Размещено на http://www.allbest.ru/

• Організація з безпеки і співробітництва в Європі
• Вступ
• безпека співробітництво європа

Організація з безпеки і співпраці в Європі (ОБСЄ) - це організація системи безпеки, до складу якої входять 55 держав-членів, перекриваючи географічний регіон від Ванкувера до Владивостоку. В зоні своєї відповідальності ця організація є головним інструментом для раннього сповіщення, запобігання конфліктів, залагоджування криз і врегулювань післякризисних ситуацій.

Для забезпечення безпеки ОБСЄ використовує комплексний і корпоративний підхід. Вона займається широким спектром питань безпеки, включаючи контроль за озброєннями, превентивну дипломатію, заходи забезпечення конфіденційності і будівництва системи безпеки, права людини, спостереження за виборами, питання економічної і екологічної безпеки. Виходячи з принципу ухвалення рішень на основі консенсусу, всі країни-учасниці ОБСЄ мають рівний статус.

Ці атрибути роблять ОБСЄ унікальною організацією і виділяють її з ряду інших організацій і установ Європи.

Налічуючи в своїх рядах 55 держав-учасників, ОБСЄ вважається найбільшою з існуючих регіональних організацій по безпеці. Зона її відповідальності включає Європейський континент, Кавказ, Центральну Азію і Північну Америку, вона співробітничає з Середземноморськими і Азіатськими партнерами. ОБСЄ таким чином об'єднує Евро-Атлантічеськіє і евроазіатськіє співтовариства.

1. ОБСЄ завдання, мета діяльності

Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), раніше називалася Нарадою з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). Її було започатковано як політичний консультативний орган, до якого ввійшли країни Європи, Центральної Азії та Північної Америки. В січні 1995 року вона набула статусу міжнародної організації.

Внаслідок розпочатого у 1972 році процесу НБСЄ, у 1975 році було ухвалено Гельсінський Заключний акт. Цей документ охоплює широке коло стандартів міжнародної поведінки та зобов'язань, що регулюють відносини між державами-учасницями, заходів зміцнення довіри між ними, особливо в політично-військовій сфері, поваги до прав людини і основних свобод, а також співпраці в економічній, культурній, технічній та науковій галузях.

Перелік держав-учасниць: Австрія, Албанія, Азербайджан, Андорра, Бельгія, Білорусь, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Ватикан, Великобританія, Вірменія, Греція, Грузія, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Казахстан, Канада, Кіпр, Киргизька Республіка, Латвія, Ліхтенштейн, Литва, Люксембург, Мальта, Молдова, Монако, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Росія, Румунія, Сан-Марино, Словаччина, Словенія, Сполучені Штати Америки, Таджикистан, Македонія, Туркменістан, Туреччина, Угорщина, Узбекистан, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чеська Республіка, Швейцарія, Швеція, Югославія.

Членство Югославії в ОБСЄ було припинено 8 липня 1992 р. через характер її залучення до конфлікту в Боснії та Герцеговині . Після обрання Воїслава Коштуніци президентом у вересні 2000 р., Федеративна Республіка Югославія була прийнята до ОБСЄ 10 листопада 2000 р. як 55 країна-член.

Знаменною віхою в розвитку процесу НБСЄ став Стокгольмський документ 1986 р. про заходи зміцнення довіри й безпеки, положення якого були доповнені й розвинуті в документах, ухвалених у Відні в 1990 і 1992 роках. На Гельсінській зустрічі в липні 1992 року країни-учасниці прийняли рішення заснувати у Відні Форум НБСЄ з питань співробітництва в галузі безпеки (FSC), під егідою якого нині відбувається діалог з питань безпеки та переговори щодо контролю над озброєннями, роззброєння та зміцнення довіри й безпеки.

Впродовж двох наступних років у межах цього органу, який було введено в дію 22 вересня 1992 pоку, проходили переговори щодо пакету документів за мандатом, узгодженим у Гельсінкі під назвою "Програма термінових заходів" з питань контролю над озброєннями, роззброєння та заходів щодо зміцнення довіри , безпеки та cпівробітництва і запобігання конфліктам.

У руслі Програми термінових дій ще два елементи були узгоджені в грудні 1994 року напередодні саміту НБСЄ в Будапешті: нова редакція Віденського документа (Віденський документ-94), що об'єднала колишні Стокгольмський та Віденський документи і включила в себе тексти документів про Планування оборони та Контакти і співпрацю у військовій галузі, узгоджені в 1993 році, а також документ про глобальний обмін військовою інформацією. Заключний документ саміту, який увібрав в себе нові Керівні принципи непоширення, став важливим кроком в узгодженні Кодексу поведінки з політично-військових аспектів безпеки, куди було включено нові суттєві зобов'язання щодо демократичного контролю над збройними силами та їх використання.

У руслі контролю над звичайними озброєннями, під час відкриття саміту НБСЄ в Парижі 19 листопада 1990 pоку, 22 країни НАТО та тодішньої Організації Варшавського договору підписали далекосяжний Договір про звичайні збройні сили в Європі (ЗЗСЄ), який обмежує цю категорію сил в Європі від Атлантичного океану до Уральських гір. Договір набув чинності 9 листопада 1992 року. 10 липня 1992 року в рамках Гельсінського саміту НБСЄ було підписано Заключний акт Договору ЗЗСЄ - 1 А, яким вводились обмеження щодо чисельності звичайних збройних сил та запроваджувались додаткові стабілізаційні заходи.

Головним форумом для регулярних політичних консультацій є Рада міністрів закордонних справ країн - учасниць НБСЄ, заснована Паризькою хартією для нової Європи, яка була ухвалена 21 листопада 1990 року главами держав і урядів тодішніх 34 країн-учасниць в рамках зустріч у НБСЄ.

Відповідно до Хартії також було створено Комітет старших посадовців, відповідальний за розгляд поточних питань, підготовку засідань Ради та виконання ухвалених нею рішень, та три постійні органи НБСЄ: Секретаріат у Празі, який згодом увійшов до загального Секретаріату у Відні, Центр запобігання конфліктам у Відні та Бюро вільних виборів (Варшава), пізніше перейменоване на Бюро демократичних інститутів та прав людини (БДІПЛ).

19 червня 1991 року в Берліні відбулося перше засідання Ради міністрів закордонних справ. Рада затвердила механізм консультацій та співпраці з надзвичайних ситуацій в межах діяльності НБСЄ.

9 липня 1992 року на заключному засіданні у Гельсінкі глави держав та урядів країн-учасниць НБСЄ ухвалили Декларацію Гельсінського саміту "Проблеми доби змін". Декларація відображала досягнуту домовленість щодо подальшого зміцнення інститутів НБСЄ, запровадження посади Верховного комісара у справах національних меншин, створення структури раннього попередження, запобігання конфліктам та врегулювання кризових ситуацій, організації ознайомлювальних візитів та місій доповідачів.

14 грудня 1992 pоку на засіданні Ради міністрів закордонних справ у Стокгольмі було ухвалено Конвенцію про примирення і арбітраж в рамках НБСЄ та вирішено заснувати посаду Генерального секретаря.

1 грудня 1993 року Рада міністрів закордонних справ на своєму засіданні в Римі схвалила ці організаційні зміни, в тому числі заснування у Відні двох нових структур - Постійного комітету, що став першим постійно діючим органом НБСЄ для проведення політичних консультацій і ухвалення рішень, та єдиного загального Секретаріату.

Перейменування НБСЄ в Організацію з безпеки і співробітництва у Європі відбулося у 1994 році на саміті в Будапешті. Тут також було прийняте рішення про заміну Комітету старших посадовців Вищою радою, яка скликатиметься щонайменше двічі на рік, а також перед засіданнями Ради міністрів, та збиратиметься як Економічний форум; про створення Постійної ради (замість Постійного комітету), яка працюватиме у Відні як орган проведення регулярних політичних консультацій і ухвалення рішень; про розгляд виконання усіх зобов'язань НБСЄ на засіданнях, які мають відбуватися у Відні напередодні кожного саміту.

На Стамбульському саміті ОБСЄ в листопаді 1999 року, з метою посилення процесу політичних консультацій в межах ОБСЄ, було створено Підготовчий комітет під егідою Постійної ради ОБСЄ та Оперативний центр, що планує і забезпечує проведення конкретних операцій ОБСЄ.

Відповідно до Декларації Гельсінського саміту 1992 року, ОБСЄ розробила цілий ряд механізмів відрядження офіційних місій та особистих представників Голови ОБСЄ для встановлення фактів, подання доповідей, здійснення моніторингу та посередницьких функцій згідно зі своїми повноваженнями щодо врегулювання кризових ситуацій та запобігання конфліктам.

За останні кілька років ОБСЄ вживала таких заходів стосовно Косова, Санджака, Воєводини, Скоп'є, Грузії, Естонії, Таджикистану, Молдови, Латвії, Нагірного Карабаху та Чечні. Починаючи з вересня 1992 року НБСЄ здійснювала в Албанії, Болгарії, Хорватії, колишній Югославській Республіці Македонія, Угорщині та Румунії місії, покликані сприяти перевірці дотримання режиму санкцій (SAMs), введених ООН щодо Федеративної Республіки Югославія (Сербія та Чорногорія).

Комплексне завдання безпеки в контексті ОБСЄ тісно пов'язано з корпоративним підходом Організації в рішенні проблем. Виходячи з принципу неподільності безпеки, держави-учасники вносять загальний внесок в безпеку Європи і повинні, таким чином, співробітничати для запобігання кризи і зменшення ризику кризи, що розростається. Основний принцип полягає в тому, що така співпраця може бути вигідна всім державам-учасникам, оскільки порушення безпеки в одній державі або регіоні може негативно позначитися на стані всіх. Очолюючим принципом є спільна робота і досягнення безпеки сумісними зусиллями з іншими, а не проти них.

"Ми твердо вирішили витягнути уроки з трагедій минулого і втілити наше бачення корпоративного майбутнього в реальність, створивши простір загальної безпеки, вільної від розмежувальних ліній, і в якому всі держави - рівноправні партнери. Нам належать грандіозні задачі, але ми їх вирішуватимемо сумісними зусиллями." Лісабонська Декларація по моделі загальної комплексної безпеки для Європи на двадцять перше сторіччя (грудень 1996 рік).

Це положення, зокрема, знаходить своє віддзеркалення в зобов'язаннях ОБСЄ, що відносяться до військово-політичної безпеки, типу основних напрямів Документа-хартії по Європейській безпеці, Виконавчого Кодексу по військово-політичних аспектах безпеки або документах, що відносяться до заходів по дотриманню конфіденційності і створення системи безпеки (типу Віденського Документа), які підтверджують, що відносини взаємної безпеки повинні будуватися на корпоративному підході і що жодна держава не може укріплювати свою безпеку за рахунок інших країн-учасників.

Корпоративна безпека припускає негегемонічну поведінку з боку держав-учасників: воно вимагає істинного партнерства, заснованого на взаємній підзвітності, прозорості і довір'ї як у сфері внутрішньої, так і зовнішньої політики.

Цей принцип корпоративної безпеки відображає той факт, що всі держави, що беруть участь в діяльності ОБСЄ мають рівний статус і що рішення приймаються на основі консенсусу.

ОБСЄ володіє унікальним статусом. З одного боку, вона не володіє юридичним статусом по міжнародних законах, і всі її рішення накладають політичні, але не юридичні зобов'язання. Проте, вона володіє більшістю звичайних атрибутів міжнародної організації: діючими органами, що ухвалюють рішення, постійною штаб-квартирою і офісами, постійним штатом співробітників, регулярними джерелами фінансування і локальними бюро. Велика частина документів, рішень і зобов'язань оформляються по юридичних нормах, їх тлумачення вимагає розуміння принципів міжнародного права і механізму, регулюючого міжнародні договори. Більш того, той факт, що зобов'язання ОБСЄ не накладають юридичних зобов'язань, не поменшує її ефективності. Підписані на найвищому політичному рівні, вони володіють повноваженнями, які мають таку ж силу, і це можна довести, як і законодавчі акти міжнародного законодавства. Крім того, ОБСЄ єдина організація по безпеці в Європі, яка розглядається в контексті Регіонального врегулювання Розділу VII Статуту ООН, і таким чином, є головним інструментом раннього сповіщення, і запобігання конфлікту, залагоджування криз і врегулювання післякризисних ситуацій в регіоні.

Створена на підставі рішення Комітету керівного складу 15 червня 1994 року Місія ОБСЄ в Україні почала роботу 24 листопаду. Штаб-квартира Місії розташовується в Києві, а з квітня 1996 року локальне бюро діє в Сімферополі.

На Місію покладається встановлення контактів зі всіма відповідними властями і організаціями, представниками різних суспільних груп, і неурядовими (суспільними) організаціями для збору інформації і надання допомоги в запобіганні напруженості і поліпшення взаєморозуміння. Вона уповноважена складати регулярні доклади по всіх аспектах ситуації в Автономній Республіці Крим (Україна), або по чинниках впливаючих на неї і сприяти рішенню проблем в цьому районі. Крім того, Місія вносить пропозиції відповідним властям для вирішення існуючих проблем.

Повноваження також включають задачі, пов'язані з гуманітарними аспектами діяльності ОБСЄ. Наприклад, Місія відстежує сприяє дотриманню принципу свободи засобів масової інформації і готує доклади по ситуації, пов'язаній з дотриманням цивільних прав і національних меншин в Автономній Республіці Крим (Україна). Вона працює в співпраці з організацією ODIHR по ряду проектів, включаючи надання допомоги в реформуванні оскарження виборчої компанії і арбітражної процедури, допомоги апарату Спеціальної уповноваженого з прав людини, і (у взаємодії з Конституційним Судом Іспанії) сприяє підвищенню ефективності Конституційного Суду України.

Із самого початку Місія зосередила свою роботу на статусі Криму як автономної частини України. Круглий стіл, організований в травні 1995 року в Локарно (Швейцарія) за ініціативою Місії ОБСЄ і HCNM, вніс значний внесок в поліпшенні діалогу між властями в Києві і Сімферополі по проблемах. Місія також активно підтримувала і сприяла проведенню круглого столу, організованого в березні 1996 року HCNM в Нордвіке (Нідерланди), з метою примирення Конституції Криму з Конституцією України. Місія надала юридичні консультації Українському Уряду і властям Криму про правове поле для Автономної Республіки Крим в рамках Української держави.

Велика частина поточної роботи Місії пов'язана з питаннями різнорідного етнічного населення Криму і з поверненням до Криму більше 250 000 депортованих і дисидентів, переважна більшість яких є кримськими татарами. Круглий стіл, організований ОБСЄ і HCNM в Ялті (вересень 1995 року), дав можливість початку перегляду різних проблем. З того часу Місія, тісно співробітничавши з HCNM, UNHCR, Міжнародною організацією з питань міграції (IOM) і UNDP, відстежує застосування Українського законодавства за поданням громадянства кримським татарам і працює по наданню допомоги в переселенні. Наприклад, Місія і UNHCR працювали спільно з Українськими і Узбецькими властями по популяризації змін в процедурі, пов'язаній з відмовою від Узбецького громадянства, питанні, яке може вплинути на долю майже 65 000 кримських татар серед депортованих народів півострова. В червні 1998 року міжнародна добродійна конференція під головуванням Макса Ван Дер Столя (HCNM) зібрала декілька мільйонів доларів для наданні допомоги в ре-інтеграції колишніх депортованих народів. Це частина процесу надання довгострокової допомоги.

Місія нарощує свої зусилля по подоланню все ще невирішених економічних і соціальних проблем Криму. Вона організувала декілька семінарів, конференцій і робочих зустрічей з економічних і екологічних питань в Україні.

Враховуючи ту обставину, що Місія успішно виконала частину своїх задач, згідно своїх повноважень, Постійна Порада 11 грудня 1997 року вирішила скоротити штат співробітників Місії з 6 до 4 чоловік.

Висновки

Відповідно до Декларації Гельсінського саміту 1992 року, ОБСЄ розробила цілий ряд механізмів відрядження офіційних місій та особистих представників Голови ОБСЄ для встановлення фактів, подання доповідей, здійснення моніторингу та посередницьких функцій згідно зі своїми повноваженнями щодо врегулювання кризових ситуацій та запобігання конфліктам.

За останні кілька років ОБСЄ вживала таких заходів стосовно Косова, Санджака, Воєводини, Скоп'є, Грузії, Естонії, Таджикистану, Молдови, Латвії, Нагірного Карабаху та Чечні. Починаючи з вересня 1992 року НБСЄ здійснювала в Албанії, Болгарії, Хорватії, колишній Югославській Республіці Македонія, Угорщині та Румунії місії, покликані сприяти перевірці дотримання режиму санкцій (SAMs), введених ООН щодо Федеративної Республіки Югославія (Сербія та Чорногорія).

Використана література

1. Броунли Я. Международное право: В 2 т. -- М.: Прогресс, 1977. -- Т. 2.

2. Вальдхайм К. Единственная в мире должность. -- М.: Прогресс, 1980.

3. Действующее международное право: В 3 т. -- М.: Изд-во Моск. независимого ин-та междунар. права, 1996. -- Т. 1.

4. Илюхина Р.М. Лига Наций. 1919--1934. -- М.: Наука, 1982.

5. Словарь международного права. -- М.: Междунар. отношения, 1982.

6. Топорнин Б.Н. Европейское право: Учебник. -- М.: Юристъ, 1998.

7. Тункин Г.И. Международные организации. Общие вопросы // Международное право: Учебник. -- М.: Юрид. лит., 1982.

8. Хартли Т.К. Основы право Европейского сообщества: Пер. с англ. -- М.: Закон и право: ЮНИТИ, 1998.

Размещено на Allbest.ru