Поняття, ознаки та види кримінального покарання

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

Центральна спілка споживчих товариств

УКООПСПІЛКА

Чернівецький кооперативний економіко-правовий коледж

Курсова робота

з дисципліни «Кримінальне право»

на тему: «Поняття, ознаки та види кримінального покарання»

Виконав студент ІІІ курсу, 372 гр.

Правознавчого відділення

Григорів Олексій Петрович

Керівник: Мартинюк Тетяна Миколаївна

Чернівці 2008

Зміст

Вступ

Розділ І. Історична та соціальна обумовленість кримінального покарання

Розділ ІІ. Особливості кримінального покарання

2.1 Поняття та ознаки кримінального покарання

2.2 Система кримінальних покарань

Розділ ІІІ. Мета покарання та її проблеми за необережний злочин

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного та культурно-виховного характеру. В системі цих заходів певне місце займає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка існує в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є вірним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск'є, Бекаріа та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде вимушений карати за нього, знайшли свій розвиток і підтвердження в науці кримінального права та практиці боротьби зі злочинністю. В зазначеному аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, що їх скоїли, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить його каральній і попереджувальній суті як найгострішого, найсуворішого заходу державного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава приділяє покаранню досить велике значення у виконанні свого обов'язку захищати суспільний лад, політичну та економічну системи, всі форми власності, права і свободи громадян, а так само правопорядок від злочинних посягань.

Ступінь наукової розробки. Теоретичною основою дослідження стали праці криміналістів з приводу поділу та призначення кримінальних покарань.

Об'єктом дослідження виступають суспільні відносини, які виникають між особою та відповідними правоохоронними органами в межах призначення та відбування кримінального покарання.

Предметом роботи є норми Кримінального кодексу України та інших законодавчих та нормативних актів які визначають поняття, різновиди та загальні характеристики кримінальних покарань.

Мета і завдання. Метою цієї роботи є вивчення та узагальнення законодавства, теоретичних розробок, судової та слідчої практики стосовно поняття та видів кримінального покарання.

На підставі мети дослідження автором визначаються наступні завдання:

1. Визначити поняття та ознаки кримінального покарання, прослідкувати еволюцію даного інституту кримінального права.

2. З'ясувати різновиди кримінального покарання, які передбачені чинним Кримінальним кодексом України.

3. Дослідити зміст та специфічні, характерні ознаки кожного виду кримінального покарання.

Структура курсової роботи визначається поставленою метою та завданнями. Робота складається зі вступу, трьох розділів, один з яких ділиться на підрозділи, висновків та списку використаних джерел та літератури.

Розділ І. Історична та соціальна обумовленість кримінального покарання

Різні часи, різні епохи, різні суспільно-економічні формації по-своєму визначали ті діяння які відносяться до злочинних. Досить таки часто серед такого виду поведінки опинялися дії, пов'язані з непокорою свавіллю та жорстокості з боку держави, не сприйнятті пануючої ідеології, висловлювання думок які не відповідають думці правлячого класу; тобто такі дії, що мають політичне забарвлення. Але завжди перелік злочинних діянь містив в собі посягання на особу, власність, існуючий порядок управління.

Традиційно першим і головним засобом в боротьбі зі злочинністю завжди було кримінальне покарання. Власне держава не змогла б забезпечувати нормальну і стабільну життєдіяльність суспільства без цього кримінально-правового інституту. Тому довгий час покарання залишалося єдиним і самим надійним засобом боротьби зі злочинністю. Змінювалися лише види і система покарань в залежності від того, в якій суспільно-економічній формації перебувало суспільство.

Стан, що характеризував відношення суспільства до інституту покарання, рівень його розвитку відображався в існуючих на певному етапі розвитку людства кримінально-політичних ідеях. Це обумовлено тим, що проблема боротьби зі злочинністю завжди нерозривно була пов'язана з ідеологією, політикою, політичними ідеями та політичними інститутами.

Нерозривність суспільного життя та кримінального покарання відображає таке поняття як кримінальна політика, що розглядається як засоби ліпшої організації правосуддя взагалі і конкретно кримінальної репресії.

Тобто види і система покарань є відображенням пануючих у тому чи іншому суспільстві поглядів на засоби боротьби зі злочинністю [15, c.32-40].

Кримінальне покарання відповідає поглядам, пануючим у суспільстві відповідно до основних умов його існування. Якби в законодавство були введені застарілі покарання, що не відповідають визначеному історичному періоду, вони розглядалися б як історичний анахронізм. І, навпаки, якби в законодавство вводилися такі покарання, до яких суспільство не підготовлене ні політично, ні етично, їх чекало б та ж участь.

Соціальна обумовленість покарання полягає в тому, що суспільство в особі державних органів, які виражають його інтереси визначає які суспільно небезпечні діяння є кримінально караними і встановлює вид і міру покарання за ці діяння.

Кримінальний закон і покарання повинні відповідати укладу життя суспільства, стану економіки і фінансів держави, етичним і правовим поглядом, що складаються на цій базі, які характеризують суспільні відносини і класові устрої суспільства [8, c. 47-56].

Видатні мислителі, філософи усіх часів в своїх працях значну увагу приділяли кримінально-політичним ідеям: починаючи від Платона і Аристотеля, далі - Беккарія, Монтеск'є, Вольтер, Гемель, Гарро, Калойяні, Гернет, Духовський, Неклюдов, Чубинський та ін., аж до початку ХІХ ст., коли виділилася кримінологія як наука.

Незадоволення щодо стану справ в сфері боротьби зі злочинністю призвело до того, що людство всерйоз замислилося над причинами її виникнення та більш ефективними засобами боротьби з нею. Тому виникнення кримінологічних теорій сприяло загостренню дискусій стосовно кримінального права взагалі та кримінального покарання конкретно.

Основний вододіл між кримінологічними теоріями проходить у двох площинах. По-перше, їх можна поділити на дві великі групи в залежності від того, признають їх автори та прихильники значну роль біологічних факторів в генезисі злочинної поведінки чи ні. Відповідно в цій площині можна виділити теорії біологічної та соціологічної орієнтації. По-друге, всі підходи до впливу на злочинність можна поділити на радикальні та помірковані в залежності від того, чи передбачається корінна зміна соціальної системи для досягнення позитивних результатів в боротьбі з кримінальним феноменом, чи існуючий соціальний порядок розглядається як константа, в рамках якої необхідно відшукати можливості для зниження або стабілізації злочинності.

Перший напрямок говорив про злочинність і про біологічну природженість чи схильність людини до злочину. Його вплив позначився на методах і засобах боротьби зі злочинністю. Другий напрямок у кримінології виник з визнанням соціальної природи і соціальних причин злочинності. Стосовно до проблеми засобів боротьби зі злочинністю представники цього напрямку в кримінології стояли і стоять за широкий вибір запобіжних заходів соціального плану і такої системи покарань, що сприяла б соціальної реадаптації злочинців.

Генетичні теорії причин злочинності. Розвиток генетики відкрив широкі перспективи для висунення сміливих гіпотез про передачу схильності до злочину генетичним шляхом. В добу бурхливого розвитку генетики, коли людству відкрились її неймовірні перспективи, досить привабливо було знайти маленьку біологічну частку, яка, передаючись від батьків до дітей, ніби вірус, заражає людей схильністю до злочинів.

В 20-і роки німецькі вчені Й. Ланге та Ф. Штумпфіль, досліджуючи злочинців з числа близнят з однаковим генотипом, намагались довести вирішальну роль природних задатків в механізмі злочинної поведінки. Але наступні дослідження Г. Кранца та К. Христиансена спростували їх висновки. А в подальшому і сам метод дослідження близнят був підданий сумніву. Цей метод не дозволяв зрозуміти, чому близнята здійснюють однакові злочини: чи то генетична схильність, чи то однакові умови сімейного виховання [9, c. 25-34].

Паралельно з методом дослідження близнят для обґрунтування генетичної схильності до злочинів використовувались методики біохімічного аналізу (ендокринна обумовленість злочинної поведінки). В 1924 році американський дослідник Макс Шлапп опублікував статтю, в якій обнародував результати вивчення ендокринної системи злочинців. Згідно його даних, майже третина всіх в'язнів страдають емоційною нестійкістю, що обумовлено захворюваннями залоз внутрішньої секреції.

Клінічний напрямок кримінології теоретично обґрунтував необхідність нейтралізації за допомогою хімічних препаратів гормонів, що викликають агресивність людини. І ці методи були впроваджені в практику.

В 60-і роки дослідження генетичних факторів злочинності вступило в нову фазу, яку умовно можна назвати хромосомною. Патриція Джекобс провела одне з перших досліджень хромосомної схильності до злочинів. Обстеживши в'язнів в Шотландії, вона встановила, що серед злочинців частка осіб з хромосомною аномалією типу XYY набагато більше ніж серед правослухняних громадян.

В 90-і роки по Америці пройшла хвиля насилля. Оскільки влада не була спроможна приборкати злочинність, до вирішення цієї проблеми активно підключались різноманітні суспільні структури. Лідируючими серед них стали медичні організації. Роль медиків з кожним днем стає настільки значною, що поступово поліцейські сили відійшли на другий план.

Медики стали розглядати насильство як наслідок якоїсь таємної інфекції або нової хвороби, яка вразила суспільство. В цьому значенні термін “епідемія насильства“ - не лише образне порівняння. В американській системі охорони здоров'я виникло нове бачення того, як можливо боротися з цією епідемією. Фундаментальною основою для нового підходу до вирішення проблем насильства є зміщення акцентів: головна увага приділяється не реагуванню на факти насильства яке вже сталось, а зміненню соціальних і поведінкових факторів, що викликають насильство (клінічний варіант кримінології).

Ініціатива медиків дала новий імпульс науковим дискусіям про роль генетичних факторів в генезисі злочинів. Нажаль професіонали в галузі медицини виявилися делітантами в галузі кримінології. До того ж дуже приваблива перспектива вирішення віковічної проблеми злочинності за допомогою нескладної процедури стерилізації.

Психіатричні концепції причин злочинності Новий напрям розвитку психіатричного підходу до аналізу злочинності дали дослідження австрійського вченого Зігмунда Фрейда. Вчення З.Фрейда нерідко зводять до концепції сексуальності, хоча вона була далеко не єдиним елементом його психоаналітичної теорії.

Сутність теорії Фрейда розкривають за допомогою трьох понять: Воно, Я, над-Я. Агресія є складовою частиною Воно, яке стримується за допомогою Я.

Ця схема значно поглибила розуміння багатьох мотиваційних процесів, зокрема в кримінальній галузі. На її основі американський вчений Уайт зробив оригінальний аналіз феномена злочинності. На його думку, людина народжується злочинцем, а її життя - процес пригнічення руйнівних інстинктів, які закладені в Воно [19, c. 67].

Сам Фрейд майже не намагався аналізувати феномен злочинної поведінки. На його думку інстинкт смерті функціонує в кожній живій істоті і намагається привести її до загибелі, зводячи життя до первинного стану неживої матерії.

Ідеї Фрейда отримали значний розвиток в рамках клінічної кримінології.

В 19 ст. Феррі та Горафало розробили концепцію небезпечного стану злочинця, сутність якої полягала в тому, що злочинця не треба карати, а виводити з стану підвищеної схильності до злочину. В 20 ст. ця концепція була покладена в основу нетрадиційного напряму науки про методи впливу на злочинність - клінічної кримінології. Представники цього наукового напряму практично відкидали кару як превентивний стримуючий засіб.

Методи впливу на злочинність, які розроблюються вченими цього напрямку, пов'язані з невизначеним покаранням злочинців (позбавлення волі до тих пір, поки комісія лікарів не дасть висновок про втрату небезпечного стану). Ця практика в 70-80-і роки була досить популярною в ряді країн. Наприклад, в США біля 80% в'язнів відбували строк по невизначеному вироку.

Нажаль, надії на радикальне оздоровлення суспільства за допомогою різноманітних методик не виправдались.

Кримінологічний розвиток концепції аномії. Найбільшою популярністю серед соціологів початку 20 ст. користувалась концепція аномії. В 1938 р. Роберт Мертон опублікував статтю “ Соціальна структура та аномія” в якій застосував концепцію аномії відносно проблем кримінології. Одна з головних ідей Мертона полягала в тому, що основною причиною злочинності є протиріччя цінностями, на досягнення яких суспільство націлює людей, і можливостями їх досягнення по встановленим суспільством правилам. Стаття Мертона дала міцний поштовх використання феномену аномії при поясненні причин злочинності.

В 1961 році учень Мертона Кловард опублікував монографію “Злочинність неповнолітніх і можливості: теорія молодіжних кримінальних груп“. Автор переконливо показали, що суспільство прищеплює підліткам різноманітні цінності, мало піклується про те, чи є їх досягнення реальним для більшості молоді.

Одночасно зі статтею Мертона в 1938 році з'явилась робота Торстона Селліна “Конфлікт культур і злочинність“. Селлін розглядав в якості криміногенного фактора конфлікт між культурними цінностями різних суспільств. На основі цієї теорії американський соціолог Коєн у 1955 році розробив концепцію субкультур. Практичні висновки з цієї теорії полягали у необхідності контролювати процеси еміграції, приймати міри по зближенню культур різних соціальних прошарків і груп, виключати елементи, що викликають їх протиріччя. Ця концепція направила увагу кримінологів на аналіз взаємозв'язку культури суспільства і злочинності.

Теорія стигми В 1938 році поряд з іншими з'явилась цікава робота вченого з Колумбійського університету Френка Таннербаума “Злочинність і суспільство“. Він намагався застосувати до вирішення кримінологічних проблем соціологічну теорію Джорджа Міда, який розглядав суспільне життя як серію соціальних ситуацій і типових реакцій людей на поведінку оточуючих (інтеракцій).

Застосувавши ці положення до проблем пояснення злочинної поведінки, Таннербаум досить переконливо довів, що неправильна реакція суспільства на злочини є одним з найбільш значних криміногенних факторів. В кінці 30-х років багатьма соціологами дуже гостро було поставлене запитання про те, чи справедливо розглядати в якості суспільно небезпечних тільки ті діяння, за які закон передбачає покарання. Реально не все, що заборонено законом є небезпечним для суспільства. Розроблена Таннербаумом концепція “недопустимості драматизації зла “ в значній мірі охопила ці ідеї. Вона лягла в основу інтеракціоністського підходу до вивчення злочинності, який в подальшому трансформувався в теорію стигми. Стигма в перекладі з латинської означає тавро. Ця теорія достатньо повно розкрила глибинні механізми кримінального рецедива.

На розвиток теорії стигматизації значно вплинула гіпотеза Селліна про те, що в пошуках відмінностей злочинців від незлочинців кримінологи досліджують різницю між засудженими і незасудженими. В дійсності серед несудимої частини суспільства злочинців також немало, і серед незасуджених різниця між злочинцями та незлочинцями неістотна.

Кримінологічні ідеї впливали і впливають на кримінальну політику, кримінально-правові теорії, законодавство і на організацію кримінальної репресії.

Кримінально-політичні ідеї і розуміння про роль репресії в суспільстві, значенні її як засобу боротьби зі злочинністю було ідеалом не тільки фахівців-юристів, але і політичних діячів, філософів і соціологів.

Сучасні кримінально-політичні ідеї та пов'язані з ними погляди на злочин та покарання по суті відображають боротьбу різноманітних течій. Однак цього не зовсім досить, оскільки сучасний стан справ в цій сфері свідчить про недостатню ефективність сучасного інституту покарання.

Варто зауважити, що проблемам, які пов'язані з покаранням, його соціальною та правовою ефективністю та визначенню головних напрямів в кримінальній політиці значна увага приділяється з боку міжнародно-правових організацій. Пошуки в цьому напрямі зачіпають як матеріальне так і процесуальне право.

Таким чином, незважаючи на значну кількість наукових досліджень, присвяченій цій проблемі, вона залишається ще не цілком розкритою і не до кінця дослідженою. Однієї з причин такого становища, є з одного боку, безмежні і практично невичерпні можливості в пізнанні навколишнього світу. З іншого боку, кожна історична епоха, кожне покоління висуває свої вимоги, демонструє свої власні погляди на дослідження питань і найбільш вірних напрямків, способи і засоби їх вирішення, використовуючи одночасно суперечливий досвід, накопичений попередніми епохами, поколіннями.

Розділ ІІ. Особливості кримінального покарання

2.1 Поняття та ознаки кримінального покарання

Покарання як один з центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом в руках держави для охорони найважливіших суспільних відносин. Воно є провідною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і разом з тим покликане забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Кримінальне покарання являє собою реакцію держави на вчинений особою злочин. Для самого ж злочинця покарання - це кримінально-правовий наслідок скоєного їм злочину.

Поняття покарання в тому виді, у якому воно викладено в новому КК України 2001 року існувало не завжди. Більш того, справедливим буде сказати, що раніше в КК 1961 року взагалі не існувало чіткого визначення покарання. Дефініція покарання вироблялася поступово в теорії кримінального права. Вперше законодавче визначення поняття покарання було дано в КК 2001 року, тим самим припиняючи вічну дискусію. Хоча спроба закріпити в законі визначення покарання провадилася і раніш у ст. 28 Основ карного законодавства Союзу СРСР і союзних республік» 1991 року, але, як відомо, Основи 1991 року не набрали сили в зв'язку з розпадом СРСР.

Текст ст. 50 діючого КК України говорить: “Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.” Можна виділити кілька специфічних ознак, сполучення з яких і складається поняття покарання [14, c. 236-237].

1. Покарання - примусовий захід.

Поняття покарання як міри означає, що кожен вид покарання має кількісні границі і визначений зміст, тобто являє собою потенційно здійсненний спосіб впливу на засудженого, строго регламентований кримінальним законом. Ніхто не вправі виходити за межі кількісних і якісних характеристик покарання, встановлених законом. Тільки в рамках покарання як міри суд вправі на основі кримінального закону, визначаючи строк і режим покарання, встановити, в яких кількісних, а в ряді випадків і якісних межах застосовувати покарання до конкретної особи. Незаконним визнається позбавлення або обмеження прав і свобод засудженого, не передбачених кримінальним законом і які не є заходами примусового характеру.

2. Державний характер примусового заходу. Під цим мається на увазі, що покарання може бути призначено тільки від імені держави, і є публічно-правовою, державною оцінкою діяння як злочинного, а особу, що винила цей злочин, як зобов'язаного перетерпіти покарання.

Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення цього завдання в першу чергу виражається у визначенні того, які суспільне небезпечні діяння є злочинними і якому покаранню підлягають особи, що їх вчинили [2, ст. 1]. Отже, караність є складовою частиною кримінально-правових норм, без якої неможливо регулювати і охороняти суспільні відносини. За своєю суттю караність є особливою мірою державного примушування, котра застосовується до осіб, що вчинили злочинні посягання. Покарання як міра державного примушування виступає засобом впливу на поведінку людини, примушує особу до законопослушної поведінки. В цьому і полягає перша важлива ознака покарання - це передусім особлива міра державного примушування (в порівнянні з дисциплінарними, адміністративними, цивільно-правовими засобами), яка є його складовою частиною, що визначає його соціальний зміст. Покарання заподіює великі втрати волі, майна.

Держава має виняткову монополію на призначення кримінального покарання. Тільки вона визначає повноваження в сфері призначення і виконання покарання, встановлює підстави застосування покарання, види і мету покарання. Покарання як примусовий захід закріплено в кримінальному законодавстві, яким у нас є КК України. Усі нові закони, що встановлюють кримінальну відповідальність, підлягають включенню в цей кодекс. КК встановлює систему покарань - вичерпний і обов'язковий перелік видів покарань, розташованих у визначеному порядку в залежності від ступеня їхньої тяжкості [2, ст. 51]. Даються також кількісні і якісні характеристики злочинів.

Визначення ст. 51 КК України засновані на нормах Конституції України усі правові норми про покарання, що містяться в КК, КПК, ВТК і інших нормативно - правових актах, повинні відповідати положенням Конституції України і даної статті. Діючи від імені держави, органи і посадові особи, повноваження яких установлені Конституцією, несуть відповідальність за відповідність практики призначення і виконання покарання вимогам Конституції України, що має найвищу юридичну силу [1, ст. 8]. У встановлених законом випадках посадові особи також можуть нести кримінальну відповідальність за порушення законодавства про застосування покарання до засуджених.

Присвоєння прав законодавчої влади або спроба підміни суду в області застосування покарання є зазіханням на правопорядок в Україні.

3. Примусовий характер покарання як державної міри. Всі учасники публічно - правової сфери зобов'язані підкорятися рішенням, що вступили в законну силу, про покарання, а держава вправі застосовувати для їхньої реалізації відповідні заходи впливу, тобто передбачені законом необхідні способи, що забезпечують підпорядкування осіб і органів такого роду рішенням, включаючи необхідні заходи фізичного впливу.

Примусовий характер покарання також означає обов'язок засудженого перетерплювати позбавлення й обмеження, зв'язані з застосуванням до нього покарання.

4. Кримінальне покарання призначається за ті діяння, що є злочинами, тобто містять всі ознаки складу злочину і застосовується до конкретної особи. Тобто винність є одним з ознак злочину, зрозуміло, що покарання застосовується до особи, визнаною винною у здійсненні злочину. Безвинне призначення покарання неможливе, і якщо суд не встановить провину конкретної особи в здійсненні конкретного злочину, то до такої особи не можуть бути застосовані заходи примусового впливу, тобто покарання. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі лише щодо самого винного. Воно не може бути направлено на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить винному особисто, тощо. Іншими словами особистий характер покарання призначається і застосовується тільки у відношенні самого злочинця і ніколи не може бути перекладене на іншу особу [10, c. 153-155].

Правда, в історії радянського кримінального права легко знайти приклади трагічної зневаги цим правилом. Так, ще в першому радянському КК - КК РСФСР 1922 р. - поняття покарання було замінено поняттям «міри соціального захисту». Останні були зв'язані не з провиною за конкретне зроблене особою злочин, а з так би мовити небезпечним станом особистості, висунутим соціалістичною школою кримінального права. Відмова від поняття покарання і введення в кримінальне законодавство поняття «міри соціального захисту» привело на практиці до грубих порушень законності при здійсненні правосуддя. Так, наприклад, відповідно до Основних початків кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1924 року, що також передбачають «міри соціального захисту» замість покарання, застосування засилання і висилки було можливе не тільки у відношенні осіб, засуджених за здійснення конкретного злочину, але й у відношенні осіб, визнаних суспільно небезпечними «по зв'язками зі злочинним середовищем у даній місцевості», незалежно від залучення їх до кримінальної відповідальності за здійснення визначеного злочину, а також і в тому випадку, коли їхнє обвинувачення в здійсненні визначеного злочину буде судом спростовано, але саме поводження буде визнано соціально небезпечним.

5. Покарання призначається тільки за вироком суду і від імені держави. Так, відповідно до ст. 62 Конституції України “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.” Згідно ж ст. 124 Конституції України “Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.”

Тобто, жоден інший державний орган не може призначити особі такий примусовий захід, як покарання. Як видно, положення закону про застосування покарання за вироком суду - обов'язкова вимога закону, характерна його особливість. Причому застосування покарання завжди відбувається від імені держави, що надає покаранню публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення за амністією або за актом помилування.

Обвинувальний вирок, винесений від імені держави і визначення покарання особі, винному в здійсненні злочину, означає офіційну державну оцінку зробленого злочину і самого злочинця.

6. Покарання, на відміну від інших примусових заходів, спричиняє особливий правовий наслідок - судимість, що може бути знята чи погашена за певних умов, зазначених у кримінальному законі [2, ст. 88].

Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За своїм змістом судимість - це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний з різного роду правообмеженнями та іншими негативними наслідками протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання визначається тим, що вона визнається обставиною, яка обтяжує відповідальність в разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання (наприклад, тимчасове позбавлення права займати певні посади, займатись деякими видами діяльності тощо).

Кримінально-правові наслідки судимості можуть виявлятися в якості:

· обтяжуючого відповідальність обставини, що впливає на кваліфікацію злочину;

· обтяжуючого відповідальність обставини при призначенні покарання;

· обставини, що виключає чи обмежує звільнення від кримінальної відповідальності і покарання.

7. Покарання за своїм змістом є карою. Хоча сам термін «кара» відсутній у визначенні покарання, даному в КК. Каральний характер покарання передбачається в обмеженні прав і свобод особи, визнаної винною у вчиненні злочину.

Кара є складовою ознакою будь-якого кримінального покарання. Вона визначається строками покарання, наявністю фізичних і моральних страждань та втрат, покладенням обов'язків зазнати ганьби і сорому перед суспільством і різного роду правообмеженнями. В одних покараннях вона виражена більшою мірою, наприклад, довічне ув'язнення, позбавлення волі, матеріальні або майнові втрати, в других - переважають обмеження інших прав; займатися професійною діяльністю, мати звання, нагороди тощо. В кожному покаранні, безумовно, присутні і моральні страждання - ганьба, сором перед суспільством і своїми близькими. Усі ці якості і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований в кожному покаранні в залежності від характеру і тяжкості злочину. Каральний вплив покарання повинен відповідати тяжкості злочину. Кара має обов'язковий характер для виконання всіма громадянами, посадовими особами і органами на всій території держави.

Ступінь покарання різний у різних видах покарання. Перелік видів злочинів даний у діючому КК у порядку зростання ступеня тяжкості. Каральний потенціал покарання залежить від характеру тих прав і свобод, яких може бути позбавлений засуджений, що у свою чергу залежить від тяжкості вчиненого і від властивостей особистості винного. Злочинець може бути обмежений у матеріальних благах (наприклад, штраф), а може бути позбавлений і вищого блага - свободи (наприклад, довічне позбавлення волі). Звичайно, в останньому покаранні ступінь покарання найвищий.

Будь-яке потенційне обмеження прав і свобод особи, що відбуває покарання, чи особи, до якого застосоване покарання, повинне мати правове обґрунтування і відповідати закону. Незаконним є позбавлення засудженого передбачених законом засобів підтримки його існування, що приводить до завданню шкоди здоров'ю, поширенню епідемій, так само як і позбавлення засудженого державного захисту чи від зазіхань інших форм негативного впливу з боку третіх осіб [4, c. 93].

У юридичній літературі немає однаковості в розумінні змісту кари як сутності покарання. Багато авторів зводять її до страждань і позбавлень, що доставляють покарання засудженому. Так, М.Д. Шаргородський писав: «Покарання є позбавленням злочинця яких-небудь приналежних йому благ і виражає негативну оцінку злочинця і його діяння державою. Покарання заподіює страждання тій особі, до якого воно застосовується. Саме ця властивість, будучи необхідною ознакою покарання, робить його карою» [19, c. 16]. Як видно, пріоритет віддається моментам позбавлення і страждання. У курсах радянського кримінального права при визначенні поняття покарання кара не згадується, а упор робиться на державно - примусовий його характер і заподіяння позбавлень винному, а також згадуються цілі покарання.

Б.С. Утєвський визначив кару як примус [18, c. 37]. Б.С. Никифоров, критикуючи таке розширювальне тлумачення кари, відзначила: «Кара - це примус до такого страждання, що за своїм характером і тривалості пропорційно, відповідно до зробленого злочинцем злій справі, злочину» [16, c. 128].

З критикою викладених точок зору виступив И.С. Ной: «…кара була б розмірна ваги зробленого злочину, якби за вбивство передбачалася лише страта. Але принцип відплати не проводиться в нашому законодавстві, а допустимість застосування страти за вбивство продиктована не розуміннями відплати, а насамперед метою загальної превенції.» [17, c. 28]

Також необхідно визначити місце покарання в системі заходів кримінально-правового впливу (див. Додаток 1). Чинне кримінальне законодавство України передбачає ряд заходів кримінально - правового впливу. Вони можуть застосовуватись як до особи, яка вчинила злочин, так і до особи, яка вчинила суспільне небезпечне діяння, що не є злочином.

Серед цих заходів провідну роль відіграє покарання. Його місце в системі заходів кримінально-правового впливу зумовлене тим, що:

а) покарання - це захід кримінально-правового впливу, що застосовується в межах кримінальної відповідальності особи;

б) покарання є основною формою кримінальної відповідальності особи;

в) за своїм змістом покарання є (і має бути) найбільш суворою формою кримінальної відповідальності.

2.2 Система кримінальних покарань

кримінальний покарання примусовий злочин

Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті те тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань утворюють певну систему. Система покарань, встановлена ст. 51 КК, і є тією юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів по застосуванню покарань. Законодавець, визначаючи систему покарань, тим самим створює базу і для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої частини КК, де передбачені види і межі покарань за окремі злочини.

Під системою покарань прийнято розуміти встановлений кримінальним законом і обов'язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості.

Система покарань, встановлена в ст. 51 КК передбачає 12 видів покарань. За ухилення від відбування цих покарань настає кримінальна відповідальність за статтями 389, 390 і 393 КК.

Усі покарання, що входять у систему, можуть бути класифіковані за певними ознаками, закріпленими у кримінальному законі. Отже, за порядком призначення покарань КК підрозділяє всі покарання на три групи: основні покарання; додаткові покарання; покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові [5, c. 306-309].

Основні покарання - це покарання, що призначаються у вироці лише як самостійні покарання. Вони ні за яких умов не можуть призначатися на додаток до інших покарань, не можуть бути до них приєднані. За один злочин може бути призначене тільки одне основне покарання. До основних покарань закон відносить: громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

Додаткові покарання - це такі покарання, що призначаються лише на додаток до основних покарань і самостійно застосовуватися не можуть. До них відносять: конфіскацію майна, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові - це позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю і штраф. До основного покарання може бути приєднано одне чи кілька додаткових покарань у випадках і порядку, передбачених законом.

За суб'єктом, до якого застосовуються покарання, вони класифікуються на загальні і спеціальні. Загальні покарання можуть бути застосовані до будь-якої особи (наприклад, позбавлення волі). Спеціальні покарання призначаються лише певному колу засуджених і не можуть застосовуватись до будь-якої особи (наприклад, тримання у дисциплінарному батальйоні призначається лише військовослужбовцям строкової служби).

За можливістю визначення строку покарання всі покарання поділяють на строкові і безстрокові. При призначенні строкових покарань суд не має права вийти за межі цього строку, за винятком випадку, передбаченого в ст. 71 КК, коли призначається покарання за сукупністю вироків. Безстроковими покараннями є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і довічне позбавлення волі.

Штраф. У переліку видів покарання штраф стоїть на першому місці, як найбільш легке покарання за ступенем тяжкості. Вже з цього можна зробити висновок, що законодавець вважає його ефективним видом покарання, яке з урахуванням обставин справи та особи винного може знайти широке застосування у судовій практиці. Підтвердження цьому дає простий підрахунок: якщо питома вага цього виду покарання, що згадується, в основному, як альтернативне, у санкціях статей та їх частин колишнього КК складає біля 29 відсотків, то у чинному Кримінальному кодексі - більш ніж 33 відсотки, тобто третину.

Як і раніше, штраф може бути як основним, так і додатковим видом покарання. Як основний вид накладається у випадках і межах, встановлених Особливою частиною КК. Як додаткове покарання штраф може бути призначений лише тоді, якщо його спеціально передбачено як додаткове покарання у санкції певної статті Особливої частини КК. На даний час чинний КК має лише дві статті, що передбачають штраф як додаткову міру покарання. Це ч. 1 ст. 144 - насильницьке донорство та ч. 2 ст. 367 - службова недбалість.

Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Даний вид покарання передбачає психологічний вплив на засудженого, який позбавляється відзнак, одержаних за минулу діяльність і, як правило, значущих для нього. Можливе обмеження подальшої професійної діяльності, оскільки вона може бути пов'язана з наявністю певного спеціального чи військового звання. Позбавлення цих відзнак (разом із судимістю) викликає додаткові перешкоди для професійної кар'єри особи, яка відбула покарання, та зберігає негативний вплив на становище засудженого і після погашення або зняття судимості. Прямий чи непрямий економічний (матеріальний) вплив, бо позбавлення відзнак може привести до втрати різних пільг майнового характеру[3, c. 111-114].

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Позбавлення права обіймати певні посади тягне за собою звільнення засудженого з посади, яку він займав під час вчинення злочину, і позбавлення його на певний строк права займати аналогічні посади на інших підприємствах, в установах чи організаціях. Позбавлення права займатися певною діяльністю - це заборона засудженому упродовж певного строку займатися тією діяльністю, у зв'язку з якою ним було вчинено злочин. Значущість застосування цього виду покарання в тому, що для засудженого за вироком суду виключається доступ до тієї посади чи діяльності, надані права по яких ним були використані у вчиненні злочину. Під певними посадами розуміється коло посад, які визначені нормативно або мають ідентифікаційні ознаки, що дозволяють точно визначити зміст судової заборони.

Даний вид покарання не можна ототожнювати лише з поняттям службової особи, яка несе кримінальну відповідальність за вчинений злочин у сфері службової діяльності. Позбавлення права займатися певною професійною чи іншою діяльністю передбачає необмежене коло професій чи іншого прикладення своїх знань засудженим.

Громадські роботи. Громадські роботи - один із видів покарання, коли особа примусово залучається до роботи. У статті 51 цей вид покарання вважається більш м'яким, ніж виправні роботи, службове обмеження для військовослужбовців, конфіскація майна, обмеження або позбавлення волі. Змістом даного виду покарання є покладення на засудженого трудового зобов'язання, від кількості, характеру і умов якого він ухилятися не має права.

У цій статті визначені параметри цих робіт, їх характер та умови:

· роботи безоплатні;

· роботи суспільно корисні;

· виконуються засудженим у вільний від роботи чи навчання час та не більше як чотири години на день, а неповнолітніми у віці від 16 до 18 років - дві години на день, але не менше 25 годин на місяць [2, ч. 1 ст. 100]. Передбачені вказаним видом покарання роботи можуть бути будь-якого виду, у тому числі - трудомісткі; вони не пов'язані з основною роботою та спеціальністю засудженого. У той же час громадські роботи не повинні принижувати його честі й гідності або носити характер тортур. Але слід визнати, що прибирання вулиць, виконання інших робіт з благоустрою не можуть вважатися принизливими. Вихідні дні та чергова відпустка засудженого по основній роботі не припиняють виконання покарання у виді громадських робіт. У той же час засуджений не може притягуватися до виконання громадських робіт під час хвороби або в інших ситуаціях, що заважають їх виконанню [3, c. 117-120].

Виправні роботи. Виправні роботи є основним видом покарання, яке характеризується тим, що особа примусово залучається до роботи на вказаний у вироку строк з утриманням у доход держави визначеного судом відсотка її заробітку.

Вид покарання має суттєвий психологічний вплив на засудженого:

· втілює в собі докір держави;

· обмежує права засудженого на зміну місця роботи та побічно можливості професійної кар'єри в деяких сферах (на державній службі, в банківській діяльності, системі освіти тощо);

· породжує майнові наслідки, зменшуючи заробіток засудженого;

· час відбування покарання, як правило, не включається до загального та безперервного стажу. Втім за певних умов час відбування виправних робіт може бути включений до загального трудового стажу.

Виправні роботи як вид покарання в цілому мають економічний характер і не пов'язані з розривом позитивних суспільних зв'язків засудженого.

Службові обмеження для військовослужбовців. Призначається засудженим як основне покарання - і лише щодо військовослужбовців, які проходять службу за контрактом. До військовослужбовців, що проходять строкову службу за призовом, вказаний вид покарання не застосовується. Обмеження по військовій службі можуть призначатися військовослужбовцям як за вчинення злочинів проти військової служби, так і за такі, що не є злочинами проти встановленого порядку несення військової служби. Строк даної міри покарання суд може призначати у межах від шести місяців до двох років.

Конфіскація майна. У відповідності зі ст. 59 KK конфіскація майна полягає у примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна засудженого, на яке у нього є право власності.

До складу майна входять речі, предмети, грошові кошти, вклади в банку, акції, облігації, векселі, чеки, сертифікати та інші цінні папери. Конфіскуючи цінні папери, акції, держава набуває лише права вимоги на одержання у свою власність частини майна юридичної особи і тільки у випадках, коли це передбачено законом, наприклад при ліквідації господарського товариства.

Вказаний вид покарання застосовується тільки як додатковий, пов'язаний із позбавленням майнових вигод (має матеріальний характер), є разовим, може бути застосований у передбачених законом випадках до будь-кого з числа засуджених осіб [3, c. 121-123].

Арешт. Арешт (лат. аrrestum - судова постанова) - примус, пов'язаний з ущемленням права на свободу, особисту недоторканність та прав користуватися і розпоряджатися своєю власністю, на таємницю листування тощо.

Конституція України (ст. 29) гарантує громадянам України особисту недоторканність та встановлює, що ніхто не може бути заарештований інакше, як за вмотивованим рішенням суду і в порядку, встановленому законом. Закони України передбачають арешт особи: за адміністративним правом - як адміністративне стягнення; за кримінально-процесуальним правом - як міру запобіжного заходу, за кримінальним правом - як вид покарання.

Арешт, як вид покарання, у Кримінальному кодексі передбачений у більше ніж 12,5 відсотка санкцій Особливої частини - переважно за нетяжкі злочини (у 19 відсотків з 85 - за злочини середньої тяжкості). Майже всі ці норми передбачають альтернативу видів покарання, за винятком ст. 395 (порушення правил адміністративного нагляду), санкція якої має лише арешт на строк до шести місяців.

Обмеження волі. Обмеження волі - новий вид покарання у Кримінальному кодексі, він полягає: у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу; без ізоляції від суспільства; в умовах здійснення за нею нагляду; з обов'язковим залученням до праці.

Покарання даного виду передбачає психологічний вплив на засудженого, дає можливості для нагляду за його поведінкою, обмежує особисті права засудженого, а також покладає на нього тягар, пов'язаний з необхідністю додержуватися режиму, котрий існує у спеціальній установі, передбачає підкорення порядку даної установи, що обмежує потреби засудженого. Безумовно, досягнення мети покарання значною мірою залежить від стану справ в установі, яка забезпечує виконання обмеження волі [11, c. 192-193].

Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців. Призначення судом цього виду покарання передбачає примусове направлення засудженого в особливу військову частину - дисциплінарний батальйон, де діє спеціальний внутрішній розпорядок. Засуджені не позбавляються статусу військовослужбовців, носять погони рядових, після відбування покарання можуть направлятися для подальшого проходження військової служби, однак час відбування покарання у такому батальйоні до строку військової служби не зараховується. Мета такого виду покарання - виправлення і перевиховання засудженого в умовах спеціального режиму відбування покарання, суспільно-корисної праці, виховної роботи, бойової підготовки та покладання на нього додаткового тягарю, пов'язаного з проходженням служби з більш жорстким режимом. Направлення в дисциплінарний батальйон є основним видом покарання і застосовується до військовослужбовців строкової служби.

Не застосовується таке покарання до військовослужбовців надстрокової служби, прапорщиків, мічманів, офіцерів, а також військовозобов'язаних, які вчинили злочини під час проходження учбових чи перевірчих зборів [3, c. 126-127].

Позбавлення волі на певний строк. Позбавлення волі на певний строк - один з найсуворіших видів покарань, що призначається за вчинення злочинів, які становлять підвищену суспільну небезпеку. Це вид основного покарання, що полягає у примусовій ізоляції засудженого на визначений строк у спеціально призначених для цього кримінально-виконавчих установах та поєднаний з обмеженням його прав (свободи пересування, вибору роботи та роду діяльності, спілкування з сім'єю, знайомими тощо), з жорсткою регламентацією часу роботи та відпочинку. Відбування покарання в таких умовах характеризується залученням до праці засуджених та проведенням з ними виховної роботи. Варто підкреслити, що відповідно до ст. 43 Конституції України, яка взагалі забороняє примусову працю, праця за таким вироком чи іншим вироком суду примусовою не вважається. Позбавлення волі на певний строк є строковим видом покарання, чим і відрізняється від довічного позбавлення волі.

Довічне позбавлення волі. Довічне позбавлення волі, як міра покарання, було введене після скасування смертної кари Законом України від 22 лютого 2000 р. На відміну від смертної кари, що не включалась у перелік видів покарань і носила винятковий характер, довічне позбавлення волі у чинному Кримінальному кодексі завершує перелік видів покарання та визначає межі його застосування. Цей найсуворіший вид покарання встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених статтями Особливої частини КК. Санкції цих статей крім довічного позбавлення волі передбачають і позбавлення волі на певний строк. Довічне ж позбавлення волі суд визначає лише у випадках, коли вважає неможливим застосування позбавлення волі на певний строк [5, c. 313].

Розділ ІІІ. Мета покарання та її проблеми за необережний злочин

Проблема мети покарання цікавила багатьох вчених-юристів і філософів, що працювали в галузі кримінального права, протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного тлумачення цієї складної проблеми. Проте серед їх множин можна виділити дві основні групи:

а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати);

б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисних цілей).

Представники абсолютних теорій (Кант, Гегель та їх послідовники) не бачили в покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї - мети відплати за вчинений злочин. Як практичну реалізацію прихильники цих теорій відстоювали необхідність законодавчого закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за заподіяне винним зло. Наприклад, за вбивство - смертна кара, за статеві злочини - кастрація, за майнові - каторга, за образу - застосування заходів, що ганьблять винного, тощо.

Прихильників відносних теорій об'єднувало те, що вони бачили сенс і корисність покарання в досягненні якоїсь конкретної мети. Так, прибічники теорії залякування (Бентам та ін.) і теорії психологічного примушування (А. Фейербах) вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального попередження. На думку А. Фейербаха, воно має спричиняти винному більше невдоволення, ніж те задоволення, яке він одержує від вчинення злочину. Таким чином, застосовуване покарання психологічно впливає на інших осіб, утримуючи їх від вчинення злочинів. Представники теорії спеціального попередження відстоювали ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Подібні ідеї відстоювали і прихильники теорій виправлення, на думку яких покарання повинно забезпечити виправлення винного, тобто невчинення ним нових злочинів.

Однобічність цих теорій не могла задовольнити практиків. Тому в середині XIX ст. з'являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є об'єднання ідей декількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання. Їх прихильники у різноманітних варіаціях визнають цілями покарання: залякування, відплату, відшкодування заподіяної злочином моральної шкоди, виправлення, загальне і спеціальне попередження. Ці теорії відрізняються не тільки поєднанням цілей, а й їх значущістю. В одних із них превалює мета залякування, відплати, в інших - мета попередження або виправлення.

Значний внесок в дослідження цієї проблеми зробили і такі відомі криміналісти, як М.С. Таганцев, С.В. Познишев, М.Д. Сергієвський, І.Я. Фойницький, що працював у Києві, А.Ф. Кістяківський та ін. Ними зокрема відстоювалася ідея диференціації цілей покарання залежно від тяжкості вчиненого злочину та особливостей особи винного. Багато уваги приділялося проблемі мети покарання і в останні десятиліття. В роботах деяких учених радянського і пострадянського періоду знайшли подальший розвиток змішані теорії про мету покарання.