Размещено на http://allbest.ru/

Размещено на http://allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Навчально-науковий інститут заочного та дистанційного навчання

Житомирське відділення

КУРСОВА РОБОТА

з навчальної дисципліни:”Адміністративне право”

на тему № 6:” Вдосконалення правового статусу органів виконавчої влади (у контексті адміністративної реформи)“

Виконав: Дубовий Павло Миколайович

Житомир 2011



ЗМІСТ

• ВСТУП
• 1. Поняття та види органів виконавчої влади
• 2. Вищі і центральні органи виконавчої влади
• 3. Місцеві органи виконавчої влади
• 4. Концепція адміністративної реформи щодо вдосконалення структури і змісту діяльності органів виконавчої влади
• Висновки
• Література
• 

ВСТУП

За Конституцією України державна влада реалізується за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову гілки влади. Цей загальновизнаний у світовій державотворчій практиці принцип став своєрідною альтернативою пануванню у нас у минулому тоталітаризму партійно-державної влади. Втілення в життя даного принципу обумовлює необхідність виявлення умов ефективного функціонування виконавчої влади, визначення конституційних засад її організації, функціонального і структурного впорядкування тощо. Ці питання набувають ключового значення в ході державно-правового розвитку країни, підготовки на основі нової Конституції законодавчих актів, що розвивають і деталізують конституційні ідеї, положення і вимоги.

Адже саме сьогодні вихід нашого суспільства із системної кризи потребує такої організації виконавчої влади, яка б забезпечувала істотне підвищення дієвості та ефективності державного управління. Насамперед в тих сферах, де переважає державна власність, здійснюється правоохоронна діяльність держави.

Відповідно до ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

Серед органів державної влади важливе місце посідають органи виконавчої влади, що здійснюють функції державного управління економічним, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом. Від результатів діяльності цих органів понад усе залежить соціально-економічний та політичний стан країни. Саме ці органи виступають основним суб'єктом адміністративного права.

1. Поняття та види органів виконавчої влади

виконавчий влада адміністративний державний

В адміністративно-правовій науці під органом виконавчої влади визнається частина державного апарату (організація), яка має дну структуру та штат службовців і в межах встановленої компетенції здійснює від імені і за дорученням держави функції державного управління в економічній, соціально-культурній, адміністративно-політичній сферах суспільного життя. Це поняття має найбільш вагомі ознаки органів виконавчої влади. Такі органи є державними і разом з органами законодавчої та судової влади складають єдиний державний апарат. Тому органи виконавчої влади мають усі найважливіші ознаки державних органів, але, крім того, вони мають і власні специфічні риси, які обумовлені завданнями та особливим характером державного управління. Органи виконавчої влади створюють і свій власний апарат -- апарат державного управління, який належить до складних самоврядних систем. Він являє собою цілісне утворення, яке складається з великої кількості різноманітних частин -- окремих органів та їх структурних підрозділів.

Органи виконавчої влади реалізують функції держави, виконуючи положення Конституції та законів України, актів Президента України, а також нормативні акти органів державного управління вищого рівня.

Кожен орган виконавчої влади, діючи від імені та за дорученням держави, має певний правовий статус, виступає носієм відповідних повноважень юридично-владного характеру, реалізація яких забезпечує йому досягнення мети виконавчо-розпорядчої діяльності. Органи виконавчої влади наділяються необхідною оперативною самостійно, що виражається в їх компетенції -- предметах відання, правах, зв'язках, територіальних межах діяльності кожного окремого органу. Компетенція -- це певний обсяг державної діяльності, покладений на конкретний орган, або коло питань, передбачених законодавцем, іншими нормативно-правовими актами, які він має право вирішувати в процесі практичної діяльності (коло питань, що вирішуються міністерством, визначається у положенні про відповідне міністерство; відомством -- у положенні про відповідне відомство).

Кожен орган виконавчої влади має офіційне найменування та повноваження використовувати різні атрибути з державною символікою (гербовим штампом, бланками з офіційними найменуваннями та ін.). Більшість органів виконавчої влади та методи їх діяльності визначаються Конституцією та законами України, актами Президента України.

Діяльність цих органів має вторинний, підзаконний, виконавчо-розпорядчий характер, бо вони здійснюють свої функції на підставі та на виконання закону. Але, реалізуючи свою компетенцію, виконуючи положення законів та правових актів інших державних органів, органи виконавчої влади мають повноваження розпоряджатися з конкретних питань та приймати підзаконні нормативні акти. Отже, в процесі виконавчої та розпорядчої діяльності органи управління діють юридично-владно, застосовуючи різні правові засоби нормотворчого, оперативно-виконавчого (розпорядчого) та юрисдикційного (правоохоронного) характеру.

Будучи частиною державного апарату, органи виконавчої влади мають власну внутрішню структуру та штат службовців. Організаційна структура державного апарату -- це поділ цілого на організаційно відокремлені одиниці та мережа управлінських зв'язків у ньому, особлива форма поділу і кооперації управлінської діяльності, стійка схема розподілу його завдань та функцій.

Орган виконавчої влади становить собою організацію -- колектив людей -- державних службовців, який сформований шляхом їх призначення або конкурсного відбору на посаду для здійснення конкретної виконавчо-розпорядчої діяльності в юридично-владній формі. В рамках колективу даного органу поміж структурними підрозділами і службовцями розподілені повноваження і відповідальність за доручену справу, встановлені та розвиваються різні організаційно-правові зв'язки. Усе це спрямоване на забезпечення ефективної діяльності органів виконавчої влади.

Органи виконавчої влади багато в чому відрізняються від органів законодавчої та судової влади -- своїм цільовим призначенням, функціями, характером діяльності, порядком утворення окремих органів та взаємовідносинами між різними органами, складом службовців та порядком заміщення ними посад, формами та методами здійснення своїх юридично-владних повноважень.

Органи виконавчої влади істотно відрізняються від підприємств, об'єднань, установ, організацій, в тому числі й державних. Головне, чим відрізняються органи виконавчої влади від підприємств, об'єднань, установ і організацій, є те, що перші мають державно-владні повноваження, вони керують об'єктами, до числа яких входять і самі підприємства, об'єднання, установи, які знаходяться ззовні їх, виступають від імені держави; а підприємства, об'єднання, зайняті господарською діяльністю, установи--соціальним обслуговуванням, організації (будівельно-монтажні, житлово-експлуатаційні, шляхові та ін.) будують або експлуатують виробничі чи інші об'єкти.

В органах виконавчої влади, починаючи з центральних і закінчуючи місцевими (районними), всі службовці (за винятком обслуговуючого персоналу, який створює тільки умови для нормального функціонування органу) здійснюють різні функції управління, а їх праця є одним із видів управлінської діяльності. На підприємствах, в установах їх працівники виконують різну за характером роботу. Одна (більша) частина працівників зайнята безпосередньо у виробничому процесі або процесі соціального обслуговування, вона виробляє певну продукцію (матеріальні цінності, послуги). Інша, значно менша частина працівників здійснює управлінську, владно-організаційну діяльність. Ця діяльність не є основною для підприємства (установи), але вона забезпечує, створює належні умови для основної--виробничої діяльності або діяльності з соціального обслуговування.

Підприємства (установи) в цілому не виконують управлінських функцій, такі функції виконує спеціально організована група людей, яку називають адміністрацією підприємства (установи).

Дирекція школи, правління акціонерного товариства, головний лікар поліклініки мають адміністративно-владні повноваження, здійснюють виконавчо-розпорядчі функції усередині даного об'єкта, видають індивідуальні та нормативні акти, які є обов'язковими до виконання працівниками цих підприємств, установ.

Ураховуючи саме ці ознаки, адміністрації державних підприємств, установ також відносять до органів державного управління, називають їх при цьому органами безпосереднього управління або органами предметної компетенції.

Наведене дає можливість зробити висновок про те, що орган виконавчої влади (державного управління) -- це організація, яка є частиною державного апарату, має певну компетенцію, структуру. територіальний масштаб діяльності, утворюється у порядку, встановленому законом або іншим правовим актом, володіє певними методами роботи, наділена повноваженнями виступати за дорученням держави і покликана у порядку виконавчої діяльності здійснювати керівництво економікою, соціально-культурним будівництвом та адміністративно-політичною діяльністю.

Органи виконавчої влади є численними та різноманітними, що обумовлено безпосередньою спрямованістю виконавчо-розпорядчої діяльності. Для кращого вивчення особливостей організації і діяльності органів державного управління, а також виявлення закономірностей у взаємозв'язках окремих органів здійснюють їх класифікацію, в основу якої кладуться різні критерії. Найбільш важливими з них є територіальний масштаб діяльності, обсяг і характер компетенції, порядок вирішення підвідомчих питань, предмет спрямованості компетенції, становище та місце в системі органів.

Залежно від територіального масштабу діяльності органи виконавчої влади поділяють на чотири групи: центральні, органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим (далі -- АРК), міжтериторіальні, місцеві.

Центральними є ті органи виконавчої влади, діяльність яких поширюється на всю територію України. Такі органи реалізують загальне або галузеве управління, здійснюють спеціальний (функціональний) вплив на об'єкти незалежно від їх місцезнаходження на території України. До них належать: Кабінет Міністрів України, міністерства, державні комітети та інші центральні органи виконавчої влади.

До органів виконавчої влади АРК належать: Рада міністрів АРК, міністерства та інші органи виконавчої влади АРК, повноваження яких поширюються на всю її територію. Вони здійснюють загальне або галузеве управління чи виконують окремі спеціальні функції державного управління об'єктами, які розташовані на території АРК, в межах компетенції, визначеної Конституцією і законами України.

Міжтериторіальні органи охоплюють своєю діяльністю певну частину території України, територію декількох адміністративно-територіальних одиниць або територію, межі якої взагалі не залежать від адміністративно-територіального поділу України. Такі органи забезпечують галузеве управління чи здійснення спеціальних функцій на відповідній частині території України (наприклад, військові напрямки, митниці, управління залізниць тощо).

До місцевих органів виконавчої влади належать ті, повноваження яких поширюються на територію певної адміністративно-територіальної одиниці (області, району). Вони виконують завдання загального управління та координації чи функції відповідних центральних органів виконавчої влади на території певної області, району, міста. Це місцеві державні адміністрації, місцеві органи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, наприклад. Харківська обласна державна адміністрація, Управління Міністерства внутрішніх справ по Харківській області, районний відділ освіти тощо.

Від того, який обсяг і характер компетенції мають органи виконавчої влади, вони поділяються на: органи загальні компетенції, органи галузевої компетенції, органи спеціальної (функціональної) компетенції, органи предметної компетенції.

Органи загальної компетенції-- це органи, які в межах підвідомчої їм території здійснюють державне управління та координацію усіх або більшості підпорядкованих чи підконтрольних їм органів галузевої чи функціональної компетенції. Вони несуть відповідальність за стан справ на відповідній території (на всій території Країни, території АРК, області, району, міста). Тому вони здійснюють загальне керівництво і координацію діяльності органів галузевої та функціональної компетенції, підприємств, установ, організацій та інших об'єктів. До органів загальної компетенції належать: Кабінет Міністрів України, Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації.

Органи галузевої компетенції реалізують державну політику у відповідній галузі. Галузь -- це поєднання об'єктів управління під керівництвом відповідного органу виконавчої влади за ознаками виробничої єдності незалежно від їх географічного розташування. Органами галузевої компетенції є: міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні підприємства, встанови, інші структури і тим самим керують певною галуззю (Міністерство оборони, Міністерство освіти і науки, Державний комітет окраїни по водному господарству та ін.), а також місцеві органи цих Міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.

Органи спеціальної (функціональної) компетенції здійснюють керівництво з питань, які мають загальний характер для всіх чи багатьох галузей господарства, соціально-культурного будівництва. Вони координують діяльність галузевих міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, місцевих органів державної виконавчої влади, а також підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчого підпорядкування. До таких органів належать: міністерства, інші центральні органи виконавчої влади (Міністерство економіки, Міністерство Фінансів, Антимонопольний комітет та ін.), а також їх місцеві органи.

Органами предметної компетенції є адміністрації державних підприємств, установ, які керують діяльністю відповідних підприємств, установ.

Залежно від порядку вирішення підвідомчих питань органи виконавчої влади поділяються на єдиноначальні та колегіальні.

На чолі єдиноначального органу стоїть одна особа -- керівник, який має право особисто приймати рішення з усіх основних питань компетенції цього органу. Єдиноначальність забезпечує оперативність керівництва, використання індивідуальних здібностей та досвіду керівників і водночас підвищує їх персональну відповідальність, оскільки на особу керівника лягає відповідальність за діяльність усього органу державного управління. До єдиноначальних належить більшість органів виконавчої влади: міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві органи виконавчої влади.

Проте і в єдиноначальних органах для вирішення найбільш важливих питань створюються колегіальні органи (колегії, науково-технічні, техніко-економічні ради тощо). Вони виконують допоміжні, консультативні функції, оскільки їх рішення затверджуються рішенням керівника або втілюються в життя через рішення керівника.

На чолі колегіального органу стоїть група осіб, які входять до складу цього органу, тобто є організаційно і юридичне оформленими. Основні питання, які віднесені до компетенції такого органу, обговорюються та вирішуються на засіданнях колективно. Для винесення рішення з обговорюваного питання необхідно мати кворум. Рішення в колегіальних органах частіше за все приймаються абсолютною більшістю голосів, тобто коли за дане рішення проголосувало більше половини присутніх членів органу. Як правило, це пов'язано з великим обсягом їх компетенції та широкими завданнями керівництва, які стосуються багатьох галузей та функцій державного управління. Колегіальність дозволяє правильно вирішувати найбільш складні питання керівництва за участю фахівців, з використанням їх досвіду. Тому до колегіальних органів насамперед належать: Кабінет Міністрів України та Рада міністрів АРК, а також деякі інші органи. Але і в цих органах колегіальність доповнюється єдиноначальністю керівників, які особисто вирішують деякі оперативні організаційні питання діяльності очолюваного ними органу.

Залежно від предмета спрямованості компетенції органи виконавчої влади поділяються на:

а) органи управління господарським виробництвом, економікою та сферою соціального обслуговування: промисловістю, сільським господарством, транспортом, зв'язком, внутрішньою торгівлею, житлово-комунальним господарством та побутовим обслуговуванням населення;

б) органи управління соціальним розвитком і культурою: освітою, охороною здоров'я, фізичною культурою та спортом, розвитком науки, культури, соціальним забезпеченням;

в) органи управління в адміністративно-політичній сфері: обороною, державною безпекою, внутрішніми справами, юстицією, зовнішніми стосунками;

г) органи міжгалузевого управління, які здійснюють функції: ціноутворення, статистики, фінансового регулювання, стандартизації, сертифікації та ін.

Якщо брати за критерій класифікації становище та місце в системі органів виконавчої влади, то вони поділяються на вищі та нижчі. Так, обласна державна адміністрація буде нижчою відносно Кабінету Міністрів України, але вищою відносно районної державної адміністрації. Звідси -- підпорядкованість, підконтрольність, підзвітність нижчих органів перед вищими, обов'язковість рішень вищих органів до виконання нижчими.

Слід відзначити, що в системі органів виконавчої влади виділяють структурні ланки трьох організаційно-правових рівнів:

вищий рівень -- Кабінет Міністрів (у функціональній взаємодії з Президентом);

центральний рівень -- міністерства, державні комітети та інші підвідомчі Кабінету Міністрів органи виконавчої влади;

місцевий або територіальний рівень, на якому діють:

органи виконавчої влади загальної компетенції -- Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації;

органи спеціальної галузевої та функціональної компетенції, котрі як безпосередньо підпорядковані центральним органам виконавчої влади, так і перебувають у так званому подвійному підпорядкуванні (тобто водночас і відповідному центральному і місцевому органу виконавчої влади).

2. Вищі і центральні органи виконавчої влади

Стаття 113 Конституції України фіксує, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Він відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85, 87 Конституції. Кабінет Міністрів складає свої повноваження перед новообраним Президентом України.

До його складу входять Прем'єр-міністр України, перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри.

Прем'єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради, а персональний склад Кабінету Міністрів призначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра.

Роботою Кабінету Міністрів керує Прем'єр-міністр. Він спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, яка схвалюється Верховною Радою України, згідно з п. 11 ст. 85 Конституції. Прем'єр-міністр України входить із поданням до Президента про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, в межах коштів, передбачених Державним бюджетом на утримання цих органів. Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції:

1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;

6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;

7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

8) організує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;

9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;

10) виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України;

11) видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Акти Кабінету Міністрів підписує Прем'єр-міністр.

Прем'єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Президентові України про свою відставку. Відставка Прем'єр-міністра України має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України. Такі ж наслідки має прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінетові Міністрів. Кабінет Міністрів України, відставку якого прийнято Президентом України, за його дорученням продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України, але не довше ніж шістдесят днів. Прем'єр-міністр України зобов'язаний подати Президентові України заяву про відставку Кабінету Міністрів України за рішенням Президента України чи у зв'язку з прийняттям Верховною Радою України резолюції недовіри.

Структурними підрозділами апарату Кабінету Міністрів України є: Служба Прем'єр-міністра України; Служби віце-прем'єр-міністрів України; Служба Міністра Кабінету Міністрів України; Прес-служба Кабінету Міністрів України; Управління кадрового забезпечення; Управління діловодства; Юридичне управління; Управління з питань місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування; Управління взаємодії з комітетами Верховної Ради України та громадськими політичними організаціями; Управління структурних змін у сфері матеріального виробництва; Управління з питань соціальної політики; Управління з питань науки та гуманітарного розвитку; Управління з питань міжнародного співробітництва та зовнішніх економічних зв'язків; Управління з питань оборонно-мобілізаційної роботи та правоохоронних органів; Відділ з питань державної політики в паливно-енергетичному комплексі; Управління розвитку міждержавних відносин з Російською Федерацією, країнами СНД і статутними органами Співдружності; Відділ з питань розвитку національної економіки; Відділ з питань власності, підприємництва та конкурентної політики; Відділ з питань державних фінансів та розвитку фінансових ринків; Відділ з питань техногенної, екологічної, ядерної безпеки та природокористування; Відділ інформаційних систем; Господарське управління.

До центральних органів виконавчої влади належать ті, що керують відповідними галузями, або здійснюють функціональне (міжгалузеве) управління. Це міністерства, комітети, відомства.

Центральні органи виконавчої влади у своїй діяльності керуються Конституцією та законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, Загальним положенням про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади (затверджено Указом Президента України від 12 березня 1996 р.), а також положеннями про конкретний орган.

Робота центральних органів виконавчої влади спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України (п. 9 ст. 116 Конституції України).

Центральний орган виконавчої влади узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції про вдосконалення законодавства та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України. У межах своїх повноважень міністерство організує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Центральний орган виконавчої влади, у межах наданої державою компетенції, виконує такі функції:

бере участь у формуванні та реалізації державної політики як у цілому, так і за відповідними напрямами, розробляє механізм її реалізації;

прогнозує розвиток економіки у виробничій, науково-технічній, мінерально-сировинній, паливно-енергетичній, трудовій, демографічній, соціальній, фінансовій та інших сферах;

бере участь у розробці проектів Державної програми економічного та соціального розвитку України, Державного бюджету України;

готує пропозиції та бере участь у формуванні та реалізації політики у сфері виконання робіт і поставок продукції для державних потреб;

розробляє цільові перспективні програми, опрацьовує комплекс заходів, спрямованих на поглиблення економічної реформи;

реалізує державну стратегію розвитку відповідної галузі (групи суміжних галузей);

вносить у встановленому порядку пропозиції про зміну умов оподаткування, одержання пільгових кредитів, визначення особливостей приватизації, демонополізації підприємств в окремих галузях;

готує пропозиції про вдосконалення механізму регулювання розвитку економіки, її структурної перебудови, забезпечення ринкової збалансованості, соціального захисту населення, екологічної безпеки;

бере участь у формуванні та реалізації інвестиційної політики виходячи з пріоритетних напрямів структурної перебудови економіки;

розробляє відповідні фінансово-економічні та інші нормативи, механізм їх впровадження, затверджує галузеві стандарти;

вживає заходи, спрямовані на вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності, захист інтересів українських товаровиробників на зовнішньому ринку та розвиток внутрішнього ринку

видає у передбачених законодавством випадках спеціальні дозволи (ліцензії) на проведення окремих видів підприємницької діяльності;

виступає державним замовником наукових досліджень комплексного характеру;

бере участь у підготовці міжнародних договорів України, укладає міжнародні договори міжвідомчого характеру;

здійснює у межах повноважень, визначених законодавством, функції управління майном підприємств, що належать до сфери управління міністерства;

складає макрос економічні та міжгалузеві баланси;

розробляє пропозиції про визначення пріоритетних напрямів розвитку економіки;

бере участь у формуванні та реалізації антимонопольної політики як у цілому, так і за відповідними напрямами (демонополізація економіки, розвиток конкуренції, антимонопольне регулювання, застосування антимонопольного законодавства);

забезпечує виконання завдань мобілізаційної підготовки та мобілізаційної готовності держави у межах визначених законодавством повноважень;

забезпечує у межах своєї компетенції реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у центральному апараті міністерства, на підприємствах, в установах і організаціях, що належать до сфери його управління;

здійснює інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.

Центральний орган виконавчої влади, у межах наданої державою компетенції, має право:

залучати спеціалістів центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, підприємств, установ, організацій (за погодженням з керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції;

представляти уряд України за його дорученням у міжнародних організаціях та під час укладання міжнародних договорів України;

одержувати в установленому законодавством порядку від міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, представницьких органів інформацію, документи і матеріали, а від Державного комітету статистики України -- статистичні дані, для виконання покладених на нього завдань (безоплатно);

скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до його компетенції;

притягати до дисциплінарної відповідальності керівників територіальних органів міністерств, підприємств, установ і організацій, що належать до сфери його управління;

самостійно або за участю роботодавців підприємств недержавної форми власності проводити переговори і укладати галузеві угоди з представниками найманих працівників.

Центральний орган виконавчої влади в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організує і контролює їх виконання. У випадках, передбачених законодавством, його рішення є обов'язковими для виконання іншими центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, представницькими органами, підприємствами, установами і організаціями незалежно від форм власності та громадянами. У разі потреби він може видавати спільні акти разом з іншими центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та представницькими органами.

Центральний орган державної виконавчої влади очолює керівник (міністр, голова, директор), якого призначає Президент України. Він має заступників, які призначаються відповідно до законодавства. Розподіл обов'язків між заступниками провадить керівник. Керівник здійснює керівництво дорученими йому сферами діяльності і несе відповідальність перед Президентом України та урядом України за стан справ у цих сферах, визначає ступінь відповідальності заступників і керівників підрозділів центрального органу виконавчої влади.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції центрального органу виконавчої влади, обговорення найважливіших напрямів його діяльності та розвитку галузі у ньому утворюється колегія у складі керівника, заступників керівника за посадою, а також інших керівних працівників. Членів колегії затверджує Кабінет Міністрів України. Рішення колегії проводяться в життя наказами по центральному органу виконавчої влади.

Для розгляду наукових рекомендацій та інших пропозицій щодо головних напрямів розвитку науки і техніки, обговорення найважливіших програм та інших питань центральний орган виконавчої влади може утворювати науково-технічну (наукову) раду з учених і висококваліфікованих фахівців. Склад такої ради і положення про неї затверджує керівник. У центральному органі виконавчої влади з урахуванням специфіки його діяльності можуть утворюватися й інші дорадчі та консультаційні структури. Склад цих структур і положення про них затверджує керівник. Граничну чисельність і фонд оплати праці працівників центрального апарату органу виконавчої влади затверджує Кабінет Міністрів України. Структуру центрального апарату затверджує віце-прем'єр-міністр України. Штатний розпис центрального апарату і положення про його структурні підрозділи затверджує керівник.

Центральний орган виконавчої влади є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного герба України і своїм найменуванням.

3. Місцеві органи виконавчої влади

Державна адміністрація покликана захищати права і законні інтереси громадян та держави, забезпечувати комплексний соціально-економічний розвиток території та реалізацію державної політики у визначених законодавством сферах управління. Вона діє на засадах законності, гласності, поєднання загальнодержавних і місцевих інтересів, взаємодії з відповідними представницькими органами та органами місцевого самоврядування.

Склад місцевих державних адміністрацій формують їх голови, які призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. При здійсненні своїх повноважень вони відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих Їм відповідними районними чи обласними радами, а також органам виконавчої влади вищого рівня. Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня. Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь. Якщо недовіру голові районної чи обласної державної адміністрації висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради. Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.

Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

1) виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;

2) законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;

3) виконання державних І регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин -- також програм їх національно-культурного розвитку;

4) підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;

7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

До спеціальних органів державної виконавчої влади належать органи, які не віднесені законодавством ні до вищих, ні до центральних, ні до місцевих, проте наділені статусом органа виконавчої влади.

Нині міліція має статус "державного озброєного органа виконавчої влади" (ст. 1 Закону України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 р.). Такий підхід законодавця дозволяє обґрунтовано розглядати міліцію як спеціальний орган у системі державних органів виконавчої влади. З адміністративно-правової точки зору міліція являє собою системну сукупність спеціальних державних підрозділів, частин, установ, які є носіями виконавчої влади і реалізують свою компетенцію у сфері охорони громадського порядку, громадської безпеки і боротьбі зі злочинністю. Вона є найважливішою складовою органів внутрішніх справ. Міліція належить до системи Міністерства внутрішніх справ України і Міністр внутрішніх справ здійснює керівництво всією міліцією держави. Правовою основою діяльності міліції є Конституція України, Закон України "Про міліцію, нормативні акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Міністерства внутрішніх справ України, інших органів виконавчої влади.

Діяльність міліції будується на принципах законності, гласності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості, взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями і населенням. Вона інформує органи влади і управління, населення, ЗМІ про свою діяльність, стан громадського порядку та заходи, щодо його зміцнення. За узгодженням з міліцією засоби масової інформації можуть акредитувати своїх журналістів при її органах. Не підлягають розголошенню відомості, які являють собою державну або службову таємницю.

Завдання і обов'язки, покладені державою на міліцію, виконують різні апарати загальної (територіальної), транспортної і спеціальної міліції, які організаційно належать до складу центральних і місцевих органів внутрішніх справ або є самостійними підрозділами. У підрозділах міліції не допускається діяльність партій, рухів та інших громадських об'єднань, які переслідують політичну мету. При виконанні службових обов'язків співробітники міліції незалежні від впливу будь-яких політичних громадських об'єднань. Державні органи, громадські об'єднання, посадові особи, трудові колективи, громадяни зобов'язані сприяти міліції в охороні громадського порядку і боротьбі із злочинністю.

Основними завданнями міліції є забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; попередження правопорушень і їх припинення; охорона та забезпечення громадського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань та адміністративних стягнень; участь у наданні соціальної, правової допомоги громадянам, сприяння в межах своєї компетенції державним органам, підприємствам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків Міліція виконує свої завдання неупереджено, у точній відповідності з законом. Ніякі виняткові обставини або вказівки посадових осіб не можуть бути підставою для будь-яких незаконних дій або бездіяльності міліції. Для забезпечення громадського порядку співробітники міліції зобов'язані вживати заходів незалежно від свого підпорядкування.

Права і обов'язки, організація роботи та структура підрозділів міліції визначаються положеннями, які затверджуються Міністром внутрішніх справ України. Відповідно до поставлених перед міліцією завдань вона виконує різноманітні за своїм характером і змістом обов'язки, які можуть бути розділені на чотири основні групи: охорона громадського порядку; боротьба із злочинністю; охорона власності і фізичних осіб; попередження правопорушень.

4. Концепція адміністративної реформи щодо вдосконалення структури і змісту діяльності органів виконавчої влади

На сучасному етапі розвитку наша держава потребує перетворень її інститутів, зміни режиму їх функціонування. Важливим елементом процесу перетворень такого характеру виступає державно-правова реформа, та її важлива складова -- реформа адміністративна, яка також зумовлюється об'єктивною необхідністю зазначених перетворень.

Суть реформи полягає в пристосуванні системи управління до змін, які відбулися в суспільстві, створенні системи управління для демократичної держави. Цей процес спрямований не на вдосконалення, а на зміну системи, філософії управління.

Відповідно до Концепції адміністративної реформи в Україні метою адміністративної реформи є поетапне створення такої системи державного управління, що забезпечить становлення України як високорозвиненої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії, дозволить їй стати впливовим чинником в Європі та світі. Її метою є також формування системи державного управління, яка стане близькою до потреб і запитів людей, а головним пріоритетом її діяльності буде служіння народові, національним інтересам.

Концепція адміністративної реформи в Україні визначає напрямки проведення реформи. Перший -- це створення нової правової бази, що регламентуватиме державне управління в Україні. Другий -- це формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення державного управління. Третій -- це кадрове забезпечення нової системи державного управління. Четвертий -- це зміцнення та формування нових фінансово-економічних основ функціонування державного управління. П'ятий -- це наукове та інформаційне забезпечення системи державного управління, формування механізмів наукового та інформаційного моніторингу її функціонування. Лише за умови гармонійного поєднання заходів з реалізації кожного із зазначених напрямів ми можемо говорити про успішне здійснення заходів із реалізації положень адміністративної реформи.

Не можна далі ігнорувати відсутність базових законодавчих актів з управління державою на одинадцятому році нашої незалежності. Діяльність Кабінету Міністрів України й до цього часу не має відповідного законодавчого забезпечення, крім ряду норм Конституції України. У законопроекті про Кабінет Міністрів України необхідно визначити правовий статус Прем'єр-міністра України як голови виконавчої влади, оскільки воно виявилося конституційно невирішеним. Це дозволить скасувати систему колективної відповідальності на вищому урядовому рівні і запровадити персональну відповідальність Прем'єр-міністра України за стан справ в країні.

Потребує чіткого правового врегулювання питання діяльності Президента України в частині його права видавати укази та розпорядження, давати доручення Кабінету Міністрів України і керівникам органів виконавчої влади та внесення до парламенту законодавчих актів, що потребують невідкладного розгляду.

За умови прийняття базових законодавчих актів треба зробити рішучий крок до запровадження принципово нової процедури реорганізації органів державної влади.

Спочатку в основу відповідних рішень Кабінету Міністрів України мають бути покладені попередньо підготовленими науковцями та фахівцями пропозиції щодо функцій та структури майбутніх центральних органів виконавчої влади. Після їх прийняття розробку урядом пропозицій по новій структурі державного управління доцільно поєднувати з підготовкою законопроектів щодо реформування конкретних центральних органів виконавчої влади, а також у разі необхідності внесення змін до Закону України “Про Кабінет Міністрів України”.

По завершенню цієї роботи урядом прийматимуться відповідні рішення і затверджуватимуться проекти законодавчих актів з наступним поданням цих документів до глави держави. На цій підставі Президентом України видаватиметься указ про новий склад Кабінету Міністрів України і подаватиметься до Верховної Ради України пакет відповідних законопроектів. В перспективі доцільно склад Кабінету Міністрів України затверджувати відповідним законом, проект якого разом з іншими законопроектами подаватиметься Президентом України до парламенту. Зрозуміло, що без обговорення цього питання з парламентською більшістю та активної праці у комітетах Верховної Ради України не обійтись. Враховуючи терміновість прийняття цих законопроектів, їх розгляд повинен здійснюватись парламентаріями у невідкладному порядку. Дуже важливо за такою процедурою досягти ситуації, що б глава держави зміг впливати на формування складу вищого органу виконавчої влади виключно на етапі узгодження з Прем'єр-міністром України цього законодавчого акту і підписав цей закон зразу після його прийняття Верховною Радою України. Така правова регламентація зміни вищого центрального керівництва держави зробить її підготовку більш фаховою, менш залежною від кланових або корпоративних впливів та дозволить продемонструвати перед впливовими міжнародними організаціями цивілізоване і національне бачення системи державного управління країною.

Потрібно впровадити функціонування органів державного управління на функціональних, міжгалузевих та соціальних засадах.

Про функціональні засади багато кажуть апологети реформ, але у їхньому виконанні вони залишаються незрозумілими як для громадськості, так і фахівців й на сьогодні. Наведеним засадам відповідатиме структура цих органів із 18-20 міністерств та до 30 відомств та установ, які охоплюватимуть функціональний, міжгалузевий та соціальний напрямки в діяльності Уряду. За міністерствами необхідно залишити управління ключовими, стратегічними або укрупненими, комплексними галузями, а за відомствами -- іншими, більш конкретними, специфічними сферами розвитку держави. Саме реформування двох останніх напрямків було ахіллесовою п'ятою наших урядовців-реформаторів і чим частково пояснюється наші економічні та соціальні провали.

Доцільно вдосконалити роботу центральних органів виконавчої влади, що не входять до складу Кабінету Міністрів України, за одним із наступних шляхів. За першим варіантом доцільно передбачити для їх керівників статус членів Кабінету Міністрів України з правом дорадчого голосу. За другим варіантом можливо визнати їх як органи влади при Кабінеті Міністрів України, які є повноцінними органами державного управління у сфері своєї компетенції і мають право нормотворчої ініціативи на розгляд та обговорення у уряді відповідних нормативно-правових актів. Зазначена пропозиція повинна бути відображена у окремому законодавчому акті про Кабінет Міністрів України або у законі України про центральні органи виконавчої влади.

Реформування структури центрального апарату органів державного управління шляхом запровадження посад державних секретарів з їх необмеженим числом заступників за доволі короткий термін наочно продемонструвало своє бюрократичне обличчя. Тому пропонуємо натомість переглянути здійснене реформування і повернутися до вертикалі заступників міністрів за наступної схеми.

Заступники керівників центральних органів влади повинні призначатися виходячи із певної чисельності працівників цих органів, а не шляхом вигадування їх кількості черговим указом Президента України. Оптимальним співвідношенням тут вважаємо наступну градацію - один звичайний заступник на 200 службовців. Якщо загальна чисельність міністерства або відомства складає в межах 100-200 осіб, то у порядку виключення можливо мати першого та одного звичайного, а у випадку менше 100 осіб - лише одного заступника керівника. Посаду першого заступника керівника пропонуємо мати лише одну, оскільки він буде очолювати апарат центрального органу виконавчої влади, відповідати за кадрову, фінансову та матеріально-технічну політику цього органу влади, тобто його функції у певній мірі будуть подібні функціям існуючого державного секретаря. Такій правовий статус доцільно надати і заступнику керівника центрального органу виконавчої влади, якщо чисельність його працівників буде менше зазначеного випадку.

Далі можна піти одним із двох шляхів - створення під заступником керівника блоку департаментів або управлінь у складі одного департаменту. Перший варіант стосуватиметься міністерств та відомств, що матимуть загальну чисельність понад 400 працівників, а другий - щодо органів влади з меншою від цієї норми чисельністю їх працівників.

Оскільки перший шлях складніший, розглянемо його детальніше. Для забезпечення вимог керованості заступником керівника підлеглими йому структурними підрозділами у вирішенні державних питань доцільно закріпити за ним 2-3 звичайних департаменти. Такий департамент повинен складатись не менш як з чотирьох управлінь,, які будуватимуться за функціональним або міжгалузевим принципом. В залежності від кількості управлінь у певному департаменті, але не менше шести, можуть бути утворена посада заступника начальника департаменту. З метою уникнення зайвої управлінської ланки начальник та заступник начальника департаменту повинні суміщати посади начальників відповідних управлінь. У свою чергу до управління повинні входити не менше трьох відділів, які будуватимуться за функціональним або галузевим принципом. Керівництво управліннями повинно складатися не більше ніж з трьох осіб на самостійних засадах - начальника та одного-двох його заступників. В залежності від кількості відділів, але не менше п'яти, з яких складатиметься певне управління, до цих керівників може додатися ще один або два заступника начальника управління, які за сумісництвом очолюватимуть відповідні відділи. За умови запропонованого реформування чисельність відділу повинна бути у межах 6-10 осіб і його керівництво складатись з двох осіб - начальника та заступника начальника.

У другому випадку утворення департаментів заступник керівника за посадою є його начальником. В залежності від кількості управлінь у конкретному департаменті можуть бути утворені посади заступників його голови за такою нормою - у межах від 4 до 6 управлінь - один звичайний заступник, а у разі більше 6 - перший заступник та заступник керівника департаменту, які суміщатимуть посади начальників управлінь. В усьому іншому схема побудови структурних підрозділів не відрізнятиметься від наведеної вище.

Запропоновані організаційні структури та функціональний підхід необхідно передбачити у Законі України “Про центральні органи виконавчої влади та здійснення ними управління об'єктами державної власності” та положеннях про конкретні центральні владні органи, які вже будуть враховуватимуть вимоги цього закону та їх особливості. Ці положення затверджуватимуться урядом, як і посади керівництва центральних органів виконавчої влади. Зазначені пропозиції значно піднімуть статус Кабінету Міністрів України на відміну нині аморфного уряду, бо він зможе через отриману кадрову і нормотворчу ініціативу реально формувати державну економічну політику.

Важливо запровадити дійсно таку новацію - здійснювати в установленому порядку реформування відповідних органів влади лише по мірі прийняття парламентом передбачених цим пакетом законодавчих актів. Може навіть здатися, що вказана етапність адміністративної реформи містить негативний момент, бо збільшуватиме у часі її проведення, але вона матиме вагоміші, стратегічні за значенням, плюси - це авторство, поступовість і виваженість в цілому реорганізації владних органів. Запропонована процедура дозволить припинити практику, коли реорганізація державних органів влади відбулась, а необхідні правові акти приймаються вже після неї.

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи все вище викладене можна зробити висновок про те, що орган виконавчої влади (державного управління) -- це організація, яка є частиною державного апарату, має певну компетенцію, структуру. територіальний масштаб діяльності, утворюється у порядку, встановленому законом або іншим правовим актом, володіє певними методами роботи, наділена повноваженнями виступати за дорученням держави і покликана у порядку виконавчої діяльності здійснювати керівництво економікою, соціально-культурним будівництвом та адміністративно-політичною діяльністю.

Органи виконавчої влади є численними та різноманітними, що обумовлено безпосередньою спрямованістю виконавчо-розпорядчої діяльності. Для кращого вивчення особливостей організації і діяльності органів державного управління, а також виявлення закономірностей у взаємозв'язках окремих органів здійснюють їх класифікацію, в основу якої кладуться різні критерії.

Слід відзначити, що в системі органів виконавчої влади виділяють структурні ланки трьох організаційно-правових рівнів:

вищий рівень -- Кабінет Міністрів (у функціональній взаємодії з Президентом);

центральний рівень -- міністерства, державні комітети та інші підвідомчі Кабінету Міністрів органи виконавчої влади;

місцевий або територіальний рівень, на якому діють:

Сьогодні життя зумовлює нові вимоги до ефективності організації діяльності даного апарату, які значно підвищені у зв'язку з реальними потребами найповнішого запровадження ідей та положень нової Конституції. Але ці вимоги часто, на жаль, не знаходять адекватного відтворення в офіційній політиці реформування багатьох державних структур та їх кадрового складу. Життєво необхідні зміни в управлінському апараті відбуваються не комплексно, суперечливо, а іноді -- стихійно. Як наслідок, він занадто повільно позбавляється вад минулого часу: ще зберігається бюрократизм в роботі кадрів апарату, посилюється корумпованість певної частини його посадових осіб, поглиблюється розрив між соціальними очікуваннями від створення нових управлінських структур та реально низькою ефективністю їх діяльності.