Призначення покарання неповнолітнім

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат з теми:

Призначення покарання неповнолітнім

Зміст

Вступ

1. Поняття неповнолітнього в законодавстві

2. Звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх

3. Покарання, які застосовуються до неповнолітніх, та їх особливості

3.1 Призначення покарання неповнолітнім

3.2 Звільнення від відбування покарання неповнолітніх

3.3 Погашення та зняття судимості щодо неповнолітніх

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Боротьба з правопорушеннями неповнолітніх - одна з найбільш важливих сторін усього процесу викорінювання злочинності в нашій країні.

Значне місце в цьому процесі займає кримінально-правова діяльність. Головний її зміст полягає у виховній роботі, попередженні правопорушень з боку неповнолітніх, усуненні причин і умов, що сприяють злочинності неповнолітніх. Усі ці задачі можуть бути успішно вирішені лише за умови найсуворішого дотримання процесуального законодавства, що регламентує порядок попереднього розслідування по справах неповнолітніх.

Відповідно до закону вік кримінальної відповідальності -16 років. Лише за обмежене коло умисних злочинів, окремо зазначених у Кримінальному Кодексі України, до кримінальної відповідальності можуть залучатися особи з 14 років. Розслідування злочинів, скоєних неповнолітніми, має значні особливості. Вони обумовлюються психологією неповнолітніх, ступенем їхнього розвитку, здатністю реально оцінювати події, що відбуваються і т.п. У силу недостатнього життєвого досвіду, підвищеної сугестивності неповнолітній не здатний повною мірою використовувати свої права на попередньому досудовому, зокрема, право на захист. Ця специфіка і знаходить своє законодавче відображення в особливих процесуальних нормах.

Нерідко неповнолітні роблять ті чи інші протиправні діяння (дрібні крадіжки, хуліганство) на ґрунті бешкетництва, не усвідомлюючи до кінця значення наслідків своїх дій. Тому до затримання, арешту неповнолітнього, притягнення його до кримінальної відповідальності треба підходити обережно, ретельно з'ясовувати мотиви зробленого ним правопорушення, відрізняти бешкетництво і витівку від умисного злочину. Невиправданий арешт підлітка можуть згубно вплинути на подальше його виховання. Необхідно виключити факти притягнення до кримінальної відповідальності неповнолітніх, котрі зробили дії, що лише формально підпадають під ознаки злочину, але в силу малозначності не представляють суспільної небезпеки.

Боротьба зі злочинністю неповнолітніх залежить від слідчого й органів дізнання особливо чіткої організації праці. Її необхідно будувати таким чином, щоб причини й умови, що сприяли здійсненню злочинів підлітками, установлювалися по кожній справі, щоб у відношенні неповнолітніх були зовсім виключені порушення закону.

У зв'язку з цим актуальність теми роботи є на часі. Підсилює актуальність даного питання і те, що оскільки останнім часом збільшилася кількість злочинів пов'язаних із неповнолітніми, а даному питанню приділяється недостатня увага в юридичній літературі.

Дослідження з цього напрямку проводили Голубов А.Є., Дяченко К.І., Стеценко А.Ю, Стадник В.В., Рудяк А, Омельяненко Г.М. та інші.

1. Поняття неповнолітнього в законодавстві

Неповнолітніми вважаються особи, які не досягли 18-річного віку. Серед неповнолітніх у КК виділяється ще ряд категорій осіб, зокрема: малолітні, тобто ті, які не досягли 14-річного віку; новонароджені діти, тобто діти, яким не виповнилося 28 днів з дня народження; просто діти; свої діти; неповнолітні, які не досягли віку, з якого чинним законодавством дозволяється працевлаштування; особи, які не досягли 16-річного віку; неповнолітні або непрацездатні діти, що перебувають на утриманні батьків.

Коли мова йде про кримінальну відповідальність і покарання неповнолітніх, то має значення виділення серед них тих, які досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. У такому сенсі неповнолітніми слід вважати осіб, які досягли 16-річного, в ряді випадків 14-річного віку, але яким ще не виповнилося 18 років [4].

Враховуючи біологічні, психологічні та соціальні особливості неповнолітніх, закон передбачає норми, спрямовані на забезпечення їх посиленого захисту від злочинних посягань. Позиція українського законодавства базується на міжнародно-правових актах, зокрема, Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною асамблеєю ООН 20 листопада 1959 р., у Преамбулі якої зазначається, що неповнолітні у зв'язку з їх фізичною і розумовою незрілістю потребують спеціальної охорони й захисту, включаючи належний правовий захист.

Норми, які спрямовані на забезпечення охорони нормального фізичного й психічного розвитку неповнолітніх, поміщені в ряді статей Загальної частини КК. До них належать ті, які: регламентують вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність (ст. 22 КК); передбачають як пом'якшуючу покарання обставину вчинення злочину неповнолітнім (п. З ч. 1 ст. 66 КК), а обтяжуючі покарання - вчинення злочину щодо малолітнього (п. 6 ч. 1 ст. 67 КК) або з використанням малолітнього (п. 9 ч. 1 ст. 67 КК). В Особливій частині КК є принаймні 45 норм, якими передбачене посилення відповідальності за злочини щодо неповнолітніх та якими спеціально встановлюється караність посягань щодо них.

Разом із посиленням кримінально-правового захисту неповнолітніх, закон встановлює певні особливості притягнення неповнолітніх до відповідальності та звільнення від відповідальності, призначення покарання, звільнення від покарання та його відбування. Такі норми об'єднані у розділі XV Загальної частини КК «Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх».

2. Звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх

покарання неповнолітній кримінальний відповідальність

За загальним правилом, будь-яка особа, яка вчинила злочин, у тому числі і до досягнення вісімнадцятирічного віку, повинна понести кримінальну відповідальність і бути підданою покаранню. Звільнення від кримінальної відповідальності допускається лише тоді, коли завдання, які стоять перед КК, можуть бути досягнуті і без застосування найбільш суворих кримінально-правових заходів.

До неповнолітніх можуть бути застосовані як загальні види звільнення від кримінальної відповідальності (передбачені статтями 45-49 КК та законами про амністію), так і звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням примусових заходів виховного характеру, що регламентується ст. 97 КК.

Такі заходи не є кримінальним покаранням, яке істотно відрізняється від них за своєю суворістю. Водночас, вони пов'язані з певними обмеженнями та позбавленнями для особи, щодо якої застосовані. Примусові заходи виховного характеру є мірою державного примусу, який застосовується незалежно від бажання винного, їх покладення, крім іншого, покликане позбавити неповнолітнього, який вчинив злочин, ілюзії про безкарність його дій, нібито повне прощення скоєного у зв'язку із звільненням від кримінальної відповідальності. Тому при виборі виду звільнення від кримінальної відповідальності нормі, передбаченій ст. 97 КК, слід віддавати пріоритет.

Примусові заходи виховного характеру до неповнолітніх можуть застосовуватися і як один із специфічних видів звільнення від кримінальної відповідальності і в порядку звільнення таких осіб від кримінального покарання. Види цих заходів однакові, вони передбачені ч. 2 ст. 105 КК. Умови ж їх застосування відрізняються щодо кожного з цих кримінально-правових інститутів. У ст. 97 КК встановлені умови звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру та підстави їх скасування, а в ч. 1 ст. 105 КК - умови звільнення від покарання із застосуванням таких заходів [6].

Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру можливе із дотриманням комплексу умов, які стосуються особи винного, вчиненого ним злочину, прогнозу його подальшої поведінки. Відповідно до ч. 1 ст. 97 КК умовами такого звільнення є:

1) неповноліття особи. У КК чітко не визначено, має бути така особа неповнолітньою на момент вчинення злочину (тобто, діяння, передбаченого законом про кримінальну відповідальність - ч. З ст. 4 КК), чи на момент прийняття щодо неї рішення судом про звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру. Видається, застосування примусових заходів виховного характеру щодо особи, яка вже досягла повноліття, недоцільне, оскільки вони не в змозі справити на неї очікуваний вплив, а в ряді випадків і взагалі неможливі. Тому звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру повинно застосовуватися лише щодо осіб, які є неповнолітніми під час розгляду справи;

2) вчинення вперше злочину невеликої тяжкості, тобто злочину, за який законом передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання (ч. 2 ст. 12 КК). Неповнолітнього слід вважати таким, що вчинив зазначений злочин вперше, якщо він не має непогашеної чи незнятої судимості за будь-який злочин. Не може застосовуватися ст. 97 КК щодо неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, але раніше чи пізніше вчинив ще й інший злочин.

Проте, неповнолітній, судимість якого за раніше вчинений злочин погашена або знята, повинен вважатися таким, що вчинив злочин вперше. Таким чином, до уваги має прийматися не фактичне вчинення злочину невеликої тяжкості вперше, а відсутність факту вчинення іншого злочину та відсутність судимості у особи, яка звільняється від кримінальної відповідальності;

3) можливість виправлення неповнолітнього без застосування покарання. Визначається із врахуванням особи винного, його поведінки після вчинення злочину. Про наявність такої можливості може, зокрема, свідчити фактичне вчинення злочину вперше, щире каяття, добровільне відшкодування завданої шкоди, бездоганна поведінка після посягання, втрата зв'язків із попереднім оточенням, яке негативно впливало на неповнолітнього[4].

Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру застосовується тільки судом. Застосування розглядуваного виду звільнення від кримінальної відповідальності є правом суду, а не його обов'язком. При цьому суд може застосувати таке звільнення, лише встановивши наявність умов, вказаних у ч. 1 ст. 97 КК. Позиція самого неповнолітнього, його законних представників не має вирішального значення для суду. Однак застосування такого примусового заходу виховного характеру, як передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють (п. З ч. 2 ст. 105 КК), як випливає із самого його характеру, можливе лише за згоди осіб, що будуть здійснювати нагляд.

Загальні засади застосування примусових заходів виховного характеру, на відміну від загальних засад призначення покарання, в КК прямо не визначені. Тому вид примусових заходів виховного характеру, тривалість застосування тих із них, які мають строковий характер, зміст обмежень обирається судом із врахуванням тих же обставин, які виступають загальними засадами призначення покарання.

Таким чином, при виборі примусових заходів виховного характеру суд має враховувати характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, особу винного, обставини, які пом'якшують чи обтяжують покарання за цей злочин, якби воно насправді призначалося.

До неповнолітнього може одночасно бути застосовано кілька виховних заходів примусового характеру, передбачених ч. 2 ст. 105 КК, якщо застосування певного з них не виключає можливості застосування інших. Наприклад, направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків робить непотрібним встановлення обмежень дозвілля й встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього або ж передачу неповнолітнього під нагляд батьків. І, навпаки, покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків може (і повинно) супроводжуватися застосуванням примусових заходів, пов'язаних із тривалим виховним впливом [5].

Можливість одночасного застосування кількох заходів випливає, насамперед, із редакції ст. 97 КК. У її назві та диспозиції йдеться про ці заходи у множині. Крім того, при призначенні таких само заходів при звільненні від кримінального покарання відповідно до прямої вказівки закону (ч. З ст. 105 КК) може бути застосовано кілька з них.

Відповідно до ч. 1 ст. 97 КК примусові заходи виховного характеру призначаються неповнолітнім, які досягли віку, із якого настає кримінальна відповідальність, тобто 16-, а в ряді випадків - 14-річного віку. Застосування примусових заходів виховного характеру до осіб, які не досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, регламентовано ч. 2 ст. 97 КК. їх застосування не пов'язане із звільненням таких неповнолітніх від кримінальної відповідальності, оскільки вони, не будучи суб'єктом злочину, не підлягають такій відповідальності.

Застосування примусових заходів виховного характеру щодо особи, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, здійснюється із дотриманням таких умов:

1) неповнолітньому виповнилося 11 років;

2) ця особа вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК. Тобто, діяння, яке визнається злочином, якщо вчинене суб'єктом злочину.

Закон дозволяє застосування примусових заходів виховного характеру особам, які не досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, незалежно від тяжкості вчиненого посягання та вчинення його не вперше.

Однак потрібно встановити, що такий неповнолітній справді вчинив суспільно небезпечне діяння, що він за станом свого розумового розвитку здатний усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними. Якщо ж у силу відставання у розвитку неповнолітній не розуміє значення своїх дій, то йому не можуть бути призначені примусові заходи виховного характеру.

Звільнення неповнолітнього, що вчинив злочин, від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру не є остаточним. Можливі два наслідки застосування ст. 97 КК: позитивний і негативний. Позитивний має місце тоді, коли неповнолітній сприймає застосовувані до нього виховні заходи, додержується покладених на нього обмежень, виконує встановлені судом особливі вимоги до поведінки, обов'язок відшкодування заподіяних майнових збитків тощо. В такому випадку після реалізації виховного заходу разового характеру (проголошення застереження, відшкодування заподіяних майнових збитків) або ж спливу терміну, на який були призначені строкові виховні заходи (обмеження дозвілля, встановлення особливих вимог до поведінки, завершення перебування у спеціальній навчально-виховній установі) звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності є остаточним і безповоротним. Незалежно від його подальшої поведінки він не може бути підданий відповідальності за раніше вчинений злочин. Негативний полягає у скасуванні застосованих примусових заходів виховного характеру й притягненні неповнолітнього до кримінальної відповідальності (ч. З ст. 97 КК).

Єдиною підставою для скасування примусових заходів виховного характеру КК називає ухилення неповнолітнього від застосування до нього таких заходів. Воно може полягати: у втечі неповнолітнього з дому; невиконанні вимог батьків, педагогічного або трудового колективу, окремих громадян, під нагляд яким переданий неповнолітній; невиконанні покладеного судом обов'язку відшкодувати заподіяні майнові збитки або ж у недотриманні інших обмежень чи особливих вимог до поведінки; втечі із спеціальної навчально-виховної установи чи порушенні правил поведінки в ній тощо.

Скасування примусових заходів виховного характеру означає, що відновлюється провадження в кримінальній справі неповнолітнього. Він притягається до кримінальної відповідальності і до нього можуть бути застосовані всі заходи, передбачені кримінальним законом за вчинений злочин. Водночас, повторне звільнення від кримінальної відповідальності з інших, передбачених КК, підстав (крім амністії та помилування), хоча прямо й не заборонене законом, навряд чи доцільне, враховуючи характеристику особи винного, який щиро не покаявся, своєю поведінкою не підтвердив, що перестав бути суспільно небезпечним, і не виправдав виявленої до нього довіри.

Якщо неповнолітній в період відбування примусових заходів виховного характеру вчиняє інший злочин, то це свідчить про ухилення від таких заходів, насамперед, від винесеного йому застереження. Тому вони мають бути скасовані, а винний притягається до кримінальної відповідальності за обидва злочини. Тобто, має місце сукупність злочинів, покарання при цьому призначається за правилами, визначеними у ст. 70 та ч. 2 ст. 103 КК.

3. Покарання, які застосовуються до неповнолітніх, та їх особливості

З усіх видів покарань, передбачених КК, до неповнолітніх можуть бути застосовані лише ті, які прямо вказані у ст. 98 КК.

У тих випадках, коли покарання, які за законом не можуть бути призначені неповнолітньому, передбачені санкцією статті Особливої частини КК про злочин, за який засуджується така особа, суд їх не призначає, а натомість обирає покарання з інших, які названі у ст. 98 КК.

Основні види покарання у ст. 98 КК вказані у відповідному порядку - від менш тяжких до більш тяжких. З цього слід виходити, зокрема, при вирішенні питань, що випливають із ст. 69 КК.

Зміст покарань, які застосовуються до неповнолітніх, визначено у ст. 53, статтями 55-57, та статтями 60 і 63 КК. Особливості застосування щодо неповнолітніх окремих видів покарань вказані у статтях 99-102 КК.

Зокрема, при застосуванні щодо неповнолітніх штрафу потрібно виходити з того, що кримінальне покарання має особистісний характер. Тому закон передбачає певні заходи проти того, щоб штраф, призначений неповнолітньому, сплачувався за нього батьками чи іншими особами. Саме тому штраф застосовується лише щодо неповнолітніх, які самі можуть його сплатити - за рахунок самостійного доходу, власних коштів або майна, на яке може бути звернене стягнення[3].

Штраф до неповнолітніх може застосуватися і як основне, і як додаткове покарання. Як додаткове покарання штраф може призначатися лише в сукупності з іншим видом основного покарання. Інакше кажучи, штраф як основне покарання (призначений, наприклад, замість іншого, більш тяжкого основного покарання) не може бути призначений одночасно з таким само додатковим покаранням.

Мінімальний розмір штрафу, який призначається неповнолітнім, такий само, як і щодо дорослих засуджених, - 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ч. 2 ст. 53 КК). Штраф у меншому розмірі не може призначатися і відповідно до ст. 69 КК - при призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом.

Максимальний розмір штрафу для неповнолітнього визначається санкцією статті Особливої частини КК, але не може перевищувати 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ч. 2 ст. 99 КК), що значно менше, ніж для повнолітніх осіб.

У разі неможливості сплати штрафу суд, відповідно до ч. 4 ст. 53 КК, може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімуми доходів громадян. Однак тривалість громадських робіт для неповнолітнього і в цьому випадку не може перевищувати 120 годин, а виправних робіт - одного року (див. ч. 1 та ч. 2 ст. 100 КК).

Громадські роботи можуть бути призначені неповнолітньому з врахуванням обмежень, встановлених у ч. 1 ст. 100 КК. Вони стосуються віку особи, якій призначається таке покарання, мінімальної і максимальної загальної тривалості громадських робіт для неповнолітніх, їх щоденної тривалості.

Виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому, який на момент призначення покарання з дотриманням вимог глави XIII КЗпП прийнятий на роботу за трудовим договором (контрактом) постійно чи тимчасово на строк, який відповідає принаймні тривалості призначеного покарання. Однак не може призначатися таке покарання непрацюючим неповнолітнім, тим, при прийнятті яких на роботу не дотримані вимоги трудового законодавства, які виконують роботу за цивільно-трудовим договором, а також працюють тимчасово на термін, менший від тривалості виправних робіт.

Виправні роботи призначаються неповнолітнім, які досягли 16-річного віку.

Суворість обмежень, якими супроводжуються виправні роботи, для неповнолітніх менша, ніж для дорослих: до одного року зменшений максимальний строк такого покарання; менші розміри відрахування із заробітку засудженого в дохід держави (від п'яти до десяти відсотків).

Особливості відбування виправних робіт неповнолітніми встановлюються кримінально-виконавчим законодавством України. Однак при цьому мають дотримуватися пільги, встановлені для неповнолітніх законодавством про працю.

Арешт - це одне з покарань, пов'язане з ізоляцією засудженого неповнолітнього від суспільства. Неповнолітні повинні відбувати арешт окремо від дорослих засуджених. Умови відбування арешту неповнолітніми визначаються кримінально-виконавчим законодавством України.

Порівняно з дорослими засудженими, тривалість арешту для неповнолітніх істотно скорочена - вдвоє мінімальний термін і в чотири рази скорочено максимальний.

Арешт відповідно до ст. 101 КК призначається неповнолітнім, які на момент постанови вироку досягли 16-річного віку, але яким не виповнилося 18 років. Сам же злочин, за який призначається арешт, може бути вчинений і до досягнення 16-річного віку. Настання повноліття в період відбування арешту не є підставою для зміни тривалості арешту, порівняно з тією, яка обмежена ст. 101 КК.

Неповнолітні військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті (ч. 2 ст. 60 КК).

Позбавлення волі на певний строк - це найбільш суворе покарання в системі покарань, які застосовуються до неповнолітніх. Воно має призначатися тоді, коли, на переконання суду, всі інші, більш м'які покарання не дозволять досягти мети кримінального покарання.

Неповнолітньому, який уперше вчинив злочин невеликої тяжкості, покарання у виді позбавлення волі не призначається. Таким засудженим мають бути призначені інші покарання із вказаних у санкції статті Особливої частини КК - штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт.

Тривалість позбавлення волі для неповнолітніх визначається із врахуванням положень, викладених у ст. 63 та ст. 102 КК, а також санкції статті Особливої частини КІС. Мінімальний строк позбавлення волі для неповнолітнього, як і для дорослого засудженого, становить один рік. Максимальна тривалість такого покарання визначається санкцією статті Особливої частини КК, однак вона не може перевищувати строків, вказаних в ч. З ст. 102 КК. Ці строки диференційовані залежно від ступеня тяжкості злочину. Окремо виділено, що за особливо тяжкий злочин, пов'язаний з умисним позбавленням життя людини, неповнолітньому може бути призначене позбавлення волі строком до 15-ти років[6].

Положення, які викладені у ст. 102 КК, стосуються покарання у виді позбавлення волі, яке призначається за окремий злочин особі, яка не досягла до вчинення злочину 18-річного віку. При призначенні покарання за сукупністю вироків або сукупністю злочинів слід керуватися ч. 2 ст. 103 КК, відповідно до якої неповнолітнім може бути призначене позбавлення волі і на більш тривалий строк - до 15-ти років.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 КК закон про кримінальну відповідальність, який пом'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі. Тому, відповідно до ст. 2 розділу II Прикінцевих та перехідних положень, особи, які засуджені за КК 1960 р. і відбувають покарання, що призначені в розмірах більших, ніж встановлені новим КК, чи відбувають покарання, які не можуть бути призначені за КК 2001 p., підлягають звільненню від покарання. Ця норма повністю поширюється і на осіб, засуджених за злочини, вчинені у віці до 18-ти років.

3.1 Призначення покарання неповнолітнім

Призначаючи покарання неповнолітньому, суд повинен врахувати-загальні засади призначення покарання, вказані у ст. 65 КК, обставини, які пом'якшують та які обтяжують покарання (статті 66-67 КК), особливості застосування до неповнолітніх окремих видів покарань, передбачені статтями 98-102 КК, а також положення, сформульовані у ч. 1 ст. 103 КК,- умови життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку, інші особливості особи неповнолітнього.

Обставини, специфічні для призначення покарання неповнолітньому, можуть бути як сприятливими, так і несприятливими для засудженого. Сприятливі обставини - це ті, які дають підстави для: а) застосування щодо неповнолітнього передбаченого законом виду звільнення від покарання чи його відбування; б) призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом; в) призначення покарання, ближчого до мінімально можливого за законом. Несприятливі - навпаки, обтяжують становище неповнолітнього засудженого, за наявності яких: а) унеможливлюється звільнення від покарання чи його відбування; б) не застосовується призначення більш м'якого покарання, ніж передбачене законом; в) призначається додаткове покарання; г) призначається покарання максимально суворе чи близьке до нього. Перелік обставин, специфічних для призначення покарання неповнолітньому, в КК є вичерпний. Вони стосуються або особи засудженого, або ж об'єктивних умов його існування як до, так і після вчинення злочину.

При призначенні покарання неповнолітньому належить враховувати, зокрема:

- сімейні обставини: наявність чи відсутність батьків, або осіб, що їх замінюють, рівень їх турботи про дитину та позитивний або негативний (з суспільної точки зору) вплив, який вони справляють на неповнолітнього;

- матеріальні умови життя і виховання неповнолітнього;

- відвідування школи чи іншого навчально-виховного закладу, рівень успішності та стан поведінки, ставлення до вчителів, вихователів;

- морально-психологічний клімат у колективі, членом якого є неповнолітній, його відносини з ровесниками та іншими неповнолітніми, становище серед найближчого оточення;

- спілкування з дорослими, їх авторитетність у неповнолітнього та вплив, який справляється ними на засуджуваного, наявність матеріальної чи іншої залежності від дорослих;

- рівень фізичного, інтелектуального розвитку, здатність усвідомлювати фактичну сторону і соціальне значення скоєного та покарання, яке може бути призначене;

- попередню поведінку неповнолітнього, насамперед, його реакцію на застосування дисциплінарних заходів, раніше застосоване звільнення від кримінальної відповідальності і покарання;

- поведінку неповнолітнього після вчинення злочину, зокрема, ставлення до потерпілого, поведінку в ході досудового слідства і судового розгляду справи;

- наявність у неповнолітнього морального обов'язку піклуватися про інших членів сім'ї та його ставлення до цього обов'язку;

- ставлення неповнолітнього до правопорушень, вчинених іншими особами, та його ставлення до призначених їм правових заходів впливу.

Усі обставини, які впливають на призначення покарання неповнолітньому, повинні враховуватися в сукупності. Тобто, сам факт вчинення злочину особою, яка не досягла 18-річного віку, ще не є підставою для обов'язкового пом'якшення становища такої особи. Водночас, за наявності передбачених законом умов, суд зобов'язаний обговорити й визначити можливість застосування щодо неповнолітнього пільг, на які може претендувати така особа.

Призначаючи неповнолітньому покарання за сукупністю злочинів чи сукупністю вироків, суд повинен, насамперед, керуватися положеннями ст. 70 та ст. 71 КК. При цьому слід враховувати особливості призначення неповнолітнім окремих видів покарання, а також те, що відповідно до ч. 2 ст. 103 КК остаточне покарання у виді позбавлення волі не може перевищувати 15 років.

Відповідно до ст. 5 розділу II Прикінцевих та перехідних положень та ч. З ст. 74 КК неповнолітнім, яким на підставі норм КК 1960 р. було призначене покарання у виді виправних робіт, його розмір має бути приведений у відповідність до вимог ст. 100 КК 2001 p., а саме: тривалість виправних робіт зменшена до одного року, а розмір відрахування із заробітку - до 10 відсотків.

3.2 Звільнення від відбування покарання неповнолітніх

Звільнення від відбування покарання з випробуванням до неповнолітніх застосовується на тих же засадах, що й щодо дорослих (статті 75-78 КК), з урахуванням особливостей, передбачених ст. 104 КК.

КК передбачає такі підстави для звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням:

1) засудження неповнолітнього до покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

2) є можливість виправлення неповнолітнього без реального відбування призначеного йому покарання. Такий висновок робиться судом на основі об'єктивних чинників, які стосуються тяжкості вчиненого злочину, особи винного, інших обставин справи. Фактори, . які обумовлюють можливість звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням, в цілому такі ж, які охарактеризовані у § 4 цієї глави підручника[7].

Застосування до неповнолітнього звільнення від кримінальної відповідальності з випробуванням не обумовлюється кількістю вчинених злочинів, а також ступенем їх тяжкості. Тобто, воно можливе у випадку призначення покарання у виді позбавлення волі на строк до п'яти років як за один злочин, так і за сукупністю злочинів чи сукупністю вироків. Однак вчинення кількох злочинів, наявність кількох вироків має враховуватися при визначенні того, чи можливе виправлення неповнолітнього без реального відбування покарання.

При звільненні неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням йому встановлюється іспитовий строк меншої тривалості, ніж дорослим засудженим, а саме: від одного до двох років. Розмір іспитового строку визначається у вказаних межах із врахуванням тривалості позбавлення волі, яке повинен був відбути неповнолітній засуджений, характеру заходів, необхідних для його виправлення, тощо.

На неповнолітнього, звільненого від відбування покарання з випробуванням, можуть бути покладені ті ж обов'язки, що й на дорослих, до яких застосований аналогічний захід. Вони вказані у ст. 76 КК.

Крім того, покладення відповідно до ч. 2 ст. 104 КК на окрему особу за її згодою або на її прохання обов'язку щодо нагляду за засудженим та проведення з ним виховної роботи означає, що й на такого неповнолітнього покладається обов'язок сприймати виховний вплив, заходи нагляду, які щодо нього буде застосовувати особа, призначена судом.

Правові наслідки звільнення від відбування покарання з випробуванням неповнолітнього та підстави скасування такого звільнення визначені у ст. 78 КК.

Додатковою підставою для скасування звільнення від відбування покарання з випробуванням неповнолітнього може бути відмова особи, на яку покладений обов'язок щодо нагляду за засудженим та проведення з ним виховної роботи, від виконання цього обов'язку. Якщо така відмова обумовлена неналежною поведінкою неповнолітнього (ігноруванням обгрунтованих вимог, ухиленням від виховних заходів тощо), то це свідчить про невиконання засудженим покладених судом на нього обов'язків і про те, що випробування він не витримав.

У разі вчинення неповнолітнім протягом іспитового строку нового злочину, йому призначається покарання за правилами, передбаченими у статтях 71-72 КК. При цьому мають дотримуватися також обмеження, визначені ч. 2 ст. 103 КК, тобто остаточне покарання принаймні не може перевищувати 15 років позбавлення волі.

Відповідно до ст. 14 Прикінцевих та перехідних положень КК неповнолітнім, які були умовно засуджені згідно з нормами КК 1960 p., іспитовий строк скорочується до максимальної тривалості, визначеної у ч. З ст. 104 КК 2001 р. (тобто, до двох років), якщо раніше визначений іспитовий строк був вищим від цієї межі.

Звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру є специфічним заходом, який застосовується щодо неповнолітніх. Він передбачає вужчі умови застосування та більш суворі обмеження, ніж при звільненні від відбування покарання з випробуванням (ст. 104 КК). Захід, передбачений ст. 105 КК, повинен застосовуватися тоді, коли неповнолітній, на думку суду, може бути виправлений без реального виконання кримінального покарання, але лише за умови застосування примусових заходів виховного характеру. Він може бути застосований за наявності таких умов у їх сукупності:

1) неповноліття особи. Видається, що така особа має бути неповнолітньою на момент розгляду справи судом;

2) вчинення злочину невеликої або середньої тяжкості. Це злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк відповідно не більше двох років та не більше п'яти років або інше, більш м'яке покарання (частини 2 та 3 ст. 12 КК). Зі змісту ст. 105 КК випливає, що звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру допускається, якщо особа засуджується за вчинення одного такого злочину. Тобто, вчинення двох чи більше злочинів, хоча б кожний з них був і невеликої тяжкості, виключає звільнення від покарання на підставі цієї статті КК. Водночас, не вимагається, щоб такий злочин було вчинено вперше. Таким чином, до неповнолітнього, який раніше вчинив злочин і має за нього судимість, може бути застосоване звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру;

3) щире розкаяння і подальша бездоганна поведінка. На це може, зокрема, вказувати, допомога потерпілому як одразу ж після посягання, так і згодом; добровільне і повне усунення шкоди, заподіяної злочином; утримання інших учасників посягання від його продовження або повторення; з'явлення із зізнанням до органів влади; викриття співучасників; правдиві показання, дані в ході досудового слідства і судового розгляду справи; добросовісне ставлення до праці чи навчання; дотримання правил поведінки в громадських місцях та в побуті. Причому відповідні дії мають бути не вимушеними, нав'язаними іншими особами, чи епізодичними, а мають свідчити про певну лінію поведінки неповнолітнього в період після вчинення злочину, про його прагнення спокутувати вину, виправитися[7].

На підставі таких об'єктивних даних суд може визнати, що неповнолітній на момент постановления вироку не потребує застосування покарання, однак до нього слід застосовувати примусові заходи виховного характеру.. В такому разі суд визначає покарання, встановлює його вид і розмір і постановляє про звільнення від покарання на підставі ст. 105 КК. Одночасно суд призначає вид примусового заходу виховного характеру, який має бути застосований щодо неповнолітнього, визначає його зміст (обов'язки, які покладаються на неповнолітнього, тривалість застосування заходів).

Звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру - це право суду. Втім, суд, за наявності формальних підстав (вік підсудного та ступінь тяжкості вчиненого злочину), повинен обговорювати можливість застосування щодо неповнолітнього звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів'виховного характеру. При цьому слід звертати увагу на те, чи застосовувалися раніше до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру і чому вони виявилися неефективними.

У ч. 2 ст. 105 КК наведений вичерпний перелік примусових заходів виховного характеру, які застосовуються до неповнолітніх. Ними є:

1) застереження, яке полягає в осуді поведінки неповнолітнього від імені суду, попередженні про неприпустимість порушення закону в подальшому. При цьому роз'яснюються наслідки повторного вчинення злочину, а також ухилення від застосування до нього інших примусових заходів виховного характеру;

2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього - це встановлення днів і годин, протягом яких неповнолітній повинен перебувати вдома, або навпаки, не може бути у громадських місцях; визначення видів діянь, які не може вчиняти неповнолітній; заборона користуватися певними транспортними засобами чи предметами; заборона виїжджати в інші місцевості без дозволу спеціалізованого державного органу; вимога розпочати або продовжити загальноосвітнє навчання або професійну підготовку чи роботу тощо;

3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їх прохання полягає у покладенні на неповнолітнього обов'язку зазнати посиленого виховного впливу та контролю за поведінкою з боку обраних судом осіб чи колективу;

4) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків. Цей примусовий захід виховного характеру може бути застосований лише за наявності певних умов:

- злочином неповнолітнього заподіяна майнова шкода фізичній або юридичній особі;

- неповнолітній має майно, яке належить йому на праві приватної власності, або отримує самостійний заробіток (зарплату, стипендію);

- підсудний погоджується відшкодувати заподіяні майнові збитки у розмірі та в строки, визначені судом, розуміючи, що це є умовою його звільнення від покарання. Виховний характер цього заходу полягає саме у добровільності відшкодування, примус же проявляється в тому, що відшкодування здійснюється за приписом суду та під загрозою застосування призначеного судом покарання у випадку невиконання вимог суду;

5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Види і статус спеціальних навчально-виховних установ для неповнолітніх визначені Законом «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» та положеннями про них. Такими установами є загальноосвітні школи соціальної реабілітації (для неповнолітніх у віці від 11-ти до 14-ти років) та професійні училища соціальної реабілітації (туди направляються особи віком від 14 до 18 років). При звільненні від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру неповнолітній може бути направлений лише до професійного училища соціальної реабілітації.

Направлення до спеціальної навчально-виховної установи найбільш суворим примусовим заходом виховного характеру. Він повинен застосовуватися тоді, коли неповнолітній не може бути виправлений шляхом застосування інших заходів такого роду[6].

Строк перебування неповнолітнього у спеціальній навчально-виховній установі визначається судом. Він має бути достатнім для виправлення, але не може перевищувати трьох років. Неповнолітній, який довів своє виправлення, може бути достроково звільнений з навчально-виховної установи. Це здійснює суд за місцем перебування установи за клопотанням її адміністрації.

До неповнолітнього можуть бути застосовані одночасно кілька примусових заходів виховного характеру, якщо вони за своїм змістом не виключають один одного. Наприклад, направлення до спеціальної навчально-виховної установи спричиняє неможливість встановлення обмежень дозвілля і особливих вимог до поведінки неповнолітнього, його передачу під нагляд батьків, інших осіб чи колективів. Втім доцільним є поєднання таких заходів, як застереження, покладення обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків з іншими видами примусових заходів виховного характеру.

Поряд з призначенням одного чи кількох примусових заходів виховного характеру, вказаних у ч. 2 ст. 105 КК, суд може призначити неповнолітньому вихователя, який діє відповідно до Положення про судових вихователів.

Правові наслідки звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру є однорідними з тими, які передбачені стосовно звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням таких заходів. При вчиненні неповнолітнім нового злочину в період відбування примусових заходів виховного характеру йому призначається покарання за сукупністю вироків на основі ст. 71 та ч. 2 ст. 103 КК.

На неповнолітніх поширюються загальні умови застосування давності притягнення до кримінальної відповідальності та давності виконання обвинувального вироку з врахуванням особливостей, встановлених ст. 106 КК. Ці особливості полягають у скороченні строків давності та їхній меншій диференціації.

Скорочені строки давності застосовуються щодо осіб, які вчинили злочин до досягнення повноліття. Тобто, положення, передбачені ст. 106 КК, можуть застосовуватися і щодо осіб, які досягли повноліття на момент вирішення питання про їх притягнення до кримінальної відповідальності чи направлення для відбування покарання.

Особа, яка вчинила злочин у віці до вісімнадцяти років, звільняється:

- від кримінальної відповідальності, якщо від дня вчинення злочину і до дня набрання вироком законної сили минули строки, вказані в ч. 2 ст. 106 КК. Ці строки диференційовані з врахуванням лише ступеня тяжкості вчиненого злочину і не залежать від виду покарання, яке передбачене за нього. Вони значно менші, ніж загальні строки давності притягнення до кримінальної відповідальності, встановлені в ч. 1 ст. 49 КК;

- від відбування покарання, якщо його не було виконано від дня набрання чинності обвинувальним вироком у строки, вказані в ч. З ст. 106 КК.

Закон передбачає зупинення та перерив перебігу давності щодо осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років. При цьому не має значення, чи досягла повноліття ця особа на момент ухилення від слідства або суду чи вчинення злочину середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого злочину.

Якщо протягом строків давності, встановлених ст. 106 КК, але вже після досягнення повноліття, особа вчинить новий злочин, то строки давності притягнення до кримінальної відповідальності за нього обчислюються за загальним правилом, встановленим ст. 49 КК[7].

Оскільки особі, яка вчинила злочин у віці до вісімнадцяти років, не може бути призначене довічне позбавлення волі, то на неї не поширюється правило, встановлене ч. 4 ст. 49 КК. У будь-якому разі давність притягнення такої особи до кримінальної відповідальності не може перевищувати десять років.

Враховуючи, що кримінальна відповідальність за злочини проти миру й безпеки людства, передбачені статтями 437-439, ч. 1 ст. 442 КК настає з 16-річного віку, виключна норма про незастосування давності у разі вчинення цих злочинів чи засудження за них (ч. 5 ст. 49, ч. 6 ст. 80 КК) поширюється і на осіб, які їх вчинили до досягнення вісімнадцятирічного віку.

Особа, яка відбуває покарання за злочин, вчинений до досягнення вісімнадцятирічного віку, як і дорослий засуджений, може бути умовно-достроково звільнена від покарання в ході його відбування. Умовним звільнення є тому, що воно здійснюється під умовою не-вчинення нового злочину в період, який відповідає невідбутій частині покарання (ця умова така ж, яка висувається і щодо дорослих осіб). Достроковим - тому, що воно відбувається до повного закінчення строку, призначеного судом. Щодо осіб, які вчинили злочин до досягнення повноліття, ці строки є більш сприятливими.

Положення, передбачені ст. 107 КК, застосовуються щодо осіб, які відбувають покарання за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років. На момент же звільнення за правилами, встановленими цією статтею, особа може бути й повнолітньою.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання на підставі ст. 107 КК застосовується лише при відбуванні покарання у виді позбавлення волі. Від інших видів покарань (як основних, так і додаткових) особа, яка вчинила злочин до досягнення повноліття, звільненню не підлягає.

КК передбачає дві підстави для застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання особи, яка вчинила злочин у віці до вісімнадцяти років:

1) виправлення засудженого;

2) відбуття обов'язкової частини призначеного судом покарання.

Виправлення засудженого свідчить про досягнення мети кримінального покарання і робить недоцільним його подальше відбування. Воно повинно встановлюватися на підставі об'єктивних даних, перелік яких щодо неповнолітнього ширший, має бути доведено сумлінною поведінкою та ставленням не тільки до праці, а й до навчання.

Сумлінна поведінка полягає у дотриманні правил внутрішнього розпорядку, беззаперечному виконанні законних вказівок і розпоряджень адміністрації установи з виконання покарання, відсутності порушень дисципліни. Це - поведінка, на яку повинні орієнтуватися інші особи, які відбувають покарання.

Сумлінне ставлення до навчання і праці - це дотримання виробничої і навчальної дисципліни, зокрема: тривалості часу роботи, розкладу навчальних занять; виконання виробничих і навчальних завдань на рівні своїх можливостей; прагнення підвищити свої показники в роботі та оцінки в навчанні тощо[5].

Засуджений повинен довести своє виправлення - належно поводити себе протягом всього строку відбування покарання, а не лише безпосередньо перед розглядом питання про можливість умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.

Відбуття обов'язкової частини покарання передбачене, щоб, по-перше, забезпечити хоча б частковий каральний вплив на неповнолітнього і позбавити його ілюзії про повне прощення, безкарність вчиненого посягання. Це потрібно тоді, коли неповнолітній раніше відбував покарання у виді позбавлення волі, і особливо, коли до нього вже застосовувалося умовно-дострокове звільнення від покарання. Цим пояснюється, що частина призначеного судом покарання, яку потрібно відбути перед вирішенням питання про умовно-дострокове звільнення, диференційована залежно від тяжкості вчиненого злочину та особи засудженого. По-друге, протягом періоду відбування покарання адміністрація установи з виконання покарання повинна отримати можливість переконатися у виправленні засудженого. Враховуючи, що неповнолітні легше піддаються виховному впливу, обов'язкова частина покарання, яку вони повинні відбути, значно менша, ніж для дорослих.

Якщо неповнолітній відбуває покарання, призначене за сукупністю злочинів чи сукупністю вироків, то при визначенні обов'язкової частки покарання слід виходити з частки покарання, яке слід відбути за найбільш небезпечний із вчинених злочинів.

До неповнолітніх не застосовуються передбачені ст. 82 КК положення про заміну невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням.

Правові наслідки умовно-дострокового звільнення неповнолітнього від відбування покарання, як і в інших подібних випадках, можуть бути двох видів: позитивні і негативні. Позитивні полягають у тому, що особа, яка була умовно-достроково звільнена від покарання і протягом невідбутої частини покарання не вчинила нового злочину, вважається такою, що повністю виконала умову звільнення. Умовно-дострокове звільнення стає остаточним і безповоротним. Тобто, така особа ніколи і ні за яких умов не може бути направлена в місця позбавлення волі для відбування частини покарання, від якої вона була звільнена у встановленому законом порядку. Негативні настають при вчиненні засудженим протягом невідбутої частини покарання будь-якого (умисного чи необережного, незалежно від ступеня тяжкості) нового злочину. В такому випадку суд до невідбутої частини покарання приєднує покарання за новим вироком за правилами, передбаченими у статтях 71 та 72

КК. Якщо обидва злочини вчинено до досягнення вісімнадцятирічного віку, то остаточне покарання у виді позбавлення волі не може перевищувати 15 років.

3.3 Погашення та зняття судимості щодо неповнолітніх

Правові наслідки судимості, які настають для дорослих осіб, повністю поширюються і на осіб, які вчинили злочин до досягнення вісімнадцятирічного віку (див. ст. 88 КК).

Судимість у осіб, які вчинили злочин до досягнення вісімнадцятирічного віку, погашається відповідно до положень, визначених у ст. 108 КК. Для таких осіб встановлені значно коротші строки погашення судимості, ніж для дорослих.

Дострокове зняття судимості щодо осіб, які до досягнення вісімнадцятирічного віку вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості, законом не передбачене, оскільки її тривалість і так невелика.

Дострокове зняття судимості у особи, яка вчинила тяжкий або особливо тяжкий злочин у віці до вісімнадцяти років і відбула за нього покарання у виді позбавлення волі, допускається за наявності двох підстав (умов):

1) особа зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення;

2) спливло не менше половини строку погашення судимості, зазначеного в пунктах 3 та 4 ч. 2 ст. 108 КК.

Порядок зняття судимості та наслідки зняття судимості у осіб, які вчинили злочин у віці до досягнення вісімнадцяти років, такі ж, як і в осіб, що вчинили злочин у повнолітньому віці[4].

Положення ч. 5 ст. 90 КК про перерив строків погашення судимості у випадку вчинення нового злочину повністю поширюються і на осіб, які вчинили злочин до досягнення вісімнадцятирічного віку.

Висновки

До неповнолітніх, які вчинили суспільно небезпечні діяння, що підпадають під ознаки діяння, передбаченого КК України, у віці, коли їм виповнилося 11 років, але до досягнення віку, з якого згідно з кримінальним законом можливе настання кримінальної відповідальності, суди застосовують заходи виховного характеру, передбачені ст. 105 КК України.

Необхідність спеціальних норм про відповідальність неповнолітніх за діяння, передбачені кримінальним законом, обумовлена принципами справедливості й гуманізму, економії кримінальної репресії. Особливості психології неповнолітніх, зокрема, їх схильність до сприйняття стороннього впливу, з одного боку, спонукають максимально обмежувати їх спілкування з представниками злочинного світу, які зусиллями держави концентруються в установах по відбуванню покарання, а з другого - дозволяє обмежитися щодо таких осіб порівняно більш м'якими заходами, достатніми для забезпечення виправлення тих, хто порушив закон. Суспільство не вправі пред'являти до неповнолітніх такі ж суворі вимоги, які воно ставить до своїх дорослих членів. Тому часто щодо неповнолітніх достатніми є заходи виховно-педагогічного, а не карального характеру.

Підстави та принципи кримінальної відповідальності неповнолітніх такі ж, які діють стосовно дорослих осіб. У розділі XV Загальної частини КК зосереджені лише норми, які стосуються особливостей кримінальної відповідальності й покарання неповнолітніх:

- встановлюють більш широкі, ніж щодо дорослих, умови звільнення від кримінальної відповідальності, зокрема, із застосуванням примусових заходів виховного характеру;