Історія виникнення адвокатури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія виникнення адвокатури

право адвокатура професійний римський

В специфічних умовах формується Інститут прав І свобод людини. В Київський Русі (ІХ-ХІІст.) ще не було організаційного оформлення та законодавчого закріплення адвокатури як правового інституту.

Інститут захисту та писемне право розвивається в Київській Русі в особливих історичних умовах общинного співжиття, тобто захист, обвинувачення, покарання ставали функціями общини. Суд, як соціальний інститут, з'явився пізніше. В такому підході судове представництво ще не конституюється, оскільки функції представників визначаються на певному рівні відповідного правового побуту, тобто звичаєвого права. Роль захисників, наприклад, виконували рідні та приятелі сторін, «послухи» та «видоки».

Сутяжні справи вирішувались громадою в цілому, тому, по суті, всі ставали свідками безпосередньої події) чи свідками порядного життя обвинуваченого. Саме перших називали «видоками», а других «послухами». В той же час, поступово формуються процесуальні вимоги, тобто закладаються основи сучасного права. Наприклад, йдеться про те, хто може бути свідком, про їх обов язкову кількість. Холопи і закупи та деякі інші категорії членів громад могли бути свідками подій і виступати в суді, однак не мали права виступати свідками порядного життя, тобто не могли бути захисниками.

Процесуальна змагальність мала відкрити характер, тобто таємниці захисту не існувало. Якщо якісь факти приховувались, то такі дії вважались умисними, а сама таємниця розглядалась як нерозкритість чи неможливість виявити обставини справи, отже, вона ще не формується як правова необхідність.

Свідченням відходу від звичаєвого права слід вважати відмову від кровної помсти, заміну її тілесним чи іншими вилами покарання, наприклад, штрафом. Іншими словами, йдеться про засади кримінального процесу, поділу на кримінальний та цивільний процеси, хоча тоді цей поділ лише намічався.

Для виявлення і порівняння позитивних процесів розвитку права періоду Київської Русі звернемося до аналізу відповідного історичного періоду римського права. Абстрагуючись віл розриву в часі що розділяє ці дві епохи, співвіднесемо їх як тотожні періоди розвитку, права тощо. Розглядаючи формування Інституту захисту прав, розпочнемо дослідження з Інституту представництва, оскільки воно в історії права найбільш повно виражено саме в римському праві. Представник вже розглядається як сучасник судового процесу. До основних категорій представників відносять когніторів та прокураторів. Когнітор повністю замінював особу, яку представляв, і призначався особисто однією зі сторін. Прокуратор міг представляти інтереси як за дорученням, так і без нього. Поступово значення, роль когніторів і прокураторів зростала. Головною функцією представництва при формуванні права є становлення інституту захисту та природна неможливість багатьох осіб особисто захистити свої інтереси.

Формування держави призводить до визнання рівності громадян перед загальновизнаною нормою, отже, і до формування представництва. Ознакою і доказом є те, що представники могли призначитись і претором, тобто спостерігаються елементи державної політики. Так, багато осіб не могли захищати свої інтереси за станом здоров я, через свою відсутність тощо. Право, по суті, ставало формою організації суспільного життя, тобто державною справою. Представництво ставало вимогою часу. Саме на рівні представництва, як процесуальна визначеної дії] можна вести мову про таємницю як правову категорію. Особиста участь сторін, їх змагальність базувались на особистому інтересі тобто таємниця теж залишалась їх особистою справою і визначалась в її тривіальному розумінні, тоді як саме представництво і закладало інформаційне обмеження і певне ставлення до самої інформації. Іншими словами історія закладало історико-правовий прецедент інформаційної відповідальності, формуючи, з одного боку, як права і свободи сторін, так і права й свободи представників. 6 такому підході таємниця, як правова категорія, і є ознакою формування нового правового побуту. Право, в свою чергу, формувало засади представництва, відображаючи соціально-економічні, політичні функції держави та її громадян.

Римське право формувало непряме та повне представництво поряд з означеними вище формами представництва формується так зване законне представництво, коли представник отримував мандат, реєструвався, тобто представництво набирало ознак процесуальності Наприклад, тутор був опікуном над особою з обмеженою дієздатністю (неповнолітні жінки тощо). Куратор захищав майнові інтереси осіб, які самі були неспроможні управляти майном.

Одночасно з ускладненням правового процесу виникає ситуація, коли переписна людина стає нездатною сама себе захистити вже через відсутність правових знань. Останні ставали останні ставали професією. Такі функції і почали виконувати адвокати, оратори, юрисконсульти тощо. В період формування римського права закладаються основи власне й Інституту адвокатури.

Даний Інститут своїм корінням сягає звичаєвого права, а з формуванням нового правового побуту, тобто на рівні представництва починає формуватись правовими засобами, тобто з допомогою законодавства. Досліджуючи витоки адвокатури як інституту визначено, що адвокати організовувались в станові групи, а їх діяльність оформилась як професія.

Першою історичною формою адвокатури визначено родину, коли функції адвокатів виконували рідні, друзі, сусіди. Наступним кроком її розвитку є формування останньої як професійного інституту. Саме на цьому етапі правозахист формується через представництво.

Правозахисна професійна діяльність проявлялась спочатку як благодійна, тобто могла здійснюватись не за запрошенням підсудного.

Римська адвокатура формувала наступний етап її розвитку - інститут патронату. На цьому етапі вже слід вести мову про правовий Інститут, оскільки відносини клієнта і патрона (захисника вже не обмежуються родинними відносинами, а базується на взаємних послугах та їх оплаті.

З формуванням Римської імперії інститут патронату розпадається. Відносини патронату, як довічні і спадкові, замінюються приватноправовими. Першим кроком до загальнодоступності знання законів було видання Законів XІІ таблиць. Хоча вони, по суті, фіксували моральне право, процесуальні норми ще залишалися таємними.

З часом процесуальні норми перестають бути таємницею. Саме доступність вивчення і застосування права всіма бажаючими і зробило функцію захисту вільною професією. Однак ні клієнт, ні патрон не могли позиватися один з одним, свідчити один проти одного. Тобто, нарешті, віднаходимо прецедент адвокатської таємниці як правової категорії. Вважається що саме римська адвокатура заклала фундамент світової адвокатури. В той же час, слід відмітити той історичний момент, коли правозаступництво було відділене від судового представництва.

В Україні найбільш суттєвим І систематизованим законом, за яким жила держава періоду Литовсько - Руської доби, стала третя редакція Литовського статуту, основним джерелом якого були Руська Правда та Магдебурзьке право. Литовський статут (редакції 529, 1566, і588 рр.) мав особливе значення для розвитку права в Україні, зокрема адвокатури. Третій Литовський статут детально встановлював порядок судового захисту, якому присвячено п'ять артикулів (57-61) дев'ятого розділу. В ньому чітко визначається поняття адвокатської таємниці". Автори монографії «Історія адвокатури України» (992 р.) відзначають, що коли прокуратор намагався передати Інформацію протилежній стороні і стати її прокуратором, то він позбавлявся права адвокатської практики.

Наступний період розвитку права в Україні пов'язаний з появою «Прав, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.), оскільки множинність і суперечливість законодавчих актів, які діяли на українських землях того періоду, утруднювали розгляд кримінальних І цивільних справ. 6 цьому кодексі українського права вперше вживаються терміни «адвокат», «повірений». В сьомому артикулі його дається визначення поняття «адвокат»: «Адвокат, пленипотент, патрон, прокуратор и поверенный называется тот, который в чужом деле, с поручения чиего вместо его, в суде обстоюет, ответствует й расправляется».

Поняття адвокатської таємниці періоду появи «Прав, за якими судиться малоросійський народ» є цілком сформованим і стає загально поважним через розкриття його змісту. Іншими словами, в згадуваному джерелі йдеться, по суті, про адвокатську таємницю;

«Поверенный... ежели, что-либо... вьідаст противной его стороне или, к ней пристанеть, й в пользу ея, а во вред дела, то такого поверенного должно удалить от производства» (Собрание малороссийских прав 1807г. - ст. 303).

Правову регламентацію Інститут адвокатури дістав за Судовими статутами від 20 листопада 1864 р. Присяжний повірений не міг діяти в суді в ролі повіреного роти своїх батьків, дружини, дітей, рідних братів, сестер тощо. Він не міг бути повіреним в один і той же час обох сторін, які сперечалися, і не мав права переходити в одній і тій же справі від однієї сторони до іншої. За Судовими статутами (ст.403) присяжний повірений не повинен був розголошувати таємниці свого довірителя не тільки під час ведення його справи, а й у випадку усунення від неї навіть після її закінчення. Це стосувалося і приватних повірених, однак їх функції; на відміну від присяжних повірених, були дещо інші.Подальший розвиток досліджуваних Інститутів відбувається для українського права в складних історичних умовах, які визначаються особливостями формування права в Радянській Україні, Західній Україні, Закарпатті та Північній Буковині. Після возз'єднання українських земель з Радянською Україною діяльність адвокатури регулювалась єдиним законодавством СРСР.

В Радянській Україні з 2 жовтня 1922 р. Діяло Положення про адвокатуру, затверджене постановою ВУЦВК. 6 ньому йшлося про колегії оборонців, однак, визначення адвокатурі не дається ; поняття «адвокатура» та «колегія оборонців» не розмежовуються, поняття «адвокатська таємниця» також не визначається. В той же час, поняття «оборонець» трактується ширше, ніж поняття «захисник-адвокат», оскільки до оборони допускаються близькі родичі, представники підприємств, державних установ тощо.

20 жовтня 1929 р. Набрав чинності статут про колективні форми роботи колені оборонців в зв'язку із скасуванням приватної практики.Діяльність даної колегії визначається як професійна. Поняття «адвокатура» не вживається, а поняття «адвокатська таємниця» не визначається.

В 1962 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР затверджено Положення про адвокатуру в УРСР. Відповідно до його ст. І адвокатура республіки ототожнювалась с колегією адвокатів - формою професійного об єднання, а визначення поняття «адвокатура» не дається. Колегія адвокатів ототожнюється з добровільним об єднанням осіб, які займаються адвокатською діяльністю. В Положенні йдеться про зміст адвокатської таємниці (ст.31 (б)ст.32: «Адвокат не має права прийняти доручення на ведення справи... коли він уданій справі раніше давав юридичну допомогу особі, інтереси якої суперечать Інтересам особи, яка звернулася з клопотанням про ведення справи, та адвокат не повинен розголошувати відомості, які йому стали відомі від довірителя в зв язку з наданням юридичної" допомоги у даній справі адвокат не може бути допитаний як свідок про обставини справи, які стали йому відомі у зв язку з виконанням обов язків захисника уданій справі».

Окрім цього, зміст адвокатської таємниці визначався і ст.. 61 Кримінально-процесуального кодексу УРСР. В Законі «Про адвокатуру в СРСР» (1979 р.) поняття адвокатури дається на описовому рівні : «... сприяє охороні прав і законних інтересів громадян і організацій". В той же час, в ст. 2 цього Закону йдеться про організацію та порядок діяльності, права та обо'язки адвокатів. Саме в цій статті і в цьому Законі неясно адвокатура як правовий інститут. Стаття 7 його закладає струмку систему адвокатської таємниці : «Адвокат не має права прийняти доручення про надання юридичної допомоги у випадках, коли він у даній справі надає або раніше надавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать Інтересам особи, що звернулась з проханням проведення справи, або брав участь як суддя, прокурор, слідчий, особа, що провадила дізнання, експерт, спеціаліст, перекладач, свідок або понятий, о також коли в розслідуванні або розгляді справи бере участь службова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках. Адвокат не має права розголошувати відомості, переданні йому довірителем у зв язку з наданням юридичної допомоги".

Положення про адвокатуру Української СРСР (1980 р. повторює, в основному, Закон «Про адвокатуру в СРСР» (1979р.), тобто дає описове поняття «адвокатура»" (ст. 1) то не ясно визначає її як правовий інститут.Чинний Закон України «Про адвокатуру» (1992р.), на відміну від Закону «Про адвокатуру в СРСР» (1979 р.) та Положення про адвокатуру української РСР (1980 р.), звужує поняття адвокатури та «добровільного професійного громадського об єднання» (ст.1). Тобто, по суті, в ньому йдеться лише про колегії адвокатів. Іншими словами, вказаний Закон є певним кроком назад у формуванні поняття «адвокатура». Він регламентує лише професійну діяльність об єднань адвокатів, не визначаючи не поняття «адвокатура», ні її місця серед державна правових інститутів. Саме ж визначення поняття «адвокатська таємниця» в чинному Законі «Про адвокатуру» є явним (ст.9): «Предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків. Дані попереднього слідства які стали відомі адвокату в зв'язку з виконанням ним своїх професійних обов'язків, можуть бути розголошені тільки з дозволу слідчого або прокурора. Адвокати, винні у розголошенні відомостей попереднього слідства, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством».

В той же час, адвокатська таємниця, як правова проблема, обгрунтовується і доповнюються гарантією адвокатської діяльності (ст. 10 Закону «Забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимагання від адвоката... відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих питань вони не можуть бути допитані як свідки...». Наведений аналіз свідчить, що, починаючи з 1922 р. по 1960 р., адвокатська таємниця, як правова категорія, в сучасному її розумінні, не існувала. Таку ситуацію, вважаю, можна пояснити як репресивним характером права того періоду, так і відсутністю приватного права в його сучасному розумінні. Іншими словами, принцип збитковості мав обмежене застосування, а у випадку розкриття, наприклад, державної темниці покарання було, на мою думку, нерозмірним, оскільки громадянин не міг відшкодувати завданні збитки. В умовах формування ринкової економіки приватне право України, вважаю, по-новому специфікує розуміння принципу збитковості, а звідси відшкодування збитків. Отже, нове розуміння розголошення таємниці адвокатом в сучасних економічних умовах повинно бути відображено і в самих законодавчих актах.

Адвокатська таємниця за своїм економічним змістом наближається до службової, тобто вимагає нового якісного тлумачення. Необхідність закріплення таємниці в цілому, як і адвокатської зокрема, в системі права України вимагає визначення нового правового статусу таємниці де визначальним повинен стати економічний фактор.

Історія становлення адвокатури в Україні

Розбудова правової держави є неможливою без створення гарантій захисту прав людини, без забезпечення механізму функціонування такого специфічного демократичного інституту, яким є адвокатура.

Сьогоденна українська адвокатура - це понад 500 адвокатських об'єднань різних форм і типів, більше тисячі адвокатських бюро, майже 30 тисяч адвокатів.

Історичний шлях виникнення та розвитку української адвокатури доцільно простежити з того часу, коли вона була організаційно оформлена й законодавчо закріплена як особливий правовий інститут.

Зокрема, ще за часів Київської Русі роль захисників у судах виконували рідні та приятелі сторін, послухи , „видоки” .

Професійна ж адвокатура в Україні сформувалася в період польсько-литовської доби. Особливу у цьому плані відіграли Литовські статути і Магдебурське право. Згідно цих документів, захисником може бути людина яка добре обізнана з писаним правом - тобто професійний юрист. Отже, звідси можна вважати і час народження професійної адвокатури, хоча момент її організаційного оформлення ще був відаленний у часі.

У же в 18 ст. в судах, зокрема у великокняжих - господарських, а також у гродських і земських, з'являється новий тип професійного юриста - „прокуратора, або речника”. До адвокатів пред'являлися великі вимоги. Ними могли бути чоловіки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розумово й фізично дужі, свідського стану.

Адвокатура України в період гетьманщини була вже визнаною як окремий стан, хоча і небула об'єднана в професійну спілку

Як самостійний правовий інститут Адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х. рр. 19 ст. судової реформи. Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за „Судовими статутами”, затвердженими 20.11.1864 р. У 1870 р. один адвокат обслуговував 55,3 тис. населення Харківського округу, 23,7тис. - Одеського й 32,3 тис. Київського.

Цікавим є факт, що в 1894 р. українськими адвокатами Галичини була спроба скликання першого з'їзду правників і утворення своєї організації, яка допомагала б вирішувати нагальні проблеми адвокатів. Однак ця ідея не знайшла свого практичного втілення.

Отже, підсумовуючи викладене, можна зробити такий висновок: у жовтневий період українська адвокатура не змогла набути своїх специфічних рис. Адже, як відомо, Україна в ці роки немала своєї державності .Тому й інституції держави, до яких в повною мірою належить й адвокатура, не могли належним чином розвинутися.

Новий етап в історії адвокатури України пов'язаний із створенням в містах юридичних консультацій. У 1920 р. їх налічувалось 160, у яких працювало 365 правозаступників.

29 жовтня 1924 р. Постановою ЦВК СРСР були затверджені Основи судоустрою СРСР і союзних республік, де зазначалось, що для надання юридичної допомоги населенню засновуються колегії правозаступників. Так у 1926 році Харківська губернська колегія захисників звернулася з пропозицією до РНК проте, що б назву „колегія захисників” змінити на „адвокатура”.

16 серпня 1939 року РНК СРСР затвердила Положення про адвокатуру СРСР. Ним були визначені завдання адвокатури, керівництво її діяльністю, структура та порядок прийому та виключення з колегії адвокатів, дисциплінарна відповідальність.

Аналізуючи період діяльності адвокатури України в роки Великої Вітчизняної війни, можна зробити висновок, що її організація і діяльність визначалася умовами військового часу. Війна не скасувала існуючу колегію адвокатів, не внесла докорінних змін у правові основи їх організації і діяльності. Найбільш серйозні зміни, полягали в розширенні сфері участі адвокатів у в засіданні військових трибуналів.

Подальший розвиток адвокатури був зумовлений прийняттям 20 квітня 1988 року Верховною Радою Конституції УСРС, яка і закріпила конституційні основи діяльності адвокатури республіки. Нове Положення про адвокатуру УРСР затверджене Верховною Радою України 1 жовтня 1980 року, регламентувало діяльність колегій адвокатів республіки та розширело види юридичної допомоги що надовалося громадянам. Колегії адвокатів в Україні формувалися за територіальним принципом. Створювалися обласні і Київська міська колегія адвокатів.

З 1991 року відповідно до закону України „Про підприємництво” допускаються здійснення юридичної практики за ліцензією, яка видається Міністерством юстиції особам, котрі мають юридичну освіту. Згідно з діючим законодавством в Україні в цей час до участі в ролі захисників допускалися близькі родичі, законі представники, а також інші особи.

В цей час постає госторо проблема організаційного оформлення адвокатури, що, нарешті, вирішело б питання її незалежності. В раховуючи це, 20-22 вересня 1990 р. в м. Києві відбувся установчий зміст адвокатів республіки, на якому була утворена Спілка адвокатів України - незалежна, самоврядна організація метою якою було об'єднання зусиль адвокатів республіки. Було обрано правління Спілки адвокатів України до складу якого увійшли представники 22 колегій адвокатів.Першим президентом став В.В.Медвичук.

Для виконання цих завдань у 23 областях та м. Києві були утворені віділення Спілки адвокатів України.

Спілка допомагає професійному об'єднанню адвокатів різних регіонів, підвищенню ролі й престижу адвокатури в суспільстві. Неоднарозово Спілка зверталася до Верховної Ради України, уряду, міністерств і відомств з приводу різних питань, що поставали перед колегіями адвокатів.

Завершальним етапом в сучасній історії української адвокатури стало прийняття 19 грудня 1992 року Верховною Радою України Закону „Про адвокатуру”. Новий закон відводить адвокатурі чільне місце, маючи на меті встановити престиж цієї професії, її історичні традиції, піднести роль у суспільстві як одного з гарантів забезпечення конституційних прав і свобод громадян.

Размещено на Allbest.ru