Размещено на http://www.allbest.ru/

1

Курсова робота

Добровільна відмова при незакінченому злочині

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ ДОБРОВІЛЬНОЇ ВІДМОВИ ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ

2. ОЗНАКИ ДОБРОВІЛЬНОЇ ВІДМОВИ ПРИ НЕЗАКІНЧЕНОМУ ЗЛОЧИНІ

3. МЕЖІ ДОБРОВІЛЬНОЇ ВІДМОВИ

4. ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ НАСЛІДКІВ ДОБРОВІЛЬНОЇ ВІДМОВИ

5. ВІДМІННІСТЬ ДОБРОВІЛЬНОЇ ВІДМОВИ ВІД ДІЙОВОГО КАЯТТЯ

6. ОСОБЛИВІСТЬ ДОБРОВІЛЬНОЇ ВІДМОВИ ПРИ СПІВУЧАСТІ У ЗЛОЧИНІ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми роботи полягає в тому, що становлення України як самостійної держави потребує вирішення проблеми складної кримінальної ситуації при чому. особливу увагу привертає до себе велика кількість умисних злочинів. Боротьба з ними можлива не тільки засобами кримінально-правового примушування. Значне місце в вирішенні цієї задачі посідають заохочувальні норми. До них, зокрема, відносяться і норми інституту добровільної відмови. В новому кримінальному кодексі ці норми знайшли свій подальший розвиток. З'явились нові норми про добровільну відмову при співучасті (ст. 31 КК). Ці норми повинні стимулювати поведінку осіб в вигідному для суспільства напрямку - до припинення злочину на ранніх стадіях його розвитку шляхом своєчасного повідомлення про готування до злочину, відмови співучасників від безпосередньої участі у вчиненні злочину, надання необхідної допомоги правоохоронним органам.

В теорії кримінального права проблема добровільної відмови при незакінченому злочині відноситься до найбільш складних. Значну увагу їй приділяли в своїх працях такі вчені як М.І. Бажанов, Ф.Г. Бурчак, Д.Є. Дядько, М.Д. Дурманов, П.Ф. Гришанін, П.І. Гришаєв, В.Д. Іванов, В.Ф. Караулов, М.І. Ковальов, Г.А. Кригер, А.Н. Круглевський, Н.Ф. Кузнєцова, Н. В. Лясс, С.П. Мокрінський, К.О. Панько, А.А. Піонтковський, О.Д. Сафронов, М.С. Таганцев, П.Ф. Тельнов, В.П. Тихий, І.С. Тишкевич, А.М. Трайнін, А. Чебишев-Дмитрієв, А.А. Тер-Акопов, М.Д. Шаргородський, М.О. Шнейдер та ін.

Результати наукових досліджень з загальних питань добровільної відмови містять багато корисних теоретичних положень. Багато питань до цього часу є дискусійними. Відсутність одностайності серед вчених та невирішеність проблеми на законодавчому рівні привели до відсутності одноманітності в правозастосовній практиці. В теорії кримінального права на сьогодення, наприклад, не вирішена проблема поняття добровільної відмови при співучасті, виділення її ознак. Особливості добровільної відмови співвиконавця, організатора, підбурювача та пособника потребують детального вивчення. Це обумовлює з'ясування питань добровільної відмови за вказаними формами співучасті. Вирішення цих та інших проблем добровільної відмови при співучасті повинно ґрунтуватись на загальних положеннях інституту добровільної відмови. Однак в цій сфері залишилось ще багато невирішених проблем, без огляду яких буде неповним висвітлення питань добровільної відмови при незакінченому злочині [6].

Мета роботи полягає у визначенні загальних особливостей та форм добровільної відмови при незакінченому злочині, поняття добровільної відмови при співучасті та її суттєвих ознак.

Відповідно до поставленої мети були визначені наступні завдання:

· визначення поняття та сутності добровільної відмови при незакінченому злочині;

· обґрунтування звільнення від кримінальної відповідальності при добровільній відмові при незакінченому злочині, з'ясування її меж;

· визначення умов добровільної відмови при незакінченому злочині особливо при співучасті;

· визначення кримінально-правових наслідків добровільної відмови;

Об'єктом роботи виступає добровільна відмова при незакінченому злочині як окремий різновид добровільної відмови.

Предмет роботи - особливості та ознаки добровільної відмови при незакінченому злочині.

1. ПОНЯТТЯ ДОБРОВІЛЬНОЇ ВІДМОВИ ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ

На сьогоднішній день існують різні підходи при визначенні правової природи добровільної відмови. Це питання до цих пір належить до самих дискусійних. У теорії кримінального права нерідко можна зустріти думку, що добровільна відмова від злочину є однією з підстав, що виключають кримінальну відповідальність за скоєне. Так, І.І. Слуцький добровільна відмова від злочину відносив до групи обставин, які характеризують суспільну корисність і правомірність поведінки людини. До цієї ж групи їм віднесені необхідна оборона, крайня необхідність та інші. Відмінна риса поведінки людини у всіх цих випадках визначається автором як «суспільна корисність і правомірність» [15].

На думку Н.Ф. Кузнецової, добровільна відмова є безумовною обставиною, що усуває кримінальну відповідальність осіб за попередню злочинну діяльність, тому що в діях особи, злочину, що добровільно відмовився від продовження, відсутній елемент суб'єктивної сторони - винне здійснення суспільне небезпечних дій. Прихильницею цієї точки зору є Н.О. Лясс, яка вважає, що добровільну відмову усуває підстава кримінальної відповідальності винне здійснення суспільне небезпечного діяння. Н.Д. Дурманов вважає принципово неправильною думку, що добровільну відмову від злочину можна прирівняти до обставин, що виключають злочинність діяння. Пояснює він це тим, що дії, здійснені в разі необхідної оборони, крайній необхідності і інших обставинах, при яких особа звільняється від кримінальної відповідальності, суспільно корисні від початку до кінця, а при добровільній відмові є лише припиненням суспільно небезпечній діяльності.

В.І. Зубкова висловила пропозицію визнавати добровільну відмову обставиною, що усуває кримінальну відповідальність по двох причинах. По-перше, добровільно залишене приготування або замах вказує на відсутність суспільній небезпеці особи, що зробила це приготування або замах. По-друге, відступ від початого приготування або замаху свідчить про те, що особа не потребує кримінальної відповідальності, оскільки самостійно припинило злочинне діяння. Багато авторів дотримуються того, що при добровільній відмові виключається кримінальна відповідальність, у зв'язку з відсутність в даному випадку складу злочину. Н.М. Скорілкин вважає, що втрата особою бажання реалізувати злочинне намір до кінця безпосередньо не пов'язаний з нейтралізацією суспільної небезпеки ним приготування або замаху. З цієї причини ряд учених пропонує розглядати добровільну відмову як самостійний вид звільнення від кримінальної відповідальності по нереабілітовуючих обставинах [4].

Добровільна відмова не може визнаватися обставиною, що виключає кримінальну відповідальність, оскільки при добровільній відмові від скоєння злочину немає підстави кримінальної відповідальності взагалі, через відсутність в даному випадку в діянні особи формальних ознак складу злочину. По тих же причинах не можна, на нашу думку, погодиться і з твердженням авторів, які вважають, що діяльність особи при добровільній відмові формально підпадає під ознаки злочину, але фактично їх не містить. При добровільній відмові відсутня не лише така ознака злочину, як суспільна небезпека, але також і ознаки протиправності і караності діяння. Тому дії особи, що добровільно відмовилася від здійснення злочину, навіть формально не можуть підпадати під ознаки якого-небудь злочину. У даному випадку особа не повинна притягуватися до кримінальної відповідальності за приготування до злочину або замах на злочин, оскільки злочинний результат не настав по залежних від суб'єкта обставинах.

Деякі автори розглядали добровільну відмову від скоєння злочину як окремий випадок зникнення суспільної небезпеки особи, що викликає як правовий наслідок його звільнення від кримінальної відповідальності і покарання. Не зовсім точним представляється твердження Г.З. Анашкіна про те, що «при добровільній відмові в діях особи до певної міри вже є суспільна небезпека. Проте кримінальний закон звільняє від відповідальності осіб, що добровільно відмовилися, вважаючи застосування до них покарання недоцільним». Останнім часом виник ще один підхід до визначення правової природи добровільної відмови. В рамках «концепції внестадійних нескінчених деліктів» висловлювалася думка про віднесення добровільної відмови до видів нескінченого злочину. Г.В. Назаренко і А.І. Ситнікова вважають, що «добровільна відмова не міняє юридичної природи скоєного: добровільно припинене діяння є злочином». А.П. Козлов в своїй книзі «Вчення про стадії скоєння злочину» пише, що нескінчена злочинна діяльність виражається не лише в присіченій поведінці, але і в добровільній відмові. Таким чином, на його думку, добровільна відмова - це різновид нескінченого злочину, тобто специфічний вигляд злочинів [4].

З метою посилення превентивної сили кримінального закону, надання особам, які почали злочинну діяльність, останньої можливості уникнути кримінальної відповідальності та покарання КК України закріплює в своїх нормах інститут добровільної відмови від вчинення злочину.

Необхідно зазначити. що згідно зі ст. 13 КК закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею особливої частини цього кодексу. незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин.

Отже, діяльність особи задля вчинення злочину може характеризуватися кількома етапами.

Такі етапи звуться стадіями вчинення злочину (від грецького стадіа - ступінь, фаза розвитку.

Отже, стадії вчинення умисного злочину - це певні етапи, які може пройти злочин у своєму розвитку.

Кримінально-правове визначення вказаних стадій відповідає можливому розвитку злочину в реальній дійсності. Згідно зі ст. 13 КК цей розвиток може пройти три стадії: готування, замах і закінчений злочин.

Перші дві стадії є кримінально-караними (за винятком, який буде розглянутий пізніше) етапами попередньої злочинної діяльності, яка зветься ще незакінченим злочином. І на цих стадіях злочинна діяльність може бути припинена з незалежних від злочинця причин (наслідки ситуації, коли особа припиняє вчинення злочину за власним бажанням, будуть розглянуті пізніше) [4].

Кримінальна відповідальність за готування і замах настає тому, що в діянні особи, яка їх вчиняє, є склад злочину, хоч і незакінченого. Цей склад злочину описаний у відповідній статті Особливої частини КК, його ознаки містяться також у ст. 14 (Готування до злочину) та у ст. 15 (Замах на злочин) Загальної частини КК.

Стадії попередньої злочинної діяльності, а отже, й відповідальність за незакінчений злочин, можливі тільки у діяннях, що вчиняються з прямим умислом, бо тільки ці злочини можуть характеризуватися готуванням, плануванням злочинних наслідків, бажанням їх настання. Злочини з непрямим умислом і необережні злочини таких особливостей не мають.

Треба також мати на увазі, що стадії незакінченого злочину (готування, замах) тільки тоді мають самостійне кримінально-правове значення, коли на одній із них, з певних причин, закінчується злочинна поведінка. Тоді треба вести мову про наявність готування до злочину або замаху на злочин. Якщо ж розвиток злочинної діяльності продовжується, то кожна наступна стадія поглинає попередню, а поглинена втрачає самостійне кваліфікаційне значення.

В основі поділу злочинної діяльності на стадії лежить ступінь фактичного втілення злочинцем у життя свого злочинного наміру, що в законі й визначається трьома етапами. Скажімо, придбання засобів для відкриття замків (готування), проникнення в квартиру (замах), викрадення з квартири речей (закінчений злочин). Точне визначення в конкретній справі стадії вчинення умисного злочину має велике практичне значення: воно необхідне для правильної правової оцінки діяння і призначення справедливого покарання [3].

Розпочавши вчинення злочину й усвідомлюючи можливість довести його до кінця, особа може з різних причин припинити свою злочинну діяльність і тим самим запобігти настанню будь-яких суспільно небезпечних наслідків. Очевидно, що подібна рішуча зміна в поведінці особи, яка вчинила незакінчений злочин, має бути всіляко заохочена. Це передбачено статтею 17 КК, яка дає такій особі останній шанс уникнути кримінальної відповідальності й покарання. Відмова від доведення злочину до кінця робить дії, вчинені особою до моменту відмови такими, що не мають суспільної небезпеки, а отже, такими, що не містять у собі складу злочину. Тобто добровільна відмова при незакінченому злочині від доведення його до кінця за певних умов є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності. Стаття 17 ч. 1 КК визначає: «Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця».

Виходячи з цитованого нормативного визначення добровільна відмова можлива лише на попередніх стадіях злочинної діяльності на стадії готування та на стадії замаху на злочин. І це зрозуміло. При доведенні злочину до кінця вже немає від чого відмовлятись злочин уже існує у відповідній системі просторово-часових координат як об'єктивна реальність.

2. ОЗНАКИ ДОБРОВІЛЬНОЇ ВІДМОВИ ПРИ НЕЗАКІНЧЕНОМУ

ЗЛОЧИНІ

Ознаками добровільної відмови від злочину є:

а) остаточне припинення особою готування до злочину або замаху на злочин;

б) відмова від злочину з волі самої особи;

в) наявність у особи усвідомлення можливості до вести злочин до кінця.

Остаточне припинення готування до злочину чи замаху на злочин означає остаточну відмову від доведення злочину до кінця, тобто дійсну і безповоротну відмову особи від вчинення задуманого нею злочину і відсутність наміру його продовжити. Перерва у вчиненні злочину, його зупинення, тимчасова відмова від доведення його до кінця не створюють добровільної відмови від злочину, бо не припиняється загроза, небезпека спричинення шкоди об'єкту, який охороняється кримінальним законом. Наприклад, злодій, який усвідомлює, що лише з великими зусиллями зможе відкрити сейф з грошима тим інструментом, який у нього є, і призупиняє початий злочин, щоб принести інший інструмент, не може бути визнаний особою, яка добровільно відмовилася від крадіжки. Лише остаточне припинення доведення злочину до кінця свідчить про добровільну відмову від вчинення злочину [2].

Не є добровільною відмовою від злочину і відмова від повторення посягання після закінченого замаху на злочин, оскільки винним зроблено все, що він вважав за необхідне для вчинення злочину, але з не залежних від нього причин злочин не був доведений до кінця і, зокрема, не настали суспільне небезпечні наслідки в злочинах з матеріальним складом. Наприклад, немає добровільної відмови від доведення злочину до кінця при відмові винного від спроби повторного пострілу в потерпілого у зв'язку з осічкою чи промахом, і винний підлягає кримінальній відповідальності за замах на вбивство. Тут уже перший постріл становить закінчений замах на вбивство, тому добровільна відмова повністю виключається. Відмова від повторення замаху може бути врахована лише при призначенні покарання. Верховний Суд України вважає, що, коли відмова сталася вже після закінчення здійснення всіх дій, які винний планував за необхідне виконати, але злочин не було доведено до кінця з причин, не залежних від його волі, його дії слід кваліфікувати як закінчений замах на той злочин, що його винний хотів вчинити [13].

Друга ознака добровільної відмови - це недоведення злочину до кінця з власної (своєї) волі особи. Про зміст цієї ознаки свідчить не тільки назва самої відмови (добра воля), але й текст ст. 15 КК, де замах на злочин визначається як діяння, яке не було доведено до кінця з причин, що не залежали від винного. З цих же причин не доводиться до кінця злочин і при вчиненні готування до нього. При добровільній відмові від злочину особа свідомо, зі своєї волі, за власним бажанням припиняє злочинне посягання, не доводить його до кінця. Тут має місце залежно від ступеня реалізації злочинного наміру або бездіяльність такої особи, зокрема утримання від подальших дій, які безпосередньо спрямовані на вчинення злочину, або відвернення настання злочинних наслідків. Ініціатива добровільної відмови (прохання, умовляння або навіть погрози) може належати й іншим особам (наприклад, родичам або жертві), але остаточне рішення про припинення злочинної діяльності приймає самостійно особа, яка добровільно відмовляється від доведення злочину до кінця [9].

Нарешті останньою ознакою добровільної відмови є наявність у особи усвідомлення можливості довести злочин до кінця. Особа вважає, що відсутні причини (обставини), які вона не в змозі перебороти (подолати) для закінчення початого нею злочину, і їй вдасться в даних конкретних умовах успішно його завершити. Наприклад, винний з метою зґвалтування потерпілої довів її до безпорадного стану, застосувавши алкогольні напої чи наркотики, і усвідомлюючи, що він може довести злочин до кінця та ніхто йому не перешкодить це зробити, пожалів жертву і відмовився від зґвалтування.

Практика Верховного Суду України в таких справах виходить з того, що “для визнання відмови від зґвалтування добровільною потрібно встановити, що особа, маючи реальну можливість довести цей злочин до кінця, відмовилася від цього й з власної волі припинила злочинні дії” [5].

Якщо ж особа припиняє злочинне діяння, відмовляється від доведення злочину до кінця, переконавшись у фактичній неможливості його успішного здійснення (завершення), - це не добровільна, а вимушена відмова, невдале злочинне посягання (наприклад, злодій намагався зламати сейф з коштовностями, але не зміг).

Усвідомлення можливості доведення злочину до кінця визначається суб'єктивним критерієм, тобто уявленням про це самої особи. Тому не має значення, чи існувала насправді така можливість. Наприклад, якщо суб'єкт з метою крадіжки грошей проникнув у приміщення каси, але, злякавшись відповідальності, сейф не зламав і залишив касу, не знаючи, що в сейфі не було грошей, то йдеться про добровільну відмову, хоча реальної можливості вчинення крадіжки в даній ситуації взагалі не було.

3. МЕЖІ ДОБРОВІЛЬНОЇ ВІДМОВИ

У теорії кримінального права є два основних напрями з питання визначення і обґрунтування меж добровільної відмови:

1) пом'якшення кримінальної відповідальності;

2) повне звільнення від кримінальної відповідальності.

Остання точка зору на нашу думку є більш обґрунтованою. Вона має досить древні джерела, оскільки ще в римському праві багато юристів робили спроби обґрунтувати звільнення від кримінальної відповідальності при добровільній відмові. Якщо взяти всі теорії з цього питання, то їх умовно можна поділити на три групи:

1) теорія нормативно-правова (звільнення від кримінальної відповідальності при добровільній відмові пояснюється з точки зору відсутності в діях особи яких-небудь об'єктивних або суб'єктивних ознак злочину);

2) політико-правова теорія (звільнення від кримінальної відповідальності базується на положеннях кримінальної політики);

3) теорії, що з'єднують в собі і ті, і інші концепції.

Таким чином, зазначимо, що в діянні особи до добровільної відмови є склад готування до злочину або замаху на злочин, тому обґрунтувати звільнення від кримінальної відповідальності в цьому випадку відсутністю яких-небудь ознак складу злочину неможливо. Юридичною підставою такого звільнення є сама добровільна відмова. Аргументи політико-правового характеру вирішують питання необхідності існування в законодавстві такої норми, але не можуть розглядатись як підстава звільнення від кримінальної відповідальності [13].

При добровільній відмові істотним є тільки один факт - злочин не повинен бути доведений до кінця. Тому якщо злочин, незважаючи на всі зусилля по його припиненню, наприклад при скоєння злочину групою осіб або за попередньою змовою, все ж таки завершується іншими співучасниками, то немає підстав для звільнення від відповідальності особи, що припинила вчинення злочину. Спроби ж запобігання злочину можуть бути враховані судом як обставини, які пом'якшують покарання.

Зауважимо, що існують суб'єктивні та об'єктивні межі добровільної відмови. Суб'єктивні межі визначаються наступним:

1) здійснити добровільну відмову може тільки особа, що має всі ознаки суб'єкта злочину;

2) добровільна відмова можлива тільки в злочинах з прямим умислом.

Значно ускладнена добровільна відмова в злочинах з умислом, що виник раптово. Зауважимо, що не має одностайної думки правників що до того чи вважати суб'єктивною межею добровільної відмови можливість доведення злочину до кінця. Висновок про те, що суб'єктивною межею добровільної відмови є можливість доведення злочину до кінця ґрунтується на з'ясуванні співвідношення ознаки явища і сфери його існування. Те, що відноситься до явища, не може одночасно існувати поза ним і окреслювати межі його буття.

Об'єктивною межею добровільної відмови є спосіб законодавчої конструкції складу злочину. Для всіх злочинів при будь-якому способі законодавчого їх конструювання однаково вірним є наступний принцип: з об'єктивної точки зору можливість добровільної відмови зберігається завжди з моменту початку здійснення злочину і до його закінчення, а випадки неможливості здійснення добровільної відмови для деяких складів злочинів визначаються особливостями цих складів. Якщо спосіб законодавчої конструкції складу злочину передбачає можливість готування до злочину або замаху на злочин, то можлива також і добровільна відмова [8].

Нижня межа добровільної відмови знаходиться між виявленням умислу і готуванням до злочину. На стадії готування добровільна відмова частіше всього реалізується шляхом простого утримання від безпосереднього вчинення задуманого. Для визнання всіх ознак добровільної відмови закон не вимагає, щоб були знищені або перероблені знаряддя і засобу здійснення злочину. Не треба також відновлювати змінені для здійснення злочини умови. При виявленні умислу відсутність його реалізації не можна розглядати як добровільну відмову. У цьому випадку злочин ще не початий, і, відповідно, принципи звільнення від кримінальної відповідальності тут не застосовуються.

Верхня межа добровільної відмови визначається між замахом і закінченим злочином. Для вирішення проблем добровільної відмови на стадії замаху на злочин велике значення має поділ замаху на види, оскільки форми і можливості здійснення добровільної відмови при кожному виду замаху різні. На стадії незакінченого замаху для добровільної відмови особі досить стриматися від завершення свого діяння, хоч вона може робити якісь активні дії по ліквідації вже зроблених нею змін. Пожвавлені дискусії серед вчених і значні труднощі на практиці викликає проблема визнання добровільної відмови на стадії закінченого замаху. Сформувалися дві основні точки зору. Перша заперечує можливість добровільної відмови на цій стадії, а друга визнає таку можливість при певних умовах. Вважаємо, що для звільнення особи від кримінальної відповідальності важливо, що злочин не завершився, а чи сталося це внаслідок наявності проміжку часу між діянням і суспільно небезпечними наслідками, чи то внаслідок збереження влади над ситуацією або за якимись іншими обставинами не має значення. Добровільна відмова при закінченому замаху вимагає активного втручання суб'єкта в розвиток причинних зв'язків. Тільки руйнування причинного ряду може привести до запобігання завершенню злочину.

Для продовжуваних злочинів вже після виконання першого діяння (при умові, що воно володіє ознаками злочину) характерно, що добровільна відмова не звільняє особу від кримінальної відповідальності, оскільки в його діянні вже містяться ознаки окремого складу злочину.

Добровільна відмова в триваючих злочинах можлива до моменту, коли особа вступає в стан постійного здійснення злочину. Після такого моменту діяння, направлене на припинення цього злочину, вже може бути кваліфіковано тільки як дійове каяття.

4. ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ

НАСЛІДКІВ ДОБРОВІЛЬНОЇ ВІДМОВИ

Якщо визначеного проміжку часу між діянням і наслідком немає або розвиток причинного зв'язку вже закінчився, добровільна відмова на стадії закінченого замаху на злочин неможлива; тут може мати місце лише відмова від поновлення (повторення) спроби вчинити злочин.

Відповідно до ст. 17 КК добровільна відмова від злочину є самостійною підставою для непритягнення до кримінальної відповідальності за незакінчений злочин (за готування до злочину та замах на злочин), бо шляхом добровільної відмови особа припиняє створену нею небезпеку, не дає їй реалізуватися, перетворитися на фактичне спричинення шкоди об'єкту, перешкоджає закінченню злочину.

З частини 2 ст. 17 КК випливає, що особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, не підлягає кримінальній відповідальності за вчинені нею готування до злочину або замах на злочин. У зв'язку з цим дана норма має велике значення для попередження закінчення злочинів, бо сприяє відмові від продовження і завершення розпочатого особою злочину. Положення зазначеної норми про добровільну відмову можуть бути використані й іншими особами для попередження злочинів.

Якщо в діянні (дії чи бездіяльності), яке вчинено особою до добровільної відмови, вже міститься склад іншого закінченого злочину, кримінальна відповідальність настає за це посягання, а за добровільно припинене готування до злочину або замах на злочин ця особа до відповідальності не притягується. Наприклад, особа, яка незаконно виготувала зброю для вбивства і добровільно відмовилася від вбивства, але зброю не здала органам влади, не підлягає відповідальності за готування до вбивства, але відповідатиме за ст. 263 КК за незаконне виготовлення зброї. Так само особа, яка заподіяла потерпілій тілесне ушкодження з метою зґвалтування й добровільно відмовилася від доведення цього злочину до кінця, не підлягає відповідальності за замах на зґвалтування, але буде нести відповідальність за заподіяне тілесне ушкодження.

5. ВІДМІННІСТЬ ДОБРОВІЛЬНОЇ ВІДМОВИ ВІД ДІЙОВОГО

КАЯТТЯ

Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

Особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям, якщо:

1) вона вчинила злочин вперше;

2) вчинене нею діяння належить до злочинів невеликої тяжкості;

3) її посткримінальна поведінка є позитивною і повністю відповідає змісту дійового каяття, яке включає такі обов'язкові елементи, як:

а) щире покаяння особи;

б) активне сприяння розкриттю злочину;

в) повне відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди.

Для застосування ст. 45 слід встановити, як правило, сукупність всіх перерахованих елементів. Проте, якщо посягання фактично не спричинило суспільне небезпечних наслідків, дійове каяття може не включати повне відшкодування завданих збитків та усунення заподіяної шкоди.

Сфера застосування ст. 45 охоплює як закінчені, так і незакінчені злочини. Якщо злочин вчинено у співучасті, то питання про звільнення від відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям вирішується лише щодо того співучасника, який виконав усі зазначені у цій статті вимоги [13].

Під вчиненням злочину вперше у ст. 45 розуміється, що особа раніше не вчинила будь-якого діяння, передбаченого Особливою частиною КК, про що на практиці свідчить відсутність:

1) у особи непогашеної або не знятої судимості за раніше скоєний злочин;

2) кримінальної справи, порушеної у зв'язку із вчиненням особою будь-якого злочину. Особою, яка вперше вчинила злочин, з юридичної точки зору слід також визнавати того, кого за раніше пред'явленим обвинуваченням судом було виправдано, а також того, хто раніше хоч і вчинив кримінальне каране діяння, проте у встановленому законом порядку був звільнений від кримінальної відповідальності.

Щире покаяння означає, що особа визнає свою вину за усіма пунктами висунутого проти неї обвинувачення, дає правдиві свідчення, щиро жалкує про вчинене, негативно оцінює злочин, співчуває потерпілому, демонструє готовність понести заслужене покарання. Будучи внутрішнім, морально-психічним процесом у свідомості особи, яка вчинила злочин, щире покаяння підлягає встановленню у кожному конкретному випадку з урахуванням посткримінальної поведінки винного, правдивості його свідчень під час досудового слідства і розгляду справи у суді тощо. Сприяння розкриттю злочину і добровільне відшкодування заподіяної шкоди, що не супроводжується щирим покаянням, є обставинами, які пом'якшують відповідальність при призначенні покарання.

Під активним сприянням розкриттю злочину слід розуміти дії винної особи, спрямовані на те, щоб надати допомогу органам дізнання, досудового слідства і суду у встановленні істини у справі, з'ясуванні фактичних обставин, які мають істотне значення для розкриття злочину. Це може полягати зокрема у: повідомленні про всі відомі епізоди й обставини вчинення злочину; викритті інших співучасників; визначенні ролі кожного з них у вчиненні злочину; повідомленні про їхнє місцезнаходження; поданні допомоги в їх затриманні; видачі знарядь і засобів вчинення злочину, майна, здобутого злочинним шляхом. Неповідомлення компетентним органам про інших відомих винному співучасників злочину виключає наявність такої обставини, як активне сприяння розкриттю злочину [11].

Відшкодування завданих збитків та усунення заподіяної шкоди - це дії, які фактично усувають негативні наслідки вчиненого злочину. Закон прямо вказує на те, що звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям можливе тільки у разі реального відшкодування у повному обсязі заподіяної злочином шкоди. З огляду на це, ст. 45 не може бути застосована у випадках, коли обвинувачений (підсудний) лише обіцяє відшкодувати заподіяні ним збитки у майбутньому.

Відшкодуванням завданих збитків та усуненням заподіяної шкоди слід визнавати зокрема: повернення викраденого майна або надання потерпілому замість викраденого, знищеного чи пошкодженого рівноцінного майна; компенсацію у грошовій формі вартості викраденого, знищеного чи пошкодженого майна; відновлення своєю працею або за свій рахунок властивостей пошкодженого майна; оплату вартості лікування потерпілого; внесення належної суми аліментів особою, яка обвинувачується в злісному ухиленні від їх сплати; усунення моральної шкоди у тій формі, яка задовольняє потерпілого (вибачення у публічній формі, спростування неправдивих відомостей у засобах масової інформації, грошова компенсація). Звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 45 здійснюється незалежно від того, чи погоджується на це потерпілий.

Отже, дійове каяття злочинця полягає в його активній поведінці після вчинення злочину, яка знаменує його бажання максимально зменшити заподіяну шкоду. Дійове каяття можливе після вчинення як умисного, так і необережного злочину.

Дійове каяття може полягати у з'явленні із зізнанням, щирому каятті (об'єктивно доведеному осуді свого діяння і бажанні спокути своєї вини), активному сприянні розкриттю злочину, добровільному відшкодуванні завданого збитку або усуненні заподіяної шкоди, інших подібних діях.

Перелічені дії розглядаються законом як обставини, що пом'якшують покарання (п. 1, 2 ч. 1 ст. 66 КК). Якщо особа вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, то при дійовому каятті вона має бути звільнена від кримінальної відповідальності (ст. 45 КК).

Особлива частина КК містить декілька норм, які передбачають звільнення особи, що вчинила злочин, від кримінальної відповідальності у зв'язку з її посткримінальними діями, характерними для дійового каяття.

Так, особа, яка вперше вчинила діяння, передбачені ч. 1 і 2 ст. 212 КК (ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів), звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона до притягнення до кримінальної відповідальності сплатила податки, збори (обов'язкові платежі), а також відшкодувала шкоду, завдану державі їх несвоєчасною оплатою (фінансові санкції, пеня) (ч. 4 ст. 212 КК).

Дійове каяття встановлюється не тільки і не стільки визнанням особою своєї вини у вчиненні злочину, а всією сукупністю доказових обставин справи.

Передбачене ст. 45 КК дійове каяття - це здійснена до вступу в силу обвинувального вироку добровільна посткримінальна поведінка особи, що щиро розкаялася у вчиненому, результатом якої є повна ліквідація фактичних шкідливих наслідків вчиненого нею закінченого чи незакінченого злочину або відшкодування чи компенсація за них, а також надання активної допомоги правоохоронним органам у розкритті й розслідуванні цього злочину [7].

Мінімальні вимоги, яким повинна відповідати позитивна посткримінальна поведінка у виді активного сприяння розкриттю злочину, полягають у добровільній дачі правдивих і повних свідчень про всі відомі особі обставини справи. Активність сприяння розкриттю злочину означає, що дії особи повинні мати високу інтенсивність, ефективність та значну процесуальну цінність. Визначення ступеню активності є процесом певним чином оціночним, питанням факту, залежить від обставин конкретної справи. Розкриття злочинів у деяких випадках пов'язана з ризиком для життя чи здоров'я осіб, які беруть у цьому участь. Тому вимагати від особи, що вчинила злочин, участі у заходах, спрямованих на розкриття злочину, але небезпечних для її життя чи здоров'я, неприпустимо, і навіть у разі відмови обвинуваченого від участі у подібних небезпечних заходах немає підстав вважати невиконаною розглядувану умову звільнення від кримінальною відповідальністю у зв'язку з дійовим каяттям. У зв'язку із законодавчою й теоретичною незавершеністю визначень змісту поняття “розкриття злочину” і його обсягів, текст ст. 45 КК пропонується доповнити після слова “розкриттю” словами “і розслідуванню”.

Поняття шкоди є родовим щодо поняття збитків. Поняттям “збитки” в ст. 45 КК визначено такі, що знаходяться у причинному зв'язку із вчиненим суспільно небезпечним діянням майнові втрати та витрати, які може бути зведено до грошового чи майнового еквіваленту. Наявність збитків характеризується зменшенням маси чи якості належного власнику майна. Під шкодою у ст. 45 КК маються на увазі не лише збитки, а й інші види соціально й юридично значущого негативного результату, що настав внаслідок вчиненого суспільно небезпечного діяння.

Повністю відшкодованою або усунутою не може бути шкода, завдана вчиненим злочином суспільним відносинам, оскільки пошкоджена соціальна матерія не може бути відновлена повністю. Повністю може бути відновлено лише відповідні пошкоджені елементи суспільних відносин (предмет злочинного впливу): суб'єкти суспільних відносин, їх предмети, соціальний зв'язок між суб'єктами [7].

До обсягів об'єкту дійового каяття повинні включатися також ті негативні зміни в різноманітних сферах, які причинно пов'язані з суспільно небезпечним діянням, передбачені законодавством, але виходять за межі складу злочину. Тому шкоду і збитки у контексті ст. 45 КК пропонується розглядати як суму негативних змін у елементах охоронюваних законом об'єктів та пов'язаних із вчиненим злочином витрат, понесених державою, юридичними й фізичними особами та потерпілим, що знаходяться у причинному зв'язку із вчиненим суспільно небезпечним діянням. До них належать передусім суспільно небезпечні наслідки, які характеризують об'єктивну сторону злочину (а саме фізична та майнова шкода); моральна шкода; витрати, понесені особою для відновлення завданих збитків власними силами і супутні витрати; витрати, понесені закладом охорони здоров'я на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину; судові витрати [7].

Повне відшкодування збитків або усунення шкоди може мати місце як виконана умова звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям лише за умови, що заподіяна шкода або завдані збитки можуть бути встановлені за характером і розміром, піддаються усуненню або відшкодуванню діяльністю окремої фізичної особи в обмежений проміжок часу.

Відшкодування збитків є внесенням особою, що вчинила злочин, грошових коштів або майна у фонди фізичних чи юридичних осіб, які зазнали матеріальних втрат та понесли витрати внаслідок вчиненого суспільно небезпечного діяння, у розмірі, еквівалентному понесеним втратам; усунення шкоди є ліквідацією фактичних шкідливих наслідків злочину з метою відновлення первинного стану предмету злочинного посягання [7].

Для оцінки розміру завданої моральної шкоди неможливо застосувати еквівалентний принцип, у зв'язку із чим у випадках заподіяння моральної шкоди можна вести мову лише про матеріальну компенсацію за моральну шкоду. Тому текст ст. 45 КК потребує доповнення словами “компенсувала моральну шкоду”, при чому тут необхідно позбутися вказівки про повноту, оскільки реальний розмір моральної шкоди, внаслідок її нематеріальності, встановити неможливо.

Щире каяття є усвідомленням особою своєї провини, відвертим, правдивим, щиросердим жалем за вчиненим і засудженням своєї суспільно небезпечної поведінку. Воно суб'єктивне за своїм характером, тому змістовний центр у його розумінні й пізнанні вимагає дослідження сфери морально-психологічних переживань і почуттів особи. Помилковим є дослідження цієї суб'єктивної ознаки лише шляхом фіксування певних об'єктивних проявів: визнань провини, обіцянок виправитись і т. ін., навіть якщо вони супроводжуються допомогою в розкритті злочину, усуненням негативних наслідків злочину тощо, але без вивчення дійсного психологічного підґрунтя цих дій. Щире каяття є морально-психічним явищем, тому великим є ризик припуститися помилки при його дослідженні й оцінці, у зв'язку із чим незаконно застосувати (або, навпаки, відмовити у застосуванні) ст. 45 КК. Використання щирого каяття як умови звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям негативним чином впливає на правильне здійснення цього виду звільнення [7].

Добровільну відмову при незакінченому злочині треба відрізняти від дійового каяття - активної поведінки суб'єкта, яка має місце вже після закінчення злочину і свідчить про прагнення винного згладити наслідки вчиненого ним суспільне небезпечного діяння. Дійове каяття, за загальним правилом, розглядається як обставина, яка не виключає, а лише пом'якшує на етапі призначення покарання, а у разі вчинення особою вперше злочину невеликої тяжкості - як підстава звільнення від кримінальної відповідальності. Крім цього, в Особливій частині КК міститься низка спеціальних заохочувальних норм, які пов'язують звільнення від кримінальної відповідальності з такою активною поведінкою особи, яку є підстави розцінювати як дійове каяття у вчиненому (наприклад, ч. 2 ст. 114, добровільно повідомила органи державної влади про вчинене, якщо внаслідок цього і вжитих заходів було відвернено заподіяння шкоди інтересам України) [7].

Добровільно відмовитись від доведення до кінця можна лише стосовно злочинів з прямим умислом, а дійове каяття пом'якшує кримінальну відповідальність і за злочини, вчинені з непрямим умислом і за необережністю. Каяття, як пом'якшуюча відповідальність обставина, завжди має бути дійовим (активним), а добровільна відмова може виражатись і у бездіяльності. Якщо при добровільній відмові від доведення злочину до кінця мотивація може бути різною, то сам термін дійове каяття передбачає, що мотивом цієї посткримінальної поведінки є моральні спонукання.

Добровільна відмова можлива тільки при незакінченому злочині. У злочинах з матеріальним складом, коли між вчиненням всіх необхідних дій і настанням суспільно небезпечних наслідків як обов'язкової ознаки об'єктивної сторони є певний проміжок часу, добровільна відмова можлива на стадії закінченого замаху. У таких випадках особа контролює розвиток причинного зв'язку, може втрутитись у нього і шляхом активних дій нейтралізувати причинний зв'язок, запобігши тим самим настанню шкідливих наслідків (наприклад, особа підпалює будинок, однак через деякий час повертається і гасить пожежу). Кримінально-правова оцінка у подібних ситуаціях залежить від результативності активної протидії настанню суспільно небезпечних наслідків. Якщо реальної шкоди об'єкту кримінально-правової охорони не заподіяно, особа взагалі не підлягає кримінальній відповідальності у зв'язку з добровільною відмовою від доведення злочину до кінця. У разі, коли заподіяно шкідливі наслідки, менш тяжкі порівняно із первісне запланованими (наприклад, внаслідок застосування протиотрути життя потерпілого врятоване, але йому завдано тілесні ушкодження), кваліфікація дій винного відбувається з урахуванням фактично спричиненої шкоди. Якщо особі не вдалося попередити настання суспільно небезпечних наслідків, вона відповідає за закінчений злочин. При цьому невдалі спроби суб'єкта запобігти шкідливим наслідкам враховуються судом як пом'якшувала обставина. Пом'якшувальною обставиною також може виступати - щире каяття у вчиненому злочині. Діяльне каяття має місце як при незакінченому, так і при закінченому злочині.

Добровільна відмова може виявитися й у бездіяльності, у простому (чистому) утриманні від подальшого вчинення злочину, а діяльне каяття завжди потребує тільки активної поведінки.

Добровільна відмова можлива лише від злочинів, вчинених з прямим умислом. Діяльне ж каяття може бути як в умисних, у тому числі вчинених з непрямим умислом, так і в необережних злочинах [7].

При добровільній відмові особа звільняється від кримінальної відповідальності внаслідок саме добровільної відмови від вчинення злочину, що свідчить про відсутність в її діянні складу злочину. При діяльному каятті склад злочину має місце, і тому воно, як правило, розглядається як обставина, що пом'якшує покарання. Навіть якщо особа при діяльному каятті в деяких випадках і звільняється від кримінальної відповідальності (наприклад, ст. 45), то не у зв'язку з відсутністю в її діянні складу злочину, а з інших обставин, зазначених у законі.

6. ОСОБЛИВІСТЬ ДОБРОВІЛЬНОЇ ВІДМОВИ ПРИ СПІВУЧАСТІ У

ЗЛОЧИНІ

добровільний відмова злочин каяття

У разі добровільної відмови від вчинення злочину виконавець (співвиконавець) не підлягає кримінальній відповідальності за наявності умов, передбачених статтею 17 Кримінального кодексу України. У цьому випадку інші співучасники підлягають кримінальній відповідальності за готування до того злочину або замах на той злочин, від вчинення якого добровільно відмовився виконавець.

Не підлягають кримінальній відповідальності при добровільній відмові організатор, підбурювач чи пособник, якщо вони відвернули вчинення злочину або своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчиняється. Добровільною відмовою пособника є також ненадання ним засобів чи знарядь вчинення злочину або неусунення перешкод вчиненню злочину.

У разі добровільної відмови будь-кого із співучасників виконавець підлягає кримінальній відповідальності за готування до злочину або за замах на злочин, залежно від того, на якій із цих стадій його діяння було припинено.

Особливості добровільної відмови співучасників обумовлені фактом спільного вчинення злочину, а специфіка правової оцінки їхніх дій за обставин добровільної відмови визначається характером і ступенем участі кожного з них у злочині, що готується чи вчиняється. Умови звільнення від кримінальної відповідальності виконавця за таких обставин істотно відрізняються від умов такого звільнення інших співучасників - організатора, підбурювача, пособника.

При цьому добровільна відмова одних співучасників має певне юридичне значення для оцінки дій інших. Так, добровільна відмова виконавця не звільняє від кримінальної відповідальності організатора, підбурювача, пособника, а добровільна відмова останніх, у свою чергу, не є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності виконавця. У разі добровільної відмови виконавця інші співучасники підлягають відповідальності за готування або замах на той злочин, від вчинення якого добровільно відмовився виконавець (ч. 1 ст. 31). У разі добровільної відмови будь-кого із співучасників виконавець підлягає відповідальності за готування до злочину або замах на злочин залежно від того, на якій із цих стадій його діяння було припинено (ч. З ст. 31).

Умови, за яких виконавець (співвиконавець) не підлягає кримінальній відповідальності при добровільній відмові, аналогічні сформульованим у ст. 17.

Вимоги, які закон висуває до добровільної відмови організатора, підбурювача чи пособника, є більш жорсткими. Такі співучасники не підлягають відповідальності при добровільній відмові, якщо вони виконали одну з двох умов:

1) відвернули вчинення злочину;

2) своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчиняється.

Відвернення вчинення злочину означає недопущення організатором, підбурювачем чи пособником вчинення злочину виконавцем взагалі (відвернення на стадії готування) або недопущення ними доведення злочину виконавцем до кінця (відвернення на стадії замаху). Воно може бути здійснене шляхом умовляння, психічного чи фізичного примусу, попередження потерпілого, нейтралізації засобів злочину чи приведення у непридатність знаряддя злочину та інших дій, які не дали змогу виконавцю реалізувати злочинний намір [12].

Якщо вжитими організатором, підбурювачем чи пособником заходами не вдалося відвернути вчинення злочину виконавцем, то зазначені особи підлягають відповідальності як співучасники вчиненого виконавцем злочину. Факт вжиття ними певних заходів може бути врахований судом при призначенні покарання (ч. 2 ст. 66).

Повідомлення про злочин передбачає інформування про місце, час, спосіб вчинення злочину, причетних до нього осіб, особистість потерпілого та інші обставини, які мають істотне значення для його відвернення. Воно має бути своєчасним і зроблене відповідним державним органам. Своєчасність такого повідомлення визначається у кожному конкретному випадку, але за будь-яких обставин воно має бути зроблене так, щоб у відповідних державних органів залишалася реальна можливість припинити вчинення злочину, не допустити настання злочинного результату (затримати виконавця, забезпечити безпеку потерпілого, вилучити знаряддя і засоби вчинення злочину тощо).

Відповідними органами державної влади, до яких мають звернутися співучасники з повідомленням про злочин, що готується або вчиняється, є державні органи, до компетенції яких віднесено обов'язок попереджувати і припиняти злочини. Такими органами є органи дізнання, досудового слідства, підрозділи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, прокуратура і суд.

Закон не висуває вимог щодо форми і способу повідомлення співучасником відповідного органу державної влади про злочин, що готується або вчиняється. Таке повідомлення може бути усним чи письмовим, зробленим особисто або через посередників, безпосередньо керівникові зазначеного органу чи представнику цього органу, який перебуває при виконанні службових обов'язків (черговому по відділу міліції, дільничному інспектору міліції, слідчому податкової міліції, оперуповноваженому СБУ тощо) [7].

У разі, якщо співучасник звергається із зазначеним повідомленням до інших органів державної влади, крім тих, до обов'язку яких входить попередження і припинення злочинів, або до органів місцевого самоврядування, засобів масової інформації, об'єднань громадян тощо, таке повідомлення має юридичне значення, передбачене ч. 2 ст. 31, лише у разі, якщо відповідні службові особи перелічених органів, установ і організацій виконували роль посередників у повідомленні про злочин належним органам і при цьому не була порушена вимога щодо своєчасності повідомлення про злочин, що готується або вчиняється [7].

Якщо звернення організатора, підбурювача чи пособника до відповідних органів державної влади з повідомленням про злочин, що готується або вчиняється, не було своєчасним, воно не звільняє їх від кримінальної відповідальності, але може бути визнане судом обставиною, що пом'якшує покарання.

Особливістю добровільної відмови пособника є те, що вона може проявлятися не лише в активній, а й у пасивній його поведінці: у ненаданні ним засобів чи знарядь вчинення злочину або не усунені перешкод вчиненню злочину. Відмовляючись від вчинення певних дій, пособник тим самим не сприяє вчиненню злочину виконавцем і цим уникає спільної з іншими співучасниками (насамперед, з виконавцем) діяльності.

ВИСНОВКИ

Звільнення від кримінальної відповідальності - це відмова держави від застосування щодо особи, котра вчинила злочин, установлених законом обмежень певних прав і свобод шляхом закриття кримінальної справи, яке здійснює суд у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України, у порядку, встановленому Кримінально-процесуальним кодексом України.

Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця.

Добровільна відмова можлива лише на попередніх стадіях злочинної діяльності на стадії готування та на стадії замаху на злочин. І це зрозуміло. При доведенні злочину до кінця вже немає від чого відмовлятись злочин уже існує у відповідній системі просторово-часових координат як об'єктивна реальність.

Ознаками добровільної відмови від злочину є: остаточне припинення особою готування до злочину або замаху на злочин; відмова від злочину з волі самої особи; наявність у особи усвідомлення можливості до вести злочин до кінця. Не є добровільною відмовою від злочину і відмова від повторення посягання після закінченого замаху на злочин, оскільки винним зроблено все, що він вважав за необхідне для вчинення злочину, але з не залежних від нього причин злочин не був доведений до кінця і, зокрема, не настали суспільне небезпечні наслідки в злочинах з матеріальним складом.

Існують суб'єктивні та об'єктивні межі добровільної відмови. Суб'єктивні межі визначаються наступним: здійснити добровільну відмову може тільки особа, що має всі ознаки суб'єкта злочину; добровільна відмова можлива тільки в злочинах з прямим умислом.

Об'єктивною межею добровільної відмови є спосіб законодавчої конструкції складу злочину. Для всіх злочинів при будь-якому способі законодавчого їх конструювання однаково вірним є наступний принцип: з об'єктивної точки зору можливість добровільної відмови зберігається завжди з моменту початку здійснення злочину і до його закінчення, а випадки неможливості здійснення добровільної відмови для деяких складів злочинів визначаються особливостями цих складів.

Особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям, якщо: вона вчинила злочин вперше; вчинене нею діяння належить до злочинів невеликої тяжкості; її посткримінальна поведінка є позитивною і повністю відповідає змісту дійового каяття, яке включає такі обов'язкові елементи, як: щире покаяння особи; активне сприяння розкриттю злочину; повне відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди. Дійове каяття встановлюється не тільки і не стільки визнанням особою своєї вини у вчиненні злочину, а всією сукупністю доказових обставин справи. Добровільну відмову при незакінченому злочині треба відрізняти від дійового каяття - активної поведінки суб'єкта, яка має місце вже після закінчення злочину і свідчить про прагнення винного згладити наслідки вчиненого ним суспільне небезпечного діяння. Дійове каяття, за загальним правилом, розглядається як обставина, яка не виключає, а лише пом'якшує на етапі призначення покарання, а у разі вчинення особою вперше злочину невеликої тяжкості - як підстава звільнення від кримінальної відповідальності.