Правовий режим майна подружжя

Будь-які умови, крім матеріального становища самих батьків, для звільнення від стягнення витрат на утримання дітей, поміщених у дитячі заклади, чи зниження їхніх розмірів у законі не передбачаються. Таким чином, суду надані широкі можливості при вирішенні цього питання. Зокрема, згідно із п. 19 згаданої вище постанови Пленуму Верховного Суду України якщо дитина стала проживати з батьком, з якого стягуються аліменти і утримуватися ним, а стягувач не відмовляється від їх одержання, звільнення від сплати аліментів провадиться за позовом платника [15,117].

Законодавством України передбачено (ст.185СК),що батьки, які сплачують аліменти на неповнолітніх дітей, можуть бути притягнуті до участі в додаткових витратах, які викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо).

Тут мається на увазі, що крім щоденних витрат на утримання та виховання дитини, може виникнути потреба у додаткових витратах на неї.

Обов'язок брати участь у додаткових витратах на дитину поширюється не лише на тих, хто сплачує аліменти, як це було передбачено ст. 86 КпШС. Тому , якщо позов про стягнення аліментів до батька не пред'являвся, це не виключає права матері зажадати від нього, наприклад, разової компенсації понесених додаткових витрат. Якщо ж дитина проживає разом із дідом, бабою вимога про покриття додаткових витрат може бути пред'явлена ними до батька та матері дитини.

У даному випадку, як зазначає А. Ярема мова йде про притягнення одного з батьків до участі у додаткових витратах, а не про додаткове стягнення аліментів. Тому розміри суми, яка стягується, мають визначитись залежно від дійсно понесених чи передбачених витрат і не можуть бути визначені у частко вому відношенні до заробітку (доходу) відповідача.

Якщо заздалегідь відомо, що витрати потребуються тільки одночасно чи на точно встановлений строк, суд може встановити суму, яка належить одночасній виплаті, чи обмежити строком суму, яка присуджується. Якщо стан здоров'я дитини потребує додаткових витрат, позивач має право знову звернутися до суду. Відповідач, в свою чергу, має право просити суд звільнити його від подальших витрат, якщо стан дитини не потребує додаткових витрат [78,37].

За загальним правилом досягнення повноліття, тобто 18 років, є підставою для припинення аліментних обов'язків батьків, оскільки повнолітні особи повинні працювати і здобувати засоби до життя власною працею.

Потрібно сказати, що Сімейним кодексом України передбачено право на аліменти повнолітньої працездатної дитини, яка продовжує навчання до досягнення нею 23-х років [59,68].

Однак якщо вони за станом здоров'я є непрацездатними і внаслідок цього не можуть забезпечувати собі достатні засоби до існування, закон зобов'язує батьків надавати їм матеріальну допомогу.

Відповідно до ст. 80 КпШС, повнолітні діти мали право на одержання аліментів від своїх батьків тільки при обов'язковій наявності одночасно двох умов: а) якщо вони є непрацездатними; б) якщо вони є нужденними.

Аналогічне положення міститься і у ст.198 СК, зокрема батьки зобов'язані утримувати своїх поновлітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати. Тобто існує і третя обставина надання аліментів - спроможність батьків надавати утримання повнолітнім дітям.

При відсутності однієї з цих умов аліментне зобов'язання не виникає. Зокрема, аліменти на користь повнолітніх працездатних дітей не можуть бути стягнені на тім підставі, що вони не закінчили вузу [49,41].

Позови про стягнення на користь повнолітніх дітей можуть подавати самі ці особи або їх опікуни (піклувальники).

Непрацездатними варто вважати особи, визнаних інвалідами першої і другої групи. До цієї категорії іноді відносять і інвалідів третьої групи. Ця думка, як зазначається у літературі, не може бути прийнята без застережень, тому що інвалідами третьої групи визнаються громадяни, працездатність яких обмежена, тобто вони в принципі здатні до праці, але не у всіх умовах. Однак там, де їхня праця допускається, вони в стані досягти продуктивності праці цілком працездатної людини і власною працею забезпечити задоволення своїх потреб. Тому за інвалідами третьої групи може бути визнане право на аліменти від батьків тільки у виняткових випадках [68,158].

Такий винятковий випадок передбачила судова колегія по цивільних справах Верховного Суду РСФСР у справі Постнової. Постнова звернулася в суд з позовом до батька Постнова про стягнення аліментів, посилаючись на те, що вона є інвалідом третьої групи та одержує пенсію в розмірі 16 крб. на місяць. Незважаючи на досягнення 18-літнього віку, вона погребує допомоги батька, тому суд стягнув з Постнова на користь дочки по 20 крб. на місяць. Президія Ленінградського міського суду рішення суду скасувала і в позові Постнової відмовила.

Судова колегія по цивільних справах Верховного Суду РСФСР скасувала постанову президії Ленінградського міського суду і залишила в силі рішення суду.

При цьому було відзначено наступне. Відмовляючи в позові, президія міського суду посилалася на те, що позивачка є інвалідом третьої групи та не відноситься до категорії непрацездатних і, отже, не вправі вимагати від батька засобів на своє утримання. Тим часом за Законом про державні пенсії від 14 липня 1996 р. непрацездатними визнаються особи, що мають інвалідність, у тому числі інваліди третьої групи. Позивачка страждає епілепсією з частими припадками, має потребу в період хвороби в сторонньому догляді. Відповідно до висновку судово-медичної експертизи вона визнана інвалідом третьої групи з втратою 60 % професійної і 60 % загальної працездатності. Тому посилання президії міського суду на те, що Постнова працездатна, необгрунтоване. Вона працює надомницею від фабрики культтоварів, зарплата її складає 16 крб. і пенсія 16 крб. на місяць. Позивачка має потребу в сторонньому догляді і у систематичному лікуванні. Постнов в стані надати дочці допомогу. Суд правильно дійшов до висновку про те, що Постнова як нужденна і непрацездатна має право на одержання аліментів від відповідача Постнова [19,5].

Дія аліментного обов'язку батьків по утриманню своїх непрацездатних повнолітніх дітей не залежить від часу виникнення їхньої непрацездатності. Важливо, щоб при цьому вони не могли матеріально забезпечити своє проживання, тобто були потребуючими матеріальної допомоги.

Потреба (нужденність) непрацездатних дітей не означає, що єдиним джерелом їхнього існування будуть присуджені від батьків аліменти. Вони можуть працювати і мати невеликий заробіток, одержувати пенсію чи стипендію, мати інші джерела доходу. Необхідно тільки, щоб ці засоби були визнані судом недостатніми для задоволення їхніх нормальних потреб. Судова практика допускає можливість стягнення аліментів і в тих випадках, коли повнолітні діти знаходяться в будинках інвалідів. Іншими словами потреба в матеріальній допомозі визначається залежно від наявності прожиткового мінімуму.

Крім непрацездатності та потреби у матеріальні допомозі неповнолітніх дітей, підставою для стягнення аліментів також може бути визнання їх дієздатними внаслідок протиправної поведінки їх батьків. Так гр. С., як опікун подала позов про стяг нення аліментів для своєї недієздатної дочки з її колишнього чоловіка.

Дочка була визнана недієздатною через півтора року після розірвання шлюбу. Один із судів Львова відмовив у позові, не взявши до уваги доказів, які засвідчували постійне нанесення підопічній її чоловіком побоїв у голову.

Розмір аліментів, стягуваних на непрацездатних потребуючих дітей, визначається судом, виходячи із ст. ст.182, 183 СК. Зокрема, згідно з ч. 1 цієї статті аліменти з батьків на користь повнолітніх дітей визначаються відповідно до матеріального сімейного становища особи, з якої стягуються аліменти та особи, що одержує їх. Суд визначає розмір аліментів на поновлітніх дочку, сину у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів з урахуванням обставин, передбачених ст. 182 СК.

Таким чином, при визначенні розміру аліментів на утримання повнолітніх дітей суд враховує не тільки матеріальне становище і платника, і одержувача аліментів, а й їхній стан здоров'я, наявність у платника інших дітей, інші обставини, які мають істотне значення. Отже, суд повинен мати на увазі можливість одержання повнолітніми дітьми матеріальної допомоги від своїх чоловіків і дорослих дітей. Так, якщо повнолітній син одружений, то необхідно врахувати можливість одержання ним допомоги від його дружини і т. п. При цьому ст. 182 СК зазначає, що розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим за неоподаткований мінімум доходів громадян.

Зі зміною обставин, покладених в основу винесення рішення суду про стягнення аліментів, кожна зі сторін вправі звернутися в суд про зміну їхнього розміру чи припинення виплати на майбутній час (ст.192 СК ).

І ще одне на що хотілось би звернути увагу - це Закон України від 21 листопада 1992 р. "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" глава 11 якого визначає розмір, умови, строки сплати тимчасової допомоги на неповнолітніх дітей, батьки яких ухиляються від сплати аліментів, або коли стягнення аліментів неможливе.

Згідно з цим Законом тимчасові допомоги поширюються на неповнолітній дітей, батьки яких: розшукуються органами внутрішніх справ в зв'язку з ухиленням від сплати аліментів та з інших підстав; відбуваються покарання у виправно-трудових установах, де немає заробітку, з якого можуть бути стягнуті аліменти у встановленому законом мінімальному розмірі; знаходяться на лікуванні в лікувальних закладах без сплати допомоги по соціальному страхуванню; в інших випадках, коли стягнення аліментів не можливе з причин, які не залежать від осіб, що зобов'язані їх платити. Розмір допомоги на одну дитину встановлюється в сумі 50 % мінімальної зарплати.

Під час розшуку батьків сплата коштів на неповнолітніх дітей для відшкодування додаткових витрат, пов'язаних з виключними обставинами (тяжка хвороба, каліцтво дитини тощо) проводяться в повному розмірі, встановленому рішенням суду. Зазначені кошти сплачуються також у випадках, коли рішення судів про стягнення додаткових витрат не можуть бути виконані з причин, які не залежать від осіб, зобов'язаних до їх сплати.

3.3 Обов'язки повнолітніх дочки, сина утримувати батьків та його виконання

Цілком природно, що діти добровільно надають своїм .батькам необхідну матеріальну допомогу, виявляють особисту турботу й увагу. Однак зустрічаються випадки, коли діти залишають непрацездатних і нужденних батьків без матеріальної допомоги, не виконують ці століттями освячені і само собою природні обов'язки. Тому закон встановлює, що повнолітні діти зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. ( ч.1 ст.202 СК).

Деякі неповнолітні діти мають самостійний заробіток по досягненню ними 16-ти років, у зв'язку з чим можуть надавати своїм батькам певну матеріальну допомогу. Однак до настання повноліття (18 років) діти не несуть юридичного обов'язку надавати утримання батькам, і суд в силу ст.202 СК не має права стягувати з них аліменти на користь останніх.

Оскільки закон зазначає повнолітніх дітей, не вказуючи на їхню працездатність, те необхідно вважати, що до сплати аліментів на утримання батьків можуть бути притягнуті і непрацездатні діти, якщо вони мають достатні засоби для виконання цього обов'язку. Сплачувати аліменти зобов'язані діти, що мають не тільки постійний заробіток (доход), але й інші джерела забезпечення (наприклад, особисте майно).

Так, у судовій практиці мав місце випадок, коли аліменти були присуджені з дочки, що знаходиться на утриманні чоловіка. При визначенні розміру аліментів суд виходив з тієї частини заробітку чоловіка, що приходилася на утримання дружини, і роз'яснив, що при виконанні винесеного рішення стягнення може бути звернене на особисте майно відповідачки.

Непрацездатними є батьки, що досягли загального пенсійного віку (за загальним правилом батько - 60 років, мати - 55 років). Окремі категорії робітників та службовців мають пільгові умови для одержання пенсій: чоловіки - 55-50 років, жінки - 50-45 років. Такі особи вважаються непрацездатними по досягненні цього віку.

Непрацездатність може наступити за станом здоров'я незалежно від віку. Це особи, визнані інвалідами першої, другої чи третьої групи.

Право на аліменти мають не всі непрацездатні батьки, а тільки ті з них, що потребують матеріальної допомоги від дітей. Потреба в матеріальній допомозі має визначатися залежно від наявності чи відсутності прожиткового мінімуму, встановленого в державі. Потреба (нужденність) в цьому випадку має співвідносний характер, тобто визначається шляхом зіставлення матеріальних джерел існування батьків і матеріальної забезпеченості дітей, зобов'язаних утримувати та піклуватися про них [78,44].

У кожному конкретному випадку суд вирішує питання про потребу (нужденність) чи достатнє забезпечення батьків, виходячи з того основного положення, що батьки, які проживають окремо від своїх дітей, не повинні бути забезпечені гірше, ніж якби вони проживали разом з ними і вели спільне господарство [28,163].

Звідси випливає, що одержання батьками засобів в порядку державного страхування через хворобу чи старість в порядку соціального забезпечення, доходів від підсобного господарства чи заробітку, а також володіння іншими джерелами існування (наприклад, власного майна) не може бути підставою для відмови в позові. Наявність у батьків власних джерел задоволення потреб повинно братись до уваги під час нужденності батьків і визначення розміру аліментів, що повинні стягуватися на встановлення їхнє утримання.

Не випадковим було положення попереднього КпШС не тільки про обов'язок дітей утримувати своїх непрацездатних і нужденних батьків, але й їх обов'язок піклуватися про останніх (ст.81 ч.1 КпШС). Однак цей обов'язок не міг розглядатися самостійно і незалежно від обов'язку аліментування батьків, тому що праву не відомі засоби, які б примусили дітей особисто виконати цей обов'язок. Тому дане положення закону варто розуміти так, що при вирішенні питання про нужденність чи не нужденність непрацездатних батьків, а також при визначенні розміру присуджуваних платежів (аліментів) суд повинен враховувати не тільки необхідні витрати на безпосередні матеріальні видатки (харчування, одяг, житло і т. п.), але і засоби на забезпечення різних послуг непрацездатним батькам (сторонній догляд та інші особисті послуги і турботи, наприклад, оплата домашньої працівниці тощо).

Стаття 203 СК визначає в зв'язку з цим додатковий обов'язок дочки, сина, пов'язаний із особливими обставинами. Так, якщо мати, батько, не лише є пенсіонерами, а до того ж після присудження аліментів з ними стався нещасний випадок, то це буде підставою для стягнення з дочки, сина додаткових витрат. Такі додаткові витрати ( вартість ліків, протезування, інвалідного візка тощо) можуть стягуватися разово або періодично, наперед або після їх фактичного понесення. Обов'язок утримувати батьків є загальним для всіх повнолітніх дітей.

Розмір участі кожного з дітей в утриманні та додаткових витратах нужденних непрацездатних батьків визначається судом, виходячи з матеріального та сімейного стану сторін, а також з урахуванням можливості батьків одержувати аліменти від інших дітей, до яких не пред'явлено позову про стягегння аліментів, дружини, чоловіка та своїх батьків відповідно до ч. 2 ст. 205 СК. На вибір способу визначення розміру аліментів можуть впливати різні обставини,зокрема, нерегулярність заробітку, його мінливість, одержання частини доходу в натуральній формі, наявність у дочки, сина необлікованих доходів, що підтверджено високим матеріальним рівнем їхнього життя. Розмір аліментів залежить від матеріального та сімейного стану сторін.

У Цивільному кодексі України запропоновані деякі нововведення в даному відношенні. Так, згідно із ч. 2 ст. 1383, якщо той з дітей, до кого вчинено позов про стягнення аліментів, не працює у зв'язку з веденням домашнього господарства, доглядом дітьми або з інших поважних причин, аліменти визначаються із середньої заробітної плати в даному місці [7].

Аліменти присуджуються у твердій грошовій сумі, яка повинна виплачуватись щомісяця.

При визначенні розміру присуджуваного утримання суд враховує всіх повнолітніх дітей даних батьків незалежно від того, чи пред'явлена вимога до всіх дітей чи тільки до одного або декількох з них (ст. 205 ч.2 СК ).

Але необхідно врахувати, що нерідко батьки не бажають пред'являти позов до всіх дітей, в той час як інші добросовісно виконують обов'язок. У цьому випадку суд, з'ясувавши матеріальне становище всіх дітей, повинен стягнути з відповідача тільки те, що припадає на його долю [78,45].

За таких самих умов що й до сплати аліментів повнолітні діти, які не піклуються про батьків можуть бути притягнуті до участі в додаткових витратах, викликаних тяжкою хворобою, каліцтвом батьків, необхідністю оплати праці осіб, які за ними доглядають, або іншими винятковими обставинами (ч. 2 п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 р. № 6 "Про застосування судами деяких норм кодексу про шлюб та сім'ю України") [15,118-119].

Усі діти спільно зобов'язані утримувати своїх батьків. Однак це не означає, що вони несуть такий обов'язок у рівних частинах і тим більше солідарно. їхня участь у виконанні цього обов'язку є індивідуальною і самостійною, а розмір аліментів в кожному конкретному випадку визначається судом з урахуванням матеріальних можливостей відповідача, тобто його майнового і сімейного стану. Тому, якщо хто-небудь з дітей не виплачує присудженої з нього суми, то останню не можна стягувати з інших дітей.

Аліменти непрацездатним за станом здоров'я батькам присуджуються на термін інвалідності, а непрацездатним за віком - довічно. Разом з тим, відповідно до ст. 204 СК дочка чи син можуть бути звільнені судом від обов'язку утримувати матір, батька та обов'язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків.Таке положення закону є санкцією за ухилення від виконання батьківських обов'язків щодо дітей. Вона може бути застосовувана як тоді, коли мати, батько не виховували і не утримували дочку, сина, так і тоді, коли вони виконували лише частину своїх батьківських обов'язків. Навіть за наявності вини у поведінці батьків суд може присудити у виняткових випадках ( щиросердне каяття матері, батька і високого матеріального рівня дочки, сина) аліменти на строк не більше трьох років відповідно до п. 2 ч.1 ст. 204 СК.

За загальним правилом аліменти з дітей стягуються незалежно від того, чи отримувати вони які-небудь майнові блага від батьків, протягом часу, в який жили разом з ними і ними виховувалися.

Обов'язок дітей утримувати своїх непрацездатних і нужденних батьків не є абсолютним, тобто обов'язковим у всіх випадках існування юридичне значимих кровноспоріднених зв'язків. А тому ст.204 СК передбачає можливість звільнення дітей від обов'язків щодо утримання своїх батьків, якщо судом буде встановлено, що останні ухилялися від виконання батьківських обов'язків.

Винесення судового рішення не є доказом того, що батько ухилявся від виконання своїх батьківських обов'язків. За словами А. Яреми під ухиленням від виконання батьківських обов'язків потрібно розуміти результат винної поведінки батьків по виконанню та утриманню дітей [78,45].

Сам по собі факт сплати аліментів на утримання дітей у минулому на підставі судового рішення не є доказом того, що батьки ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків.

Не викликає сумніву, що не мають права на аліменти батьки, які були позбавлені батьківських прав, оскільки позбавлення батьківських прав спричиняє втрату всіх прав, якими особа володіє як батько, у тому числі права на одержання аліментів.

Батькам, що не були позбавлені батьківських прав, але поводилися стосовно дітей негідно, також може бути відмовлено в праві на аліменти. Під ухиленням батьків від виконання батьківських обов'язків також слід розуміти протиправне поводження, тобто випадки, коли батьки свідомо уникали від участі у вихованні та утриманні дітей, від яких вони вимагають аліменти, тобто винні в порушенні свого батьківського обов'язку. Проте закон не говорить про злісне чи злочинне відношення батьків до своїх батьківських обов'язків. Це означає, що для звільнення дітей від такого обов'язку не потрібно, щоб поведінка батьків була злочинною, тобто такою, за яку можна було притягнути їх до кримінальної відповідальності чи позбавити батьківських прав. Достатньо того, що батьки байдуже відносилися до своїх дітей, не брали участі в їхньому вихованні і не несли необхідних витрат на їхнє утримання.

Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, згідно із ч. З п. 25 згаданої вище постанови Пленуму Верховного Суду України, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дітей, їх навчання, підготовку до самостійного життя.

Якщо батько не брав участі у вихованні та утриманні дітей з поважних причин (хвороба, тривала розлука в зв'язку із втратою дітей під час війни, небажання чоловіка, при якому залишалися діти, одержувати від іншого чоловіка аліменти і т. п.), то діти не можуть бути звільнені від обов'язку по утриманню батьків [62,221].

За злісне ухилення від сплати аліментів на користь батьків, як і від ухилення батьків від сплати утримання на дітей, передбачена кримінальна відповідальність .

Сімейний кодекс передбачає лише можливість повного звільнення дітей від обов'язку по утриманню батьків. Однак не виключена можливість, коли в окремих випадках позов винних в ухиленні батьків задовольняють лише частково, присуджуючи з дітей такі суми, що не можуть бути для них обтяжними, але разом з тим будуть вказувати на те, що позивач за свою аморальну поведінку в минулому не заслуговує на більше. Якщо закон надає можливість повного звільнення дітей від обов'язку утримувати своїх непрацездатних і нужденних батьків, то тим більше припустимим є зменшення обсягу цього обов'язку. Прикладом цього можна назвати положення про стягнення аліментів на батьків протягом трьох років.

3.4 Аліментні права та обов'язки інших членів сім'ї та родичів

Законодавство України, спираючись на сформовані моральні підвалини сім'ї та родини і сприяючи їхньому подальшому зміцненню удосконаленню, передбачає широкі можливості для взаємної матеріальної підтримки між її членами і родичами: онуками, дідом і бабусею; братами і сестрами; вітчимом (мачухою) і пасинком (падчеркою); вихователем і вихованцем (глава 22 СК).

Перш ніж розглянути окремі випадки таких аліментних правовідносин, необхідно звернути увагу на наступне.

Аліментні обов'язки батьків і дітей, як зазначається в літературі, є основними та первісними [68,166]. Батьки в першу чергу залучаються до сплати аліментів на неповнолітніх дітей та повнолітнім нужденним і непрацездатним дітям, якщо останні не можуть утримуватись іншим з подружжя чи повнолітніми дітьми.

Відповідно і діти також залучаються до сплати аліментів своїм нужденним і непрацездатним батькам, якщо останні не можуть утримуватись іншим з подружжя. Тільки в тому випадку, коли діти не можуть отримати аліменти від батьків чи батьки не можуть одержати необхідних для життя засобів від своїх чоловіків і дітей, виникає потреба в залученні інших членів сім'ї або родичів до сплати аліментів.

Аліментні обов'язки інших членів сім'ї або родичів мають, таким чином, субсидіарний (додатковий) характер, тобто виникають лише в тих випадках, якщо виключається можливість для наявності основних (первісних) аліментних відносин [68,166].

Відносини між вітчимом (мачухою) та пасинком (падчеркою), а також фактичними вихователями і виховуваними подібні до відносин між рідними дітьми, тому що в цих випадках, як правило, діти проживають разом з аліментнозобов'язаними особами, котрі ще до виникнення спору в суді фактично утримують дітей.

Ці особи повинні залучатися до сплати аліменітів слідом за батьками і незалежно від того, чи мають нужденні діти інших матеріально забезпечених і зобов'язаних утримувати їх родичів (братів, сестер, діда, бабусю).

Отже, ці особи не можуть бути звільнені від сплати аліментів з тієї підс тави, що їхні найближчі родичі (дід, бабуся, брати і сестри) мають достатні засоби для надання їм допомоги.

В усіх випадках стягнення аліментів з інших членів сім'ї та родичів розмір коштів у кожному конкретному випадку встановлюється судом виходячи з матеріального і сімейного становища особи, з якої стягуються аліменти, і особи, на утримання якої вони присуджуються, у частковому відношенні до заробітку (доходу) ( ч. 2 ст. 272 СК ).

Підкреслюючи ту особливість, що аліментні зобов'язання не можуть бути солідарними, закон передбачає, що при наявності декількох зобов'язаних надавати утримання осіб суд враховує цю обставину незалежно від того, чи пред'явлена вимога до всіх цих чи осіб чи тільки до декількох з них, і визначає розмір участі кожного з них у виконанні аліментного обов'язку в залежності від їхнього матеріального і сімейного стану (ч. 2 ст. 272 СК ).

3.5 Право на аліменти пасинків і падчерок

Пасинки (падчерки) - це рідні діти одного з подружжя. Пасинком називають сина одного з подружжя, а падчеркою - дочку. Чоловіка матері дитини називають вітчимом, а дружину батька дитини - мачухою.

За загальним правилом між вітчимом (мачухою) і пасинками (падчерками) не виникають які-небудь правовідносини. Однак за певних умов між ними можуть виникнути аліментні відносини [51,21].

Статті 265, 267, 269, 271 СК передбачають, що аліментний обов'язок по утриманню неповнолітніх дітей, якщо вони не мають батьків, може бути покладений на інших родичів - діда, бабусю, брата, сестру, а також вітчима і мачуху дитини. У даній статті закріплений загальний принцип аліментних відносин між членами сім'ї та родичами.

Звідси випливає, що за СК України обов'язок утримувати неповнолітніх дітей може бути покладений на перерахованих вище членів сім'ї та родичів, у тому числі на вітчима (мачуху) при відсутності в дітей батьків. При цьому спеціально не зазначено, щоб пасинки (падчерки) фактично знаходились в них на вихованні чи утриманні.

Текстуальне тлумачення цих положень дає підставу зробити висновок, що обов'язок вітчима (мачухи) містити своїх неповнолітніх пасинків (падчерок) виникає нарівні з їх найближчими родичами (дідом, бабусею, братами, сестрами), а також з фактичними вихователями. Більш того, зіставляючи ст. 268 СК і ч. 2 ст. 272 СК, то можна прийти до висновку, що у випадку пред'явлення позову до одного з перерахованих осіб (вітчиму, мачусі, діду, бабусі, чи братам сестрам, фактичному вихователю) суд повинен врахувати обов'язок сплати аліментів усіма цими особами, з'ясувати частку кожного з них і присудити з відповідача тільки належну з нього частину. Навряд чи можна вважати, що законодавець має на увазі саме в такий спосіб врегулювати ці відносини. Очевидно, ст. 272 СК повинна розумітися в тому смислі, що питання про те, кому з перерахованих у ній осіб (діду, бабусі, брату, сестрі, вітчиму, мачусі, фактичному вихователю) виплачувати аліменти, вирішує суд. Коли мова йде про неповнолітню дитину, то повинна враховуватися і її волевиявлення. Тому опікун, що вирішує це питання, повинний дістати згоду неповнолітньої дитини. З цього можна зробити принаймні такі висновки:

а) право на аліменти від вітчима І мачухи мають і малолітні, і неповнолітні діти. Особи, що досягли повноліття, таким правом не користуються, хоча б і виявилося, що вони є непрацездатними і нужденними;

б) сам по собі факт стану в шлюбі мачухи чи вітчима з батьком чи матір'ю дитини не породжує аліментного зобов'язання щодо пасинків і падчерок;

в) аліментні обов'язки виникають у силу сформованих у минулому сімейних відносин, що виражалися в тому, що пасинки (падчерки) знаходилися на вихованні вітчима (мачухи) чи останні фактично їх утримували.

Хоча в ст.268 СК України і немає вказівок на те, що аліментні обов'язки вітчима (мачухи) виникають тільки за умови, що неповнолітні пасинки (падчерки) знаходилися в них на вихованні чи утриманні, ця умова є обов'язковою. Такий висновок підтверджується наступними міркуваннями. Законодавство знає дві підстави для виникнення аліментних відносин: а) кровне споріднення зазначених у законі ступенів; б) сімейний зв'язок, входження до складу сім'ї. Оскільки аліментні відносини вітчима (мачухи) не можуть виникнути на основі кровного споріднення (тому що такий зв'язок відсутній), то вони можуть виникнути тільки в силу сімейних відносин на тім підставі, що пасинки (падчерки) фактично знаходилися на вихованні чи утриманні вітчима (мачухи).

Про це також свідчить назва глави 13 "Аліментні обов'язки інших членів сім'ї і родичів", у якій розташована і ст.268 СК.

Таким чином, обов'язок вітчима (мачухи) по утриманню пасинка падчерки) - це обов'язок їх як членів сім'ї, тобто він виникає тільки тоді, коли пасинки (падчерки) є членами їхньої сім'ї, а згідно закону вони з ними проживають, у них немає батька, матері, діда, баби, повнолітніх братів, сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, а також за умови, що мачуха, вітчим можуть надавати матеріальну допомогу.

Термін, протягом якого здійснювалося виховання чи утримання цих дітей, сам по собі не має значення. Він доводить наявність інших юридичних фактів - здійснення утримання дитини [33,48].

Аліментні обов'язки вітчима (мачухи) носять додатковий характер. Вони виникають лише в тому випадку, коли діти не мають батьків або коли вони не можуть одержати утримання від своїх батьків через поважні причини. Що стосується іншої умови виникнення аліментного обов'язку вітчима (мачухи) стосовно неповнолітніх пасинків (падчерок) - неможливості одержання достатнього матеріального змісту від своїх батьків, то ця обставина повинна мати місце на момент вирішення справи у суду про присудження аліментів.

Обов'язок вітчима (мачухи) виплачувати аліменти пасинку (падчерці) зберігається і при розірванні шлюбу з матір'ю (батьком) цих дітей. Проте відповідно до ч. 2 ст. 268 СК суд може звільнити вітчима, мачуху від обов'язку по утриманню падчерки, пасинка або обмежити його певним строком у разі: нетривалого проживання з їхнім матір'ю, батьком; негідної поведніки у шлюбіних відносинах матері, батька дитини.

3.6 Право на аліменти вітчима та мачухи

Загальними умовами виникнення аліментних прав вітчима (мачухи) до пасинка (падчерки), Згідно із ст. 270 СК є їхня непрацездатність та потреба матеріальної допомоги, а також взаємність, тобто вимога про утримання може бути пред'явлена тільки до тих пасинків і падчерок, що у свій час знаходилися на утриманні в позивачів не менш як п'ять років.При цьому така допомога надавалася систематично. Не можна стягнути аліменти з пасинка (падчерки), якщо вони не були на систематичному утриманні вітчима чи мачухи.

Такий обовя'язок відповідно до ч.2 ст.270 СК у них виникає, якщо у мачухи, вітчима немає чоловіка, дружини, повнолітніх дочки, сина, братів, сестер або якщо ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання. Це і є іншими умовами виникнення аліментного обов'язку по утриманняю мачухи, вітчима.

Ст. 97 Сімейного кодексу РФ надає більш широкі права вітчиму і мачусі на аліменти від пасинка або падчерки, тому що не висуває таких умов, щоб вітчим чи мачуха не мали іншого подружжя, батьків чи повнолітніх дітей [8].

Таким чином, за законодавством Росії наявність у позивачів зазначених родичів і членів сім'ї сама по собі не є достатньою підставою для звільнення від аліментного обов'язку пасинків і падчерок. Це істотно впливає на вирішення питання про те, чи мають потребу у матеріальній допомозі позивачі, тому що в цьому випадку повинне бути взяте до уваги те, що перераховані вище родичі і члени сім'ї позивачів в першу чергу зобов'язані надавати їм допомогу. Але якщо суд прийде до висновку, що стягнення аліментів на утримання вітчима (мачухи) з цих осіб з певних причин є неможливим чи стягнення аліментів буде недостатнім для повного задоволення їхніх потреб, він повинен залучити пасинка (падчерку) до участі в утриманні.

Суду, однак, дається право звільнити пасинків (падчерок) від обов'язку утримувати вітчима (мачуху), згідно із ст. 270 СК - якщо останні виховували їх протягом нетривалого часу- менше п'яти років. Хоча питання про те, звільняти чи не звільняти пасинків і падчерок від цього обов'язку, залежить від суду, все-таки термін перебування на утриманні чи вихованні в цьому випадку є однією з юридичне значущих обставин виникнення аліментного зобов'язання.

Підставою для звільнення від сплати аліментів пасинків (падчерок) може бути також те, що вітчим (мачуха) належним чином не виконували своїх обов'язків по їх вихованню, що передбачалося попереднім сімейним законом (ст. 99 КпШС). Звідси випливає, що якщо вітчим (мачуха) у свій час надавали матеріальну допомогу пасинкам (падчеркам), але не застосували всіх можливих для них заходів, щоб дати їм належне виховання, то суд може відмовити вітчиму (мачусі) у позові до їх пасинків (падчерок) про стягнення аліментів.

Аліментні обов'язки можуть бути покладені на пасинків (падчерок) у тому випадку, якщо вони досягли повнолітнього віку,про що прямо передбачено ч.1 ст. 270 СК.

3.7 Обов'язок інших осіб утримувати дитину

Взяття дитини на постійне виховання і утримання без оформлення усиновлення/опіки (піклування) не може розглядатися як юридичне нікчемне явище, тому що цією дією громадянин звільняє дитину і близьких їй осіб від нагромадження засобів для її життя і виховання [68,173]. Тому закон зобов'язує особу, яка добровільно взяла на себе турботи по вихованню та утриманню неповноліт ніх дітей, до сплати аліментів, якщо її відмова від подальшого утримання поставить цих людей у скрутне матеріальне становище.

Такі відносини називаються фактичним вихованням. Особа, що прийняла дитину на виховання й утримання, називається фактичним вихователем, а дитина - виховуваною. Фактичним вихованням воно називається тому, що не вимагає оформлення відносин певними юридичне передбаченим способом [68,173]. Тому надання матеріальної допомоги і виховання дітей опікуном (піклувальником) не породжують таких правових наслідків. Це положення випливає із самої сутності відносин фактичного виховання.

Фактичним вихователем визнається особа, яка добровільно взяла на себе турботи по вихованню дитини і наданню їй необхідних для життя матеріальних благ, причому не на визначений час, а постійно, тобто до досягнення такого становища, коли дитина не буде потребувати допомоги.

Не виключається і така можливість, коли відносини фактичного виховання будуть оформлені угодою сторін, за якою одна з них передає, а інша приймає дитину на постійне виховання і утримання. Але найчастіше про наявність фактичного виховання встановлюють за обставинами, що існують у конкретному випадку, тобто між ними існують такі фактичні відносини, з яких виявляється, що протягом тривалого часу особа фактично постійно (одна чи разом з батьками) виховувала дитину, піклувалася про неї і утримувала її.

Якщо дитина знаходиться у вихователя через хворобу батьків, їхній від'їзд у відрядження тощо, то навряд чи можна визнати, що в даному випадку виникають відносини по фактичному вихованню.

Час, протягом якого дитина знаходилася на вихованні та утриманні, не може мати самостійного значення, але все-таки він повинен враховуватися як один з факторів, що свідчать про справжні наміри фактичного вихователя. Короткочасне здійснення виховання, як правило, свідчить про відсутність серйозного бажання взяти дитину до себе на постійно, і навпаки, тривалий характер цих зв'язків є достатньою підставою, щоб припустити намір вихователя встановити стосунки фактичного виховання. Однак і в тому випадку, коли дитина знаходилася на вихованні та утриманні нетривалий час, не було встановлено, що відповідач брав її до себе не на визначений час, тобто мав намір постійно його виховувати і утримувати, аліменти на утримання дитини повинні стягуватися.

Виховання дитини за загальним правилом припускає спільне проживання підопічного вихователем. Проте, як зазначається у п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм кодексу про шлюб та сім'ю України" від 12 червня 1998 р. № 16, слід мати на увазі, що сам по собі факт проживання дитини з відповідачем не може бути підставою до задоволення позову, а лише є одним з доказів, що підтверджують позовні вимоги у випадках, коли із взаємовідносин, які склались, видно, що особа прийняла на себе обов'язок постійно утримувати і виховувати дитину [16,117]. Також вираз "постійно виховували дитину і утримували його як члена своєї сім'ї" свідчить ще про те, що виховання у всіх випадках повинне супроводжуватися спільним проживанням. Воно може і не супроводжуватися залученням виховуваної дитини в родину вихователя. Цей вираз закону означає тільки те, що особа (фактичний вихователь) добровільно взяв на себе обов'язок по вихованню, тобто взяв на себе відповідальність за виховання дитини.

Взяття на себе обов'язку по утриманню дитини також не можна розуміти в тому значенні, що дитина повинна знаходитися на повному утриманні фактичного вихователя. Вихованець може одержувати допомогу і від інших осіб (наприклад, від чи діда бабусі). Не вважається перешкодою для стягнення аліментів та обставина, що мати дитини, з якою особа спільно виховувала дитину, одержує допомогу, надану їй як одинокій матері.

Для застосування ст. 269 СК не має правового значення, ким є фактичний вихователь - сторонньою особою, родичами чи батьком, що не знаходиться в зареєстрованому шлюбі із матір'ю дитини.

Аліменти присуджуються на весь період неповноліття дитини.

В силу ст. 269 СК обов'язок фактичного вихователя утримувати неповнолітньою дитину виникає тільки в тому випадку, коли останній не має батьків прийнято (вважати, що в дітей немає батьків, коли вони померли чи у встановленому порядку визнані померлими або оголошені безвісно відсутніми). Ця обставина важлива не до моменту прийняття дитини на постійне виховання й утримання, а до часу розгляду справи про стягнення аліментів.

Поняття "утримання дітей" в сучасних умовах не можна розуміти інакше, як задоволення за допомогою наданих засобів основних потреб дітей у харчуванні, одязі, культурно-побутовому обслуговуванні.

За Сімейним кодексом України на осіб, у сім'ї яких виховувалася дитина, покладається обов'язок надвати їй матеріальну допомогу, якщо у неї немає батька, матері, баби, діда, повнолітніх братів, сестер, за умови, що ці особи можуть надавати матеріальну допомогу відповідно до ст. 269 СК. Такий обов'язок “фактичного вихователя” є третьочерговим : він виникає лише тоді, коли немає тих, хто зобов'язани утримувати дитину в першу чергу та в другу чергу, і не залежить від їхнього стану здоров'я та матеріального стану.

Якщо матеріальний чи сімейний стан сторін зміниться, то питання про можливість подальшого стягнення аліментів або про їх попередній розмір може бути переглянуте у судовому порядку.

Аліменти з фактичного вихователя присуджуються з дня пред'явлення позову. За час, що передує пред'явленню позову, аліменти не стягуються.

За чинним законодавством фактичне виховання породжує правовідносини по взаємному матеріальному забезпеченню. Тому особи, що знаходились на постійному утриманні, зобов'язані утримувати осіб, що їх фактично виховали, за умови, що останні: а) є непрацездатними і потребуючими матеріальної допомоги; б) не можуть одержати утримання від своїх повнолітніх дітей або іншого з подружжя і в) якщо фактичні вихователі не можуть одержати утримання від своїх батьків і г) якщо вихователі фактично прийняли у сім'ю дитину як нового члена.

3.8 Право на аліменти братів і сестер

У ст. 267 СК передбачені умови виникнення аліментних відносин між братами і сестрами. Повнолітні брати, сестри зобов'язані утримувати малолітніх, неповнлітніх братів, сестер, які потребують матеріальної допомоги і якщо вони не мають батьків, чоловіка, дружини або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що повнолітні брати та сестри можуть надавати матеріальну допомогу.

Таким чином, обов'язок аліментного утримання братів і сестер носить додатковий характер. Він може бути покладений на них тільки у випадку, якщо брати і сестри не мають батьків чи не можуть одержати аліменти від них. Згідно із ст. 93 Сімейного кодексу РФ брати і сестри також несуть аліментні обов'язки щодо повнолітніх непрацездатних та нужденних братів і сестер, які не можуть отримати аліменти від своїх працездатних повноцінних дітей, одного з подружжя (колишнього теж) або від батьків [8].

Оскільки ст. 267 СК (ст. 82 КоБС РСФСР) не пов'язує аліментний обов'язок братів і сестер з їхньою працездатністю, то, отже, до сплати аліментів можуть бути притягнуті і непрацездатні особи. Але, з іншого боку, хоча в законі і не згадується про те, що аліментні обов'язки виникають тільки у відношенні осіб, що досягли повноліття, немає сумнівів у тому, що закон має на увазі саме цю обставину. Закон говорить про всіх братів і сестер, тобто як повнорідних, так і неповнорідних та єдиноутробних. Крім цього ст. 267 ч.2 СК передбачає обов'язок повнолітніх братів, сестер утримувати непрацездатних повнолітніх братів і сестер, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони не мають чоловіка, дружини, батьків та повнлітніх дітей, за умови, що повнолітні брати та сестри можуть надавати матеріальну допомогу.

Онуки, що мають потребу у допомозі, за певних умов мають вправі вимагати матеріального утримання від своїх діда і бабусі.

Ст. 265 СК України в якості стягнення аліментів з діда (бабусі) передбачає матеріальну спроможність останніх.

На практиці вимога до діда і баби про сплату аліментів пред'являється найчастіше матір'ю в тому випадку, коли батько ухиляється від сплати аліментів.

Якщо ж мати дитини внаслідок чи непрацездатності чи інших поважних причин не має достатніх засобів для утримання і виховання дитини, а дід і бабуся без відчутних для себе витрат можуть взяти участь у забезпеченні цих умов, то існують усі підстави для залучення їх до сплати аліментів.

СК України не передбачає можливості стягнення аліментів на утримання повнолітніх онуків. Ст. 94 Сімейного кодексу РФ встановлює, що дід і баба залучаються до сплати аліментів непрацездатним повнолітнім онукам, якщо вони не можуть одержати їх від своїх батьків чи від іншого подружжя [8].

Таким чином, суд може винести рішення про стягнення аліментів з діда і бабусі тільки після того, як переконається, що немає можливості стягнути засобів на утримання позивачів з тих осіб на яких закон покладає цей обов'язок у першу чергу (батьків, іншого подружжя).

Закон покладає обов'язок утримання онуків на діда і бабусю як по батьківській, так і материнській лінії. Питання про те, до кого з них висунутитакі вимоги, залежить від позивача. Однак суд, вирішуючи питання про аліменти, повинен врахувати цю обставину при визначенні розміру присуджуваних аліментів. На онуків, що володіють достатніми засобами, також покладається обов'язок утримувати своїх непрацездатних і нужденних діда та бабусю, якщо останні не можуть одержати утримання від своїх дітей чи іншого подружжя. Присуджуючи аліменти з онуків на утримання діда і бабусі, суд по винен перевірити та встановити, що позивачі дійсно не в змозі одержати утримання від своїх дітей чи іншого подружжя.

Звідси випливає, аліментні обов'язки діда і бабусі та онуків носять додатковий характер.

З онуків аліменти стягуються незалежно від того, чи проживали вони з особою, яка потребує матеріальної допомоги, чи отримували від неї будь-яку допомогу.

У даному випадку вирішальне значення має те, що повнолітній працездатний член сім'ї, який потребує допомоги, не має родичів, які за законом зобов'язані утримувати його в першу чергу.

Висновки

Підсумовуючи все вищезазначене варто запропонувати наступне:

1. Із закріпленням у Конституції України охорони не лише материнства, а й батьківства, виникла необхідність урівняти в правах обох батьків. Тому норму про те, що чоловік не може подати заяву про розлучення в період вагітності дружини, а також протягом одного року з дня народження дитини, ми пропонуємо поширити і на дружину.

2. Непоодинокими є також випадки застосування ускладненої термінології. В СКУ в одних випадках вживається словосполучення “дружина та чоловік”, а в інших - термін “подружжя” причому ці два терміни зустрічаються в тексті однієї статті. Це лише ускладнює читабельність та сприйняття правових норм. Тому, на нашу думку, варто ввести в СКУ поняття “подружжя”, я чоловіка і дружини, що перебувають між собою у зареєстрованому шлюбі.

3. Незрозумілою і суперечливою видається норма про встановлення режиму окремого проживання подружжя. В ній сказано, що суд за заявою подружжя чи одного з них може встановити такий режим. З одного боку, виходить, що дружина та чоловік не бажають чи не можуть жити разом, а з іншого - не розривають шлюб. Тому ми вважаємо, що дану статтю варто виключити з СКУ.

4. Сімейно-правовою наукою обґрунтовано концепцію поділу правового режиму майна подружжя на законний (який в імперативній формі визначається законом) та договірний (який визначається шлюбним договором). У новому СКУ ця концепція знайшла своє певне відображення, але не отримала остаточного логічного завершення. У ньому не вирішено проблем співвідношення законного та договірного правових режимів. Попри наявність у ст.93 СКУ застережень про недопустимість за умовами шлюбного договору ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, СКУ надає можливість не поширювати режим спільності на майно, що набувається в період шлюбу, тобто надає подружжю можливість ліквідовувати дію законного правового режиму майна.

Таку ситуацію можна пояснити тим, що це здійснюється за домовленістю дружини і чоловіка, які мають право на свободу договору. Але не можна не враховувати особливостей сімейних відносин і того, що усунення законного правового режиму і встановлення шлюбним договором режиму роздільності майна так чи інакше ставитиме одного з подружжя, який не працює через виховання та догляд за дітьми (а це, зазвичай, жінка), у становище, за якого він буде позбавлений права взагалі на будь-яку частку в майні, яка набуватиметься другим з подружжя. Тому ми вважаємо, що в СКУ повинні бути передбачені норми, які б містили гарантії одержання подружжям певної мінімальної частки в майні, що набувається у шлюбі за будь-яких умов шлюбного договору.

5. Щодо регулювання права власності під час розірвання шлюбу, то у ч. 1 ст. 68 СКУ залишена поза увагою пропозиція про встановлення норми, за якою розірвання шлюбу має припиняти право спільної сумісної власності, автоматично перетворюючи його у право спільної часткової власності.

6. СКУ допускає можливість внесення подружжям змін до шлюбного договору як за взаємною згодою, так і за рішенням суду на вимогу одного з подружжя ,якщо цього вимагають не лише його інтереси, а й інтереси неповнолітніх чи непрацездатних повнолітніх дітей, що мають істотне значення. Не заперечуючи в принципі права подружжя на внесення змін до шлюбного договору, не можна разом з тим, встановлювати таке широке коло неконкретизованих підстав, як це зроблено у новому СКУ, для зміни в односторонньому, хоч і судовому, порядку до шлюбного договору, адже це не сприяє стабільності правового режиму подружнього майна.

7. Важливим питанням, яке не врегульоване діючи законодавством, є визначення в шлюбному договорі права на аліменти, а також можливість їх заміни грошовою (майновою) компенсацією.

8. Ст.101 СКУ надає подружжю право відмовитись від шлюбного договору. Така норма юридично є невдалою. Якщо виходити із загальних засад інституту зобов'язального права, коректно іще було б вести мову про припинення дії шлюбного договору за взаємною згодою подружжя.

9. Відповідно до ст.102 СКУ на вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути розірваний за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема, у разі неможливості його виконання. Текст цієї статті не узгоджується з усталеними принципами цивільного права, в якому підставами для одностороннього розірвання договору визнаються неналежне виконання стороною умов договору, неможливість виконання. Власне, саме так вирішене це питання у СК РФ. Запропонована є редакція с.102 СКУ вразлива не лише з теоретичних міркувань. В судовій практиці неодмінно отримуватиме далеко неоднозначне тлумачення поняття істотної підстави для розірвання шлюбного договору.

10. Із закріпленням у Конституції України охорони не лише материнства, а й батьківства, виникла необхідність урівняти в правах обох батьків. Тому норму про те, що чоловік не може подати заяву про розлучення в період вагітності дружини, а також протягом одного року з дня народження дитини, ми пропонуємо поширити і на дружину.

Крім зазначених пропозицій необхідно також врахувати дані пропозиції по роботі.

Список використаних джерел

1. Агарков М. Обязательства по советскому гражданскому праву. - М., 1988. - С.105.

2. Агафонова Н.Н. Право частной собственности граждан на квартиру. Автореф. дис.канд. юрид. наук. - М., 1994. - С.18-19.

3. Азаревич Д. Семейные имущественные отношения по русскому гражданскому праву. // Журнал гражданского и уголовного права. - Санкт-Петербург, 1883. - Кн. 4. - С.118.

4. Антокольская M.Д. Семейное право. - М., 1998. - С.157.

5. Ариванюк Т. Загально-правові засади припинення права спільної власності подружжя.// Право України. - 2001. - №12. - С.76-80.

6. Белявський А.В., Фінн Е.Ф. Любовь и кодекс. Социально-правовые проблемы брака и семи. - М.: Советская Россия, 1973. - С.78-84.

7. Богданова Н.Д. Совершение нотариальных действий с квартирами, принадлежащими гражданам на праве собственности Правоведение. - 1994. - №4. - С.100.

8. Бондов С.Н. Брачный договор (контракт) по семейному праву России. Автореферат на соискание ученой степени канд.юр. наук. - М., 1999. - 18 с.

9. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: общие положения. - М., 1998. - 380 с.

10. Вісник Верховного Суду України. - 2001. - № 1. - С. 18.

11. Вісті Київської Ради Робочих депутатів. - К., 1919. - №169. - С.2.

12. Ворожейнин Е. М.Семейные правоотношения в СССР. - м. 1972. - 342

13. Граве К.А. Имущественные отношения супругов. - М., 1989. - 214 с.

14. Данилин В. И., Реутов С. И. Юридические факты в советском семейном праве. - Свердловск, 1989. - 354 с.

15. Данильченко О. Запобігання насильству у сім'ї. // Прокуратура. Людина. Держава. - 2004. - № 4. - С.27-37.

16. Дзера О. Деякі проблеми регулювання відносин власності подружжя в новому Сімейному кодексі України. // Юридична Україна. - 2003. - №1. - С. 56-59.