Размещено на http://www.allbest.ru/

Конституційно-правове забезпечення основоположних прав людини: можливості удосконалення

У статті проаналізовано деякі закономірності становлення та розвитку основоположних прав людини, і з огляду на такі закономірності запропоновано удосконалення юридичних гарантій таких прав.

Ключові слова: права людини, гідність людини, юридичні гарантії.

Необхідність оновлення конституційно-правового забезпечення основоположних прав людини зумовлюється нині в Україні як внутрішньодержавними чинниками, так і факторами міжнародного характеру.

Чимало державних і громадських діячів в Україні, відомих фахівців у галузі прав людини визнають потребу в удосконаленні конституційно-правових норм, які забезпечують основоположні права людини [Див напр.1-3]. До дії внутрішніх чинників приєднуються і фактори міжнародного характеру, передусім: а) збагачення та удосконалення юридичних механізмів захисту прав людини Ради Європи як шляхом прийняття нових інструментів у сфері прав людини (наприклад, прийняття додаткових протоколів до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.), так і через розвиток практики захисту прав людини відповідними органами Ради Європи, в першу чергу, практики Європейського суду з прав людини (далі - Суд з прав людини). Однак членство України у Раді Європи не єдиний чинник необхідності удосконалення норм Конституції України щодо прав людини. З огляду на проголошення однією з стратегічних зовнішньополітичних цілей України її членство у Європейському Союзі (далі - ЄС), гадаємо, окремої уваги потребує дослідження інструментів захисту прав людини ЄС, зокрема, документа, який втілює новели нормативно - правового забезпечення основоположних прав людини, - Хартії основоположних прав людини ЄС. У преамбулі цього документу вказується на необхідність посилення захисту основоположних прав людини у світлі змін у суспільстві, соціального прогресу та наукового і технологічного розвитку, шляхом надання їм більшої чіткості у Хартії [18, с.23].

Перш ніж розглядати конкретні напрямки удосконалення конституційно - правового забезпечення прав людини в Україні, слід, на нашу думку, коротко торкнутися історії зростання значимості феномену основоположних прав людини у правових системах держав сучасного світового співтовариства.

У сучасній зарубіжній науковій літературі висловлюється думка про те, що з часу прийняття Загальної декларації прав людини сформувався феномен, який позначається термінопоняттям "універсальний режим прав людини”. Він включає численні міжнародні конвенції, спеціальні міжнародні організації, які здійснюють моніторинг дотримання відповідних міжнародних документів, а також регіональні системи захисту прав людини. Глобальний режим прав людини призвів до появи значної кількості транснаціональних правозахисних об'єднань та міжнародних неурядових організацій. Висловлюється думка, що права людини все більше стають частиною загальновизнаного знання та колективного розуміння, що складає світовий образ правління. Таким чином, права людини набувають статусу конститутивних складників сучасної та "цивілізованої" державності [4, с.234].

Отже, можна вести мову про те, що основоположні права людини на сьогодні слугують свого роду системою вихідних критеріїв для законодавства та юридичної практики держав сучасного співтовариства - критерії, котрі не вправі ігнорувати жодна з них. З огляду на зростання корпусу міжнародного звичаєвого права за рахунок збільшення прав людини, які отримують статус універсальних, сьогодні жодна держава не може виправдовувати порушення основоположних прав людини, посилаючись на неприєднання її до міжнародних документів з прав людини.

Водночас спостерігається суттєва множина підходів, плюралізм інтерпретацій цього явища, що, ясна річ, не завжди позитивним чином позначається на правозахисній діяльності. Адже передумовою міжнародного моніторингу за станом дотримання прав людини у різних державах, їх співпраці та колективного прийняття рішень у сфері захисту прав людини є досягнення консенсусу в осмисленні закономірностей виникнення, функціонування та розвитку того явища, що відображається терміном "основоположні права людини”.

Сучасний рівень пізнання феномена прав людини, накопичення теоретичних знань та практики захисної діяльності у площині прав людини вимагає упорядкування та узагальнення наукових даних про природу та закономірності становлення та розвитку феномена прав людини, по-перше, на загальнотеоретичному рівні, а згодом - врахування означених положень у процесі конституційно-правового удосконалення основоположних прав та свобод людини.

Розглянемо одну з найбільш поширених у вітчизняній юридичній науці концепцій, згідно з якою визначальною, сутнісною характеристикою поняття прав людини виступає філософська категорія "можливість”.

Чинниками, які спонукають зупинися на аналізі саме цієї концепції, є такі:

1) По-перше, чинна Конституція України у ч.1 ст.22 фіксує положення про те, що "права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними”, а у ч.3 цієї статті - норму про те "при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод”. Відтак, законодавець передбачає можливість зміни, розширення каталогу основоположних прав людини, а це, у свою чергу, обумовлює проблему дослідження залежності прав людини від інших соціальних явищ, приміром таких як, рівень та характер суспільного розвитку.

2) По-друге, інтерпретація прав людини як таких, що ведуть, так би мовити, свій "родовід”, випливають із відповідного суспільства, є характерною для праворозуміння Суду з прав людини;

3) І, нарешті, по-третє, у сучасний лексикон міжнародних відносин з часу публікації у 1993 році Доповіді про суспільний розвиток в рамках прийнятої ООН Програми розвитку ввійшло поняття "безпека людини”, яке використовується як свого роду лакмусовий папір для оцінки "людиномірної” дійсності та реальної дієвості суспільного поступу, який відбувається чи презюмується у відповідній державі [5, p.456].

Розуміння прав людини як її певних соціальних можливостей не є новим і зустрічається з тими чи іншими особливостями у працях таких авторів, як М. Вітрук, М. Заїчковський, М. Кельман, С. Комаров, А. Корнєв, В. Лазарєв, О. Малько, М. Марченко, М. Подберезький, П. Рабінович, М. Строгович, С. Тао.

У цьому дослідженні як робочу пропонується використовувати дефініцію українського фахівця у галузі прав людини П. Рабіновича, за якою "права людини - це певні можливості людини, котрі необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і забезпечені обов'язками інших суб'єктів" [6, с.18].

Права людини та розвиток суспільства. Отож, спробуємо прослідкувати рівні зв'язку між правами людини та суспільним розвитком.

Для суспільствознавства поняття "суспільний прогрес”, "суспільний розвиток” не нові. Вони не лише отримали свою розробку у певних соціально-філософських системах, але використовувалися і використовуються у державах з різними соціально-економічними системами на означення спрямованості суспільних процесів. Нині ж терміно-поняття "розвиток” вживається й у програмних документах міжнародних організацій, зокрема ООН.

Втім, як свідчить досвід багатьох держав, розвиток суспільства - це не самоціль. Типовим прикладом виступає Радянський Союз, де кількісні показники економічного зростання аж ніяк не позначалися прямим чином на умовах життя людини.

На жаль, зразки функціонування держав сьогодення теж наочно демонструють, що досягнення у сукупному суспільному розвитку не завжди супроводжуються позитивними зрушеннями, досягненнями у сфері прав людини, і, відповідно, в результаті неналежного обчислення, вирахування параметрів суспільного розвитку залишається "поза бортом” проблема вразливості, незахищеності індивідів та соціальних груп. Східно-азіатська фінансова криза (яка незабаром перетворилася у всесвітню) наочно ілюструє, як суспільства, котрі в цілому характеризувалися високими показниками суспільного розвитку, виявилися вкрай залежними від мінливих ринкових умов [7, p.22]. У цьому контексті варто звернутися до ч.4 ст.13 Конституції України, де зазначено, що "держава забезпечує. соціальну спрямованість економіки”. Наведене положення, гадаємо, є свідченням того, що розвиток економіки має цінність за умови, коли його результатом виступає зростання рівня соціальної захищеності індивіда в суспільстві.

З метою підвищення дієвості положень Конституції України (зокрема, ч.4 ст.13) спрямованих на гарантування соціальної спрямованості економіки, слід погодитися з думкою про те, що ст.43 Конституції України має бути доповнена положенням такого змісту: "Держава зобов'язана забезпечувати та підтримувати якомога вищий і стабільніший рівень зайнятості, прагнучи до досягнення повної зайнятості її громадян”.

Тільки за умов, коли результатом суспільного розвитку стає покращення умов життєдіяльності людини, її безпеки, розвиток суспільства перетворюється у значно більше, аніж у "зростання внутрішнього суспільного продукту, приватизацію, індустріалізацію” [5, p.456].

Вище вже згадувалося, що у 1993 році в рамках Програми розвитку ООН була підготована Доповідь про суспільний розвиток, де зазначалося, що "нові концепції суспільної безпеки повинні концентруватися на безпеці людини, а не тільки держав” [8]. Для авторів цієї доповіді поняття "суспільна безпека" стосувалося в першу чергу людей і необов'язково держав. Це поняття відрізнялося від традиційного розуміння безпеки як безпеки національної, яке зазвичай мало відношення до проблеми захисту від погроз саме їй та національним інтересам, у той час як суспільна безпека в полі зору своєї уваги має умови життя людини і означає свободу (захищеність) від різного роду загроз її добробуту [4, p.456]. Одним із завдань, адресованих міжнародним організаціям у Програмі розвитку ООН, виступає підвищення рівня безпеки у суспільних середовищах. Це, як зазначають автори згаданої Доповіді, повинно виступати визначальною та об'єднуючою метою міжнародної співпраці [4, p.457]. Видається, що саме права людини можуть значною мірою виступати нормативним вираженням концепції "людської безпеки" у сфері права.

Власне, можна вести мову про те, що категорія "права людини” здатна запровадити більш чітку систему оцінки суспільного розвитку. Втім, сказати, що права людини - це лише система критеріїв оцінки реальної значимості суспільного розвитку, означає проігнорувати той зворотний вплив, який виявився з боку прав людини на суспільство.

"Чисте" поняття суспільного розвитку фокусується на значимості самого процесу розвитку і не завжди надає уваги тому факту, яким чином були досягнуті відповідні результати. Тоді як права людини чітко встановлюють межі тих втрат, які можуть понести індивіди, навіть задля досягнення справді "благородних”, значних за своїми масштабами соціальних цілей [4, p.22].

Принагідно зауважимо, що проблема взаємодії таких феноменів як "права людини” та "суспільний розвиток” є невід'ємним елементом дискурсу між прихильниками і опонентами універсальності концепції прав людини.

Так, стверджується, що права людини стоять на заваді суспільного розвитку, тоді як для держав, що розвиваються, пріоритетним виступає саме суспільний розвиток, а зовсім не права людини. Лише на певній стадії свого розвитку суспільство може собі дозволити запровадження такого інституту як права людини, зокрема прав економічних та соціальних, які задля їх забезпечення потребують значних матеріальних ресурсів відповідного суспільства.

Таке ставлення до прав людини нагадує деякою мірою проблему побудови комунізму в часи існування Радянського Союзу, коли вважалося, що суспільство досягне того рівня розвитку, коли можна буде втілити принцип "від кожного - за здібностями, кожному - за потребами ”.

Отже, права людини захищають індивідів від тих напрямків соціальної політики, які, приносячи користь суспільству загалом, у той же час накладають серйозні тягарі на людей. Неабиякого значення при цьому набувають економічні та соціальні права, які забезпечують необхідні умови життєдіяльності та відкривають для людей можливість безпосередньо здійснювати вплив на процес регулювання суспільного розвитку [7, p. 20].

Нині стан дотримання в Україні основоположних прав людини та конституційних прав громадянина, особливо прав економічних і соціальних, за висновками правозахисних - державних та громадських - організацій не є задовільним.

З огляду на вищевикладені міркування, видається доцільним доповнити ст.21 чинної Конституції України частиною 2 такого змісту: "Усі права і свободи людини є універсальними, взаємопов'язаними, невідчужуваними та непорушними”.

Гадаємо, що таке положення сприятиме вирівнюванню статусу громадянських та політичних прав та свобод людини, з одного боку, з правами соціальними та економічними - з другого, і слугуватиме гарантією запобігання визнання суспільного розвитку самоціллю, ігноруючи при цьому основоположні права та свободи людини.

Особливості детермінації та специфіки тих можливостей, які становлять сутність прав людини. Навіть за умови визнання джерелом прав людини суспільного розвитку залишається відкритою проблема з'ясування особливостей формування змісту тих можливостей, які становлять ці права.

конституційний правовий людина україна

Ведучи мову про детермінованість (певну детермінованість) зазначених можливостей, такі автори, як М. Вітрук, М. Заїчковський, П. Рабінович, С. Тао, А. Корнєв, пов'язують її з рівнем розвитку суспільства, яке виступає соціальним середовищем "народження” й реалізації прав людини. Проте деякі з цих науковців (М. Вітрук, С. Тао) вважають за необхідне зафіксувати такі об'єктивно зумовлені можливості на законодавчому рівні, інші ж (П. Рабінович, М. Заїчковський) дотримуються думки про те, що сама по собі наявність таких соціально детермінованих можливостей - незалежно від їх "державно-офіційної легалізації ” - уже становить права людини. Нарешті, третя група авторів розуміє під правами людини лише такі можливості, котрі визнані як права людини не тільки державою й суспільством, але й міжнародним співтовариством [9, с.28].

Такий "різнобій” у характеристиці детермінації розглядуваних можливостей вимагає, ясна річ, з'ясування декількох додаткових питань. Зокрема видається слушним чітко вирізняти такі явища, як-от: а) суспільство у його традиційному (соціологічному) розумінні, б) державу - певну політичну організацію суспільства та в) міжнародне співтовариство, вплив якого на розглядуваний феномен проявляється через існуючу нині систему міжнародних відносин.

Основним питанням у цьому контексті виступає, на наш погляд, визначення характеру та рівня впливу усіх трьох вищезазначених чинників на ті можливості, котрі, власне, і становлять сутність прав людини. Принципово важливим є і такий методологічний підхід, згідно з яким права людини як певне соціальне явище неодмінно характеризуються певними якісними та кількісними показниками (тобто, відповідно, змістом та обсягом), котрі, вважаємо, теж мають знайти адекватне відображення у самому визначенні поняття прав людини [10, с.7].

Розглянемо більш докладно зазначені показники. Насамперед варто звернути увагу на особливості вживаних термінів. Переважна більшість авторів, які обстоюють розуміння прав людини як можливостей, вживають такий вираз, як "можливості, об'єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку суспільства”. Таке твердження не викликає серйозних заперечень. Проте видається, що цей підхід є дещо однобічним, оскільки фокусує увагу більше на кількісних показниках цього явища, аніж на якісних.

Те, що культурно-ідеологічні, духовно-релігійні, історичні, політичні фактори безпосередньо впливають на характер (зміст та обсяг) можливостей, які складають сутність прав людини, не викликає сумніву. Для прикладу, нагадаємо той усталений підхід, що ним керується Суд з прав людини при знаходженні балансу між індивідуальними правами та публічними інтересами, згадуваними в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Ради Європи 1950 р., - підхід, названий у вітчизняній правовій літературі концептуально-методологічним [11, с.32]. Сутність його полягає у врахуванні ситуацій, обставин, котрі виступають підставами обмеження здійснення прав людини і зафіксовані у відповідних статтях згаданої Конвенції. Чільне місце в системі факторів, які бере до уваги Суд з прав людини у процесі збалансування індивідуальних прав людини та публічних інтересів, відводяться інтересам захисту моральності населення відповідної держави.

Однак зрозуміло, що моральні норми, які панують у тому чи іншому суспільстві, відрізняються і, скоріше, слугують відображенням не стільки рівня, скільки характеру (змісту, напряму) суспільного розвитку.

Так, звернемося до практики обмежування прав людини Верховним Судом США. Згадаймо "гучний” свого часу прецедент, коли Верховний Суд США розглядав справу щодо надання дозволу на проходження колони прихильників партій нацистського спрямування у районі єврейських поселень в одному зі штатів США; тоді ця судова інстанція не знайшла підстав для відмови у проведенні такого заходу. А ось у європейському правовому полі реалізація права на свободу вираження своїх думок і переконань саме у такий спосіб видається просто неможливою [12, р.128].

Цікавим прикладом можуть слугувати і положення законодавства деяких держав європейського континенту (як-от Королівства Нідерланди), за якими особам однієї статі дозволяється офіційно реєструвати подружні відносини. Навряд чи у найближчому майбутньому можна уявити закріплення таких же можливостей у законодавчій формі, скажімо, у країнах Азії.

Отже, ведучи мову про детермінацію можливостей, які складають сутність прав людини, видається більш адекватним вживання такої конструкції:

"можливості, об'єктивно зумовлені характером та досягнутим рівнем розвитку суспільства”. Така конструкція, гадаємо, дозволяє точніше відображати та пояснювати якісні та кількісні характеристики прав людини.

З огляду на висловлені вище міркування щодо детермінації та специфіки тих можливостей, які формують зміст і обсяг прав людини, видається слушним запропонувати доповнити ст.15 чинної Конституції України, виклавши її у такій редакції: "Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної, культурної, ідеологічної багатоманітності та охорони суспільної моралі”.

Також, беручи до уваги той факт, що 90% громадян України визнають себе так чи інакше християнами, слід доповнити положення Конституції України, які стосуються шлюбно-сімейних відносин, зокрема прав та обов'язків батьків і дітей, виклавши ч.2 ст.51 Конституції України у такій редакції: "Батьки чи особи, які їх замінюють, зобов'язані забезпечувати фізичний, духовний і соціальний розвиток дітей та утримувати їх до повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків чи осіб, які їх замінювали”.

Втім, зауважимо, що визначення прав людини як можливостей, котрі зумовлені характером та рівнем розвитку суспільства, не означає заперечення універсального (всезагального) характеру цього феномена. Адже реалізація усяких прав людини так чи інакше здійснюється у конкретних соціальних умовах, просторі, часі. Головне завдання відповідних правозахисних органів при цьому полягає у забезпеченні того, аби соціальні умови (зокрема норми моралі), які супроводжують, опосередковують процес реалізації прав людини, в т. ч. у формі конкуруючих соціальних цінностей (захист прав та законних інтересів інших осіб), не відбивалися негативним чином на сутнісному навантаженні прав та свобод особи, а відтак, не вели до втрати відповідним правом свого призначення та змісту.

У цьому контексті необхідно зазначити, що саме такого підходу дотримується Суд з прав людини, що проявляється у сконструйованій ним концепції "меж оцінювання” (margin of appreciation). Ця концепція якраз і дозволяє визнавати та захищати у різних культурних середовищах різні за якісними та кількісними показниками права людини - залежно від особливостей суспільства, котре виступає середовищем реалізації таких прав.

Вищесказане, гадаємо, дозволяє стверджувати, що міжнародні стандарти прав людини повинні бути так чи інакше "приземлені”, адаптовані: усі вони реалізуються в конкретних соціальних умовах, а тому не можуть носити абстрактного, безвідносного характеру.

Наступним питанням, на якому слід зупинитися, є проблема детермінації змісту та обсягу прав людини впливом міжнародного співтовариства. Гадаємо, що сьогодні існують усі необхідні передумови для того, щоб виділяти вплив міжнародного співтовариства як самостійний чинник формування і розвитку прав людини. При цьому важливим завданням залишається з'ясування "каналів" його прояву. У більшості випадків він здійснюється, зазвичай, завдяки участі держави у міжнародних всесвітніх та регіональних організаціях, міждержавних блоках, союзах фінансово-економічного, військово-політичного, культурного характеру.

У зв'язку з членством України у Раді Європи, особливого значення для правової системи України сьогодні набувають стандарти захисту прав людини, відображені в актах, розроблених у рамках цієї міжнародної організації та правозахисній практиці її органів.

Таке зростання ролі міжнародних стандартів у галузі прав людини, на нашу думку, також повинно знайти відображення у відповідних приписах Конституції України. Відтак, видається слушним погодитися з науковцями, які пропонують доповнити ст.12 Конституції України положенням такого змісту: "Конституційні положення про права, свободи й обов'язки тлумачаться та застосовуються відповідно до чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та практики їх офіційного тлумачення й застосування міжнародними органами, юрисдикція яких визнана Україною” [16, с.8].

Аналізуючи перспективи удосконалення конституційно-правового забезпечення основоположних прав людини в Україні не можна залишати без уваги той факт, що Конституція як Основний Закон держави фіксує не лише реальний стан справ у тому чи іншому суспільстві та державі, але не меншою мірою слугує програмним документом, котрий визначає короткострокові та довгострокові цілі розвитку суспільства. З огляду на ці аспекти юридичної природи Конституції, слід, на нашу думку, враховувати положення міжнародних актів з прав людини, котрі поки-що не є формально обов'язковими для України, однак у певному часі можуть такими стати.

В цьому аспекті особливої актуальності набувають положення Хартії основоположних прав ЄС. В першу чергу заслуговує уваги структура цього акта:

автори документа відмовилися від традиційного поділу прав людини на громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні, а натомість використали в якості назв перших чотирьох розділів Хартії поняття, котрі мають загальнолюдську моральну коннотацію: гідність, свобода, рівність та солідарність [18, с.24].

Змістовний та структурний аналіз Хартії основоположних прав ЄС дає, гадаємо, достатні підстави вважати, що в її основі покладено принципово нові філософсько-світоглядні засади на людину та її місце у світі.

Вже у преамбулі Хартії основоположних прав ЄС зазначено, що "людина та її інтереси - у центрі діяльності Союзу”, а глава I цього документа має назву "Гідність”. Зазначені положення свідчать, на нашу думку, про визнання даної властивості фундаментальним джерелом її прав.

З огляду на цю тенденцію розвитку основоположних прав людини, відображену у Хартії основоположних прав людини ЄС, слід погодитися з висловленою у науковій літературі пропозицією доповнити ч.1 ст.21 Конституції України положенням такого змісту: "Гідність людини є основою всіх її прав і свобод” [16, с.16], а у ч.1. ст.28 деталізувати напрями гарантування гідності людини, виклавши її у такій редакції: "Кожна людина має право на повагу до її гідності, до духовної, фізичної цілісності її особистості”.

Цікавими для аналізу є положення глави III Хартії основоположних прав ЄС - "Рівність”, які закріплюють права дітей (ст.24), права літніх людей (ст.25) та права осіб з фізичними та розумовими вадами (ст.26) [18, с.46].

Можна припустити, що втілена у зазначеній Хартії сучасна заганотеоретична інтерпретація поняття "гідності” покликана реалізувати на практиці ідею "соціальної компенсації органічної неповноцінності людини”, тобто забезпечити виживання, гідне існування та розвиток і тих індивідів, котрі внаслідок вроджених чи набутих вад потребують спеціальних "умов та засобів”.

Відтак пропонуємо доповнити ст.46 Конституції України ч.4 такого змісту: "Людям похилого віку та людям з особливими потребами держава гарантує вжиття заходів, спрямованих на забезпечення їхньої незалежності, соціальної та професійної інтеграції й повноцінної участі у суспільному житті. ”

Отже, визначення загального поняття прав людини як певних можливостей, зумовлених характером і рівнем розвитку суспільства, має будуватися із урахуванням і міжнародного впливу.

Сподіваємося, що врахування, висвітлених у цій роботі, деяких закономірностей становлення та розвитку феномена основоположних прав людини, сприятиме покращенню конституційно-правового забезпечення цього інституту в Україні.

Список використаної літератури