Размещено на http://www.allbest.ru

1

Зміст

• Вступ
• 1. Поняття суспільства як найбільш значної соціальної системи, його структура
• 2. Поняття держави її співвідношення з суспільством
• 3. Регулювання суспільних відносин, поняття і види
• Висновок
• Список використаної літератури

Вступ

Держава і право - найважливіші фактори суспільної еволюції, неодмінні супутники сучасного суспільства. Теорія держави і права - складова частина суспільствознавства, ідейна основа практичної юриспруденції. Діяльність держави, прийняття і реалізація законів, забезпечення прав громадян, підтримка суспільного порядку тісно зв'язані з положеннями політико-правової теорії.

Право, як і держава, належить до числа не тільки найбільш важливих, але і найбільш складних суспільних явищ.

Намагаючись зрозуміти, що таке право і яка його роль у житті суспільства, ще римські юристи звертали увагу на те, що воно не вичерпується однією якою-небудь ознакою або значенням. Право, писав один з них (Павло), вживається в декількох змістах. По-перше, право означає те, що "завжди є справедливим і добрим", - таке природне право. В іншому змісті право - це те, що "корисно всім або багатьом якій-небудь державі, яке цивілізоване право".

В міру розвитку суспільства і держави в людей, природно, мінялося і представлення про право. З'явилася безліч різних правових ідей, теорій і суджень, однак споконвічні основи, закладені римськими юристами, особливо в такій галузі права, як цивілізоване (цивілізоване), хоча й у "модернізованому" виді, але збереглося.

Суперечки про поняття права, рівно, як і про співвідношення держави і права, права і закону мали місце не тільки в далекому історичному минулому. Вони продовжувалися й у XX в., мають місце також дискусії й у сьогоденні. Сучасні дослідники, так само як і їхні попередники, виділяють в основному два підходи і два різних визначення права.

Один з цих підходів, іменований позитивістським , орієнтується не тільки на нерозривний зв'язок держави і права, але і на те, що держава є єдиним, винятковим джерелом права. Право при цьому визначається не інакше, як "система загальноосвітніх, формально-визначених, державно-примусових норм, що виражають зведену в закон державну волю пануючого класу і виступаючого як класовий регулятор суспільних відносин" .

При такому підході право цілком або майже цілком ототожнюється з законом, а точніше - з нормативно-правовими актами, що виходять від держави й забезпечується державою.

Інший підхід до права - непозитивістський, не зв'язує настільки жорстко, як перший, поняття права з поняттям держави. Право при цьому розглядається як "претендующий на загальність і загальобов'язковість соціальний інститут нормативного регулювання суспільних відносин з метою розумного пристрою людського гуртожитку шляхом визначення міри волі, прав і обов'язків і представляючий собою втілення в звичаях, традиціях, прецедентах, рішеннях референдумів, канонічних , корпоративних, державних і міжнародних нормах правового ідеалу, заснованого на принципах добра, справедливості, гуманізму і збереження навколишнього природного середовища"^1.

При такому підході до права останнє не ототожнюється з законом і підзаконними актами. Закон вважається правовим лише в тому випадку, якщо він несе в собі ідеї добра, справедливості, гуманізму, якщо в його зміст "закладений" правовий ідеал.

У цьому полягає одна з головних причин того, що даний підхід, незважаючи на свою явну привабливість, у реальному житті, на практиці є менш розповсюджений і застосовуваним, чим перший, позитивістський підхід.

Використовуючи останній і нерозривно зв'язуючи державу з правом, і, навпаки, теоретично і практично виходять з того, що право в реальному житті не інакше, як у вигляді загальнообов'язкових правил поведінки (норм), що безпосередньо видаються або санкціонуються (затверджуються) державою. За порушення їх до порушника застосовуються різні заходи державного впливу.

Держава і право взаємозалежні, але одночасно вони відносно самостійні. Якщо держава видає правові акти, забезпечує їхнє дотримання й у випадку невиконання вимог, що утримуються в них, застосовує примусову силу, то право, у свою чергу, активно впливає на державу шляхом установлення загальнообов'язкових для всіх його органів, посадових осіб і організацій правил поведінки. За допомогою норм права закріплюється їхній статус, визначаються рамки їхньої діяльності, установлюється їхня структура, порядок діяльності і взаємин.

1. Поняття суспільства як найбільш значної соціальної системи, його структура

Термін "суспільство" багатозначний. Звичайно вказують на наступні значення цього слова: Суспільство як група осіб, що об'єдналися для сучасної діяльності по реалізації загальних для них цілей і інтересів (спільнота книголюбів, спільнота любителів пива, спільнота тверезості і т.д.).У цьому своєму значенні слово "суспільство" синонімічне словам організація, "союз", "об'єднання". Суспільство як визначений етап у розвитку людства або країни (первісне суспільство, феодальне суспільство, французьке суспільство епохи Реставрації, радянське суспільство періоду Непу і т.д.).Тут слово "суспільство" часто вживається разом зі словами "стадія", "етап", "період".

Суспільство як характеристика якісного стану того або іншого етапу в розвитку людства або країни ("суспільство споживання", "інформаційне суспільство", "традиційне суспільство" і т.д.).У цьому випадку слову "суспільство" обов'язково передує його якісна характеристика.

Суспільство як гранично широке поняття для позначення тієї частини матеріального світу, що відокремилася від природи і певним чином взаємодіє з нею. У цьому значенні суспільством називають сукупність усіх форм об'єднання і способів взаємодії людей як між собою, так і з природним навколишнім їхнім світом. Це останнє визначення і вважається філософським визначенням поняття суспільства.

Необхідно звернути увагу на подібність, що існує між різними поняттями "суспільства". Цю подібність можна побачити, якщо уважно придивитися до самого слова: "суспільство" - від слів "спільний", "спільність" (латинське societas також походить від socius, що означає загальний, спільний).

Суспільство - сукупність людей, які знаходяться між собою в політичних, економічних, духовних і інших взаємозв'язках. Елементом суспільства є людина. У людині нас цікавить:

соціально-правове положення, яке характеризує її автономність від суспільства (матеріальна або моральна) і здатністю людини протиставити себе суспільству.

громадянством, тобто сукупність його прав, воль, обов'язків, які надаються її державою. У філософії і соціології є 2 способи взаємодії людини і суспільства: 1) Європейська інтереси особистості завжди є на першому плані від інтересів суспільства.

Східний - протилежний європейському.

Структура суспільства:

1.Функціональна:

2. Економічна, наявність відносин обміну або поширення, фінансових стосунків.

3. Політична (наявність плюралізму, можливість чи участь громадян у формуванні державного апарата, принцип розподілу влади)

4 Духовні відносини (хто формує систему засобів масової інформації, наявність або відсутність єдиної державної ідеології, способи формування суспільної свідомості).

5.Організаційно-соціальна структура: теорія класів - характеризує наявність соціальних груп, класів, які знаходяться між собою в юридичних, політичних і економічних залежностях. структура буває ієрархічна і егометарна. Споконвічно суспільство ієрархічне.

Висновок до першого розділу.

Отже суспільство - це певна група людей, які об'єднані особливими зв'язками: економічними, політичними, релігійними, культурними, психологічними для досягнення певної мети. Мета суспільства є розвиток людей які входять до нього, розбудова своєї спільноти, і забезпечення умов проживання усіх членів цієї спільноти.

2. Поняття держави її співвідношення з суспільством

З моменту виникнення держави її призначення виявилось у забезпеченні загальносуспільного блага і у здійсненні організованого примусу в масштабах усього суспільства. Пріоритет одного з цих напрямів у державно-правовій практиці й, відповідно, у правовій та політичній думці зумовлювався конкретними умовами того чи іншого етапу розвитку суспільства. Тому, природно, що державно-правовий досвід рабовласницького й феодального устроїв та початкових стадій розвитку капіталізму давали підстави для формування виключно класових уявлень про державу. Тоді суспільство мало яскраво виражену класову структуру, в ньому існували антагоністичні (непримиренні) класові протиріччя, що зумовило формування вчення про класову боротьбу як основу практично всіх уявлень про державу і право. За тих умов воно було історично виправданим.

В сучасних умовах виключно класовий підхід до розуміння сутності, призначення і визначення самого поняття не може бути продуктивним, оскільки в суспільстві сформувалися нові умови, зокрема:

1. З розвитком суспільних і, насамперед, економічних відносин, з розвитком науки й техніки змінилося ставлення окремих соціальних груп до засобів виробництва і розподілу матеріальних благ. У зв'язку з цим уже не "працюють" критерії, за якими раніше визначалася належність людей до того чи іншого класу. Є підстави говорити, що в сучасному суспільстві вже не існує чітко визначеної класової структури суспільства. На зміну їй прийшла складна і розгалужена соціальна структура з поділом людей на ті чи інші соціальні групи, який здійснюється не лише на основі відношення людей до засобів виробництва, а й на підставі цілого ряду інших критеріїв.

2. Рівень матеріального достатку суспільства дозволяє державі забезпечувати належний рівень життя все ширшим верствам населення, а не тільки представникам певних класів або соціальних груп.

3. В сучасних умовах протиріччя між певними соціальними групами ще існують. Але вони вже не мають антагоністичного (непримиренного) характеру і фактично не торкаються встановлення стратегічно перспективних цілей розвитку суспільства, які визначаються всіма соціальними групами практично однаково. Протиріччя між цими групами стосуються, в основному, тактики і шляхів досягнення загальних для всіх соціальних груп цілей. Тому здійснення державою організованого насилля відносно певних груп її населення втрачає свою актуальність і перестає виражати сутність держави. На перший план виступає призначення держави як суб'єкта, що покликаний сприяти взаєморозумінню і співробітництву між всіма групами населення країни.

Проте слід зауважити, що відмова від теорії класового насильства як безумовно пануючого підходу до встановлення і вивчення сутності держави і права однозначно не означає її заміни якимось іншим "пануючим" ученням. Держава є найскладнішим соціальним явищем і потребує свого вивчення з різних позицій, з урахуванням конкретних історичних умов і тенденцій її розвитку тощо. Але є підстави для висновку про те, що сучасний період розвитку людства характеризується тим, що метою його є забезпечення всебічного розвитку людини, забезпечення її прав і свобод. Головним інструментом досягнення цієї мети є держава. Саме з цих позицій доцільно виходити при визначенні поняття, сутності й призначення держави. Тим більше, що відповідна практика функціонування держави знаходить своє відображення в сучасних найбільш розвинутих країнах - правових, демократичних, соціально-орієнтованих.

У той самий час головним призначенням класово визначених держав (рабовласницьких, феодальних) було забезпечення інтересів і потреб пануючих класів за рахунок інтересів і потреб гноблених класів. Це здійснювалося шляхом запровадження і гарантування класовою експлуататорською державою відповідних відносин в суспільстві.

Таким чином, незалежно від того, є держава класовою чи ні, основне її призначення полягає у запровадженні (організації) і забезпеченні (гарантуванні) здійснення у суспільній практиці певних відносин.

Викладене дає підстави для висновку про те, що сутність держави полягає у тому, що вона є організатором і гарантом певних суспільних відносин конкретний зміст яких обумовлений даним етапом розвитку суспільства.

Держава повністю не зливається із суспільством, не розчиняється в ньому, вона є організацією, яка певним чином відокремлена від суспільства, інституалізована у вигляді механізму держави, має власні закономірності становлення, функціонування та розвитку, особливі потреби й інтереси. Тому вивчення характеристик держави повинно здійснюватися з точки зору як єдності держави й суспільства, так і їх відокремленості. Методологічним підходом до подібного аналізу поняття, сутності та призначення держави є 1) тлумачення держави як особливої форми організації суспільства, форми, яка є його внутрішньою організацією, засобом упорядкування суспільних відносин, а також 2) підхід до держави як до суб'єкта, що об'єднує суспільство у вигляді території, фізичних осіб та їх об'єднань, державних посадових осіб і органів, законів й інших правових документів.

Отже, держава є організацією, що існує в межах суспільства, але організацією особливою, яка характеризується тим, що вона:

1) всеохоплююча - об'єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, відображує та забезпечує як загальносуспільні інтереси і потреби, так і інтереси й потреби його членів (усі інші соціальні організації - політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо - охоплюють лише окремі верстви населення);

2) територіальна - об'єднує членів суспільства (своїх громадян) за територіальною ознакою, територія визначає просторові межі поширення її компетенції;

3) офіційна - представляє суспільство, виступає від його імені як всередині держави, так і за її межами;

4) універсальна - організовує членів суспільства для вирішення питань, що торкаються різних сфер їхнього життя, а також життя суспільства в цілому;

6) верховна (суверенна) - є вищою за значенням і силою складовою суспільства й у сфері загальносуспільних інтересів усі інші соціальні організації їй підпорядковуються;

7) централізована - внутрішня побудова держави здійснюється за ієрархією, тобто підпорядкованістю нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих органів державної влади і управління, державних підприємств і установ) вищим, і насамкінець - загальнодержавним структурам (парламенту, президенту, уряду);

8) володіє спеціальним апаратом управління і примусу, повноваження якого поширюються на все суспільство;

9) здатна надавати своїм велінням загальнообов'язкового характеру, який забезпечується можливістю застосування державного примусу.

Держава є продукт розвитку суспільства, продукт непримиренності класових протиріч. Держава з'являється там, тоді й остільки, де, коли й оскільки класові протиріччя об'єктивно не можуть бути примирені, коли суспільство поділяється на визискувачів і експлуатованих. Скрізь і завжди разом з ростом і зміцненням цього розподілу виникає і розвивається особливий інститут-держава, що ніяким способом не являє собою сили, ззовні нав'язаної суспільству. Держава є продукт суспільства на відомій стадії розвитку; держава є визнання, що це суспільство заплуталося в нерозв'язних протиріччях, розкололося на непримиренні протилежності, позбутися від яких воно безсильне. Потрібна була сила, яка б стримала зіткнення, тримала суспільство в границях "порядку". І ця сила, що вийшла із суспільства, що ставить себе над ними, усе більш і більш віддаляючись від нього, є держава.

Виникнення держави - це пристосування суспільства до нових умов, що не усуває того, що відбулося у виробництві (тобто в економіці), а навпаки, служить тому, щоб нові економічні відносини приватної власності збереглися, підтримувалися, розвивалися. Економічні відносини - базис, причина всіх трансформацій, що протікають у надбудові, до якої відноситься і державу.

Держава є особлива організація політичних сил, що знаходяться у влади.

Держава відрізняється від родоплемінної організації наступними ознаками. По-перше, публічною владою, що не збігається з усім населенням, відособленої від нього. Особливість публічної влади в державі полягає в тому, що вона належить лише економічно правлячому класу, є політичною, класовою владою. Ця публічна влада спирається на особливі загони збройних людей - спочатку на дружини монарха, а надалі - армію, поліцію, в'язниці й інші примусові установи; нарешті, на чиновників, спеціально зайнятих керуванням людьми, підпорядкуванням останніх волі економічно пануючому класу.

На зміст публічної влади і її апарата (чиновників, армії, поліції, в'язниць і т.д.) з населення збираються податки, що були відомі родовому ладу.

По-друге, поділом підданих не по кровоспорідненості, а по територіальній ознаці. Навколо укріплених замків монархів (королів, князів і т.д.) під захистом їхніх стін селилося торгово-ремісниче населення, росли міста. Тут же селилася і багата спадкоємна знать. Саме в містах, насамперед люди зв'язані були не кровоспорідненими, а сусідськими відносинами. З часом кровоспоріднені зв'язки заміняються сусідськими й у сільській місцевості.

У ході історії держави здобуває стосовно базису значну, хоча і відносну самостійність. Її самостійний вплив на засновані сфери життя суспільства (у тому числі на економіку), історичні і соціальні процеси досить істотно здійснюється в різних напрямках, тобто держава може сприяти розвитку суспільними відносинами або, навпаки, гальмувати їх. В міру ускладнення державно-організованого суспільства роль цього впливу зростає.

Визнання держави органом усього суспільства - характерний мотив будь-якого ідеалістичного навчання про державу, тобто навчання, що виходить з ідеї, а не з емпірично установлених фактів. Якщо державна влада - від Бога, виходить, вона повинна бути рівною стосовно всім і не мати класового ухилу. Так, принаймні, випливає з християнської релігії. Патріархальна теорія походження держави, висунута ще Аристотелем, бачить у державі родину, що опікується підданими, як батько своїми дітьми. Договірна теорія Руссо надає владі тільки ті повноваження, якими нею наділяють громадяни, що домовилися. Теорія, що затверджує владу держави через згоду підданих на підпорядкування, і теорія правової держави, що вимагає обмеження влади законом, вимогами справедливості, правами людини, відображають хоча і правильні, але сугубо ідеологічні і психологічні основи виникнення і функціонування держави.

Держава поєднує своєю владою і захистом усіх людей, що населяють її територію, незалежно від їхньої приналежності роду або племені. Це означає, що держава має свою територію, визначає її границі і захищає від нападу ззовні. Постійне населення даної території, як правило, має стійкий зв'язок з державою у виді підданства або громадянства і користується її захистом усередині країни і за її межами. Державна влада поширюється і на осіб, що знаходяться в країні іноземців і, що не мають громадянства. Однак вони мають особливе правове положення.

Можна заперечити, що держава не захищала рабів від сваволі пана. Це в основному вірно, хоча і не абсолютно. Раб, як правило, не користувався державним захистом. Однак влада держави на рабів так чи інакше поширювалася.

При родовому ладі влада здійснювалася самими общинниками. Керування справами громади не було закріплено за особливим шаром людей. Воно здійснювалося особами, обраними членами роду відповідно до їх якостей, заслугами. Їхні функції не складали "посади", а здійснювалися в силу довіри й авторитету. Органи родового ладу не мали в розпорядженні спеціальні кошти й апарат примусу. Їхнього рішення, у тому числі і покарання, здійснювалися самими членами роду.

Для держави характерне наявність, по вираженню Ф. Энгельса, особливої публічної влади, виділеної із суспільства і не співпадаючої з населенням країни. Держава обов'язково має апарат керування і примусу, що існує спеціально для виконання цих функцій, що стали специфічно державними. Публічна влада - апарат чиновників, армія, поліція, а також її "матеріальні придатки" - в'язниці й інші примусові установи - є найбільш істотною, невід'ємною ознакою держави.

Для змісту публічної влади необхідні кошти. Держава збирає їх із громадян у виді обов'язкових податків. Родовий лад, що не знав особливого апарата керування, не мав потребу в подібних фінансових інститутах.

Враховуючи найважливіші з викладених ознак, можна дати таке визначення державі: держава - це особлива політико-територіальна організація, яка виступає від імені всього суспільства, володіє суверенітетом і спеціальним апаратом управління і примусу, у зв'язку з чим здатна надавати своїм велінням загальнообов'язкового характеру.

У змісті таких споріднених між собою понять, як "влада", "політична влада", "державна влада" існують певні відмінності. У загальному вигляді ці поняття можна визначити так:

Влада - це здатність одного суб'єкта нав'язувати свою волю іншим суб'єктам.

Політична влада - це здатність одного суб'єкта нав'язувати свою волю іншим суб'єктам у сфері управління справами держави і суспільства.

Державна влада - це здатність одного суб'єкта нав'язувати свою волю іншим суб'єктам у сфері управління справами держави і суспільства шляхом використання можливостей державного апарату.

Державна влада спирається на всю міць держави і тому характеризується поширеністю на всю територію країни, універсальністю, самостійністю, верховністю, легітимніс-тю, незалежністю, повнотою. У найбільш концентрованому вигляді ознаки державної влади виявляються через її суверенність, яка означає:

а) її верховенство - відсутність у країні будь-яких структур, які могли б відміняти чи змінювати рішення державної влади. Таким чином, державна влада є вищою владою у країні;

б) її неподільність - єдиним джерелом державної влади є народ, який доручає державі здійснювати владу від свого (народу) імені;

в) її самостійність - державна влада в межах країни не залежить від волі будь-яких інших організацій чи окремих суб'єктів;

г) її незалежність - державна влада не залежить від волі інших держав.

Суверенність державної влади зумовлюється її можливістю реально (а не тільки ідеологічно) впливати на суспільні відносини. Це забезпечується наявністю у держави публічної влади, тобто особливих груп людей (органи держави, їх посадові особи), які не займаються безпосередньою виробничою діяльністю, а здійснюють від імені держави управління і примус.

Висновок до другого розділу.

Держава - найважливіша, але не єдина ланка в системі політичної організації класового суспільства: у неї входять також партії й інші організації. Однак саме державі належить вища влада в суспільстві (суверенність державної влади). Верховенство державної влади конкретно виражається в універсальності (її владна сила поширюється на все населення і громадські організації даної країни), прерогативах (державна влада може скасувати будь-як прояв всякої іншої суспільної влади), а також у наявності таких засобів впливу, який ніяка інша суспільна влада не розташовує (наприклад монополія законодавства, правосуддя).

Держава - є тією спільною метою членів організованого суспільства, задля чого всі члени даного суспільства об'єднуються. Держава є носієм спільних ідей які характерні для кожної спільноти.

3. Регулювання суспільних відносин, поняття і види

Незважаючи на те, що сучасна демократична держава є формою організації інтересів усіх членів суспільства, вона не об'єднує їх абсолютно в усіх сферах і аспектах їхнього життя. Поряд із загальносуспільними існують інтереси особливі й індивідуальні, що відображуються, забезпечуються і охороняються відповідними соціальними об'єднаннями чи особисто індивідом. Держава не повинна сама втручатися у сферу цих інтересів, але обов'язком її є забезпечення їх реалізації, гарантування і охорона від втручання з боку інших суб'єктів. Незалежність різних соціальних організацій та індивідів, наявність гарантованих державою сфер їх "самостійного" життя - важлива ознака цивілізованості держави і суспільства.

Особливості держави як організації всього суспільства накладають свій відбиток на форми і процеси об'єднання громадян, упорядкування їх суспільного життя, забезпечення нормальних умов існування та розвитку, що здійснюються з допомогою механізму держави - сукупності органів влади і управління, державних підприємств і установ, які концентрують і спрямовують зусилля громадян на здійснення загальносуспільних справ. Форми державної діяльності різні - управлінські, матеріально-технічні, ідеологічні, охоронні тощо. Проте властивою тільки державі є правотворчість - встановлення, зміна чи відміна загальнообов'язкових для всього населення правил поведінки у вигляді юридичних нормативних актів.

Існування будь-якого соціального інституту зумовлено певними суспільними потребами, тому і його функціонування спрямоване на забезпечення цих потреб. Особливість держави полягає в тому, що вона є легітимною формою виявлення та вираження "загального" інтересу, інструментом його забезпечення. В умовах соціального розшарування суспільства, опосередкованості взаємодії його членів держава виступає як інструмент вираження цього інтересу, причому подвійно:

а) проведенням референдумів (безпосереднє волевиявлення громадян);

б) опосередковано, через діяльність вищих представницьких органів державної влади.

При цьому "загальний" інтерес набуває спеціальної форми виразу у вигляді законів. Через закони держави "загальний" інтерес не тільки легітимується, формалізується, а й забезпечується відповідним механізмом реалізації. Подальша конкретизація "загального" інтересу щодо різних сфер суспільного життя, життєвих ситуацій, конкретних регіонів і т. ін. здійснюється спеціально створюваним для цього державним апаратом управління. Останній складається з державних службовців - громадян, які професійно займаються виробленням конкретних рішень, здійснюють необхідну координацію загальносуспільних інтересів з інтересами окремих регіонів, галузей суспільного виробництва та індивідуальними інтересами громадян. Це зумовлює необхідність організації об'єднань державних службовців у певні державні органи - міністерства, комітети, відомства, місцеві органи управління тощо.

Особливість забезпечення "загального" інтересу полягає в тому, що сучасна демократична держава покликана гармонійно поєднувати задоволення потреб та інтересів як суспільства в цілому, так і кожного його члена шляхом здійснення (державної) влади, яку вона одержує від народу і здійснює від його імені. На практиці це відбувається шляхом запровадження і забезпечення здійснення у суспільній практиці таких відносин, які б найбільшою мірою сприяли задоволенню вказаних потреб.

Політична система суспільства являє собою комплекс діалектично взаємозв'язаних і взаємодіючих органів і суспільних організацій. Це є соціальний механізм з допомогою якого здійснюється влада в державі. Він включає:

А) політичні інститути (партії, держава і її влада, суспільні організації, рухи, об'єднання, трудові колективи.);

Б) політичні відносини (відношення між класами, соціальними групами, націями і народами, між політичними інститутами, між суспільством, колективом і особистістю);

В) політичні і правові норми;

Г) політична свідомість, політична і правова культура суспільства;

Отже політична система суспільства визначається не тільки входящими в неї елементами але і відношеннями між ними.

Згідно статті 5 Конституції України - Україна є республікою і єдиним джерелом влади є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади, та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами, ніхто не може узурпувати державну владу.

Серед прикладів - Велика хартія вільностей, прийнята в 1915 р. Там написано: " Жодна людина не може бути схоплена, укладена у в'язницю, або позбавлена свого майна, або знедолена законом, або в будь-якому виді знищена, також ми не можемо переслідувати її або намагатися заарештувати її, за винятком випадків, коли винесене правове рішення її співгромадянами або законодавством держави. Нікому не буде продано, відмовлене або відстрочене її право на правосуддя."

Але які би права і волі не гарантувалися, вони не можуть бути безмежні. В загальній декларації прав людини (прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 році) сказано: "при здійсненні своїх прав і воль, кожна людина повинна піддаватися тільки таким обмеженням, що встановлені законом, винятково з метою забезпечення визнання і поваги прав і воль інших громадян і задоволення справедливих вимог моралі суспільного порядку і демократичного суспільства". Там же затверджується, що "кожна людина повинна мати всі права і зольності без якого-небудь розходження у відношенні кольору шкіри, раси, мови, релігії, політичних або інших тверджень, майнового положення, національного і соціального походження".

Але будь-яке демократичне суспільство встає перед проблемою того, яким чином захистити проголошені права і волі громадян. Гарантії прав і воль - це умови, засоби, міри, спрямовані на забезпечення практичного їхнього здійснення, на їхню охорону і захист. Гарантії повинні бути економічні, політичні, правові. Правові гарантії - це насамперед НПА, видавані державу, що встановлюють порядок реалізації прав і воль, що передбачають заходи для їхньої охорони і захисту, відповідальність за їхні порушення.

Обов'язки записані в Конституції. Кожний громадянин повинний, у першу чергу, дотримувати Конституції, закони, норми права, поважати права і волі інших громадян.

Правова держава має визначені обов'язки перед своїми громадянами.

Для виконання своїх обов'язків держава виконує ряд функцій:

господарсько-організаційну, у якій крім інших входить контроль за мірою праці і мірою споживання, податкова політика й ін. Держава повинна стежити, щоб не політика, а економіка визначала економічний розвиток суспільства.

В обов'язку держави входить правоохоронна функція.

Соціальна. Правова держава повинна забезпечити прийнятне життя для усіх своїх громадян. Це податкове регулювання, забезпечення зайнятості населення, підтримка безробітних. В обов'язку держави входить підтримка охорони здоров'я, утворення, пенсійного забезпечення, культури, науки.

Екологічна. Правова держава зацікавлена в збереженні навколишнього середовища і воно повинне зробити всі, щоб виробництво і контроль були зосереджені в одних руках.

Функція правосуддя. У демократичній державі дуже важливе дотримання демократичних основ правосуддя. Це:

Здійснення правосуддя тільки судом

Утворення судів на основі виборності.

Незалежність судів.

Право громадян на судовий захист

Презумпція невинності

Функція оборони від зовнішніх ворогів.

За невиконання своїх обов'язків громадяни несуть відповідальність. Особливе місце належить юридичної відповідальності. Юридична відповідальність має на меті показати правопорушнику, точніше зробити виховний вплив на навколишнім. Кожному виду правопорушення відповідає особливий вид юридичної відповідальності: карна, адміністративна, цивільно-правова, дисциплінарна.

Держава, проголошуючи права і волі громадян, наділяє їх і обов'язками, тобто особистість і державу вступають у правовідносини, тобто відносини, у яких суб'єкти реалізують свої права й обов'язки. На скількох рівноправні сторони в цих відносинах, по цьому можна судити про правову державу.

Регулювання суспільних відносин - це насамперед, забезпечення чіткого усвідомлення мети, яку має перед собою суспільство. Забезпечення нормальних умов втілення спільних інтересів у життя. Забезпечення регулювання конфліктів між окремими елементами у суспільстві.

суспільство соціальний система держава

Висновок

Різні підходи до права, різні погляди на сутність і функції держави обумовлені різноманіттям поглядів на історичні долі права і держави. Загальна думка одне - право і держава розвиваються.

Визнання закономірностей соціального розвитку і звертання в зв'язку з цим до історичного досвіду дозволяє сподіватися, що прогностичне визначення доль права і держави буде задовольняти науковому підходу і служити практиці державного правового будівництва.

Негативне відношення до держави і неправових законів, від нього вихідної, може мати місце тільки там, де законодавство і держава характеризуються негативно. Але таку характеристику не можна поширювати на державу і право взагалі. Доречно в це зв'язку згадати, у силу яких причин з'явилася держава, чому його волі стали надавати загальнообов'язкового значення. І якщо серед цих обставин бачити якісь загальсоціальні (загальнолюдські) потреби, але саме з ними і варто зв'язувати долю права і держави. Гарне порівняння винаходу права з винаходом колеса. Останнє, як відомо, могло вживатися для страт людей (колесування), але куди в більшому ступені воно використовується для забезпечення поступального розвитку суспільства. Наука загальної теорії права і держави повинна моделювати прогресивну роль державно-правового механізму.

Список використаної літератури

1. Алексеев С.С. Введение в юридическую специальность. М. 1976. С.13

2. Сборник "Верховенство закона"

3. Дж. Мур "Верховенство права" стр.21 Москва "Прогресс" 1993 год.

4. Общая теория государства и права" Лазарев, Москва 1992 год, стр.47

5. Конституція (Основний закон) України - К.1998

6. В.А. Андрейчіков. Теорія держави і права. К., - Юрінком, - 2002

Размещено на Allbest.ru