Захист прав співвідповідачів при неявці їх в судове засідання в цивільному судочинстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАХИСТ ПРАВ СПІВВІДПОВІДАЧІВ ПРИ НЕЯВЦІ ЇХ В СУДОВЕ ЗАСІДАННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Досліджено проблемні питання, що виникають в ході судового розгляду при процесуальній співучасті та неявці співвідповідачів в цивільному процесі. Усунути існуючу законодавчу прогалину щодо можливості заочного розгляду справи при процесуальній пасивній співучасті запропоновано з урахуванням різних видів процесуальної співучасті та розмежуванням залежно від цього наслідків неявки співучасників.

Ключові слова: неявка в судове засідання, обов'язкова процесуальна співучасть, факультативна процесуальна співучасть, відповідач

Значно утруднити процес може співучасть відповідачів та їх неявка в судове засідання. Як зазначає К. Малишев, цей випадок здавна вважається доволі складним і для законодавців, і для суддів [6, с. 21].

Частина 2 ст. 224 ЦПК України закріплює правило, що у разі участі у справі кількох відповідачів заочний розгляд можливий у випадку неявки в судове засідання всіх відповідачів. Аналогічне положення містив і Статут цивільного судочинства 1864 року, однак з певним застереженням щодо тих відповідачів, які викликалися шляхом публікації в пресі: при участі у справі кількох відповідачів, з яких одні з'явилися, а інші - ні, ухвалене судом рішення не вважається заочним і не підлягає відзиву. Дане правило не застосовується однак щодо тих із відповідачів, які не з'явилися, місце проживання яких не було вказано суду.

Таку позицію законодавця можна пояснити певною практичною мотивацією, адже протилежний підхід неминуче призводив би до ухвалення кількох рішень по справі, що, в свою чергу, збільшувало б судові витрати, затягувало б саме провадження, і, нарешті, не виключено, що в кінцевому підсумку рішення по справі могли бути суперечливими, а це підривало б авторитет правосуддя і утруднювало б їх виконання.

Разом з тим справедлива критика цього підходу ґрунтувалася в першу чергу на його несправедливості стосовно тих із відповідачів, що не з'явилися. Так, А.М. Румянцев, посилаючись на французького процесуаліста Боатара, стверджував, що з теоретичної точки зору юридичний характер неявки видається однаковим, як у випадку, коли до участі у справі був залучений один відповідач, який і не з'явився, так і тоді, коли відповідачів кілька і з них деякі не з'явилися. В останньому випадку право судового захисту не можна вважати реалізованим, не можна визнати носіїв цього права ні такими, що змагалися на суді, ні такими, що відмовилися від цього змагання. Явка одних і неявка інших - це дії кожного із осіб, що беруть участь у справі, і саме тому вони, як окремі дії окремих учасників, повинні бути поставлені за вину окремо їх авторам. Неявка одного і явка іншого - дії цілком особистісні, які не можуть ні шкодити, ні приносити користі іншому [8, с. 163]. Тому він схиляється до іншого погляду - якщо у справі беруть участь кілька відповідачів, одні з яких з'явилися, а інші - ні, рішення повинно вважатися змагальним для тих відповідачів, які з'явилися, і заочним - для інших. Для прикладу, саме так врегульоване зараз це питання у ЦПК Узбекистану [3]; так воно вирішувалося у цивільному процесі Росії до прийняття ЦПК РФ від 23.10.2002 року.

З одного боку можна погодитися із необхідністю саме такого законодавчого регулювання, оскільки не можна уособлювати усіх відповідачів в одній особі. Законодавець говорить про те, що співучасники можуть доручити вести справу одному із співучасників (ч. 3 ст. 32 ЦПК України), але з цього не можна робити висновок, що, коли немає такого доручення, відповідач, який з'явився в судове засідання, представляє інтереси усіх співвідповідачів, у тому числі і тих, що не з'явилися. Влучно відзначив В.Л. Ісаченко, що ще можна погодитися з тим, що при солідарності відповідачів, захистом прав тих, хто з'явився, захищаються і права тих, хто не з'явився, але ж бувають випадки, коли інтереси співвідповідачів абсолютно не солідарні між собою, і коли присутній відповідач не лише не буде захищати права відсутніх, але навіть буде шкодити їм [4, с. 187]. Можна також припустити, що відсутній відповідач навів би цілком інші доводи та докази, окрім тих, які були пред'явлені присутнім співвідповідачем, що він, будучи присутнім в судовому засіданні, співставив би питання факту та права так, що спір набув би зовсім іншого забарвлення і справа була б вирішена на користь відповідачів. Більше того, причини неповідомлення судові про причини неявки когось із співвідповідачів можуть бути поважними. А тому неправильно позбавляти такого відповідача права на перегляд рішення суду, ухваленого у його відсутності, тим же судом.

Якими б переконливими не видавалися аргументи на користь необхідності захисту прав відповідачів, що не з'явилися, незручності, зумовлені таким підходом, змушують більше схилятися на користь позиції, що унеможливлює ухвалення одночасно і змагального, і заочного рішення по справі. Такої думки притримувалася і більшість процесуалістів, які досліджували інститут заочного провадження в цивільному процесі [6, с. 21; 13, с. 25; 1, с. 110; 12, с. 56-57; 9, с. 136-137]. Саме таким шляхом пішов і український законодавець. Разом з тим, ЦПК України жодним чином не вирішує питання, як все-таки діяти судові у випадку неявки когось із співвідповідачів: чи розгляд справи відкладати - аж поки з'являться або не з'являться всі, чи справа повинна розглядатися, а рішення просто не вважатиметься заочним? 98,61% із 72 опитаних мною суддів з цього приводу вважають, що справу слід розглядати, а ухвалене рішення просто не вважатиметься заочним, а один із цих опитаних висловив думку, що для відповідача, який не з'явився, рішення буде вважатися заочним. Таким чином, існуюче формулювання процесуального закону дозволяє мені зробити лише один чіткий висновок - при множинності на стороні відповідача явка хоча б одного із співвідповідачів унеможливлює ухвалення заочного рішення по справі.

Очевидно, неодноразове відкладення слухання справи у зв'язку з неявкою когось із співвідповідачів затягуватиме її розгляд, порушуватиме право позивача на своєчасне вирішення спору. А розгляд справи в загальному порядку порушуватиме права відсутніх відповідачів тоді, коли їхні інтереси суперечать один одному. Вирішити цей парадокс можна з урахуванням різних видів процесуальної співучасті та розмежуванням залежно від цього наслідків неявки співучасників.

Як відомо, в теорії цивільного процесу виділяють два види процесуальної співучасті: обов'язкову та факультативну. Обов'язкова співучасть виникає тоді, коли характер спірного матеріального правовідношення не дозволяє вирішити питання про права чи обов'язки одного із учасників процесу без залучення інших суб'єктів матеріального правовідношення для участі у конкретній справі. Факультативна співучасть передбачає, що питання про право чи обов'язок однієї із сторін можна вирішити окремо в самостійному процесі і незалежно від вирішення питання про права та обов'язки іншого учасника. При факультативній співучасті характер спірного матеріального правовідношення дозволяє розглянути справу стосовно кожного із суб'єктів у самостійному процесі.

Справедливими, на мою думку, видаються висновки І.А. Приходько з приводу обов'язкової процесуальної співучасті. Він вважає, що її основний критерій (неможливість розгляду справи у зв'язку з характером спірного матеріального правовідношення) в концептуальному плані є неправильним. Справу завжди можна розглянути без залучення співучасників, однак в певних випадках це може призвести до відмови в позові, якщо обраний позивачем спосіб захисту права, про який він просить, не може бути реалізований в силу характеру спірного правовідношення, в якому беруть участь кілька осіб. По суті, залучаючи другого відповідача, суд порушує принцип диспозитивності: адже позивач не пред'являв до другого відповідача жодних вимог, відповідно, суд не може сам ні задовольнити незаявлену вимогу, ні відмовити в ній. Більше того, інтересам позивача може відповідати пред'явлення вимоги лише до одного із відповідачів; він може бути зовсім не зацікавленим в отриманні рішення проти інших зобов'язаних осіб, особливо, коли не впевнений в реальності отримання з них виконання. Не можна не погодитися, що обов'язкова співучасть створює серйозну проблему в плані доступності правосуддя. Реалізація позивачем свого права на отримання судового захисту пов'язується з множинністю осіб на стороні відповідача при тому, що позивач нічого не вимагає від співвідповідачів, а вони, тим не менше, залучаються до участі у справі. Залучення за ініціативою суду кількох співвідповідачів робить процес складнішим та дорожчим. Для прикладу, при відмові в позові відповідні судові витрати будуть стягуватися з позивача, хоча він не пред'являв позов до цього співвідповідача, не просив суд залучити його до участі у справі [7, с. 312, 314, 318].

Така ж позиція в українській процесуальній науці підтримується С.Я. Фурсою [10, с. 150], М.І. Балюком та Д.Д. Луспеником [2, с. 33-36].

До речі, раніше чинний ЦПК України (1963 року) закріплював норму, відповідно до якої при відмові у позові до відповідача, який був залучений в процес без згоди позивача, понесені ним витрати не присуджувалися з позивача, а відносилися на рахунок держави (ст.ст. 79, 105 ЦПК 1963 р.). Однак така норма стосувалася заміни неналежного відповідача, а не залучення співвідповідача з ініціативи суду при обов'язковій процесуальній співучасті. Чинним ЦПК України такі положення взагалі не передбачені.

Очевидно, варто було б на законодавчому рівні врегулювати ці питання. На мою думку, право суду залучати співвідповідачів за власною ініціативою суперечить засаді диспозитивності цивільного процесуального права. Позивач, який ініціює процес та несе судові витрати по справі, має нести усі ризики, пов'язані з тим, що позов пред'явлений не до усіх належних відповідачів або до неналежного відповідача. В такому випадку легше було б вирішити і питання, пов'язані з неявкою. Такий підхід, видається, більш гармонійно узгоджувався б і з положеннями матеріального права, адже відповідно до ст. 543 ЦК України при солідарному обов'язку боржників кредитор має право на власний розсуд вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Однак, видається, звиклі стереотипи та правила ще не скоро дозволять як законодавцям, так і суддям змінювати усталені підходи до організації розгляду цивільних справ, виходячи із нового трактування принципів змагальності та диспозитивності цивільного судочинства.

Інша справа - коли має місце обов'язкова процесуальна співучасть в силу закону і позивач сам відразу пред'являє позов до усіх зобов'язаних осіб. Презюмується, що при обов'язковій процесуальній співучасті інтереси відповідачів співпадають, а тому при неявці когось із співучасників вважаю за можливе розгляд справи в звичайному порядку, ухвалене при цьому рішення не буде вважатися заочним ні для кого із співучасників.

Що ж стосується факультативної співучасті, то тут вимоги можуть бути розглянуті окремо без будь-якої шкоди для суб'єктивних прав сторін [9, с. 137], а тому суд не праві ігнорувати права відсутніх відповідачів, ототожнювати їх права з правами присутніх відповідачів, спираючись на припущення про тотожність способів захисту права, і ухвалювати для всіх співвідповідачів одне рішення [12, с. 57]. При неявці когось із співвідповідачів і неповідомлення ними про причини неявки при факультативній співучасті відповідно до ч. 2 ст. 126 ЦПК України з метою недопущення затягування процесу суд вправі постановити ухвалу про роз'єднання кількох поєднаних в одному провадженні вимог у самостійні провадження. процесуальний співучасть слухання справа

Вищенаведені міркування підтверджують необхідність вдосконалення процесуального законодавства і доповнення його відповідними положеннями, які б врегульовували дії суду при неявці когось із співвідповідачів залежно від характеру процесуальної співучасті. Тому пропоную ст. 169 ЦПК України доповнити частиною 5 такого змісту: “У разі участі у справі кількох відповідачів при обов'язковій процесуальній співучасті у випадку неявки когось із співучасників суд вирішує справу на підставі наявних у ній доказів. Ухвалене при цьому рішення не вважається заочним щодо тих відповідачів, які не з'явилися. При факультативній співучасті, якщо неявка когось із співвідповідачів ускладнює вирішення справи, суд, керуючись ч. 2 ст. 126 цього Кодексу, постановляє ухвалу про роз'єднання вимог до кожного із співучасників у самостійні провадження”.

Цікавими видаються в аспекті участі в процесі співвідповідачів чи співпозивачів пропозиції С.В. Лучіної, спрямовані на захист прав учасників цивільного судочинства. Зокрема, у разі неявки без поважних причин когось із обов'язкових співучасників, незалежно від суті ухваленого рішення, вона вважає за можливе покласти на співучасника, який діяв недобросовісно, обов'язок виплати компенсації за втрачений час не лише суб'єктам протилежної сторони, але й іншим співучасникам. Така позиція аргументується принципом процесуальної рівноправності сторін процесу [5, с. 186].

Таким чином, цивільне процесуальне законодавство потребує внесення відповідних змін, спрямованих на захист прав та інтересів співвідповідачів та співпозивачів в цивільному судочинстві.

Список використаної літератури

1. Анненков К. Опытъ комментарія къ Уставу гражданскаго судопроизводства. 2-е изд., испр. и доп. Т.IV. - СПб.: Типография М.М. Стасюлевича, 1888. - 583 с.

2. Балюк М.І., Луспеник Д.Д. Практика застосування Цивільного процесуального кодексу України (цивільний процес у питаннях і відповідях). Коментарії, рекомендації, пропозиції. Серія “Судова практика”. - Х.: Харків юридичний, 2008. - 708 с.

3. Гражданский процессуальный кодекс Республики Узбекистан / Закон РУ №477-І от 30.08.1997 г. // http://lawlib.freenet.uz/laws/uzbek/gpkuz/chapt19.html

4. Исаченко В.Л. Гражданский процесс. Практический комментарий на Вторую Книгу Устава гражданского судопроизводства. Изд. 2-е, испр. и доп. - Том IV. - СПб.: Типография М. Меркушева, 1912. - 870 с.

5. Лучина С.В. Взаимодействие субъектов, обладающих тождественными материально-правовыми интересами в гражданском процессе: дисс. … канд. юрид. наук. -Волгоград, 2001. - 215 с.

6. Малышев К. Курс гражданского судопроизводства. - Т. 2. - СПБ.: Типография М.М. Стасюлевича, 1875. - 356 с.

7. Приходько И.А. Доступность правосудия в арбитражном и гражданском процессе: основные проблемы. - СПб.: Издательский Дом С.-Петерб. гос. ун-та, Издательство юридического факультета С.-Петерб. гос. ун-та, 2005. - 672 с.

8. Румянцев А.М. О заочном производстве дел гражданских. - Казань: Университетская типография, 1876. - 184 с.

9. Уткина И.В. Заочное решение в гражданском процессе. - М.: ООО “Городец-издат”, 2003. - 192 с.

10. Фурса С.Я., Фурса Є.І., Щербак С.В. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 т. / за заг. ред. С.Я. Фурси. - К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2006. - Т. 1. - 912 с.

11. http://zakon.rada.gov.ua

12. Черных И.И. Заочное производство в гражданском процессе. - М.: Городец, 2000. - 128 с.

13. Шимановский М. О задаточных росписках и заочном решении по новым законам. - Казань: Университетская типография, 1878. - 40 с.

Размещено на Allbest.ru