Основи держави і права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

• План
• 1. Основні теорії походження держави і права
• 2. Поняття держави, її ознаки та функції
• 3. Класифікація держав за їхньою формою
• 4. Поняття й ознаки права
• 5. Джерела (форми) права
• 6. Система права. Поділ права на галузі
• 7. Декларація про державний суверенітет України. Акт проголошення незалежності України



1. Основні теорії походження держави і права

Патріархальна теорія (Аристотель)

Відповідно до цієї теорії держава походить від патріархальної сім'ї, внаслідок її розростання: сім'я -- сукупність сімей (селище) -- сукупність селищ (держава). Прибічником цієї теорії був Аристотель, який називав людину політичною твариною, що вступає у відносини з людьми з метою виживання. Відбувається утворення сімей. Розвиток цих сімей у результаті розмноження призводить до створення селищ, їх об'єднання утворюють державу.

Отже, держава є результатом сімейних взаємовідносин, а влада монарха - продовженням влади батька (патріарха) у сім'ї.

Теологічна теорія (Фома Аквінський)

Ця теорія ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви -- над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності.

Договірна (природно-правова) теорія (Г. Ґроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, Я. Козельский, М. Радищев, І. Кант).

Договірна теорія ґрунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.

Держава розглядається як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання: домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант).

Органічна теорія (Г. Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом: держава -- це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.

Відповідно до його теорії держава, як й усяке живе тіло, ґрунтується на диференціації та спеціалізації. Диференціація - держава спочатку народжується, потім ускладнюється, розростається і, в результаті старіння, гине. Спеціалізація - при формуванні держави відбувається об'єднання індивідів у групи-органи, кожна з яких здійснює певну, тільки їй властиву функцію. Так складається система органів держави, як у живому організмі, частини якого спеціалізуються на певній функції в системі цілого.

Теорія насильства (Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших.

Всі державно-правові інститути, що існують у суспільстві, виводяться дослідниками теорії з голого насильства, відкидаючи внутрішні соціально-економічні причини походження держави.

Хоча, лише теорією насильства не можна пояснити походження держави, історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом тривалого часу (наприклад, Золота Орда). Елементи насильства супроводжують створення будь-якої держави (римської, давньогерманської, Київської Русі).

Матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) базується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами. К. Маркс писав, що держава є «орган панування, орган гноблення одного класу іншим». В. Ленін називав державу «машиною для підтримки панування одного класу над іншим». У їх трактуванні держава забезпечує переважні інтереси економічно панівного класу за допомогою спеціальних засобів підкорення і управління.

У будь-якому історичному суспільстві для підтримання в ньому порядку потрібно регулювання за допомогою соціальних норм, так зване соціальне регулювання, тобто спрямування поведінки людей, їх груп і всього суспільства, уведення їх діяльність у певні рамки. Розрізняють два види соціального регулювання: індивідуальне (упорядкування поведінки конкретної особи, у конкретному випадку) і нормативне (упорядкування поведінки людей за допомогою загальних правил -- зразків, моделей, що поширюються на усіх, на всі подібні випадки). Саме, нормативне соціальне регулювання є основою становлення (виникнення та розвитку) права.

У первісному суспільстві нормативним соціальним регулятором були норми-звичаї - правила поведінки стають звичкою у результаті багатократного повторення протягом тривалого часу. Звичаєве право -- система норм, що спираються на звичай.

Норми-звичаї ґрунтувалися на природній необхідності і мали значення для всіх сторін життя общини, роду, племені: для регламентації господарського життя та побуту, сімейних та інших взаємовідносин членів роду, первісної моралі, релігійно-ритуальної діяльності, їх метою була підтримка і збереження кревно родинної сім'ї.

Переважним засобом охорони звичаю були «табу» -- обов'язкова і незаперечна заборона (наприклад, заборона під страхом найтяжчих кар кровнородинних шлюбів). Крім заборон (табу), виникли такі способи регулювання як дозволяння (при визначенні видів тварин і часу полювання на них, користування тією чи іншою територією і т. і.) та позитивне зобов'язування (для організації поведінки в процесах приготування їжі, будівництва осель, розпалювання вогнищ, виготовлення знарядь тощо).

Нормативні узагальнення (заборони, дозволи, позитивні зобов'язування), що були звичайними засобами регулювання первіснообщинного життя -- витоки формування (походження) права.

Однак норми-звичаї не були в змозі виконати завдання соціального регулювання в процесі формування держави, а саме:

а) забезпечити функціонування суспільства як цілісного організму вищого порядку, ніж первісне суспільство, підтримувати в ньому порядок і стабільність;

б) закріпити та забезпечити індивідуальну свободу автономної особи.

Цю роль узяло на себе юридичне право, визначальною рисою якого став державний примус.

2. Поняття держави, її ознаки та функції

Держава - це організація політичної влади в суспільстві, яка виражає інтереси і волю пануючої в ньому частини населення (зокрема, певного класу), здійснює управління суспільними процесами за допомогою системи загальнообов`язкових норм (правил) поведінки і механізму їхнього впровадження у життя.

Держава є організацією суспільства, але організацією особливою, яка характеризується тим що вона:

всеохоплююча організація - об`єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;

територіальна організація - об`єднує членів суспільства (громадян) за територіальним принципом, а територія є матеріальною базою держави;

єдина організація - об`єднує все суспільство як ціле, всі інші соціальні організації (політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо), на відміну від держави, охоплюють лише частини, окремі верстви населення;

офіційна організація - репрезентує суспільство, виступає від його імені, і в такій якості визнана іншими суспільствами (державами);

універсальна організація - об`єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їх суспільного життя;

верховна організація - є вищим за значенням та силою об`єднанням суспільства, всі інші соціальні організації в сфері загальносуспільних інтересів підпорядковані їй;

централізована організація - внутрішня побудова держави здіснюється за ієрархією, тобто підпорядкованості нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих органів державної влади і управління, державних підприємств і установ) вищим, в кінцевому результаті, - загальнодержавним (парламенту, президенту, міністерствам тощо).

Держава відрізняється від суспільства та різних форм державної організації суспільства (недержавних структур) наявністю особливих ознак. Вказані ознаки поділяються на дві групи:

- основні ознаки - безпосередньо характеризують державу і відсутність хоча б однієї з яких не дає можливості характеризувати суспільне утворення як державне.

- факультативні ознаки - конкретизують зміст основних і не є обов`язковими.

Серед основних ознак держави називають:

наявність політичної публічної влади;

наявність території, тобто частини земної кулі, в рамках якої населення перетворюється в громадян, і на яку поширюється суверенітет держави. Територія є необхідною умовою визнаття держави суб`єктом міжнародних відносин;

суверенітет, тобто політико-правова характеристика влади, що закріплюється нормативним актом та характеризує державну владу як верховну, незалежну, неподільну та єдину.

Серед факультативних ознак держави розрізняють:

наявність конституції;

наявність державних символів;

наявність громадянства;

грошової одиниці;

збройних сил;

участь держави у міжнародних органах і організаціях тощо.

До важливих ознак держави слід віднести можливість видавати закони. Держава -- єдина політична організація, що має право, здатність і можливість видавати для всіх громадян приписи, а також вимагати та забезпечувати їх виконання.

Функції держави -- головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені її завданнями і цілями і такі, що характеризують її сутність.

Існує і інше визначення функцій держав: Функції держави -- це специфічні прояви, конкретні визначення соціального призначення держави у діяльності її органів.

Можна класифікувати функції сучасної держави за різними критеріями: суб'єктами, об'єктами, способами, засобами та іншими елементами державної діяльності.

Функції держави за засобами її діяльності:

- законодавча;

- виконавча (управлінська);

- судова;

- правоохоронна;

- інформаційна.

Функції цивілізованої держави за сферами (об'єктами) її діяльності можна поділити на внутрішні і зовнішні.

Внутрішні функції забезпечують внутрішню політику держави, і містять всі шість комплексних функцій.

Внутрішні функції держави можна поділити ще на дві основні групи: регулятивні та правоохоронні.

Зовнішні функції забезпечують зовнішню політику держави.

У зовнішніх функціях держави можна виділити два основні напрямки: зовнішньополітична діяльність (тут особливе значення має функція оборони країни) і зовнішньоекономічна діяльність.

На сучасному етапі, найчастіше класифікацію функцій держави проводять за єдиним загальноглобальним критерієм та виділяють шість комплексних функцій, які повинна здійснювати будь-яка сучасна держава:

-- економічна (забезпечує нормальне функціонування і розвиток економіки, у тому числі засобами охорони існуючих форм власності, організації зовнішньоекономічних зв'язків тощо);

-- політична (забезпечення державної і громадської безпеки, соціальної та національної злагоди, охорона суверенітету держави від зовнішніх посягань тощо);

-- соціальна (здійснення заходів із задоволення соціальних потреб людей, з підтримання необхідного рівня життя населення, забезпечення необхідних умов праці тощо);

-- ідеологічна (підтримання певної ідеології, організація освіти, підтримання науки, культури тощо);

-- екологічна (охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, відновлення навколишнього середовища);

-- охоронна (охорона прав та інтересів особи, охорона громадського порядку, боротьба з правопорушеннями).

У охоронній діяльності держави слід розрізняти:

- функціональну охоронну діяльність (правоохоронну, правозастосовчу і правотворчу), коли видаються акти, спрямовані на охорону суспільних відносин;

- об'єктну охоронну діяльність -- безпосередню охорону власності, громадського порядку, прав і свобод громадян, навколишнього середовища тощо.

3. Класифікація держав за їхньою формою

Форма держави -- це порядок (спосіб) організації і здійснення державної влади, які виражають її сутність.

Форма держави складається з трьох елементів:

1. Форма державного правління -- характеризує структурну організацію влади, стійкий порядок формування вищих органів державної влади та їх компетенцію, взаємодію між ними.

2. Форма державного устрою -- характеризує внутрішню будову держави, територіальну організацію влади та спосіб (порядок) розподілу території держави на адміністративно-територіальні одиниці, взаємодією між ними у межах держави.

3. Форма державного режиму -- характеризується як сукупність певних методів (способів) здійснення державної влади.

Всі елементи форми держави пов'язані між собою: будь-яка зміна державного режиму призводить до зміни форми держави і, навпаки, зміна форми державного устрою та правління держави спричиняє зміни державного (політичного) режиму.

За формою державного правління, тобто залежно від того, ким здійснюється державна влада (однією особою чи колегіальним виборним органом), держави поділяються на монархії і республіки.

Монархія (гр. monarchia -- єдиновладдя) -- це форма державного правління, за якої державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи -- монарха, передається у спадок по кровній лінії.

Монарх -- одноособовий глава держави, що здійснює владу за власним правом, а не у порядку делегування повноважень від народу.

Залежно від наявності вищих державних органів влади та розподілу повноважень між ними монархії поділяються на абсолютні і обмежені.

Абсолютна монархія -- це форма державного правління, при якій влада монарха є необмеженою, монарх очолює всі гілки державної влади, має виключні повноваження щодо її здійснення.

Абсолютні монархії поділяють на деспотичні і теократичні. Для деспотичної монархії характерною є нічим і ніким необмежена свавільна влада монарха, який у своїх діях спирається на верхівку військової аристократії. Основні ознаки теократичної монархії -- поєднання монархом найвищої духовної і світської влади, обожнювання монарха, джерелом влади якого є воля Бога, а основним джерелом права в державі -- релігійні норми.

Обмежена монархія -- це форма державного правління, при якій влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією. Сформувалась в результаті еволюції абсолютної монархії, коли влада монарха була обмежена і визначалась конституцією, де, крім того, закріплювався порядок престолонаслідування.

Обмежені монархії поділяються на дуалістичні (представницькі) і парламентарні, конституційні. Основними рисами дуалістичної монархії є: подвійність вищих органів державної влади: глава держави -- монарх, здійснює найвищу виконавчу владу, а парламент -- законодавчу; монарх має право розпуску парламенту, його рішення мають силу закону, монарх займає центральне місце у механізмі держави, формує уряд, який відповідає перед парламентом і монархом.

Парламентарна монархія характеризується особливим порядком управління: існуванням представницького органу державної влади -- парламенту, з дорадчими повноваженнями; уряд формується парламентом і йому підзвітний; монарх здійснює владу через міністрів, він позбавлений законодавчих повноважень; не несе юридичної і політичної відповідальності за свої дії як глава держави та глава виконавчої влади. Відповідальність несе уряд (міністри), посередництвом яких діє монарх. Це підтверджує існування інституту контрасигнатури: акти монарха мають силу лише після затвердження їх главою або іншими членами уряду.

За умов конституційної монархії влада монарха обмежена конституцією, у якій закріплено правовий статус органів державної влади, у тому числі і монарха.

Республіка (лат. respublica, від res publica -- суспільна справа) -- це форма державного правління, за якої державна влада здійснюється представницькими органами (парламентом, президентом), що обираються населенням на певний термін.

Сьогодні у світі республіка є домінуючою формою державного правління.

Залежно від обсягу державно-владних повноважень президента і парламенту республіки поділяються на президентські, парламентські та змішані.

Парламентська республіка -- форма державного правління, при якій державна влада здійснюється за умови верховенства парламенту.

Президентська республіка -- форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень.

Змішана республіка (напівпарламентська, напівпрезидентська) - форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік, наприклад: як і у президентській республіці главу держави обирає народ шляхом прямих виборів або колегія виборців, але повноваження президента ширші і вагоміші, ніж у парламентській республіці (можливість втручання у законотворчий процес, як суб'єкта законодавчої ініціативи, право вето на акти парламенту; право видавати нормативно-правові акти

За формою державного устрою держави поділяються на: прості та складні. Серед простих держав визначають унітарну.

Унітарна держава -- це єдина держава, адміністративно-територіальні одиниці якої не мають ознак суверенітету.

Залежно від характеру державних утворень прості (унітарні) держави поділяють на:

1) централізовані -- держави, адміністративно-територіальні одиниці яких мають рівний правовий статус (голови місцевих органів влади призначаються центральними органами державної влади);

2) децентралізовані -- держави, адміністративно-територіальні одиниці котрих наділені певними пільгами із самоврядування (місцеві органи самоврядування обираються населенням, мають значні права у вирішенні проблем місцевого економічного, соціального та іншого характеру); можуть створюватись автономії.

Поряд з простими державами в сучасному світі існує значна кількість складних. Це держави, які складаються з окремих державних утворень, що мають всі ознаки держави, але частину своїх суверенних повноважень передають центральним (союзним) органам держави.

Серед складних держав розрізняють:

1) федерацію,

2) конфедерацію,

3) імперію.

Федерація (пізньолат. foederatio -- союз, об'єднання) -- це складна держава, що являє собою союз ряду державних утворень, які мають певну політичну самостійність.

Федеративний устрій низки держав обумовлений багатонаціональним складом населення, яке проживає на їх території.

Існує декілька критеріїв поділу федерації на види:

1. Відповідно до правової підстави та способу створення (договірні, конституційні)

2. Згідно з принципом побудови (національні, територіальні, національно-територіальні)

3. Відповідно до характеру та обсягів повноважень суб'єктів федерації (симетричні, асиметричні)

У практиці сучасного державотворення виділяють, як правило, національну і територіальну федерацію.

2. Конфедерація -- це тимчасовий союз суверенних держав, що об'єднались для досягнення спільної мети у певній сфері державної діяльності (оборона країни, розвиток грошово-кредитної системи тощо).

Конфедерація має нестійкий характер, з часом вона або розпадається або перетворюється на федерацію.

Особливими формами об'єднання держав є співдружність та співтовариство -- союзи держав, що виступають як асоційовані члени при збереженні ними повного суверенітету, з метою спрощення візової системи та митних кордонів, досягнення успіхів у сферах економіки, культури тощо. Правовою основою співдружності є договір (статут, угода) або інший нормативний документ. Приклад -- Європейський Союз.

Імперія (лат. imperium -- влада, панування) -- різновид складної держави, яка характеризується насильницьким об'єднанням територій суверенних багатонаціональних держав або їх частин.

Державний режим -- це система заснованих на нормах права методів, способів та прийомів здійснення державної влади. За різних форм правління та устрою може існувати один і той же державний режим.

Зміст державного режиму розкривається у взаємодії трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової, а також через становище органу, який є центром прийняття рішень у державі. У разі суворого розподілу законодавчої та виконавчої влади -- наявний президентський режим. Якщо розподіл влади є гнучким чи обидві гілки влади співпрацюють, то це -- парламентський режим.

Залежно від наявності та розвитку інститутів демократії державний режим, а відповідно і держави, поділяють на демократичний та антидемократичний.

Демократичний (гр. demokratia -- влада народу) -- це вид державного режиму, що характеризує такий порядок (стан) державного життя суспільства, при якому виконуються норми конституції та законів, реалізується принцип розподілу влади, державна влада здійснюється на основі рівної участі громадян, громадських організацій, партій в управлінні державою, котра гарантує дотримання їх прав і свобод відповідно до міжнародних стандартів прав людини.

Антидемократичний -- це вид державного режиму, який характеризує такий порядок (стан) державно-політичного життя суспільства, за якого не реалізується принцип розподілу влади, певною мірою (повністю або частково) порушуються права громадян, забороняється діяльність політичних партій, інших об'єднань громадян, існує можливість політичних репресій.

4. Поняття й ознаки права

Право -- система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу.

Сутність права проявляється у меті та призначенні права, спрямованості його на упорядкування суспільних відносин, тобто у динамічному, регулятивному аспекті.

Право є норма, правило, мірило, міра того, як необхідно діяти особі у відносинах з іншими людьми. Право дає міру такої поведінки як окремій особі, котра потрапляє у сферу відповідних відносин, так і стає рівною мірою для всіх інших осіб, які потраплять під дію цієї норми.

Право характеризується такими ознаками:

- державно-вольовий характер.

Право виражає волю громадян конкретної країни. Право є виразом не будь-якої волі, а тільки втіленої у офіційних актах держави у вигляді законів і підзаконних актів. Саме така воля набуває значення державної, походить від імені держави, адресується всім громадянам як загальнообов'язкова.

- нормативний характер.

Право складається з норм як загальнообов'язкових правил поведінки, що визначають права, обов'язки та відповідальність громадян, посадових осіб та державних органів.

- загальнообов'язковий характер.

Дія норм права поширюється на всіх учасників правовідносин і повинна виконуватися ними без винятків і незалежно від ставлення до самих норм;

- системний характер.

право - це не просто сукупність норм, а чітка система, яка діє на основі єдиних принципів, виконує єдині функції та має чітку внутрішню структуру, яка включає інститути права та галузі права.

- формальна визначеність норм права.

Зміст норм права чітко визначений і формально закріплений у тексті певного правового документа.

- специфічна форма виразу.

Державна воля, щоб вважатися правом, повинна бути оформлена як правове веління. Його можна оголосити як заяву, програму, звернення. Право сформульоване у вигляді юридичних прав та обов'язків, а не загальних принципів, побажань, закликів і т. д.;

- право виражає волю держави, тому забезпечується при потребі силою державного примусу.

5. Джерела (форми) права

Джерело права - це спосіб зовнішнього вираження і закріплення правових норм, який засвідчує їх загальнообов'язковість.

У правознавстві розрізняють такі види форм (джерел) права;

Правовий звичай - це неписане правило поведінки людей, яке склалося історично і внаслідок багаторазового застосування набуло обов'язкового характеру. Як правило, держава визнає, тобто санкціонує, правові звичаї, і ця обставина відрізняє їх від інших звичаїв. У європейській континентальній системі права правові звичаї не є. поширеними, але у Великій Британії до цього часу вони займають помітне місце серед інших джерел права, зокрема у державному та цивільному праві.

Судовий прецедент - це форма права, яка полягає у тому, що рішення вищої судової інстанції набуває обов'язкового значення при розгляді в подальшому аналогічних справ як даною інстанцією, так і нижчестоящими судами. Діє у рамках англо-саксонської системи права, переважно у США. Поряд з прецедентом у цій системі діють також закони.

Нормативно-правовий договір - це угода двох чи більше суб'єктів, спрямована на встановлення прав, обов'язків та відповідальності за невиконання даного договору.

Нормативно-правовий акт - це письмовий юридичний документ компетентного державного органу, який містить загальнообов'язкові норми, які забезпечуються державою і спрямовані на врегулювання суспільних відносин.

Нормативно-правовий акт як основне джерело права ділиться на закон та підзаконний акт.

Закон - це нормативно-правовий акт вищого представницького органу держави або безпосередньо народу, який регулює найбільш важливі і загальні суспільні відносини, виражає волю та інтереси більшості населення і має вищу юридичну силу щодо інших нормативно-правових актів.

Розрізняють Конституцію як основний закон держави, конституційні закони та звичайні закони.

Підзаконні нормативно-правові акти - це акти, прийняті компетентними державними органами чи іншими, уповноваженими державою, суб'єктами на підставі закону, відповідно до нього і з метою його виконання (укази, постанови, розпорядження тощо).

Підзаконні акти поділяються на:

- центральні;

- відомчі;

- місцеві (регіональні);

- внутріорганізаційні.

держава влада право суверенітет



6. Система права. Поділ права на галузі

Система права - це внутрішня будова права.

Поняття «правова система» та «система права» мають суттєві відмінності.

Правова система -- це сукупність таких складових: юридичних норм, принципів, інститутів, правових установок, правових поглядів, гіпотез, ідей, правової культури, тобто охоплює нормативну, організаційну, концептуальну, культурну сторони правової реальності.

Поняття “правова система” включає в себе всі правові явища: систему права і законодавства, правовідносини, правосвідомість і правову культуру, законність і правопорядок тощо.

Система права, на відміну від правової системи, є сукупністю впорядкованих і взаємоузгоджених між собою норм права, які характеризують його внутрішню будову, складовим елементом правової системи.

Система права входить в правову систему. Право будь-якої держави являє собою не просто сукупність правил поведінки, але і певну систему норм, які зв'язані внутрішньою єдністю. Ця внутрішня єдність обумовлена суттю права, його принципами, політичною і економічною системами.

Єдність права обумовлена не тільки суттю, але змістом і функціями права, які об'єктивно визначаються єдністю суспільних відносин, формами власності, конкуренцією між індивідами і різними організаціями.

В будь-якому суспільстві існують загальнонаціональні (загальнонародні) інтереси і приватні інтереси, з яких логічно витікає поділ права на приватне і публічне.

Приватне право (цивільне, сімейне, торгове) охоплює норми, які на думку західних юристів виражають інтереси особи або захищають інтереси приватних власників.

Публічне право (конституційне, адміністративне, фінансове, кримінальне) складається із норм, які регулюють відносини між державою і громадянами.

Система права складається із різних інститутів права і галузей права.

Галузь права -- найбільш велике правоутворення, яке включає групу правових інститутів. Система права, її галузі і правові інститути складаються історично. Вони не створюються за бажанням законодавчих органів або вчених. Разом із тим, на формування і розвиток системи права впливають система джерел, форм права, систематизація законодавства, правові ідеї, правові принципи, політичні цілі і завдання. Тому в різних державах при одному й тому ж типі держави можуть бути (скластися) різні системи права. Система права кожної країни відносно стабільна і динамічна, в залежності від зміни суспільних відносин, з появою нових сфер людської діяльності, яка потребує правового регулювання.

Основними галузями сучасного права є: конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне, трудове, сімейне, фінансове, земельне, екологічне, цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне, виправно-трудове.

Конституційне право -- система норм, що регулюють основи суспільного і державного ладу, закріплюють основні права і свободи людини та громадянина, визначають форму держави, повноваження вищих органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Адміністративне право - система норм, що регулюють відносини у сфері державного управління, а саме: систему і повноваження виконавчих органів влади і посадових осіб, закріплюють права і обов'язки громадян у їх взаємовідносинах з цими органами, визначають поняття й види адміністративних правопорушень тощо.

Цивільне право -- система норм права, що регулюють майнові та пов'язані з ними особисті немайнові відносини, засновані на рівності та майновій самостійності їх учасників.

Кримінальне право - система норм, що закріплюють підстави і принципи кримінальної відповідальності, встановлюють види покарань за скоєння злочинів з метою охорони прав і свобод людини, громадянина, громадського порядку, власності, забезпечення миру та запобігання злочинів.

Трудове право -- система норм, що регулюють трудові відносини між роботодавцем і працівником, визначають основні трудові права і обов'язки працівників, порядок укладання й розірвання трудового договору, робочий час і час відпочинку тощо.

Сімейне право -- система норм, що регулюють відносини у галузі шлюбу і сім'ї, а саме: умови і порядок укладання шлюбу, його розірвання, регулювання особистих немайнових і майнових відносин між членами сім'ї тощо.

Фінансове право -- система норм, що регулюють відносини, які визначають порядок формування і розподілу бюджетних коштів, затвердження бюджету, порядок грошового обігу, оподаткування, діяльності банків тощо.

Земельне право -- сукупність норм, що регулюють питання, пов'язані з встановленням власності на землю, умови і порядок землекористування, правовий режим земель тощо.

Екологічне право -- сукупність норм права, що визначають засоби, форми і порядок охорони навколишнього природного середовища. Норми цієї галузі права забезпечують право кожного на сприятливе оточуюче середовище.

Цивільно-процесуальне право - сукупність норм права, що визначають порядок цивільного судочинства, а саме порядок розгляду справ, які виникають із цивільних, сімейних, трудових, земельних, природоохоронних і адміністративних правовідносин.

Адміністративно-процесуальне право -- система норм права, яка регулює порядок здійснення і розгляду адміністративних справ, що виникають у сфері державного управління.

Кримінально-процесуальне право -- сукупність норм права, що визначають порядок провадження у кримінальних справах під час дізнання, досудового слідства і розгляду справи судом.

Виправно-трудове право -- сукупність норм права, що регулюють порядок і умови відбуття покарання та застосування заходів виправно-трудового впливу до осіб, засуджених до позбавлення волі, виправних робіт, а також порядок діяльності установ, що виконують вироки, тощо.

7. Декларація про державний суверенітет України. Акт проголошення незалежності України

Декларація про державний суверенітет України -- документ про проголошення державного суверенітету України. Прийнята Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року.

Декларація приймалася в роки розвалу СРСР. Міжнаціональна напруга в азійських і кавказьких республіках подекуди виплеснулася у криваві міжетнічні сутички. 11 березня 1990 року Литва вже проголосила свою незалежність від СРСР, Латвія і Естонія активно готували відновлення незалежності. На вулицях українських міст Українська Міжпартійна Асамблея вже вела реєстрацію громадян Української Народної Республіки.

Роль своєрідного каталізатора у розв'язанні проблеми державного суверенітету України відіграв факт прийняття 12 червня 1990 року Декларації про державний суверенітет ВР Російської Федерації. Перебуваючи під тиском суспільних настроїв, XXVIII з'їзд КПУ прийняв резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР». Оскільки більшість у Верховній Раді УРСР формально складали комуністи, депутати Верховної Ради УРСР прийняли Декларацію на виконання резолюції з'їзду.

Проте Декларація про державний суверенітет України далеко випередила декларації Росії і комуністів, основною метою якої був перерозподіл владних повноважень і власності від союзного центру до республіки. За місяць Верховна рада Білоруської РСР прийняла декларацію про суверенітет республіки, яка повторювала тези української декларації про побудову самостійної держави..

Практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР. Однак це не означало революційної зміни поглядів комуністів. Заключним в Декларації стало положення про те, що принципи Декларації про суверенітет України будуть використані для укладення нового союзного договору.

День прийняття Декларації був оголошений святковим і вихідним на території України.

У преамбулі Декларації підкреслювалося, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах».

Одним з головних положень Декларації було положення про громадянство. Проголошувалося, що Україна має своє громадянство, де «всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять». Громадяни всіх національностей становлять народ України.

Декларація проголошувала економічну самостійність України. У документі підкреслювалося намір створити банківську, цінову, фінансову, митну та податкову системи, сформувати державний бюджет, а при необхідності ввести власну грошову одиницю.

Декларація визнавала самостійність республіки у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації.

Україна проголошувала свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не буде брати участі у військових блоках і зобов'язується дотримуватися трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Декларація проголошувала право України безпосередньо реалізувати відносини з іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами.

Декларація фактично була програмою побудови незалежної держави. та надала поштовх і напрямок процесу утворення національних держав на теренах падаючої комуністичної імперії.

9 серпня 1991 року з метою повернення суспільства до попередніх порядків була здійснена спроба державного заколоту. Його ініціатори -- представники вищого державного керівництва СРСР -- заявили, що у зв'язку з начебто хворобою Президента СРСР М. Горбачова його обов'язки виконуватиме Г. Янаєв, а країною керуватиме Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС). ДКНС оголосив про запровадження на півроку в окремих районах СРСР надзвичайного стану.

Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук у своєму радіовиступі закликав громадян до спокою і витримки, заявивши, що відповідні оцінки і висновки зробить Верховна Рада України та її Президія. Лише ввечері 20 серпня Президія Верховної Ради УРСР прийняла заяву, в якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не вирішить Верховна Ради України, не мають юридичної сили на території УРСР. В той же час опозиційні сили, розуміючи, чим загрожує Україні перемога ДКНС, зайняли принципову позицію стосовно заколоту: 19 серпня 1991 р. Народний Рух України закликав співвітчизників не підкорятися волі заколотників, створювати структури активного опору, вдатися до всеукраїнського страйку; 20 серпня Народна Рада -- організована опозиція в республіканському парламенті -- засудила державний заколот і закликала підтримати керівництво Росії у протистоянні з ним; 19--22 серпня 1991 р. масові мітинги-протести проти дій заколотників відбулися у Києві, Львові, Харкові, Донецьку, інших містах України.

Основні події розгорнулися у Москві. Рішучий опір заколотникам з боку тисяч громадян, дії керівництва РСФСР на чолі з Б. Єльциним, вагання військ, перехід окремих військових частин на бік демократичних сил, нерішучість самого ДКНС спричинили ганебний провал заколоту 22 серпня 1991 р.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Історичний документ виняткового значення для долі українського народу -- Акт проголошення незалежності України. У ньому зазначалося: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави -- України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення».

За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава -- Україна.

Размещено на Allbest.ru