів) правової системи суспільства дозволяє виділити п'ять підсистем її функціонування'.

1) інституційну - суб'єктний склад (суб'єкти права) як такий, що створює систему, чинник усієї правової системи;

2) нормативну (регулятивну) - правові норми і принципи, що регулюють відносини між суб'єктами права, що об'єктивовані та систематизовані в нормативно-правових актах;

3) ідеологічну - праворозуміння кожної людини, її правосвідомість і правова культура, можливість оцінити правове буття і вибрати варіант поведінки - правомірної та неправомірної;

4) функціональну - правотворчість, правореалізація, право-застосування, правове виховання, правовідносини, юридична практика. Через них формується, змінюється, здійснюється дія норм права;

5) комунікативну - інтегративні (сумуючі) зв'язки всіх підсистем функціонування правової системи суспільства в цілому, які визначають ефективність правового регулювання, законність і правопорядок.

Право - ядро і нормативна основа правової системи, її цементуючий стрижень. Праворозуміння - концептуальний фундамент правової системи. Законність і правопорядок - обов'язкові результативні елементи правової системи, без яких вона не в змозі ефективно функціонувати.

15. Правопорушення і юридична відповідальність

Правопорушення -- це суспільне шкідливий, протиправний вчинок, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність. До особливостей складу правопорушення слід віднести:

а) суб'єктом його є деліктоздатна особа, тобто така, що спроможна нести юридичну відповідальність;

б) необхідною ознакою суб'єктивної сторони є вина в формі умислу чи необережності; при умислі суб'єкт усвідомлює протиправність свого вчинку, передбачає і бажає настання його негативних наслідків (прямий умисел) чи свідомо допускає їх (непрямий умисел); при необережності особа передбачала можливість негативних наслідків вчинку, але легковажно розраховувала їх відвернути (самовпевненість) чи не передбачала можливості настання цих наслідків, хоча могла і повинна була це зробити (недбалість);

в) об'єктивна сторона правопорушення відповідає на запитання, яким саме чином скоєно правопорушення, якою була діяльність (бездіяльність) суб'єкта правопорушення, в чому саме поведінка правопорушника відрізняється за результатом -- суспільно-шкідливий результат правопорушення;

г) об'єкт правопорушення той самий, що і в складі правомірної поведінки, -- суспільні відносини, соціальні цінності.

Правопорушення кваліфікуються за: а) ступенем суспільної небезпеки -- на злочини і провини;

б) належністю норм права, які порушуються, до відповідних галузей права: кримінальні, цивільні, адміністративні і т. ін.);

в) колом осіб -- особові і колективні; г) за характером правових приписів -- нормативно-правові і дисциплінарні.

Злочинами визнаються правопорушення, з якими пов'язана найбільша небезпека для суспільства і особи, вони посягають на суспільний лад, власність, економічні, політичні, культурні і особисті права людини. Юридичним виразом особливої суспільної небезпеки злочинів є їх заборона кримінальним законом і застосування за їх скоєння кримінального покарання. У кримінальному законодавстві наведено вичерпний перелік злочинів.

Правопорушення, що не настільки небезпечні, як злочини, і відповідальність за які не передбачено кримінальним законодавством, належать до провини -- цивільної, адміністративної, дисциплінарної.

Цивільні провини -- це суспільнo-небезпечні порушення майнових і пов'язаних з ними особистих відносин, які регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного, фінансового, аграрного права.

Адміністративні провини -- це суспільнo-небезпечні вчинки, які посягають на громадський або державний порядок, суспільні відносини в сфері державного управління, права і законні інтереси громадян, що регулюються нормами адміністративного, фінансового, аграрного та інших галузей права.

Дисциплінарні провини -- це суспільне небезпечні вчинки, які заподіюють шкоду внутрішньому порядку діяльності підприємств, установ, організацій і тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність.

Правопорушництво як система правопорушень детерміновано: а) чинниками суб'єктивного характеру -- низьким рівнем правосвідомості, правовим нігілізмом, деформаціями в ціннісних орієнтаціях людей; б) конкретними протиріччями, що існують у суспільстві; в) недоліками в правовому регулюванні, неефективною діяльністю правоохоронних органів тощо.

Юридична відповідальність поділяється на перспективну (позитивну) і ретроспективну (негативну).

Позитивна юридична відповідальність - сумлінне виконання своїх обов'язків перед громадянським суспільством, правовою державою, колективом людей та окремою особою.

Ретроспективна юридична відповідальність - специфічні правовідносини між державою і правопорушником внаслідок державно-правового примусу, що характеризуються засудженням протиправного діяння і суб'єкта правопорушення, покладанням на останнього обов'язку перетерпіти позбавлення і несприятливі наслідки особистого, майнового, організаційного характеру за скоєне правопорушення.

Мета юридичної відповідальності - вияв її соціальної необхідності та ефективності.

Розрізняють такі види функцій юридичної відповідальності: превентивну (попереджувальну); виховну; репресивну (каральну); компенсаційну (поновлювальну); сигналізаційну (інформаційну).

Залежно від суб'єктів - органів, що накладають юридичну відповідальність, її поділяють на таку, що покладається: а) органами влади; б) виконавчими і розпорядчими органами; в) судовими та іншими юрисдикційними органами. Залежно від суб'єктів правопорушників вона буває: а) індивідуальною; б) колективною.

Розрізняють також внутрішню державну і міжнародну юридичну відповідальність. Поширеною є класифікація юридичної відповідальності залежно від галузевої належності правової норми, що порушена. На цій підставі розрізняють юридичну відповідальність:

а) кримінально-правову; б) адміністративну; в) цивільно-правову; г) трудову (дисциплінарну, матеріальну відповідальність робітників і службовців) та ін. Кримінальна відповідальність - різновид ретроспективної юридичної відповідальності, що полягає у застосуванні міри кримінального покарання до фізичних осіб, винних у вчиненні злочину.

Різновидом ретроспективної юридичної відповідальності є адміністративна відповідальність, під якою розуміють покладення на порушників загальнообов'язкових правил, що діють в управлінні та в інших сферах, адміністративних стягнень, котрі тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки майнового чи морального характеру.

Самостійним видом ретроспективної юридичної відповідальності є цивільно-правова відповідальність. Це відповідальність фізичної чи юридичної особи за порушення договірних зобов'язань, за заподіяння позадоговірної майнової шкоди, а також за порушення особистих майнових прав. Завданням цивільно-правової відповідальності є захист прав власника.

16. Поняття, предмет та система галузі конституційного права

Конституційне право - основна галузь права, норми якої закріплюють основи правового статусу громадянина в Україні, її державно-територіальний устрій, визначаючи систему основних принципів організації та діяльності державної влади та місцевого самоврядування, а також форми прямої безпосередньої демократії.

Предмет конституційного права становить конституційні відносини:

суспільні відносини, які становлять основи правового статусу людини в країні;

відносини становлять державно-територіальний устрій країни, визначають сферу діяльності державної влади, структуру держави та взаємовідносини зі складовими;

виникають у процесі організації та здійснення державної влади і місцевого самоврядування.

Особливості відносин:

стосуються найважливіших сфер суспільного життя;

виступають як базові у політичній, економічній, духовній та соціальних сферах життя суспільства.

Норми конституційного права об'єднуються в інститути.

Система галузей конституційного права складається з конституційно-правових інститутів:

загальні засади Конституційного ладу України;

основи правового статусу людини і громадянина України;

державно-територіальний устрій;

пряме безпосереднє народовладдя;

глава держави;

законодавча влада;

виконавча влада;

судова влада;

місцеве самоврядування.

17. Місце та роль конституційного права в системі права України

Конституційне право України -- це сукупність конституційно-правових норм, що регулюють визначену сферу суспільних відносин (конституційно-правові відносини).

Слід зазначити, що конституційно-правові відносини складаються із суб'єктів, між якими виникають зазначені правові відносини, об'єкта і змісту, тобто суб'єктивних юридичних прав і обов'язків.

Суб'єктами конституційно-правових відносин є фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства); спільноти людей (народ, який є джерелом влади в Україні); держава та її складові частини (наприклад, Автономна Республіка Крим); органи державної влади та місцевого самоврядування, депутати, політичні партії та масові громадські організації.

Об'єктом цих правовідносин є політична влада, державна територія, майнові цінності (об'єкти власності), дії (голосування під час виборів), особисті немайнові блага (недоторканність особи, таємниця листування).

Конституційно-правові норми -- це встановлені або санкціоновані державою загальнообов'язкові правила поведінки, які регулюють конституційно-правові відносини та становлять предмет галузі конституційного права. Норми конституційного права мають такі особливості:

1) вони здебільшого складаються тільки з диспозиції;

2) характеризуються відсутністю санкцій, що передбачені в інших галузях права;

3) гіпотеза в цих нормах рідко має словесне вираження.

Інститут конституційного права -- це система норм, що регулює однорідні й органічно пов'язані між собою конституційно-правові відносини в межах даної галузі права. У конституційному праві України розрізняють такі правові інститути: основ соціально-економічної системи, правового статусу особи, форми держави, виборчого права, парламенту, президентства, місцевого самоврядування та ін. Поділ конституційного права на окремі інститути визначає систему курсу конституційного права України.

Під системою конституційного права розуміється науково обґрунтоване об'єднання норм конституційного права в окремі групи відповідно до їх змісту і врегульованих ними суспільних відносин. Важливу роль у правовому регулюванні здійснення державної влади відіграють джерела конституційного права.

18. Джерела галузі конституційного права

Джерела конституційного права -- це нормативні акти, в яких містяться норми конституційного права, що торкаються невизначеного кола осіб.

Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.);

Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.);

Конституція України - основним джерелом конституційного права. (28 червня 1996) Вона містить у собі найважливіші конституційні норми, які регулюють основні сфери суспільних відносин, що виникають у процесі здійснення державної влади;

акти всеукраїнського референдуму;

рішення Конституційного Суду України, , який дає офіційні тлумачення Конституції України та законів України, визнає ті чи інші акти невідповідними Конституції України;

чинні міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України;

акти Верховної Ради України (закони, постанови, регламент);

Укази Президента України (мають вищу юридичну силу);

постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України;

Конституція та нормативні акти Автономної Республіки Крим;

рішення органів місцевого самоврядування, які містять певні норми конституційного права, регламенти Рад;

Акти прийняті на місцевих референдумах;

Статути територіальних громад.

19. Генезис та еволюція української конституції

Важливість та актуальність розробки проблеми конституційних обов'язків людини і громадянина в Україні визначається й тим, що в чинній Конституції України значно звузилося коло основних обов'язків порівняно з Конституцією УРСР 1978 року. Раніше наголошувалося на тому, що з розширенням кола основних прав і свобод буде розширено й коло основних обов'язків, але сьогодні ми спостерігаємо поступове розширення основних прав і свобод та, навпаки, звуження основних обов'язків. Такий процес потребує певної наукової розробки, дослідження й пояснення.

Обов'язки, закріплені в Основному законі, називаються конституційними. Отже, конституційні обов'язки - це встановлена державою в інтересах усіх членів суспільства й закріплена в Конституції держави необхідність, яка приписує кожній особі певні вид і міру поведінки й відповідальність за невиконання або неналежне їх виконання.

У конституційних обов'язках втілюються найбільш загальні вимоги щодо поведінки особи, виконання яких необхідно для нормального функціонування суспільства й держави.

Деякі автори справедливо виділяють три періоди становлення конституціоналізму в Україні, а саме: дорадянський (до 1917 року), радянський період та період становлення України як незалежної, суверенної держави [10, с. 172].

Дорадянський період Конституція Української Народної Республіки не набрала чинності, оскільки влада перейшла до гетьмана П. Скоропадського, який прийняв “Закони про тимчасовий державний устрій України”. Третій розділ цього акту називався “Права і обов'язки українських козаків і громадян”. У цьому документі вперше історії українського конституції закріплювалося, що захист Вітчизни є святим обов'язком кожного козака і громадянина Української держави (ст. 12). Ст. 14 закріплювала, що українські козаки і громадяни повинні платити встановлені законом податки і збори, а також відбувати повинності згідно з вимогами закону.

Загалом же для дорадянського періоду, у розвитку конституційно - правового статусу особи і регламентуванні основних обов'язків характерною була певна схожість конституційної теорії з європейським та почасти американським конституціоналізмом.

Радянський період. В основу Конституції УРСР від 14 березня 1919 року було покладено Конституцію РРФСР 1918 року. У цьому Основному Законі відкрито проголошувався класовий характер надання прав і свобод, а також закріплювався політичний режим диктатури пролетаріату Особливість правового статусу громадян УРСР полягав у класовому характері як прав і свобод, та і обов'язків. Конституція УРСР від 15 травня 1929 року за своєю сутністю не відрізнялася від Конституції УРСР від 14 березня 1919 року.

У 1937 році було прийнято нову Конституцію УРСР, розділ ХІ якого називався “Основні права і обов'язки громадян”. В цій Конституції, порівняно з попередніми двома, основні обов'язки знайшли більш широке закріплення, зокрема до них були включені обов'язок додержуватися Конституції УРСР, виконувати закони, дотримуватись дисципліни праці, чесно ставитися до громадського обов'язку, поважати правила соціалістичного співжиття. Служба в Червоній Армії визнавалася почесним обов'язком громадян, а захист Батьківщини був священним обов'язком кожного. Цей Основний Закон одночасно розширював коло прав і свобод та обов'язків людини і громадянина.

Четверта Конституція УРСР була прийнята у 1978 році. Даний документ уточнював раніше встановлені конституційні обов'язки особи та додавав ще цілу низку інших, таких як оберігати інтереси Радянської держави, сприяти зміцненню її могутності і авторитету, поважати національну гідність інших громадян, поважати дружбу націй і народностей та інші. Конституція УРСР 1978 року характеризується як ідеологічно - заангажована та статична.

У чинній Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 року, основні обов'язки особи закріплені у другому розділі під назвою “Права, свободи та обов'язки людини і громадянина”. Тут до традиційних обов'язків - захисту Вітчизни, територіальної цілісності і незалежності; неухильного дотримання Конституції та законів України та інших - додалися і нові, такі як: обов'язок шанувати державні символи України, платити податки і збори, які раніше закріплювалися на рівні поточного законодавства.

20. Конституція України та її юридичні властивості

Конституція України - це основний закон держави, який спирається на загальнолюдські цінності та загально визнані принципи права, формулює загальні засади конституційного ладу та врегулювує суспільні відносини, котрі становлять основу правового становища людини і громадянина, державний устрій України.