Принцип диспозитивності в цивільному процесуальному праві України

Сутність та значення принципу диспозитивності - нормативно-керівної засади цивільного процесуального права, яка закріплює вільне, на свій розсуд здійснення та розпорядження юридично-заінтересованими особами матеріальними правами щодо предмета спору.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 04.06.2012
Размер файла 33,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство внутрішніх справ України

Харківський національний університет внутрішніх справ

Курсова робота

з дисципліни "Цивільний процес"

на тему: "Принцип диспозитивності в цивільному процесуальному праві України"

Виконав: студент

групи ПЗзм 10-14 П

ННІПЕС ХНУВС

Касян Олексій Олексійович

Полтава - 2012

План

Вступ

Поняття принципу диспозитивності і його значення

Зв'язок принципу диспозитивності з іншими принципами цивільного процесуального права

Прояв принципу диспозитивності в різних стадіях цивільного судочинства

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Принцип диспозитивності визначає механізм виникнення, руху та закінчення цивільного процесу в системі цивільного процесуального права, має основоположне значення.. Саме цей принцип зазвичай називають рушійною силою цивільного процесу.

Успішне вирішення завдань, що стоять сьогодні перед країною в політичній, соціальній і економічній сферах, багато в чому залежить від здійснення правосуддя на засадах верховенства права, що забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави [1]. Це обумовлює необхідність побудови правової держави, що можливо тільки за умови комплексного та системного реформування всіх сфер суспільного життя, складовою частиною якого виступає судово-правова реформа. З прийняттям у 2001 році змін до чинного цивільного процесуального законодавства і підготовкою нового Цивільного процесуального кодексу детального глибокого дослідження потребують основні ідеї, положення, керівні засади права, тобто його принципи, визначальне місце серед яких посідає принцип диспозитивності. Роль і значення принципів цивільного процесуального права і принципу диспозитивності в сучасних умовах правотворення постійно зростають, оскільки вони трансформуються в норми права конкретного змісту.

Актуальність теми дослідження обумовлена також тим, що захист конституційних прав і свобод людини та громадянина у формі цивільного судочинства забезпечується сукупністю і системою процесуальних дій суду та учасників процесу, які ґрунтуються на нормах ЦПК, в яких відтворено принцип диспозитивності. Закріпивши і гарантувавши свободу в реалізації суб'єктивних прав їх носіями, принцип диспозитивності набув універсального значення для всього цивільного судочинства України [2; 191; 192] . Зокрема, чинне цивільно-процесуальне законодавство в певних питаннях не узгоджується з іншими правовими актами та недостатньо чітко регулює важливі питання щодо поняття, змісту і реалізації принципу диспозитивності у цивільному судочинстві. Саме тому виникла нагальна потреба в його поглибленому науковому дослідженні, а також в аналізі судової практики і реалізації зазначеного принципу у нормах цивільного процесуального законодавства.

У ході дослідження теми принципу диспозитивності було вивчено і проаналізовано 212 судових справ, які розглядалися судами першої інстанції та 84 справи, які розглядалися судами апеляційної і касаційної інстанції, та Верховним судом України за період 1998-2002 років. По кожній 3 - 4 цивільній справі виявлено порушення судами загальних засад судочинства. Сторони і особи, які беруть участь у справі, у більшості випадків активно не використовують надані їм законом матеріальні права щодо предмету спору і процесуальні засоби захисту порушеного права чи охоронюваного законом інтересу. Така позиція сторін не сприяє належному захисту їх прав та інтересів. Часто однією з причин допущення судами помилок, недотримання ними принципів цивільного процесуального права є недостатнє законодавче регулювання відповідних процесуальних правовідносин.

Проблема реалізації принципу диспозитивності полягає в тому, що певні положення диспозитивності відтворюються у статтях 35, 55, 56, п. 4 ст. 129 Конституції України, проте прямого закріплення нею серед загальних засад судочинства принцип диспозитивності не посів. Відсутнє його понятійне визначення в нормах чинного цивільного процесуального законодавства України, проекті ЦПК України [3], мають місце прогалини в механізмі його реалізації. Невирішеними певною мірою залишаються питання щодо прав осіб, які беруть участь у справі, визначення і розширення обсягу спеціальних прав сторін. Потребують правового вдосконалення норми чинного ЦПК України, що визначають розпорядчі дії суду та специфіку реалізації прав особами, які беруть участь у справі.

Невідкладною є проблема розроблення оновлених концептуальних засад диспозитивності стосовно не тільки їх прояву, але й текстуального втілення у нормах ЦПК України і вирішення питань правозастосовчого характеру. Дослідження та обґрунтування такого складного явища, як принцип диспозитивності, на теоретичному рівні вимагає з'ясування як його змісту, так і прояву на всіх стадіях цивільного процесу, інтегрованого дослідження окремих елементів і структурних зв'язків, оптимального співвідношення диспозитивності з іншими принципами цивільного процесуального права України.

Поняття принципу диспозитивності і його значення

Диспозитивність (від лат. dispono - розпоряджаюся) - це нормативно-керівна засада цивільного процесуального права, яка закріплює вільне, на свій розсуд здійснення і розпорядження юридично заінтересованими особами матеріальними правами щодо предмета спору, процесуальними засобами захисту порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, що спрямовані на розвиток, зміну або припинення розгляду цивільної справи в суді в межах, дозволених законом і в установленому процесуальному порядку.

Принцип диспозитивності є основоположним в системі принципів цивільного процесуального права, включає в себе певну ідею, що становить його зміст. Зміст принципу диспозитивності полягає у наданні сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, можливості вільно здійснювати і розпоряджатись матеріальними правами щодо предмета спору та процесуальними засобами їх захисту.

Складовими положеннями змісту принципу диспозитивності є шість груп прав - права, що характеризують повноваження на порушення провадження по справі; права, спрямовані на зміну позовних вимог; права, пов'язані із забезпеченням законного складу суду, об'єктивного розгляду справи та виконання судових постанов; права, пов'язані із залученням до справи заінтересованих осіб; права щодо здійснення окремих процесуальних дій; інші права, що забезпечують захист у процесі по справі.

Принцип диспозитивності сприяє правильному пізнанню та застосуванню норм цивільного процесуального права, виступає основою для законодавчої практики, підготовки, розробки і прийняття відповідних йому за змістом правових норм та подальшого їх удосконалення, характеризує суть та значення права як регулятора суспільних відносин у галузі здійснення правосуддя в цивільних справах, його соціальну цінність. Значення принципу диспозитивності в цивільному процесуальному праві полягає також у тому, що захист прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб неможливий без реалізації ними тих положень, які визначають зміст принципу диспозитивності.

Диспозитивний характер мають права сторін, визначені ст. 31 ЦПК, за якою позивач може протягом усього часу розгляду справи по суті змінити підставу чи предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою в будь-якій стадії процесу, вимагати виконання рішення, ухвали, постанови суду.

Диспозитивністю визначаються також права інших осіб, які беруть участь у справі. Треті особи, котрі заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються усіма правами позивача (ст. 34 ЦПК).

Зміст принципу диспозитивності закріплений в інших правах осіб, які беруть участь у справі, та визначаються системою цивільних процесуальних правовідносин в наступних стадіях розвитку цивільного судочинства у справі.

Отже, принцип диспозитивності характеризується такими положеннями: 1) хто хоче здійснити свої право, повинен сам потурбуватися про це; 2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись; 3) нікого не можна примушувати пред'явити позов проти своєї волі; 4) суд не повинен виходити за межі вимоги сторін, за винятками, встановленими законом.

Зв'язок принципу диспозитивності з іншими принципами цивільного процесуального права

Зміни та доповнення до Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК), внесені законодавцем останніми роками, торкнулися найважливіших положень цивільного судочинства: засад змагальності, диспозитивності, законності, об'єктивної істини; повноважень суду першої, апеляційної та касаційної інстанцій тощо. Ці зміни, а особливо ті, які стосуються ролі суду в доказуванні та встановленні обставин цивільних справ, є настільки істотними, що вимагають коригування правосвідомості суддів, їх відходу від багатьох стереотипів, зумовлених тривалим застосуванням чинних раніше цивільних процедур, та напрацьованих у зв'язку із цим штампів, набуття нового досвіду.

Багато суддів ще не усвідомлюють, що зараз суд не зобов'язаний «вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи», а виходячи із конституційної засади змагальності повинен створювати необхідні умови для такого дослідження обставин справи. Відповідно до внесених до ЦПК змін і доповнень обов'язок доказування фактичних обставин, що мають значення для справи, повною мірою покладається на сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, а суд може за їх клопотаннями сприяти у витребуванні доказів у разі виникнення труднощів у цьому. [11; с. 20]

У змагальному процесі (ст. 15 ЦПК) суд перестав виконувати, як було раніше, роль слідчого в цивільних справах, самостійно й ініціативно збирати докази, а стає дійсно судом, який організовує процес і керує ним, забезпечуючи сторонам та іншим особам, котрі беруть участь у справі, рівні можливості щодо надання ними доказів, участі в їх дослідженні та реалізації інших прав.

В названому процесі суд значно більшою мірою вирішує питання права -- як матеріального, так і процесуального:

1) роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їхні права та обов'язки;

2) попереджає про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій (наприклад, відмова від позову або його визнання, визнання факту встановленим, затвердження мирової угоди сторін тощо);

3) за клопотаннями осіб, що беруть участь у справі, сприяє здійсненню їхніх прав (витребування доказів, які особа не в змозі надати самостійно, тощо);

4) на основі аналізу норм матеріального права визначає обставини, що мають значення для справи та підлягають доказуванню, ставить їх на обговорення, у тому числі й у випадках, коли сторони на них не посилаються;

5) вказує сторонам на обставини, котрі за законом вони зобов'язані доказати, і встановлює строк для надання ними доказів; 6) забезпечує в ході розгляду справи здійснення особами, які беруть участь у справі, їхніх прав (на заявлення клопотань, давання пояснень, виступи в дебатах тощо), а також дослідження у встановленому ЦПК порядку наявних у справі доказів, вирішує питання про їх належність і допустимість. [11; с. 21]

Щодо нових повноважень суду слід зауважити, що певною мірою він виконував їх і раніше, проте вони не мали самостійного значення, оскільки діяла процедура, за якою незалежно від позиції сторін суд був зобов'язаний збирати докази. За таких умов втрачали будь-який сенс і значення, наприклад, розподіл судом тягаря доказування між сторонами, роз'яснення їхнього обов'язку надавати докази, встановлення строків для їх надання тощо. Сторони могли не звертати уваги на ці дії суду, не побоюватись ніяких наслідків -- суд був зобов'язаним (під страхом скасування рішення) замість них відшукати та витребувати необхідні докази.

Ухил у напрямі вирішення судом у змагальному процесі питань матеріального та процесуального права зовсім не означає, що зменшується його роль у вирішенні питань щодо фактів (встановлення обставин цивільних справ). Як і раніше, зазначені питання належать до прерогативи суду і мають певні особливості.

Встановлення обставин цивільних справ у змагальному процесі стає результатом: самостійної (чи за сприяння суду) діяльності осіб, які беруть участь у справі, з надання доказів (без ініціативи самого суду щодо їх витребування) ; дослідження цих доказів судом із наданням названим особам права брати участь у такому дослідженні, при цьому суд вправі досліджувати докази й за відсутності вказаних осіб, якщо вони не скористалися зазначеним правом (ст. 172 ЦПК); оцінки судом за правилами ст. 62 ЦПК лише доказів, наданих йому цими особами (самостійно чи за їх клопотаннями за допомогою суду).

Для успішного виконання нової ролі в організації змагального процесу закон наділив суд рядом процесуальних засобів - суд має право: розглянути справу за наявності в ній достатніх матеріалів про права та взаємовідносини сторін, якщо обидві сторони або відповідач не з'явилися в судове засідання (частини 3 і 5 ст. 172 ЦПК); залишити заяву без розгляду, якщо в судове засідання не з'явився позивач (ч. 4 ст. 172 ЦПК).

Цивільне судочинство з урахуванням нового змісту таких засад, як змагальність і диспозитивність, характеризується тим, що сторони, які беруть участь у справі і на яких законом покладено обов'язок доказувати обставини, що мають значення для її розгляду, самостійно вирішують, брати їм участь у процесі та надавати докази чи ні. Якщо вони відмовляються від участі в розгляді справи (не з'являються до суду й не дають доручення на ведення справи представнику, не надають доказів), це може мати для них негативні наслідки: постановлене рішення ґрунтуватиметься лише на тих доказах, які були надані суду. [11; с. 22]

У випадках, коли суд розглянув справу за відсутності сторони, котра не з'явилась у судове засідання і не надала доказів на підтвердження тих обставин, на які вона посилалась як на підставу своїх вимог та заперечень, а суд за власною ініціативою їх витребувати не вправі, виникає питання: чи можливий у такому разі «всебічний, повний і об'єктивний розгляд справи», як це передбачено положеннями ст. 62 ЦПК?

Можливості суду щодо встановлення об'єктивної істини і за чинним раніше законодавством були досить умовними. Нині, з огляду на особливості змагального процесу, за умови, що предметом дослідження й оцінювання судом є лише докази, надані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, самостійно, а також за сприяння суду, твердження про те, що суд встановлює у справі об'єктивну істину, є досить сумнівним.

Із розширенням дії засад змагальності та диспозитивності в цивільному судочинстві значно зросла роль таких стадій процесу, як порушення справи в суді й підготовка її до судового розгляду. Особливість цих стадій полягає в тому, що саме в них закладаються основи для швидкого і правильного розгляду та вирішення справ, тобто вони є своєрідним фундаментом для майбутньої «побудови» справи, вінцем чого є ухвалення законного й обґрунтованого рішення. «Економія» на зазначених стадіях призводить до значно більших витрат на стадії судового розгляду і до порушення прав осіб, які беруть участь у справі.

З огляду на важливість зазначених стадій підготовка справи до судового розгляду має провадитися з точним додержанням вимог, передбачених гл. 18 ЦПК («Підготовка справ до судового розгляду»).

Провадження в цивільній справі, як відомо, може бути порушено лише за заявою певної особи (статті 4 і 5 ЦПК). У цивільному процесі, що базується на засадах змагальності й диспозитивності (у результаті внесених до процесуального законодавства змін), особливого значення набуває зміст позовної заяви (скарги, заяви), на підставі якої порушується справа, оскільки саме цим змістом визначаються: дії судді при вирішенні питань про прийняття заяви до провадження суду і підготовці справи до судового розгляду, а суду -- при розгляді останньої по суті або питань про її підвідомчість і підсудність, про визначення обставин, які мають значення для її вирішення, про залучення в процес інших осіб, дослідження доказів тощо; позиція відповідача, котрий, як і позивач, має право на судовий захист, а для реалізації цього права повинен бути обізнаним із тим, які вимоги до нього заявлені, з яких підстав і якими доказами підтверджуються.

Відповідно до чинного раніше законодавства зміст позовної заяви такого значення не мав, оскільки суд був зобов'язаний за власною ініціативою збирати докази незалежно від посилання на них у позовній заяві, пропонувати позивачеві змінити або доповнити підстави позову тощо.

Із внесенням змін до процесуального законодавства становище істотним чином змінилося: на сьогодні повноваження суду обмежені позицією сторін, які одержали можливість повною мірою самостійно розпоряджатися своїми правами і набули обов'язку доказувати в суді свої вимоги та заперечення. Тепер лише від позивача залежить, до кого і з яких підстав заявляти вимогу, а від відповідача -- визнавати її повністю або частково чи заперечувати проти позову.

Виходячи з наведеного у позовній заяві особливе значення мають вказівки на те:

до кого заявлений позов, тобто хто є відповідачем (п. 2 ст. 137 ЦПК);

що саме вимагає позивач від відповідача, тобто що є предметом позову (п. З ст. 137 ЦПК);

обставини, на яких ґрунтується вимога, тобто підстави позову (п. 4 ст. 137 ЦПК);

докази, якими підтверджуються підстави позову (п. 5 ст. 137 ЦПК).

При заявлені позову не вимагається надання доказів (наприклад, розписок тощо), проте перерахування їх у позовній заяві є обов'язковим (п. 5 ст. 137 ЦПК). Надання доказів здійснюється на подальших стадіях процесу. У зв'язку з цим не можна погодитися з практикою деяких судів, коли судді залишають заяву без розгляду з мотивів ненадання доказів, а не відсутності вказівки на них.

Підстави позову в певних випадках мають вирішальне значення. Для однієї і тієї ж вимоги (предмет позову) можуть бути абсолютно різні підстави, котрі визначають зовсім інші напрями руху справи. Наприклад, вимога про стягнення з відповідача грошової суми може бути обґрунтована найрізноманітнішими обставинами: договором позики або оренди, спричиненням майнової чи моральної шкоди тощо.

У випадку, коли позовну заяву подано на захист прав та свобод іншої особи і таке право заявнику надано законом (ст. 121 ЦПК), у заяві має бути вказана ця ш особа; якщо ж заяву подано на захист інтересів держави, то повинно бути зазначено, який орган держави представляє ці інтереси. Додержання такої вимоги має важливе значення, оскільки на підставі положень ст. 104 ЦПК особа, в інтересах якої розпочато справу, повідомляється судом про це і може взяти участь у процесі як позивач поряд з особою, яка подала заяву, з усіма належними їй правами, у тому числі правом відмовитися від позову. Незазначення таких даних або нечіткий їх виклад у заяві не лише ускладнюють рух справи в потрібному напрямі, а й спричинюють істотне порушення прав відповідача, позбавляючи його можливості вибору відповідного способу захисту.

Позовна заява, що не відповідає вимогам, установленим статтями 137, 138 ЦПК, має бути залишена суддею без руху. Ухвала про це як така, що перешкоджає подальшому провадженню справи, може бути оскаржена в апеляційному порядку (п. 1 ст. 291 ЦПК).

Відповідно до ст. 103 ЦПК позивач вправі протягом усього часу розгляду справи по суті змінити підставу або предмет позову. Процесуальним законодавством не встановлено, в якій формі це може бути реалізовано, тому на практиці допускається як письмова форма, так і усна (у вигляді заяви в судовому засіданні, котра фіксується в протоколі). Проте якщо позивач змінює і предмет, і підставу позову, це потрібно розцінювати як звернення з новим позовом (останній може бути додатковим до первісного або прийнятим замість нього), який повинен бути оформлений лише письмово з додержанням усіх установлених ЦПК вимог щодо позовної заяви. [11; с. 23]

З урахуванням нових підходів до цивільного судочинства зміну підстав або предмета позову, а також збільшення позовних вимог необхідно, на нашу думку, фіксувати у письмовій формі. Письмову заяву про зміну підстав або предмета позову, збільшення позовних вимог слід розглядати як складову позовної заяви з усіма правовими наслідками вчинення зазначених дій: копія заяви має бути вручена відповідачу та іншим особам, які беруть участь у справі; в разі необхідності зазначеним особам повинен бути наданий строк для підготовки заперечень.

Впровадження в цивільне судочинство засад змагальності й диспозитивності зумовлює суворе додержання порядку дослідження доказів у судовому засіданні, забезпечення сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, права ставити запитання про обставини, які мають значення для справи, висловлювати свої судження щодо кожного із досліджуваних доказів.

Дослідження письмових доказів, наприклад, не може обмежуватися лише оголошенням їх змісту: вони, як передбачено ст. 186 ЦПК, мають пред'являтися для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках - також експертам і свідкам. Суд повинен пропонувати зазначеним особам подати пояснення щодо змісту письмових доказів (чи підтверджують вони відомості, зазначені у письмових доказах, із чим і з яких причин не погоджуються тощо). Це стосується й дослідження речових доказів, висновків експертів, органів державного управління (статті 188, 190, 191 ЦПК). Процес дослідження обов'язково має бути детально зафіксований у протоколі судового засідання.

Завдяки неухильному додержанню правил дослідження доказів створюються необхідні умови для проведення змагального процесу: сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, забезпечується можливість повною мірою реалізувати належні їм права та виконати їх обов'язки, а суду - дізнатися про причетність сторін до обставин, що підлягають доказуванню, точно визначити предмет спору, ефективно керувати процесом доказування і досягнути процесуальної економії.

Практика свідчить, що ці вимоги додержуються судами далеко не завжди, хоч їх виконання може значно підвищити ефективність судочинства.

Внесені до ЦПК зміни та доповнення зумовили виникнення ряду проблем при вирішенні питань щодо призначення експертиз, дослідження й оцінювання судом їх висновків.

Висновок експерта відповідно до ст. 60 ЦПК хоча й не є обов'язковим для суду, проте має істотні особливості порівняно з іншими доказами. По-перше, за своєю природою він не може бути замінений іншими засобами доказування (поясненнями сторін, показаннями свідків, письмовими і речовими доказами), якщо для з'ясування обставин, що мають значення для справи, вимагаються спеціальні знання в галузі «науки, мистецтва, техніки або ремесла» (ст. 57 ЦПК). По-друге, він не може, як інші докази, надаватися сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, оскільки згідно із законом єдиною підставою для проведення експертизи є відповідна ухвала суду, прийнята в установленому порядку (статті 57, 61, 143 ЦПК).

Необов'язковість висновку експерта для суду зовсім не означає, що останній може встановити обставини, які мають значення для справи і з'ясування яких вимагає спеціальних знань, без висновку експерта (наприклад, визнати, що особа в момент укладення угоди перебувала в такому стані, коли не могла розуміти значення своїх дій або керувати ними, виходячи лише з її пояснень, без висновку судово-психіатричної експертизи). Навпаки, це означає, що суд оцінює висновок експерта за загальними правилами оцінки доказів (ст. 62 ЦПК): може не погодитися з висновком (наприклад, визнавши, що його обґрунтовано недостовірними або неповними даними) і призначити додаткову або повторну експертизу; за наявності кількох висновків експертів, що містять протилежні висновки, вправі обґрунтувати своє рішення змістом одного з них, відхиливши інші.

Відповідно до вимог цивільного процесуального права суддя порядком забезпечення доказів та під час підготовки справи або суд під час її розгляду може призначити експертизу (статті 57, 143 ЦПК). За змістом ст. 57 ЦПК призначення експертизи можливе за ініціативою як суду, так і сторони (сторін). [13; с. 26]

Право суду на призначення експертизи реалізується таким чином: якщо для з'ясування обставин, що мають значення для справи, вимагаються спеціальні знання в галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла, а особи, які беруть участь у справі, не заявляють клопотань про призначення експертизи, суд ставить таке питання на обговорення (це стосується і тих випадків, коли суд вбачає необхідність призначення додаткової або повторної експертизи);

- якщо особи, що беруть участь у справі, заперечують проти призначення експертизи, суд призначає її за власною ініціативою, формулює питання, з яких вимагається висновок експертизи, та оголошує ухвалу, якою оформлюється зазначена процесуальна дія;

Згідно принципу диспозитивності сторони та інші особи, які беруть участь у справі (наприклад, треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору), у будь-якому виді провадження і на будь-якій стадії проваджень мають можливість розпоряджатися своїми процесуальними правами, серед яких особливо важливими є такі їх права, що впливають на рух та закінчення справи (відмова позивача від позову, визнання відповідачем позову, закінчення справи мировою угодою).

Принцип диспозитивності визначає також виникнення, розвиток і припинення апеляційного, касаційного та інших видів провадження у цивільному судочинству.

Прояв принципу диспозитивності в різних стадіях цивільного судочинства

цивільний процесуальний диспозитивність нормативний

Провадження у справі в суді першої інстанції, на загальну думку, є основною, центральною стадією цивільного процесу. Значення цієї стадії для всього цивільного судочинства визначається тим, що саме тут вирішуються всі основні завдання правосуддя по цивільних справах. Не випадково тому в ЦПК питань розгляду справи в суді першої інстанції присвячується найбільшу кількість статей (ст.ст. 117-229). У провадженні судів першої інстанції найбільш повно і всебічно проявляється дію основних принципів цивільного процесу. Широкий діапазон дії тут і принципу диспозитивності. Його вплив істотно позначається на регулюванні вже на початковому етапі процесу визначається, за ініціативою кого, за яких умов і в якому порядку може бути розпочато справу в суді, за яких підстав може бути відмовлено в порушенні справи; залучення або вступу в справу співвідповідачів і третіх осіб, з'єднання і роз'єднання кількох позовних вимог, вжиття заходів щодо забезпечення позову; при розгляді справи в судовому засіданні визначаються умови та порядок заміни неналежних сторін (можливі зміни в позові), а також відмови позивача від позову та визнання позову відповідачем.

Виходячи з принципу диспозитивності, чинне цивільно-процесуальне законодавство виходить з того, що цивільні справи в судах порушуються за заявою безпосередньо зацікавлених осіб, як фізичних, так і юридичних. Відмова від права звернення до суду є недійсною. Звідси випливає, що будь-яка угода, спрямоване на обмеження права звернення до суду, чим би воно не мотивувалося, має визнаватися незаконним і не прийматися судами до уваги.

Практика останніх років показує, що судам нерідко доводиться стикатися з випадками безпідставних відмов від звернення до них юридичних і фізичних осіб, іноді у зв'язку з прийняттям угод (наприклад, у справах про стягнення аліментів, у справах про визнання громадянина обмежено дієздатним). Всі ці про подібні їм відступу від вимог ЦПК повинні розцінюватися як порушення найважливішого права - права на судовий захист. За змістом ст. 4 ЦПК звернення до суду з позовом (скаргою чи заявою) безпосередньо зацікавленої особи є основним способом збудження цивільних справ у судах.

Разом з тим, прагнучи зробити захист законних прав та інтересів юридичних і фізичних осіб більш дієвою і своєчасною, закон встановлює, що правом процесуальної ініціативи щодо порушення будь-якої справи має так само прокурор (ст. 5 ЦПК). У повній відповідності з принципом диспозитивності ст. ЦПК встановлює, що особа, в інтересах якої прокурором або органами управління розпочато справу, має бути повідомлено про яка виникла процесі і бере участь в ньому в якості позивача, оскільки рішення, винесене за позовом прокурора, обов'язково для нього; тому відмова прокурора від пред'явлення позову не позбавляє позивача права вимагати розгляду справи по суті. При відмові прокурора від позову справа може бути припинено лише за умови, якщо зацікавлена особа вчинить так само. У той же час, відмова позивача від позову у справі, порушеній за заявою прокурора, може бути прийнятий судом, якщо прокурор погодиться з позицією позивача і не буде наполягати на розгляді справи.

Крім того, правом процесуальної ініціативи щодо порушення справи мають органи державного управління, профспілки, підприємства, установи, організації, колгоспи, інші кооперативні організації, їх об'єднання, інші громадські організації та окремі громадяни - у випадках, коли за законом вони можуть звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб - з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції (п.5 ст. 5 ЦПК). Право зазначених органів та осіб необхідно розглядати не як обмеження свободи розпорядження правами, а як надання допомоги в розпорядженні правами з урахуванням справжніх інтересів зацікавлених осіб. Порушуючи справу на захист державних і суспільних інтересів, а також прав і законних інтересів громадян, ці органи діють від свого імені; вони не стають на місце позивача і не займають його положення, у них немає особистої матеріально-правової зацікавленості у результаті справи. Вони не є суб'єктами спірних правовідносин, з приводу якого розпочато процес, і не можуть розпоряджатися предметом спору в тій мірі, в якій повноважний це зробити позивач або відповідач. До органів і особам, що звернулися з позовом, так само як і до прокурора, не можна пред'явити зустрічний позов, він може бути адресований лише до позивача.

У повній відповідності з принципом диспозитивності знаходиться і інше важливе положення цивільного процесу: суди не можуть за власною ініціативою розглядати незаявлені вимогу. У судовій практиці останніх років найменші відступи від цього правила розцінюються як істотні порушення принципу диспозитивності, є безумовним приводом до скасування прийнятого у справі рішення. Це знаходиться у відповідності з найважливішим постулатом, що лежить в основі диспозитивного початку - суд не розглядає вимоги, не заявленого позивачем. Навряд чи можна розраховувати на об'єктивність і неупередженість суду у випадках, коли він сам порушує справу, тобто знайомиться з обставинами справи заздалегідь, до її порушення і розгляду в засіданні. Відповідно до принципу безпосередності висновки суду щодо фактичних обставин справи повинні бути засновані тільки на тих матеріалах, які стали йому відомі з доказів, досліджених у судовому засіданні. Суд не може приймати рішення щодо позапроцесуального матеріалами. Ця вимога явно порушується при порушенні справи самим судом, за відсутності заяви про це зацікавлених осіб.

Вільне розпорядження правом звертатися до суду передбачає не тільки свободу зацікавленої особи у виборі часу для цього, але також у визначенні предмета і підстави позову, розміру вимог і призначення відповідача. При цьому важливо відзначити, що зацікавлена особа не тільки має право, але зобов'язана зазначити предмет і підставу своїх вимог, їх розмір, порушника (порушників) своїх суб'єктивних прав, який залучається до участі у справі як відповідача (відповідачів).

Надалі, після прийняття справи до провадження, позивач має право змінити предмет або підставу позову, збільшити або зменшити розмір своїх вимог. У свою чергу, відповідач також вільний у виборі засобів захисту від вимог позивача: він може обмежитися запереченням позову або заперечувати проти нього, висунути свої пропозиції з врегулювання суперечки, зустрічним позовом. При цьому суд не повинен обмежувати ініціативу сторін у вирішенні зазначених питань, а зобов'язаний роз'яснити їм їхні процесуальні права, домагаючись точного і найбільш повного їх здійснення. Разом з тим суд не зв'язаний підставою і межами вимог, зазначених сторонами, їх оцінкою сформованих відносин, визначенням предмета та основи позову. Треба мати на увазі, що суд повинен з'ясувати дійсні права та взаємовідносини сторін, їх наміри у виниклому конфлікті і вирішити спір у повній відповідності з істиною. Тому, перевіряючи законність пред'явлення позову, суддя в кожному конкретному випадку зобов'язаний вжити всіх необхідних заходів для виправлення допущених як позивачем, так і відповідачем помилок.

Чинне законодавство (ст. 131 ЦПК) гранично чітко і вичерпно визначає підстави, за якими може бути відмовлено в порушенні цивільної справи в суді. Закріплення в нормативному порядку переліку підстави до відмови в прийнятті заяви направлено на забезпечення процесуальних гарантій прав громадян і організацій при зверненні до суду і, безсумнівно, є одним із проявів принципу диспозитивності. Відмова в порушенні справи в будь-яких інших випадках за мотивами, не передбачених законом, є неприпустимим.

Разом з тим, після усунення умов, які послужили підставою для залишення заяви без розгляду, зацікавлена особа має право звернутися до суду з заявою в загальному порядку (ст. 132 ЦПК).

Право на зміну предмета, також як і право на зміну підстави позову, надане лише позивачу; лише з його згоди суд може здійснити таку заміну (ст. 278/29 ЦПК). Цим правом позивач може скористатися протягом всього провадження справи в суді першої інстанції, на якому його етапі, однак не пізніше видалення суду в нарадчу кімнату для винесення рішення. Якщо зміна позову відбувається в судовому засіданні, то розгляд справи має бути відкладено, оскільки відповідачу та іншим учасникам процесу потрібен час для підготовки до захисту і для надання необхідних доказів.

Велике практичне значення у з'ясуванні змісту принципу диспозитивності представляє питання про можливих межах зміни позову в цивільному процесі. За буквальним змістом ст. 278/29 ЦПК позивач за власною ініціативою може змінити або предмет, або підставу позову, а також збільшити або зменшити розмір вимог. Однак практика йде іншим шляхом - вона допускає можливість одночасного зміни, як предмета, так і підстави позову. При цьому зміна правовідносини в цілому, в тому числі і його підстави, припустимо, якщо охороняється даним позовом інтерес постійний.

Прийнято вважати, що сутність принципу диспозитивності, як найважливішого початку, що забезпечує сторонам широку можливість вільно розпоряджатися предметом спору і активно впливати на всі рухи процесу, найбільш повно і чітко проявляється в таких його інститутах, як відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем і в судовому мировій угоді. Закон (ст. 278/29 ЦПК) надає позивачеві право відмовитися від позову, а відповідача - визнати позов, встановлює, що сторони можуть укласти мирову угоду, ліквідувавши таким чином виник між ними суперечка. При цьому вони можуть вчинити так як при розгляді справи в суді першої інстанції, так і на наступних етапах процесу (при перевірці рішення в касаційному процесі, в стадії судового рішення). Зазначені процесуальні дії сторін мають єдину правову природу, всі вони представляють собою, більшою чи меншою мірою акти розпорядження певними процесуальними, в деяких випадках і матеріальними правами сторін.

Відмовляючись від позову, позивач заявляє тим самим суду про своє беззастережне зречення і від самого матеріально-правової вимоги до відповідача, і від права на судовий захист цієї вимоги, тобто права на звернення до суду. Але він може означати і тільки відмова від права на судовий захист (наприклад, якщо позивач опиниться неналежним). У такій же мірі розпорядчим актом виявиться визнання позову відповідачем, який тим самим заявляє суду, що він згоден не тільки з розмірами заявлених до нього вимог, але і з даною їм кваліфікацією відносин сторін і обставинами, покладеними в основу позову.

Одночасно з цим відмова від позову та визнання позову відповідачем є односторонніми волевиявленнями, адресованими суду, учасників процесу, виражають намір припинити подальший розгляд справи, оскільки воно стає безцільним. Мирова угода - це завжди двостороннє волевиявлення, договір про умови припинення цивільно-правового спору, досягнуте сторонами в ході судового розгляду справи, як правило, за новим визначальне суб'єктивні права і обов'язки учасників спірних правовідносин.

Якщо відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем або мирову угоду сторін виражені в адресованих суду письмових заявах, то ці документи долучаються до справи, про що зазначається у протоколі судового засідання. Встановлено, що до прийняття відмови позивача від позову або затвердження мирової угоди сторін суд повинен роз'яснити позивачеві або сторонам наслідки відповідних процесуальних дій. Вчинення зазначених розпорядчих дій з порушенням даних вимог робить їх недійсними - вони не можуть породжувати будь-яких правових наслідків.

Стверджуючи мирову угоду, суд має перевірити, щоб його умови були ясні і визначені, щоб вони не допускали спорів при виконанні; а відмова від позову або визнання позову не порушували чиїх-небудь прав і охоронюваних законом інтересів.

Неприпустимо затвердження мирової угоди, якщо його умови суперечать трудових прав громадян або в обхід закону направлені на звільнення осіб від матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну при виконанні ними трудових обов'язків. Висновком в суді мирової угоди сторони не вправі змінювати розмір відшкодування за шкоду, заподіяну здоров'ю при виконанні трудових обов'язків, а також розмір аліментів, якщо він встановлений законом.

Принцип диспозитивності в цивільному процесі найтіснішим чином пов'язаний з принципами законності і об'єктивної істини, що мають основне значення для всього процесу. Тому якщо суд сумнівається в законності або дійсності волевиявлень сторін, то їх розпорядчі дії не можуть служити достатньою підставою для прийняття рішення у справі. Виникає необхідність дослідження справи в повному обсязі, і в залежності від здобутих даних і з'ясується на їх основі обставин справи суд або затверджує мирову угоду, приймає відмову від позову, припиняючи провадження у справі, або виносить рішення.

Згідно зі ст. 130 ЦПК позивач вправі з'єднати в одній позовній заяві кілька вимог у випадках, коли вони пов'язані між собою. ЦПК не передбачає підстав об'єктивного з'єднання позовів, надаючи право вирішувати це питання суду в залежності від особливостей конкретної справи. На практиці об'єднання кількох справ в одне провадження має місце у випадках, коли вони пов'язані між собою на підставах виникнення або представленим доказам, а також коли законодавством допускається з'єднання позовних вимог. Так, по шлюборозлучному справі разом з позовом про розірвання шлюбу зазвичай заявляються вимоги про поділ спільно нажитого майна, а за наявності неповнолітніх дітей - при кому з батьків вони повинні залишитися на виховання та про стягнення аліментів з них.

При розгляді справи, а іноді при її порушенні, суд може прийти до висновку, що позивач в дійсності не є тією особою, якій належить право вимоги за цим позовом, що воно належить іншій особі, або що позов пред'явлений неналежного відповідача, що по ньому має відповідати зовсім іншу особу. І в тому, і в іншому випадку, позитивний результат процесу може бути досягнутий тільки за умови, якщо у ролі сторін у справі будуть виступати дійсні учасники спірних правовідносин. Цим цілям служить інститут заміни неналежної сторони (ст. 38 ЦПК).

Принцип диспозитивності вирішальним чином впливає на всі формування даного інституту. Неналежна сторона-це завжди особа процесуально правоздатна, правомочна звертатися до суду. Тому неприпустимий відмову у прийнятті позовної заяви з мотивів пред'явлення позову неналежним позивачем чи до неналежного відповідача, як неможливо видворити з процесу неналежного позивача всупереч його волі. Такі дії рівнозначні відмови у правосудді. Вплив принципу диспозитивності позначається на тому, що всупереч волі позивача, без його згоди суд не може виключити з процесу неналежного відповідача, замінивши його іншою особою, або ввести в процес належного відповідача без його згоди.

Інша справа при пред'явленні позову особою не правоздатним або неправомочним. У кожному такому випадку у прийнятті заяви має бути надано, якщо заяву помилково було прийнято, провадження у справі має бути припинено, оскільки процес виник неправомірно, не законно (ст. 131 ЦПК).

У силу принципу диспозитивності відповідач повністю вільний у виборі засобів захисту по заявлених до нього вимогам. Він може обмежитися запереченням або призвести мотивоване заперечення як по суті пред'явлених до нього вимог, так і процесуально-правового характеру. Захист інтересів відповідача може виразитися і в формі пред'явлення їм самостійних позовних вимог для спільного розгляду з первісним позовом (зустрічний позов). Вплив принципу диспозитивності тут проявляється і в тому. що від розпорядчої волі відповідача залежить, чи буде заявлений такий позов у даному процесі або окремо, будь-яке обмеження розпорядчої волі відповідача, обмеження його можливостей у виборі засобів захисту є істотним порушенням принципу диспозитивності.

Причинами порушення принципу диспозитивності при застосуванні даного інституту можуть бути наступні:

1. суд не роз'яснив відповідачу його право на пред'явлення зустрічного позову, хоча це було потрібно для встановлення дійсних прав і взаємовідносин сторін

2. суд безпідставно відмовив у прийнятті зустрічного позову, що призвело до тих же результатів;

3. суд безпідставно залишив зустрічний позов без розгляду або виділив його в самостійне виробництво.

У судовій практиці всі ці випадки розцінюються як істотне порушення прав відповідача, служать однією з підстав для скасування рішення за первісним позовом.

Дія принципу диспозитивності в провадженні суду першої інстанції виражається і в ряді інших повноважень як сторін, так і інших осіб, які беруть участь у справі. Так, відповідно до ст. 149 ЦПК за заявою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, а також за ініціативою самого суду можуть бути вжиті заходи до забезпечення позову, якщо невжиття цих заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішень суду.

Па основі принципу диспозитивності визначається в ЦПК порядок заміни вибула з процесу сторони її правонаступником (ст. 38 ЦПК).

Згідно зі ст. 39 ЦПК особа, яка вважає свої права порушеними у виниклому процесі, може вступити в нього в якості третьої особи з самостійними вимогами па предмет спору. Воно користується всіма правами сторони і несе такі самі обов'язки, як і позивач. Відповідно до принципу диспозитивності сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть просити як про призупинення провадження у справі, так і про відновлення, після усунення обставин викликали його. Така ж можливість є і у суду (ст.ст. 213, 214 ЦПК)

Висновок

При розгляді і вирішенні цивільних справ я вважаю суд не може ні в одній справі минути принципів цивільного процесу. Ці принципи закріплені в Конституції України, Закону України «Про судоустрій», ЦПК та і інших нормативно - правових актах.

Отже, принципи цивільного процесуального права - це основні ідеї, уявлення про суд та правосуддя, які закріплені Конституцією та нормами цивільного процесуального права, мають загальне значення для всього цивільного процесу, виділяють його типові риси, визначають характер процесуального права, порядок його здійснення та перспективи подальшого розвитку.

Значення принципів цивільного процесуального права визначається їх впливом на нормотворчу і правозастосовну діяльність. При розробці чинного законодавства та внесенні змін до нього не може допускатись суперечностей нових норм права із закріпленими принципами. Принципи цивільного процесуальною права визначають основні форми діяльності суду та інших учасників процесу в цивільних справах, а їх порушення, як правило, призводить до зміни судових рішень.

А головним принципом я вважає є принцип диспозитивності.

Цей принцип на відміну від інших є багатоплановим і містить у собі декілька складових, які можна представити таким чином:

1. Ініціювання судового процесу заінтересованою особою, що має місце як у цивільному, а також в інших видах судового процесу, які мають місце в країнах з розгалуженою системою спеціалізованих судів (Німеччина, Франція, Австрія та ін.).

2. Сторони судового процесу самостійно надають судові докази, здійснюють їх пошук і звертаються за допомогою до держави (її органів) у тому випадку, коли особа не може самостійно вирішити проблему отримання і надання доказів.

3. Сторони самостійно доводять судові переконливість своїх доказів, аргументів, мотивів, оцінок і здійснюють попередній правовий аналіз, виходячи зі свого бачення регулятивної ролі норми права у правовідносинах, що стали предметом судового розгляду.

4. Сторони зобов'язуються законом попередньо повідомляти суд і іншу сторону про наявність доказів, джерела їх надходження, аргументи заперечень. Виконання цих зобов'язань контролюється з боку суду.

5. Передбачається відповідальність у різних формах за порушення будь-якою зі сторін обов'язків, викладених у попередньому пункті.

Принцип диспозитивності має зв'язок з іншими принципами цивільного - процесуального права.

Список використаної літератури

1. Боннер А.Т. Принцип диспозитивности советского гражданского процессуального права. - М., 1987.

2. Евтодьева И.А. Принципы диспозитивности и состязательности: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. - М., 1983. - 18 с.

3. Комаров В.В. Цивільне процесуальне право України: практика застосування. - Харків: “Основа”, 1993. - 288 с.

4. Конституція України. - Дніпропетровськ: “Дніпрокнига”, 2006.

5. Мельников А.А. Советский гражданский процессуальный закон. - М., 1973.

6. Основные принципы гражданского процесса/ Под ред. М.К. Треушникова, З. Чешки. - М.: изд-во МГУ, 1991. - 142 с.

7. Тараненко В.Ф. Принципы диспозитивности и состязательности в советском гражданском процессе. - М., 1990.

8. Тертишніков В.І. Принципи цивільного процесуального права// Цивільне процесуальне право України/ За ред. проф. В.А. Комарова. - Харків: видавництво «Основа» при Харківському державному університеті, 1991. - 416 с.

9. Цивільне процесуальне право України/ За ред. проф. В.В. Комарова. - Харків: видавництво “Основа” при Харківському державному університеті, 2004. - 416 с.

10. Штефан М.Й. Цивільний процес. - Київ: “Ін Юре”, 2006. - 608 с.

11. Штефан М.Й., Дріжчана О.Г. Цивільне процесуальне право України: Підручник. - Київ: «Либідь», 2004. - 320 с.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Правові принципи - вихідні положення, які визначають загальну спрямованість права та найбільш суттєві риси його змісту. Значення диспозитивності як нормативно-керівної засади. Зв'язок даного принципу з іншими положеннями цивільного процесуального права.

    контрольная работа [42,0 K], добавлен 25.04.2011

  • Поняття і значення принципу диспозитивності в кримінальному процесі як принципу, регламентованого Конституцією України. Співвідношення принципу диспозитивності з принципами змагальності і публічності. Правові гарантії реалізації принципу диспозитивності.

    курсовая работа [54,8 K], добавлен 15.04.2011

  • Поняття принципу змагальності і його значення. Зв'язок принципу змагальності з іншими принципами цивільного процесуального права (законності, об'єктивної істини, диспозитивності). Зміст принципу змагальності в різних стадіях цивільного судочинства.

    курсовая работа [34,3 K], добавлен 26.04.2002

  • Поняття принципів цивільного процесуального права. Сутність і зміст принципу змагальності в різних стадіях цивільного судочинства. Здійснення правосуддя виключно судами. Зв’язок принципу змагальності з іншими принципами цивільного процесуального права.

    курсовая работа [65,9 K], добавлен 14.09.2016

  • Поняття і класифікація принципів цивільного процесуального права України. Підстави для розгляду справи у закритому судовому засіданні. Інформація, що відноситься до державної таємниці. Практика застосування принципу гласності у цивільному судочинстві.

    курсовая работа [50,1 K], добавлен 29.11.2011

  • Принцип диспозитивності цивільного судочинства у цивільному процесуальному законодавстві. Права та обов’язки позивача. Мета, підстави та форми участі у цивільному процесі. Класифікація суб’єктів в залежності від підстав участі у цивільному процесі.

    реферат [24,6 K], добавлен 29.03.2011

  • Місце і роль юридичних фактів цивільного процесуального права України в цивільному процесі. Елементи механізму забезпечення результативності правозастосовчої діяльності для гарантування учасникам процесу законності та об’єктивності судового розгляду.

    магистерская работа [88,3 K], добавлен 17.09.2015

  • Зміст, правова природа, джерела публічності та диспозитивності як правових явищ кримінального судочинства, їх юридичний зміст, місце, взаємозв’язок і співвідношення в кримінально-процесуальній діяльності. Дія засади публічності в кримінальному процесі.

    курсовая работа [60,3 K], добавлен 22.04.2013

  • Цивільні процесуальні відносини. Захист своїх суб'єктивних прав. Поняття та види третіх осіб у цивільному процесі. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

    реферат [30,8 K], добавлен 14.12.2015

  • Сутність, поняття, значення та підстави виникнення представництва у цивільному процесі України. Дослідження існуючих класифікацій процесуального представництва. Повноваження представника у цивільному процесі України та їх документальне підтвердження.

    курсовая работа [62,5 K], добавлен 11.10.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.