Речові права на чуже майно

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Речові права на чуже майно

1. Поняття, ознаки та види обмежених речових прав.

2. Загальна характеристика володіння чужим майном.

3. Поняття та види сервітутів. Припинення сервітутів.

4. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

5. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій).

6. Право господарського відання та оперативного управління.

1. Дана тема цілком розкривається і регулюється Книгою 3 «Право власності та інші речові права», а саме розділом II «Речові права на чуже майно», який вміщує ряд глав та статей. Речове право це право володіти, користуватися і розпоряджатися чужим майном на підставі закону чи іншого юридичного факту передбаченого законом.

Ознаки: 1) Об'єктом речових прав на чуже майно є право на чужу річ, а не право вимагати від власника певної поведінки;

2) Зовнішні цивільно-правові відносини в сфері встановлення і здійснення прав на чужі речі є абсолютними (тобто між суб'єктами права на чужу річ і 3-іми особами), а внутрішні відносини є відносними (між суб'єктами права на чужу річ і власником речі);

3) речове право є виключним правом особи (особа має право володіти і користуватися чужою річчю у визначеному обсязі, ніхто інший такого права немає);

4) право слідування, тобто перехід права власності на річ обтяжується речовим правом іншої особи на цю річ, тобто з переходом права власності право на чужу річ не припиняється.

Право власності співвідноситься з речовим правом і має ряд спільних та відмінних ознак, зокрема:

Спільним: 1) власник має право володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Суб'єкт права на чуже майно, як і власник має право володіти, користуватися і у випадках передбачених законом розпоряджатися, але обсяги цих правомочностей різні, тобто за загальним правилом вони є обмежені з боку власника;

2) право на чуже майно і право власності дуже тісно переплітаються. Право на чуже майно є похідним від права власності. Воно ґрунтується на праві власності певної особи на майно, окремо не може бути об'єктом цивільних правочинів та відчужується разом з об'єктом права власності.

Відмінним: 1) право власності не обмежується будь-яким строком, воно вічне, навіть після смерті переходить до інших осіб;

2) обсяги правомочностей власника не можуть бути обмежені (лише законом), а правомочності суб'єкта права власності на чужу річ обмежені та не можуть перекривати правомочності власника.

Згідно ЦКУ, до речових прав на чуже майно належить право володіння, право користування чужим майном (сервітут), право користування чужою земельною ділянкою для с/г призначення (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій).

2. Відповідно до Глави 31, право володіння це фактичне наявність речі в певної особи (володільця) поєднана з наміром вважати дану річ своєю. Для визначення права володіння необхідно розглянути об'єктивне та суб'єктивне розуміння. Об'єктивно - це фактична наявність речі у певної особи, а суб'єктивно - намір вважати дану річ своєю. Суб'єктом фактичного володіння може бути будь-яка особа як юридична, так і фізична. За загальним правилом, намір володіти не впливає на виникнення та існування фактичного володіння, він має значення для встановлення окремих видів добросовісного володіння. Об'єктом фактичного володіння є будь-яка річ, над якою встановлене фактичне панування.

Розрізняють законне та незаконне володіння. Законне володіння це володіння, яке спирається на правову основу, а незаконне - коли такої правової основи немає. Відповідно, незаконне поділяється на добросовісне та недобросовісне. Добросовісне це володіння, коли володілець не знав і не міг знати що він володіє чужою річчю. Недобросовісне це володіння, коли володілець знав чи міг знати, що володіє чужою річчю.

Законне володіння - це передусім володіння власника і так зване похідне володіння. У деяких випадках володільці чужих речей отримували самостійний володільницький захист. Таке фактичне володіння чужою річчю називалось похідним володінням, хоч насправді це було не володіння, а держання, і лише через необхідність таких держателів наділили самостійним правовим захистом і прирівняли держателів до володіння.

Законний володілець мав право на володіння річчю. Володілець, який фактично володів річчю, вважав і ставився до неї як до своєї, але не мав права володіти нею, - це незаконне володіння. Воно не мало правового титулу і ґрунтувалось лише на факті. Незаконне володіння поділялося на добросовісне і недобросовісне. Незаконне, але добросовісне володіння мало місце, якщо володілець не знав і не міг знати, що володіє чужою річчю і не має права володіти нею. Якщо ж він знав або повинен був знати, що не має права володіння даною річчю, то таке володіння буде недобросовісним. Добросовісне володіння це, наприклад - набуття речі не від власника покупцем, який не знав і не міг знати про це. Володіння злодія завжди буде не добросовісним, так само як і купівля краденого.

Недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.

Дана стаття ЦКУ закріплює за незаконним недобросовісним володільцем обов'язок повернути майно, що перебуває під його владою, власнику або особі, яка має право на це майно за законом чи договором. Крім цих осіб право вимагати повернення майна, яке незаконно утримується, надано також і незаконному, але добросовісному володільцю. Зміст володіння (його правові наслідки), в тому числі і питання надання захисту, залежить від його виду. Найбільші правові наслідки характерні у тих випадках, коли володілець є добросовісним. Такий володілець, хоча і не будучи насправді власником, але, тримаючи річ, перебуває під впливом омани (якої він не міг і не повинен був уникнути), що ця річ належить йому на праві власності (добросовісне володіння). Згідно зі ст. 390 ЦК недобросовісним володільцем є особа, яка знала або могла знати, що вона володіє майном незаконно, відповідно, добросовісним - особа, яка не знала і не могла знати про незаконність свого володіння. В цьому визначенні недобросовісного володіння порівняно з раніше чинним законодавством міститься новела: відповідно до ч. 2 ст. 390 ЦК володіння особи є добросовісним до моменту, коли ця особа дізналася чи могла дізнатися про незаконність свого володіння, або до моменту, коли їй було вручено повістку до суду за позовом власника про витребування майна.

У ЦК містяться дві норми, в яких йдеться про повернення майна від незаконного володільця - це ст. ст. 387 та 400 ЦК. У ст. 387 ЦК закріплено право власника на витребування майна з чужого незаконного володіння; це право також надане згідно зі ст. 396 ЦК особам, які мають речове право на чуже майно. Різниця в тому, що у ст. 387 ЦК йдеться про право власника вимагати повернення йому майна, а у ст. 400 ЦК вказано на обов'язок недобросовісного володільця, який підлягає негайному виконанню. Стаття надає право вимагати повернення майна не тільки власникові та особі, яка має речове право на чуже майно, а й будь-якій іншій особі, яка має на нього інше право відповідно до договору або закону, а також таке право надане особі, яка взагалі не має на нього ніякого права, але є добросовісним володільцем. Таким чином, особа, яка не є власником майна, не має на нього іншого речового права, але має взагалі на нього право відповідно до закону або договору, наділена правовою підставою захистити своє володіння у вигляді норми, що міститься у коментованій статті, для витребування майна від незаконного недобросовісного володільця.

Для виникнення володіння необхідне поєднання двох елементів - фактичної наявності речі у майні конкретної особи і щоб ця особа вважала цю річ своєю. Для припинення володіння достатньо втратити один із цих двох елементів. Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником (наприклад, майно отримане у володіння за договором оренди) а також на інших підставах, встановлених законом. Наприклад, особа добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти майном протягом певного строку (набувальна давність).

Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом. Правило цієї статті присвячене визначенню підстав виникнення в особи права володіння на чуже майно. Для виникнення у володільця права володіння, він повинен набути його за договором із власником або іншою особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом. Титульне володіння виникає на підставі договору, іншого правочину, адміністративного акту, а також у випадках, прямо передбачених законом. Відповідно, суб'єктом титульного володіння є будь-яка особа, яка тримає майно на певній підставі. Існування титульного володіння не пов'язується з фактичним перебуванням майна під безпосередньою владою володільця. Об'єктом титульного володіння може бути будь-яке майно, не вилучене з цивільного обігу, яке може бути об'єктом права приватної власності. Сторонами в договорі, який може бути підставою виникнення права володіння є, з однієї сторони, володілець, а з іншої - власник або особа, якій майно було передано останнім за наявності відповідних повноважень, наданих ним щодо передачі права володіння іншій особі.

Визначення «інші підстави, встановлені законом», яке використовується в цій статті, охоплює односторонні правочини, адміністративні акти, а також інші підстави, для встановлення яких достатньо положення закону та конкретного юридичного факту (особа, яка володіє знайденою річчю протягом шестимісячного строку на розшук її власника, також є титульним володільцем). Прикладом титульного володіння, яке виникло на підставі одностороннього правочину, зокрема, є те, що виникло на підставі доручення на керування автомобілем. Титульними володільцями також є особи, які мають інші речові права на чуже майно. Зокрема, титульним володільцем є особа, яка має право користування житлом як член сім'ї власника житла, землекористувач (емфітевт) щодо наданої йому у користування для сільськогосподарських потреб чужої земельної ділянки, землекористувач (суперфіціарій) щодо земельної ділянки, наданої для забудови тощо.

Право володіння припиняється у разі:

1) відмови володільця від володіння майном;

2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

3) знищення майна.

Відмова володільця від володіння майном не є загальною підставою припинення права володіння, оскільки особа, яка володіє майном на підставі договору, не може, за загальним правилом, в односторонньому порядку відмовитись від володіння. Оскільки відповідно до положень ЦК одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Повернення наймачем майна наймодавцю за договором, укладеним на певний строк, не є, за загальним правилом, підставою припинення зобов'язання і не припиняє його прав та обов'язків за договором.

Відмова володільця від володіння майном, вчинена у формі певних дій, які позбавляють його можливості фактичного тримання речі, є загальною підставою припинення фактичного володіння. Оскільки фактичне володіння розглядається у ЦК не як право, до правил відмови від нього не можуть бути застосовані правила, зокрема, про відмову від права власності.

Власник не в усіх випадках може (має право) витребувати майно від володільця за допомогою речово-правових засобів. Якщо між власником (чи уповноваженою ним особою) І володільцем існують зобов'язально-правові відносини, власник може повернути своє майно за допомогою спеціальних правил зобов'язального права згідно з природою зобов'язання, що існує між сторонами. В інших випадках власник може повернути від незаконного володільця своє майно у випадках, встановлених правилами про повернення майна з чужого незаконного володіння. Таким чином, право висунути вимогу про витребування майна з чужого незаконного володіння за власником зберігається завжди, але витребуваним воно може бути лише у певних ситуаціях, тому і фактичне володіння у таких ситуаціях буде зберігатися.

Знищення майна є підставою припинення всіх видів володіння - і титульного, і фактичного. Титульне володіння, що виникло в силу договору або одностороннього правочину, припиняється в силу неможливості його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає (ст. 607 ЦК). Фактичне володіння припиняється в силу того, що неможливо здійснити фактичне тримання майна - об'єкта володіння.

Положення ч. 2 цієї статті означають, що наведений перелік не є вичерпним, він має бути доповнений тими підставами, що випливають із природи відносин, що виникають з приводу володіння, а також загальними підставами припинення речових прав. Також фактичне володіння втрачається згідно з ч. 1 ст. 397 та ст. 400 ЦК, якщо володілець втрачає фактичну владу на річчю (не може здійснити тримання) та протягом строку позовної давності не скористається правом вимагати повернення собі майна від недобросовісного володільця відповідно до ст. 400 ЦК. Поєднання в одній особі володільця і власника припиняє право володіння, оскільки правомоччя власника охоплюють ті повноваження, якими наділений володілець.

речовий право майно сервітут

3. Сервітут це право обмеженого користування будь-яким чужим майном однією чи кількома особами. Це правокористування чужим майном, що може бути встановлено щодо земельної ділянки, іншого природного ресурсу чи нерухомого майна.

Ознаки:

1) встановлюється на будь-яке рухоме і нерухоме індивідуально-визначене майно;

2) характеризується строковістю (може бути встановлено на конкретний визначений строк чи не визначений);

3) користування майном власника майна здійснюється в обмеженому обсязі;

4) може бути встановлений за певну винагороду чи без неї;

5) встановлюється в інтересах певної особи за рахунок обмеження права власника майна чи його законного володільця;

6) власник майна не може змінити обсяг і зміст сервітутних прав;

7) за своєю юридичною природою сервітут не є договором і породжує не договірні відносини, які можуть бути припинені у будь-який час.

Сервітут визначає обсяг прав особи щодо користування чужим майном. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом, рішенням суду. Договір про земельний сервітут підлягає державній реєстрації. Користувач сервітуту зобов'язаний внести плату, якщо інше не встановлено договором, законом чи рішенням суду. Сервітут не підлягає відчуженню. Сервітут не позбавляє право власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном. Збитки завдані власнику користувачем підлягають відшкодуванню на загальних підставах.

Припинення: 1. Поєднання в одній особі власника і користувача;

2. відмова від сервітутного права;

3. сплив строку сервітуту;

4. припинення обставини для встановлення сервітуту;

5. не використання сервітуту протягом 3-ох років;

6. смерть особи користувача;

7. за рішенням суду на вимогу власника майна.

Зокрема на сьогоднішній час виділяють земельний та особистий сервітут. Земельний сервітут полягає у будь-якому користуванню сусідньою земельною ділянкою. Найбільш відомі види можна сформулювати у наступній послідовності:

- Право проходу та проїзду на велосипеді;

- Право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;

- Право прокладання та експлуатації ліній електропередач, зв'язку, трубопроводів, інших ліній комунікацій;

- Право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку;

- Право прокладати водопровід на свою земельну ділянку з чужої природної водойми через чужу земельну ділянку;

- Право поїти свійську худобу з природної водойми розташованої на сусідній земельній ділянці та прогону худоби до природної водойми;

- Право прогону худоби по наявному шляху;

- Право встановлення будівельних рихтувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель.

Особистий сервітут може встановлюватися на рухоме чи нерухоме майно. Найбільш поширеним з них є: узус - право користування чужим майном без одержання доходу від нього; узуфрукт - право користування чужим майном з правом на доходи від нього; право користування рухомим майном Емфітевзисом є довгострокове, відчужуване та успадковуване речове право на чуже майно, яке полягає у наданні особі права володіння і користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб з метою отримання плодів та доходів від неї з обов'язком ефективно її використовувати відповідно до цільового призначення.

4. Суб'єктами емфітевзису є власник земельної ділянки та особа, яка виявила бажання користуватися останньою для сільськогосподарських потреб (землекористувач, емфітевта). Стороною відносин емфітевзису не може бути особа, якій земельна ділянка надана на умовах постійного користування чи на умовах оренди.

Об'єктом емфітевтичного права є користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення, що знаходиться У приватній, комунальній або державній власності. До земель сільськогосподарського призначення належать сільськогосподарські угіддя - рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги, а також несільськогосподарські угіддя (ст. 22 ЗК). Таке користування має обмежений характер, оскільки власник передає емфітевті право володіння та право цільового користування земельною ділянкою, зберігаючи за собою право розпорядження нею. Сторони можуть звузити межі цільового використання земельної ділянки, наприклад, зазначивши, що вона має використовуватися під ріллю або багаторічні насадження тощо.

Підставою встановлення емфітевзису є договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір про емфітевзис). За договором про емфітевзис власник земельної ділянки відплатно чи безвідплатно передає іншій особі право користування земельною ділянкою, зберігаючи щодо неї право власності. Договір про встановлення емфітевзису формально є консенсуальним, оскільки для виникнення емфітевтичного права не вимагається передачі земельної ділянки. Водночас реалізувати це право раніше, ніж будуть встановлені межі ділянки на місцевості, неможливо, оскільки до цього приступати до використання земельної ділянки забороняється законом (ст. 125 ЗК). Отже, виникає ситуація, подібна до тієї, що має місце при переході права власності за договором: момент укладення договору і перехід речового права не збігаються в часі (ст. 334 ЦК).

Емфітевзис може бути переданим іншій особі на підставі договору між попереднім та наступним землекористувачами або на підставі спадкування (ч. 2 ст. 407 ЦК). Зокрема емфітевтичне право може бути предметом договору купівлі-продажу, дарування, міни, в тому числі предметом застави, а також може передаватися будь-яким іншим, не забороненим законом, способом іншій фізичній або юридичній особі. При відчуженні емфітевзису йдеться не про передачу права власності на земельну ділянку, а виключно про відчуження права користування нею.

Строк договору про емфітевзис встановлюється за домовленістю його сторін. При цьому власник ділянки та емфітевта можуть укласти такий договір на визначений або на невизначений строк.

Якщо договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб укладено на невизначений строк, кожна Із сторін може відмовитися від договору, попередивши про це другу сторону не менш як за один рік (ст. 408 ЦК). Попередження про відмову від договору є правочином, тому його зміст та форма визначаються загальними правилами про здійснення правочинів, встановленими гл. 16 ЦК.

Власник земельної ділянки має право:

- вимагати від землекористувача використання ділянки за призначенням, встановленим у договорі. При цьому в самому договорі має бути враховане цільове призначення ділянки (ст. 409 ЦК);

- на одержання плати за користування ділянкою. Плата за кокетування, що підлягає сплаті землекористувачем власникові землі не охоплює інших обов'язкових платежів, які встановлюються окремим законом (ч. 2 ст. 410 ЦК). ЦК не встановлює розмірів плати за користування, її форми, умови, порядок та строки виплати ці питання вирішуються на розсуд сторін і мають бути закріплені у договорі про емфітевзис,

- на переважне перед іншими особами набуття права користування земельною ділянкою у разі продажу цього права іншій особі (ч. 2 ст. 411 ЦК);

- на одержання відсотків від ціни продажу емфітевзису іншій особі - лаудемії (ч. 5 ст. 4И ЦК).

Власник земельної ділянки зобов'язаний:

- надати земельну ділянку в користування;

- не перешкоджати землекористувачеві у здійсненні його прав.

Навіть у разі порушення емфітевтою умов здійснення права користування власник не має права самочинно перешкоджати йому у вчиненні таких дій, а повинен звернутися до суду. Проти порушення власником його прав землекористувач захищений усіма тими засобами захисту, що й власник майна (ст. 396 ЦК).

Землекористувач має право:

- користуватися земельною ділянкою у повному обсязі відповідно до договору та утримувати її за собою (ч. І ст. 410 ЦК);

- набувати право власності на плоди і доходи від експлуатації наданої у користування ділянки. Це право логічно випливає з права користування земельною ділянкою для власних потреб;

- відчужувати право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, якщо інше не встановлено законом (ч. І ст. 411 ЦК).

Слід зазначити, що остання правомочність землекористувача у деяких випадках супроводжується істотними обмеженнями, встановленими на користь власника землі. Зокрема у разі продажу права користування земельною ділянкою власник останньої має переважне перед іншими особами право на його придбання за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах. Для забезпечення цього права землевласника реалізація емфітевзису шляхом продажу супроводжується ускладненою процедурою. Продавець емфітевзису зобов'язаний письмово повідомити власника земельної ділянки, наданої у користування, про намір продати своє право користування іншій особі з вказівкою ціни, оголошеної для продажу, та інших його умов. Власник, який протягом одного місяця письмово заявить про свій намір викупити емфітевзис, зобов'язаний купити його за ціною та на умовах, оголошених для продажу. Якщо власник землі відмовиться від реалізації свого переважного права на купівлю емфітевзису або не повідомить письмово про згоду на купівлю, або надішле згоду про можливу купівлю за іншою ціною, землекористувач вправі продати своє право будь-якій особі, але на умовах, попередньо оголошених для продажу. Якщо власник ділянки, давши згоду на купівлю емфітевзису, потім відмовиться від свого наміру, землекористувач може вимагати від нього відшкодування шкоди, завданої такою відмовою (ст. ст. 22, 23 ЦК).

У разі продажу землекористувачем емфітевзису з порушенням права власника на переважну купівлю останній може протягом одного року звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків набувача права з внесенням на депозитний рахунок суду грошової суми, яку за договором має сплатити покупець емфітевзису (ст. 362, ч. 4 ст. 411 ЦК).

Землекористувач зобов'язаний:

- вносити плату за користування земельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом. Плата за користування, яка виплачується власникові ділянки, не включає інші платежі, що підлягають сплаті землекористувачем відповідно до положень закону. Зазначена плата за користування не охоплює обов'язку користувача сплатити власникові землі лаудемію (ч. 5 ст. 411 ЦК);

- ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення;

- підвищувати родючість земельної ділянки, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації;

- повідомити власника землі про намір продати право користування земельною ділянкою.

Емфітевзис припиняється у разі:

1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача. У цьому випадку суб'єкти права власності і речового права на чужу річ збігаються, а відтак має перевагу більш повне право, тобто право власності;

2) спливу строку, на який було надано емфітевзис, якщо строк було зазначено у договорі про встановлення цього права. У ЦК не передбачений обов'язок власника ділянки подовжити на вимогу землекористувача строк дії емфітевзису. Такий обов'язок може бути закріплений у договорі про встановлення емфітевзису. В разі досягнення сторонами домовленості про подовження строку йдеться про встановлення нового емфітевзису;

3) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю. У цьому випадку йдеться про викуп саме земельної ділянки, а не права користування нею (ст. 350 ЦК);

4) знищення земельної ділянки або такого її пошкодження, що виключає можливість використання для задоволення сільськогосподарських потреб;

5) визнання недійсним правочину, що є підставою встановлення емфітевзису;

6) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням (ст. 143 ЗК);

7) домовленості власника ділянки та землекористувача про припинення емфітевзису. Така домовленість має бути вчиненою у такій самій формі, як і договір про встановлення емфітевзису. За рішенням суду емфітевзис може бути припинений також у ін. випадках, встановлених законом (ст. 412 ЦК).

5. Суперфіцій - це довгострокове, відчужуване та успадковуване право користування земельною ділянкою, переданою відплатно чи безвідплатно особі для будівництва та експлуатації на ній будівель та споруд, на які в останньої виникає право власності.

Суб'єктами суперфіціарних відносин є власник земельної ділянки, яка надається під забудову, і особа, яка має право використання зазначеної ділянки для забудови (суперфіціарій).

На будівлі (споруди), зведені суперфщіарієм, у нього виникає право власності. Це зумовлює незалежність цих прав від суб'єктного складу, оскільки діє принцип: речове право випливає за речами, щодо яких воно встановлене і не пов'язане з носіями цих прав Віднесення суперфіцію до речових прав надає суперфіціарію абсолютний захист його прав.

Суперфіцій може належати одночасно двом і більше особам При цьому, безумовно, саме суперфіційне право поділу не підлягає, а лише передбачається можливість спільного користування земельною ділянкою, наданою під забудову одночасно двом і більше особам (наприклад, у разі виникнення з підстав, передбачених законодавством, права спільної власності на зведену будівлю (споруду).

Об'єктом суперфіцію є право користування земельною ділянкою для будівництва певних видів споруд чи будівель з можливістю для суперфіціарія набути право власності на них. При наданні земельної ділянки у користування з метою забудови необхідно, щоб її подальше використання відповідало цільовому призначенню ділянки. Встановлення цільового призначення земель відбувається шляхом їх віднесення до тієї чи іншої категорії, яке здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень (ч. І ст. 20 ЗК).

Підставами встановлення суперфіцію є договір між власником ділянки І майбутнім забудовником про встановлення суперфіцію і заповіт.

До істотних умов цього договору належать: відомості про земельну ділянку, про мету її надання, про вид будівництва, що має тут здійснюватися, про умови платного користування ділянкою (розмір плати, її форма, умови, порядок та строки її виплати). У ЦК не передбачена обов'язкова форма договору про встановлення суперфіцію. Але враховуючи ту обставину, що договір про встановлення суперфіцію не може бути виконаний сторонами у момент його вчинення, можна дійти висновку, що такий договір має бути лише письмовим. Заповіт також може бути підставою встановлення суперфіцію у разі наявності в ньому заповідального відказу, яким заповідач зобов'язує спадкоємця надати іншій особі право користування для забудови земельною ділянкою, що входить до складу спадщини.

Існуючий суперфіцій у свою чергу може бути переданий суперфіціарієм іншій особі за будь-яким цивільно-правовим договором, що відповідатиме природі цих відносин. Такий договір може бути як виплатним, так І безвідплатним. Укладення вказаного договору не вимагає погодження його умов із власником земельної ділянки та є для нього обов'язковим. Суперфіціарій не зобов'язаний повідомляти власника земельної ділянки про наступне відчуження суперфіцію, оскільки у ЦК (на відміну від правил про відчуження емфітевзису) не закріплене переважне право власника перед іншими особами на купівлю права користування нею. Власник ділянки зобов'язаний зберігати той характер відносин з новим суперфіціарієм, який Існував з його попередником відповідно до умов, які мали місце при встановленні суперфіцію.

Існуючий супєрфіцій також може переходити у спадщину як на підставі заповіту, так і шляхом спадкування за законом. При цьому, оскільки право користування земельною ділянкою для забудови та право власності на зведені на ній споруди, що входять до складу спадщини, є пов'язаними між собою речовими правами, зазначені права у разі поділу спадщини між різними спадкоємцями не можуть бути передані окремо.

Строк суперфіцію може бути визначеним або невизначеним. Мінімальний та максимальний строк суперфіцію у ЦК не зазначений. Але при його визначенні сторони мають враховувати, що супєрфіцій є речовим правом, яке встановлюється з метою забудови. І тому надто короткий строк суперфіціарного права не відповідає природі цього інституту, оскільки не дає можливості суперфіціарію реалізувати надане право забудови.

Якщо суперфіцій встановлений на невизначений строк, він вважається безстроковим І може бути припиненим за бажанням сторін у будь-який час.

Власник земельної ділянки, наданої для забудови, має право:

- на одержання плати за користування нею для забудови. Ця плата не є орендною І не є платою за землю, що сплачується окремо до бюджету, і не включається до складу вказаної плати за користування. Сторони самі визначають розмір плати за користування, періодичність її внесення (разовий або періодичний характер останньої), її форму, умови, порядок та строки виплати тощо. Невнесення плати за користування не є підставою припинення суперфіцію, але надає власникові землі право вимагати стягнення з суперфіцію заборгованості у примусовому порядку;

- на одержання у випадках, встановлених договором, частки ВШ доходу землекористувача від збудованих на земельній ділянці промислових об'єктів тощо;

- на володіння та користування ділянкою в обсязі, встановленому договором із землекористувачем;

- на розпорядження ділянкою, у тому числі шляхом відчуження її Іншим особам. При цьому власник повинен попередити набувача ділянки про право суперфіціарія на забудову. Суперфіцій зберігатиме свою силу й для нового власника ділянки, в тому числі і для особи, яка набула землю з публічних торгів. Перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не впливає на обсяг права власника будівлі (споруди) щодо користування земельною ділянкою (ст. 414 ЦК).

На власника земельної ділянки покладаються такі обов'язки:

- надати певну ділянку під забудову у строки, визначені договором про встановлення суперфіцію або заповітом;

- не перешкоджати землекористувачеві у здійсненні ним права користування ділянкою тощо. Проти порушення власником його прав суперфіціарій може захищатися тими ж засобами цивільно-правового захисту, що й власник майна (ст. 396 ЦК).

Суперфіціарій (землекористувач) має право:

- використовувати ділянку для забудови (будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, жилих тощо споруд) відповідно до договору про суперфіцій та вимог закону (ст. 413 ЦК);

- користуватися земельною ділянкою в обсязі, встановленому договором (ст. 415 ЦК). При цьому мається на увазі використання ділянки не тільки безпосередньо для будівництва, а й для обслуговування таких робіт (організації під'їзних шляхів, спорудження тимчасового житла для будівельників тощо);

- набувати право власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови;

- передавати суперфіцій іншим особам шляхом договору або заповіту. При цьому особа, до якої перейшло право власності на будівлі (споруди), набуває право користування земельною ділянкою на тих же умовах і в тому ж обсязі, що й попередній власник будівлі (споруди). Суперфіціарій не зобов'язаний повідомляти власника ділянки про намір передати суперфіцій іншій особі. Відсутність такого повідомлення не дає власникові ділянки права оспорювати дійсність правочину відчуження суперфіцію та вимагати плати за таке відчуження, як це передбачено у разі продажу емфітевзису. Землекористувач повинен лише повідомити власника земельної ділянки про заміну його іншою особою у зобов'язанні оплати користування ділянкою (ч. 4 ст. 415 ЦК).

Суперфіціарій (землекористувач) зобов'язаний:

- вносити плату за користування земельною ділянкою, наданою йому для забудови. Оскільки ЦК не встановлює порядку внесення зазначеної плати, її періодичності та розмірів, ці питання мають вирішуватися за домовленістю сторін при встановленні суперфіцію. Плата, її розміри та строки внесення є істотними умовами договору про суперфіцій. Зі змісту ч. 4 ст. 415 ЦК (де йдеться про обов'язок «вносити плату», а не «внести плату») випливає, що платежі власникові ділянки мають бути швидше не разовими, а періодичними вносити інші платежі, встановлені законом. Зазначені обов'язкові платежі визначаються окремими актами законодавства і не включаються до сум плати за користування, яка належить

власнику ділянки. Види, розміри та періодичність вказаних обов'язкових платежів встановлюються спеціальним законом (ст. 415 ІДК);

- почати використовувати земельну ділянку для забудови до спливу трирічного строку з моменту встановлення суперфіцію. В іншому разі можливе припинення суперфіцію з цієї підстави (ст. 416 ЦК);

- використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення (ч. 5 ст. 415 ЦК). Призначення земельної ділянки визначається відповідно до норм земельного законодавства та договору про суперфіцій, де вказано, з якою метою вона йому надана. Зокрема порушенням цієї вимоги буде будівництво споруд промислового призначення, якщо суперфіцій надавався для житлового будівництва тощо;

- у разі припинення суперфіцію на вимогу власника земельної ділянки знести будівлі та привести ділянку до стану, в якому вона була до надання її у користування (ч. 1 ст. 417 ЦК).

Суперфіцій припиняється у разі:

1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та суперфіціарія. У цьому випадку суб'єкти права власності та речового права на чужу річ збігаються;

2) спливу строку права користування. Обов'язок власника ділянки подовжити на вимогу землекористувача строк дії суперфіцію може бути передбачений у договорі про суперфіцій;

3) відмови землекористувача від права користування;

4) невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд;

5) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю. У цьому випадку йдеться про викуп саме земельної ділянки, а не права користування нею (ст. 350 ЦК);

6) неможливості використання земельної ділянки для забудови (наприклад, внаслідок її забруднення токсичними, радіоактивними речовинами тощо);

7) визнання недійсним правочину, що був підставою встановлення суперфіцію;

8) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням (ч. 5 ст. 415 ЦК, п. «а» ст. 143 ЗК);

9) домовленості власника ділянки та землекористувача про припинення суперфіцію, вчиненій у такій самій формі, як і договір про встановлення суперфіцію.

За рішенням суду суперфіцій може бути припинений також у Інших випадках, встановлених законом (ст. 416 ЦК).

Припинення суперфіцію з підстав, зазначених у ст. 416 ЦК, крім випадку поєднання в одній особі власника ділянки і землекористувача, викликає необхідність вирішення долі зведених на ділянці будівель (споруд), що має робитися відповідно до положень ст. 417 ЦК.

Правові наслідки припинення суперфіцію за бажанням сторін (співпадіння власника і суперфіціарія, відмови суперфіціарія від права користування тощо) або внаслідок спливу строку користування визначаються домовленістю між власником земельної ділянки та суперфіціарієм.

Така домовленість може мати місце вже при укладенні договору про суперфіній. У такому разі вона має бути включеною у цей договір як його істотна умова.

Водночас правові наслідки припинення суперфщію можуть бути визначені за домовленістю сторін договору вже під час припинення відносин суперфщію

Якщо сторонам не вдалося досягти домовленості, власник земельної ділянки має право вимагати від власника будівлі (споруди) її знесення та приведення земельної ділянки у стан, в якому вона була до надання її у користування.

Якщо ж знесення будівлі (споруди), розміщеної на земельній ділянці, заборонено законом (жилі будинки, пам'ятки історії та культури тощо) або є недоцільним у зв'язку з явним перевищенням вартості будівлі (споруди) порівняно з вартістю земельної ділянки, суд з урахуванням підстав припинення права користування ділянкою може обрати один з таких варіантів:

1) постановити рішення про викуп власником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій вона розміщена;

2) постановити рішення про викуп власником земельної ділянки будівлі (споруди);

3) постановити рішення про визначення умов користування земельною ділянкою власником будівлі (споруди) на новий строк (ст 417 ЦК). У цьому разі фактично має місце встановлення права користування чужою земельною ділянкою замість суперфіцію, який згідно зі ст. 416 ЦК вже припинений.

При виборі варіанту вирішення спору суд враховує: цінність земельної ділянки, вартість збудованих на ній споруд, підстави припинення суперфіцію (ч. 2 ст. 417 ЦК), вимоги справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства (ст. 3 ЦК) тощо.

6. У деяких випадках здійснення права власності безпосередньо власником неможливе. В такому разі у праві використовуються так звані речові права вторинного характеру. Вони не можуть існувати самостійно і є засобом реалізації права власності. До них належать: право повного господарського відання і право оперативного управління.

Право повного господарського відання - це право юридичної особи володіти, користуватися, розпоряджатися майном, яке надано їй власником для здійснення підприємницької діяльності.

Згідно зі ст. 37 Закону «Про власність» майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, на основі якого підприємство володіє, користується і розпоряджається вказаним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, що не суперечать закону і цілям діяльності підприємства. До права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України.

Таким чином, поява цієї правової категорії зумовлена необхідністю розмежування права власності держави і права державного підприємства щодо виділеного йому майна.

Законом «Про власність» право повного господарського відання передбачено лише стосовно державної власності.

Однак на практиці постала проблема визначення правового режиму майна, наданого засновниками в управління господарського товариства, тощо.

Оскільки майно не передавалося у власність такого підприємства, а лише надавалося йому для здійснення статутної діяльності, то, природно, виникло припущення, що воно має належати приватному підприємству, господарському товариству тощо на праві повного господарського відання.

При порівнянні права повного господарського відання з правом власності привертає увагу ідентичність їх змісту: як в одному, так і в іншому випадку суб'єкт відповідного права має правомочності володіння, користування і розпорядження майном.

Отже, постає питання: чим відрізняються вони одне від одного

Відмінність полягає насамперед у характері прав.

Право власності є основним, самостійним правом, у той час як право повного господарського відання вторинне і залежить від права власності. Якщо право власності може існувати без права повного господарського відання, то останнє неможливе без права власності.

Вторинним характером права повного господарського відання зумовлені і такі його обмеження: власник може контролювати використання майна шляхом аудиторських та інших перевірок; отримувати частку прибутку від використання цього майна; ухвалити рішення про ліквідацію або реорганізацію юридичної особи, у повне господарське відання якої було надане майно, тощо.

Право оперативного управління визначають як таке, що фінансується за рахунок власника, особливе речове право юридичної особи (організації) володіти, користуватися і розпоряджатися закріпленим за нею майном в межах, встановлених законодавчими актами, відповідно до цілей своєї діяльності, завдань власника і призначення майна.

Однак таке визначення має деякі неточності. Так, не зовсім зрозуміло, шо вкладається у поняття «фінансування речового права». Неточним є твердження, що право оперативного управління охоплює одночасно три правомочності - - володіння, користування, розпорядження. Зайвою видається вказівка на те, що межі здійснення права оперативного управління залежать від призначення майна і завдань, поставлених власником. Адже очевидно, що власник якраз і ставить завдання використовувати майно відповідно до його призначення і для досягнення цілей, для яких створена ним певна організація.

З цих міркувань більш важливим видається зосередити увагу на інших характерних ознаках права оперативного управління: наявності правомочностей, отриманих від власника, і визначенні ним меж використання майна. З урахуванням цих обставин можна запропонувати таке визначення досліджуваного поняття.

Право оперативного управління - це засноване на праві власності іншої особи і наданому нею повноваженні право володіння, а також обмежені права користування і розпорядження майном в цілях і межах, встановлених власником.

Як і право повного господарського відання, право оперативного управління є похідним від права власності, воно більш обмежене порівняно з ним. Крім того, воно вужче, ніж право повного господарського відання. Якщо право повного господарського відання містить три правомочності - володіння, користування і розпорядження, то право оперативного управління охоплює одночасно лише дві - володіння і користування або володіння і розпорядження.

У будь-якому разі особа, в оперативному управлінні якої знаходиться майно, не має права розпоряджатися ним на свій розсуд, а може це робити лише в межах, встановлених власником.

Відповідальність за своїми боргами особа, в оперативному управлінні якої знаходиться майно, несе лише у межах останнього. В решті відповідальність субсидіарно несе власник такого майна.

Право оперативного управління у радянському цивільному праві було закріплене раніше, ніж право повного господарського відання і тривалий час було єдиним засобом здійснення права державної власності.

Однак із прийняттям Закону «Про власність» і появою права повного господарського відання майно на праві оперативного управління, як правило, закріплювалося за установами (хоча в деяких випадках на таких засадах майно може належати також підприємствам та організаціям).

Таким чином, фактично відбувся поділ права повного господарського відання та права оперативного управління також і за суб'єктним складом.

ІДК не передбачає ні права повного господарського відання, ні права оперативного управління.

Це можна пояснити тим, що їх планувалося замінити такими категоріями як «право власності юридичних осіб» (ст. 322 проекту ЦК 1996 р.) і «володіння» (гл. 30 проекту ЦК 1996 р.).

Розробники проекту ЦК прагнули уникнути використання понять «право оперативного управління» і «право повного господарського відання» шляхом визнання права власності на майно, закріплене державою, Автономною Республікою Крим і територіальною громадою, за створеними ними юридичними особами. Але згідно з остаточним варіантом ЦК (ст. 329) юридична особа публічного права набуває право власності лише на те майно, що передане їй у власність. З іншого боку, новий ЦК діє разом із ГК, в якому серед речових прав згадуються право господарського відання, право оперативного управління тощо (ст. 133 ГК), а майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і підлягатиме закріпленню за ним на праві господарського відання чи оперативного управління (ст. 73 ГК).

Таким чином, питання про долю права повного господарського відання та права оперативного управління залишається невирішеним. Поки що вони продовжують існувати у вітчизняному законодавстві як категорії речового права.

Размещено на Allbest.ru