Поняття права соціального забезпечення

Размещено на http://www.allbest.ru/

13

Поняття права соціального забезпечення

Зміст

1. Поняття права соціального забезпечення 3

2. Система права соціального забезпечення 8

Висновки 13

Використана література 14

1. Поняття права соціального забезпечення

Право на соціальне забезпечення - одне з природжених прав людини, яке визнане світовим співтовариством і одержало закріплення у Міжнародно-правових актах на всесвітньому, європейському і міжнародних рівнях.

Конституція України встановила право громадян “... на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом[3]”.

Юридичний механізм забезпечення цього права здійснюється за допомогою самостійної галузі права - права соціального забезпечення.

У сфері соціального забезпечення застосовуються декілька визначальних термінів: “соціальний захист”, “соціальне забезпечення”, соціальне страхування”, соціальна допомога”.

Згідно з Конвенцією МОП № 102 “Про мінімальні норми соціального забезпечення”, до цієї сфери належить медична допомога, допомоги в разі хвороби, безробіття, старості, трудового каліцтва або професійного захворювання, інвалідності, втрати годувальника, по вагітності і пологах, сімейні допомоги.

Європейська хартія про основні соціальні права трудящих, підписана у Страсбурзі в 1989 році державами-членами Європейського Союзу, у ст. 10 містить права у галузі соціального забезпечення, які поділено на дві групи: громадяни, що працюють, мають право на адекватний соціальний захист і соціальне забезпечення у разі втрати заробітку в зв'язку із настанням соціального ризику, а непрацюючі громадяни, котрі не мають засобів до існування, мають право на соціальну допомогу в розмірі прожиткового мінімуму.

Переглянута Європейська соціальна хартія, що підписана Україною 7 травня 1999 року і згодом має бути ратифікована, передбачає у ст. 12 право на соціальне забезпечення, а у ст. 13 - право на соціальну та медичну допомогу. Аналіз останньої статті свідчить, що в даному разі йдеться про соціальний захист малозабезпеченої особи, неспроможної отримати достатніх коштів власними зусиллями. Їй має. надаватися належна допомога та інші заходи, спрямовані на усунення перешкод для спілкування і пересування, - доступ до транспорту, житла, культурної діяльності й відпочинку.

Аналіз ст. 46 Конституції України свідчить, що громадяни мають “право на соціальне забезпечення”, яке (насамперед і переважно) складається з пенсійного права, права на соціальну допомогу, права на соціальний догляд. З огляду на міжнародні стандарти воно також включає правова медичну допомогу, медичне страхування; на державну підтримку сім'ї, материнства і дитинства; на утримання та виховання за державні кошти дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Такі права передбачені Конституцією України, проте, систематизація цих прав, критерії об'єднання їх в одній статті відсутні. Зокрема, звернемо увагу, на те, що право на медичну допомогу і медичне страхування - права, які за своїм спрямуванням та змістом належать до права соціального забезпечення як більш системного поняття. Згідно з Основами законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування медичне страхування - права, які за своїм спрямуванням та змістом належать до права соціального забезпечення як більш системного поняття. Згідно з Основами законодавства України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування” медичне страхування - один з видів обов'язкового соціального страхування. Що ж стосується права на охорону здоров'я - воно теж системне, комплексне, при забезпеченні якого застосовуються засоби багатьох галузей права.

Звернемо увагу ще на одне важливе конституційне положення. Якщо в Конституції РФ[4] передбачене право кожного на соціальне забезпечення, то згідно ст. 46 Конституції України право на соціальне забезпечення належить громадянам України (!), що не відповідає міжнародним стандартам і не узгоджується з чинним законодавством України. Склалася парадоксальна ситуація, коли закони України та інші нормативно правові акти передбачають більш високі гарантії у сфері соціального забезпечення, ніж Конституція України.

Поняттям “соціальний захист” охоплюються, крім права на соціальне забезпечення, й інші соціальні права, зокрема, право громадян, які потребують соціального захисту, на отримання житла безоплатно або за доступну для них плату[5], право на достатній рівень для себе і своєї сім'ї[6], право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування[7], право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди[8], право на освіту[9]. Можна стверджувати, що соціальний захист стосується усієї соціальної сфери в державі.

У теорії права терміни “забезпечення” і “захист” пов'язані із правами людини. Так, за висновком професора П.М. Рабіновича - відомого фахівця з проблем прав людини, “забезпечення прав і свобод людини” включає три елементи (напрями) державної діяльності щодо створення умов для здійснення прав і свобод людини:

1) сприяння реалізації прав і свобод (шляхом позитивного впливу формування їх загально-соціальних гарантій);

2) охорона прав і свобод людини (шляхом вжиття заходів, зокрема юридичних, для попередження профілактики порушень прав і свобод);

3) захист прав і свобод людини (відновлення порушення правомірного стану, притягнення порушників до юридичної відповідальності).

Отже, поняття “захист прав людини” охоплює лише діяльність щодо скоєних правопорушень і є вужчим за своїм змістом ніж “забезпечення”.

Законодавча практика незалежної України, склалася таким чином, що термін “соціальний захист” застосовується щодо окремих категорій громадян - ветеранів війни, інвалідів, громадян, котрі постраждали від Чорнобильської катастрофи, від політичних репресій, військовослужбовців тощо. Законодавець “інтуїтивно” застосував його, вклавши у ці закони певний саме “захисний” зміст: тут передбачено різного роду пільги (трудові, житлові, медичні, транспортні), надбавки до пенсій тощо. Фінансове забезпечення здійснюється не з фондів соціального страхування, а з державного чи комунального бюджетів. Такі соціальні виплати мають природу державної соціальної допомоги, зокрема, однієї з її видів - пільг.

Доцільність застосування саме терміна “соціальне забезпечення”, котрий відображає певну загальновизнану сферу суспільних соціально-забезпечувальних відносин, вказує і на те, що рівень соціальних виплат та послуг має бути таким, щоб дійсно забезпечувати життєві потреби непрацездатної особи. Тут виникає проблема стандартизації соціальних прав, визначення та встановлення на законодавчому рівні соціальних стандартів, зокрема прожиткового мінімуму, межі бідності, умов, порядку їх застосування та подальшої адаптації вітчизняних соціальних стандартів до міжнародних, насамперед, до стандартів держав-членів Європейського Союзу.

Програмні документи у цій сфері - стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, основні напрямки соціальної політики на 1997-2000 роки, затверджені Указами Президента, і концепція соціального забезпечення населення України цілком обгрунтовано розглядають саме соціальне забезпечення як складову частину соціальної політики, яка у відповідності із світовою практикою складається з двох основних форм:

1) загальнообов'язкового державного соціального страхування;

2) державної соціальної допомоги.

Поряд з державним соціальним забезпеченням має бути утворено недержавне соціальне забезпечення.

Не можна обминути ще одного важливого теоретичного положення у визначенні права людини на соціальне забезпечення - категорії соціального ризику. У загальному сучасному значенні видається можливим визначити соціальне забезпечення як організаційно-правову діяльність держави щодо матеріального забезпечення, соціального утримання, обслуговування, надання медичної допомоги за рахунок соціально створених фінансових джерел, осіб, які зазнали соціального ризику, в наслідок якого втратили здоров'я та /або/ засоби до існування і не можуть матеріально забезпечити себе та своїх утриманців. Суттю такої діяльності є намагання держави забезпечити матеріальні втрати особи, спричинені не будь-якими причинами, а саме такими обставинами, котрі у світовій практиці були згруповані і отримали спеціальний термін - соціальні ризики.

Згідно з міжнародними соціальними стандартами Конституція та законодавство України до соціальних ризиків відносять:

тимчасову непрацездатність;

вагітність і пологи;

необхідність догляду за малолітньою дитиною, або дитиною-інвалідом, або за інвалідом, престарілим членом сім'ї;

хворобу;

інвалідність;

старість[10], смерть годувальника;

безробіття з незалежних від людини причин;

нещасний випадок на виробництві, професійне захворювання;

смерть та деякі інші.

Ця група ризиків суттєво відрізняється від інших ризиків, на які людина наражається протягом свого життя - ризик підприємництва, непереборної сили, втрати майна тощо. Соціальні ризики притаманні кожній людині як члену людського суспільства, вони замовлені її біологічною, фізіологічною і соціальною природою. Соціальні ризики переважно забезпечуються у рамках загальнообов'язкового державного соціального страхування, яке являє собою особливу форму, відмінну від цивільно-правового страхування.

Визначення соціального ризику правоутворюючою підставою права особи на соціальне забезпечення має практичне значення у плані переведення його із загальносоціальної площини у суб'єктивне юридичне право особи - закріплену у юридичних нормах можливість певної її поведінки, спрямованої на здійснення відповідних прав людини. Володіючи суб'єктивним юридичним правом на соціальне забезпечення, особа набуває права на свої дії, права на чужі дії і права на примусове забезпечення свого юридичного права з боку держави. У законодавстві має бути встановлено вичерпний перелік соціальних ризиків, тим самим буде підкреслено реальність і недвозначність розуміння права на соціальне забезпечення в державі та можливість його судового захисту.

2. Система права соціального забезпечення

Кожна галузь права є системним явищем. Ознаки цілого знаходять своє відображення в окремому, і навпаки, знаючи властивості елементів - отримуємо інформацію про ціле. Система права соціального забезпечення - це такий розподіл правового матеріалу, який дозволяє наглядно побачити різні частини цієї галузі в їх єдності. Іншими словами, це структурована сукупність правових норм, розподілених за групами - правовими інститутами, які утворюють галузь права соціального забезпечення.

Цілком справедливо, що дослідження системи галузі права соціального забезпечення необхідно розпочати із вирішення питання про об'єктивні критерії її побудови і структурні елементи. А виходячи з того, що система суспільних відносин є надсистемою для системи права, то критерії формування галузей права необхідно шукати саме у відносинах, які формують предмет права соціального забезпечення.

У сучасній науковій літературі тривають дискусії щодо суспільних відносин, які є предметом права соціального забезпечення. Відокремлення певної групи відносин в одну цілісність відбувається за певними ознаками, які притаманні тією чи іншою мірою усім відносинам. З огляду на концепцію соціальних ризиків і сучасні міжнародно-правові акти такою ознакою у контексті соціального забезпечення є соціальні ризики: досягнення пенсійного віку, інвалідність, тимчасова непрацездатність, смерть годувальника, безробіття, малозабезпеченість, виховання дітей, необхідність у медичній допомозі, лікуванні. Внаслідок виникнення будь-якого із цих соціальних ризиків особа втрачає або отримує в неповному обсязі певні блага: матеріального чи нематеріального характеру (заробіток, доходи, здоров'я, здатність до самообслуговування тощо), які самостійно вона відновити чи компенсувати, як правило, не спроможна.

Будь-який вид соціального забезпечення - це закріплена в нормах права форма забезпечення належного життєвого рівня громадян у випадках соціальних ризиків.

Саме соціальний ризик може бути основним системоутворюючим критерієм системи права соціального забезпечення загалом, тобто визначати коло якісно однорідних суспільних відносин, які регулюються нормами цієї галузі права. Однак, разом із тим, соціальний ризик є основним диференційним критерієм, згідно з яким відбувається поділ особливої частини права соціального забезпечення на окремі правові інститути.

Як відомо, наявність самостійного предмета правового регулювання свідчить про існування самостійної галузі права. При цьому правові норми, правові інститути та підгалузі як елементи системи галузі права є взаємопов'язаними.

Система права соціального забезпечення, вибудувана за відповідними критеріями, має відповідати таким вимогам: 1) давати повне й об'єктивне розуміння про право соціального забезпечення; 2) бути зручною базою для систематизації соціально-забезпечувального законодавства.

Першим таким критерієм вважається змістовна об'ємність правової норм, тобто її властивість впливати на певну групу відносин. За цим критерієм право соціального забезпечення поділяють на загальну та особливу частини. Якщо норма права стосується галузі загалом або регулює значну групу відносин, тоді таку норму відносять до загальної частини. Як правило, правові норми загальної частини не врегульовують конкретних відносин між суб'єктами. Однак вони виконують надзвичайно важливу функцію - створюють "обличчя" і відображають "дух" галузі. І тут перш за все потрібно згадати про норми, які відображають принципи і завдання правового регулювання, відповідно до яких розбудовується галузь права. Так, Концепція соціального забезпечення, затверджена постановою Верховної Ради України, визначає, що соціальне забезпечення охоплює тільки тих громадян, які працюють за наймом, членів їх сімей та непрацездатних осіб, а на громадян, які самостійно забезпечують себе роботою, поширюються лише ті соціальні гарантії, у фінансуванні яких вони беруть участь. Крім цього, соціальне забезпечення різних соціально-демографічних груп населення диференціюється залежно від ступеня їх економічної самостійності, працездатності, можливостей підвищення рівня матеріального добробуту тощо.

Крім норм-принципів, до загальної частини входять норми права, які визначають права людини в галузі соціального забезпечення; норми права, які встановлюють систему соціальних нормативів; норми, що містять державні гарантії у сфері соціального забезпечення.

Важливою складовою загальної частини є правові норми, які визначають основні права людини в галузі соціального забезпечення. У Конституції України, поряд із іншими соціальними правами, громадянам України гарантується право на забезпечення у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, право на охорону здоров'я, медичну допомогу. Правова фіксація вичерпного переліку соціальних ризиків є дуже важливою. Така необхідність викликана специфікою соціально-забезпечувальних відносин, в яких тісно переплітаються приватні і загальнодержавні інтереси, адже соціальне забезпечення виконує важливі політичні та соціальні функції в державі. Про змішаний приватно-публічний характер соціально-забезпечувальних відносин Уже не раз згадувалось у науковій літературі. Враховуючи певну конфліктність, необхідно детально визначити випадки, коли суспільство гарантує особі соціальне забезпечення. А умови, за яких особа має право вимагати такого забезпечення, регламентуються нормами права, які визначають організаційно-правові форми соціального забезпечення. Йдеться про правові норми, які в загальному вигляді регламентують способи, якими держава забезпечуватиме права людини в цій галузі: фінансування соціального забезпечення за рахунок соціального страхування та бюджетних коштів, диференціація соціального забезпечення залежно від трудової діяльності, потреб та інших факторів. Таким поєднанням забезпечується вирішення проблеми, в якій, з одного боку, визначається потреба особи внаслідок настання соціального ризику, а з іншого - який вид (чи види) соціального забезпечення і в якій організаційно-правовій формі має буде надано.

Особливу частину системи права соціального забезпечення складають норми, які визначають способи організації соціального забезпечення та умови надання окремих його видів. Ці норми можна групувати за різними критеріями. Найпростіше було б розмежувати правові норми, які регулюють матеріальні соціально-забезпечувальні відносини та процедурні. Однак такий поділ є доволі громіздким і не дає повного розуміння про право соціального забезпечення загалом. За організаційно-правовою формою соціального забезпечення розрізняють правові норми загальнообов'язкового державного соціального страхування і надання соціальної допомоги. За видом соціального забезпечення розрізняють правові норми, що визначають надання пенсій, допомог, послуг. На підставі соціального ризику як критерію класифікації правові норми поділяються на такі, що регулюють: надання соціального забезпечення у випадку настання пенсійного віку, безробіття, тимчасової непрацездатності, нещасного випадку на виробництві, малозабезпеченості і т.д. На жаль, жодний із цих критеріїв не забезпечує створення повної і зручної для використання структури особливої частини права соціального забезпечення. Тому, на нашу думку, при визначенні системи особливої частини доцільно скомбінувати всі ці та інші можливі критерії. Можна виокремити такі елементи особливої частини права соціального забезпечення:

1. Право загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Більшість видів соціального забезпечення реалізуються саме через соціальне страхування. Соціальне страхування є джерелом матеріального забезпечення громадян у старості, у разі захворювання, безробіття, нещасного випадку. Зміст загальнообов'язкового державного соціального страхування полягає у розподіленні соціального ризику між роботодавцями, найманими працівниками та іншими особами, які підлягають обов'язковому страхуванню і державою. Особа, завчасно передбачаючи невідворотне настання певного соціального ризику, повинна "заробити" право на отримання певного матеріального блага. Таким чином, соціальне страхування охоплює насамперед ті соціальні ризики, які наперед відомі, передбачувані і неодмінно трапляються у людей у певний час чи за певних обставин: старість, захворювання, безробіття, нещасний випадок.

У правових нормах зафіксовані поняття, види (пенсійне страхування; страхування у зв'язку із тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням; медичне страхування; страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; страхування на випадок безробіття), принципи, суб'єкти (застраховані особи, страхувальники і страховики) та об'єкти загальнообов'язкового державного соціального страхування, види соціального забезпечення, які надаються за рахунок фондів соціального страхування. Крім цього, визначаються державні органи, які займаються управлінням державним страхуванням, їх права та обов'язки, способи формування джерел фінансування, розміри страхових внесків на різні види соціального страхування.

Висновки

соціальний забезпечення право

Право на соціальне забезпечення - одне з природжених прав людини, яке визнане світовим співтовариством і одержало закріплення у Міжнародно-правових актах на всесвітньому, європейському і міжнародних рівнях.

У загальному сучасному значенні видається можливим визначити соціальне забезпечення як організаційно-правову діяльність держави щодо матеріального забезпечення, соціального утримання, обслуговування, надання медичної допомоги за рахунок соціально створених фінансових джерел, осіб, які зазнали соціального ризику, в наслідок якого втратили здоров'я або засоби до існування і не можуть матеріально забезпечити себе та своїх утриманців.

Система права соціального забезпечення - це такий розподіл правового матеріалу, який дозволяє наглядно побачити різні частини цієї галузі в їх єдності. Іншими словами, це структурована сукупність правових норм, розподілених за групами - правовими інститутами, які утворюють галузь права соціального забезпечення.

Використана література

1. Закон України Про соціальні послуги від 19 червня 2003 р. N 966-IV

2. Закон України ПРО ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОЇ ЗАХИЩЕНОСТІ ІНВАЛІДІВ В УКРАЇНІ від 21 березня 1991 р. N 875-XII

3. Закон України Про внесення змін до Закону України "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" від 23 березня 2000 р. N 1613-III

4. Закон України Про соціальну роботу з дітьми та молоддю від 21 червня 2001 р. N 2558-III

Размещено на Allbest.ru