Кримінальне право та його система

Третя фактична помилка - у розвитку причинного зв'язку - становить собою неправильне уявлення про дійсний розвиток причинного зв'язку між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками.

Помилка в особі потерпілого полягає в заподіянні шкоди одній людині, помилково сприйнятій за іншу.

23. Поняття і види стадій злочину.

Стадії вчинення злочину - певні етапи його здійснення, які істотно розрізняються між собою ступенем реалізації умислу, тобто характером діяння і моментом його припинення.

Не є стадіями вчинення злочину той чи інший стан свідомості людини її думки, прояв намірів, їх формулювання та виявлення. Стадії вчинення злочину можуть міститися у злочинах, вчинених з умислом.

Види стадій вчинення злочину:

1) готування до злочину;

2) замах на злочин;

3) закінчений злочин.

Поняття закінченого злочину сформульовано у ч.1 ст.13 КК.

Закінченим злочином визнається діяння, яке мітить всі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею ОЧ КК.

Злочин із матеріальним складом вважається закінченим з того моменту, коли настав вказаний у диспозиції статті ОЧ КК злочинний наслідок.

Злочин з формальним складом вважається закінченим з моменту вчинення самого діяння незалежно від настання суспільно небезпечних наслідків.

Злочини з усіченим складом - це різновид злочинів з формальним складом, у них момент закінчення перенесений законодавцем на попередню стадію, тобто на стадію готування, чи замаху.

Готування до злочину

З об'єктивної сторони готування до злочину може появлятися в різних діях, але спільним для них є те, що всі вони полягають лише у створенні умов для вчинення злочину, який однак, не доводиться до кінця з причин, що не залежать від волі винного.

З суб'єктивної сторони готування до злочину можливе лише з прямим умислом, тобто особа усвідомлює, що створює умови для вчинення певного злочину і хоче створити такі умови. При цьому винний має умисел не обмежуватися лише готуванням до злочину, а вчинити всі дії, які призведуть до закінчення злочину.

Види готування до злочину:

1) підшукування засобів чи знарядь для вчинення злочину;

2) пристосування засобів чи знарядь для вчинення злочину;

3) підшукування співучасників;

4) змова на вчинення злочину;

5) усунення перешкод,

6) інше умисне створення умов для вчинення злочину.

Замах на злочин

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею ОЧ КК, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі (ч.1 ст.15 КК).

Закон розрізняє два види замаху на злочин: закінчений і незакінчений.

Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі (ч.2 ст.15 КК). Закінчений замах іноді називають невдалим.

Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця. (злодій був затриманий як тільки проник у житло). Незакінчений замах іноді називають перерваним.

Критерієм для поділу замаху на закінчений і незакінчений є суб'єктивне ставлення винного до вчинених ним дій, його уявлення про ступінь виконання ним злочинного діяння.

Ст.17 “Добровільна відмова при незакінченому злочині”:

1. Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця.

2. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.

24. Рецидив злочинів та його види.

Рецидив - це вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин.

Ознаки рецидиву:

1) рецидив має місце там, де особою вчинено два або більше самостійних і тільки умисних злочини;

2) при рецидиві кожен з вчинених злочинів утворює собою одиничний злочин (різні його види);

3) злочини, що створюють рецидив, обов'язково віддалені один від одного певним проміжком часу, іноді дуже тривалим (так званий рецидив, віддалений у часі).

4) факт судимості створюється обвинувальним вироком суду, що вступив в законну силу із призначенням винному певного покарання.

Вчинення нового злочину, протягом строку судимості має у теорії назву легального рецидиву.

Види рецидивів:

1) загальний рецидив - це такий рецидив, у який входять різнорідні злочини, тобто не тотожні за родовим або безпосереднім об'єктом і ті, що мають різні форми вини;

2) Спеціальним називається рецидив, у який входять тотожні або однорідні злочини, тобто однакові за складом або такі, що мають тотожні або подібні безпосередні об'єкти і вчинені при одній і тій же формі вини.

За кількістю судимостей рецидив поділяється на два види:

простий рецидив є в тих випадках, коли особа має дві судимості.

складний, або багаторазовий, рецидив - це рецидив злочинів, при якому особа має три і більше судимості.

За ступенем суспільної небезпечності виділяють:

пенітенціарний рецидив має місце там, де особа, яка була засуджена до позбавлення волі, знову вчиняє протягом строку судимості новий злочин, за який знову засуджується до позбавлення волі.

рецидив тяжких і особливо тяжких злочинів - це рецидив, при якому особа, маючи судимість за один з таких злочинів, знову вчиняє, незалежно від їх послідовності, новий такий же злочин.

25. Необхідна оборона та її ознаки.

Ст.36 “Необхідна оборона”:

1. Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

2. Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади…

Ознаки необхідної оборони:

1. Мета.

2. Спрямованість.

3. Характер дії того, хто захищає.

4. Своєчасність оборони (передчасна - необхідна - запізніла).

5. Співрозмірність оборони.

Заподіяна шкода має відповідати двом взаємопов'язаним обставинам:

а) небезпечності посягання;

б) обстановці захисту.

26. Перевищення меж необхідної оборони та уявна оборона.

Ст.36:

3. Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне КВ лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 КК.

4. Особа не підлягає КВ, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.

5. Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком КВ застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

Ст.37 “Уявна оборона”:

1. Уявною обороною визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.

2. Уявна оборона виключає КВ за заподіяну шкоду лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення.

3. Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення, але при цьому перевищила межі захисту, що дозволяються в умовах відповідного реального посягання, вона підлягає КВ як за перевищення меж необхідної оборони.

4. Якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання, вона підлягає КВ за заподіяння шкоди через необережність.

27. Затримання особи, що вчинила злочин та його ознаки.

Ст.38 “Затримання особи, що вчинила злочин”:

1. Не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи.

2. Перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, визнається умисне заподіяння особі, що вчинила злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця. Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, має наслідком відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 КК.

Правомірне затримання злочинця потерпілими або іншими особами - насильницькі дії, спрямовані на короткострокове позбавлення волі особи, яка вчинила злочин, з метою доставлення її органам влади, якщо ці дії викликані необхідністю затримання і відповідають небезпечності вчиненого посягання обстановці затримання злочинця.

Ознаки затримання злочинця:

1) мета затримання;

2) особа, яка підлягає затриманню;

3) характер дій при затриманні;

4) своєчасність затримання;

5) необхідність заподіяння шкоди;

6) співрозмірність шкоди, заподіяної злочинцю при його затриманні.

28. Крайня необхідність та її ознаки.

Крайня необхідність - це вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам з метою усунення загрожуючої небезпеки, якщо вона в даній обстановці не могла бути усунена іншими засобами і якщо заподіяна шкода є рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена.

Елементи стану крайньої необхідності:

1) небезпека, яка безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам особи, суспільства або держави;

2) неможливість усунення цієї небезпеки іншими засобами, крім заподіяння шкоди цим інтересам.

Ознаки діяння, що вчиняється у стані крайньої необхідності:

1) мета діяння;

2) спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди;

3) характер дій;

4) своєчасність заподіяння шкоди; \

5) межі заподіяння шкоди.

29. Фізичний або психічний примус та їх ознаки.

Ст.40 “Фізичний або психічний примус”

1. Не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками.

2. Питання про КВ особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, вирішується відповідно до положень статті 39 КК.

Фізичний примус (насильство) - це протиправний фізичний вплив на людину з метою примусити її вчинити злочин.

Психічний примус - це погроза застосування особи фізичного насильства або заподіяння матеріальної або моральної шкоди із метою спонукати її вчинити злочин.

30. Виконання наказу або розпорядження та його ознаки.

Виконання законного наказу як обставина, що виключає злочинність діяння, - це правомірне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особи, суспільства або держави особою, зобов'язаною виконати цей наказ.

Ст.41 “Виконання наказу або розпорядження”:

1. Дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження.

2. Наказ або розпорядження є законними, якщо вони віддані відповідною особою в належному порядку та в межах її повноважень і за змістом не суперечать чинному законодавству та не пов'язані з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина.

3. Не підлягає КВ особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження.

4. Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає КВ на загальних підставах.

5. Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу чи розпорядження, то за діяння, вчинене з метою виконання такого наказу чи розпорядження, відповідальності підлягає тільки особа, що віддала злочинний наказ чи розпорядження.

Ознаки виконання наказу:

суб'єкт виконання наказу;

мета наказу;

об'єкт заподіяння шкоди;

характер дії (бездіяльності) виконавця наказу;

своєчасність виконання наказу;

межі заподіяння шкоди при виконанні наказу.

31. Діяння, пов'язане з ризиком та його ознаки.

Відповідно до ст.42 КК виправданий ризик як обставина, що виключає злочинність діяння, - це вчинення діяння (дії або бездіяльності), пов'язаного із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам особи, суспільства або держави для досягнення значної суспільна корисної мети, якщо ця мета у даній обстановці не могла бути досягнута неризикованою дією (бездіяльністю) і вжиті особою запобіжні заходи давали достатні підстави розраховувати на відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам.

Ознаки діяння, пов'язаного з ризиком:

1) його мета;

2) об'єкт заподіяння шкоди;

3) характер діяння;

4) його своєчасність;

5) межі заподіяння шкоди.

32. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації та його ознаки.

Ст.43 “Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації”:

1. Не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності.

2. Особа, зазначена у частині першій цієї статті, підлягає КВ лише за вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і поєднаного з насильством над потерпілим, або тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов'язаного з тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків.

3. Особа, яка вчинила злочин, що передбачений частиною другою цієї статті, не може бути засуджена до довічного позбавлення волі, а покарання у виді позбавлення волі не може бути призначене їй на строк, більший, ніж половина максимального строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин.

Ознаки заподіяння шкоди на підстави ст.43:

1) суб'єкт заподіяння шкоди;

2) його об'єкт;

3) характер дії (бездіяльності);

4) межі заподіяння шкоди.

33. Поняття і види звільнення від КВ.

Звільнення від КВ - це реалізація державою в особі суду свого повноваження, згідно з яким вона відмовляється за наявності підстав, передбачених КК, від державного осуду особи, яка вчинила злочин, а також від покладання на неї обмежень особистого, майнового або іншого характеру, встановлених законом за вчинення цього злочину.

Види звільнення від КВ (розділ ІХ КК):

1) звільнення від КВ у зв'язку з дійовим каяттям (ст.45 КК);

2) - // - з примиренням винного з потерпілим (ст.46 КК);

3) - // - з передачею особи на поруки (ст.47 КК);

4) - // - із зміною обстановки (ст.48 КК);

5) - // - із закінченням строків давності (ст.49 КК).

34. Поняття покарання та його мета.

Ст.50 “Поняття покарання та його мета”:

1. Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

2. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

3. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

Ознаки покарання:

воно є заходом державного примусу;

воно застосовується до особи, яка визнана винною у вчиненні злочину;

покарання застосовується лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру;

покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину;

полягає в негативній оцінці з боку держави як вчинення злочину, так і особи злочинця;

проявляється в особистому характері покарання;

будь-яке покарання тягне за собою судимість.

Мета покарання:

1) кара як відплата за вчинене;

2) виправлення засудженого;

3) попередження вчинення нових злочинів самим засудженим (спеціальне попередження (превенція));

4) попередження вчинення злочинів з боку інших осіб (загальне попередження (превенція)).

35. Система та види покарань.

Під системою покарань прийнято розуміти 1) встановлений КЗ і 2) обов'язковий для суду вичерпний перелік покарань,

3) розташованих у певному порядку за 4) ступенем їх суворості.

За порядком призначення покарань:

а) основні покарання - покарання, що призначаються у вироці лише як самостійні покарання;

б) додаткові покарання - такі покарання, що призначаються лише на додаток до основних покарань і самостійно застосовуватися не можуть.

в) покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові - позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю і штраф.

За суб'єктом, до якого застосовуються покарання:

а) загальні покарання;

б) спеціальні покарання.

За можливістю визначення строку покарання:

а) строкові покарання;

б) безстрокові покарання (+ довічне позбавлення волі).

Основні покарання:

громадські роботи (ст.56);

виправні роботи (ст.57);

службові обмеження для військовослужбовців (ст.58)

арешт (ст.60);

обмеження волі (ст.61);

тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст.62);

позбавлення волі на певний строк (ст.63);

довічне позбавлення волі (ст.64).

Додаткові покарання:

позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст.54);

конфіскація майна (ст.59).

Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові:

штраф (ст.53);

позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст.55).

36. Принципи та загальні засади призначення покарання.

Принципи призначення покарання:

законність покарання;

визначеність покарання в судовому вироку;

обґрунтованість покарання і обов'язковість його мотивування у вироку;

гуманність покарання;

індивідуалізація покарання;

справедливість покарання.

Загальні засади призначення покарання - ті встановлені законом критерії, якими повинен керуватися суд при призначенні покарання в кожній конкретній справі.

Критерії загальних засад призначення покарань:

1. Суд призначає покарання у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК.

2. Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК.

3. Призначаючи покарання, суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання.

37. Призначення покарання за сукупністю злочинів.

Законодавчі системи призначення покарання при сукупності:

1) система повного (абсолютного) складання покарань;

2) система обмеженого складання покарань;

3) система поглинення;

4) система обов'язкового або факультативного підвищення покарання;

5) змішані системи призначення покарання за сукупністю злочинів.

Ст.70 “Призначення покарання за сукупністю злочинів”:

1. При сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.

2. При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. Якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинення будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

3. До основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною.

4. За правилами, передбаченими в частинах першій - третій цієї статті, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в статті 72 КК.

38. Призначення покарання за сукупністю вироків.

Відповідно до ст.71 сукупність вироків має місце там, де засуджений після встановлення вироку, але до повного відбуття покарання, вчинив новий злочин.

Правила призначення покарання за сукупністю вироків:

1) призначення покарання за знов вчинений злочин;

2) до призначеного нового покарання суд приєднує повністю або частково невідбуту частину покарання за попереднім вироком;

3) визначення остаточної міри покарання за сукупністю вироків обмежено відповідними межами.

39. Поняття, підстави і види звільнення від покарання та його відбування.

Ст.74 “Звільнення від покарання та його відбування”:

1. Звільнення засудженого від покарання або подальшого його відбування, заміна більш м'яким, а також пом'якшення призначеного покарання, крім звільнення від покарання або пом'якшення покарання на підставі ЗУ про амністію чи акта про помилування, може застосовуватися тільки судом у випадках, передбачених КК.

2. Особа, засуджена за діяння, караність якого законом усунена, підлягає негайному звільненню від призначеного судом покарання.

3. Призначена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію нового закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленої санкцією нового закону. У разі якщо така межа передбачає більш м'який вид покарання, відбуте засудженим покарання зараховується з перерахуванням за правилами, встановленими ч.1 ст.72 КК [правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення].

4. Особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною.

5. Особа також може бути за вироком суду звільнена від покарання на підставах, передбачених ст.49 КК [звільнення від КВ у зв'язку із закінченням строків давності].

Види звільнення від покарання:

1. Умовне:

а) звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст.75-79);

б) умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст.81);

в) звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст.83);

2. Безумовне:

а) звільнення від покарання на умовах ч.4 ст.74 і ст.49 КК;

б) звільнення у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст.80);

в) заміна невідбутої частини покарання більш м'яким (ст.82);

г) звільнення від покарання за хворобою (ст.84).

Особливим видом звільнення від покарання є звільнення від ефекту зворотної дії закону у часі.

40. Поняття судимості та її правові наслідки.

Судимість є правовим наслідком засудження особи вироком суду до кримінального покарання.

Правові наслідки судимості:

а) рецидивом злочинів як найбільш небезпечним видом множинності визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (ст.34);

б) злочин може бути визнаний повторним, якщо судимість за перший злочин не було погашено або знято (ч.4 ст.32);

в) повторність злочину та рецидив є обставинами, які обтяжують покарання (п.1 ч.1 ст.67);

г) судимість, як правило, виключає застосування до особи, яка вчинила новий злочин, пільгових інститутів КП, наприклад, звільнення від КВ (ст.45-47);

д) у багатьох статтях Особливої частини КК судимість передбачається як кваліфікуюча або особливо кваліфікуюча ознака.

41. Погашення та зняття судимості.

Погашення судимості - автоматичне її припинення при встановленні певних, передбачених законом умов.

Ст.89 “Строки погашення судимості”:

Такими, що не мають судимості, визнаються:

1) особи, засуджені відповідно до ст.75 КК [звільнення від покарання з випробуванням], якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового злочину і якщо протягом зазначеного строку рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не буде скасоване з інших підстав, передбачених законом. Якщо строк додаткового покарання перевищує тривалість іспитового строку, особа визнається такою, що не має судимості, після відбуття цього додаткового покарання;

2) жінки, засуджені відповідно до статті 79 КК [з дітьми до семи років], якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового злочину і якщо після закінчення цього строку не буде прийняте рішення про направлення для відбування покарання, призначеного вироком суду. Якщо засуджена не була звільнена від додаткового покарання і його строк перевищує тривалість іспитового строку, то жінка визнається такою, що не має судимості, після відбуття цього додаткового покарання;

3) особи, засуджені до позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю після виконання цього покарання;

4) особи, які відбули покарання у виді службового обмеження для військовослужбовців або тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців чи достроково звільнені від цих покарань, а також військовослужбовці, які відбули покарання на гауптвахті замість арешту;

5) особи, засуджені до штрафу, громадських робіт, виправних робіт або арешту, якщо вони протягом року з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину;

6) особи, засуджені до обмеження волі, а також засуджені за злочин невеликої тяжкості до позбавлення волі, якщо вони протягом двох років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину;

7) особи, засуджені до позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину;

8) особи, засуджені до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом шести років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину;

9) особи, засуджені до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом восьми років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину.

Ст.90 “Обчислення строків погашення судимості”:

1. Строки погашення судимості обчислюються з дня відбуття основного і додаткового покарання.

2. До строку погашення судимості зараховується час, протягом якого вирок не було виконано, якщо при цьому давність виконання вироку не переривалася. Якщо вирок не було виконано, судимість погашається по закінченні строків давності виконання вироку.

3. Якщо особу було достроково звільнено від відбування покарання, то строк погашення судимості обчислюється з дня дострокового звільнення її від відбування покарання (основного та додаткового).

4. Якщо невідбуту частину покарання було замінено більш м'яким покаранням, то строк погашення судимості обчислюється з дня відбуття більш м'якого покарання (основного та додаткового).

5. Якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново. У цих випадках строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин після фактичного відбуття покарання (основного та додаткового) за останній злочин.

Під зняттям судимості розуміється припинення судимості рішенням суду. Зняття судимості можливо лише до перебігу строків погашення судимості, передбачених у ст.89. Тому воно завжди є достроковим.

Умови зняття судимості:

1) відбуття особою покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі;

2) закінчення не менше половини строку погашення судимості, передбаченого в ст.89;

3) встановлення судом того, що особа зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення.

42. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування.

Ст.91: Примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь.

Підставою застосування примусових заходів медичного характеру є:

1) вчинення суспільно небезпечного діяння, ознаки якого передбачені в статтях Особливої частини КК (п.2-3 ст.93 КК), або злочину (п.2 ст.93);

2) наявність у особи психічного захворювання;

3) визнання судом особи такою, що становить небезпеку для себе або інших осіб.

На підставі ст.93 примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані лише до осіб:

1) які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння;

2) які вчинили у стані обмеженої осудності злочини;

3) які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.

Ст.94 передбачає вичерпний перелік примусових заходів медичного характеру:

1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

Примусові заходи медичного характеру застосовуються без вказівки на тривалість перебування у психіатричних закладах. Таке лікування повинно продовжуватися до видужання або зміни ступені тяжкості захворювання, коли особа перестає бути небезпечною для себе або інших осіб.

Ст.96 “Примусове лікування”:

1. Примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від призначеного покарання, до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб.

2. У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. У разі призначення інших видів покарань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах.

43. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх.

Вік суб'єкта злочину виконує не лише роль критерію нижчої вікової межі, з якої можлива КВ, але є обставиною, що визначає характер і ступінь суворості КВ і покарання неповнолітніх, тобто осіб, які не досягли вісімнадцяти років на час вчинення злочину.

Особливості КВ і покарання неповнолітніх передбачені в розділі ХV КК і стосуються:

1) звільнення неповнолітніх від КВ (ст.97, ч.2 ст.106);

2) видів покарання, що застосовуються до неповнолітнього (ст.98-102);

3) призначення покарання (ст.103);

4) звільнення від покарання та його відбування (ст.104-107);

5) погашення і зняття судимості.

Закон передбачає два види звільнення неповнолітніх від КВ:

1. Звільнення від КВ із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст.105):

а) застереження;

б) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;

в) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;

г) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодувати заподіяних майнових збитків;

д) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.

2. Звільнення від КВ у зв'язку із закінченням строків давності.

Ст.98 “Види покарань”:

1. До неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань:

1) штраф;

2) громадські роботи;

3) виправні роботи;

4) арешт;

5) позбавлення волі на певний строк.

2. До неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Погашення і зняття судимості щодо осіб, які вчинили злочин до досягнення ними вісімнадцятирічного віку, відбувається на підставі статей 88-91, але з урахуванням особливостей, передбачених у ст.108. Ці особливості стосуються:

1) тривалості строків погашення судимості;

2) умов дострокового зняття судимості.

44. Види примусових заходів виховного характеру та особливості їх призначення.

Ч.2 ст.105 містить вичерпний перелік примусових заходів виховного характеру:

а) застереження полягає в осудженні (осуді) суспільно небезпечної поведінки неповнолітнього, у вимозі припинити таку поведінку під загрозою застосування більш суворих заходів відповідальності;

б) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього може, наприклад, полягати у забороні відвідувати у вечірній час парки, кафе, у вимозі сумлінно відвідувати навчальні заклади тощо. Тривалість цих обмежень визначає суд;

в) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання за своєю суттю припускає встановлення контролю і посилення виховного впливу з боку тих осіб, що були зобов'язані в силу сімейних, виробничих або інших відносин здійснювати позитивний вплив на неповнолітнього. Саме тому цей захід може застосовуватися тільки тоді, коли батьки або колектив мають реальну можливість здійснити такий вплив, створити нормальну обстановку для неповнолітнього;

г) більш суворим видом примусових заходів виховного характеру є покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків;

ґ) найбільш суворим з аналізованих заходів є направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення. Такими є загальноосвітні школи соціальної реабілітації, в які направляються особи від одинадцяти до чотирнадцяти років, і фахові училища соціальної реабілітації для осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Як найсуворіший з усіх заходів, передбачених ч.2 ст.105, цей захід може застосовуватися лише тоді, коли неповнолітній не може бути виправлений іншими заходами. Строк цього заходу визначається судом, але не може перевищувати трьох років.

45. Готування до злочину.

Ч.1 ст.14 передбачає, що готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину.

Види готування до злочину (ч.1 ст.14):

а) Підшукування засобів чи знарядь для вчинення злочину - це будь-які дії з придбання, отримання, тимчасового позичення, купівлі, пошуку, засобів чи знарядь для вчинення злочину тощо. Спосіб підшукування може бути як злочинний, так і не злочинний;

б) Пристосування засобів чи знарядь для вчинення злочину - це будь-які дії по виготовленню або зміні предметів, внаслідок чого вони стають придатними або більш зручними чи більш ефективними для відповідного застосування;

в) Підшукування співучасників - це будь-які дії по притягненню, залученню до вчинення злочину інших осіб: виконавця (співвиконавця), організатора, підмовника або посібника;

г) Змова на вчинення злочину - це згода двох або більше осіб у спільному вчиненні злочину;

ґ) Усунення перешкод - це усунення перепон, які заважають вчиненню злочину, здійсненню злочинного умислу;

д) інше умисне створення умов для вчинення злочину - це різноманітні дії, що створюють можливість для вчинення злочину (наприклад, підготовка місця вчинення злочину, сховища для приховування викраденого тощо).

46. Поняття та види замаху на злочин.

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею ОЧ КК, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі (ч.1 ст.15 КК).

Закон розрізняє два види замаху на злочин: закінчений і незакінчений.

Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі (ч.2 ст.15 КК). Закінчений замах іноді називають невдалим.

Замах на вчинення злочину є незакінченим (ч.3 ст.15 КК), якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця. (злодій був затриманий як тільки проник у житло). Незакінчений замах іноді називають перерваним.

Критерієм для поділу замаху на закінчений і незакінчений є суб'єктивне ставлення винного до вчинених ним дій, його уявлення про ступінь виконання ним злочинного діяння.

47. Добровільна відмова від злочину та її ознаки.

Ст.17 “Добровільна відмова при незакінченому злочині”:

1. Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця.

2. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає КВ лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.

Ознаки добровільної відмови від злочину:

а) остаточне припинення особою готування до злочину або замаху на злочин;

б) відмова від вчинення злочину з волі самої особи;

в) наявність у особи усвідомлення можливості довести злочин до кінця.

48. Поняття і ознаки співучасті.

Згідно ст.26 співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину.

Об'єктивні ознаки співучасті виражені в законі словами - злочин, вчинений декількома (двома або більше) суб'єктами злочину спільно.

Об'єктивні ознаки співучасті виявляються в тому, що:

1) співучасть є тільки там, де в злочині беруть участь кілька осіб (хоча б дві особи);

2) співучасть - це діяльність спільна. Спільність як об'єктивна ознака співучасті містить такі три моменти:

а) злочин вчиняється загальним зусиллями всіх співучасників. Роль, функції кожного з співучасників можуть відрізнятися, але при цьому злочин - це результат загальної, спільної діяльності всіх співучасників, кожний з них вніс у вчинення злочину свій внесок;

б) спільність також означає, що наслідок, який досягається в результаті вчинення злочину, є єдиним, неподільним, загальним для всіх;

в) спільність при співучасті означає, що між діями співучасників і тим злочином, що вчинив виконавець, має місце причинний зв'язок.

Суб'єктивні ознаки виражені вказівкою, що співучасть - це умисна спільна участь у вчиненні умисного злочину:

1) співучасть можлива лише в умисних злочинах;

2) всі особи, що беруть участь у злочині (всі співучасники), діють умисно.

49. Види співучасників.

Ст.27 “Види співучасників”:

1. Співучасниками злочину, поряд із виконавцем, є організатор, підбурювач та пособник.

2. Виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають КВ за скоєне, вчинила злочин, передбачений КК.

3. Організатором є особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.

4. Підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину.

5. Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

6. Не є співучастю не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збут таких предметів. Особи, які вчинили ці діяння, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, передбачених статтями 198 та 396 КК.

7. Не є співучастю обіцяне до закінчення вчинення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюваний злочин. Такі особи підлягають КВ лише у випадках, коли вчинене ними діяння містить ознаки іншого злочину.

50. Форми співучасті.

Форми співучасті - об'єднання співучасників, які розрізняються між собою за характером виконуваних ролей і за стійкістю суб'єктивних зв'язків між ними.

Форми співучасті [ст.28 ККУ]:

Ч.1. Злочин є таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька (? 2) виконавців без попередньої змови між собою.