Управління наукою

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

План

Вступ

1. Організація державного управління наукою

2. Органи управління наукою

3. Наукові заклади і наукові товариства

4. Сучасний стан наукової сфери та її вплив на інноваційний розвиток економіки України

5. Основні заходи виводу наукової сфери з кризового стану

5.1 Розвиток інтелектуального наукового ресурсу

5.2 Створення умов для реалізації науковою сферою функції її економічного призначення

5.3 Заходи щодо модернізації інституційної структури наукової сфери

6. Заходи щодо реформування академічного сектору науки

Висновки

Список використаної літератури

державний наука реформування академічний

Вступ

Методологічний аспект досліджень такого явища, як державне управління, за своїм змістом охоплює використання гносеологічних, тобто теоретико-пізнавальних, знань різного рівня. Як відомо, методологічні знання (на відміну від так званих онтологічних) -- це знання щодо принципів, методів, шляхів й інших засобів вивчення, пізнання досліджуваних об'єктів.

Розмежування методологічних (гносеологічних) і онтологічних знань має умовний характер, оскільки не може бути онтології, тобто пізнання безпосередньо реально існуючих явищ і процесів, поза гносеології, рівно як і навпаки. Одночасно кожен з цих різновидів знань набуває відносної самостійності.

Теоретичні положення науки управління виконують значну методологічну роль у дослідженнях державного управління як окремо-наукові методи пізнання. Тому доцільно визначити ці знання як окремо-методологічні основи відповідних досліджень.

Ще один рівень методологічних знань можна характеризувати як спеціально-методологічні основи досліджень державного управління. Йдеться про такі розробки у рамках власне теорії (науки) державного управління, які відіграють роль спеціальної методології в межах власне даної науки.

1. Організація державного управління наукою

Держава надає пріоритетну підтримку розвиткові науки як визначального джерела економічного зростання і невід'ємної складової національної культури та освіти, створюючи необхідні умови для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері науково-технічної діяльності, забезпечуючи використання досягнень науки і техніки для розв'язування соціальних, економічних, культурних та інших проблем.

Згідно з ст. 54 Конституції України держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством.

Правові засади державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності визначені у Законі України від 13 грудня 1991 р. «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності». Згідно з ним розвиток науки і техніки є визначальним чинником прогресу суспільства, підвищення добробуту його членів, їх духовного та інтелектуального зростання.

Державне управління та регулювання наукової діяльності здійснюється згідно з принципами: органічної єдності науково-технічного, економічного, соціального та духовного розвитку суспільства, поєднання централізації та децентралізації управління у науковій діяльності; додержання вимог екологічної безпеки; визнання свободи творчої наукової та науково-технічної діяльності; збалансованості розвитку фундаментальних і прикладних досліджень; використання досягнень світової науки, можливості міжнародного наукового співробітництва; свободи поширення наукової та науково-технічної інформації; відкритості для міжнародного науково-технічного співробітництва; забезпечення інтеграції української науки в світову в поєднанні із захистом інтересів національної безпеки.

Рис. 1 Органи з питань науки і освіти

Наукову діяльність здійснюють наукові установи, наукові організації вищі навчальні заклади III-IV рівнів акредитації, громадські організації у науковій та науково-технічній діяльності. Кожна організаційна форма має свої певні особливості. Безпосередньо у сфері організації науки діють спеціалізовані органи виконавчої влади, а також державні установи. З метою сприяння формуванню державної політики розвитку науки, визначення пріоритетних науково-технічних напрямів, вироблення стратегії технологічного розвитку, вдосконалення структури управління наукою та системи підготовки і атестації наукових кадрів при Президентові України утворений консультативно-дорадчий орган Рада з питань науки та науково-технічної політики. Основними завданнями цього органу є вироблення державної політики з питань розвитку науки і технологій, правове і організаційне забезпечення їх реалізації; прогнозування розвитку науки і технологій; розгляд і оцінка проектів національних і державних науково-технічних програм, визначення пріоритетних напрямів розвитку науки і технологій та ін.

З метою забезпечення формування та реалізації державних науково-технічних програм затверджені пріоритетні напрями розвитку науки і техніки: охорона навколишнього природного середовища; здоров'я людини; виробництво, переробка та збереження сільськогосподарської продукції; екологічно чиста енергетика та ресурсозберігаючі технології; наукові проблеми розбудови державності України; нові речовини та матеріали; перспективні інформаційні технології, прилади комплексної автоматизації, системи зв'язку[2].

Основним засобом реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки є державні наукові та науково-технічні програми. Вони підрозділяються на: загальнодержавні (національні), які затверджуються Верховною Радою; державні (міжвідомчі); галузеві (багатогалузеві); регіональні (територіальні).

Статус державних (міжвідомчих) наукових та науково-технічних програм мають також відповідні частини загальнодержавних (національних) програм економічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля[3].

Для ефективного здійснення наукової та науково-технічної діяльності держава застосовує фінансово-кредитні та податкові важелі. Одним із основних важелів є бюджетне фінансування. Підтримка фундаментальних досліджень здійснюється також через Державний фонд фундаментальних досліджень.

2. Органи управління наукою

Центральним органом виконавчої влади у цій сфері є Міносвіти і науки України. Діяльність Міносвіти і науки України спрямовується Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до покладених на нього завдань центральний орган виконавчої влади у сфері науки: розробляє засади наукового і науково-технічного розвитку України; забезпечує розвиток наукового і науково-технічного потенціалу України; організує та координує інноваційну діяльність; координує розвиток загальнодержавної системи науково-технічної інформації; координує діяльність органів виконавчої влади щодо розроблення загальнодержавних наукових і науково-технічних програм та контролює їх виконання; здійснює керівництво системою наукової і науково-технічної експертизи: забезпечує інтеграцію вітчизняної науки у світовий науковий простір із збереженням і захистом національних пріоритетів.

Рис.2 Структура органів управління наукою

Інші центральні органи виконавчої влади здійснюють управління науковою та інноваційною діяльністю у відповідній галузі; визначають напрями її розвитку; спрямовують і контролюють діяльність підпорядкованих їм наукових організацій; організують виробництво сучасної конкурентоспроможної продукції; відповідають за рівень науково-технічного розвитку відповідних галузей.

Місцеві органи державної виконавчої влади і органи місцевого самоврядування відповідно до своєї компетенції забезпечують виконання державних наукових і науково-технічних програм; розробляють та організують виконання регіональних (територіальних) програм.

Специфічне місце у системі органів, які функціонують у сфері науки, належить ВАК України, який є центральним органом виконавчої влади, статус якого прирівняний до державного комітету України. ВАК України реалізує державну політику в галузі атестації наукових і науково-технічних кадрів вищої кваліфікації, присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, контролює діяльність спеціалізованих вчених рад і якість атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації.

ВАК України створює спеціалізовані ради по захисту дисертацій, затверджує їх персональний склад і перелік спеціальностей, по яких цим радам надається право проведення захисту дисертацій, провадить їх періодичну атестацію; розробляє і затверджує вимоги до дисертацій і осіб, які претендують на здобуття наукового ступеня і вченого звання старшого наукового співробітника; затверджує рішення спеціалізованих вчених рад про присудження наукового ступеня доктора наук; приймає рішення про видачу диплома кандидата наук на основі рішення спеціалізованої вченої ради про присудження вченого ступеня; приймає рішення про видачу атестата старшого наукового співробітника на основі рішення вченої ради про присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника.

ВАК України уповноважений скасовувати рішення спеціалізованих рад і вчених рад про присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання; позбавляти їх права прийому до захисту дисертації;

позбавляти наукових і науково-педагогічних співробітників наукових ступенів і вченого звання старшого наукового співробітника. З питань атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації ВАК України видає інформаційний бюлетень.

Постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 p. затверджено Порядок присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань[4].

Для координації роботи міністерств, інших центральних органів виконавчої влади під час формування та реалізації державної політики утворена Комісія Кабінету Міністрів України з питань науково-технічного розвитку, яка діє відповідно до Положення, затвердженого Кабінетом Міністрів України від 26 січня 1998 р.[5] На Комісію покладений обов'язок контролювати і координувати діяльність міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, спрямовану на реалізацію державної науково-технічної політики; розглядати пропозиції щодо створення високотехнологічних виробництв; здійснювати підтримку вітчизняного науково-технічного потенціалу; розглядати пропозиції щодо удосконалення законодавства, яке регулює відносини у науково-технічній сфері, і пропозиції щодо фінансування цільових проектів, загальнодержавних науково-технічних програм за рахунок коштів Державного бюджету України.

3. Наукові засади і наукові товариства

З метою збереження та зміцнення інтелектуального потенціалу, створення сприятливих умов для подальшого розвитку фундаментальної науки, забезпечення з боку держави фінансової підтримки наукових досліджень створена вища наукова установа України -- Академія наук. 22 березня 1994 p. Академія наук одержала статус національної і тепер офіційно іменується Національною академією наук України (далі -- НАН України).

НАН України є державною самоврядною науковою організацією, що заснована на державній власності та діє на основі законодавства України відповідно до статуту Академії. Це вища наукова установа України, яка організує і здійснює фундаментальні та прикладні дослідження з найважливіших проблем природничих, технічних і гуманітарних наук. НАН України координує здійснення фундаментальних досліджень у наукових установах і організаціях незалежно від форм власності. При НАН України діє міжвідомча рада з координації фундаментальних досліджень в Україні. Положення про раду та її склад затверджується Кабінетом Міністрів України.

В Україні діють і галузеві академії наук.

Українська академія аграрних наук входить до складу агропромислового комплексу, діє на основі законів України та власного статуту і спільно з НАН України здійснює підготовку наукових кадрів і спеціалістів вищої кваліфікації. Разом з міністерствами, відомствами та організаціями агропромислового комплексу Українська академія аграрних наук здійснює на основі незалежної експертної оцінки вибір основних напрямів і тематики прикладних досліджень і організує впровадження їх результатів у виробництво.

З метою забезпечення комплексного розвитку педагогічної науки, теорії та методики освіти в Україні, розробки науково-методичних основ відродження національної школи Указом Президента України від 3 березня 1992 p. створена Академія педагогічних наук України. Головними її завданнями є: розвиток педагогічної науки; проведення фундаментальних і прикладних досліджень; розробка і наукове обґрунтування інформаційних технологій, форм, методів і засобів навчально-виховного процесу; створення програм, підручників та методичних посібників навчально-виховних закладів; дослідження світових досягнень у галузі освіти; впровадження вітчизняного та зарубіжного педагогічного досвіду; координація діяльності науково-дослідних і методичних установ.

Указом Президента України від 24 лютого 1993 p. створена Академія медичних наук України. Її основними завданнями є: визначення пріоритетних напрямів розвитку медичної науки; організація проведення фундаментальних і прикладних досліджень у галузі охорони здоров'я; підготовка наукових кадрів і розвиток вищої медичної і фармацевтичної освіти.

Указом Президента України від 23 липня 1993 p. було засновано Академію правових наук України як вищу галузеву наукову установу. Основними завданнями Академії правових наук України є: комплексний розвиток правової науки; проведення фундаментальних і прикладних досліджень в галузі держави і права; наукове забезпечення правотворчої діяльності державних органів; вивчення та узагальнення механізмів реалізації актів законодавства, визначення пріоритетних напрямів розбудови правової держави; наукове забезпечення здійснюваних реформ; підготовка практичних рекомендацій щодо вдосконалення діяльності органів державної влади; розвиток правової науки і юридичної освіти.

Розвиток українського мистецтва, відродження національних традицій, проведення фундаментальних досліджень з історії становлення й розвитку художньої культури України -- мета заснування Указом Президента України від 14 грудня 1996 p. Академії мистецтв України як вищої творчо-наукової установи у галузі мистецтва.

Галузеві академії наук є державними науковими організаціями, що засновані на державній власності. Їх фінансування може здійснюватися за рахунок інших джерел, не заборонених законодавством.

Академії є самоврядними організаціями. Самоврядність академій полягає у самостійному визначенні тематики досліджень, своєї структури, вирішенні науково-організаційних, господарських, кадрових питань, здійсненні міжнародних наукових зв'язків.

Академії діють на основі статуту, можуть мати у своєму складі науково-дослідні інституті, науково-практичні центри, навчальні заклади, лабораторії, інші установи для організації та проведення досліджень.

Розвиток галузевої і відомчої науки здійснюється в рамках науково-дослідних, дослідно-конструкторських та інших установ, що перебувають у системі відповідних міністерств, державних комітетів та інших органів виконавчої влади. Загальне керівництво галузевими науково-дослідними інститутами здійснюють органи виконавчої влади, у систему яких вони входять.

Наукові дослідження у вузах -- вузівська наука -- організуються з метою: використання науково-технічного потенціалу вищої школи для визначення пріоритетних напрямів фундаментальних досліджень, посилення впливу науки на вирішення освітніх і виховних завдань; дослідження і розробки теоретичних і методологічних основ розвитку науки. Виконавцями науково-дослідних робіт є професорсько-викладацький склад, студенти, докторанти, аспіранти, стажисти, наукові співробітники.

Однією з форм організації науки є національні наукові центри. Статус національного наукового центру може бути надано науковій установі, вищому навчальному закладу IV рівня акредитації (об'єднанню наукових установ чи вищих навчальних закладів IV рівня акредитації), що проводять комплексні наукові дослідження загальнодержавного значення та мають світове визнання своєї діяльності. Статус надається Указом Президента України за поданням Кабінету Міністрів України. Національні наукові центри здійснюють свою діяльність згідно з Положенням про національний науковий центр, яке затверджується Кабінетом Міністрів України.

З метою забезпечення наукового обґрунтування структури і змісту пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, наукових, науково-технічних, соціально-економічних, екологічних програм і проектів, визначення напрямів науково-технічної діяльності, аналізу та оцінки ефективності використання науково-технічного потенціалу, результатів досліджень передбачається проведення наукової і науково-технічної експертизи. Правові, організаційні та фінансові основи експертної діяльності в науково-технічній сфері визначені Законом України від 10 лютого 1995 р. «Про наукову і науково-технічну експертизу»[6].

4. Фінансування науки і стан наукового потенціалу України

Обов'язковій науковій і науково-технічній експертизі підлягають: національні, державні та міждержавні наукові і науково-технічні програми; галузеві та міжгалузеві програми; інноваційні програми та проекти державного значення. Фінансування науки і стан наукового потенціалу України

У стратегії економічного і соціального розвитку України збереження і розвиток наукового потенціалу було проголошено провідним чинником економічної політики держави. Вирішення цього завдання визначається перш за все фінансуванням наукових досліджень і розробок. Загальний рівень фінансування науки вважається однією з ключових характеристик інноваційності країни, її готовності до побудови суспільства, що базується на знаннях. Саме тому, поставивши перед собою мету побудувати в Європі конкурентоспроможну економіку і суспільство, що базується на знаннях, у прийнятій на Лісабонському саміті в 2000 році стратегії Європейське Співтовариство визнало необхідним довести витрати на наукові дослідження і розробки до 3% ВВП.

Світовий досвід підтверджує, що потужна реалізація економічної функції власної науки, її вирішальний вплив на розв'язання проблем технологічного оновлення виробництва в країні і масштабний випуск конкурентоспроможної продукції можливі лише за умови, коли сума витрат на науку перевищує 0,9% (для України, враховуючи, що значна частина ВВП перебуває в «тіньовому» секторі економіки, цей поріг оцінюється близько 1,7% ВВП).

Законодавчо визначено, що бюджетні витрати на цивільні наукові дослідження в Україні мають становити не менше 1,7% ВВП.

Однак, як видно з рис.3, на практиці загальні витрати на наукові дослідження і розробки (з усіх джерел) в Україні за останні 15 років коливалися між 1 та 1,5% ВВП, а в 2007 році - 0,96% ВВП. При цьому кошти державного бюджету жодного разу не перевищували 0,5% ВВП (в 2007 - 0,39%).

МАл.3Порівняння внеску основних джерел фінансування в підтримку української науки

Фінансування всіх галузей української науки в поточних цінах з 1995 року постійно зростає і у 2007 році досягло 6,14 млрд. грн., з них: на технічні науки було виділено 3,49 млрд. грн., на природничі - 1,86 млрд. грн., наукові установи та вузи, що мають багатогалузевий профіль, - 0,40 млн. грн., суспільні - 0,32 млн. грн., гуманітарні - 0,072 млн. грн. Якщо порівняти абсолютні значення 2007 року відносно 1995 року, то збільшення обсягів фінансування відбулося у 9,4 рази.

У той же час, якщо перерахувати зростання витрат на науку за 1995-2007 роки відносно 1995 року з урахуванням офіційно визнаної інфляції, то картина істотно змінюється.

Як видно з рис. 4, до 2002 року реальне фінансування науки в Україні не перевищувало рівня 1995 року. Більш того, у 1996 році воно навіть зменшилось - в основному внаслідок зменшення замовлень вітчизняних підприємств. У 1997 році попит на наукові розробки з боку вітчизняних та зарубіжних замовників виріс, що дозволило повернутись до рівня 1995 року при практично незмінному бюджетному фінансуванні. Проте вже в 1998 році істотно зменшилась бюджетна підтримка науки (на 28%), що при наявності того ж самого обсягу замовлень знову відкинуло нашу науку на рівень фінансування, суттєво нижчий, ніж у 1995 році.

Мал 4 Фінансування науки з урахуванням інфляції у відносних одиницях

Ситуація дещо змінилася у 2003 році, коли рівень бюджетного фінансування зріс на 28%, а замовлення українських підприємств - на 30%, що дозволило збільшити загальне фінансування науки в 1,3 рази. Проте вже в 2006 році відбулося зменшення сумарного фінансування, незважаючи на те, що бюджетна підтримка зростала - переважило зменшення як зарубіжних, так і вітчизняних замовлень. У результаті в 2007 році ми знову опустилися майже до початкового рівня: з врахуванням інфляції фінансування науки відносно 1995 року збільшилось всього лише на 8,7%. При цьому починаючи з 2004 року спостерігається чітко виражена тенденція до зменшення замовлень на дослідження і розробки з боку вітчизняних підприємств і організацій (падіння об'ємів цих замовлень відбувається значно швидше, ніж збільшується виділення коштів на науку з державного бюджету, що й зумовлює зменшення сумарного фінансування науки протягом останніх років). Це свідчить про те, що інноваційні процеси у вітчизняній економіці не тільки не наростають, але й ідуть на спад.

Як видно з рис 3 в останні роки найбільш динамічно відбувається збільшення фінансування суспільних наук, ця крива продовжує зростати протягом всього досліджуваного періоду і порівняно з 1995 роком зросла більш ніж у два рази. Утой же час рівень фінансування технічних галузей наук відносно 1995 року зменшився на 10%, хоча і спостерігалося деяке пожвавлення у 2003-2005 роках (в 1,2 рази).

Мал. 5 Динаміка фінансування галузей наук у порівнянні з 1995 роком з урахуванням інфляції

Тобто технічні галузі наук профінансовано у 2007 році фактично гірше,ніж у 1995 році, що викликає особливе занепокоєння, оскільки саме ці галузі науки мають ключове значення для інноваційного розвитку держави. У структурі фінансування технічних наук переважають будівництво та архітектура (зростання в 1,9 рази), загалом же динаміка фінансування технічних галузей науки має негативну тенденцію.

Рівень фінансування природничих галузей наук у 2007 році відносно 1995 року зріс в 1,7 рази, а наукових установ та вузів, що мають багатогалузевий профіль - в 1,4 рази, гуманітарних наук - в 1,2 рази.

Безсумнівним пріоритетом серед природничих наук в Україні в останні роки є розвиток біологічних наук - їх фінансування зросло з 1995 року у 2,9 рази, услід за ними йдуть фізико-математичні науки - зростання у 2,5 рази. Це загалом відповідає загальносвітовим тенденціям: саме фундаментальні дослідження цих напрямів визначатимуть науково-технологічний розвиток економіки в найближчій і більш віддаленій перспективі. Щоправда, досить дивно в цьому плані виглядають фармацевтичні науки, їх фінансування навіть зменшилось порівняно з 1995 роком на 46 %. Хоча у світі на сьогодні - це одна з найбільш наукоємних галузей досліджень, яка дає чи не найбільшу віддачу від впровадження нових розробок.

Це свідчить про вкрай негативні тенденції у розвитку вітчизняної фармацевтики, яка зовсім не орієнтується на доробок вітчизняної науки і перебуває у повній залежності від закордонних розробок нових лікарських засобів. Очевидно, що у майбутньому це зумовить ще більше їх подорожчання і подальше зменшення конкурентоспроможності вітчизняних фармацевтичних підприємств на внутрішньому й зовнішньому ринках.

У таблиці 1 представлено показники зростання фінансування галузей вітчизняної науки з урахуванням інфляції. При цьому галузі розташовані в порядку, що визначається темпами цього зростання. У правій колонці наводяться середні витрати на одного дослідника у 2007 році в поточних цінах.

Таблиця 1

Зростання фінансування галузей науки

Місце (рейтинг)	Галузь науки	Зростання загального фінансування в 2007 р. порівняно з 1995 р. (рази)	Зростання витрат на 1 дослідника в 2007 р. порівняно з 1995 р. (рази)	Витрати на 1 дослідника в 2007 р. (тис. грн.)
1	фізичне виховання і спорт	74	133,2	49,4
2	політичні науки	21,3	2,88	98,6
3	юридичні науки	6	1,63	56,3
4	філологічні	4,8	3,48	55,1
5	біологічні	2,91	2,05	67
6	мистецтвознавство	2,7	4,21	72,5
7	фізико-математичні	2,49	2,03	68,9
8	геологічні	2,42	1,54	70,1
9	соціологічні	1,92	2,08	65,4
10	географічні	1,9	2,97	49,0
11	будівництво та архітектура	1,89	3,56	83,5
12	психологічні	1,8	1,09	33,4
13	педагогічні	1,66	1,43	46,7
14	економічні	1,59	1,73	65,6
15	філософські	1,42	0,96	48,6
16	хімічні	1,25	2,08	87,1
17	медичні	1,23	1,25	54,0
18	сільськогосподарські	1,22	1,31	58,7
19	ветеринарні	1,17	1,29	65,2
20	транспорт	1,0	1,04	61,9
21	технічні (в цілому)	0,9	2,56	95,8
22	історичні	0,69	0,47	40,0
23	фармацевтичні	0,54	1,27	63,5

Як видно, серед найбільших пріоритетів України в останні роки були суспільні науки: їх реальне фінансування у 2007 році збільшилось у 2,2 рази, проте не всі їх галузі підтримувались однаково. Зокрема, витрати на дослідження в галузі фізичного виховання та спорту, які вітчизняна статистика також відносить до суспільних наук, з 2001 по 2003 рік зросли у 160 разів! Потім, щоправда, наука про фізичне виховання не втрималась на цій рекордній висоті, але все ж залишила далеко позаду всі інші: у 2007 році витрати на цю галузь досліджень були у 74 рази більшими, ніж у 1995 році. На другому місці по затребуваності державними і недержавними замовниками після фізичного виховання і спорту виявились політичні науки - витрати на дослідження в цій галузі зросли з 1995 року у 21,3 рази, особливо великий відрив у їх фінансуванні відбувся у 2002-2003 роках. При цьому за питомими витратами на одного дослідника ця галузь переважає технічні, фізико-математичні, біологічні, хімічні і тим більше всі інші науки, незважаючи на те, що витрати на експериментальне обладнання і матеріали тут незрівнянно менші. На третьому місці в рейтингу зростання - юридичні науки: відбулося нарощування реального їх фінансування майже у 6 разів.

Отже, реальний рейтинг пріоритетності у нарощуванні фінансування української науки зовсім не схожий на затверджені законом пріоритети розвитку науки і техніки. При цьому, якщо більшу частину табл. 1 можна віднести до «зони, де темпи зростання бажано збільшити», то нижню - заштриховану - слід назвати «зоною біди» - напрями науки, які опинилися на 20-23 місцях фактично не мають можливостей навіть для мінімального розвитку. Вони все ще «ледь виживають».

Продемонстроване фінансування наукових досліджень і розробок в останні роки зумовило відповідні тенденції динаміки кадрового потенціалу науки, які проілюстровані графіками рис. 6.

Рис. 6 Динаміка кадрового потенціалу науки України

Як видно, з 1990 року втричі зменшилась чисельність працівників наукових установ і фахівців, які виконують дослідження і розробки, а також на 60 відсотків зменшилась кількість кандидатів наук, які працюють в науці України. У той же час докторів наук в наукових організаціях стало навіть більше на 29%.

При цьому статистика свідчить, що більшість дослідників, які захищають дисертації докторів і кандидатів наук, на протязі останнього десятиліття не залишаються в науці. Це наочно видно з графіків, представлених на рис. 7 та рис. 8.

Рис. 7 Динаміка чисельності докторів наук в Україні

Рис. 8.Динаміка чисельності кандидатів наук в Україні

5. Основні заходи з виводу наукової сфери з кризового стану

5.1 Розвиток інтелектуального наукового ресурсу

За роки незалежності в Україні відбулося більш ніж дворазове скорочення кількості працівників наукової сфери. Незважаючи на значне відставання від розвинених країн Європи за показниками насиченості науковими кадрами на 10 тисяч занятого населення (наприклад, у Фінляндії цей показник сягає 230, у Данії - 143, у ФРН - 124, а в Україні - 51) Україна поки що має вагомий науково-технічний потенціал.

Проте реальний стан забезпечення науковими кадрами України значно гірший через т.з. приховане безробіття (значна кількість науковців лише рахується в штатах наукових установ, а фактично вони виконують іншу роботу).

За даними дослідження реального використанням інтелектуального наукового ресурсу в Україні, приведеного Радою по вивченню продуктивних сил НАН України, зроблені наступні висновки:

- у всіх секторах науки (академічному, університетському та галузевому) домінує негативна тенденція зменшення (щодо зростання) висококваліфікованих наукових кадрів, суттєво погіршилася вікова структура кадрів, проблемним стало залучення до науки молоді.

- не припинився відтік науковців та дипломованих фахівців за кордон, особливо людей у віковій категорії від 30 до 50 років.

Крім того, відбувається значна деформація у підготовці наукових кадрів вищої кваліфікації, а саме на фоні зменшення кількості кандидатів та докторів наук фізико-технічного профілю відбувається бурхливе зростання кількості дипломованих економістів, політологів та представників інших соціогуманітарних спеціальностей.

З високою вірогідністю можна прогнозувати, що залишаючи поза увагою держави сферу якісного відтворення кадрового потенціалу вітчизняної науки і освіти, перед країною постане загроза не лише реалізації нової моделі розвитку економіки, але й збереження критичної маси науковців, здатних розуміти досягнення світового рівня.

Тому заходи активного державного впливу на якісне відтворення кадрового потенціалу повинні бути направлені на:

- реальне, а не декларативне підвищення ролі науки і технологій в суспільстві, престижу наукової діяльності, пропаганді наукових знань, тощо;

- зміцнення та розвиток наукової складової в діяльності університетів та формування умов для створення дослідницьких університетів.

- розробка програми інтеграції вітчизняної науки у світову систему, яка б передбачала поступове входження України в європейський науковий простір, можливість стажування за кордоном молодих науковців та створення умов для повернення в Україну тих науковців, які ефективно працюють за кордоном;

- вдосконалення системи атестації наукових кадрів вищої кваліфікації;

омолодження кадрового потенціалу наукової сфери.

розширення інформаційного забезпечення наукової сфери, зокрема реформування державної системи науково-технічної та економічної інформації.

5.2 Створення умов для реалізації науковою сферою функції її економічного призначення

Загальновідомо, що науково-технічна сфера є головним джерелом інноваційного розвитку економіки суспільства.

Стан наявної матеріально-технічної бази наукової сфери негативно впливає на результативність науково-технічної діяльності. У 2005 році у порівнянні з 1995 роком майже вдвоє зменшилося створення нових видів техніки та технологій. Внаслідок цього Україна часто зазнає подвійних втрат, пов'язаних з неотриманням економічної віддачі від розробок, не впроваджених у своїй економіці та безкоштовним використанням вітчизняних розробок за кордоном. За оцінками експертів така тенденція зростає.

Проблема переведення національної економіки на інноваційну модель розвитку повинна бути пріоритетною у державній політиці. З цією метою всі ресурси повинні бути направлені на модернізацію підприємств, підвищення продуктивності праці й конкурентоспроможності вітчизняної продукції.
Очевидно, що базою такого розвитку економіки є фундаментальна й прикладна наука, а також створення ефективних структур та механізмів впровадження науково-технічних розробок у практику.

З цією метою необхідно забезпечити:

- введення в дію Законів України щодо інноваційної діяльності та визначення першочергових напрямів такої діяльності на 2007-2009 рр.

- реформування податкової системи, що повинна працювати на стимуляцію дослідницької та інноваційної діяльності, а також звільнення від податків благодійні внески на розвиток науки та освіти.

- вдосконалення системи непрямих методів державного впливу на розширення сектору високотехнологічного виробництва.

- завершення формування дієвих систем охорони і захисту прав інтелектуальної власності.

5.3 Заходи щодо модернізації інституційної структури наукової сфери

Формування інституційних складових наукової сфери в умовах переходу до ринкової економіки проходить дуже повільно та невпорядковано. Зокрема, потребують змін та удосконалення механізм фінансування наукової сфери та її взаємодії зі споживачами наукового продукту у приватному та державному секторах економіки. Вони повинні бути направлені на отримання кінцевого продукту - нового знання, нових перспективних технологій, та науково-інноваційного продукту відповідно в академічному та галузевому секторах науки.

Серед першочергових заходів модернізації структури наукової сфери є:

- удосконалення системи бюджетного фінансування наукової сфери;

- запровадження дійового механізму конкурсного відбору проектів фундаментальної науки та створення системи державних та недержавних фондів, зокрема Національного наукового фонду;

- здійснення ефективної науково-технічної та інноваційної політики при формуванні та реалізації державних науково-технічних програм;

- створення Національних науково-технічних центрів загальнодержавного значення з метою науково-технічного супроводу окремих високотехнологічних галузей економіки;

відновлення та розширення функціювання наукових центрів у складі акціонерних товариств, корпорацій, тощо;

створення та розвиток на базі провідних університетів та академічних установ технопарків, технополісів та зон технологічного розвитку, які забезпечують практичне застосування нових знань та технологій у промисловості;

- зміна стратегії навчання в провідних університетах з викладання по підручникам на навчання у дослідницьких лабораторіях та відповідна реформа оплати праці професорсько-викладацького складу;

- надання провідним університетам статусу автономії та самоврядності у всіх ділянках їх функціонування з відповідними вимогами до звітності і відповідальності за якість освіти і науки.

6. Заходи щодо реформування академічного сектору науки

Головна проблема вітчизняного академічного сектору науки полягає в тому, що рушійні сили радянського способу організації науки в цьому секторі зникли, проте форми та механізми, які забезпечували саме такий спосіб організації науки, практично залишилися незмінними.

Головна задача академічного сектору науки - отримання нових знань світового рівня та виконання прикладних досліджень загальнодержавного значення, які сприяли б технологічному, соціальному та духовному розвитку в Україні, не реалізується в повній мірі. Фундаментальні дослідження розпорошені по багатьом відділенням НАН України, державним галузевим академіям, а також багатьом центральним органам виконавчої влади.

Їх загальна координація та оцінка отриманих результатів потребують значного покращання.

В той же час, академічний сектор науки сьогодні все ще є суттєвим механізмом розвитку та передачі з покоління в покоління інтелектуального і культурного потенціалу нації. Тому у вирішенні проблеми реформування цього сектору науки слід врахувати реалії сьогоднішнього стану наукової сфери України. Процес переходу на іншу модель організації науки повинен бути плановим і поступовим.

На першому етапі необхідно на законодавчому та виконавчому рівнях сприяти інтеграції академічного та університетського секторів науки шляхом утворення спільних установ, кафедр та лабораторій, залучаючи, де це доцільно, також промислові підприємства. Створення таких науково-навчально-виробничих корпорацій (об'єднань), з одного боку, передбачає реальне використання наукових здобутків та підвищення рівня освіти, а з другого боку, дасть змогу академічному сектору науки звільнитися від багатьох установ, що не задовольняють жорстким критеріям визначення поняття “академічна наука”.

На другому етапі, враховуючи можливі зміни в університетському секторі науки, створити у цьому секторі умови для досліджень з природничих та соціо-гуманітарних наук.

Основні напрями модернізації академічного сектору науки на найближчі роки такі:

Оптимізація системи бюджетного фінансування фундаментальних досліджень, яка полягає у:

Розвиток освітянської діяльності в академічному секторі науки на основі кооперації з провідними університетами (включаючи організаційну та виробничу кооперацію, про що було вже відзначено вище), а також підвищення ефективності аспірантури та магістратури.

Оптимізація мережі академічних організацій (перепрофілювання, передачу органам місцевого самоуправління, ліквідація тощо).

Розвиток інноваційної діяльності, зокрема створення інноваційної інфраструктури на базі виробничих площ, що вивільняються.

Законодавче та нормативне забезпечення функціювання академічного сектору науки, його майнового комплексу, значного підвищення рівня оплати праці, підтримка процесів самоуправління та демократизації.

Деякі з вказаних тут рекомендацій містяться в Пропозиціях Комісії з питань подальшого підвищення ефективної діяльності НАН України.

Висновки

Робоча група з розроблення концепції розвитку наукової сфери вважає, що:

Реалізація стратегічного курсу України на інтеграцію у Європейське співтовариство, побудову процвітаючої України неможлива без структурних перетворень в економіці, збільшення частки високотехнологічних виробництв, розвитку сучасних інформаційних технологій, освіти та науки.

Реформування наукової сфери має носити плановий еволюційний характер. Головна проблема полягає в тому, що сфера наукового пошуку та науково-технологічного розвитку є особливим видом життєдіяльності, який з одного боку регулюється власними, а не підвладними політичній кон'юнктурі, законами, а з другого боку, вимагає постійної уваги з боку держави. Держава має на основі демократичних механізмів визначати наукові пріоритети, формувати відповідне законодавче поле і забезпечити наукову сферу достатніми ресурсами. В той же час, держава повинна створити привабливий інвестиційно-інноваційний клімат в країні.

Серед можливих реформаторських кроків слід виділити наступні:

українська фундаментальна наука має стати вагомою частиною світової науки. Світові стандарти повинні бути основою оцінки праці вчених, присудження наукових ступенів, звань, тощо. Держава має надати вченим можливості для вільної участі в міжнародних проектах, включаючи укладання міждержавних угод та участь у міжнародних наукових організаціях;

фінансування академічного та університетського секторів науки має стати, здебільшого, грантовим, яке здійснюватиметься через Національний науковий фонд, а в подальшому через фонди цільового спрямування, в т.ч. приватні благодійні та венчурні;

на базі окремих установ, які мають дійсно національний масштаб та здатні супроводжувати окремі пріоритетні галузі економіки, слід створити Національні науково-технічні центри, які формально можуть підпорядковуватися одному з органів центральної виконавчої влади, але матимуть “академічну свободу” та базове фінансування - своєрідне державне замовлення;

державна політика в науково-технічній галузі повинна ґрунтуватися на адекватному законодавстві щодо діяльності інноваційних об'єктів (технопарків, технополісів, зон технологічного розвитку, тощо), їх підтримці та забезпеченні ефективної співпраці з академічним та університетським секторами науки. Розвиток національної інноваційної системи має ґрунтуватися на поєднанні власних наукових розробок, власного кадрового супроводу та вітчизняного виробничого сектора і бізнесу;

законодавча політика повинна забезпечити прозору систему заохочення інноваційної, наукової та освітньої діяльності через гнучку систему звільнення від податків неприбуткових за своєю сутністю освітніх та наукових організацій та товариств, а також визнання цільових благодійних фондів і внесків на розвиток науки.

Список використаної літератури

1. Коментар до Конституцій України. -- К., 1996.

2. БахрахД. Н. Административное право: Учебник для вузов. - М.,1997.

3. Брэбан Г. Французское административное право. -- М., 1988.

4. Драго Р. Административная наука. -- М., 1982.

5. Коваль Л. В. Адміністративне право України: Курс лекцій. - К., 1998.

6. Муниципальное право. -- М., 1997.

7. Овсянко Д. М. Административное право. -- М., 1997.

8. Тихомиров Ю. А. Публичное право. --М., 1995.

9. Тихомиров Ю. А. Курс административного права и процесса. - М., 1998.

10. Юсупов В. А. Теория административного права. -- М., 1985.

[1] Див.: Відомості Верхов. Ради України. 1999. № 2-3. Ст. 20.

[2] Див-Bідoмocтi Верхов. Ради України. 1992. № 45. Ст. 620; ЗПУ України. 1994. №10. Ст.

[3] Див.: Відомості -Верхов. Ради України. 1999. № 2-3. Ст. 20.

[4] Див.: Офіційний вісник України. 1997. №27. Ст. 106.

[5] Див.: Офіційний вісник України. 1998. № 4. Ст. 140.

[6] Див.: Відомості Верхов. Ради України. 1995. № 9. Ст. 56.

Размещено на www.allbest.ru