Поняття права за поглядами Імануіла Канта

Размещено на http://www.allbest.ru/

11

План

Вступ

1. Поняття права природного та позитивного за вченням І. Канта

2. Проблема співвідношення природного та позитивного права

Висновки

Перелік використаних джерел

Вступ

Темою цієї роботи є поняття права за поглядами Імануіла Канта. Неможливо охопити всю тему в межах однієї роботи, тому я зупиняюсь на висвітленні природного та позитивного права. А саме їх поняттях та співвідношенні.

Фундаментальні ідеї І. Канта про право й правовій політиці, здобувають особливу актуальність у сучасних умовах інтенсивного розвитку загальноєвропейського й світового процесу в напрямку до повсюдного визнання й поступовому твердженню ідей панування права, принципів волі, рівності й самостійності людської особистості. Судження І. Канта по цьому колу проблем і сьогодні продовжують відігравати величезну роль у визначенні того, де ми перебуваємо й куди повинні рухатися в пошуку вірного шляху [1].

1. Поняття права природного та позитивного за вченням І. Канта

По визначенню Канта, право - це сукупність умов, при яких сваволя одного особи сполучимо зі сваволею іншого з погляду загального закону волі. До таких умов ставляться: наявність примусова здійснюваних законів, гарантований статус власності й особистих прав індивіда, рівність членів суспільства перед законом, а також вирішення спорів у судовому порядку. У практико-ідеологічному плані дане визначення співзвучне ідеології раннього лібералізму, що виходила з того, що вільні й незалежні друг від друга індивіди здатні самі, по взаємній згоді врегулювати відносини, що виникають між ними, і бідують лише в тому, щоб ці відносини одержали надійний захист.

Під природнім правом Кант має на увазі природні, природжені права особистості. Кант, не зупиняючись на досягнутому в правовій думці, далі розбудовував природно-правову інтерпретацію прав людини. Він порушує питання про підставу домагань людину на визнання своїх прав. Природні права людини до Канта просто декларувалися, виходячи з факту самого людського існування.

Він створив своє вчення про людині і його природжених правах. По Канту, як фізична суть людей підлегла законам природи, але як вольова істота він підлеглий законам морального миру. Ці закони, по переконанню Канта, можна було сформулювати як імперативи, тобто спонукальні, безумовні правила:

1) "надходь так, ніби максима твого вчинку за допомогою твоєї волі повинна була стати загальним законом природи";

2) "надходь так, щоб твоя воля сполучалася з волею інших за загальним законом волі". У цих імперативах укладена кантовськая ідея природного права, під владу якого повинні поставити себе кожна держава й видавані їм закони.

Самим коштовним і істотним у всієї кантовськой теорії є принцип, згідно з яким кожна особа має зроблену гідність, абсолютну цінність; особистість не є знаряддя здійснення яких б то ні було планів, навіть найшляхетніших планів загального добра. Людина - суб'єкт моральної свідомості, у корені відмінний від навколишньої природи, - у своїй поведінці повинен керуватися веліннями морального закону. Закон цей апріорний, не підданий впливу ніяких зовнішніх обставин і тому безумовний.

Кант розрізняє три правові категорії: перша - природне право, тобто сукупність моральних норм, або принципи, продиктовані практичним розумом; друга - позитивне право, засноване на волі законодавця, яке повинне відповідати природному праву, тобто вимогам категоричного імперативу, і плюс сила примусу; третя - справедливість, тобто сукупність домагань індивіда, не забезпечених примусом. "Воля (незалежність від сваволі, що примушує, іншого), оскільки вона сумісна з волею кожного іншого, згідної із загальним законом, - затверджує Кант, - і є це єдине первісне право, властиве кожній людині в силу його приналежності до людського роду. - Природжена рівність, тобто незалежність, що полягає в тому, що інші не можуть зобов'язати кого-небудь до більшого, ніж те, до чого він зі своєї сторони може їх зобов'язати".

Суб'єктивне право він ділить на "природжене, яке належить кожному від природи незалежно від якого б то ні було правового акту, і придбане, для якого потрібен правовий акт".10 Позитивне право повинне відповідати природженому. "Природному праву в стані цивільного обладнання (тобто тому праву, яке можна для такого обладнання вивести з апріорних принципів), - відзначає Кант, - не можуть завдати шкоди статуарні закони цивільного обладнання й, таким чином, залишається в силі правовий принцип: "той, хто надходить згідно з максимою, по якій стає неможливо мати предмет моєї сваволі моїм, наносить мені ущерб"; насправді , тільки цивільне обладнання є правовий стан, завдяки якому кожному своє лише гарантується, але в сутності не встановлюється й не визначається".

Кант дотримувався концепції гіпотетичного природного стану, у якім було відсутнє об'єктивне право. Людині споконвічно властиво одне-єдине природжене право - воля морального вибору. З неї випливають такі невід'ємні моральні якості людей, як рівність, здатність ділитися своїми думками, і ін. У додержавному стані людей здобуває суб'єктивні природні права, у тому числі право власності, але вони нічим не забезпечені, крім фізичної сили індивіда, і є попередніми. Сукупність таких суб'єктивних повноважень Кант врозріз із пануючою традицією назвав часткам правом. Справді юридичний і гарантований характер приватне право, на його думку, здобуває тільки в державі, із твердженням публічних законів.

2. Проблема співвідношення природного та позитивного права

Ідея взаємодії природного й позитивного права втілилася в концепції "правової держави", яка до Канта залишалася досить хибкою, незважаючи на розроблені доктрини поділу влади, народного суверенітету, природжених прав. Теоретично довести необхідність обмеження влади цими засобами виявилося не можливо: зазначені вчення не могли зруйнувати центрального пункту доктрини абсолютної держави - природи влади як джерела права, тому що залишали незмінним образ людини, що потребує в опіці ззовні: "якщо люди, істоти егоїстичні, з'єднуються в суспільства для безпеки й охорони, то головною скріпою служить влада. Право, із цього погляду , представляється продуктом тих суперечок і зіткнень, які роблять для людини нестерпним природній стан і змушує його бігти під охорону влади. Звідси прямий висновок - право є приписання влади"[4].

За традицією І.Кант уважається справжнім засновником концепції правової держави завдяки запропонованій їм нової антропологічної моделі. Німецький мислитель відкидав деспотизм, ототожнюючи його не з жорстокістю методів керування, а із самою істотою патерналистской влади, що вважає людину духовно неповнолітньою, що не мають підстави для власної гідності. кант право

Ліберальне обґрунтування природи правової держави пов'язане з розумінням людської волі як "свавілля": людей у принципі здатний до довільного (випадкового) вольового акту. Напрямок сваволі задається "максимой", яку Кант визначав як "субъективний принцип воління". Сваволя може "прийнять у себе" ту або іншу максиму, а може й відвернути.

Підпорядкування людини середовищу - основа моделі "зовнішньої" людини, її самодостатність - основа кантівського розуміння "внутрішньої" людини. Ці моделі сумісні, тому що автономія розуму проявляється у формах зовнішнього миру. Тим самим, "довільна" поведінка є єдино реальною, однак зовні воно ухвалює форму адаптації до законів феноменального миру - загальної причинності, у якій "свавіллю" немає місця. Для І. Канта феноменальний мир не виступає примусовою силою, тому що людина здатна до самовизначення щодо добра (проходження розуму) або зла (проходження природнім схильностям, узагальнених у понятті щастя). Кант затверджував принципову можливість людини "бути паном самому собі", однак її реалізації перешкоджає людське прагнення до щастя. Щастя він вважав недостатнім для розумної істоти. [3]. Досягнення щастя перевищує фізичні й інтелектуальні можливості людини, тому він використовує не індивідуальні (колективні) засоби діяльності, а виходить, ураховує чужу волю.

Примусова влада втручається, якщо поведінка індивіда порушує вимоги категоричного імперативу; у такий спосіб Кант обґрунтовує найважливіший принцип правової держави - презумпцію невинності. Внутрішній стан індивіда непідконтрольний влади, принципова здатність людину знати, у чому його благо, відрізняти добро від зла, не повинна ставитися під сумнів. Категоричний імператив забороняє розглядати людину як потенційного злочинця й піддавати превентивним репресіям.

Воля не припускає користі й може бути погрозою щастю більшості, тобто збільшує ризик, що корениться у сваволі індивіда. Кант підкреслював, що воля не може бути обґрунтована утилітарно. Воля звертається до гідності людини (тобто до його моральної, ессенциалістської моделі), а не до його користі або до користі співтовариства: "якщо немає ні волі, ні заснованого на ній морального закону й усе, що відбувається або може відбутися, є винятково механізм природи, то політика (як мистецтво використання цього механізму для керування людьми) втілює в собі всю практичну мудрість, а поняття права є беззмістовна думка" [5] . Німецький мислитель навіть наполягав на тому, що збереження волі індивіда перевищує цінність державної доцільності, тобто благополуччя більшості. За його словами, "право людини повинне вважатися священним, яких би жертв не коштувало це пануванню влади. Тут немає середини". [5]

Співтовариство високорозвинених індивідів утворює простір природного права, заснованого на взаємних зобов'язаннях усіх по збереженню загальної розумної волі. Природно-правова поведінка безкорислива й заснована на категоричному імперативі взаємного боргу. Кант підкреслює, що воно не приводить до щастя, але робить людину гідним щастя. Воно представлено соціологічною версією моделі "зовнішньої людину".

Поведінка, що узгодиться з вимогою категоричного імперативу, але здійснюється через егоїстичні, корисливі мотиви щастя й самозбереження, називається Кантом "легальною" (правовою), але не моральною. Це масова поведінка, яка описується автором у термінах ворожої йому телеологічної етики. Така поведінка розсудливо, але продиктована не повагою до розуму, а міркуваннями корисності. Невигідно зривати угоди, обманювати і т.д. , тобто порушувати рівність індивідів і чужу волю, тому що це може перешкодити здійсненню щастя. Таку поведінка, коли дотримання розумних норм викликане сторонніми розуму мотивами й підлеглим їм, Кант називає "гетерономним" (чужезаконим), тобто правовим. Сукупність засобів що реалізують гетерономну мотивацію бездоганної поведінки, мислитель назвав "строгим", або позитивним правом. Як і природне право, воно припускає волю волі, "сваволя". Для І.Канта це - "зовнішнє" право, оскільки сваволя підкоряється гетерономному приписанню - прагненню всіх до користі й самозбереженню. Він писав: "воно ґрунтується, щоправда, на усвідомленні обов'язковості кожного по закону, але для того, щоб визначити відповідно до цієї сваволі, строге право, щоб бути чистим, не повинне й не може посилатися на це усвідомлення як на мотив"[3]. Страх і користь можуть бути гарантами легально бездоганної поведінки, яка цілком може обійтися й без морального індивіда. На думку Канта, саме тут Державне насильство заміщає біологічні мотиви на соціальні, тобто відновлює зовнішній і гетерономний мотивований прояв категоричного імперативу в поведінці індивіда. Саме на цьому рівні існує політична влада, надлишкова там, де панує право й легальне (правомірна поведінка). Корелятом людини як "тварини" є "пан", тобто загальна воля всіх, сама, що носить у собі тваринний початок і із труднощами, що підкоряється праву спільний антагонізм стає причиною "закономірного порядку" "[2]. Державне насильство заміщає біологічні мотиви на соціальні, тобто відновлює зовнішній і гетерономний мотивований прояв категоричного імперативу в поведінці індивіда. Саме на цьому рівні існує політична влада, надлишкова там, де панує право й легальна (правомірна поведінка).

Висновки

По визначенню Канта, право - це сукупність умов, при яких сваволя одного особи сполучимо зі сваволею іншого з погляду загального закону волі. До таких умов ставляться: наявність примусова здійснюваних законів, гарантований статус власності й особистих прав індивіда, рівність членів суспільства перед законом, а також вирішення спорів у судовому порядку.

Ідея взаємодії природного й позитивного права втілилася в концепції "правової держави", яка до Канта залишалася досить хибкою, незважаючи на розроблені доктрини поділу влади, народного суверенітету, природжених прав.

За традицією І.Кант уважається справжнім засновником концепції правової держави завдяки запропонованій їм нової антропологічної моделі. Німецький мислитель відкидав деспотизм, ототожнюючи його не з жорстокістю методів керування, а із самою істотою патерналистской влади, що вважає людину духовно неповнолітньою, що не мають підстави для власної гідності.

Перелік використаних джерел

1. А. А. Ерышев« Історія політичних та правових вчень»

2. Кант І. Ідея загальної історії у всесвітньо- цивільнім праві // Кант І. Твору на німецькому й російському мовах. М., 1994. Т.1. С.91.

3. Кант І. Основи метафізики моральності // Кант І. Соч.: В 6 т. Т. 4 (1). М., 1965. С. 260.4. Новгородцев П.І. Кант і Гегель у їхніх вченнях про право й державі. М., 1901. С.54

5. Кант И. ДО вічного миру // Кант І. Твору на німецькому й російському мовах. М., 1994. Т.1. С.435.6. Мамут Л.С. Політичні й правові навчання в Німеччині наприкінці XVIII - початку XIX в. // .АбдулаевАбдуллаев, М. І.7. Навчання Канта про право й державу.//Правознавство. -1998. - № 3. - С. 148 - 154Історія політичних і правових навчань. М., 1995. С. 400.

Размещено на Allbest.ru