Перспективи розвитку судових інстанцій
Вивчення поняття та історії створення судових інстанцій; характеристика їх видів - місцевих та апеляційних. Розгляд касаційних судів як третьої ланки судової системи. Перспективи розвитку судових інстанцій. Порядок призначення суддів до місцевого суду.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 17.10.2012 |
| Размер файла | 53,5 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Перспективи розвитку судових інстанцій
Вступ
В статті 125 Конституції зазначено, що система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.
Територіальний принцип означає, що юрисдикція окремих ланок судової системи поширюється на певні території, які можуть збігатися з адміністративно-територіальними одиницями, але можуть і не збігатися з ними.
Спеціалізація судів і суддів у розгляді справ певних категорій сприяє поглибленому знанню суддями окремих галузей законодавства та практики його застосування, підвищенню професіоналізму суддів.
Відповідно до ст. 6 Конституції України влада в державі поділяється на законодавчу, виконавчу, судову. Система та повноваження органів, які здійснюють функції, пов'язані з правосуддям визначені розділами VIII та ХІІ Конституції. В статті 124 зазначено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Заборонено привласнення або передача повноважень судів іншим державним органам або посадовим особам.
Правосуддя здійснюється шляхом розгляду і вирішення судами кримінальних, цивільних, господарських справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що всі суспільні відносини, врегульовані нормами права, в разі виникнення спору можуть бути предметом судового розгляду. Діяльність судів повинна бути підпорядкована захисту прав та свобод людини і громадянина. Закон покладає на суди всю повноту відповідальності за правильне вирішення кожної справи.
В ст. 124 Конституції також зазначено, що народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Ця норма ще раз підтверджує положення Конституції (стаття 5) про те, що єдиним джерелом влади в Україні є народ.
Судове рішення є найважливішим актом правосуддя, який покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення проголошеного Конституцією принципу верховенства права. Судові рішення ухвалюються від імені України, що обумовлено їх значенням як загальнообов'язкових рішень органу судової влади, піднімає їх авторитет як акта державної влади. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими для всіх без винятку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових осіб, окремих громадян та їх об'єднань і підлягають виконанню на всій території України. Вироки, рішення, ухвали й постанови судів повинні повною мірою відповідати вимогам процесуального законодавства. Винесення необґрунтованих, немотивованих судових рішень знижує їх виховне й запобіжне значення.
Тема курсової роботи «Судові інстанції України». Розвиток демократичного суспільства породжує необхідність гарантування та захисту конституційних прав людини, що не можливо без розвиненої судової системи. Тому тема роботи залишається актуальною.
Завдання роботи охарактеризувати та дослідити судові інстанції України.
Предметом дослідження є судові інстанції України. Робота складається зі вступу, трьох розділів, вискоків і використаних джерел.
1. Поняття судових інстанцій
Судову систему України донедавна складали лише загальні суди або, як їх ще іменують, суди загальної юрисдикції. Ці суди здійснюють правосуддя з цивільних та кримінальних справ, а також у передбачених законом випадках розглядають справи про адміністративні правопорушення. Разом з тим розвиток, удосконалення або зміна судової системи, особливо в періоди соціальних реформ, є природним процесом, оскільки в суспільстві формуються нові види соціальних відносин, що збільшують кількість і зміст правових зв'язків між громадянами, громадянами і державою, юридичними особами. Будова судової системи, функціонування її окремих гілок і ланок мають бути похідними від тих завдань, які суспільство ставить перед судовою владою як однією з основних гілок державної влади. Судова влада зобов'язана: а) вирішувати суперечності, які виникають між законодавчою і виконавчою гілками влади; б) реалізовувати невід'ємне право громадян на судовий захист від будь-яких посягань на честь і гідність, життя і здоров'я, майно тощо, захист від неправомірних дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб; в) забезпечувати захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб незалежним і компетентним судом; г) гарантувати реалізацію прав громадян і юридичних осіб на оскарження судового рішення в поєднанні з його стабільністю як одного із чинників юридичне визначеного стану [12, с. 14].
Традиційна система загальних судів, яка діяла протягом багатьох десятиріч, не могла вирішити ці значною мірою нові і не властиві їй завдання. Було визнано за доцільне створення ще двох самостійних гілок судової системи: Конституційного Суду та арбітражних судів. Конституція України передбачає, що судочинство здійснюється Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції. Одночасно у побудову системи загальних судів були закладені принципи територіальності і спеціалізації. Таку систему загальних судів буде відображено у новому Законі України «Про судоустрій».
Таким чином, поки що судова система України складається з трьох гілок:
- Конституційного Суду;
- загальних судів (або судів загальної юрисдикції);
- арбітражних судів.
Для неї є характерним, що кожна гілка судової системи автономна, тобто на кожну з них у межах реалізації судової влади покладено вирішення певних, властивих лише їй питань.
Так, Конституційний Суд України є незалежним органом у системі судової влади, покликаним забезпечувати відповідність законів та інших правових актів Конституції України і давати офіційне тлумачення Конституції України та законів України.
Загальні суди мають своїм завданням охорону від усяких посягань конституційного ладу, гарантованих Конституцією України соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.
Арбітражні суди покликані захищати права та інтереси учасників господарських правовідносин, що охороняються законом, сприяти зміцненню законності в цій сфері.
1.1 Історія створення судових інстанцій
Суд як невід'ємний інститут стабільного функціонування будь-якої більш-менш організованої людської спільноти на теренах сучасної України існував з давніх часів. Але саме слово «суд» згадується вперше у Статуті князя Володимира, сина Святослава «О десятинах, судах й людях церковних», поява якого датується приблизно початком ХІ століття.
Започаткування збірника давніх законів під назвою «Руська правда» належить Ярославу Мудрому (під словом «правда» розумілось те, що є правильним, тобто істина, справедливість, чесність). У першій чверті ХІ століття князь Ярослав визнав за необхідне заснування правил, які б врегульовували відносини, що існували у суспільстві. У 1015 р. складається найдавніша редакція «Руської правди», яка спочатку мала назву «Устав Ярослава», у 1072 р. сини Ярослава укладають «Правду Ярославичей». Третя редакція «Руської правди» («Пространна правда») зберегла положення двох перших у новій редакції і була доповнена, говорячи мовою сучасної системи права, нормами цивільного, кримінального права і процесу. «Руська правда», яку М.С. Грушевський вважав кодексом, визнана основою законодавства держави Київської Русі [10, с. 69].
Основний зміст і мета «Ярославової правди» - врегулювання випадків образ і шкоди, завданої одними особами іншим. За такі злочини як вбивство, каліцтво, побої надавалася помста. Якщо помсти не було, тоді сплачувалася князеві віра, яка залежала від характеру та стану ображеного. В цих законах відбився характер існуючого в той час укладу суспільства. Оскільки його підґрунтя складала громада, саме вона сплачувала князеві віру (так звану дику віру), коли на її землі було вчинено вбивство, але на вбивцю не подано позову.
«Руська правда» встановлювала порядок і місце судочинства. За нею місцем суду був княжий двір, а головною особою, яка здійснювала правосуддя, - князь. Однак передбачалося, що князь міг доручити проведення суду призначеним ним особам. Існувала можливість у визначених випадках вирішувати справу через залучення дванадцятьох обраних осіб, які й розглядали та вирішували питання про винність особи, а право призначення кари передавали судді.
За правління дітей Ярослава однією з найважливіших змін було скасування помсти за вбивство, натомість запроваджувалося покарання у вигляді сплати вір. Але найсуттєвіші статті, що врегульовували відносини, які сучасною мовою звуться цивільно-правовими, були внесені за Володимира Мономаха. Питання торговельного обігу, боргових зобов'язань, неспроможності тощо, а також постанови про спадщину - все це частина того історичного надбання, яке ми маємо завдяки Володимиру Мономаху. Місцем суду поряд з княжим двором був і торг, тобто був суд як княжий, так і народний (вічовий). Княжий суд керувався правилами «Руської правди», котрі, безумовно, були націлені на захист інтересів князя і не охоплювали усіх випадків, особливо тих, що виникали у народному середовищі. Тому вічовий суд переважно дотримувався давніх звичаїв й обрядів.
«Руська правда» ще декілька століть визначала права і порядок судочинства, доки в різних частинах колишньої Київської Русі не запровадили нові закони. Так, в Московській Русі у 1497 р. був прийнятий новий Судебник, який, до речі, закріпив багато положень, чинних у судочинстві з часів «Руської правди». Але це все було у Східній Русі, за княжіння Івана ІІІ, тому збірник так і йменувався - Великокняжий судебник, затверджений князем всієї Русі, а також Боярською Думою [11, с. 52].
Інша доля була в іншої частини Київської Русі.
У ХIV столітті, коли у Східній Русі Москва започатковувала основи єдиної Російської держави, Південну Русь було підкорено і поділено. Східною частиною Південної Русі заволоділи литовці, західною - поляки. По з'єднанні останніх між собою в одну державу, Річ Посполиту, Південна Русь на багато віків виявилася відокремленою від народів, що жили на сході та півночі Київської Русі, і розвивалася під впливом культури, мови, адміністративно-політичних поглядів держав, що існували в Центральній Європі.
Так, після остаточного переходу України під владу Польщі в українському суспільстві затверджуються стани західноєвропейського типу: дворяни, міщани, селяни. Якщо за часів Київської Русі людина мала змогу досить легко перейти з одного стану до іншого, бо чітких юридичних відмінностей між дворянами і селянами не існувало, то потім зі спливанням часу межі між станами в Речі Посполитій, особливо дворянством, стають спадковими і непереборними. Міщани теж складали окремий стан, особливо ті, котрі мешкали у великих містах, оскільки таким містам королі польські і великі князі литовські дарували право місцевого самоврядування (Магдебурзьке право за назвою німецького міста Магдебург, згідно з яким королівські чи князівські посадовці не повинні були втручатися у внутрішні справи мешканців міста). За магдебурзьким правом усі мешканці міст, що отримали такий статус, були рівними поміж собою. У 1356 р. таке право отримав Львів, у 1374 р. - Кам'янець Подільський, у 1432 р. - Луцьк, у 1497 р. - Київ. Для мешканців міст судові функції виконували обрані до магістрату або до ратуші особи: війти та лавники [14, с. 145].
Усі права й привілеї, даровані різним прошаркам суспільства, потребували створення кодифікованого зводу законів, котрим став Литовський статут, перший варіант якого з'явився у 1529 р. Статут не тільки підтверджував права дворянства, а й містив звід елементів звичаєвого права, успадкованих ще з часів Київської Русі. Одночасно він запроваджував низку нових понять, привнесених із Західної Європи, переважно з Німеччини. Друга (1566 р.) і третя (1588 р.) редакції Статуту мали низку важливих доповнень, що відбулися у зв'язку з Люблінською унією. Цей Статут має величезне значення, оскільки він не тільки закріплював суттєві соціально-економічні зміни, що відбулися у XV-XVI століттях, а й, як з часом з'ясувалося, став фундаментом правової системи наступної, так званої «козацької» доби української історії. Власне кажучи, ще й у ХІХ столітті деякі місцевості східної України жили за законами, що за своєю суттю базувалися на Литовському статуті.
У XV-XVII століттях на теренах сучасної України існувала спочатку судова система, побудована у відповідності з судовими системами держав Центральної та Західної Європи: у привілейованих містах були суди магістратів, у непривілейованих - ратушні суди. Апеляційним судом для одних з них був Головний литовський трибунал як основна апеляційна інстанція у Великому Князівстві Литовському, Руському та Жемантійському. А для всіх міських судів України, що здійснювали судочинство за магдебурзьким правом, на основі привілею короля Владислава Варанчина 1444 р. апеляційним судом був Львівський війтівсько-лавницький суд. Апеляційним судом третьої інстанції був німецький суд Краківського замку, рішення якого можна було оскаржити лише до королівського суду, до складу котрого входило 12 суддів, по 2 від 6 міст. До осіб, що обиралися для виконання судових функцій, були певні вимоги. Такі особи мали бути з числа знатних, що постійно мешкають, розсудливих, добронравних, бажано учених, закононароджених, що розуміються на праві, не молодших за 25 і не старших за 70 років. Розгляд справ здійснювався колегіально або в повному складі членів магістрату чи ратуші, або не менше п'яти - у магістраті, трьох - у ратуші. Але карні справи війти могли розглядати одноособово.
За часів зародження козацтва, в Запорізькій Січі, козаки не підкорялися нікому і нічому, окрім своїх власних законів, котрі передавалися з покоління до покоління і поступово вдосконалювалися. Усі вони мали рівні права, усі брали участь у радах, де обирали отамана (чи гетьмана), єсаула, писаря, обозного і суддю.
За часів Богдана Хмельницького, коли під владою козаків була майже вся територія України, окрім Галичини і Волині, козаки встановили власну форму правління: землі були поділені на 16 військових округів (полків), які у свою чергу поділялися на сотні. На верхівці цієї військово-адміністративної піраміди був гетьман. Полковники і сотники (сотські) були не тільки військовими, але й здійснювали адміністративну й судову владу. Чисельні владні функції гетьману допомагала здійснювати генеральна старшина, один з членів якої - генеральний суддя - відав судовими справами.
Наприкінці ХVII століття під владою гетьманів після Руїни залишилася лише третина земель, що колись були підвладні Хмельницькому. Ці землі на лівому березі Дніпра українці називали Гетьманщиною (а московські правителі - Малоросією). Система козацького управління (а відтак і судова) мало змінилася. І хоча ця частина України вже була у складі Московського царства, в ній, як і в попередні часи, одночасно використовувалися як джерела права Литовський статут, Зерцало саксонське (німецьке право), поточні гетьманські акти, звичаєве право. Зрозуміло, що різні правові норми часто суперечили одна одній, що мало своїм наслідком зловживання в судах при розгляді справ. Нерозвинута мережа судових інстанцій призводила до цілком протилежних рішень: наприклад, оскарження ухвал міських судів, які традиційно застосовували магдебурзьке (німецьке) право, в апеляційну інстанцію - Генеральний суд, котрий застосовував виключно Литовський статут, часто тягло за собою інше рішення. Численними скаргами з цього приводу не проминув скористатися для обмеження автономії України Петро І. Він здійснив низку реформ в управлінні, зокрема утворив у 1722 р. Малоросійську колегію, яку складали шість російських посадовців і яка здійснювала повноваження апеляційного суду та контроль за адміністрацією і фінансами. Але за відсутності Петра у персидському поході наказний гетьман Павло Полуботок добився указу Сенату, який заборонив Малоросійській колегії будь-що робити без відома гетьмана і погодження з українською адміністрацією. А оскільки формальним приводом утворення колегії був розгляд скарг українців на корумповану систему судочинства, Павло Полуботок реорганізував суди за принципом колегіального розгляду справ. Він заборонив звернення з апеляціями до Малоросійської колегії поза встановленим законом і практикою апелюванням до українських судів, принагідно видавши інструкцію судам з правилами ведення судового процесу [14, с. 153].
Великі зміни відбулися у судовій системі за часів гетьмана Кирила Розумовського, який як людина європейська освічена розумів, що суспільство в Гетьманщині стало дуже складним, щоб старшина здатна була виконувати в ньому одночасно судові, адміністративні та військові функції. Ним було розпочато виокремлення судово-адміністративної системи з військової. У полкових округах було засновано, окрім полкових, ще 20 судів повітових, і в кожному з них були суди: земський, гродський і підкоморський, тобто судова система мала становий характер. По сотнях залишилися сотенні суди, але до них належали тільки дрібні справи. А з найважливішими слід було звертатися до повітового суду. Найвищим судом був Генеральний суд, де окрім генеральних суддів обиралися також представники по одному від кожного полку.
Це були останні зміни судової системи, які враховували автономність України.
Після указу Катерини ІІ від 7 листопада 1775 р., згідно з яким вся імперія мала бути поділена на 50 губерній, полкові округи були знищені, а натомість з'явилися три намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське. Відповідні гілки імперської адміністрації замінили усі попередні українські адміністративні, судові й фінансові органи.
До судової реформи 1864 р. здебільшого продовжувала існувати система судових органів, затверджених реформою 1775 р.
Підсумовуючи період Гетьманства, відомий історик писав: «Протягом майже цілого сторіччя Гетьманщина була центром політичного життя України. Хоча московський, а потім петербурзький царі не тільки контролювали її зовнішні зв'язки й воєнні кампанії, але й постійно втручалися у внутрішні справи, однак гетьманська адміністрація, суди, фінанси, армія, соціально-економічна політика - все це створювалося самими українцями. Самоврядування сприяло появі нової української дворянської еліти. Майже на занепаді Гетьманщини представники козацької старшини були щиросердно впевнені у перевазі своїх законів та звичаїв над усіма іншими - і з цих позицій відверто нехтували катерининськими реформами».
Історик мав вагомі підстави вважати закони, які діяли у Гетьманщині, більш досконалими, оскільки вони були в руслі розвитку європейської правової думки і законодавства, що зазнало рецепції римського права. Яскравим прикладом, котрий розкривав погляди на суд, справедливість, права і вільності, пануючі на теренах України ХVІІІ століття, був проект першого відомого в історії Кодексу українського права під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ».
Судове право у цьому пам'ятнику вже поділяється на судоустрійне і процесуальне, але ще чітко не виокремлюється цивільне та кримінальне, оскільки в матеріально-правових відносинах домінував приватний інтерес, який у судочинстві переломлюється на принцип диспозитивності: «кожен про свою шкоду вільний скаржитись або мовчати». Судова система за Кодексом поділялася на дві гілки - загальну та спеціальну. До загальної належали сільські, ратушні, магістратські, сотенні, полкові канцелярії, Генеральний суд, Генеральна військова канцелярія (п. 3 Арт. 1 Гл. 7, Гл. 26). До судів спеціальних - третейський, полюбовний (або мировий), духовний, ярмарковий (або торговельний) (Арт. 24, Арт. 25 Гл. 7).
У Кодексі визначалася система апеляційних судів, гарантувалася свобода апеляційного оскарження (п. 2 Арт. 35 Гл. 8).
В ньому закріплювалися вимоги до кандидатів, що мали обиратися на посаду судді, а також такі засадові положення як аналогія закону, аналогія права (п. 5 Арт. 4 Гл. 7), елементи презумпції невинуватості (п. 6 Арт. 4 Гл. 7), а також багато інших положень принципового значення, які з часом стали принципами різних галузей сучасної системи права.
П'ятнадцятирічна робота над проектом не завершилася його затвердженням. Роки, затрачені на узгодження й очікування найбільш сприятливого часу введення в дію з боку генеральної та полкової старшини, та рішучі дії з боку імперського уряду, спрямовані на ліквідацію гетьманства та знищення автономії України за реформами 1775 р., а також зрівняння статусу української шляхти з російським дворянством призвели до того, що нова українська шляхта, яка зароджувалася з верхівки козацтва, вже була не зацікавлена у прийнятті цього Кодексу, намагаючись жити за законами Російської імперії. Але це не принижує значення «Прав», оскільки вони є уособленням здобутків української правової думки XVІІІ сторіччя і нормативним віддзеркаленням історичного прецеденту українського самоврядування [14, с. 180].
За реформою 1864 р. судова система поділялася на дві гілки: місцева юстиція у вигляді мирових судів і загальні судові місця. Останні утворювали триланкову судову систему, нижній щабель якої складали окружні суди, другий щабель - судові палати, третій - сенат. Територіальна юрисдикція окружних судів і судових палат не співпадала з адміністративно-територіальним устроєм Російської імперії, оскільки критерієм розподілу були не губернія чи повіт, а судовий округ. Судові Статути 1864 р. мали бути впроваджені протягом 7 років, але фактично ця робота розтягнулася майже на 30 років, хоча на території України завдяки високому рівню її правової культури положення Статутів були впроваджені одними з перших.
Так, незабаром після відкриття у 1866 р. касаційних департаментів Сенату та Санкт-петербурзької й Московської судових палат на теренах України були відкриті:
- у 1867 р. - округ Харківської судової палати, до якого увійшли губернії: Харківська, Курська, Орловська і Воронезька, а також деякі повіти губерній Катеринославської (нині Дніпропетровської області) і Тамбовської. У 1869 р. до Харківського округу приєдналася й Полтавська губернія. Окружних судів на території Харківського судового округу діяло 9;
- на початку 1868 р. - округ Одеської судової палати, до якого увійшли губернії Херсонська, Катеринославська (за винятком повітів Бахмутського і Слов'яносербського, що були віднесені до харківського судового округу) і Таврійська. На території цього судового округу діяло 6 окружних судів;
- у 1886 р. - округ Київської судової палати, до якого увійшли губернії Київська, Подільська й Волинська. В окрузі спочатку було 3, а з часом 8 окружних судів.
Окружні суди в системі загальних судових міст були судами першої інстанції.
Судові палати були судами першої інстанції щодо певного кола справ і судами апеляційної інстанції щодо справ, що були розглянуті окружними судами по першій інстанції [14, с. 185].
Сенат, судові функції якого налічували вже майже сторіччя, за реформою 1864 р. очолив усі знов утворені суди як верховний суд Імперії та вищий орган судового нагляду. Він був наділений повноваженнями касаційного суду - зовсім нової форми перегляду рішень, стисла суть якого була відображена у формулі: не вирішуючи справу за суттю в загальному порядку судочинства, наглядати за охороною точного й однакового застосування законів усіма судовими установами.
Але найсуттєвішою рисою судових статутів 1864 р. у сфері судоустрою і судочинства слід вважати запровадження суду присяжних. Він розглядався як певний чинник формування громадянського суспільства, але мав і суто утилітарне значення суду, котрий мав здійснювати правосуддя. Автор одного з перших післяреформенних фундаментальних курсів кримінального судочинства І.Я. Фойницький справедливо підкреслював, що будь-який суд повинен уособлювати в собі дві властивості: по-перше, незалежність від стороннього впливу і, по-друге, здатність постановити по справі правильне рішення. І доводив, що суду присяжних властиві обидві ці якості. Так, участь народного елементу завжди забезпечує більшу незалежність. Щодо іншої вимоги, то на відміну від пануючої раніше формальної теорії доказів, яка передбачала необхідність юридичних знань, вільна оцінка доказів за власним переконанням і відокремлення юридичної оцінки, котра покладається на коронних суддів, від оцінки фактичних обставин справи, яку здатний здійснити на підставі життєвого досвіду і практичних знань будь-який пересічний громадянин, формує другу властивість, притаманну суду. Автор вважав, що у тій формі народної участі, яка відома під назвою суду присяжних, судові переваги набувають найвищого розвитку, якого донині сягало людство. Тобто суд присяжних вбачається найбільш наближеним до ідеалу суду.
Система місцевих судів до реформи 1864 р., як визначалося вище, була становою і тому вже не відповідала вимогам часу. Статут обрав нову форму місцевого суду - мировий суд. Він характеризувався такими рисами: обраність, всестановість, самостійність стосовно загальних судів. Першою інстанцією були одноособові дільничні мирові судді; другою (апеляційною) - з'їзди мирових суддів губернії; третьою (касаційною) - Сенат [14, с. 190].
Однак за усіх переваг уведення такої системи місцевої юстиції вона мала деякі суттєві недоліки. По-перше, розгалуженість і масовість мирових судів у поєднанні з малочисельністю Сенату мали своїм наслідком значне затягування строків розгляду справ. По-друге, селянський суд, як і раніше, не входив ані до системи мирової юстиції, ані до системи загальних судів, тобто не було об'єднання юстиції на місцевому рівні.
Через 25 років після прийняття Статутів цю проблему було вирішено у спосіб, який загальновизнано вважається відходом від закладених у Статутах принципів. Відповідно до актів «Про земських начальників» від 12 липня 1889 р. та «Правил про провадження судових справ, що підвідомчі земським начальникам і міським судам» від 29 грудня 1889 р. в усіх місцевостях земського представництва за винятком столиць, а також деяких перелічених великих міст (на Україні це Одеса та Харків) мирова юстиція була ліквідована, її замінили судово-адміністративні установи. Функції суду першої інстанції виконували земські дільничні начальники й міські судді; суду другої інстанції - повітові з'їзди, третьої - губернські присутності.
Законом від 15 червня 1912 р. «Про перетворення місцевого суду» був поновлений інститут мирових суддів, а сільський суд, який до того був судом особливим, включений в систему місцевої юстиції. Предметом юрисдикції цього суду були відносини, що виникали у сфері, яка була підвідомча селянському управлінню. Справи могли розглядатися у трьох інстанціях: функції першої виконував повітовий суд, функції другої інстанції - верхній сільський суд, функції третьої - мировий з'їзд [14, с. 201].
В результаті Лютневої революції 1917 р. і пов'язаних з нею переворотів однією з державних інституцій, котру було піддано суттєвим змінам, була судова система, хоча в перші постреволюційні місяці судова система на Україні майже не відрізнялася від інших територій Росії, де Тимчасовий Уряд, ліквідувавши військово-польові суди, станові, особливі присутності, посади земських начальників, відновив діяльність мирових суддів, чим демонстрував відданість реформі 1864 р. Ще вісім місяців, до грудня 1917 р., хоча й формально, Сенат вважався вищим касаційним судом. Продовжували діяти окружні суди і судові палати. Але вже з кінця травня 1917 р. в повітах почали призначатися адміністративні судді, які розглядали спірні справи між державними органами, комісарами і громадськими організаціями. Відповідно при окружних судах створювалися адміністративні відділення.
З'їзд українських юристів, котрий відбувся 13-14 червня 1917 р., визнав за необхідне, що судову систему України має очолювати Вищий крайовий суд і вона має бути незалежною від російського уряду. З часом, після створення генерального комісаріату судових справ Центральна рада 10 листопада 1917 р. ухвалила постанову, підписану М. Грушевським: суд на Україні твориться іменем Української народної республіки. 2 грудня був створений Генеральний суд УНР, на який було покладено виконання повноважень суду касаційної інстанції, а також здійснення нагляду за судовими установами та особами судового відомства.
Функції судів апеляційної інстанції відповідно до Закону від 17 грудня 1917 р. виконували Харківський та Одеський апеляційні суди. Вони діяли згідно з правилами, встановленими Судовими статутами для судових палат з деякими відмінностями, обумовленими демократичними принципами побудови нової держави.
Зміна урядів у Києві кожен раз тягла за собою зміни у судовій системі, але вони у зв'язку з військовим становищем теж повністю не були реалізовані ані в часи Гетьманату, ані в часи Директорії [14, с. 214].
В тій частині України, яку наприкінці 1917 р. - початку 1918 р. займали більшовики, теж вирішувалися питання створення нових владних інститутів, зокрема судів. Першим нормативним актом щодо суду була постанова Народного секретаріату Української республіки від 4 січня 1918 р. «Про утворення народного суду». Ним передбачалася ліквідація всієї попередньої судової системи і утворення місцевих народних судів: дільничних, повітових, міських, які розглядали справи колегіально у складі одного постійного судді і чотирьох чергових народних засідателів. Постанова не передбачала утворення другої інстанції, тому що рішення новостворених судів були остаточними, не піддавалися оскарженню і повинні були негайно виконуватись. Цією ж постановою передбачалось утворення робочих і селянських революційних трибуналів, рішення котрих також були остаточними, не оскаржувалися і виконувалися негайно. Після окупації України німецькими військами весною 1918 р. формування органів суду припинилося і було поновлено лише у лютому 1919 р. на підставі Тимчасового положення про народні суди і революційні трибунали. Народні суди розглядали справи або у складі одного постійного судді, або у складі одного судді і двох народних засідателів, або одного судді і шістьох народних засідателів. Вони розглядали усі цивільні та кримінальні справи, за винятком справ, підсудних революційним трибуналам.
Вироки народних судів вже можна було оскаржити до Ради (з'їзду) народних суддів, який утворювали всі народні судді конкретної місцевості. Суд другої інстанції переглядав рішення у касаційному порядку. Таким чином, Тимчасове положення нормативно закріпило відмову від апеляційного перегляду справ і запровадило касаційний порядок перегляду рішень як другу інстанцію [14, с. 220].
Для розгляду скарг на вироки революційних трибуналів у складі Нарком'юста УРСР був створений Верховний касаційний суд, який з часом було реорганізовано у Верховний касаційний трибунал. Для розгляду особливо важливих справ, підсудних революційним трибуналам, при ЦВК УРСР був створений Верховний революційний трибунал.
Отже, на початковому етапі формування судової системи України радянського періоду для неї було характерним існування двох не пов'язаних між собою, паралельних судових гілок: народних судів і революційних трибуналів. Після завершення громадянської війни основною метою судової реформи було подолання організаційного відокремлення й утворення єдиної судової системи, що й було здійснено у Положенні про судоустрій УРСР від 16 грудня 1922 р. Воно передбачало, що військові й військово-транспортні трибунали входять до єдиної судової системи республіки, яка будувалася триланковою.
Нижчий щабель утворювали народні суди, які розглядали справи або одноособово суддею, або суддею і двома народними засідателями, а також військові та військово-транспортні трибунали.
Другу ланку складали губернські суди, що почали діяти замість губернських рад народних суддів. Вони виконували функції суду другої, касаційної інстанції відносно судів нижчого щабля, а також розглядали по першій інстанції особливо важливі справи, у тому числі ті, що були раніше підсудні ліквідованим губернським революційним трибуналам.
Очолював судову систему Верховний Суд УРСР, який був:
- судом касаційної інстанції відносно губернського суду;
- судом першої інстанції по справах, вилучених з компетенції нижчих судів;
- судом наглядової інстанції, тобто таким, який мав право скасовувати і змінювати вироки та рішення, що набрали законної сили, щодо всіх судів Української РСР.
Утворення у грудні 1922 р. СРСР потягло за собою низку змін у судовій системі України.
По-перше, був створений Верховний суд СРСР. По-друге, протягом декількох років поступово з судової системи України були вилучені військові трибунали, касаційною інстанцією котрих був визнаний Верховний Суд СРСР, для чого в ньому була утворена Військова колегія [10, с. 145].
Верховний Суд СРСР, який в перші роки створення (1924 р.) мав повноваження, що не зазіхали на суверенітет республіканської судової системи, потім згідно Положення від 24 липня 1929 р. значно розширив компетенцію щодо нагляду за діяльністю Верховного суду УРСР (як і верховних судів інших республік), а з 10 липня 1934 р. взагалі отримав право безпосереднього перегляду, скасування та зміни вироків, рішень, ухвал верховних судів республік.
В часи «відлиги» було визнано за доцільне розширення компетенції республік у вирішенні окремих питань державного характеру. В судоустрої це проявилося у скороченні функцій судового нагляду Верховного Суду СРСР за діяльністю судових органів республік з одночасним розширенням наглядових функцій верховних судів республік. Це було закріплено в Положенні про Верховний Суд СРСР, яке передбачало, що він має право скасовувати і змінювати вироки, рішення і постанови лише верховних судів республік і лише у випадках, коли вони суперечать загальносоюзному законодавству або порушують інтереси інших республік.
Отже, судова система України за період з 1922 р. була єдиною, триланковою, її зміна відбувалась лише у зв'язку зі зміною адміністративно-територіального устрою. У 1925 р. у зв'язку з ліквідацією губерній і створенням округів губернські суди були замінені окружними. Тому положенням від 25 жовтня 1925 р. була створена така система судів: народні суди, окружні, головний суд Автономної Молдавської РСР і Верховний суд Української РСР.
У 1930 р. були ліквідовані територіальні округи, у зв'язку з чим натомість окружних судів були утворені міжрайонні, які охоплювали декілька районів і виконували функцію попередніх окружних судів [10, с. 185].
У 1932 р. в Україні було запроваджено обласний адміністративно-територіальний поділ. Відповідно були внесені зміни і до судової системи - міжрайонні суди були перетворені на обласні.
До 1991 р. згідно чинного на той час Закону УРСР «Про судоустрій Української РСР» від 5 червня 1981 р. судову систему Української РСР складали: Верховний Суд УРСР, обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) народні суди (ст. 20).
2. Види судових інстанцій
2.1 Місцеві суди
Місцевий суд є основною ланкою в системі судів загальної юрисдикції. Це випливає насамперед з того, що суди саме цього рівня розглядають усі кримінальні, цивільні, господарські та адміністративні справи, за винятком тих, які віднесено законодавством до компетенції інших судів.
Засади організації та діяльності місцевих судів закріплено в Конституції, Законах України «Про судоустрій України», «Про статус суддів» і деяких інших нормативних актах.
Суд цього рівня утворюють у районі, місті та районах міста. В назві місцевого суду використовують назву населеного пункту, в якому він знаходиться. До місцевих загальних судів належать і військові суди гарнізонів.
Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а місцевими адміністративними судами - окружні суди, які утворюють у округах відповідно до Указу Президента України [12, с. 47].
До складу місцевого суду входять: судді місцевого суду, голова та заступник голови суду. В місцевому суді, в якому кількість суддів перевищує п'ятнадцять, може бути призначено більше одного заступника голови суду.
За своїми повноваженнями місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності. Зокрема, місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення; місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності; місцеві адміністративні суди розглядають адміністративні справи, пов'язані з правовідносинами в сфері державного управління та місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції), крім справ адміністративної юрисдикції у сфері військового управління, розгляд яких здійснюють військові суди.
Порядок призначення (обрання) суддів до місцевого суду визначено Конституцією України (статті 126 і 128) та Законом України «Про статус суддів» (ст. 9).
Голову місцевого суду та його заступника призначає на посаду строком на п'ять років із числа суддів і звільняє з посади Президент України за поданням Голови Верховного Суду України (а щодо спеціалізованих судів - голови відповідного вищого спеціалізованого суду) на підставі рекомендації Ради суддів України (щодо спеціалізованих судів - рекомендації відповідної ради суддів) [17, с. 65].
Обов'язки голови місцевого суду досить широкі. Він, зокрема, здійснює організаційне керівництво діяльністю суду; визначає обсяг обов'язків заступника (заступників) голови суду; на підставі акта про призначення на посаду судді чи обрання суддею безстроково або припинення повноважень судді видає відповідний наказ; приймає на роботу й звільняє працівників апарату суду, присвоює їм ранги державного службовця в установленому законом порядку, застосовує щодо них заохочення та накладає дисциплінарні стягнення; здійснює заходи щодо забезпечення формування складу народних засідателів; організовує ведення судової статистики; проводить роботу щодо підвищення кваліфікації працівників апарату суду; представляє суд у відносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та організаціями; здійснює інші передбачені законом повноваження.
Голова місцевого суду з питань, що належать до його повноважень, видає накази й розпорядження.
Як суддя голова суду здійснює правосуддя у судових справах. Належна організація роботи місцевого суду має велике значення для забезпечення виконання покладених на нього функцій. Завдання організувати роботу суду покладено на голову суду.
Голова суду розподіляє обов'язки між суддями. Для забезпечення ефективної роботи місцевих судів щодо здійснення правосуддя діє апарат суду, структуру й штатну чисельність яких затверджує Міністерство юстиції в установленому порядку за поданням голови суду [15, с. 240].
Голова суду добирає, приймає на роботу й звільняє з посади працівників, яких не обирають: консультантів, секретарів суду та судового засідання, завідувача канцелярії, діловода, архіваріуса тощо. Він здійснює загальне керівництво роботою канцелярії суду, своєчасно вживає заходів щодо усунення недоліків і упущень у її роботі.
Завідувач канцелярії організовує роботу канцелярії, керує роботою секретарів, діловода, архіваріуса. На завідувача канцелярії покладають: розподіл роботи між працівниками канцелярії суду й контроль за виконанням ними своїх обов'язків; розподіл кореспонденції, що надійшла до суду; контроль за веденням документів первинного обліку, нарядів, обліку й реєстрації звернень громадян і юридичних осіб; організацію обліку й зберігання судових справ, речових доказів; контроль за своєчасним відправленням справ зі скаргами, поданнями, протестами до вищої ланки суду; забезпечення збереження та правильного заповнення трудових книжок працівників суду, особових справ і карток обліку тощо.
На секретарів суду покладають ведення діловодства з судових справ, зокрема: реєстрацію, облік і зберігання справ (кримінальних, цивільних, про адміністративні правопорушення та інших); ведення картотек, журналів, нарядів; оформлення документів щодо повернення вироків до виконання, рішень, ухвал, постанов суду і контроль за одержанням повідомлень про виконання; підготовку й передачу до архіву закінчених провадженням справ, картотек, журналів, нарядів та ін. [15, с. 250].
Крім того, секретар судового засідання виконує необхідну роботу під час прийому суддею громадян; викликає учасників процесу й свідків; перевіряє явку осіб, викликаних у судове засідання, й зазначає час перебування їх у суді; веде протоколи судових засідань, оформляє справи після їх розгляду; веде журнал судових засідань; виписує виконавчі листи у справах, щодо яких судом допущено негайне виконання рішень, тощо.
Консультант суду веде облік законодавства й узагальнення судової практики; інформує працівників суду про чинне законодавство та судову практику судів вищої інстанції; обліковує окремі ухвали й контролює їхнє виконання.
На архіваріуса суду покладають: ведення архіву; видачу копій судових документів у справах, що є в архіві; облік і зберігання архівних справ та ін.
2.2 Апеляційні суди
Апеляційні суди - це суди другої ланки єдиної судової системи судів загальної юрисдикції. Вони є судами вищого рівня для місцевих судів і нижчими стосовно Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів.
У системі судів загальної юрисдикції в Україні діють загальні та спеціалізовані апеляційні суди, а саме: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів і апеляційний суд Військово-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України. За потреби замість апеляційного суду області можуть утворюватися апеляційні загальні суди, територіальну юрисдикцію яких поширено на кілька районів області. Апеляційними спеціалізованими судами є апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах відповідно до Указу Президента України.
В апеляційних судах утворюються судові палати. В складі загального апеляційного суду утворюється судова палата в цивільних справах і судова палата в кримінальних справах. У складі спеціалізованого апеляційного суду можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за встановленою спеціалізацією в межах відповідної спеціальної судової юрисдикції [12, с. 55].
Апеляційний суд України має діяти в складі трьох палат: судової палати у цивільних справах, судової палати у кримінальних справах та військової судової палати.
Суди другої ланки мають однакову компетенцію та рівні права щодо розгляду кримінальних, цивільних, господарських і адміністративних справ. Вони діють як суди апеляційної інстанції щодо рішень місцевих судів і як суди першої інстанції в адміністративних, кримінальних та цивільних справах, які віднесено до їхньої підсудності законом. Апеляційні господарські суди справ у першій інстанції не розглядають. Апеляційні суди вивчають і узагальнюють судову практику. До складу апеляційних судів входять судді, які як правило, обрані Верховною Радою України безстроково чи, в окремих випадках, призначені Президентом України в межах п`ятирічного строку. Кількість суддів у кожному апеляційному суді визначає Президент України.
Голова апеляційного суду має першого заступника та заступників голови суду.
Голову апеляційного суду та його заступників зі складу суддів строком на п'ять років призначає і звільняє Президент України за поданням Голови Верховного Суду України (а спеціалізованих судів - голови вищого спеціалізованого суду).
2.3 Касаційний суд як третя ланка судової системи
Необхідність утворення Касаційного суду України була зумовлена, по-перше, скасуванням такого виду перегляду як перегляд у порядку нагляду, який здійснювали президії обласних судів та Верховний Суд України; по-друге, забороною перегляду в одній судовій установі справи по різних інстанціях (перша - апеляційна, апеляційна - касаційна); по-третє, значно ширшим (у порівнянні з наглядовим порядком) колом суб'єктів, наділених правом ініціювання перегляду справ у касаційному порядку.
За приблизними підрахунками розробників проекту Закону України «Про судоустрій України» Касаційний суд України мав би розглядати щорічно близько 55 тис. справ. Усі вони тепер розглядаються Верховним Судом України, що у зв'язку зі значною завантаженістю порушує право особи на розгляд справи у розумні строки, отже, на доступність правосуддя [13, с. 134].
Усі ці фактори були враховані при розробці Закону України «Про судоустрій України».
На виконання цього Закону Президентом України був виданий Указ від 1 жовтня 2002 р. №889/2002 «Про Апеляційний суд України, Касаційний суд України та Вищий адміністративний суд України», в якому визначено місцезнаходження Касаційного суду (м. Київ) та доручено Кабінету Міністрів України під час розроблення проектів Державного бюджету України на 2003 р. і наступні роки визначити бюджетні призначення на утримання суддів суду та разом з Київською державною адміністрацією вирішити питання щодо забезпечення Касаційного суду (як і двох інших) приміщенням.
Указами від 7 листопада 2002 р. «Про кількість суддів Апеляційного суду України, Касаційного суду України та Вищого адміністративного суду України» і від 9 липня 2003 р. «Про перелік штатних посад військових суддів та відповідних цим посадам військових звань у військових судових палатах Апеляційного суду України та Касаційного суду України» Президент України створив усі необхідні умови для утворення і функціонування Касаційного суду України. Але суд утворений не був.
До Конституційного суду України у березні 2003 р. з конституційним поданням звернулася група з 62 народних депутатів з проханням вирішити питання про конституційність п. 3 ч. 2 ст. 18, статей 32, 33, 34, 35, 36 37, підпункту 5 п. 3 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. (тобто про утворення Касаційного суду України). [16, с. 27].
Конституційний суд України, розглянувши подання, 11 грудня 2003 р. своїм рішенням визнав неконституційність п. 3 ч. 2 ст. 18 та інших відповідних статей Закону України «Про судоустрій України» щодо утворення в системі судів загальної юрисдикції Касаційного суду України, оскільки вони суперечать статтям 125, 131 Конституції України.
3. Перспективи розвитку судових інстанцій
Українська судово-правова реформа як на практичному, так і на законопроектному та науковому рівнях ставить на порядок дня чималий масив проблемних питань, що потребують вирішення. Успішне та правильне їх розв'язання прямо залежить від визначеності у загальних підходах. Насамперед, така визначеність необхідна відносно розуміння природи судової влади та ролі суду у демократичному правопорядку.
Загальновідомо, що судова влада формується в суспільстві задовго до появи держави. Соціальна потреба у виникненні та існуванні судової влади викликається об'єктивною необхідністю розв'язувати конфлікти у несиловий спосіб, а також потребою у зберіганні правил людського співіснування. З моменту свого народження судова влада в противагу владі сили виступає владою мудрості, розсудливості, справедливості, владою пошуку істини. Не даремно, починаючи з первісних форм своєї реалізації, судова влада надавалась тим особам, які користувались в суспільстві найбільшим авторитетом.
За своєю природою судова влада є владою над конфліктом, владою над спором про факти і право. Це влада по застосуванню права в суді, що ми і називаємо правосуддям [17, с. 47].
На відміну від політичної влади влада судова є соціальним авторитетом аполітичного наповнення. Так, в основі законодавчої та виконавчої влади лежить політична доцільність як форма реалізації політичних ідей. Ця доцільність присутня не лише в діях даних влад, але і в їх витоках. Джерелом політичної влади є ідея про спосіб вирішення матеріальних потреб суспільства у забезпеченні його життєдіяльності (щодо їжі, одежі, житла, захисту від всіляких загроз). В демократичному суспільстві, здобувши широку соціальну підтримку, політична ідея перетворюється у політичну владу. Політична влада є завжди владою «сьогоднішньої» більшості. Судова ж влада є владою всіх поколінь держави і права суспільства, що доклались до справи формування правил юридичних наук співіснування, формування національного права. В основі судової влади лежить ідея про право, про його панування в суспільному організмі.
Носіями, безпосередніми суб'єктами реалізації судової влади є судді та визначені законом судові колегії. Специфікою судової влади є її повна концентрація «в руках» того органу правосуддя, який здійснює провадження у конкретній судовій справі. Відповідно, обов'язковою умовою функціонування судової влади є забезпечення незалежності суддів.
Судова влада функціонує, неодмінно, в межах принципу правомірності, вступає в дію лише за наявності правового спору та за ініціативи суб'єкта, право якого порушено. У демократичному правопорядку юрисдикція судів поширюється на всі без виключення правові конфлікти, що виникають у державі [17, с. 55].
Найважливіше завдання судової влади полягає в тому, щоб шляхом розгляду та вирішення правових спорів забезпечити визначені правом межі свободи, рівність всіх перед законом і судом при балансі публічних та приватних інтересів.
В сучасному розумінні судова влада є владою, що здійснюється в інтересах всього суспільства, і виступає однією із форм реалізації державного суверенітету. Нинішня українська політико-правова думка на рівні загальної тенденції, на жаль, ґрунтується на розумінні влади як способу примусу, способу управління, в основі якого лежить підлеглість. Природа судової влади «не вписується» в ці надмірно вузькі рамки праворозуміння.
В Україні судова влада взаємодіє з законодавчою та виконавчою владами на засадах принципу поділу влад. На жаль, при його тлумаченні нерідко застосовується буквальне розуміння.
Подобные документы
Дослідження повноважень, складу і порядку формування конституційного, адміністративного, спеціального та верховного суду Австрії. Характеристика послідовності проходження судових інстанцій у цивільних та кримінальних справах. Підготовка на посаду суддів.
курсовая работа [1,8 M], добавлен 01.04.2015Сукупність усіх існуючих та функціонуючих судів Миколаївської області, їх повноваження здійснювати судову владу. Характерні ознаки судової системи та умови її успішного функціонування. Шлях розвитку від арбітражних комісій до Господарського суду.
курсовая работа [1,7 M], добавлен 27.10.2014Система судів загальної юрисдикції в Україні. Поняття ланки судової системи та інстанції, повноваження місцевих судів, їх структура, правовий статус голови та суддів. Види та апеляційних судів: загальні та спеціалізовані. Колегіальний розгляд справи.
контрольная работа [29,7 K], добавлен 17.11.2010Дослідження основних засад судової реформи в Україні, перспектив становлення суду присяжних. Аналіз ланок у законі про судоустрій, судових структур притаманних різним країнам світу. Огляд рішень апеляційних загальних судів, ухвалених у першій інстанції.
курсовая работа [48,4 K], добавлен 14.12.2011Характеристика системи судів загальної юрисдикції. Повноваження вищих спеціалізованих судів. Порядок призначення судді на адміністративні посади, причини звільнення. Аналіз Вищої кваліфікаційної комісії суддів України: склад, строки повноважень її членів.
дипломная работа [101,3 K], добавлен 20.04.2012Поняття та види судових витрат. Відшкодування судових витрат: з сум, що видані і мають бути видані свідкам, потерпілим, експертам, спеціалістам, перекладачам і понятим; для оплати праці адвокатів; на стаціонарне лікування потерпілого.
реферат [33,1 K], добавлен 27.07.2007Поняття судової експертизи, правила та юридичні підстави її підготовки і призначення. Загальна характеристика основних нормативно-правових актів, що регулюють судово-експертну діяльність. Аналіз сучасних можливостей судових експертиз у слідчій діяльності.
реферат [23,9 K], добавлен 14.10.2010Конституція України про принципи спеціалізації судових органів, правовий статус. Закон України "Про судоустрій і статус суддів", система вищих спеціалізованих судових органів. Повноваження Вищого адміністративного та Вищого господарського судів.
курсовая работа [50,3 K], добавлен 29.08.2014Соціальна обумовленість криміналізації суспільно небезпечних діянь, що посягають на порядок виконання судових рішень в Україні. Кримінально-правова кваліфікація та призначення покарання у злочинах, що посягають на порядок виконання судових рішень.
диссертация [11,1 M], добавлен 25.03.2019Поняття та сутність конституційно-правових принципів судової влади зарубіжних країн. Конституційно-правова організація судових органів країн Америки: США, Канади, Бразилії, Куби. Порівняльна характеристика спільних та відмінних рис судової влади.
контрольная работа [40,2 K], добавлен 21.12.2014
