Права етнонаціональних меншин в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство внутрішніх справ України

Запорізький юридичний інститут

Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ

Кафедра загально-правових дисциплін

Курсова робота

з курсу

Конституційного права України

Права етнонаціональних меншин в Україні

Зміст

Вступ

Захист національних меншин

Регіональні угоди по захисту національних меншин

Національний правовий режим іноземців в Україні

Висновок

Література

Додаток

Вступ

Правове регулювання статусу національних меншин зачіпає вельми делікатну і "вибухонебезпечну" сферу суспільних відносин, і будь-які прорахунки в нім приводять до загострення міжнаціональних відносин. З іншого боку, відсутність правового регулювання нерідко вабить ті ж наслідки. З погляду міжнародного права захист національних меншин є частиною міжнародного захисту прав людини і, відповідно, областю міжнародної співпраці. Норми про захист прав національних меншин містяться в цілому ряду міжнародних актів, таких як: Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійним і мовним меншинам, Міжнародна конвенція про боротьбу проти всіх форм расової дискримінації, Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього, Конвенції про права дитини і інші основоположні документи з прав, людини, а також в документах Наради по безпеці і співпраці в Європі, зокрема в Копенгагенському документі від 29 червня 1990 року.

Українське суспільство, поряд з іншим цивілізованим світом, прагне до справедливості, добробуту та свободи у самому широкому розумінні цих слів. Незважаючи на великі труднощі та перешкоди, Україна рухається шляхом демократичних змін, будівництва демократичної держави, тобто до справжнього народовладдя.

Одним з важливіших принципів свободної демократичної держави і основою народовладдя є верховенство Закону та його неухильне дотримання.

Основним Законом держави була та залишається Конституція, як втілення істотних прав людини (громадянина) на справедливость, свободу та добробут.

У цьому аспекті, предметом дослідження цієї роботи є права і свободи етнонаціональних меншин які проживають на території України.

Конституція, як відомо, закріплює лише головні, принципові положення, які, діючи безпосередньо, у необхідних випадках розкриваються і конкретизуються в інших законодавчих актах, розвиваються в поточному законодавстві. Розвиток тут треба розуміти як закріплення в поточному законодавстві того, що відображено в Конституції лише у вигляді цілей, програмних положень, основних тенденцій поступу прав, свобод і обов'язків.

Захист національних меншин

Правове регулювання статусу національних меншин зачіпає вельми делікатну і "вибухонебезпечну" сферу суспільних відносин, і будь-які прорахунки в нім приводять до загострення міжнаціональних відносин. З іншого боку, відсутність правового регулювання нерідко вабить ті ж наслідки. З погляду міжнародного права захист національних меншин є частиною міжнародного захисту прав людини і, відповідно, областю міжнародної співпраці. Норми про захист прав національних меншин містяться в цілому ряду міжнародних актів, таких як: Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійним і мовним меншинам, Міжнародна конвенція про боротьбу проти всіх форм расової дискримінації, Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього, Конвенції про права дитини і інші основоположні документи з прав, людини, а також в документах Наради по безпеці і співпраці в Європі, зокрема в Копенгагенському документі від 29 червня 1990 року.

Правове регулювання статусу національних меншин в Україні відрізняється значною своєрідністю. По-перше, в Конституції України згадуються українська нація, корінні народи і національні меншини (ст.10 - 11, п.3 ст.92, п.3 ст.119), і їх статус різний.

Так, в ст.11 Конституції України встановлюється, що відносно української нації державне сприяння направлене на її консолідацію і розвиток, відносно ж корінних народів і національних меншин мовиться тільки про сприяння розвитку. У ст.10 визначений статус української мови як державного і проголошується гарантованість "вільного розвитку, використання і захисту російського, інших мов національних меншин України". Ст.24 містить заборону на встановлення привілеїв або обмежень по ряду ознак, зокрема по ознаках раси, кольору шкіри, етнічного походження, по мовних або іншим ознакам. Згідно ст.53 "Громадянам, що належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право навчання на рідній мові або на вивчення рідної мови в державних і комунальних учбових закладах або через національні культурні суспільства".

У Конституції Автономної Республіки Крим регулюється не статус національних меншин, а статус національностей, що цілком логічно, оскільки мова йде про врегулюванні статусу перш за все росіян, що є більшістю в Республіці і кримських татар, тобто національностей, що не є титульними в Україні. Тому в Конституції є розділ 3, назву якої відображає дана обставина: "Забезпечення права і свобод громадян України, прав національностей в Республіці Крим". Згідно п.4 ст.14, що міститься в даному розділі "в Автономній Республіці Крим громадянам всіх національностей, національно-культурним і іншим установам гарантується право на розвиток національних культурних традицій, святкування національних свят, сповідання своєї релігії, задоволення своїх потреб в літературі, мистецтві, право на створення національних засобів масової інформації, видавництв, музеїв, театрів, кіностудій, інших національних культурних і учбових установ згідно Конституції України і законам України". Крім того, в даній Конституції регулюються питання використання російського, кримськотатарського мов і мов інших національностей. Відносно російської мови встановлено, що "як мова більшості населення і прийнятний для міжнаціонального спілкування використовується у всіх сферах суспільного життя" (п.2 ст.10). Відносно інших мов встановлено, коли саме їх носії володіють правом користування даними мовами. Так, наприклад "у всіх сферах обслуговування громадян (комунальне обслуговування, суспільний транспорт, охорона здоров'я і інші), на підприємствах, в установах і організаціях, що відносяться до них, використовується українська або російська мова або інша мова, прийнятна для сторін" (п.2ст.13). Офіційні документи, що засвідчують статус громадянина, виконуються на українській і російській мовах, а по клопотанню громадянина і на кримськотатарській мові (ст.11). Згідно п.2 ст.4 Конституції Автономної Республіки Крим її Конституція і нормативно-правові акти Верховної Ради Криму публікуються на державній мові, а також на російській і кримськотатарській мовах.

На рівні поточного законодавства статус національних меншин врегульований в акті комплексного характеру - Законі про національні меншини від 26 червня 1992 р. (Відомості Верховної Ради, 1992 №36, ст.529), а також в інших законодавчих актах. У Законі про національні меншини проголошується, що Україна гарантує громадянам Республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні і культурні права і свободи. Згідно ст.3 під національними меншинами розуміються групи громадян України, які не є українцями за національністю, проявляють відчуття національного самосвідомості і спільності (ст.3). Держава гарантує всім національним меншинам право на національно-культурну автономію, тобто права на:

користування рідною мовою і вивчення його або навчання рідній мові в державних учбових установах або через національні культурні суспільства;

розвиток національних культурних традицій;

використання національної символіки;

встановлення національних свят;

сповідання своєї релігії; задоволення своїх потреб в літературі, мистецтві, засобах масової інформації;

створення національних культурних і учбових установ;

іншу що не суперечить законодавству діяльність.

Закон встановлює комплекс прав, покликаних забезпечити права національних меншин: право на вільний вибір і зміну національності (ст.11); право на національне прізвище, ім'я і по батькові (ст.12); право на вибір способу і форми здійснення своїх прав як едінолічно, так і колективно (ст.13); право обрання або призначення на рівних підставах в органи законодавчої, старанної і судової влади, місцевого і регіонального самоврядування, в армії, на підприємствах, в установах і організаціях (ст.9); право на охорону навколишнього середовища в місцях їх історичного і сучасного розселення (ст.10); право на встановлення і підтримку зв'язків з особами своєї національності як усередині країни, так і за кордоном (ст.15) і деякі інші.

Не можна не відзначити наступне. По-перше, формулювання деяких з цих прав вельми еластичні і невизначені. Так, в ст.8 встановлюється, що в роботі державних органів, суспільних об'єднань, підприємств, установ і організацій, розташованих в місцях, де більшість населення належать до національних меншин, їх мова може (курсив наша) використовуватися разом з державною мовою. Таким чином, адресат норми носить абстрактний характер, і, отже, зрештою рішення питання про те, буде або не використовуватиметься у вказаних органах і організаціях мова національних меншин в тих місцях їх мешкання, де вони складають більшість, залишається за органами держави. Також відсутні положення, прямо встановлюючи права національних меншин в рішенні даного питання. Тим часом обов'язковість обліку їх думки зовсім не самоочевидна з даної норми, крім того, навіть якщо трактувати її на користь участі національних меншин у вирішенні питань використання в даному випадку їх мови, виникає цілий ряд організаційних проблем адекватного обліку і віддзеркалення їх думки, які безумовно мало сенс врегулювати в законі. Не містить відповіді на це питання і Закон про мови.

Декілька іншого роду приклад міститься в ст.7 Закону про національні меншини. У ній встановлюється, що держава здійснює заходи по підготовці педагогічних, культурно-просвітницьких і інших національних кадрів через систему учбових закладів. На перший погляд тут все досить зрозуміло. Насправді, в даній статті закладена потенційна можливість конфлікту у випадку, якщо національні меншини визнають заходи держави явно неадекватними потребам розвитку національних меншин і/або невідповідний малими в порівнянні із заходами по підготовці власне українських педагогічних кадрів. В умовах конфліктної національної ситуації, дуже важливо визначити форми участі національних меншин в рішенні питання про необхідні заходи з боку держави у сфері освіти. По-друге, навіть ті положення, які чітко і недвозначно встановлюють права національних меншин, не містять порядку їх реалізації. В результаті складається радянський підхід до законодавчого регулювання, коли в законі містилися тільки декларативні положення, а механізм їх реалізації - в підзаконних актах, при цьому він істотно "коректував" високі ідеї, сформульовані у вигляді положень закону далеко не на користь громадян. Зрозуміло, це не означає, що буквально всі положення цього закону саме таким чином, не на користь національних меншин деталізовані в підзаконних актах. Тут я хочу звернути увагу на те, що сам підхід до регулювання міжнаціональних відносин містить можливість подібного коректування положень закону.

По-третє, звертає на себе увагу відсутність продуманої системи гарантій прав національних меншин. У Законі є положення про створення у Верховній Раді України, а у разі потреби і в місцевих Радах народних депутатів постійних комісій з питань міжнаціональних відносин, а також дорадчих органів з представників національних меншин при місцевих Радах народних депутатів. Порядок формування останніх визначається відповідними Радами народних депутатів, причому в ст.5 не містяться ніяких вказівок на обов'язкові консультації з цього питання з самими національними меншинами. Це не випадковість, а віддзеркалення певного підходу до організаційних питань, що зачіпають інтереси національних меншин. У Законі згадано тільки про можливість створення консультативних органів з представників національних меншин (при місцевих Радах народних депутатів) і з представників суспільних об'єднань національних меншин (Рада при Міністерстві у справах національностей України). Указом Президента України від 22 липня 2000 р. №908/2000 затверджено Положення про Раду представників громадських організацій національних меншин України - консультативно-дорадчий орган при Президентові України. На Раду покладена підготовка пропозицій по формуванню державної етнонаціональної політики; забезпечення прав національних меншин України, їх участі в розвитку державності; аналіз стану, тенденцій і перспектив етнонаціонального розвитку України; розгляд проектів законів, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, цільових програм, затверджених центральними органами виконавчої влади, які стосуються національних меншин України і готують по ним свої пропозиції; внесення в установленому порядку пропозицій по питаннях етнокультурного розвитку національних меншин України, що вимагають правового регулювання. Хоча рішення цього органу мають рекомендаційний характер, що прямо встановлене в п.7 Указу, очевидно, що його можливості щонайменше інформувати верхні ешелони влади вище, ніж у дорадчих органів інших рівнів. Тим показовіше порядок його формування. Згідно п.6 Указу Рада утворюється в складі, голови, заступника і членів Ради, при цьому "первинний персональний склад Ради затверджується Президентом України. Голова Ради має право при необхідності вносити зміни до його персонального складу". Які критерії відбору представників до складу Ради залишається тільки припускати, оскільки в Положенні про це нічого не мовиться, а затверджений Указом Президента від 19 квітня 2000 р. №600/2000 персональний склад даного органу включає як представників загальноукраїнських громадських організацій національних меншин, так і регіональних (голови Київського суспільства білоруської культури, голови Київського Дагестанського земляцтва і ін.), а також двох розділів культурних центрів ( президента Всеукраїнського татарського культурного центру "Туган Тіл" і голови Центру вірменської культури "Наїрі").

Як інша гарантія прав національних меншин можуть розглядатися положення ст.16 Закону, відповідно до яких в державному бюджеті України передбачаються спеціальні асигнування на розвиток національних меншин. Проте в умовах нинішнього стану економіки України дане положення не може виступати як надійна гарантія.

Характерно, що в законі "забули" хоч би згадати про судовий порядок захисту прав і свобод національних меншин. Не знайшлося в нім і місця для інституту Уповноваженого з прав національних меншин, введення якого, враховуючи гостроту національного питання було б вірогідне, зовсім не зайвим. Деякі постсоціалістичні країни, як, наприклад, Угорщина, пішли саме по шляху створення такого інституту.

Про права національних меншин в Україні згадується і в інших законах і підзаконних актах по питаннях культури, мови, статусу біженців, жертв нацистських репресій і ін. Створення широкої правової основи статусу національних меншин - позитивне явище, проте і ці нормативні акти страждають вказаними вище недоліками.

Отже, можна зробити деякі загальні виводи про стан законодавства про національні меншини в Україні. У правовому регулюванні статусу національних меншин явно є видимим вплив міжнародних актів, деякі положення яких відтворені дослівно. Проте відтворені або самостійно встановлені права і свободи національних меншин не підкріплені організаційними механізмами їх реалізації і захисту. Інакше кажучи, права врегульовані таким чином, що добитися їх реалізації громадянам достатньо складно. Виникає питання, що це - намір законодавця або прояв невисокої правової культури? Представляється, що в окремих нормах ми можемо зустріти, як і те, так і інше, проте в цілому, на наш погляд, підхід законодавця свідчить про те, що в них не подоланий патерналістський підхід до проблеми національних меншин. Нормативні акти свідчать про те, що національні меншини розглядаються не як рівноправні учасники політичних відносин, а швидше об'єкти управління, інтереси яких слід враховувати, але як саме - це краще відомо адміністрації, а не самим національним меншинам.

Регіональні угоди по захисту національних меншин

Існують також регіональні угоди по захисту національних меншин: Рамкова Конвенція про захист національних меншин, прийнята Комітетом Міністрів Ради Європи 10 листопада 1994 р. (далі - Рамкова Конвенція) і Конвенція про забезпечення прав осіб, що належать до національних меншин, прийнята в рамках СНД 21 жовтня 1994 р. (далі - Конвенція СНД).

Україна підписала Конвенцію СНД з обмовкою "з урахуванням законодавства України", що в значній мірі знецінює факт її підписання.

Конвенція СНД містить в ст.1 визначення осіб, що належать до національних меншин: під ними "розуміються особи, що постійно проживають на території одній з Договірних Сторін і що мають її громадянство, які по своєму етнічному походженню, мові, культурі, релігії або традиції відрізняються від основного населення Договірної Сторони".

Таким чином, для визначення національної меншини в Конвенції застосовується три критерії: постійне мешкання, громадянство даної країни і відмінність від основного населення по вказаних в Конвенції ознаках (етнічне походження, мова, культура, релігія або традиція). У Конвенції СНД відсутня пряма вказівка на критерій чисельності, оскільки його мабуть визнали включеним в само поняття меншина (але зіставляється воно не з більшістю, а з "основним населенням"), а також немає оцінки положення даної меншини (не домінуюче або домінуюче). Проте з правової точки зору, не все так самоочевидно. У Конвенції не розкривається і поняття "Основного населення", як групи, в порівнянні з якою решта населення вважається меншиною. Тим часом це поняття може трактуватися не тільки як чисельно, але і як, наприклад, політично домінуюча етнічна, релігійна, мовна, культурна група в державі. Сенс проблеми стає зрозумілим, якщо звернутися до досвіду республік у складі Росії, в яких національність, що дала назву республіці, не є чисельно переважаючою, але і не може вважатися національною меншиною в міжнародно-правовому сенсі, тобто групою, що вимагає особливого захисту.

Конвенція не розповсюджується на іноземців, що постійно проживають на території даної держави, а також на інших етнічних і інші групи, що не відповідають вказаним в ній критеріям (наприклад, на кочівників, що не проживають постійно на території однієї держави).

У основу визначення "національної меншини" в Конвенції СНД покладені об'єктивні критерії, але питання про приналежність особи до національної меншини, також як і в Рамковій Конвенції, вирішується самим індивідом, виходячи з суб'єктивного індивідуального вибору. Захист прав осіб в даній сфері припускає, по-перше, що нікого не можна примусити розглядати себе як члена національної меншини, навіть якщо він відповідає вказаним вище об'єктивним критеріям, по-друге, приналежність до національної меншини не вабить для індивіда несприятливих наслідків.

Згідно п.1 ст.4 Конвенції СНД за особами, що належить до національних меншин, визнається право індивідуально або спільно з членами своєї групи безперешкодно виражати, зберігати і розвивати свою етнічну, мовну, культурну або релігійну самобутність. Держави-учасники гарантує особам, що належать до національних меншин, цивільні, політичні, соціальні, економічні, культурні права і свободи відповідно до загальновизнаних міжнародних стандартів в області прав людини і її законодавством, а також приймають заходи для недопущення на своїй території якої-небудь дискримінації громадян за ознакою їх приналежності до національної меншини.

Конвенція СНД містить положення, направлені на забезпечення участі осіб, що відносяться до національних меншин в суспільному і політичному житті. Держави-учасники зобов'язуються забезпечувати особам, що належать до національних меншин, право на участь в суспільному і державному житті, "особливо у вирішенні питань, що стосуються захисту їх інтересів на регіональному рівні".

За особами, що належать до національних меншин, признається право створювати відповідно до національного законодавства різні організації (асоціації, земляцтва і т.п.) просвітницького, культурного і релігійного характеру в цілях збереження і розвитку їх етнічної, мовної, культурної і релігійної самобутності, ці організації наділяються тими ж правами, що і інші подібні організації, зокрема в тому, що стосується користування громадськими будівлями, радіомовленням, телебаченням, друком, іншими засобами масової інформації. Ці організації просвітницького, культурного і релігійного характеру можуть фінансуватися за рахунок добровільних грошових і інших внесків, а також отримувати допомогу від держави їх місцезнаходження відповідно до його законодавства. Вони можуть також отримувати допомогу від державних і суспільних організацій інших договірних сторін при дотриманні вимог, встановлених законодавством держави їх місцезнаходження.

Конвенція СНД регулює питання про закордонні зв'язки осіб, що належать до національних меншин: По-перше, Конвенція СНД визнає за особами, що належать до національних меншин, право безперешкодне підтримувати контакти між собою на території держави мешкання, по-друге, Конвенція СНД визнає "право на збереження і підтримку зв'язків" з громадянами і організаціями держав, з якими їх зв'язує загальне етнічне походження, культура, мова або релігійні переконання, при цьому такі зв'язки і контакти не повинні суперечити національному законодавству. Строго кажучи, це означає як мінімум стримане відношення до встановлення нових зв'язків.

Особливістю Конвенції СНД є встановлення деяких конкретних форм взаємодії, зокрема встановлюється, що держави-учасники заохочуватимуть діяльність інформаційно-культурних центрів інших договірних сторін на своїй території.

В цілому Конвенція СНД повторює відносно національних меншин ті ж права, якими користуються більшість населення: свобода слова, совість, об'єднання, право на участь в суспільному і політичному житті, право зберігати і розвивати свою культурну самобутність і ін. Ст.7 Конвенції СНД визнає за особами, що належать до національних меншин, право вживати свої імена і прізвища, зокрема в офіційних документах, так, як це прийнято на їх рідній мові, а також безперешкодно користуватися рідною мовою, як в письмовій, так і в усній формі, мати доступ до інформації на цій мові, поширювати таку інформацію і обмінюватися нею, включаючи право створювати засоби масової інформації на рідній мові. Що стосується питання про використання мови національних меншин в контактах з офіційними властями, то держави-учасники "відповідно до національного законодавства" створюватимуть там, де це "можливо і необхідно", умови для використання мови національних меншин в контактах з офіційними властями, тобто це питання, кінець кінцем, залишене на розсуд відповідних держав.

В цілях сприяння збереженню етнічної, мовної, культурної і релігійної самобутності національних меншин держави-учасники робитимуть заходи, направлені на збереження і розвиток національних меншин. Найбільш важливі з них перераховані в ст.10

Конвенція СНД не є документом прямої дії. Вона містить велике число програмних положень і залишає простір для "обхідного маневру". Контроль за виконанням Конвенції СНД повинен здійснюватися Комісією з прав людини, що є консультативним органом Співдружності, і, відповідно, її рішення не носять обов'язкового характеру. Конвенція СНД звернена головним чином до держав, і очевидно, що її головна мета - вироблення загальних принципів політики держав-учасників відносно національних меншин.

Все це означає, що особи, що належать до національних меншин, можуть посилатися на конвенцію тільки як на акт, що містить загальні принципи і підходи до проблеми національних меншин, а як головні джерела захисту їх прав, в Україні виступатимуть двосторонні угоди і національне законодавство

Національний правовий режим іноземців в України

Основний принцип, на основі якого встановлюється правовий статус іноземців в Україні, закріплено у ст. 26 Конституції.

1) Іноземці користуються тими ж правами і виконують ті ж обов 'язки, що й громадяни України. Так, Конституцією та законами України іноземцям та особам без громадянства гарантуються особисті (громадянські) права, що належать до загальновизнаного переліку природних прав: право на життя та його захист; право на повагу до гідності; право на свободу та особисту недоторканність; право на недоторканність житла; право на шлюб і сімейні відносини; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на невтручання в особисте і сімейне життя; право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання; право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх переконань; право на свободу і віросповідання.

Іноземці та особи без громадянства користуються в Україні численними економічними, соціальними та культурними правами і свободами. Як суб'єкти права приватної власності вони можуть володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. У їхній власності можуть перебувати житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, засоби виробництва, кошти тощо. Вони також є суб'єктами свободи підприємницької діяльності, права на працю, права на страйк, права на відпочинок, права на соціальний захист, права на житло, права на достатній життєвий рівень, права на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, права на сприятливе навколишнє середовище і екологічну безпеку.

Іноземці та особи без громадянства мають право на звернення до суду та до інших державних органів для захисту їхніх особистих, майнових та інших прав. Зокрема, за статтями 147, 150 Конституції України, статтями 13, 42, 43, 94 Закону України «Про Конституційний Суд України» вони, як і громадяни України, можуть звертатися з письмовими клопотаннями до Конституційного Суду України за необхідності тлумачення Конституції та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту своїх конституційних прав і свобод. Національним режимом у галузі цивільного процесуального права іноземці та особи без громадянства користуються відповідно до положень статей 423, 424 Цивільного процесуального кодексу України незалежно від їх перебування на території України;

2) дія національного режиму щодо іноземців має певні межі: вони повністю не прирівнюються у правах та обов'язках до громадян України.

Так, іноземці не користуються в Україні більшістю політичних прав (не можуть об'єднуватися в політичні партії; не беруть участі в управлінні державними справами; не мають виборчих прав; не можуть брати участі в референдумах; не мають права рівного доступу до державної служби; не можуть створювати профспілки тощо), мають дещо менший порівняно громадянами України обсяг економічних, соціальних і культурних прав (не мають права користуватися об'єктами права державної та комунальної власності, права на захист від незаконного звільнення, права на соціальний захист, права безоплатно здобути вищу освіту тощо); на них не поширюється обов'язок відбувати військову службу.

Наприклад, Земельним кодексом України обмежуються право власності іноземців та осіб без громадянства на землю. За ст. 81 кодексу вони можуть набувати права власності на земельні ділянки лише несільськогосподарського призначення та в разі: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм за правом власності; прийняття спадщини.

3) національний правовий режим має безумовний характер -він поширюється на іноземців та осіб без громадянства незалежно від того, мають чи ні громадяни України подібні права у відповідних країнах.

Положеннями ст. 24 Конституції України та ч. 2 ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» закріплено принцип недискримінації іноземців та осіб без громадянства: вони є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Водночас Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (ч. З ст. 2) передбачає можливість реторсії- обмежувальних заходів, що застосовуються Україною щодо громадян іншої держави у відповідь на несправедливі, недружні (але правомірні під кутом зору міжнародного права) дії цієї держави стосовно громадян України: «якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято».

Висновок

Хоча в Україні і є закони які передбачають права єтнонаціональних меншин вони мають дуже абстрактний і не визначений характер що дуже ускладнює їх використання на користь меншин. Звертає на себе увагу відсутність продуманої системи гарантій прав національних меншин. У Законі є положення про створення у Верховній Раді України, а у разі потреби і в місцевих Радах народних депутатів постійних комісій з питань міжнаціональних відносин, а також дорадчих органів з представників національних меншин при місцевих Радах народних депутатів. Порядок формування останніх визначається відповідними Радами народних депутатів, причому в ст.5 не містяться ніяких вказівок на обов'язкові консультації з цього питання з самими національними меншинами. Це не випадковість, а віддзеркалення певного підходу до організаційних питань, що зачіпають інтереси національних меншин. У Законі згадано тільки про можливість створення консультативних органів з представників національних меншин (при місцевих Радах народних депутатів) і з представників суспільних об'єднань національних меншин (Рада при Міністерстві у справах національностей України).

Характерно, що в законі "забули" хоч би згадати про судовий порядок захисту прав і свобод національних меншин. Не знайшлося в нім і місця для інституту Уповноваженого з прав національних меншин, введення якого, враховуючи гостроту національного питання було б вірогідне, зовсім не зайвим. Деякі постсоціалістичні країни, як, наприклад, Угорщина, пішли саме по шляху створення такого інституту.

Про права національних меншин в Україні згадується і в інших законах і підзаконних актах по питаннях культури, мови, статусу біженців, жертв нацистських репресій і ін. Створення широкої правової основи статусу національних меншин - позитивне явище, проте і ці нормативні акти страждають вказаними вище недоліками.

Можна зробити деякі загальні виводи про стан законодавства про національні меншини в Україні. У правовому регулюванні статусу національних меншин явно є видимим вплив міжнародних актів, деякі положення яких відтворені дослівно. Проте відтворені або самостійно встановлені права і свободи національних меншин не підкріплені організаційними механізмами їх реалізації і захисту. Інакше кажучи, права врегульовані таким чином, що добитися їх реалізації громадянам достатньо складно. Виникає питання, що це - намір законодавця або прояв невисокої правової культури?

Література

1. Конституція України - К., 1996р.

2. Коментар до Конституції України, Інститут законодавства Верховної Ради України, друге видання, виправлене й доповнене, К., 1998р.

3. Конституційне право України, друге видання, виправлене й доповнене, за ред. Проф. В.Ф. Погорілка, К.:Наукова думка, 2000р.

4. Кравченко В.В., Конституційне право України: Навчальний посібник, ч.1., К., 1988р

5. Луняк М.О., Конституційне право України, Лекційний курс та навчально-методичні матеріали, Ніжин, 2001р.

6. Загальна декларація прав людини, 1948р.

7. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, 1966р.

8. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, 1966р.

9. Цівільний кодекс України (зі змінами та доповненнями станом на 15 січня 1999р.), Х: ООО "Одиссей", 1999р.

10. Боботов С.В., Конституційна юстиція (порівняльний аналіз), Москва, 1994р.

11. Указ Президента України «Про Стратегію подолання бідності», N 637/2001 від 15 серпня 2001 року.

12. Комітет з економічних, соціальних та культурних прав, Загальний коментар № 12 «Про право на їжу», 1999 рік.

13. Закон "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини".

14. Рамкова конвенція про захист національних меншин Страсбург, 1 лютого 1995 року.

15. Конвенция об обеспечении прав лиц, принадлежащих к национальным меньшинствам, принятая в рамках СНГ 21 октября 1994 г.

16. Конституція Автономної Республіки Крим.

Додаток

Угода між Україною та Федеративною Республікою Німеччина про співпрацю у справах осіб німецького походження, які проживають в Україні

(Угоду ратифіковано Законом N 493/97-ВР від 18.07.97)

правовий національний меншина конституція іноземець

Україна та Федеративна Республіка Німеччина, сповнені твердої волі забезпечувати права людини та основні свободи, зокрема закріплені у Загальній Декларації прав людини, Міжнародному Пакті про громадянські та політичні права від 19 грудня 1966 року, Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 7 березня 1966 року та в інших основоположних документах ООН з прав людини, враховуючи свої зобов'язання, що випливають із засад і зобов'язань Наради з безпеки та співробітництва в Європі, спираючись на Спільну декларацію про основи відносин між Україною і Федеративною Республікою Німеччина від 1 червня 1993 року ( 276_012 ), яка відкриває можливості для різнобічної співпраці двох Сторін, відповідно до Угоди між Урядом України і Урядом Федеративної Республіки Німеччина про культурне співробітництво від 15 лютого 1993 року, розуміючи, що реабілітація осіб німецького походження, які стали жертвами політичних переслідувань, і повернення на територію України депортованих та їхніх нащадків є актом історичної справедливості, зважаючи на те, що задовільне вирішення питання повернення депортованих осіб німецького походження в Україну і забезпечення прав, німецької меншини в Україні є важливою засадою плідної та багатогранної співпраці між народами України та Німеччини домовилися про таке:

Стаття 1

До осіб німецького походження, які проживають в Україні для цілей цієї Угоди відносяться:

1) громадяни України, які постійно проживають на території України і відносять себе за етнічними, культурними, мовними і релігійними особливостями до німецької національної меншини;

2) особи німецького походження, які у 1992-1995 роках переселилися на постійне місце проживання в Україну;

3) особи німецького походження та їхні нащадки, які були примусово переселені з території України і повертатимуться в Україну в період дії цієї Угоди.

Стаття 2

Україна та Федеративна Республіка Німеччина будуть тісно співпрацювати у справі розвитку та збереження національної та культурної самобутності осіб, зазначених в статті 1 цієї Угоди.

Стаття 3

Україна та Федеративна Республіка Німеччина підтверджують обов'язковість викладених у документі Копенгагенської зустрічі з людського виміру Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі від 29 червня 1990 року, а також у інших документах ОБСЄ положень щодо стандартів захисту національних меншин.

Стаття 4

Особи, зазначені в статті 1 цієї Угоди, мають право поодинці або спільно з іншими членами своєї меншини вільно проявляти свою етнічну, мовну, культурну та релігійну самобутність, зберігати її та розвивати.

Стаття 5

Україна визнає за особами, зазначеними в статті 1 цієї Угоди, право вільно користуватися рідною мовою у приватному та суспільному житті, обмінюватися на ній інформацією, розповсюджувати її та мати доступ до неї.

Стаття 6

Особи, зазначені в статті 1 цієї Угоди, користуються правами людини і основними свободами, відповідно до загальновизнаних міжнародних стандартів у сфері прав людини та чинного законодавства України.

Стаття 7

Україна сприятиме особам, зазначеним в пунктах 2) і 3) статті 1 цієї Угоди у поверненні, поселенні в Україні та інтегруванні в усі сфери суспільного життя.

Стаття 8

Федеративна Республіка Німеччина зобов'язується підтримувати в межах своїх можливостей облаштування та інтеграцію в Україні осіб, зазначених у статті 1.

Ці заходи стосуватимуться, зокрема, таких галузей:

- участі у розробці програм, економічної та фінансової підтримки їх виконання;

- культурних заходів, зокрема для зміцнення чи відродження знань рідної мови шляхом обладнання дитячих садків, шкіл та недільних шкіл, підвищення кваліфікації вихователів дитячих садків та учителів, а також відрядження вчителів та фахівців з педагогіки, кадрової та матеріальної підтримки німецькомовних засобів масової інформації, молодіжного обміну, підтримки загальних культурних програм;

- участі у заходах з розвитку інфраструктури та підготовки фахівців.

Стаття 9

1) Україна і Федеративна Республіка Німеччина підтримуватимуть у відповідній мірі партнерство на всіх рівнях і залучатимуть до співпраці господарські підприємства та об'єднання, державні, недержавні, релігійні та приватні організації своїх країн, а також окремих громадян.

2) Україна і Федеративна Республіка Німеччина сприятимуть встановленню безпосередніх відносин між областями України та землями Федеративної Республіки Німеччина в інтересах виконання цієї Угоди.

Стаття 10

Україна в межах свого законодавства підтримує здійснення Федеративною Республікою Німеччина програм підримки осіб, зазначених у статті 1 цієї Угоди, в Україні, а також діяльність установ та організацій, яким доручено Федеративною Республікою Німеччина виконання цієї Угоди та які акредитовані в Україні.

Стаття 11

На відряджених фахівців та осіб, що входять до складу їхніх сімей, розповсюджується чинне на території України законодавство. Привілеї та імунітети надаються їм лише в тому обсязі, який є необхідним для виконання положень цієї Угоди.

Ці привілеї та імунітети передбачають, зокрема, таке:

а) відряджені фахівці або Федеративна Республіка Німеччина нестимуть відповідальність за шкоду, що може бути заподіяна під час виконання відрядженими фахівцями завдань у межах узгоджених проектів, якщо Федеративна Республіка Німеччина і Україна спільно встановлять, що таку шкоду заподіяно внаслідок грубої необережності або зумисних дій відряджених фахівців;

б) відряджені фахівці звільняються від сплати податків та будь-яких інших зборів з доходів, включаючи заробітну плату та надбавки, що виплачуються Федеративною Республікою Німеччина;

в) відряджені фахівці та члени їхніх сімей на весь час їхнього перебування звільняються від сплати мита, митних зборів, крім плати за зберігання, транспортування та надання інших послуг, і внесення застав щодо:

- їхнього особистого багажу, особистого майна, включаючи меблі, електроприлади, медикаменти, харчові продукти та напої, а також інші споживчі товари, що ввозяться в Україну для особистого користування відповідно до норм, встановлених чинним законодавством України;

- одного автомобіля на одного відрядженого фахівця для особистого користування;

- надісланих поштою або ввезених в Україну/вивезених з України подарунків для особистого користування;

г) відрядженим фахівцям на території України дозволяється продавати або відчужувати іншим способом предмети, перелічені в підпункті в) цього пункту, відповідно до чинного законодавства України;

д) відрядженим фахівцям для їхньої діяльності в Україні не потрібно одержувати дозвіл на працю;

е) відрядженим фахівцям надається інше необхідне сприяння у виконанні ними їхніх завдань.

Стаття 12

1) Україна дбатиме про захист особи та власності відряджених фахівців і членів їхніх родин, що проживають разом з ними.

2) На весь час виконання узгоджених проектів, які є підставою для відрядження, особам, зазначеним у пункті 1 цієї статті, надається право безперешкодного в'їзду в Україну та виїзду з України.

Заяви на одержання віз подаються вербальною нотою до дипломатичних або консульських представництв України перед від'їздом. Ці візи видаються безкоштовно. Заяви на продовження віз можуть подаватися в Україні у встановленому порядку. Продовження віз також здійснюється безкоштовно.

З) Особам, зазначеним в пункті 1 цієї статті, забезпечується необмежена свобода пересування на території України згідно з правилами, встановленими Угодою між Урядом України і Урядом Федеративної Республіки Німеччина про необмежену свободу пересування від 15 лютого 1993 року.

Стаття 13

Федеративна Республіка Німеччина забезпечує, щоб:

- відряджені фахівці повною мірою сприяли досягненню цілей, визначених у цій Угоді;

- відряджені фахівці гармонійно співпрацювали з відповідними органами України;

- відряджені фахівці та члени їхніх родин дотримувалися законів України;

- відряджені фахівці та члени їхніх родин не провадили в Україні іншу професійну та підприємницьку діяльність, крім передбаченої цією Угодою.

Якщо відряджений фахівець або член його родини не виконує вищезазначених зобов'язань, Федеративна Республіка Німеччина відкличе цих фахівців на вимогу України.

Стаття 14

1) Україна не обкладатиме митом та податками при ввезенні матеріали та обладнання, крім плати за зберігання, транспортування та надання інших послуг, для проектів, а також для їхньої підготовки, виконання і контролю, що здійснюватимуться виконавчими організаціями, акредитованими Федеративною Республікою Німеччина в Україні, з метою підтримки осіб, зазначених у статті 1 цієї Угоди.

2) Детальний перелік матеріалів та обладнання визначається уповноваженими органами України та Федеративної Республіки Німеччина для кожного конкретного проекту.

Стаття 15

1) Виконання положень цієї Угоди, а також узгодження спільних намірів та заходів здійснюються через українсько-німецьку міжурядову Комісію, яка була утворена в Києві 28 лютого 1992 року. Україна забезпечує участь у роботі української частини українсько-німецької міжурядової Комісії особам, які належать до німецької меншини в Україні, та визначає конкретний їх перелік.

2) Засідання Комісії відбувається по черзі в Україні та Федеративній Республіці Німеччина залежно від необхідності, але не рідше ніж раз на рік. Для роботи на окремих напрямках співробітництва можуть утворюватися підкомісії та інші органи. Плани та рішення Комісії, які виконуватимуться відповідно до цієї Угоди, фіксуються в спільних протоколах, що мають однакову силу для України і Федеративної Республіки Німеччина.

3) Надання Федеративною Республікою Німеччина відповідних коштів потребує згоди Німецького Бундестагу.

Стаття 16

Ця Угода укладається терміном на п'ять років. Її дія автоматично продовжується на наступні п'ять років, якщо Україна або Федеративна Республіка Німеччина не менш як за шість місяців до закінчення відповідного терміну дії цієї Угоди письмово не сповістить про свій намір припинити її дію.

Ця Угода набуває чинності з дати повідомлення Україною Федеративної Республіки Німеччина про виконання всіх необхідних для набуття нею чинності внутрішньодержавних процедур. Днем набуття чинності цією Угодою вважається день отримання цієї нотифікації.

Тимчасово ця Угода застосовуватиметься з моменту її підписання в тій мірі, наскільки вона не суперечитиме положенням внутрішньодержавного законодавства кожної з країн.

Вчинено в м. Києві 3 вересня 1996 року у двох примірниках, кожний українською та німецькою мовами, при цьому обидва тексти є автентичними.

Статті з Конституції України про захист національних меншин та іноземців і осіб без громадянства перебуваючи на території України.

Стаття 10. Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Стаття 24. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками…..

Стаття 26. Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

Стаття 53. Кожен має право на освіту.

Повна загальна середня освіта є обов'язковою.

… Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Размещено на Allbest.ru