Конституційні принципи кримінального процесу

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Правова держава покликана забезпечувати охорону від злочинних посягань на права і свободи особи, життя, здоров'я, честь і гідність, інші блага громадян, суспільство в цілому, конституційний лад. Цьому служить, зокрема, кримінальне право, яке встановлює круг діянь, що забороняються під загрозою кримінального покарання, і види таких покарань. Тим самим воно сприяє попередженню злочинів. Але якщо злочин скоївся, то необхідно його розкрити, знайти винного, з'ясувати все, що необхідне для справедливого покарання злочинця, і в той же час не допустити помилкового звинувачення і тим більше засудження невинного. Винні ж повинні бути покарані в строгій відповідності із законом, характером і ступенем його провини, даними про особу.

Для того, щоб попередити злочини, притягати до відповідальності і покарати винних, в державі існує система органів кримінальної юстиції на чолі якої стоїть суд, покликаний здійснювати правосуддя у кримінальних справах. В більшості випадків діяльності суду передує розслідування злочинів, проведене органами дізнання і досудового слідства під наглядом, а іноді і за участю прокурорів.Діяльність кримінальної юстиції зв'язана із застосуванням кримінального покарання, що в максимальному ступені зачіпає основні права і свободи людини, а також із застосуванням заходів державного примусу (арешт, обшук і т. д.), що необхідно для успішного розкриття злочинів і забезпечення неминучості відповідальності винних. Тому він детально регламентується правовими нормами, що створюють гарантії справедливого правосуддя і гарантії особи. Ці норми, через їх важливість, встановлюються тільки законодавчою владою.

Виникнення права, взагалі, та кримінальне право, зокрема, об'єктивно зумовлене потребою соціальної регламентації, регулювання існуючих суспільних відносин та захисту їх від різного роду посягань. Ефективність такої регламентації (регулювання) багато в чому буде залежати від того, які відправні ідеї та начала будуть покладені в його основу. Теоретична думка відповідної епохи завжди виділяє в якості кримінально-правових принципів саме ті положення, які мають в даних соціально-економічних та політичних умовах найбільш важливе, а підчас і визначальне значення. У зв'язку з цим, проблема основних положень, що лежать в основі кримінально-правової охорони суспільних відносин, завжди перебувала в полі зору фахівців науки кримінального права, адже дія та реалізація таких положень (принципів) має першочергове значення для здійснення цілей та завдань галузі кримінального права.

Об'єктом дослідження у роботі є керівні начала (ідеї, положення), які характеризують зміст кримінального права і об'єктивуються в нормотворчій та правозастосовчій діяльності органів держави.

Предметом роботи є нормативний матеріал, в якому закріплені або з якого органічно витікають принципи кримінального процесу.

Методологічну основу роботи складають формально-логічні методи (аналіз, синтез, індукція, дедукція). Разом з тим, враховуючи специфіку об'єкта та предмета дослідження, були застосовані наступні методи. Діалектичний метод дослідження від загального до особливого ліг в основу побудови системи принципів кримінального права України. Соціальні детермінанти формування, функціонування та розвитку конкретних кримінально-правових принципів визначались за допомогою використання конкретно-соціологічного методу, який передбачає аналіз соціальних умов і факторів за яким існує і діє кримінальний закон. Історико-правовий метод використовувався у тих випадках, коли для розкриття змісту певного принципу доцільно було простежити історію його виникнення і розвитку у вітчизняному кримінальному законодавстві.



1. ПОНЯТТЯ, ЗНАЧЕННЯ І СИСТЕМА ПРИНЦИПІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

1.1 Поняття кримінального процесу України та його джерела

Конституція України є Основним Законом нашої держави. Останнім часом Верховна Рада України прийняла багато нових законів з різних галузей права.

Норми Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК) посідають особливе місце в інформаційно-правовому просторі, оскільки є своєрідними каналами зв'язку між кримінальним матеріальним правом та правозастосовного практикою.

Кримінальний процес - це діяльність правоохоронних органів, що здійснюється у встановлених законом процесуальних формах і спрямована на досягнення завдань кримінального судочинства.[2, c. 2]

Слово «процес» походить від латинського - просування вперед.

Поняття «кримінальний процес» вживається в чотирьох значеннях:

1) діяльність органів та осіб щодо порушення, розслідування, судового розгляду і винесення рішення по кримінальній справі;

2) галузь права (кримінально-процесуального), яке регулює цю діяльність;

3) правова наука, яка вивчає цю діяльність;

4) наукова дисципліна, в ході викладення якої студенти вивчають теорію кримінального процесу, кримінально-процесуальне право і кримінально-процесуальну діяльність.

Розрізняють три історичні форми кримінального процесу (в усіх його аспектах):

1) обвинувальний (змагальний);

2) інквізиційний (пошуковий);

3) змішаний (континентальний).

Історично ці форми послідовно змінювали одна одну, в сучасному суспільстві вони співіснують. Поєднання історичного типу та історичної форми кримінального процесу називають видом кримінального процесу. Наприклад, ми можемо говорити про рабовласницький, феодальний або буржуазний обвинувальний процес. При цьому, однак, у різних історичних типів держав одна й та сама форма кримінального процесу зазнає певних змін, має свої модифікації, зберігаючи принципову, вихідну форму побудови.[2, c. 4]

У сучасних умовах перед законодавчими органами, юридичною наукою і практикою стоїть завдання забезпечити формування суверенної правової держави, тому останнім часом внесено чимало змін і доповнень до КПК України.

Кримінальний процес - специфічна галузь, в якій дістає вираження правоохоронна функція держави, яку виконують спеціальні органи держави. Важливо знати, яке місце посідає кримінальний процес у справі зміцнення правової основи державного і громадського життя, забезпечення законності та правопорядку, розкриття і розслідування злочинів, який його виховний зміст.

Від правильного розуміння поняття, суті та завдання кримінального процесу залежить і загальний підхід до вчення про кримінально-процесуальну форму, процесуальні гарантії, про стадії, суб'єктів і функції кримінального судочинства.

Діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і судді (суду) з розслідування і судового розгляду кримінальних справ має публічно-правовий характер. Злочин завжди завдає громадянам, державі певну шкоду, і це зобов'язує органи держави, що покликані вести боротьбу зі злочинністю, в межах своєї компетенції порушувати кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вживати усіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання. [4, c. 36]

Держава, визнаючи і встановлюючи правову боротьбу зі злочинами, передбачає, по-перше, які саме діяння (дії чи бездіяльність) визнаються злочинами і які заходи покарання повинні застосовуватись до осіб, які їх вчинили (що становить предмет вивчення кримінального права); по-друге, які державні органи покликані здійснювати правову боротьбу зі злочинами, як ці органи утворюються і функціонують (законодавство про судоустрій і прокуратуру); по-третє, в якому порядку, якими заходами і з додержанням яких принципів і правил повинно проводитись встановлення обставин вчинення злочинів, винних осіб і їх покарання (кримінальний процес). Усе це і складає кримінально-процесуальне право.

Забезпечити розкриття і розслідування злочинних дій, застосування справедливого покарання до особи, винної у вчиненні злочину, можливо тільки за допомогою відповідної діяльності. Характеризуючи її, слід зазначити, що така діяльність складається з:

1) вирішення питання про порушення кримінальної справи;

2) розкриття і розслідування злочинів, забезпечення всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи;

3) розгляду і вирішення кримінальної справи по суті;

4) виконання прийнятих процесуальних рішень. Вона відрізняється від інших видів діяльності змістом, принципами побудови і порядком здійснення, завданнями і суб'єктами, які її виконують.

Ці конкретні ознаки, властиві діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду (судді), є складовими кримінального процесу.

У навчальній і монографічній літературі на сьогодні немає спільної думки щодо визначення кримінального процесу. Низка визначень, що існують, не збігаються ні за змістом, ні за редакційним викладенням. Наприклад, С.В. Бородін зазначає, що «кримінальний процес - це врегульована законом діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду за широкої участі громадськості, спрямована на попередження тих злочинів, що готуються, розкриття і розслідування вчинених злочинів, вирішення справи і покарання тільки винних осіб, і породжує правові відносини між її учасниками». [5, c. 12-15]

М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, В.П. Шибіко дають таке визначення кримінального процесу: «це врегульована нормами кримінально-процесуального права діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду по розкриттю злочинів, викриттю й покаранню винних та недопущенню покарання невинних, а також система правовідносин, що виникають у перебігу цієї діяльності, вказаних органів один з одним, а також з громадянами, посадовими особами, установами, підприємствами, громадськими об'єднаннями й трудовими колективами, які залучаються до сфери кримінально-процесуальної діяльності». [6, c. 54]

Це визначення в цілому відображає головну суть кримінального процесу, а саме, що ця діяльність здійснюється в межах закону певними органами і спрямована на встановлення злочину і покарання винних осіб.

У деяких визначеннях, наприклад, немає згадки про кримінально-процесуальні відносини як структурні елементи кримінального процесу. Однак це не означає, що їх автори відкидають зв'язок кримінально-процесуальної діяльності з кримінально-процесуальними відносинами. А.С. Кобліков, наприклад, висловлює думку, що в ході розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ виникають і розвиваються кримінально-процесуальні правовідносини, тобто суспільні відносини, врегульовані законом. [8, c. 32-33]

Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Отже, злочин слід визнавати розкритим у тому разі, якщо кримінальну справу розглянуто в суді й винесено законний, обґрунтований вирок, який набрав законної сили. [1, c. 17]

Важливу роль у вирішенні завдань у боротьбі зі злочинністю відведено саме кримінальному судочинству. Кримінально-процесуальний закон вказує, що завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності, і жоден невинний не був покараний.

1.2 Завдання кримінального процесу

Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.

Для здійснення цього завдання Кримінальний кодекс України визначає, які суспільне небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили. Боротьба зі злочинністю є одним з найдавніших завдань держави. Для того щоб така боротьба здійснювалась на правових засадах, держава встановлює межі між дозволеним та забороненим шляхом, зокрема видання законів, які забороняють певну поведінку під загрозою застосування до порушників жорстких каральних заходів -- кримінального покарання, В Україні такі закони зведені у систематизований законодавчий акт -- Кримінальний кодекс.

Слово «кримінальний», застосоване до назви Кримінальний кодекс України, походить від терміна «сгітеп», який вживався у римському праві і згодом посів своє місце у багатьох європейських мовах (зокрема, в українській мові й досі вживається слово «кримінал»). Оскільки «crimen» у перекладі означає «злочин», то, відповідно, і назву «Кримінальний кодекс» можна перефразувати як «кодекс про злочини». [7, c. 74]

КПК є систематизованим нормативно-правовим актом, який охоплює всі питання кримінального права і здійснює їх вичерпне регулювання. Незважаючи на свою специфічну назву -- «кодекс», цей акт є законом, приймається та змінюється у тому ж порядку, що й інші закони України, і має відповідну юридичну силу.

Із змісту ч. 1 ст. 1 випливає, що двома основними завданнями КПК є:

1) правове забезпечення охорони певних суспільних відносин та соціальних благ;

2) запобігання злочинам.

Об'єктами, що беруться під охорону за допомогою норм КПК, є права і свободи людини та громадянина, власність, громадський порядок та громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України, а також мир і безпека людства. Норми КПК охороняють лише найважливіші елементи зазначених об'єктів. Охорона менш важливих суспільних відносин і соціальних благ здійснюється за допомогою правових норм інших галузей права (зокрема адміністративного, цивільного, трудового права). [9, c. 32-33]

Під правами і свободами людини і громадянина слід розуміти насамперед ті права і свободи, які передбачено розділом II Конституції України (право на життя, свободу, особисту недоторканність і недоторканність житла, таємницю листування та іншої кореспонденції, конфіденційність особистого і сімейного життя, об'єднання у громадські організації та політичні партії, проведення зборів, мітингів та інших масових акцій, працю, відпочинок, страйк, соціальний захист, житло, охорону здоров'я, а також право обирати та бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, доступу до державної та муніципальної служби, право власності, свобода пересування, свобода слова і думки, свобода совісті та інші). Крім того, права і свободи громадян встановлені й іншими, крім основного, законами України. [1, c. 45]

Кримінально-правова охорона тих чи інших прав і свобод людини і громадянина застосовується за наявності суспільної потреби у такій охороні.

Кримінально-правовій охороні підлягають права і свободи не лише громадян України, а й іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні і згідно з Конституцією, законами України, міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, користуються відповідними правами і свободами.

Власність як об'єкт кримінально-правової охорони означає матеріальні об'єкти, що мають певну цінність, та сукупність суспільних відносин, пов'язаних з володінням, користуванням та розпорядженням такими об'єктами.

Під громадською безпекою слід розуміти такий стан суспільних відносин, за якого природні, технічні та інші джерела загальної небезпеки, на які людина впливає своєю діяльністю, не створюють небезпеки для життя і здоров'я людей та для збереження матеріальних цінностей. [10, c. 96]

Громадський порядок -- це стан суспільних відносин, який забезпечує спокійні умови суспільне корисної діяльності, відпочинку та побуту людей.

У ч. 1 ст. 1 законодавець вказує на профілактичне завдання КПК: його норми мають формулюватись, тлумачитись та застосовуватись так, щоб не лише карати винних осіб за вчинені злочини, а й запобігати скоєнню нових злочинів.

Виконання завдань КПК провадиться, зокрема, шляхом визначення шляхом визначення суспільне небезпечних діянь, які є злочинами, та покарань, що застосовуються до осіб, які ці злочини вчинили. Проте зміст ч. 2 ст. 1 не слід розуміти у тому сенсі, що КПК має містити самі лише описи конкретних злочинів та передбачених за них покарань. Значна кількість кримінально-правових норм має характер універсальних правил, які стосуються не тільки того чи іншого конкретного злочину, а й будь-якого злочину, передбаченого КПК. Ці універсальні (загальні) норми систематизовані у п'ятнадцяти розділах Загальної частини КПК. Описи конкретних злочинів розміщені у двадцяти розділах Особливої частини КПК.

Одним із логічних висновків, що випливає із ч. 2 ст. 1, є вимога застосування кримінальної відповідальності та покарання лише за ті діяння, які на момент їх вчинення вже були визначені КПК як злочини. [2, c. 8]

Таким чином, у кримінальному праві реалізуються положення ч. 2 ст. 58 Конституції України, згідно з яким «ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення», та загальновизнаний принцип кримінального права «немає ані злочину, ані покарання без вказівки на це в законі».

1.3 Система і принципи кримінального права

Кримінальне право поділяється на Загальну і Особливу частину (цей поділ законодавчо відбито в КПК).

Загальна частина містить у собі норми, що визначають принципи, інститути і поняття, в яких закріплені загальні положення, підстава та межі кримінальної відповідальності, застосування покарання, а також порядок і умови звільнення від кримінальної відповідальності й покарання, правові наслідки судимості тощо. Всі ці положення зазначено в розділах Загальної частини КПК.

Особлива частина містить у собі визначення конкретних діянь, які є злочинами, їх групування за родовими ознаками і вказівку на покарання, що може бути призначене за кожний із злочинів. Ці норми відбиті в розділах Особливої частини КПК.

Право в цілому і кримінальне право зокрема, базується на певних основоположних засадах, які безпосередньо закріплені в Конституції або випливають з її положень, а також із положень норм відповідної галузі права, а кримінальне право -- із норм закону про кримінальну відповідальність. Ці засади звуться принципами (від лат. ргіпсіріит -- основа, начало), тобто це керівні ідеї, основні правила діяльності. [11, c. 64]

Кримінально-правові принципи -- це основні, вихідні положення, обов'язкові для законодавця, правозастосовчих органів і громадян у сфері боротьби зі злочинністю.

Принцип верховенства права (законності). Конституція України, має найвищу юридичну силу. Закони та інпгі нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ст. 8).

Кримінальний кодекс ґрунтується на Конституції та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено (ч. 1, 4 ст. З КПК).

Принцип законності походить з формули «Нема злочину, нема покарання без вказівки на те в законі».

Принцип рівності громадян перед законом, у тому числі й кримінальним.

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (ст. 24 Конституції України). Тобто всі особи, які вчинили злочин, незалежно від їх соціальних і демографічних даних однаково підлягають кримінальній відповідальності.

Принцип індивідуальної юридичної відповідальності, в тому числі й кримінальної (ст. 61 Конституції України) полягає в тому, що відповідальність і покарання за вчинений злочин може нести тільки особа, яка цей злочин вчинила. Це конкретна фізична особа, що має всі ознаки суб'єкта злочину (ст. 18 КПК).

Принцип наявності вини у діях особи для визнання її злочинцем при вчиненні суспільно небезпечного діяння.

Особа вважається невинуватою у вчинені злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України і ч. 2 ст. 2 КПК). [2, c. 9]

Принцип справедливості (індивідуалізації) покарання полягає в тому, що покарання, яке призначається злочинцеві, повинно максимально відповідати ступеню тяжкості вчиненого злочину, особливостям особи винного та обставинам, що пом'якшують та обтяжують покарання (ст. 65-67 КПК). Для втілення цього принципу в життя санкції статей Особливої частини КПК мають відносно-визначений і в абсолютній більшості -- альтернативний характер. Ще більш широкі межі індивідуалізації покарання встановлені у ст. 69 КПК, яка передбачає можливість призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом та нормами, які дозволяють за певних обставин звільнити винного від покарання.

Розглядуваний принцип охоплює також конституційне положення про те, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ч. 1 ст. 61). У КПК воно інтерпретоване у ч. З ст. 2: «Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу».

Принцип гуманізму випливає зі ст. З Конституції, яка проголошує людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою цінністю. Правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина є одним із найважливіших завдань кримінального права (ст. 1 КПК).

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (ст. 28 Конституції). Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність (ч. 3 ст. 50 КПК). [2, c. 4-5]

Призначаючи покарання, суд має виходити з того, що його вид і розмір повинні бути мінімально достатні для досягнення мети покарання. Принципу гуманізму відповідають також інститути звільнення від кримінальної відповідальності й покарання, що особливо характерно для неповнолітніх злочинців тощо.



2. ПОНЯТТЯ СУБ'ЄКТІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

2.1 Суб'єкти кримінального процесу їх поняття та класифікація

На сьогодні, беручи до розгляду нині діюче кримінально-процесуальне законодавство варто зауважити, що чіткого визначення кола суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності» не існує. Але досить актуально розрізняється певний поділ, який можна виділити з статей кримінально-процесуального кодексу. По-перше: зустрічається поняття «особи, які беруть участь у справі»- це видно зі статей 19,20,22,53,87 КПК України. Наступна група називається «учасники процесу», що закріплюється в главі 3 К України. І останнє поняття, що міститься в кримінально-процесуальному кодексі це - «учасники судового розгляду», суть якого розкривається в ст. 261,265,441,442,443 КПК України. [2, c. 8,10]

Варто зазначити, що суть поняття суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності в теоретичному плані має встановлювати теорія кримінального процесу, але в даному випадку зрозуміло, що воно має відповідати виключно поняттям, які закладені в КПК. В свою чергу ряд спеціалістів та фахівців в теорії кримінального процесу, сформулювали таке визначення даного поняття - це всі державні органи, посадові і приватні особи, які ведуть кримінальний процес або залучаються до нього, вступають між собою у процесуальні правовідносини. Набуваючи процесуальних прав і виконуючи процесуальні обов'язки. Пояснюючи дане визначення вони говорять, що для визнання особи суб'єктом кримінально-процесуальної діяльності необхідно, щоб однією із сторін правовідношення були орган влади або посадова особа, яка веде процес. [12, c. 71]

Розглядаючи поняття «учасники процессу» слід звернутися до п.8, ст.32 КПК України, де такі визначаються: обвинувачений, підозрюваний, захисник, а також потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, та їх представники. У главі 3 КПК України передбачається їх процесуальний статус, тобто мають певні права і обов'язки.

Наступне поняття, яке слід розглянути є «учасники судового розгляду». До даного поняття відноситься сукупність учасників процесу, а також громадський обвинувач, прокурор, законний представник неповнолітнього підсудного, представники підприємств, установ, організацій, в яких навчався або працював неповнолітній, служби та кримінальної міліції у справах неповнолітніх, а також ін. Організацій. Виходячи з цього стає зрозумілим, що в даному разі коло учасників судового розгляду об'ємніше, ніж коло учасників процесу, але чомусь, з невідомих причин, воно не включає підозрюваного.

Важко також розглядати поняття «особи, які беруть участь у справі», бо чіткого роз'яснення з даного питання КПК не дає. В результаті проведення дослідження та аналізу даних статей стало очевидним, що до них не відносяться державні органи та посадові особи, які ведуть процес.

Повертаючись до теорії кримінального процесу слід зазначити, що тут використовуються наступні терміни: «суб'єкти кримінального процессу», «суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності», «учасники кримінального процессу». Постала проблема співвідношення учасників і суб'єктів кримінального процессу - одні ідентифікують їх, інші ж навпаки. Зрозуміло що при співставленні даних понять існує різний або ж однаковий їх зміст. [14, c.15]

Загалом, всі особи, які вступають між собою в процесуальні правовідносини, є суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності, це навіть не залежить від обсягу прав і обов'язків. Не можна бути суб'єктом процесуальних правовідносин і не бути суб'єктом кримінального процессу,о тже, зрозуміло що ці поняття ідентифікуються.

На думку окремих авторів класифікація має бути така, яка відповідала б 4-м групам, зокрема: державні органи і посадові особи, які ведуть кримінальний процес і залучають до його сфери всіх інших суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, особи, які захищають свої або представлені інтереси в кримінальному процесі, представники громадських організацій і трудових колективів, особи, які відіграють допоміжну роль в кримінальному процесі.

Отже, беручи за увагу окремі критерії, що випливають зі статуту та отриманими повноваженнями можна здійснити найрізноманітніший поділі відповідно класифікувати за рядом ознак. Цим займається теорія кримінального процесу.

2.2 Державні органи і посадові особи, які ведуть кримінальний процесс

До числа учасників кримінального процесу, які ведуть кримінально-процесуальне провадження, належать: орган дізнання (особа, яка провадить дізнання), слідчий, начальник слідчого відділу, прокурор, суд (суддя).

Орган дізнання (особа, яка провадить дізнання). Дізнання -- це основана на процесуальному законі та відомчих підзаконних актах діяльність уповноважених адміністративних органів1, яка спрямована на запобігання, розкриття злочинів, розшук та викриття винних, а також розслідування злочинів у формі дізнання.

Згідно зі ст. 101 КПК в межах своєї компетенції органами дізнання є: міліція, податкова міліція, органи безпеки, начальники органів управління військової служби правопорядку у Збройних Силах України та їх заступники з питань провадження дізнання, командири (начальники) військових частин, з'єднань, начальники військових установ; командири кораблів; митні органи, начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв і виховно-трудових профілакторіїв, органи державного пожежного нагляду, органи прикордонної служби та капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні. [2, c. 12]

До компетенції органів дізнання належить право порушувати та розслідувати у формі дізнання кримінальні справи в зв'язку з приводами і підставами до порушення кримінальної справи, що є в їх розпорядженні й надійшли до їх органів про вчинення злочину. Дізнання -- це одна з форм розслідування, що здійснюється за необхідності органами, зазначеними вище, які не тільки мають право порушувати чи відмовляти в порушенні кримінальної справи, а й провадити ряд слідчих дій протягом не більше десяти днів із моменту порушення справи.

Крім того, до компетенції органів дізнання належить право:

-- прийняття, реєстрації, розгляду, перевірки заяв та повідомлень про злочини та вжиття щодо них необхідних заходів;

-- провадження дізнання у справах про тяжкі злочини (ч. 2 ст. 104 КПК);

-- провадження дізнання у справах про злочини, що не є тяжкими (ч. 1 ст. 104 КПК);

-- досудової підготовки матеріалів у протокольній формі (статті 425--426 КПК);

-- провадження розшукових та слідчих дій у порядку виконання доручень і вказівок, а також окремих доручень (статті 114--118 КПК).

При порушенні та відмові в порушенні кримінальної справи, зупиненні, поновленні провадження у справі, проведенні обшуку, виїмки, освідування і провадженні інших слідчих і процесуальних дій дізнавач у процесуальному плані не має права самостійно приймати рішення, оскільки провадження таких дій підлягають обов'язковому затвердженню керівником відділу чи начальником органу дізнання.

Слідчий - це учасник кримінального процесу, який провадить досудове слідство згідно зі ст. 114 КПК.

При провадженні досудового слідства всі рішення про спрямування слідства і про провадження слідчих дій слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, якщо законом передбачено одержання згоди від суду (судді) або прокурора, і несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення. [13, c. 44]

Реалізуючи своє право, як процесуальне незалежний учасник кримінального процесу слідчий має право не погодитися з вказівками прокурора:

1) щодо притягнення особи як обвинуваченого;

2) щодо кваліфікації злочину та обсягу обвинувачення;

3) щодо направлення справи для віддання обвинуваченого до суду;

4) щодо закриття справи.

У таких випадках слідчий має право подати справу прокуророві вищого рівня з письмовим викладенням своїх заперечень.

У цьому разі прокурор або скасовує вказівки прокурора нижчого рівня, або доручає подальше провадження досудового слідства по справі іншому слідчому.

Всі інші вказівки прокурора, які він дає слідчому в письмовій формі по кримінальній справі, обов'язкові для виконання (наприклад, допитати свідків, призначити по справі судову експертизу, провести відтворення обстановки та обставин події тощо).

Обов'язковими для виконання є вказівки і доручення слідчого, що він дає органу дізнання по справах, які він розслідує, з провадження процесуальних і слідчих дій.

Постанови слідчого, винесені відповідно до закону в кримінальній справі, є обов'язковими для виконання всіма підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами і громадянами. [3, c. 44]

Начальник слідчого відділу. Повноваження начальника слідчого відділу регламентовано ст. 114і КПК, відповідно до якої він контролює своєчасність дій підлеглих йому слідчих з розкриття злочинів і запобігання їм, вживає заходів до найбільш повного, всебічного та об'єктивного провадження досудового слідства у кримінальних справах.

До компетенції начальника слідчого відділу належить право перевіряти кримінальні справи, давати вказівки слідчому щодо провадження слідства, щодо притягнення як обвинуваченого, щодо кваліфікації злочину та обсягу обвинувачення, щодо направлення справи, щодо провадження окремих слідчих дій, передавати справу від одного слідчого іншому, доручати розслідування справи кільком слідчим, а також брати участь у провадженні досудового слідства та особисто провадити слідство, користуючись при цьому повноваженнями слідчого.

Вказівки начальника слідчого відділу по кримінальній справі даються слідчому в письмовій формі та є обов'язковими для виконання.

Оскарження цих вказівок прокуророві не зупиняє їх виконання, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 114 КПК.

Прокурор. Прокурор -- це Генеральний прокурор України, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор області, прокурор міста Київ, районний міський прокурор, транспортний прокурор та інші прокурори, прирівняні до прокурорів областей, районних або міських прокурорів, їх заступники і помічники, прокурори управлінь і відділів прокуратур, які діють у межах своєї компетенції (п. 6 ст. 32 КПК).

Діяльність прокурора у кримінальному судочинстві регулюється статтями 121--123 Конституції України, Законом «Про прокуратуру».

Прокуратура України -- це єдина система, на яку покладено: підтримку державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень по кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян. [2, c. 13]

Процесуальний статус прокурора під час проведення досудового слідства. Здійснюючи нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства, прокурор у межах своєї компетенції:

1) вимагає від органів дізнання і досудового слідства для перевірки кримінальні справи, документи, матеріали та інші відомості про вчинені злочини, хід дізнання, досудового слідства і встановлення осіб, які вчинили злочини; перевіряє не менш як один раз на місяць виконання вимог закону про прийняття, реєстрацію і вирішення заяв та повідомлень про вчинені або такі, що готуються, злочини;

2) скасовує незаконні й необґрунтовані постанови слідчих та осіб, які провадять дізнання;

3) дає письмові вказівки про розслідування злочинів, про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу, кваліфікацію злочину, проведення окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочини;

4) доручає органам дізнання виконання постанов про затримання, привід, взяття під варту, проведення обшуку, виїмки, розшук осіб, які вчинили злочини, виконання інших слідчих дій, а також дає вказівки про вжиття необхідних заходів для розкриття злочинів і виявлення осіб, які їх вчинили, по справах, що перебувають у провадженні прокурора або слідчого прокуратури;

5) бере участь у провадженні дізнання і досудового слідства і в необхідних випадках особисто провадить окремі слідчі дії або розслідування в повному обсязі по будь-якій справі;

6) санкціонує проведення обшуку (за винятком житла чи іншого володіння, обшук якого проводиться за постановою судді), відсторонення обвинуваченого від посади та інші дії слідчого і органу дізнання у випадках, передбачених КПК;

7) продовжує строк розслідування, дає згоду або подає до суду подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, а також про продовження строку тримання під вартою в порядку, встановленому КПК;

8) повертає кримінальні справи органам досудового слідства зі своїми вказівками щодо провадження додаткового розслідування;

9) вилучає в органі дізнання і передає слідчому будь-яку справу, передає справу від одного органу досудового слідства іншому, а також від одного слідчого іншому з метою забезпечення найбільш повного та об'єктивного розслідування;

10) усуває особу, яка провадить дізнання, або слідчого від подальшого ведення дізнання або досудового слідства, якщо вони порушили закон при розслідуванні справи;

11) порушує кримінальні справи або відмовляє в їх порушенні; закриває або зупиняє провадження в кримінальних справах; направляє або дає згоду слідчому на направлення кримвнальної справи до суду для вирішення питання про закриття справи у випадках, передбачених законом, дає згоду на закриття кримінальної справи слідчим у тих випадках, якщо це передбачено КПК; затверджує обвинувальні висновки (постанови); направляє кримінальні справи до суду;

12) вирішує питання про допущення захисника до участі в справі.

Прокурор здійснює також інші повноваження, надані йому КПК.

Суддя (суд). Суддя -- це голова, заступник голови і суддя відповідно Верховного Суду України, апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апеляційних судів областей, апеляційних судів міст Києва та Севастополя, військових осіб регіонів та Апеляційного суду Військово-Морських сил України, Касаційного суду України, Вищого спеціалізованого суду, народний засідатель, присяжний.

Суддя -- учасник кримінального процесу, на якого покладено, згідно з Конституцією України (статті 124--131), Законом України «Про судоустрій України» здійснення правосуддя в Україні по кримінальних справах на основі норм КПК.

Правосуддя здійснюють професійні судді, а у визначених законом випадках - народні засідателі та присяжні. Судочинство провадиться суддею одноособове, колегією суддів разом із судом присяжних. Вироки та рішення суду виносяться іменем України та є обов'язковими до виконання на всій території держави. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та іншими законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. [15, c. 21]

Усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупере-дженим судом, утвореним відповідно до закону.

Для забезпечення всебічного, повного та об'єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

Правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від статі, раси, кольору шкіри, мови, політичних, релігійних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

2.3 Особи, які захищають свої або представляють інтереси в кримінальному процесі

Категорію осіб, які захищають свої інтереси в кримінальному процесі становлять: обвинувачений (підсудний), підозрюваний, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та правопорушник у справах протокольної форми досудової підготовки матеріалів.

Обвинувачений -- це особа, щодо якої в установленому законом порядку винесено постанову про притягнення її як обвинуваченого (ст 43 КПК України).

Притягнення як обвинуваченого відбувається у стадії досудового розслідування, коли зібрані достатні докази, що вказують на вчинення злочину даною особою. Після віддання до суду обвинувачений стає підсудним.

Обвинувачений не вважається винним, доки його винність не буде доведена в передбаченому законом порядку та встановлена вироком суду, що набрав законної сили.

Відстоюючи свої інтереси, обвинувачений має право: знати, в чому його обвинувачують; давати показання за пред'явленим йому обвинуваченням або відмовитися давати показання та відповідати на запитання; мати захисника та побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання; заявляти відводи; подавати скарги на дії та рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду, ознайомлюватися після закінчення досудового слідства або дізнання з усіма матеріалами справи; брати участь у судовому розгляді в суді першої інстанції, а за наявності відповідних підстав -- на забезпечення безпеки.

Обвинувачуваний має право на повагу до його честі і гідності, захист його життя і здоров'я, на поводження з ним як невинним до набрання обвинувальним вироком законної сили, давати показання рідною мовою і безкоштовно користуватись допомогою перекладача.

Реалізація прав обвинуваченого пов'язана зі вступом його у правовідносини із слідчим та іншими учасниками процесу і здійснюється в передбаченому законом порядку. [17, c. 44]

Закон покладає на обвинуваченого низку обов'язків.

Обвинувачений зобов'язаний з'являтися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду (у разі нез'явлення щодо нього можуть бути застосовані встановлені законом примусові заходи -- привід, запобіжний захід), не перешкоджати встановленню істини незаконними засобами. Обвинувачений повинен виконувати вимоги слідчого щодо проведення огляду, надання зразків для порівняльного дослідження, участі в огляді та відтворенні обстановки й обставин події дотримуватися порядку в судовому засіданні.

Підозрюваний. Підозрюваним визнається: 1) особа, яку затримано за підозрою у вчиненні злочину. 2) особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення и як обвинуваченого

Підозрюваний має право: знати, в чому він підозрюється; давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і конфіденційне побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання і відводи; вимагати перевірки прокурором правомірності затримання; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить оперативно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора, користуватись рідною мовою та безплатною допомогою перекладача, а за наявності відповідних підстав -- на забезпечення безпеки.

Відповідно до принципу презумпції невинуватості підозрюваний має право на поводження з ним як невинним у вчиненні злочину, на повагу до його честі і гідності.

Реалізація підозрюваним своїх прав здійснюється в тому самому порядку, що й реалізація прав обвинуваченим Право підозрюваного знати, в чому він підозрюється, забезпечується тим, що в протоколі затримання обов'язково вказуються підстави та мотиви затримання, наводяться пояснення затриманого, а сам протокол підписується затриманим; у постанові про застосування запобіжного заходу має бути вказано на злочин, у вчиненні якого особа підозрюється; перед допитом підозрюваному має бути оголошено, у вчиненні якого злочину він підозрюється, про що зазначається в протоколі допиту. [14, c. 36]

Давання підозрюваним показань не може розглядатися як його процесуальний обов'язок У цьому аспекті підозрюваний повністю прирівнюється до обвинуваченого. Допит його повинен вестися відповідно до правил допиту обвинуваченого. Підозрюваний не несе кримінальної відповідальності за відмову від давання показань та за давання завідомо неправдивих показань.

Підозрюваному закон надає право мати захисника. При цьому захисник надається підозрюваному або допускається до участі у справі з моменту оголошення протоколу затримання або постанови про застосування запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. Захисник підозрюваного має ті самі права, що й захисник обвинуваченого.

Допит підозрюваного про обставини справи та про обставини, пов'язані з його затриманням, провадиться негайно, а якщо це неможливо, то не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання.

Захисник - це учасник кримінального процесу, на якого покладено функцію захисту, і в силу цього він зобов'язаний використовувати всі зазначені в законі засоби і способи з метою з'ясування обставин, що виправдовують підзахисного чи пом'якшують його відповідальність.

Ст. 44 КПК України визначає, що захисником може бути будь-яка особа, яка запрошена і уповноважена самим обвинуваченим (підозрюваним, підсудним, засудженим) чи призначена відповідно до закону здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого та надавати їм необхідну юридичну допомог при провадженні у кримінальній справі. [2, c. 17]

При цьому як захисники допускаються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні, та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи з моменту закінчення досудового слідства як захисники допускаються близькі родичі обвинуваченого, підсудного, засудженого, його опікуни або піклувальники.

Захисником не може бути особа, яка має судимість. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про адвокатуру» адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління. Виходячи з такого положення, особи, що мають відповідний юридичний статус, не можуть допускатись до участі в справі як захисник.

Одна й та сама особа не може бути захисником двох або кількох підозрюваних, обвинувачених і підсудних, якщо інтереси захисту одного з них суперечать інтересам захисту іншого.

Захисником не може бути особа, яка брала участь у даній справі як слідчий, як особа, що провадила дізнання, як прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт; спеціаліст, представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, особа, яка допитувалась або підлягає допиту як свідок. Захисником або громадським захисником не може бути також особа, яка є родичем будь-кого зі складу суду, обвинувача або потерпілого.

Адвокат не може брати участі у справі як захисник також і тоді, коли він у даній справі надає або раніше надавав юридичну допомогу особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, якд звернулася з проханням про ведення справи, або коли вона брала участь у справі як перекладач або понятий, з також коли в розслідуванні або в розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних відносинах. [15, c. 81-82]

Будь-який юрист, який запрошений обвинуваченим до участі в кримінальній справі чи залучений за призначенням для захисту прав обвинувачуваного, має кримінально-процесуальний статус захисника,

Захисник запрошується підозрюваним, обвинуваченим, підсудним чи засудженим, їх законними представниками, а також іншими особами за проханням чи згодою підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого. Особа, що провадить дізнання, слідчий, суд зобов'язані надати затриманій особі чи особі, яка утримується під вартою, допомогу у встановленні зв'язку з захисником або з особами, які можуть запросити захисника.

Особа, яка провадить дізнання, слідчий чи суд можуть призначити захисника у встановленому законом порядку через адвокатське об'єднання. Вимога особи, яка провадить дізнання, слідчого, суду про призначення захисника є обов'язковою для керівника адвокатського об'єднання.

Захисник може брати участь у справі за згодою або за призначенням. У першому випадку захисник запрошується обвинуваченим, підозрюваним, його законними представниками, родичами або іншими особами за дорученням обвинуваченого або підозрюваного. У тих випадках, коли з'явлення для участі у справі захисника, обраного обвинуваченим, неможливе, особа, яка провадить дізнання, або слідчий мають право запропонувати обвинуваченому запросити іншого захисника і забезпечують його захисником. Замінити одного захисника іншим можна тільки за згоди підзахисного.



3. ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА В УКРАЇНІ

Кримінально-процесуальна форма судочинства повинна забезпечувати як можливість встановлення обґєктивної істини, так і надійний захист прав і свобод людини. При цьому не виключається конфлікт інтересів і конкуренція цінностей. Співвідношення гарантій встановлення істини і гарантій захисту прав і свобод людини характеризується єдністю та боротьбою протилежностей. В цілому названі гарантії, обґєднуючись за метою, створюють систему гарантій правосуддя і визначають модель кримінального процесу.

Евристичний пошук шляхів розвґязання проблеми подальшого зміцнення гарантій правосуддя дає можливість внести на розгляд наступні ідеї та пропозиції.

Розширити систему принципів правосуддя, поповнивши її такими принципами кримінального процесу, як: презумпція добропорядності людини, справедливість судочинства, документованість процесуальних дій і рішень, недопустимість примусу до свідчень проти самого себе, членів сімґї та близьких родичів, реабілітація невинуватих осіб. Слід юридично визначити поняття, зміст та механізм дії наведених принципів. [16, c. 44-45]

Принцип добропорядності в кримінальному процесі може бути сформульований таким чином: «Кожний учасник правовідносин у сфері правосуддя вважається діючим добропорядно і правомірно, якщо інше не зґясоване і не встановлене в передбаченому законом порядку. Всі сумніви щодо добропорядності і правомірності дій будь-якого учасника кримінального процесу повинні вирішуватись на його користь».

У разі незаконного засудження чи арешту держава повинна взяти на себе обов'язок в порядку компенсації моральної шкоди виплатити реабілітованому по 15 мінімальних розмірів заробітної плати за кожен місяць незаконного тримання під вартою.

Відмовитись від виконання слідчим функції обвинувачення. Він повинен проводити розслідування - одну з функцій процесу. Для цього треба усунути з теорії і практики кримінального процесу такі поняття як «обвинувальний висновок» та «обвинувачений». Замість названого висновку слідчий повинен буде скласти «висновки попереднього розслідування», в якому свої міркування щодо винуватості особи може висловити у формі -- «зібрані в процесі розслідування докази дають підстави для висновків про наявність в діях підслідчого ознак злочин.

Термін «підозрюваний» (той, що викликає підозру) некоректний для використання як стосовно людини взагалі, а в сфері правосуддя, де діє принцип презумпції невинуватості особи, тим більше. Замість понять «підозрюваний» і «обвинувачений» слід ввести поняття «підслідний». Наділити останнього всіма правами, які нині надані обвинуваченому. Підслідчому повинно бути гарантоване право на судовий розгляд його справи без необгрунтованої затримки. Для цього необхідно встановити в законі, що строк слідства не повинен перевищувати шість місяців. [18, c. 72]

Допустити захисника до участі в справі з моменту порушення кримінальної справи щодо окремої особи. Визначити, що як захисник може виступати будь-яка особа, котра має юридичну освіту, якщо відсутні підстави для її відводу.

Розвиваючи принцип змагальності сторін, зрівняти процесуальні права і можливості їх захисту щодо потерпілого і підслідчого (обвинуваченого). Скасувати інститут ознайомлення їх з матеріалами справи на попередньому слідстві і надати всі можливості суду по обранню порядку їх дослідження під час розгляду.

Для зміцнення незалежності суддів перейти на виборчу систему їх формування. Ввести інститут мирових суддів.

У тяжких злочинах запровадити розгляд справи судом присяжних. Злочини, за які передбачене покарання не більше трьох років увґязнення, перевести до категорії адміністративних правопорушень та віднести їх до юрисдикції адміністративного суду.

Скасувати чинні положення щодо дізнання. Попереднє слідство вважати обовґязковим у всіх кримінальних справах. Дізнанням вважати існуючу форму порушення кримінальної справи (розгляд заяв і повідомлень про злочини).

В законодавчому визначенні поняття доказів зазначити, що як докази не можуть використовуватись фактичні дані, джерела і спосіб одержання яких невідомі або не передбачені законом. Заборонити використання в кримінальному процесі наслідків прослуховування приватних розмов віч-на-віч. Як докази допустиме використання результатів зняття інформації з технічних каналів звґязку (телефонних розмов, телеграфних повідомлень) з судового дозволу. [19, c. 64]