Правовий режим майна подружжя

Не здійснення одним із подружжя права спільної сумісної власності не припиняє його прав на подружнє майно.

Дружина і чоловік як фізичні особи мають право реалізовувати свою цивільну правоздатність, укладаючи між собою усі договори, які не заборонені законом, зокрема договори купівлі-продажу, дарування, довічного утримання (догляду), спадковий договір.

Предметом договору між подружжям можуть бути речі, що належать на праві особистої власності кожному з них, а також речі, які є їхньою спільною сумісною власністю. Це значить, що чоловік, наприклад, може подарувати дружині перстень, придбаний на його заробітну плату, чи передати їй свою частку у праві спільної сумісної власності на автомобіль.

У частині другій статті 65 СК сформульована правова презумпція, відповідно до якої вважається, що один з подружжя, укладаючи договір щодо спільного майна, діє зі згоди другого з подружжя. Наявність такої згоди може бути оспорена дружиною чи чоловіком лише щодо договорів, які виходять за межі дрібного побутового договору. Особливості дрібного побутового договору визначені Цивільним кодексом України. Ними є невисока вартість предмета договору, спрямованість договору на задоволення побутових потреб особи. При відчуженні цінного майна (виробів з дорогоцінних металів чи каміння, антикваріату, дорогого посуду, картин, меблів тощо), не варто сприймати присутність другого з подружжя при укладенні договору як акт його згоди. Така згода на укладання договору не може засвідчуватися мовчанням, вона має бути письмовою.

Стосовно договорів, які потребують нотаріального посвідчення і державної реєстрації, згода другого з подружжя на їх укладання має бути нотаріально посвідчена.

Щодо регулювання права власності під час розірвання шлюбу, то у ч. 1 ст. 68 СКУ залишена поза увагою пропозиція про встановлення норми, за якою розірвання шлюбу має припиняти право спільної сумісної власності, автоматично перетворюючи його у право спільної часткової власності.

У результаті розірвання шлюбу співвласники перестають бути подружжям, однак правовий режим їхнього майна, набутого за час шлюбу, залишається попереднім -- спільною сумісною власністю, але вже колишнього подружжя [16,56-59]. Колишнє подружжя може бути співвласниками протягом невизначеного строку, аж до поділу майна, знищення його чи до смерті одного з них.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Поділивши майно, подружжя, проживаючи спільно, можуть знову придбати майно і знову ж ділити його.

Поділ спільного майна може відбутися як під час шлюбу, так і після його розірвання. Вимога про поділ майна після смерті одного з подружжя може бути заявлена його спадкоємцями.

Хоча у праві спільної сумісної власності подружжя частки кожного з них не виділені, дружина і чоловік мають право сподіватися на те, що у разі заявлення одним із них або спадкоємцем вимоги про поділ частки кожного будуть рівними.

Законний режим рівності часток може бути змінений за домовленістю сторін. Тобто дружина і чоловік, розділяючи між собою спільне майно, мають право самі визначити як розмір частки, так і те конкретне майно, яке буде належати кожному з них.

У різні часи вітчизняної історії тривале проживання жінки та чоловіка без зареєстрованого шлюбу мало різні назви: «життя на віру», «фактичний шлюб», «фактичні шлюбні відносини». Останнім часом його стали називати «цивільним шлюбом», хоча за радянським законодавством 30-х років цивільним називався шлюб, зареєстрований в органі ЗАГСу, на противагу шлюбові церковному, заснованому на акті вінчання.

У різні часи за назвою стояло ставлення суспільства та держави до осіб, які свідомо вибрали саме таку форму організації свого сімейного життя або були змушені до цього за певних обставин. Однак те, що проживання жінки та чоловіка було сім'єю, не викликало сумніву.

Кодекс законів про шлюб, сім'ю та опіку РСФРР 1926 р. увійшов у історію тим, що надав юридичного значення фактичним шлюбним відносинам [1,105]. Це означало, що фактичне співжиття, тобто коли особи жили спільно однією сім'єю, не приховуючи своїх відносин, викликало наслідки, встановлені Для зареєстрованого шлюбу, -- право на майно, нажите спільно, та право на аліменти. Згодом судова практика прирівняла фактичне подружжя і в правах на спадкування, одержання пенсії та в праві на житло [17,249].

В умовах післявоєнної диспропорції жіночого до чоловічого населення було прийнято рішення про юридичне визнання лише шлюбу, зареєстрованого в органі ЗАГСу. З цього часу майно, нажите жінкою та чоловіком, які спільно проживали без шлюбу, визнавалося об'єктом права спільної часткової, а не спільної сумісної власності.

Нинішня ситуація в Україні дещо нагадує повоєнну --економічна криза, низький рівень життя, безробіття основної частини населення і насамперед жінок. Нестатки, економічна залежність позбавили велику кількість жінок та чоловіків можливості вибору форми організації свого сімейного життя. І вони згоджуються на будь-які умови, щоб вижити.

Надання права спільної сумісної власності на майно, нажите у «цивільному» шлюбі, зокрема поширення принципу рівності часток і на того, хто через поважні причини не мав самостійного заробітку (доходу), є свідченням державної охорони сім'ї, яка відповідно до статті 51 Конституції України не пов'язується з підставами її створення [37]. Водночас це є своєрідним захистом від духовного та матеріального тиску однієї особи з боку другої.

Дружина, чоловік повинні матеріально підтримувати один одного.

Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу. В сучасних умовах, коли пенсія, інші доходи дуже далекі від прожиткового мінімуму, матеріальної допомоги реально потребує майже кожна непрацездатна особа. Перебування одного з подружжя у будинках для людей літнього віку, інвалідів не означає припинення потреби матеріальної допомоги [22,33].

Особа має право на утримання і тоді, коли вона стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього чоловіка, колишньої дружини під час шлюбу.

Ми вважаємо, що можливість стягнення аліментів після розірвання шлюбу є засобом, що гальмує поспішне вирішення питання про розлучення.

Обов'язок дружини, чоловіка по утриманню другого з подружжя може виконуватися добровільно або примусово. Якщо цей обов'язок виконується добровільно, то ініціатива вибору видів утримання належить зобов'язаній особі. Конкретні види утримання можуть бути визначені за згодою подружжя.

Право на аліменти одного з подружжя виникає за наявності трьох підстав, встановлених у статті 75 СКУ. У разі зникнення усіх цих трьох підстав (обставин) або хоча б однієї з них, припиняється право на утримання у однієї сторони і відповідно обов'язок по утриманню у другої сторони.

Підстави для припинення правовідносин по утриманню одного з подружжя поділені на дві групи:

1) ті, що підтверджені відповідними документами, а тому автоматично, без рішення суду припиняють право на утримання;

2) ті, наявність яких має бути встановлена судом.

До першої групи віднесено повне відновлення працездатності та реєстрація одержувачем аліментів повторного шлюбу з іншою особою.

Дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності. Дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка -- батька дитини до досягнення дитиною трьох років. При цьому, якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку, дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка до досягнення дитиною шести років. Носієм обов'язку надавати утримання є її чоловік.

Сімейний кодекс не містить норми, яка зобов'язувала би того, хто визнав себе батьком зачатої дитини, утримувати вагітну жінку, з якою він не перебуває у шлюбі. Відсутність такої норми була зумовлена пересторогою зменшення кількості заяв про визнання батьківства від таких чоловіків. Поступка у меншому здатна дати змогу одержати більший виграш і тим забезпечити відносний душевний спокій жінки у період виношування дитини.

Право на аліменти вагітна дружина має незалежно від того, чи працює вона та від її матеріального стану. Ця правова норма має таке обґрунтування: дружина виношує спільну дитину, а отже, чоловік має брати участь у матеріальному забезпеченні її появи на світ та збереженні здоров'я дружини. Виникнення у вагітної дружини права на аліменти пов'язується лише з однією умовою -- відповідним матеріальним станом чоловіка.

Оскільки право вагітної дружини на утримання обумовлене фактом вагітності, припинення вагітності автоматично припиняє її право на утримання. Право дружини-матері на утримання припиниться у разі передання дитини на виховання іншій особі. Однак ця обставина може бути предметом спору.

Передання дитини на виховання іншій особі неодмінно пов'язане із зміною місця проживання дитини. Залучення до виховання дитини іншої особи (бабусі, няні) чи відвідування Дитиною дитячого садка не може вважатися переданням дитини на виховання іншій особі, а тому на існування права на утримання вплинути не може. Не вважається переданням дитини на виховання іншій особі також короткочасне проживання дитини з бабусею, дідусем чи іншими родичами, обумовлене відрядженням, хворобою, відпусткою її матері.

Аліменти, присуджені дружині-матері за рішенням суду, будуть стягуватися незалежно від передання дитини іншій особі, тому для припинення їх стягнення належить пред'явити відповідний позов. У разі його задоволення право на аліменти має вважатися припиненим від дня передання дитини на виховання іншій особі.

Відповідно до принципу рівності прав та обов'язків матері та батька, останньому надано таке ж право на аліменти, як і дружині.

Смерть дитини є безумовною підставою для припинення права на утримання як чоловіка, так і дружини. Якщо материнство дружини, записаної матір'ю дитини, спростоване, що є дуже рідкісним випадком, у чоловіка припиниться право вимагати від неї аліменти.

Ст. 88 СКУ містить дуже істотну законодавчу новелу, значення якої важко переоцінити. Вона спрямована на охорону інтересів того з батьків дитини, хто щоденно опікується дитиною-інвалідом, постійно потерпає від психічних стресів, обумовлених цією обставиною. Така норма закріплена у законодавстві України вперше.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про охорону дитинства» [27], дитиною-інвалідом є дитина зі стійким розладом функцій організму, спричиненим захворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та необхідність додаткової суспільної допомоги та захисту.

Право на утримання виникає за умови, що дитина-інвалід потребує постійного стороннього догляду. Ця обставина має бути підтверджена відповідним документом закладу охорони здоров'я. Принцип диспозитивності у здійсненні права на утримання може бути реалізований й шляхом специфічної відмови від цього права. Принцип же диспозитивності у здійсненні права власності дає можливість власникові укласти щодо належного йому майна будь-які договори, не заборонені законом. Отже, тому, хто має право на утримання, і тому, хто має відповідний обов'язок, надається можливість визначити для себе пріоритети. Загалом, майнові права подружжя є важливим правовим інститутом, не залежно від того, що особисті немайнові права є основоположними, адже практика доводить, що здебільшого спори щодо права власності, та пов'язаних з ним майнових прав, стають підставою для розлучень, або різних непорозумінь у родині. Тому правильне закріплення майнових прав в чинному законодавстві сприятиме їх розвитку та правовому втіленню у життя, а також ліквідації правового нігілізму в суспільстві щодо можливості власного захисту членів подружжя у випадку порушення даних прав, але при цьому важливим є ліквідація усіх недоречностей, що заважають повноцінній сфері дії зазначених прав.

Самостійним, і мабуть, основним видом подружніх договорів, що входять в структуру договірного режиму майна подружжя, є шлюбний договір, що розвивається вже не одне століття.

Хоча СКУ не дає визначення шлюбного договору, його основні ознаки можна визначити, виходячи з аналізу його норм. Відповідно до цього шлюбний договір може розглядатися як згода осіб, які перебувають у шлюбі, якою встановлюються майнові права і обов'язки подружжя в шлюбі та у разі його розірвання.

У зв'язку з тим, що в шлюбному договорі виражена воля двох сторін, спрямована на виникнення, зміну та припинення їх майнових прав та обов'язків, тобто є підстави відносити його до числа угод [65,85-86]. В літературі шлюбний договір розглядається як двостороння угода, на яку поширюються правила, що відносяться до угод [39,38].

У зарубіжній літературі зазначались наступні моменти, що дозволяли відмежувати шлюбний договір від звичайних комерційних договорів:

1). предмет шлюбного договору, як правило, являє собою значно більший інтерес, аніж предмет комерційних угод;

2). сторони, що укладають шлюбний договір, часто мають різний рівень майнового статку, що суттєво впливає на його зміст;

3). шлюбний договір здійснюється в майбутньому, в контексті відносин, у яких сторони ще не перебувають і які можуть виникнути через багато років після його укладення [73,76].

Дія шлюбного договору, як правило, розрахована на достатньо довгий період часу. У зв'язку з чим договір містить елементи невизначеності відносно виконання тим чи інших його положень. Деякі права та обов'язки подружжя можуть взагалі не виникнути. Важливим елементом тут є також те, що об'єктом шлюбного договору може виступати майно, яке буде (можливо і не буде) набуте подружжям в майбутньому [41,80-81].

Специфіка шлюбного договору полягає тому, що це є єдиний подружній договір, вступ якого в силу пов'язане з іншим юридичним фактом реєстрацією шлюбу. Дана обставина дало підставу ряду вчених класифікувати шлюбний договір як умовну угоду [91,8].

Відповідно до діючого законодавства суб'єктами шлюбного договору є особи, що вступають в шлюб, а в перспективі - особи, що перебувають у шлюбі (подружжя).

Виступаючи в якості одного з різновидів подружніх договорів, включених в структуру договірного режиму майна подружжя, шлюбні договори, в свою чергу можуть бути класифіковані за різними підставами, що дозволяють відобразити ті, чи інші їх важливі якості. Перша класифікація, яка видається найбільш підставною, проводиться в залежності від часу укладення шлюбних договорів. Тут можуть бути виділені:

1) договори, що укладаються до реєстрації шлюбу (дошлюбні договори);

2) договори, що укладаються подружжям в період шлюбу (шлюбні договори) [73,76].

У нашій юридичній практиці отримав поширення загальний вид шлюбний договорів - договір про визначення майнових відносин подружжя в період шлюбу. Це пояснюється через те, що сьогодні шлюбний договір можуть укладати лише особи, що вступають в шлюб. На нашу думку, передбачити укладення такими суб'єктами договорів, що визначають правовий режим майна на випадок розлучення, окремого проживання чи примирення, достатньо важко. Тому все частіше сторони в такому договорі визначають режим свого майна. Діюче законодавство встановлює достатньо вузькі рамки, в межах яких сторони можуть діяти. Так, ст. 93 СКУ по-перше, обмежує суб'єктний склад шлюбного договору особами, що вступають в шлюб і, по-друге, містить правило про те, що умови шлюбного договору не можуть погіршувати положення кого-небудь з подружжя у порівнянні з діючим законодавством України [68].

Шлюбний договір загального виду може містити різного роду угоди подружжя з приводу майна Можна виділити наступні їх основні групи:

1)угоди подружжя, що визначають правовий режим їх майна (угоди, про зміну режиму спільного майна на режим роздільного майна, і навпаки; про виділення часток в спільному майні; про визначення правового режиму плодів та доходів і т.д.)

2). угоди відносно порядку користування спільним та роздільним майном подружжя, в тому числі жилим будинком (квартирою);

угоди про управління майном подружжя та укладення з ним угод;

3). угоди зобов'язального характеру (про порядок несення видатків по відношенню спільного та роздільного майна; про взаємне утримання подружжя, виплату додаткових засобів на лікування і т.д.) [31,49-58].

Ми вважаємо, що оскільки положення шлюбного договору розраховані на потреби лише двох конкретних суб'єктів, не може існувати єдиної «стандартної форми» шлюбного договору. Конфігурація елементів договору, об'єм та зміст цих угод є неповторними та конкретними.

Відповідно до ст. 95 СКУ дія шлюбного договору, що його було укладено до реєстрації шлюбу, починається з моменту реєстрації шлюбу. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення [68]. Звертає на себе увагу імперативний характер даної норми. Певною мірою він є виправданим, зокрема, стосовно того, що шлюбний договір, котрий укладається особами, які беруть шлюб може мати чинність лише після реєстрації шлюбу. Однак, на нашу думку, імперативність видається невиправданою в інших випадках. По-перше. За бажанням сторін шлюбний договір, укладений до реєстрації шлюбу, може мати чинність не з моменту реєстрації шлюбу, а пізніше, з того часу, що його встановлять для себе сторони. По-друге, немає перешкод для того, щоб шлюбний договір, укладений, за бажанням сторін, поширював свою дію на відносини, що виникли з моменту реєстрації шлюбу, тобто мав зворотну силу. Такий договір буде суперечити закону. Якщо сторони мають право змінити правовий режим майна, придбаного ним до шлюбу, то тим паче вони мають право визначити по-своєму правовий режим майна, набутого в період шлюбу, але до початку дії шлюбного договору.

З урахуванням того, що шлюбний договір за своєю сутністю має довгостроковий характер, важливого значення набувають нові правила, закріплені в СКУ. Відповідно до ст.96 СКУ у шлюбному договорі, по-перше, може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків подружжя; по-друге, за бажанням сторін у договорі можу бути встановлена чинність договору або окремих його умов після припинення шлюбу. Ведення цих новел видається доцільним. Подружжя може укласти шлюбний договір лише на певний час, наприклад, на перші п'ять років після реєстрації шлюбу. Після закінчення вони при бажання мають право укласти новий договір або погодитись з законним (легальним) режимом свого майна, який встановлено законодавством України.

Отже, оскільки шлюбним договором подружжя можуть визначати умови на випадок розлучення, то виникають побоювання: чи не виявиться розлучення очікуваним результатом шлюбу, а шлюбний договір - каталізатором розлучень [38,21].

На наш погляд, не можна погодитись з такими висновками. Шлюбний договір - не каталізатор розлучення. А швидше за все “страховий поліс”. Він, у першу чергу, має захистити майнові інтереси кожного з подружжя у шлюбі та запобігти небажаним наслідкам у випадку, якщо шлюб виявиться невдалим. Більш того, укладання шлюбного договору свідчить про поміркований підхід до такого важливого кроку у житті, як шлюб.

Існує також етичний аспект шлюбного договору, який передбачає наявність у кожного з подружжя внутрішньої заборони на отримання вигоди для себе з укладеного договору шляхом нехтування правами та інтересами іншого.

З цього приводу необхідно зазначити, що шлюбний договір має бути взірцем поваги до законних прав та інтересів сторін. Крім того, етичний аспект шлюбного договору виявляється в неможливості розгляду самого шлюбу як засобу для укладання шлюбного договору.

Бажання укласти шлюбний договір немає бути ні основною, ні домінуючою причиною укладання шлюбу. Неприпустимо, щоб майнові інтереси у шлюбі домінували над емоційним аспектом. Адже шлюбний договір існує саме для шлюбу, а не навпаки.

Варто зазначити, що проіснувавши довгий час, шлюбний договір усе ж лишається незрозумілим для більшості людей. Як наслідок - нечисленні випадки його укладання. Це явище можна пояснити певними причинами.

Більшість осіб, які укладають шлюб, навіть не допускають вірогідності розпаду їхнього союзу або не хочуть порушувати це питання, боячись образити кохану людину чи з якихось інших причин.

Одна з найсерйозніших сімейних проблем полягає в тому, що далеко не всі шлюби правильно будуються з самого початку, що зумовлено здебільшого імпульсивністю, поспішністю при прийнятті рішення про укладання шлюбу і небажанням зазирнути в майбутнє. Беручи шлюб, партнери найчастіше навіть не уявляють собі, як будуватиметься їх подружнє життя. Саме в цьому аспекті інститут шлюбного договору є інструментом ,який спонукає замислитись над своїм подальшим життям, дає змогу з'ясувати важливі для кожної зі сторін питання подружнього життя. Крім того, шлюбний договір до певної міри забезпечує відповідність поведінки подружжя тим взаємним сподіванням і положенням, із яких вони починали своє подружнє життя. І це ще далеко не повний перелік переваг цього важливого правового інституту.

Юристи-практики, на нашу думку, часто прийдеться нарікати на відсутність належної розробки форм шлюбних договорів. Позначається також брак практичного досвіду українських юристів у цій сфері. Зразки документів, які пропонують сьогодні у нотаріальних конторах вражають своєю некоректністю. Шлюбний договір може охоплювати низку окремих пунктів (умов), що стосуються майнових прав і обов'язків подружжя, ним можуть передбачатись: передання у власність майна, надання коштів на утримання одного з подружжя, створення умов для належного виховання дітей, “покарання” за подружню невірність (компенсація моральної шкоди) тощо. Єдиної форми для документа немає, він може складатись як з одного пункту, так і з кількох сторінок, із докладним, вичерпним і розгорнутим описанням умов.

У більшості цивілізованих країн шлюбні договори вже давно стали нормою, і це зовсім не заважає людям бути щасливими у шлюбі, разом із тим позбавляючи їх багатьох неприємних моментів при “з'ясуванні стосунків”. На сьогодні така можливість є і в українських пар. Чи користуватись нею - особиста справа кожної людини, справа ж юристів - забезпечити реалізацію такої можливості.

Укладення шлюбного договору - це можливість запобігти непотрібним і небажаним конфліктним ситуаціям та суперечкам, а також певною мірою, гарантія уникнення укладання шлюбу з розрахунку та фіктивних шлюбів. Шлюбний договір може вирішити багато проблем, які чекають на молодят в майбутньому. Навіть у закоханих їх може з'явитись безліч, адже ніхто від цього не застрахований. І шлюбний договір - не панацея від усіх сімейних негараздів, але мабуть усім варто захистити свої інтереси таким чином.

Розділ 3. Аліментні правовідносини та їх види

3.1 Аліментні зобов'язання подружжя

Взаємний обов'язок подружжя матеріально підтримувати одне одного є не лише моральним але й правовим. Проте слід мати на увазі, що відповідно до ст. 32 КпШС України такі відносини виникали між чоловіком і жінкою, які перебувають чи перебували у зареєстрованому шлюбі, а не фактичних шлюбних відносинах. Проте Сімейний кодекс передбачає можливість отримання аліментів і від подружжя, які проживають спільною сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою. Аналогічно між такими особами виникає спільна сумісна власність, якщо інше не передбачено договором між ними.

Аліментні правовідносини носить особистий характер і це обумовлюється тим положенням, що внаслідок смерті аліментно-управомочної чи аліментно-зобов'язаної особи аліментні зобов'язання припиняються. Права на аліменти не можуть бути передані будь-якій іншій особі [69,112].

Аліментні правовідносини - це довготривалі правовідносини, і тому в будь-який момент уповноважена особа може вимагати їх стягнення, незалежно від того, який строк минув з моменту виникнення аліментного зобов'язання.

Оскільки аліментні зобов'язання встановлені законом, то вони не можуть бути припинені за угодою сторін, а припиняються тільки тоді, коли відпадають умови, що є необхідною передумовою аліментного зобов'язання. Хоча подружжя може домовитись між собою не стягувати аліменти, але це не значить, що аліментне зобов'язання припиняється - воно продовжує існувати. За сімейним законодавством подружжя зобов'язані матеріально підтримувати один одного. Таке зобов'язання виникає у подружжя з моменту реєстрації шлюбу. При цьому не має значення, проживають подружжя разом чи окремо. В разі відмови у такій підтримці, один з подружжя, якому необхідна матеріальна допомога і який є непрацездатним, а також дружина в період вагітності та протягом 3-х років після народження дитини (і також один із подружжя протягом усього часу перебування у відпустці по догляду за хворою дитиною, на весь час перебування у такій відпустці, але не більше як до досягнення дитиною шестирічного віку), мають право через суд отримувати аліменти від іншого з подружжя, якщо останній спроможний їх надати. Згідно із п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм кодексу про шлюб та сім'ю України" від 12 червня 1998 р. № 16, правом на стягнення аліментів користується також будь-хто із батьків, який у зв'язку з доглядом за спільною дитиною-інвалідом віком до 18 років чи спільною дитиною інвалідом першої групи з дитинства був вимушений залишити роботу або не працює і потребує матеріальної допомоги [16,196]. Це правило при певних умовах зберігається і після розірвання шлюбу. Обов'язок матеріального утримання виникає тільки у подружжя, шлюб яких був зареєстрований у встановленому законом порядку. Фактичне співжиття чоловіка та жінки не породжує між ними правових відносин чоловіка та дружини та не викликає юридичного обов'язку утримувати один одного.

Фактичне припинення шлюбних відносин за наявності зареєстрованого, нерозірваного у встановленому порядку шлюбу, не звільняє від обов'язків надання матеріальної підтримки одному з подружжя. Не має при цьому значення тривалість строку роздільного проживання подружжя.

Право вимагати матеріального утримання має непрацездатний з подружжя, який є нужденним.

Непрацездатним є один з подружжя, який досяг пенсійного віку (жінки - 55 років, чоловіки - 60 років), а також які є інвалідами І або II групи. Той з подружжя, який є непрацездатним, повинен одночасно потребувати матеріальної допомоги.

Нужденність одного з подружжя встановлюється за допомогою співставлення його доходів та потреб. Один з подружжя може бути визнаний таким, який потребує допомоги, як при відсутності у нього засобів до існування, так і при недостатності цих засобів. Тому питання про нужденність розглядається судом стосовно до конкретного випадку. Не може, наприклад, бути визнаний нужденним один з подружжя, хоча він отримує невелику пенсію, але має значний внесок в ощадному банку.

Однак, як зазначається у ч. 2 п. 21 згаданої вище постанови можливість одержання одним із подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, утримання від дітей, не може бути підставою для відмови у позові до іншого подружжя, а лише враховується при визначенні розміру аліментів [16,118]. Сама по собі непрацездатність при відсутності ознаки нужденності, також як і нужденність одного з подружжя в разі його працездатності, недостатня для присудження матеріального утримання.

У законі особливо підкреслюється право на матеріальне утримання дружини під час вагітності та протягом 3-х років після народження дитини, якщо чоловік в спромозі його надавати, а дружина потребує допомоги.

На підставі чинного Сімейного кодексу України один з колишнього подружжя, який потребує матеріальної допомоги, також має право на утримання, якщо він став непрацездатним протягом одного року після розірвання шлюбу. При цьому закон не встановлює причину виникнення непрацездатності одного з подружжя залежно від факту перебування у шлюбі. Один з подружжя може стати непрацездатним після розлучення як внаслідок загальної хвороби, так і досягши пенсійного віку.

Якщо подружжя перебували тривалий час у шлюбних відносинах, суд має право стягнути аліменти на користь одного з колишнього подружжя і в тому випадку коли він досяг пенсійного віку не пізніше п'яти років з моменту розірвання шлюбу.

Наприклад, громадянин К. розлучився з громадянкою У., коли останній було 52 роки і вона була працездатна. К. був будівельником, сім'я часто змінювала місце проживання, і У. не мала можливості виробити необхідний для отримання пенсії трудовий стаж. На підставі закону (ч. 2 ст. 32 КпШС України), по досягненні 55 років (пенсійного віку) У. мала право звернутися до суду з позовом про стягнення з К. аліментів, і цей позов повинен бути задоволений за умови, що колишній чоловік з урахуванням його матеріальних та сімейних умов в змозі буде їх сплачувати [65,93].

Потрібно сказати, що згідно із ч. З ст. 49 КпШС визнання шлюбу недійсним саме по собі не позбавляло того з подружжя, який під час цього шлюбу став непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, права на одержання утримання, якщо вони не знали й не могли знати про наявність перешкоди до укладення шлюбу.

Обов'язки подружжя по взаємному утриманню не обмежені ніякими строками. Для стягнення аліментів не має значення, коли один з подружжя став непрацездатним - до шлюбу чи під час перебування в ньому.

Більш того, закон захищає права тих осіб, які після довгих років сумісного життя розривають шлюб. У такому випадку було б несправедливим залишати без необхідної підтримки того з подружжя, який протягом тривалого часу віддавав багато зусиль сім'ї, вихованню дітей, домашньому господарству, внаслідок чого не набув необхідного трудового стажу для нарахування пенсії. Саме тому той з подружжя, який користувався працею іншого, зобов'язаний надавати йому матеріальну допомогу. Закон не передбачає, що слід розуміти під довгим часом шлюбних відносин, тому це питання в кожному конкретному випадку розглядає суд і, як правило, такий трок встановлюється в 15-20 років. У випадках, коли непрацездатність одного з подружжя виникла внаслідок протиправних дій іншого з подружжя (нанесення побоїв та ін.), присудження засобів на користь потерпілого проводиться не за нормами шлюбно-сімейного права, а за нормами цивільного права.

Законом передбачено, що аліменти присуджуються з моменту пред'явлення позову. Він може бути пред'явлений як за місцем проживання стягувача аліментів, так і за місцем проживання відповідача. Якщо місце проживання відповідача невідоме, то суд має право винести ухвалу про його розшук, який проводиться органами міліції. Витрати по розшуку суд стягує з відповідача на користь держави.

На думку 3. Ромовської у Сімейному кодексі України передбачена норма, за якою право на аліменти може виникати і тоді, коли особа стала непрацездатною після одного року з моменту розірвання шлюбу, але її непрацездатність була наслідком протиправної поведінки того, з ким вона перебувала у шлюбі [58,45].

Відповідно до ст. 80 СК розмір аліментів, що стягуються на користь одного з подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, визначається судом у частці від заробітку (доходу) другого з подружжя і (або) у твердій грошовій сумі. Розмір аліментів суд визначає з урахуванням можливості одержання аліментів від повнолітніх дочки, сина, батьків з урахуванням інших обставин, що мають істотне значення. При цьому до цих сум включається вартість натуральних видач з урахуванням матеріального і сімейного становища обох сторін, а також можливості отримання аліментів від дітей. При цьому можливість одержання утримання від дітей для одного з подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, не звільняє другого з подружжя від сплати аліментів. Врахування сімейного стану означає необхідність визначення розміру аліментів залежно від кількості членів сім'ї у цього подружжя, їх віку, здібності самостійно заробляти для себе засоби до існування та утримання себе і інших осіб.

Зміни матеріального чи сімейного становища одного з подружжя, який сплачує або одержує аліменти, можуть значно вплинути на ступінь його забезпеченості засобами до існування. Це дає право зацікавленій особі звертатися до суду з вимогою про зміну розміру аліментів.

У силу ст.83 СК України суд може звільнити одного з подружжя від обов'язків утримувати іншого, який є непрацездатним та потребує матеріальної допомоги або обмежити цей обов'язок визначеним строком. Однією з умов такого звільнення є нетривале перебування подружжя в шлюбних відносинах. Законом не встановлено, який шлюб потрібно вважати нетривалим. Це з'ясовується судом залежно від конкретних обставин справи, але у всякому разі, судова практика виходила з того, що такий строк , який прямо передбачений ч.3 ст.76 СК має бути мінімальним - десять років спільного проживання у шлюбі.

Не породжує права на матеріальну підтримку і негідна поведінка в шлюбних відносинах того з подружжя, який потребує матеріальної допомоги. Сімейні відносини будуються на добровільному шлюбі, взаємній любові та дружбі, повазі всіх членів сім'ї. З цього випливає, що коли один з подружжя не сприяв зміцненню сім'ї, а навпаки, руйнував її, несумлінно ставився до сімейних обов'язків, то покладати на іншого з подружжя обов'язок утримувати його було б несправедливо.

Не виникає права на матеріальну підтримку в тих випадках, коли непрацездатність того з подружжя, який потребує матеріальної допомоги, стала наслідком зловживання спиртними напоями, наркотичними, токсичними засобами або скоєння ним злочину.

Під час затримання громадянина Н., який скоїв злісне хуліганство, йому були спричинені тілесні ушкодження, внаслідок яких настала інвалідність II групи. Розірвавши шлюб із своєю дружиною, Н. пред'явив до неї позов про стягнення аліментів, тому що в зв'язку з непрацездатністю та нужденністю у нього не було засобів до існування. Рішенням суду в задоволенні цього позову було відмовлено та підкреслено, що в даному випадку непрацездатність Н. виникла в результаті припинення його протиправних дій [65,94].

Правила про звільнення одного з подружжя від обов'язків утримувати другого або обмеження цього обов'язку визначеним строком (на розгляд суду) мають бути застосовані судом при розгляді справ по взаємному утриманню як під час перебування подружжя в шлюбі, так і після його припинення. В силу ст. 85 та ст.87 СК України право одного з подружжя на утримання припиняється у випадках:

а) поновлення одного з подружжя, який потребував матеріальної допомоги, в працездатності або коли він перестає потребувати матеріальної допомоги. Таким чином, якщо цей з подружжя стає працездатним або коли він отримує засоби з інших джерел (спадщина, призначення пенсії), які забезпечують його матеріальні потреби, відпаде підстава для стягнення аліментів;

б) укладення нового шлюбу одним з подружжя, який є непрацездатним та потребує матеріальної допомоги.

Питання про припинення прав одного з подружжя на утримання вирішує суд за позовом того з подружжя, з якого стягуються аліменти. У зв'язку з тим, що строки позовної давності за вимогою про стягнення аліментів не встановлені, з позовом про це (за наявності перелічених вище умов) можна звернутися незалежно від того, який час пройшов з моменту виникнення права на аліменти. Ще одне, на що хотілось звернути увагу, це аліментні зобов'язання подружжя при наявності шлюбного контракту.

Як зазначається у ч. 4 ст. 93 СК умови шлюбного контракту не можуть ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. І, відповідно, умови шлюбного контракту (як і будь-якої іншої угоди), не можуть обмежувати прав будь-якого подружжя в аліментних правовідносинах.

Однак, як наголошується в літературі, інститут шлюбного контракту, на жаль, недосконало розроблений у науці сімейного права України. Тому тут потрібно більш детально його розробити і, відповідно, врегулювати на законодавчому рівні. На наш погляд, шлюбний контракт доречно було би прирівняти (в основних рисах) до договору заповіту. І в тому випадку, коли між подружжям був би укладений шлюбний контракт, відносини (в тому числі і аліментні) між ними врегулювались би його положеннями, а не законом.

подружжя право аліменти майно

3.2 Аліментні правовідносини батьків та дітей

Шануй батька свого і матір - це перша заповідь з обітницею, щоб тобі добре було і щоб ти на землі був довголітнім. А й ви, батьки, не дратуйте дітей ваших, виховуйте їх у послусі й напоумленні Господньому (Еф. 6. 1-4).

Як сьогодні актуальні ці заповіді із Біблії. І якщо би людство їх виконувало, то не було би потреби у правовому врегулюванні аліментних відносин між батьками та дітьми. Однак, сьогодні, мабуть, основну групу аліментних відносин складають аліментні зобов'язання батьків і дітей. Потрібно сказати, що аліментні правовідносини між батьками і дітьми мають триваючий характер. Тому право на аліменти у дітей існує протягом усього часу поки вони є неповнолітніми, а повнолітні - нужденні непрацездатні; батьків - у випадку їх непрацездатності та нужденності [72,260].

Однак, слід зауважити, що, як зазначається в літературі, виникнення взаємних прав та обов'язків по утриманню між батьками і дітьми потрібно підтвердити відповідним документом, що встановлює походження дітей від батьків (кровна спорідненість).

Таким документом є свідоцтво про народження, видане органом реєстрації актів цивільного стану, де чоловік і жінка записані в якості батька і матері. Цей запис здійснюється на підставі свідоцтва про шлюб, при спільній заяві батьків або на підставі судового рішення про встановлення батьківства.

Закон розрізняє дану групу аліментних зобов'язань, і виділяє, зокрема, такі:

- аліменти на утримання неповнолітніх дітей;

- аліменти на утримання повнолітніх дітей;

- аліменти на утримання батьків.

Розглянемо кожен вид окремо.

Згідно із ч. 2 ст. 51 Конституції України батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Це положення Конституції України більш детально регламентується ст. 180 СК України.

Обов'язок утримувати дтитину є рівною мірою обов'язком як матері, атк і батька. Прочому обов'язком особистим, індивідуальним, а не солідарним. Тому, якщо , наприклад, дитина проживає в опікуна, суд не може присудити аліменти лише з матері, надавши їй право регерсу до батька. Обов'язок батьків утримувати дитину не залежить від їхнього віку. Так, визнання будь-кого з батьків недіжєзданим не припиняє їх обов'язку утримувати дитину. У цій ситуації аліменти стягуватимуться з їхньої пенсії чи іншого доходу на загальних підставах.

Реєстрація шлюбу з дитиною не робить її повнолітньою, а отже, не є підставою для припинення аліментного обов'язку щодо неї.

У випадку засудження матері, батька до позбавлення волі, ця обставина не припиняє їхнього аліментного обов'язку, але може ускладнити можливість його добровільного чи примусового виконання. Лише смерть матері, батька або оголошення иїх померлими припиняє їх обов'язок утримувати дитину. До спадкоємців ні за законом, ні за заповітом аліментний обов'язок перейти не може. У випадку зникнення дитини, визнання її безвісно відсутньою виконання рішення суду про стягнення аліментів має бути зупинене. Смерть дитини, оголошення її померлою припиняє аліментний обов'язок батьків.

Проте дуже часто в практиці трапляються випадки, коли дитина проживає з кимось одним із розведеного подружжя. В цьому випадку важко домовитися у якій формі той, хто проживає окремо від дитини, добровільно братиме участь у її утриманні. В одній ситуації інтересам дитини може відповідати надання утримання виключно у грошах, у іншій - частково у грошах, частково у натурі. Згідно чинного Сімейного кодексу примусовий порядок стягнення аліментів має бути способом захисту, а не способом зведення рахунків.А тому, якщо батько добровільно сплачує дитині аліменти в сумі, достатній для задоволення її розумних потреб, у позові матері про примусове стягнення аліментів має бути відмовлено.

Аліменти на утримання неповнолітньої дитини сплачуються на користь тієї особи, яка фактично здійснює виховання та її утримання. Таким чином, як зазначається у літературі, якщо дитина виховується матір'ю, то аліменти сплачує батько на її користь; якщо дитина виховується батьком, то аліменти сплачуються матір'ю на користь батька; якщо дитина виховується у третіх осіб (діда, баби тощо), то аліменти стягуються з обидвох батьків на користь цих осіб [68,144].

Сімейний кодекс України, за словами 3. Ромовської, пропонує у цій сфері кардинальні зміни: розмір аліментів у кожному випадку визначатиме суд сам, з врахуванням різних обставин, в тому числі і матеріального становища самої дитини, як це є у державах Західної Європи, де закон не встановлює фіксованої частки аліментів, а надає тут ініціативу суду. Крім цього Сімейний кодекс надає суду право присуджувати аліменти у визначеній ним частці від доходу батька або у твердій грошовій сумі [59,68].

Оскільки розмір аліментів у разі спору у всіх випадках встановлюється судом, у статті 182 СК подається перелік найбільш вагомих обставин, які мають братися до уваги при визначенні розміру аліментів на дитину.

Однак згідно із ч. 3 ст. 182 СК розмір аліментів може бути зменшений. Зменшення розміру аліментів та звільнення від їх сплати здійснюється лише судом і тільки за проханням того з батьків, з якого проводиться стягнення.

До найважливіших підстав зменшення розміру аліментів слід віднести наявність у того з батьків, який зобов'язаний платити аліменти, інших неповнолітніх дітей, які при стягненні елементів у встановленому ст. 182 СК розмірі виявились б менш забезпеченими матеріально ніж діти, які одержують аліменти.

Тут законодавець має на увазі випадки, коли інші неповнолітні діти про живають разом із платником аліментів і на них аліменти не стягуються.

Згідно із ч. 2 п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм кодексу про шлюб та сім'ю України" від 12 червня 1998 р. № 16 зменшення розміру аліментів з тих підстав, що у позивача є інші неповнолітні діти, які при стягненні аліментів у встановленому законом розмірі виявились би менше забезпеченими матеріально, допускається, коли частка заробітку позивача, що припадає на нього, дітей, які живуть з ним, та інших непрацездатних членів сім'ї, яким він за законом зобов'язаний надавати утримання, є меншою від розміру частки присуджених з нього аліментів. При визначенні розміру зазначених часток не беруться до уваги інші джерела одержання дітьми утримання, заробіток дружини платника аліментів (так само, як і заробіток стягувача та його дружини), а також пасинки, падчерки й вихованці, коли відповідно до ст. 95 КпШС вони не мають права на одержання аліментів від даної особи [46,127].

Інша ситуація складається тоді, коли платник сплачує аліменти на утримання неповнолітніх дітей від різних матерів за кількома рішеннями (постановами) суду (судді) і сума аліментів в цілому перевищує розмір, встановлений ст. 82 КпШС або ж мінімальниій, який передбачений ст. 182 ч. 2 СК. У такому випадку платник аліментів вправі пред'явити позов до кожного із стягувачів про зниження розміру, а суд повинен знизити розмір аліментів відповідно до визначеної в законі частини, тобто незалежно від врахування матеріального становища відповідача і неповнолітніх дітей, що з ним проживають. Наприклад, платник сплачує аліменти за двома рішеннями суду по 1/4 заробітку на кожну дитину. За його позовом суд повинен провести зниження із врахуванням того, що на двох неповнолітніх дітей він повинен сплачувати 1/3 заробітку (доходу) і таким чином кожну із них встановити аліменти в розмірі 1/6 заробітку (доходу) [15,116].

Розглядаючи справи про зменшення аліментів на утримання дітей від різних матерів, суд повинен з'ясувати, чи не створена така ситуація з метою зниження на користь дітей, з якими відповідач не проживає. Іноді на практиці зустрічаються випадки, коли пред'являються позови про стягнення аліментів на утримання дітей, з якими відповідач проживає і фактично їх утримує, тільки для того, щоб добитись зниження розміру аліментів, що сплачуються на користь дітей від іншої матері.

Суд також вправі знизити розмір аліментів, коли платник є інвалідом першої або другої групи. Таке зниження допустиме за умови, що стягнення аліментів у передбачених законом розмірах може значно вплинути на матеріальне становище інвалідів. Повне звільнення інвалідів від сплати аліментів законом не передбачено. Таким чином, підставою для зниження розміру аліментів в даному випадку є не сама інвалідність, а зумовлені нею труднощі у задоволенні потреб платника. Тому, якщо, попри інвалідність матеріальне становище платника дозволяє виплачувати аліменти у встановленому законом розмірі, то не має підстав для їх зниження.

Суд також вправі знизити розміри аліментів, якщо діти працюють і мають достатній заробіток. Тут маються на увазі діти, що досягнули 16-річного віку, тобто працездатного віку. У таких випадках стягнення аліментів у повному обсязі не завжди є доцільним і виправданим, оскільки дитина може бути краще забезпечена матеріально за рахунок заробітку, дивідендів, інших доходів, а тому тим меншу суму аліментів вона може отримати.

Також слід зазначити, що згідно із абзацом 4 ч. 2 п. 17. згаданої вище постанови позов про зменшення розміру аліментів може бути пред'явлений не тільки до батька з яким живе дитина, а й до інших осіб, на користь яких стягуються аліменти на її утримання (до діда, баби, брата, сестри тощо).

Враховуючи те, що батьки несуть рівні обов'язки по утриманню своїх дітей у тих випадках, коли останні залишаються при кожному з них, суд визначає розмір аліментів з одного з батьків на користь іншого, менш забезпеченого, в частковому відношенні до заробітку платника в межах передбаченої ч. 1 ст. 183 СК відповідної частки, а за неможливості або при утрудненні стягнення їх у такий спосіб - у твердій грошовій сумі, яка не повинна перевищувати цих меж, які визначені ч.2 ст. 182 - на одну дитину не може бути меншим розмір аліментів за неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Однак, при цьому потрібно мати на увазі, що закон дає право суду у такій ситуації лише знизити розмір аліментів, а не повністю звільнити батьків від їх сплати незалежно від того, який розмір заробітку неповнолітнього.

У тих випадках, коли неповнолітні діти за рішенням органів опіки та піклування або суду влаштовані в дитячі заклади, суд, відповідно до ст. 193 СК може стягнути з батька кошти на їх утримання в розмірах, встановлених ст. 183 СК. Зазначені кошті і призначені дітям державні пенсії та допомога перераховуються на особисті рахунки цих дітей в кредитно-фінансових установах відповідно до ч.3 ст. 193 СК.

Якщо діти знаходяться на повному утриманні держави, або громадської організації, то відповідно до ч.2 ст. 193 СК та ст. 245 СК адіміністрація дитсячого закладу чи закладу охорони здоров'я здійснює щодо дитини, яка в цьому закладі проживає, функції опікуна чи піклувальника. Тому адміністрація може пред'явити від імені дитини позов до батьків про стягнення аліментів, якщо вони не беруть участі в її утриманні.

Так, з гр. А. стягувались аліменти у розмірі 1/4 усіх видів заробітку на сина Сергія в користь його колишньої дружини М. У 1999 р. А. пред'явив позов до М. про звільнення від сплати аліментів, так як його син Сергій у 2005 р. був поміщений у дитячий будинок - інтернат для розумово відсталих дітей, де знаходився на повному державному забезпеченні. Суд відмовив А. у позові, а судова колегія у цивільних справах обласного суду його скаргу відхилила. При розгляді цієї справи в президії обласного суду було встановлено, що відмова у позові А. є необґрунтованою, оскільки М. використовувала гроші, що надходили в якості аліментів, не за призначенням.

Мова тут йде про аліменти, що стягуються на утримання дітей на користь одного з батьків або особи, що її замінює (опікуна, піклувальника, особи, що фактично виховує дитину, які несуть відповідальність за виховання дитини, і про ті випадки, коли ці діти для продовження навчання або отримання спеціальності знаходяться у спеціальних навчальних закладах.

Батьки чи особи, що їх заміняють, при яких знаходилася дитина до розміщення її в зазначений заклад, вправі одержувати аліменти від іншого батька, якщо суд не звільнить останнього від цього обов'язку.

Виносячи рішення про зниження розміру аліментів чи про звільнення одного з батьків від їх сплати, суд повинен виходити з матеріального та сімейного стану одного з батьків і враховувати рівень матеріального забезпечення дитини, що знаходиться на утриманні держави чи громадської організації (потреби на відпочинок, одяг, витрати батька, що відвідує дитину, і т. п.).

Стягнення аліментів у ново визначеному розмірі здійснюється з дня вступу в силу судового рішення. Однак, якщо до пред'явлення виконавчого листа з відповідача були проведені стягнення в раніше встановленому розмірі, то зайво стягнена сума не підлягає поверненню і не може бути перенесена в рахунок майбутньої сплати.

Питання про стягнення витрат на утримання дітей, поміщених у дитячі заклади, регулюється дещо особливо ст.193 СК. Закон має на увазі дитячі заклади, адміністрація яких у силу ст. 245 СК виконує обов'язки опікунів і піклувальників щодо таких дітей.

Розміщення дітей, позбавлених батьківського догляду, у дитячі заклади, тобто в дитячі будинки і будинки дитини, на повне державне утримання в зв'язку з тим, що батьки не виконують своїх обов'язків по їх вихованню (наприклад, у випадку позбавлення батьківських прав і т. п.), не звільняє батьків від обов'язку нести витрати на їх утримання.

Ці витрати стягуються у вигляді аліментів на користь названих установ у розмірах, встановлених ст.183, ст.184 СК тобто в частині заробітку одного з батьків, а при наявності умов, передбачених у ст.182 СК та у твердій грошовій сумі , передбаченій статею 184 СК.

Ст. 193 СК у даному випадку не має на увазі дитячі заклади, де за утримання дітей з батьків стягується визначена плата (школи-інтернати, дитячі сади і т.п.).Крім цього на особистий рахунок дитини перераховуються тако державні пенсії, інші види допомоги та відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника.

Аліменти стягуються з кожного з батьків, тобто як з батька, так і з матері, за винятком випадків, коли вони звільнені за законом від внесення плати за утримання дітей. За попереднім КпШС від такої плати були звільнені самотні матері, а також батьки, що помістили дітей у спеціалізовані заклади в зв'язку з їхніми дефектами у фізичному чи психічному розвитку тощо. Сімейний кодекс такої підстави звільнення не передбачає. Натомість втановлено іншу, також єдину підставу для звільнення матері і (або) батька від аліментного обов8язку - високий матеріальний рівень доходів дитини, який забезпечує задоволення її потреб за рахунок власних коштів.