Размещено на http://www.allbest.ru

Зміст

Вступ

• 1. Примус в діяльності правозастосовних органів державного управління
• 2. Адміністративний примус як метод державного управління
• 3. Нормативне закріплення заходів адміністративного примусу
• Висновок
• Використана література

Вступ

У наукових дослідженнях вітчизняних адміністративістів останніх років дуже багато уваги приділяється проблемам удосконалення організаційних структур державного управління, визначення статусу органів виконавчої влади, державних службовців, інших суб'єктів державного управління. Популярною останнім часом стала також проблематика адміністративного процесу і адміністративної юстиції, що пов'язано насамперед з розробленням Адміністративного процесуального кодексу.

Активно ведуться дослідження правових актів управління, питань сутності та процедур контролю в державному управлінні тощо. Все це, безумовно, сприяє розвитку теоретико-методологічних засад адміністративного права. Проте є питання, які в адміністративно-правовій літературі належного висвітлення не знайшли. Маються на увазі методи державного управління.

Можна назвати дві фундаментальні монографічні праці останніх років з проблем адміністративного права і державного управління, у підготовці яких брала участь значна частина провідних вчених-адміністративістів: "Виконавча влада і адміністративне право" (2002 р.) і "Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики" (2003 р.). І в одній, і в іншій відсутній структурний підрозділ, в якому б розглядалися загальні проблеми методів державного управління, їх система, можливості використання тощо. Окремо аналізується тільки інститут адміністративної відповідальності. Це не критика згаданих праць, а ілюстрація того, як мало уваги приділяється зазначеним методам. Хоча, як уявляється, дослідження державного управління без аналізу методів є дуже неповним, адже саме в їх використанні виявляється його зміст. Без використання цих методів неможлива реалізація завдань і функцій суб'єктів державного управління.

Традиційно в системі методів державного управління виділяються переконання і примус як найбільш універсальні засоби впливу на об'єкти з огляду на характер впливу. В наш час на перший план виступає проблема забезпечення прав людини в застосуванні цих методів, особливо адміністративного примусу, заходи якого мають суттєвий правообмежувальний потенціал. Зважаючи на те, що статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а держава відповідає перед людиною за свою діяльність, важливо в законодавстві чітко визначити види цих заходів, підстави та процедури їх застосування.

Говорячи про адміністративний примус, необхідно в першу чергу зупинитись на проблемі використання цього терміну. Справа в тому, що в законодавстві України не те що відсутнє визначення цього поняття, а й взагалі в нормативних актах термін "адміністративний примус" взагалі не зустрічається, мовби він як правове явище і не існує. Лише інколи вживається термін "адміністративний вплив", який, як уявляється, не можна цілком ототожнювати з примусом, адже про адміністративний вплив можна говорити також у випадках застосування ряду заходів переконання. Іншими словами, термін "адміністративний примус" не має, так би мовити, "офіційного статусу", його сформульовано лише на доктринальному рівні. Зауважимо, що в законодавстві інших країн в ряді випадків поняття адміністративного примусу окреслено досить чітко, щоправда, переважно через визначення його видів. Наприклад, розділ другий Закону федеральної землі Північний Рейн-Вестфалія (Німеччина) "Про виконання адміністративних рішень" має назву саме "Адміністративний примус", а в його § 57 засобами примусу визнаються виконання дії за рахунок особи, якої стосується рішення, штраф і прямий примус.

До недавнього часу в адміністративно-правовій науці практично не було розбіжностей у використанні терміну "адміністративний примус", тобто ніякі інші терміни для позначення цього явища не застосовувалися. Проте зустрічається використання терміна "акти санкціонованого втручання", хоча автори самі підкреслюють, що ці акти є актами адміністративного примусу, тобто ніякий новий зміст в зазначений термін не вкладається. Інколи, бажаючи підкреслити правову природу адміністративного примусу, деякі автори відображають це і в терміні, називаючи примус адміністративно-правовим. Безумовно, адміністративний примус, оскільки він регулюється нормами адміністративного права, не може бути нічим іншим, як правовим примусом, проте підкреслювати це в терміні, тим самим ускладнюючи його, як уявляється, дещо зайве.

1. Примус в діяльності правозастосовних органів державного управління

Серед багатьох державних органів правоохоронні мають певні юрисдикційні та організаційні відмінності від інших органів держави. Юрисдикція правоохоронних органів полягає в повноваженнях, які делеговано державою та які встановлюють обсяг їхньої компетенції, способи розгляду й прийняття рішень, порядок їхнього оскарження. Під правоохоронним органом розуміють державну установу (або державну юридичну особу), яка діє в системі органів влади й виконує на основі закону державні функції (владні, організаційно-розпорядчі, контрольно-перевірочні тощо) в різних сферах внутрішньої та зовнішньої діяльності Української держави. В Законі України "Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів" подано перелік правоохоронних органів, до яких, зокрема, належать:

1. органи прокуратури;

2. органи внутрішніх справ;

3. органи служби безпеки;

4. військової служби правопорядку у Збройних Силах України;

5. митні органи;

6. органи охорони державного кордону;

7. органи й установи виконання покарань;

8. органи державної податкової служби;

9. органи державної контрольно-ревізійної служби;

10. органи рибоохорони;

11. органи державної лісової охорони;

12. інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції (ст. 2).

До складу юрисдикції правоохоронних органів входять взаємопов'язані елементи, а саме: охорона та захист права, відновлення порушеного права, припинення або розгляд порушення права, виявлення або розслідування злочинів. За законом до правоохоронного органу належить такий державний орган, предмет діяльності якого законодавче зафіксовано як його завдання або функції саме охоронного призначення, хоч у назві це може й не відбиватися. Правоохоронні функції або завдання здебільшого залежать від участі того чи іншого органу в охороні (підтриманні) правопорядку.

Правопорядок - об'єктивна потреба розвитку держави й суспільства. Його забезпечення має відбуватися в межах законності. Підтримують правопорядок щоденним додержанням, виконанням, використанням і застосуванням норм права учасниками правових відносин. Участь у таких відносинах уповноваженого органу накладає на нього виключно важливу відповідальність. Для правоохоронного органу правопорядок вже сам по собі становить вищий рівень необхідності. Притягнення ним правопорушника до відповідальності лише з міркувань доцільності містить небезпеку. Для правоохоронного органу неприпустимо обґрунтовувати порушення правопорядку політичними, технократичними або іншими інтересами. Наприклад, дії відповідальних посадових осіб під час прокладання транспортних магістралей без додержання норм екологічної безпеки або організація публічних заходів без дотримання порядку їхнього проведення можуть зумовити негативні суспільні наслідки, в тому числі - вчинення злочинів.

Підтримання правопорядку та припинення правопорушень покладено на компетентні державні органи (прокуратуру, органи внутрішніх справ, податкову міліцію, органи Служби безпеки України), для яких діяльність із підтримання правопорядку, запобігання правопорушенням, дізнання й розслідування злочинів є обов'язковою і полягає в невідкладному й адекватному реагуванні на факти невиконання або неналежного виконання вимог правових норм з боку юридичних або фізичних осіб. Мотивацію правопорушень, зокрема незнання правових норм тощо, можуть враховувати в характері реагування, але її не може бути визнано підставою для невжиття відповідних заходів щодо припинення правопорушень. У процесі діяльності з припинення правопорушень здійснюють правомірний вплив (реагування на умови та причини правопорушень, роз'яснення процесуальних прав і обов'язків, інформування правопорушника та його мікросередовища про наслідки правопорушення тощо). Разом з тим неприпустимими є протиправні дії щодо правопорушників з боку працівників правоохоронних органів у вигляді погроз, залякувань, побоїв тощо.

Відновлення порушеного права - пріоритетне завдання у діях правоохоронних органів. Йдеться про систему правомірних дій, до яких примушують фізичну або юридичну особу, що своїми діями зумовила збитки або будь-які інші негативні наслідки, щодо їх відшкодування. Для цього передбачено процедури скасування незаконного рішення, прийнятого державним (або й правоохоронним) органом, встановлено порядок відновлення порушених правовідносин, відшкодування моральної або матеріальної шкоди, закріплено компенсаційні виплати за неправомірні дії правоохоронних органів тощо.

Правоохоронні дії тісно пов'язані між собою. Вони утворюють цілісну правоохоронну діяльність, у якій охорону правового порядку здійснюють органи внутрішніх справ, захист національної безпеки - органи Служби безпеки України, розслідування злочинів - органи досудового слідства, відновлення порушеного права - органи державної виконавчої служби. Діяльність правоохоронних органів є публічною, багатоплановою. Кожний із зазначених органів відповідає, в межах наділених повноважень, за власний внесок у вдосконалення його діяльності, щоденні контакти з громадянами, допомогу їм у виконанні конституційних обов'язків.

Потреба у визначенні правоохоронної діяльності виникла внаслідок того, що в Конституції України проголошено: Україна є "соціальна, правова" держава, серед органів якої дедалі більше виникають паралельні, зовні ідентичні функції та завдання з контролю, захисту й охорони прав людини, інтересів громадянського суспільства й самої держави (ст. 1). Вона взяла на себе обов'язок охороняти людину й суспільство від негативних проявів, соціальних відхилень. Людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку визнано найвищою соціальною цінністю (ст. 3). Розв'язання проблеми життєзабезпечення людини, її охорона та захист як найвищої соціальної цінності має багато складників, які належать до різних галузей права, до різних видів юридичної практики. Поняття правоохоронної діяльності широко використовують у правовій і соціально-політичній літературі. Проте воно не обґрунтовано, хоч законодавство про статус правоохоронних органів, функції, завдання та конкретні напрями їхньої діяльності, повноваження окремих органів і службових осіб досить розвинені. В навчальній літературі нечітко визначено ознаки правоохоронної діяльності, не розмежовано поняття правоохоронної діяльності та спеціальної правоохоронної діяльності, іноді правоохоронну діяльність не відрізняють від судової та правозахисної.

За кількістю суб'єктів і значущістю в державі правоохоронна діяльність посідає значне місце й постійно привертає увагу органів влади, політичних партій, засобів масової інформації, громадськості. Правоохоронна діяльність - багатоаспектна. Політичними, управлінськими та правовими засобами її спрямовано на блокування соціальних відхилень, локалізацію соціальної напруги або правових конфліктів. Складну систему правоохоронної діяльності реалізують у різних видах правозастосовних дій, а саме: правовстановлюючих, правозабезпечувальних, правопримушувальних і правовідновлювальних.

Зазначені види правоохоронних дій уповноважені здійснювати, органи прокуратури, органи досудового слідства й дізнання, органи юстиції. Правовстановлюючі та правопримушувальні дії можуть здійснювати органи служби безпеки, податкової міліції та митні органи.

Структурно до системи правоохоронної діяльності належать такі напрями:

а) діяльність із забезпечення охорони учасників кримінального судочинства;

б) діяльність органів прокуратури;

в) діяльність із виявлення, запобігання та розслідування злочинів;

г) діяльність із захисту державної (національної) безпеки, державного кордону й охорони правопорядку.

Кожний напрям правоохоронної діяльності має суттєві особливості. Цим пояснюють наявність так званих "силових структур", субординацію всередині правоохоронних органів, певних організаційних та інформаційних зв'язків між ними, автономне, тобто незалежне одне від одного, відомче регулювання оперативної діяльності й управління.

В Україні за чинним законодавством можлива лише державна правоохоронна діяльність. Недержавну правоохоронну діяльність не передбачено, хоч участь громадян у охороні правопорядку та державного кордону є досить розвиненою й регламентованою.

Правоохоронній діяльності притаманна взаємодія між державними органами різних гілок влади - законодавчої, виконавчої та судової. Але незважаючи на множинність її суб'єктів, така діяльність має єдиний, цілісний характер. Цілісне виконання правоохоронної функції в державі утворено системними зусиллями вповноважених органів із виявлення або розслідування правопорушень, відновлення порушеного права, захисту правопорядку, нагляду за додержанням законності, активною й цілеспрямованою взаємодією в процесі цієї діяльності та координацією між уповноваженими органами.

Правоохоронна функція держави полягає в забезпеченні конституційного порядку, національної безпеки; вона зумовлює стан законності, актуалізує охорону конституційних прав людини й громадянина та відновлення неправомірно порушених цих прав. Ознаки правоохоронної діяльності. Правоохоронна діяльність є різновидом застосування права за часом, простором і колом осіб. У законі встановлено порядок застосування норм, стадії, процедури, наслідки його невиконання.

Основна ознака правоохоронної діяльності полягає в її властивості охороняти права фізичної або юридичної особи публічно встановленими процедурами (публічний характер діяльності).

Соціальна цінність такої діяльності полягає в позитивному впливі на правову поведінку людини (груп людей) за допомогою використання дозволів, приписів, заборон або реалізації юридичної відповідальності. Отже, вона є своєрідним охоронним інструментом держави.

Діяльність уповноважених органів здатна позитивно впливати на людину, мотивувати її правомірний спосіб поведінки, застосовуючи до правопорушників правомірний примус.

Тому протидія правоохоронній діяльності є небажаною, а в певних випадках, передбачених законом, неприпустимою. Осіб, які перешкоджають правомірній правоохоронній діяльності, може бути притягнуто до відповідальності.

Сутність правоохорони полягає в тому, що вона є способом діяльності вповноваженого органу, якого позбавлено права діяти інакше ніж на основі закону або виходити за межі наданих повноважень. У процесі правоохоронної діяльності може бути використано лише офіційні (офіційна інформація) й правомірні (правомірним шляхом встановлені факти тощо) засоби впливу на юридичну або фізичну особу стосовно рухомого або нерухомого майна чи немайнових прав, які їм належать. Інструментарій правоохоронної діяльності використовують під час розв'язання різних питань державного життя. Разом з тим у діяльності державних органів і їх посадових осіб правоохоронні дії, які вони мають виконувати, можуть бути не основним, а похідним (допоміжним) завданням. Наприклад, переважна частина дій і завдань, які виконують посадові особи, що мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення (органи санітарно-технічного контролю, пробірного нагляду, гірничого нагляду, нагляду за охороною праці тощо), є управлінськими або організаційними, а не правоохоронними. Водночас правоохоронні органи зобов'язані виконувати дії, що мають упорядкувальне, консультативне, а не охоронне призначення. Наприклад, на органи податкової служби, які виконують певні правоохоронні дії, за Законом України "Про державну податкову службу України" покладено завдання формувати й вести Державний реєстр фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів - і Єдиний банк даних про платників податків (юридичних осіб), а також роз'яснювати законодавство з питань оподаткування серед платників податків (ст. 2 Закону).

Таким чином, позитивний вплив на фізичні або юридичні особи є іманентною ознакою, публічним способом взаємодії між владою та людиною, що проголошено Конституцією й законами України. Другою ознакою правоохоронної діяльності є процедурний характер діяльності (процесуальна ознака).

Вона вказує на те, що способи здійснення правоохоронної діяльності складаються зі спеціально встановлених юридичних процедур, таких як подання позову, подання заяви про правопорушення або про злочин, подання звернення, опитування, допит тощо. Порушення посадовими особами правоохоронних органів встановлених процедур визнають істотним порушенням процесуального законодавства. Здебільшого це тягне за собою визнання дії правоохоронного органу неправомірною. Про важливість додержання процедури правоохоронних дій свідчить також і те, що під час масових репресій 30-х років порушення законності відбувалося саме у вигляді спрощення процедур і появи надзвичайних правоохоронних органів. Усі процедури правоохоронного призначення є формально визначеними. Наприклад, процедури звернення громадян до державних установ з питань захисту власного права, з питань притягнення до кримінальної відповідальності, з розв'язання трудових спорів, доставлення порушника для складання протоколу про адміністративне правопорушення тощо докладно описано у відповідних законах, настановах, інструкціях. Характерною ознакою правоохоронних процедур є те, що вони мають протокольну форму. Це означає, що будь-яка процесуальна дія (порушення кримінальної справи, допит, обшук, затримання підозрілого, пред'явлення обвинувачення тощо) має протоколюватися, при цьому вимоги до складання акту чи протоколу є однаковими для всіх учасників кримінального, цивільного судочинства або з провадження адміністративних правопорушень.

Це стосується і вимог до складання процесуальних актів іншими суб'єктами правоохорони, а саме прокурора, слідчого, органу дізнання тощо. Отже, процедурна (процесуальна) ознака правоохоронної діяльності вказує на формальну визначеність такої діяльності та неприпустимість її порушення.

Третьою суттєвою ознакою правоохоронної діяльності визнають статусну (професійну) ознаку особи, яка є вповноваженим державою суб'єктом такої діяльності. Здійснювати заходи з охорони права, відновлення порушеного права, виявлення та розслідування злочинів, підтримання правопорядку має лише компетентна, фахово підготовлена, процесуальне вповноважена державою посадова особа, яку позбавлено права обіймати будь-яку іншу посаду або займатися іншою діяльністю (крім наукової та творчої) й делегувати свої повноваження іншій особі.

У повноваженнях такої посадової особи слід розрізняти їхній характер, обсяг і межу. Характер повноважень у кожного суб'єкта правоохоронної діяльності адекватний предмету його професійних завдань; він передбачає перелік прав і обов'язків посадової особи щодо виконуваної правоохоронної діяльності. За характером виконуваних повноважень слід розмежовувати прокурорські, слідчі, оперативні, дізнавальні, нотаріальні, виконавчі та контрольно-перевірні правоохоронні дії. Право здійснювати такі дії не може передаватися (делегуватися) іншій посадовій особі. Нотаріус, наприклад, не має права здійснювати прокурорські чи слідчі дії. Для розгляду питання про порушення кримінальної справи перевірочні документи має бути передано органу прокуратури або органу дізнання, які мають розглянути питання по суті й прийняти рішення. Згідно з компетенцією посадові особи видають відповідні акти (накази, постанови, приписи, протести, протоколи).

Сутність статусної ознаки полягає в тому, що рішення, які приймає вповноважена особа, підлягають переглядові за особливими, визначеними в законі обставинами. В правоохоронній діяльності досить поширено правило преюдиційності, за яким встановлені вповноваженою особою юридичні факти або правовідносини а рrіоrі є істинними, а тому рішення з цього приводу не підлягають переглядові іншими правоохоронними органами. Ці юридичні факти можуть бути переглянуті лише за додержання знову ж таки певних процедурних правил (слідчі документи можуть бути переглянуті лише за мотивованим поданням прокурора або обґрунтованим оскарженням адвоката, а акт перевірки податкового органу може бути оскаржений у судовому порядку тощо).

Обсяг повноважень залежить від посади, яку обіймає особа, її державного (професійного) рангу або спеціального звання. Повноваження керівника органу (служби) завжди ширші, ніж у підлеглої особи, обсяги виконуваної роботи й повноважень не завжди пропорційні. Призначення правоохоронної діяльності склалося історично, воно функціонально визначено межами компетенції правоохоронних органів і посадових осіб. Залежно від цього розрізняють види компетенції (загальну, територіальну та відомчу). Відповідно до меж своєї компетенції посадові особи видають відповідні акти, які діють у певній галузі (наприклад, на залізниці, в галузі охорони природи, в охороні державних фінансів тощо).

Кадри правоохоронних органів формують переважно з юристів або осіб, які мають спеціальну підготовку. На замовлення правоохоронних органів щорічно до них на роботу направляють значну кількість громадян із вищою юридичною освітою. Підвищення ефективності правоохоронної діяльності багато в чому залежить від вдосконалення системи виховної і соціальної-психологічної роботи з особовим складом правоохоронних органів.

Таким чином, правоохоронна діяльність - це державна правомірна діяльність, що полягає у впливі на поведінку людини або групи людей з боку вповноваженої державою посадової особи шляхом охорони права, відновлення порушеного права, припинення або розгляду порушення права, його виявлення або розслідування з обов'язковим додержанням установлених у законі процедур для цієї діяльності.

2. Адміністративний примус як метод державного управління

Методи державного управління - це способи, прийоми і засоби цілеспрямованого впливу органів управління на свідомість, волю і поведінку громадян. Фіксуються в нормативно-правових актах.

Особливості:

- реалізуються в процесі держуправління;

- виражають керівний вплив суб'єктів управління;

- в методах є керівна воля держави;

- мають форму і зовнішнє вираження.

Основними методами державного управління є методи переконання, заохочення й примусу.

Гарантією правильного поєднання методів переконання, заохочення й примусу є визнання головної ролі методів переконання і заохочення як методів психічного впливу на свідомість, а через неї -- на поведінку людей. Ці методи виявляються в системі заохочувальних, виховних, пояснювальних, рекомендуючих заходів, що забезпечують правочинність вчинків і дій учасників управлінських відносин.

Переконання й заохочення як всеохоплюючі методи становлять основу функціонування апарату державного управління.

Примус належить до найбільш жорстких засобів впливу, тому в діяльності органів управління та їх посадових осіб примус застосовується, як правило, у поєднанні з іншими управлінськими прийомами. Важлива (хоч і не єдина) функція державного примусу -- правоохоронна. Вона полягає в локалізації, нейтралізації, недопущенні правопорушень. На цих підставах виділяють: кримінальний, цивільно-правовий, адміністративний примус.

Адміністративний примус -- це владне, здійснюване в односторонньому порядку і в передбачених правовими нормами випадках застосування від імені держави до суб'єктів правопорушень, по-перше, заходів попередження правопорушень, по-друге, запобіжних заходів щодо правопорушень, по-третє, заходів відповідальності за порушення нормативно-правових положень.

Переконання, заохочення й примус у сфері державного управління застосовуються для того, щоб забезпечити:

1) цілеспрямованість управлінської діяльності;

2) правомірність поведінки учасників управлінських відносин;

3) функціонування й захист режиму, встановленого державою, режиму за якого б неухильно виконувались правові приписи усіх ланок управлінської системи;

4)нормальні взаємовідносини усіх учасників управлінських відносин.

Гарантією правильного поєднання методів переконання, заохочення й примусу є визнання головної ролі методів переконання і заохочення як методів психічного впливу на свідомість, а через неї -- на поведінку людей. Ці методи виявляються в системі заохочувальних, виховних, пояснювальних, рекомендуючих заходів, що забезпечують правочинність вчинків і дій учасників управлінських відносин.

Переконання й заохочення як всеохоплюючі методи становлять основу функціонування апарату державного управління.

При здійсненні державного керівництва господарством, соціально-культурним і адміністративно-політичним будівництвом, а також у процесі правоохоронної діяльності органи державного управління використовують найрізноманітніші прийоми і способи переконання і заохочення як методи цілеспрямованого впливу.

Зростання свідомості, організованості громадян робить методи переконання й заохочення дедалі ефективнішими інструментами регулювання громадських управлінських відносин. При цьому звужується сфера адміністрування, невиправдане застосування адміністративно-примусових засобів впливу.

Сутність адміністративного примусу. Невід'ємною складовою системи методів державного управління суспільством є метод примусу. Вказаний метод належить до найбільш жорстких засобів впливу, тому в діяльності органів управління та їх посадових осіб примус застосовується, як правило, у поєднанні з іншими управлінськими прийомами.

Важлива (хоч і не єдина) функція державного примусу -- правоохоронна. Вона полягає в локалізації, нейтралізації, недопущенні правопорушень.

Відмінності, що існують між галузевими нормами і тими, які складаються під їх впливом, ступенем суспільної небезпеки галузевих деліктів, зумовили розбіжності в характері й особливостях державних примусових заходів залежно від тієї чи іншої правової галузі. Внаслідок перелічених обставин, види державного примусу прийнято розглядати як явища, похідні від існуючих галузей права і властиві цим галузям правопорушення, і диференціювати згідно з існуючими правовими галузями. На цих підставах виділяють: кримінальний примус, цивільно-правовий примус, адміністративний примус.

Адміністративний примус -- це владне, здійснюване в односторонньому порядку і в передбачених правовими нормами випадках застосування від імені держави до суб'єктів правопорушень, по-перше, заходів попередження правопорушень, по-друге, запобіжних заходів щодо правопорушень, по-третє, заходів відповідальності за порушення нормативно-правових положень.

Відмітні ознаки адміністративного примусу, що дозволяють розпізнати заходи адміністративного впливу серед інших державних примусових заходів, такі:

- якщо всі види державного примусу рівнозначні за своєю сутністю відповідному виду юридичної відповідальності

- як правило, заходи адміністративного примусу застосовуються органами державного управління та їх посадовими особами. Дана функція органів державного управління та їх посадових осіб фіксується у відповідних адміністративно-правових нормах.

- для адміністративного примусу характерна множинність органів і посадових осіб, яким надано право на його застосування.

- правообмеження, що настають у результаті застосування заходів адміністративного примусу, менш відчутні, менш суворі за силою примусового впливу, ніж ті обмеження, що виникають при застосуванні заходів кримінального примусу;

- засоби адміністративного впливу на правопорушників врешті-решт є профілактикою злочинної поведінки;

- заходи адміністративного примусу можуть застосовуватись як щодо правопорушників чи осіб, від яких можна чекати здійснення правопорушення, так і щодо осіб, які належать до категорії законослухняних, не здійснюють і не збираються здійснювати будь-яких проступків.

- адміністративний примус відзначається складною багатоцільовою спрямованістю заходів впливу. Це, по-перше, покарання за скоєний вчинок; по-друге, заходи припинення правопорушень; по-третє, заходи попередження правопорушення; по-четверте, заходи забезпечення право слухняної поведінки суб'єктів правовідносин.

- застосування заходів адміністративного примусу передбачається різними за юридичною силою нормативними документами.

- заходи адміністративного примусу застосовуються як до фізичних, так і до юридичних осіб.

- усі заходи адміністративного примусу мають примусово-обов'язковий, державно-владний характер; вони застосовуються від імені держави і в інтересах держави.

3. Нормативне закріплення заходів адміністративного примусу

Джерела адміністративного права -- це зовнішні форми відображення адміністративно-правових норм, закріплені в Конституції України, законодавчих актах, урядових постановах, рішеннях державних адміністрацій та інших нормативних актах державних органів.

Різноманітність адміністративно-правових норм передбачає і різні джерела адміністративного права України. За певними критеріями їх можна поділити на нормативні акти органів законодавчої влади, органів виконавчої влади, а також затверджені зазначеними органами положення, устави, нормативно-правові документи, що регулюють управлінську діяльність.

Необхідно зазначити, що джерела адміністративного права мають свої особливості, що обумовлюються спрямованістю норм, їхнім змістом, а також юридичною силою та сферою поширення. За вказаними ознаками джерела поділяються на загальнодержавні, галузеві та локальні. Загальнодержавні є обов'язковими для виконання всіма органами управління, незалежно від їх підпорядкування. Галузеві й локальні поширюються тільки на конкретно визначені підвідомчі органи.

Залежно від територіального устрою держави джерела поділяються на державні, обласні, міські, районні.

Джерела адміністративного права, що базуються на нормах Конституції України та законах, мають вищу юридичну силу щодо інших підзаконних актів, прийнятих нижчими за ієрархією органами виконавчої влади.

З огляду на численність джерел адміністративної го права доцільно розділити їх на такі види;

1. Конституція України. Вона веде перед у системі джерел адміністративного права, є Основним Законом України. Закріплені в ній норми мають пряму адміністративне-правову спрямованість.

2. Адміністративно-правові норми закріплюються в законодавчих актах, що їх приймає Верховна Рада України. До найбільш актуальних законодавчих актів необхідно віднести Закони України "Про об'єднання громадян", "Про державну службу", "Про місцеве самоврядування" та ін.

3. Постанови Верховної Ради України, які охоплюють адміністративно-правові норми організаційного характеру.

4. Укази й розпорядження Президента України у сфері державного управління.

5. Нормативні постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України, а також затверджені ним положення, устави, правила, інструкції та інші кодифіковані акти. Нормативні постанови прийнято Кабінетом Міністрів України спільно з профспілковими організаціями.

6. Джерелами адміністративного права в міжгалузевому й галузевому масштабах виступають нормативні акти, що їх приймають міністерства, державні комітети і служби України.

7. Нормативні накази керівників міністерств, державних комітетів і служб. До цієї групи слід віднести положення, правила та інші акти, затверджені керівниками згаданих вище інституцій.

8. Нормативні накази керівників державних підприємств, об'єднань та організацій (чи акти їхніх колективних органів). Дії норм зазначених актів обмежено конкретним формуванням.

9. Джерелами адміністративного права можуть бути також нормативні акти представницьких і виконавських органів місцевого самоврядування (наприклад, рішення районної ради народних депутатів, що передбачає адміністративну відповідальність за торгівлю в недозволеному місці).

10. Акти органів громадських організацій, якщо вони затверджені чи санкціоновані державними органами і містять правила, що регулюють будь-які аспекти адміністративного управління (скажімо, положення про ради громадськості мікрорайону).

Отож, джерелом адміністративного права виступає нормативний акт органу державної влади або управління, який криє в собі адміністративно-правові норми, що регулюють державно-управлінську діяльність.

На сьогодні в Україні значно збільшилася роль адміністративної відповідальності, яка виконує важливі завдання щодо забезпечення законності та правопорядку у сфері регулювання адміністративно-правових відносин. Особливу актуальність набуває інститут адміністративної відповідальності за порушення прав на об'єкт права інтелектуальної власності. Для того, щоб інтелектуальна власність, дійсно, відігравала суттєву роль у суспільстві і забезпечувала його розвиток, необхідна надійна система її правової охорони й ефективного захисту від правопорушень. Проблема адміністративної відповідальності за порушення прав на об'єкт права інтелектуальної власності в сучасних умовах потребує більш глибокого, всебічного, комплексного та порівняльного аналізу цього виду юридичної відповідальності, виявленню її особливостей.

Загальнотеоретичні проблеми адміністративної відповідальності глибоко досліджувалися у працях таких вчених-адміністративістів, як Д.Н. Бахрах, І.А. Ґалаґан, А.С. Дугенець, Б.М. Лазарев, С.С. Студенікін, О.М. Якуба та тощо.

В останні роки проблеми адміністративної відповідальності особливо простежуються у працях вчених-юристів: Зайцевої І.Л., Корчевного В.Г., Терещенка Б.Л., Філімонова О.Є. та інших.

примус адміністративний державний управління

Висновок

У висновку хотілося б відзначити актуальність розгляду проблеми адміністративно-правових методів які використовуються державною виконавчою владою. Вона загострена в даний час у зв'язку з конституційною реформою, із серйозними змінами в механізмі державного управління й в організаційно- правовому статусі багатьох суб'єктів.

Активність і ефективність економічних і інших факторів реформ багато в чому визначається характером впливу з боку держави на розвиток насамперед економічних процесів.

Воно знаходить своє вираження не тільки в законодавстві, але й в управлінській діяльності, методах її практичного здійснення. Відповідно в ще більше актуалізуються проблеми адміністративно-правових методів.

Отже, управлінські методи безпосередньо і нерозривно пов'язані з такими елементами управління, як правова основа, компетенція, функції, мета, зміст та форми управлінської діяльності.

Універсальними способами впливу на свідомість і волю людей є методи переконання, заохочення і примусу.

Використана література

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. -- 1996. -- № ЗО. -- Ст. 14!

2. Про міліцію: Закон України // Відомості Верховної Ради УРСР. -- 1991. -- № 4. -- Ст. 20

3. Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради УРСР. -- 1984. -- Додаток до № 52. -- Ст. 1122

4. Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. С.В. Ківалова. -- Одеса: Юридична література, 2003. - 896 с

5. Виконавча влада і адміністративне право / За заг. ред. В.Б.Авер'янова. -- К.: Видавничий Дім "Ін-Юре", 2002. - 668 с

6. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За заг. ред. В.Б.Авер'янова. -- К.: Факт, 2003. -- 384 с

7. Додин Е.В., Серафимов B.B. Акты санкционированного вмешательства в сфере торгового мореплавания: Учеб. пособие. -- Одесса: Юрид. лит., 2001. -- 152 с.

8. Калаянов Д.П., Остюченко СМ., Аносенков A.A. Правова регламентація адміністративного затримання правопорушників міліцією України: Науково-практична розробка. -- Вид. 2-е, доп. -- Одеса: Одеський ін-т внутр. справ, 2002. -- 42 с.

9. Матеріали семінару "Стан та перспективи розвитку адміністративного права: законодавство, наука, освіта" (Львів, 12--13 жовтня 2001 p.). Частина II. Німеччина та Республіка Польща. -- Львів, 2001

Размещено на Allbest.ru