Основи права

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Поняття держави та її ознаки

Держава є складним явищем. Спроби дати його визначення, ученими, політичними діячами, мислителями зводилися головним чином до переліку найзначущіших ознак держави. Вважається, що термін "держава", під якою розумілася певна політична організація суспільства, увійшов до наукового обороту за часів Н. Макіавеллі (XVI в.).

Термін "держава" звичайно вживають у двох значеннях. У широкому значенні слова держава -- це всеосяжна правова, суверенна територіальна організація громадянського суспільства, яка має у своєму розпорядженні публічно-політичну владу, спеціальний апарат управління і примушування, забезпечує безпеку існування цивільного суспільства як єдиного цілого.

У вузькому значенні слова держава -- це механізм здійснення публічно-політичної влади в суспільстві, механізм ( апарат)управління суспільством.

Держава займає центральне положення серед інших елементів політичної системи (політичних партій, громадських організацій тощо) і є головним і універсальним засобом здійснення політичної влади.

Ознаки держави:

1. Державна влада. Ця влада водночас публічна і політична: публічна -- оскільки управляє справами всього суспільства і виступає від його імені; політична -- оскільки в особі державного апарату вона відокремлена від суспільства і їх інтереси не співпадають. Державна влада -- це спосіб керівництва суспільством, при якому є характерною опора на спеціальний апарат примушування.

2. Суверенітет. Властивість державної влади, що вказує на її місце серед влад, що існують в суспільстві (батьківська, церковна тощо). Суверенітет -- це верховенство державної влади (відсутність іншої, більш високої, влади на території країни).

3. Територія. Визначена кордонами частина земної кулі, на яку розповсюджується суверенітет певної держави і в межах якої мешканці стають громадянами. Територія держави е матеріальною основою її існування.

4. Народонаселення. Держава -- це організація влади, суб'єктом і об'єктом якої е народ, що мешкає на території держави. Належність людей до певної держави визначається поняттям громадянства -- юридичного зв'язку особи з певною державою, який породжує їх взаємні права і обов'язки.

5. Апарат управління -- сукупність осіб, що е професіоналами в управлінні (уряд, міністерства тощо).

6. Апарат примушування -- загони спеціально навчених озброєних людей і примусові установи (збройні сили, органи охорони суспільного порядку, органи держбезпеки тощо).

7. Видавання нормативно-правових актів. Тільки держава має право видавати нормативно-правові акти (закони, постанови, укази тощо), обов'язкові для загального виконання.

8. Оподаткування. Податки утворюють фінансову основу діяльності держави. Оподаткування є монопольним правом держави.

Висновок. Держава -- це універсальна політична форма організації суспільства, яка характеризується: суверенною владою; політичним і публічним характером; реалізацією своїх повноважень на певній території за допомогою діяльності спеціально створених органів: наданням своїм рішенням обов'язкового характеру: встановленням податків.

2. Основні теорії винекнення держави

Формування держави у різних народів йшло різними шляхами. Це зумовило різні точки зору в поясненні причин виникнення держави. Відома велика кількість теорій походження держави.



До них відносяться:

1) теологічна теорія стверджує, що процес виникнення і розвитку держави аналогічний процесу створення Богом світу. Зародилася дана теорія в стародавній Іудеї, а своє остаточне оформлення знайшла в працях ученого-богослова XI в. Хоми Аквінського (1225-1274р.р.);

2) патріархальна заснована на поясненні походження держави природним ходом суспільного розвитку, закономірним об'єднанням людських співтовариств в більш крупні структури (сім'я -- рід - плем'я - держава). Представниками даної теорії були Арістотель, Р. Фільмер, Н.К. Михайловский і ін.;

3) договірна розглядає державу як результат об'єднання людей на добровільній основі (договори). Представники: Р. Греций, Б.Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеськье, Д. Дідро, Же.-Ж. Руссо, А.Н. Радіщев;

4) теорія насильства виходить з того, що основні причини походження держави і права лежать в завоюванні однієї частини суспільства іншої, у встановленні влади завойовників над переможеними, що держава і право створюються завойовниками в цілях підтримки і зміцнення свого панування над переможеними. Представники: До. Каутський, Ф. Дюрінг, Л. Гумпловіч;

5) органічна теорія проводить аналогію між біологічним організмом і людським суспільством. Подібно живому організму, держава володіє внутрішніми і зовнішніми органами, воно народжується, розвивається, старіє і вмирає. Її представником був Г. Спенсер (1820-1903 рр.);

6) теорія географічного детермінізму вважала вирішальними чинниками у виникненні держави кліматичні умови, ландшафт, природні ресурси. Представники - Е. Хантінгтон, Л. Мечників;

7) психологічна - поява держави і права пояснює проявом властивостей людської психіки: потребою підкорятися, наслідуванням, свідомістю залежності від еліти первісного суспільства, усвідомленням справедливості певних варіантів дії і відносин. Представником психологічної теорії є Л.И. Петражицкий (1867-1931 р.р.).

8) іригаційна теорія і ін.

У наш час найбільш визнаною є теорія, в основі якої знаходяться соціально-економічні чинники: держава з'явилася внаслідок розкладання первіснообщинного ладу, переходу від економіки, що привласнює, до економіки, що виробляє, поступового відособлення вождів і їх наближених і зосередження в їх руках функцій влади і соціальних привілеїв.

Найбільш значні чинники виникнення держави

1. Розвиток суспільного розподілу праці (відокремлення скотарства, відокремлення ремесла від землеробства, поява особливої верстви людей, зайнятих тільки обміном,-- купців); виділення управлінської праці в окрему галузь. Нарешті розвиток виробництва і суспільства взагалі, поява додаткового продукту спричинили необхідність посилення управлінських функцій і утворення для цього спеціального органу -- держави.

2. Внаслідок розвитку суспільного виробництва на зміну суспільній власності приходить приватна, заснована на індивідуальній праці. Виникають класи, експлуатація, посилюється соціальна неоднорідність суспільства.

3. Зростання чисельності та густоти населення; перехід народів від кочового способу життя до осілого, заборона кровозмішення.

4. На зміну родовій общині приходить сусідська (територіальна): визначальним стає територіальний розподіл, а не належність до роду і племені.

5. Збільшення обсягу і складності соціальних відносин і, як наслідок, виникнення необхідності їх упорядкування і організації.

У різних народів на утворення держави, час її виникнення і специфіку впливали також інші чинники: географічне положення, наявність або відсутність природних меж, кліматичні умови, родючість земель тощо.

Висновок. Держава виникає на певному рівні розвитку суспільства під впливом низки чинників. Необхідність формування держави як особливої організації політичної влади з відокремленими установами і групами людей, що займаються тільки управлінням, зумовлена передусім потребою забезпечення організації суспільства, його належного функціонування і розвитку.

Механізм та апарат держави

Для реалізації будь-якої функції кожна держава створює відповідні державні організації, які у своїй сукупності творять механізм держави.

Механізм держави - це система всіх державних організацій, які беруть участь у реалізації функцій держави. Сюди входять органи державної влади, державні підприємства, установи, заклади тощо.

Апарат держави-це система не всіх державних органів, а лише тих, які наділені владними повноваженнями. Тобто апарат держави є поняттям вужчим, ніж механізм держави. Наприклад, державний університет чи державне підприємство є елементом механізму держави, але не входить до її апарату, тому що не виконує владних функцій. А обласна державна адміністрація є елементом апарату держави.

Первинною ланкою апарату держави є державний орган.

Державний орган - це окремий службовець чи колектив службовців, який виконує певну державну функцію і наділений для цього державно-владними повноваженнями та відповідними засобами.

Прикладом окремого службовця як органу держави є Президент України, прикладом колективу - міністерство.

Існують різні способи класифікації державних органів:

- за місцем у системі державного апарату - первинні, які обираються населенням (наприклад, Верховна Рада України), та вторинні, які створюються первинними (наприклад, Кабінет Міністрів України);

- за способом утворення - виборні (наприклад, обласна рада), призначувані (наприклад, обласна державна адміністрація), та ті, що успадковуються (як правило, характерні для монархій);

- за складом - одноособові (Президент) та колегіальні (Верховна Рада);

- за часом функціонування - постійні (Кабінет Міністрів) і тимчасові (Конституційна комісія);

- за територією, на яку поширюються їх повноваження,- центральні та місцеві;

- за змістом та напрямами державної діяльності - Глава держави (Президент України), представницькі органи державної влади (Верховна Рада, обласні, районні, міські та інші ради), органи державного управління (Кабінет Міністрів, обласні та районні державні адміністрації), судові органи (Конституційний Суд, суди загальної юрисдикції та господарські суди), контрольно-наглядові (прокуратура, державні інспекції).

Класифікація держав за їхньою формою

Устрій держави характеризується її формами: в них втілюються організація верховної влади, структура і порядок взаємовідносин вищих державних органів, посадових осіб і громадян, способи і засоби володарювання.

Форма держави містить в собі три елементи: форму державного правління, форму державного устрою, форму державного (політичного) режиму.

Форма державного правління -- це елемент форми держави, що відображає певний порядок створення і організації вищих органів влади. За способом організації верховної влади форми правління поділяють на монархії і республіки.

Монархія -- це форма правління, при якій вища влада в державі належить одній людині -- монарху; формальним джерелом влади є одна особа. Монархії поділяють на абсолютні і обмежені.

При монархії глава держави отримує свій пост у спадкування, незалежно від виборців або представницьких органів влади.

У залежності від рівня конституційного обмеження влади монарха і наявності інших вищих органів влади монархії поділяють на абсолютні і обмежені.

Абсолютна монархія -- історичний тип монархії, при якій монарх володіє необмеженою владою. Абсолютна монархія характеризується відсутністю представницьких органів, правом монарха видавати закони і призначати чиновників, тобто всевладдям глави держави (Російська імперія часів Петра І, французька монархія Людовіка XIV).

Обмежена монархія -- форма правління, при якій існує чітке визначення повноважень монарха. Цей вид монархії поділяється на конституційну (парламентську) монархію і дуалістичну.

Конституційна монархія характеризується певним співвідношенням повноважень монарха і парламенту. Влада монарха е законодавче обмеженою і виконує лише представницькі функції; нормативні акти, що видаються монархом, набувають юридичної сили після їх затвердження парламентом. Переважна більшість сучасних демократичних монархій -- конституційні (парламентські). Уряд у них формується парламентською більшістю і є підзвітним парламенту, а не монарху (Велика Британія, Швеція, Іспанія, Данія).

Дуалістична монархія характеризується особливим процесом призначення і контролювання уряду. Вона передбачає двопалатний парламент, нижня палата якого обирається населенням, а верхня призначається монархом. Уряд призначається монархом і контролюється ним самостійно або через прем'єр-міністра, якого також призначає монарх (Йорданія, Марокко).

Республіка -- це форма правління, при якій джерелом влади є народ, вищі органи держави обираються громадянами. Республіки поділяються на парламентські, президентські та змішані (парламентсько-президентські).

Парламентська республіка характеризується утворенням уряду на парламентській основі і його формальною відповідальністю перед парламентом. Парламент здійснює по відношенню до уряду ряд функцій: формує і підтримує його; встановлює фінансові рамки діяльності уряду; контролює уряд і може виражати йому вотум недовір'я тощо. Уряд наділений виконавчою владою, а нерідко і законодавчою ініціативою. Хоча керівник уряду (прем'єр-міністр, канцлер) офіційно не є главою держави, реально він -- перша особа в державі. Президент (якщо ця посада існує в державі) може бути обраний або парламентом, або зборами виборців, або безпосередньо народом. Його роль зводиться до представницьких і церемоніальних функцій (Німеччина, Італія, Фінляндія, Індія, Австрія, Туреччина).

Президентська республіка характеризується наявністю глави держави -- президента, який може об'єднувати повноваження глави держави та уряду. Президент сам призначає членів кабінету міністрів (уряд), які відповідальні перед ним, а не перед парламентом. У президентській республіці існує жорсткий поділ влад, їх значна самостійність. Парламент може обмежити діяльність президента за допомогою законів і через затвердження бюджетів. Президент може користуватися правом вето по відношенню до актів парламенту, може його розпустити, а парламент може при певних обставинах ініціювати процес відсунення президента від влади (СІЛА, Аргентина, Бразилія, Мексика, Росія).

Змішана республіка (парламентсько-президентська) об'єднує риси парламентської і президентської республіки, прагне поєднувати сильну президентську владу з ефективним контролем парламенту за діяльністю уряду. Її основна риса -- подвійна відповідальність уряду: перед президентом і парламентом (Україна, Франція).

Форма державного устрою -- це елемент форми держави, який відображає спосіб адміністративно-територіальної організації держави, поділ держави на складові частини і поділ влади між ними і керуючим центром. Територіальна організація держави характеризує співвідношення цілого і частин, центральних і регіональних органів влади.

У залежності від устрою держави поділяють на прості (унітарні) і складні.

Проста (унітарна) держава характеризується повною політичною єдністю: вона має єдину структуру державного апарату, що розповсюджує свої повноваження на всю територію держави; всі адміністративні одиниці по відношенню до держави мають рівний юридичний статус, і жодна з них не має ознак суверенітету. Проста (унітарна) держава являє собою організацію із адміністративно-територіальних одиниць, що не мають власної державності (не мають ознак суверенітету). Така держава має єдину конституцію і громадянство. Усі державні органи, в тому числі судові, складають єдину систему, діють на основі єдиних правових норм. Унітарні держави можуть мати у своєму складі утворення, що користуються автономією, компетенція якої визначається центральною владою (Україна, Італія, Португалія).

Складною державою є федерація -- союзна держава. Для неї характерна наявність вищих органів влади для всіх членів федерації при збереженні ними у себе аналогічних органів, свого законодавства, громадянства, податкової системи. Федерація -- це стійкий союз держав, самостійних в межах розподіленої між ними і центром компетенції, що мають власні конституцію, законодавчі, виконавчі і судові органи і подвійне громадянство. Повага союзним керівництвом і усіма суб'єктами федерації прав і повноважень один одного контролюється незалежним судом, а також зазвичай двопалатним парламентом, верхня палата якого формується з представників штатів, земель, республік (США, ФРН, Росія, Канада).

Головна відмінність федерації від унітарної держави полягає в тому, що джерелом влади, суб'єктами державного суверенітету виступають у ній як великі територіальні утворення (штати, округи, землі), так і весь народ, що складається з рівноправних громадян. Конфедерація -- союз держав, який утворюється на договірній основі, члени якого, зберігаючи свою незалежність, створюють на договірних засадах спеціальні спільні органи тільки для координації дій при вирішенні конкретних проблем. Взаємовідносини суб'єктів конфедерації будуються виключно на добровільних угодах. Правова основа створення конфедерації -- союзний договір, а не конституція (США -- 1776--1787 рр., Німеччина -- 1815--1867 рр.).

Імперія - держава, різні складові частини якої мають різний стурінь залежності від центру; утворена здебільшого шляхом завоювань.

Державний (політичний) режим -- це елемент форми держави, що вказує на методи і прийоми здійснення політичної влади, її взаємодію з населенням.

Його основні види: а) демократичний -- характеризується реальною участю населення в здійсненні державної влади;

б) антидемократичний -- характеризується відсутністю дійсної участі населення в здійсненні державної влади, недотриманням основних прав людини.

У більшості сучасних держав поширений демократичний режим, який характеризується такими рисами:

1. Рівність і свобода всіх людей. 2. Пряма участь населення у вирішенні державних питань (пряма, або безпосередня, демократія) або за допомогою виборних представницьких органів (парламентська, або представницька, демократія).

3. Конституційне закріплення і гарантування прав і свобод громадян. 4. Існування різних форм власності.

5. Політичний плюралізм. 6. Законність і правопорядок.

7. Верховенство права в суспільстві і незалежне правосуддя. 8. Управління справами держави здійснюється за волею більшості з урахуванням інтересів меншості.

Антидемократичний (недемократичний) державний режим характеризується такими рисами.

1. Відсутність реального здійснення прав і свобод особистості. 2. Верховенство держави над правом. 3. Панування однієї політичної партії (або руху). 4. Існування однієї -- "офіційної" -- ідеології. 5. Існування однієї форми власності. 6. Упор на каральні заходи і примушування. 7. Агресивність у зовнішній політиці.

У юридичній літературі часто вживається термін "авторитарний режим". Він ототожнюється з антидемократичним або ж вважається одним з його різновидів нарівні з тоталітарним режимом.

Конституція України (ст. 5) визначає, що наша держава має республіканську форму правління. Ст. 5 Конституції встановлює: "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування". Це визначення не деталізується в Конституції, проте із змісту інших статей можна зробити висновок, що в Україні існує змішана республіка. Ст. 2 Конституції України визначає Україну як унітарну державу. Ст. 132 Конституції вказує, що державна територія України є єдиною і цілісною.

Система адміністративно-територіального устрою України включає Автономну Республіку Крим. області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус.

Україна, таким чином, є республікою, унітарною державою, демократичною державою.

5. Характеристика функцій держави

Функції держави -- це основні напрямки внутрішньої і зовнішньої діяльності держави, в яких відбиваються і конкретизуються її суть і соціальне призначення,

Функції держави необхідно відрізняти від функцій органів держави, тобто реалізації компетенції, прав і обов'язків окремих органів держави відповідно до їх місця і призначення в державному механізмі і політичній системі суспільства.

Різноманітність суспільних (соціальних) відносин і форм державної діяльності за їх регулюванням визначає різноманітність функцій держави. Функції держави можна класифікувати за різними ознаками.

За територією виконання функцій розрізняють внутрішні і зовнішні функції держави, що виявляються в різних сферах життєдіяльності суспільства: економічній, політичній, соціальній, ідеологічній тощо.

Внутрішні функції держави -- це напрямки державної діяльності, пов'язані з реалізацією політичної влади всередині країни.

Зовнішні функції держави -- це напрямки державної діяльності, що виражають зовнішню політику і зачіпають інтереси інших держав, міжнародне життя.

За терміном виконання функції держави бувають: а) постійні, що здійснюються протягом тривалого історичного періоду існування держави; б) тимчасові, що властиві для якогось незначного за часом історичного періоду.

За сферою суспільних відносин функції держави бувають: а) політичні, що визначають порядок реалізації політичної влади в суспільстві; б) економічні, які характеризують діяльність держави в процесі регулювання економічних відносин; в) гуманітарні (соціальні), які е засобом охорони і реалізації основних прав і свобод особистості, в тому числі у галузях освіти, екології, охорони здоров'я, науки, культури тощо.

Характеристика внутрішніх функцій Української держави

Внутрішні функції держави характеризують її управлінські повноваження в регулюванні суспільних відносин і поділяються на дві основні групи: регулятивні і охоронні.

Регулятивні функції Української держави спрямовані на організацію економічних відносин і створення умов для формування розвиненої особистості і суспільства взагалі.

Ст. З Конституції України встановлює, що "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю".

До регулятивних функцій держави належать економічні, соціальні, політичні.

Регулятивні функції Української держави в області економіки -- це передусім господарсько-стимулююча, господарсько-організаторська і наукова діяльність (захист прав суб'єктів права власності і господарювання; соціальна спрямованість економіки; надання права володіння, користування і розпорядження своєю власністю; надання права на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом тощо).

Соціальні функції Української держави полягають у наданні соціальної допомоги населенню, виділенні необхідних коштів для освіти, охорони здоров'я, забезпечення основних прав людини, розв'язання екологічних проблем, соціального забезпечення населення, розвитку культури.

Політичні функції Української держави спрямовані на створення демократичних умов, інститутів для виявлення і врахування інтересів різних соціальних груп, забезпечення умов збереження і розвитку націй, що мешкають на території держави, збереження генофонду українського народу.

Суть охоронних функцій Української держави визначена у ст. З Конституції: "Утвердження і забезпечення прав і свобод людини е головним обов'язком держави". До охоронних функцій належать також дотримання режиму законності та правопорядку, охорона навколишнього середовища і забезпечення охорони всіх суспільних відносин, що встановлені і регулюються правом,

Характеристика зовнішніх функцій Української держави

Зовнішні функції Української держави визначають зміст її діяльності в якості суб'єкту міжнародних відносин. Міжнародна співпраця України здійснюється за двома основними напрямками:

1) зовнішньоекономічна діяльність, заснована на принципах міжнародного розподілу праці, участі в міжнародних економічних, екологічних та інших програмах;

2) зовнішньополітична діяльність, заснована на визнанні і повазі суверенної рівності всіх країн; самостійності в розв'язанні національних проблем; повазі територіальної цілісності і недоторканності кордонів; відмові від застосування сили.

Основні принципи зовнішньої політики України визначені в Декларації про державний суверенітет України (1990 р.), "Основних напрямках зовнішньої політики" (1993 р.). Конституції України (1996 р.).

Ст. 18 Основного Закону встановлює пріоритети зовнішньополітичної діяльності України: "забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права".

Особливе значення має функція захисту країни (ст. 17 Конституції). Вона забезпечується економічними, дипломатичними, військовими та іншими засобами.

Висновок. Україна є активним суб'єктом міжнародних відносин: вона позбулася ядерної зброї, є членом 00Н і багатьох інших міжнародних організацій, бере участь у розв'язанні глобальних проблем людства, сприяє зміцненню миру і безпеки (участь у миротворчих операціях, боротьбі з тероризмом тощо). Реалізуючи свої зовнішньополітичні функції. Україна прагне стати гідним членом європейської і світової спільноти. Поняття, терміни, назви: Конституція України, Декларація про державний суверенітет України, функції держави, зовнішні функції держави, Україна -- суб'єкт міжнародних відносин, норми міжнародного права, глобальні проблеми людства.

6. Загальне поняття та характеристика громадянського суспільства

Громадянське суспільство -- це спільність вільних, незалежних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою та надійниПм соціальним захистом, іншими правами та свободами, брати активну участь у політичному житті та в інших сферах життєдіяльності людини і громадянина.

Ознаками громадянського суспільства є:

а) приватна власність, вільна праця, підприємництво;

б) існування вільних політичних партій, громадських організацій, трудових колективів та інших об'єднань громадян на добровільній основі;

в) багатоманітність виховання, освіти, науки, культури;

г) наявність незалежної системи засобів масової інформації;

ґ) вільний розвиток сім'ї як первинної основи співжиття людей;

д) переважне регулювання поведінки людини з допомогою етичних норм і здійснення людиною своїх потреб та інтересів у решті сфер приватного та суспільного життя на засадах свободи, незалежності й недоторканності.

держава конституція право законність

7. Основні закономірності виникнення держави

Держава з'являється внаслідок розкладання первісно-суспільного устрою, поступового відокремлення від суспільства верстви вождів та наближених до них, зосередження в них управлінських функцій, ресурсів влади і соціальних привілеїв. Як свідчить історична наука, перші держави утворились наприкінці ІV-- початку ІІІ тисячоліття до нової ери на берегах Нілу, в долині Тигру і Євфрату, пізніше-- в Індії, Китаї, у VШ-- VІ столітті сформувалися давньогрецькі міста-держави (поліси).

Економічною основою виникнення держави став перехід людства від добувної економіки до розвинених форм землеробства і скотарства, тобто до нового способу господарювання -- виробничої економіки. Відбувалась так звана "неолітична революція" (період пізнього неоліту), яка обумовила суспільний розподіл праці -- відокремлення землеробства, скотарства, ремесла, торгівлі.

Спеціалізація праці приводить до зростання її продуктивності, виникнення додаткового продукту; можливостей для регулярного товарообміну і присвоювання результатів чужої праці; становлення нових форм власності (колективної, приватної, групової), до соціальної (в тому числі класової) диференціації, майнового розшарування населення.

Важливим наслідком неолітичної революції стає роздрібнення родової общини на патріархальні сім'ї, які вже виступають власниками знарядь і продуктів праці. Родова община переростає в сусідську (селянську) общину.

Суттєве значення має зростання кількості і щільності населення, перехід народів від кочового до осілого способу життя, заборона кровозмішування і упорядкування шлюбних стосунків між родами. Все це потребувало регулювання взаємозв'язків етнічно близьких людей, що проживали на певній території.

Територія роду і племені поступово стає місцем діяльності купців, ремісників, мореплавців; починається переселення народів. На одній території тепер проживають різноплемінні групи людей, тому виникає необхідність у новій територіальній організації суспільства, яка б охоплювала все населення не за кровно-родинними ознаками, а за місцем проживання, принципами підлеглості. Першою формою такої організації стало місто-держава.

Перехід від родового ладу до держави прискорювався і завоюваннями одних народів іншими. Воєнна організація племен, яка спочатку захищала їх інтереси, починає шукати і завойовувати кращі території, вести загарбницькі війни. Це привело до зміцнювання влади воєнних вождів, які зосередили у своїх руках функції верховного жреця і верховного судді. Період, коли війни і воєнні пограбування стають повсюдним і повсякденним явищем, називається "воєнною демократією". "Воєнна демократія" в ряді країн вважається безпосередньо переддержавною формою організації влади, яка поступово переродилася в воєнно-ієрархічну форму правління, у воєнний насильницький апарат пригнічування.

Поряд з військовим управлінням специфічні управлінські функції беруть на себе особливі групи людей-- організатори виробництва, працівники інформаційних систем, систем контролю, тобто поступово управлінська праця набуває самостійного значення.

З розвитком і ускладненням суспільного життя, переходом до виробничої економіки органи влади родового ладу вже не спроможні були забезпечити нормальне функціонування і ефективне управління суспільством. На зміну первісному суспільству приходить нова організація влади-- держава, яка визріває під впливом внутрішніх матеріальних, соціальних, психологічних, географічних та інших факторів.

8. Поняття та основні ознаки правової держави

Ідеї про правову державу одержали свій розвиток ще з часів глибокої старовини. Ідею єдності влади і права, справедливих законів, панування права і законності розвивали ще такі стародавні мислителі як Солон, Платон, Арістотель. Великий внесок в розробку теорії про правову державу внесли І. Кант, Р. Гегель, Д. Локк. Серед російських державознавців популярності досягли А.С. Алексєєв, В.М. Гессен, Б.А. Кистяковській.

Теоретичні розробки дозволили юридичній науці сформулювати ознаки правової держави, або критерії, яким винне відповідати держава, що претендує називатися правовим.

В даний час прийнято виділяти чотири основні ознаки правової держави:

1) панування права в суспільному і політичному житті;

2) принцип розділення властей;

3) непорушність прав і свобод особи, їх гарантированість і реальність здійснення;

4) взаємна відповідальність держави і особи.

Правова держава - це найдемократичніша цивілізована держава, в якій панує закон, його верховенство, де особа знаходиться під надійним правовим захистом, де існує взаємна відповідальність особи і держави.

Панування права припускає правову організацію державної влади, тобто створення і формування всіх державних структур строге на основі законів; правовий характер законів, які за своїм змістом повинні бути справедливими, що приймаються, грунтуватися на природних, невід'ємних правах і свободах людини; зв'язаність держави ним же створеними законами; самообмеження держави законом, встановлення рамок для діяльності держави і його органів; верховенство конституційного закону в системі нормативних правових актів держави, пряма дія конституційних норм.

Принцип розділення властей припускає відносно самостійне існування і функціонування трьох гілок державної влади - законодавчої, виконавчої і судової, кожна з яких служить своєрідною противагою іншої. Даний принцип означає, що всі суперечки і конфлікти між гілками влади дозволяються правовим шляхом.

Непорушність і гарантированість прав і свобод особи означає, що правова держава може вважатися такою лише у випадку, якщо воно встановлює, закріплює і реально забезпечує рівність всіх людей як суб'єктів правового спілкування, рівність всіх перед законом. Люди повинні володіти рівною правосуб'єктністю, рівними можливостями для досягнення будь-яких цілей, що не суперечать закону, або набуття яких-небудь прав. Крім того, держава повинна не тільки визнавати, але і гарантувати повний набір прав і свобод, що визнаються як природні права людини, тобто належать їй від природи, від народження. До числа таких прав відносяться: право на життя, на людську гідність, недоторканність особи, житла, свобода пересування, свобода совісті і ін. Держава також покликана захищати кожного від свавілля властей і посадовців.

Взаємна відповідальність особи і держави виявляється в тому, що в своїх взаємостосунках особа і держава виступають рівними партнерами і володіють взаємними правами і обов'язками. Держава має право не тільки вимагати від особи виконання встановлених законом обов'язків, але і саме несе перед особою певні обов'язки. Отже, особа може вимагати від держави реальності закріплених прав і свобод, захисту їх від порушень. Такі можливості надає судовий порядок оскарження дій і рішень, а також актів державних органів і посадовців, якими були порушені права і свободи громадян.

В числі названих ознак правової держави стрижньовою є ознака панування права. Без нього не можлива нормальна життєдіяльність суспільства.

Важливою умовою формування правової держави є висока правова культура суспільства, твердження в суспільстві верховенства загальнолюдських цінностей, клімату дотримання і підтримки демократичних традицій.

Втілення в життя ідей, принципів, функцій правової держави, побудова його в Україні, можливо тільки при реалізації ряду найважливіших умов, необхідних для існування правової держави. До їх числа входять економічні, політичні, а також державно-правові умови.

Правова держава є продуктом громадянського суспільства, його економічною основою є ринкова економіка, соціальною базою - громадяни-власники. Тому основною економічною умовою існування правової держави є створення в країні громадянського суспільства, ринкової економіки, заснованої на приватній власності, і виникнення, так званого, середнього класу - громадян-власників.

Основною політичною умовою існування правової держави є наявність в країні багатопартійної політичної системи. Важливим напрямом реалізації політичних умов існування правової держави є становлення в Україні сильних політичних партій парламентського типу.

Державно-правові умови існування правової держави включають реформу органів державної влади і чинного законодавства.

Реформа державних органів повинна полягати в реалізації принципу розділення влади на законодавчу, виконавчу і судову, створенні надійного механізму заборон і противаг, баланс з метою забезпечення верховенства права над державою.

Жодне завдання в галузі економіки, політики, культури не може бути вирішено без міцної правової бази, без опори на закон. Виключно важливу роль в існуванні правової держави має створення ефективно діючої судової влади, яка повинна бути основним засобом забезпечення верховенства права над державними органами, вирішення конфліктів між законодавчою і виконавчою владами, встановлення рівноваги між ними, забезпечення дотримання принципу правової держави. Це основне завдання Конституційного Суду. У зв'язку з переходом до ринкової економіки важливу роль грає вдосконалення державного, адміністративного, фінансового, господарського, цивільного і інших галузей законодавства і створення необхідних правових умов для підприємницької діяльності.

Висновок. Правова держава є необхідною умовою вільного існування людей у демократичному суспільстві, заснованому на їх майновій і правовій суверенності і захищеності законом.

9. Поняття та ознаки права

Регулювання соціальних (суспільних) відносин здійснюється за допомогою соціальних норм -- загальних правил поведінки людей.

Основна особливість соціальних норм полягає саме в тому, що вони є загальними правилами поведінки людей. Ці правила мають значення зразків і розповсюджуються на невизначений ряд випадків.

За сферою суспільних відносин виділяють: політичні, еконономічні, організаційні, естетичні і ін.

За способом встановлення виділяють такі види соціальних норм:

1) норми права -- встановлені або санкціоновані державою загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки, які породжують права і юридичні обов'язки;

2) норми моралі -- правила поведінки, що виникають у суспільстві і забезпечені силою громадської думки, засновані на уявленнях про справедливість, добро, зло, гідність, совість;

3) норми-звичаї (традиції) -- правила поведінки, що склалися історично і додержуються в силу звички;

4) релігійні норми -- правила, що встановлені різними релігіями і обов'язкові для віруючих;

5) корпоративні норми -- норми, що вироблені організаціями корпоративного типу (партіями, громадськими організаціями) і підтримуються ними і їх членами.

Найбільш значущими серед соціальних норм е норми права і норми моралі. У своїй основі правові норми мають моральний характер. Але якщо правові норми мають характер примушування, то сила моралі -- в громадській думці. Для реалізації моральних норм не потрібна наявність особливого апарату; разом з тим такий апарат є необхідним для примусового проведення в життя правових норм.

В сучасній вітчизняній юридичній науці склалися три основні підходи до розуміння права: а) нормативний; б) соціологічний; в) етичний. Найбільш поширеним . таке розуміння права:

Право -- це система загальнообов'язкових, формально визначених загальних норм (правил поведінки), які встановлюються гарантуються і охороняються державою з метою впорядкування суспільних відносин.

Виникнення права пов'язане з виникненням держави. Його поява викликана тим же, чим і поява держави, організацією влади, здатної встановити юридичні норми і забезпечувати їх втілення в життя. Виникнення права зумовлене якісним ускладненням виробництва, політичного і духовного життя суспільства, виділенням особи як самостійного учасника суспільних відносин, а також формуванням держави, яка могла виконати такі задачі: а) забезпечити функціонування суспільства на більш високій, ніж первісне суспільство, стадії; б) закріпити і забезпечити індивідуальну свободу особистості.

Природно, такі задачі не могли виконати норми-звичаї, характерні для первісного суспільства. Тому починає формуватися звичайне право, потім виникають прецедентне право, закони. Нарешті, починає складатися право, що являє собою волевиявлення держави і засіб регулювання суспільних відносин за допомогою норм

Специфічні ознаки права

1. Встановлюється або санкціонується державою. Вираження норм в законах, інших визнаних державою офіційних джерелах (законах, судових прецедентах, санкціонованих звичаях, актах недержавних організацій, санкціонованих державою, тощо).

2. Система норм. Право існує як система норм -- загальних правил, моделей поведінки

3. Загальнообов?язковий характер. (Обов?язкове для виконання всіма, а за порушення - покарання)

4. Формальна визначеність (норма права отримує зовнішнє словесне закріплення в статтях нормативних актів, чітко фіксує вид і міру можливої, належної або забороненої поведінки.).

5. Загальний характер (поширення на всіх учасників суспільних відносин, незалежно від їх волі і бажання).

6. Охороняється державою (загальні правила, які визнаються державою як правові, підтримуються державною владою).

Призначення права формулюється в юридичній науці в двох аспектах. Згідно першому аспекту, призначення права - виражати інтереси пануючого класу, служити засобом придушення, насильства по відношенню до інших класів. Другий аспект бачить призначення права в тому, щоб служити засобом компромісу, зняття суперечностей в суспільстві, бути інструментом управління справами суспільства. Звідси право потрактує як засіб згоди, поступок.

Головне призначення права -- регулювати, упорядковувати суспільні відносини

10. Принципи та функції права

В сучасній вітчизняній юридичній науці склалися три основні підходи до розуміння права: а) нормативний; б) соціологічний; в) етичний. Найбільш поширеним . таке розуміння права:

Право -- це система загальнообов'язкових, формально визначених загальних норм (правил поведінки), які встановлюються гарантуються і охороняються державою з метою впорядкування суспільних відносин.

Виникнення права пов'язане з виникненням держави. Його поява викликана тим же, чим і поява держави, організацією влади, здатної встановити юридичні норми і забезпечувати їх втілення в життя. Виникнення права зумовлене якісним ускладненням виробництва, політичного і духовного життя суспільства, виділенням особи як самостійного учасника суспільних відносин, а також формуванням держави, яка могла виконати такі задачі: а) забезпечити функціонування суспільства на більш високій, ніж первісне суспільство, стадії; б) закріпити і забезпечити індивідуальну свободу особистості.

Природно, такі задачі не могли виконати норми-звичаї, характерні для первісного суспільства. Тому починає формуватися звичайне право, потім виникають прецедентне право, закони. Нарешті, починає складатися право, що являє собою волевиявлення держави і засіб регулювання суспільних відносин за допомогою норм.

Головне призначення права -- регулювати, упорядковувати суспільні відносини

Що стосується функцій права, то під ними розуміють витікаючі з його змісту і призначення основні напрями правової дії на суспільні відносини. Виділяють дві головні функції права - регулятивну і охоронну.

Регулятивна функція направлена на регулювання, впорядкування суспільних відносин, встановлення правил поведінки людей. В регулятивній функції виявляється головне призначення права - упорядковувати суспільні відносини. Охоронна функція направлена на захист найважливіших для життя суспільства відносин. Дана функція має своєю задачею забезпечити вимоги законів, встановити режим законності в суспільстві.

Крім названих, право виконує деякі додаткові функції. До них можна віднести виховну, ідеологічну, інформаційну і ін.

До принципів права можна віднести: гуманізм, законність, демократизм, внутрішню узгодженість і ін.

11. Система права.Джерела (форми) права

Система права є структурною організацією права, яка обумовлена об'єктивними умовами його існування і забезпечує внутрішню єдність і несуперечність права.

Система права -- це внутрішня структура права, що охоплює всі діючі юридичні норми держави.

Система права включає декілька основних компонентів: галузі права, підгалузі, правові інститути і норми права.

Галузь права - це сукупність норм права, регулюючих якісно однорідну групу суспільних відносин. Вона відрізняється своєрідністю предмету і методу правового регулювання (конституційне, трудове право, цивільне, сімейне, кримінальне і ін.).

Предмет правового регулювання складають суспільні відносини, регульовані даною сукупністю норм права. Метод правового регулювання є сукупністю різних способів правової дії галузі права на суспільні відносини, що є предметом її регулювання.

Декількох близьких по характеру регулювання правових інститутів утворюють підгалузь права (у складі цивільного права існує авторське, патентне і ін.)

Правовий інститут - це складова частина галузі права, сукупність правових норм, регулюючих певний вид однорідних суспільних відносин, що є (трудовий договір, оплата праці, робочий час, час відпочинку. в трудовому праві і др).

Первинним елементом системи права є норма права - конкретне правило поведінки.

Під нормою права розуміється загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, встановлене державою як критерій правомірної або забороненої поведінки, і забезпечене державними засобами.

Конституційне (державне) право закріплює основи державного і суспільного устрою, засади правового статусу громадян, порядок формування і компетенцію державних органів.

Цивільне право регулює майнові і пов'язані з ними особисті не-майнові відносини.

Адміністративне право регулює відносини, які складаються в сфері виконавчо-розпорядчої діяльності.

Кримінальне право визначає види суспільне небезпечних діянь (злочинів) і покарання, які застосовуються до осіб, що їх скоїли.

Цивільно-процесуальне право регулює: відносини, що виникають у ході розгляду цивільних справ судами; винесення і оскарження рішень.

Кримінально-процесуальне право регулює відносини, які виникають внаслідок: порушення попереднього розслідування (досудо-вого слідства); судового розгляду карних справ; винесення і оскарження вироку суду.

Трудове право регулює відносини між працівником і власником або уповноваженим ним органом у трудових відносинах.

Фінансове право регулює відносини, які виникають під час надходження і розподілу грошових коштів державного бюджету.

Сімейне право регулює шлюбно-сімейні відносини і питання опіки і піклування.

Земельне право регулює відносини між державою і суб'єктами різних форм власності на землю

Під джерелом права сучасна юридична наука розуміє офіційні і інші способи вираження і закріплення норм права, встановлені державою або визнані нею офіційно-документальні форми виявлення і закріплення норм права, що надає їм юридичного, загальнообов'язкового значення; це - зовнішня форма виразу права.

Існує чотири основних види джерел права: правовий звичай, правовий прецедент, нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір.

Правовий звичай -- це правило поведінки, якому держава надала загальнообов'язкового значення і дотримання якого гарантувала своєю примусовою силою. Санкціонований звичай як джерело (форма) права властивий здебільшого давнім, середньовічним правовим системам. Держава санкціонує не всі звичаї, які існують в суспільстві, а тільки найз-начніші.

Правовий прецедент -- це судове або адміністративне рішення з конкретної юридичної справи, якому надається загальнообов'язкове, юридичне значення. Таке рішення стає нібито зразком для розв'язання аналогічних справ. Це джерело (форма) права поширене в англосаксонській правовій системі.

Нормативно-правовий акт -- це офіційний документ компетентних органів держави, що містить юридичні норми. Нормативні акти є основним джерелом права України, оскільки вони виходять з чітко визначених правотворчих органів, мають встановлені форму, порядок набуття чинності і сферу дії, чітко і однозначно формулюють зміст юридичних прав і обов'язків.

Як окреме джерело права існують релігійні норми, які грунтуються на релігійних переконаннях і грають велику роль в суспільствах, де та або інша релігія є офіційною, загальнодержавною.

Серед нормативно-правових актів виділяють закони і підзаконні нормативно-правові акти.

Нормативно-правовий договір -- двостороння або багатостороння угода, яка містить норми права. Договори нормативного змісту -- це документи, що закріплюють волевиявлення сторін з приводу прав і обов'язків і встановлюють коло і послідовність останніх, тобто добровільну згоду виконувати прийняті на себе зобов'язання. Нормативно-правовий договір -- це основна форма (джерело) права в міжнародному праві.

12. Норми права, їх види та структура

Первинними елементами права і нормативно-правових актів є правові (юридичні) норми. Вони являють собою різновид соціальних норм -- зразків, моделей, правил поведінки, якими керуються люди, що потрапляють в ті чи інші ситуації та які юридично закріплені (виражені) у відповідних нормативно-правових актах. Взагалі метою вироблення суспільством соціальних, зокрема правових норм, є впорядкування суспільних відносин, надання їм цілеспрямованішого з погляду накопиченого досвіду та знань напряму розвитку.

Головна особливість норм права полягає в тісному зв'язку з державою. Оскільки система права в цілому є суттєвою базою держави, правова норма походить від останньої.

Правова норма є правилом поведінки загального характеру. Вона розрахована на регулювання невизначеної кількості однотипних ситуацій, на багаторазове застосування.

Норма права -- це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки загального характеру, що регулює відповідні суспільні відносини шляхом встановлення прав та обов'язків їх учасників.

Прийнято виділяти три елементи складових норму права: гіпотезу, диспозицію і санкцію.

Гіпотеза вказує на умови дії правової норми. Наприклад, норма, яка визначає правові наслідки результатів випробування при прийнятті на роботу (ст. 28 КЗпП України), містить такі гіпотези: "Якщо термін випробування закінчився, а працівник продовжує працювати" і "Якщо протягом строку випробування встановлено невідповідність працівника роботі".

Диспозиція вказує на зміст самого правила поведінки, тобто на юридичні права та обов'язки, що виникають у суб'єктів. Вона представляє собою центральну частину правової норми, її основний регулюючий початок.

Санкція вказує заходи державного примусу за порушення диспозиції. Наприклад, норми Кримінального кодексу України вказують на застосування таких кримінально-правових санкцій, як позбавлення волі, стягнення штрафу та інших заходів юридичної відповідальності за здійснення злочинів.

Норми права в зв'язку їх різноманітним характером класифікуються по різних підставах :

по ролі норми в механізмі правового регулювання (регулятивні, охоронні);

по суб'єктах правотворчості (Президент, парламент і ін.);

по предмету регулювання (конституційні, цивільні, трудові і ін.);

по характеру розпорядження, що міститься (уповноважуючі, зобов'язуючі, забороняючі);

по методу правового регулювання (імперативні, диспозитивні);

за часом дії (постійні, тимчасові);

по території дії (загальнонаціональні, місцеві);

по ролі в правотворчості (первинні, вторинні);

по дії на круг суб'єктів (загальні, спеціальні, виключають) і ін.

Відповідно до функцій права, його ролі в організації суспільних відносин система юридичних норм поділяється на регулятивні та охоронні норми.

Регулятивні норми містять приписи, безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин шляхом надання їх учасникам відповідних прав і покладення на них обов'язків. Основною метою регулятивних норм є забезпечення належної організації та подальшого успішного розвитку суспільних відносин

Охоронні норми спрямовані на охорону існуючих у суспільстві відносин.

Залежно від того, як сформульовано варіант поведінки в диспозиції правової норми, регулятивні норми поділяються на зобов'язальні, уповноважуючі та забороняючі.

Зобов'язальні норми встановлюють обов'язок особи здійснити певні дії. До даного виду належить, наприклад, норма про обов'язки власника або уповноваженого ним органу проінструктувати працівника і визначити йому робоче місце

Уповноважуючі норми надають особі право на свій розсуд здійснювати власні активні дії. Таке право гарантується обов'язками інших осіб. Прикладом уповноважуючих норм є норми, що закріплюють право на відпочинок, освіту, охорону здоров'я

Заборонні норми містять заборону на певну поведінку, встановлюють обов'язок особи утримуватись від певних дій. Наприклад, відповідно до ст. 22 КЗпП України забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу