Спільна власність подружжя

По-друге, цивільному праву відомо чимало випадків, коли сторонами угод можуть бути лише певні особи. Наприклад, має особливості суб'єктний склад угод у роздрібній торгівлі, приватизації державного та комунального майна, оренди державного та комунального майна. Однак ця обставина не є підставою для виведення цих угод із сфери регулювання цивільного права.

По-третє, певним перебільшенням є твердження щодо можливості розірвання шлюбу на підставі невиконання одним з подружжя умов шлюбного контракту.

Останнім часом юридична наука зосередила свою увагу на дослідженні шлюбного контракту як на угоді, що не обмежується сферою дії сімейних обов'язків. Мається на увазі співвідношення правової природи шлюбного контракту і звичайних цивільно-правових угод.

Так, на думку М. В. Антокольської щодо шлюбного контракту неможливо довести його специфічну сімейно-правову сутність, яка відмежовує його від цивільно-правових договорів, а тому він є цивільно-правовою угодою з певною специфікою. Таку точку зору підтримали й інші автори. З цього приводу І. В. Жилінкова зазначила, що, як і будь-який інший цивільно-правовий договір, шлюбний контракт має істотні особливості, які дають змогу розглядати його як самостійний вид договору. Однак форма шлюбного контракту, умови його дійсності, підстави визнання недійсним, процедура укладення і примусового виконання та інші моменти свідчать про те, що тут використовуються загальні цивільно-правові конструкції договірного права. Безперечно, не можна заперечувати наявності у шлюбного контракту ознак цивільно-правової угоди. Однак водночас не можна недооцінювати та применшувати роль сімейно-правових норм у формуванні умов шлюбного контракту та визначенні правового режиму майна подружжя. Тому не випадково М. Й. Брагінський зауважив, що загальна норма цивільного законодавства щодо сімейних правовідносин закріплює принцип субсидіарності, і це законодавство регулює дані відносини у випадках, коли сімейні відносини не врегульовані сімейним законодавством, а тому є підстави для визнання шлюбного контракту різновидом цивільних договорів. За таких міркувань не можна не побачити певної непослідовності, адже якщо автор визнає за цивільним законодавством роль субсидіарного регулятора сімейних відносин, то аж ніяк не можна беззастережно визнавати шлюбний контракт лише за цивільно-правовою ознакою. Так чи інакше, шлюбний контракт як угода існує лише завдяки сімейному праву. А тому є підстави розглядати шлюбний контракт як сімейно-правовий договір, якому притаманні всі ознаки цивільно-правової угоди. Так само можна визнати цивільно-правовою угодою, що має сімейно-правову специфіку, а відтак і комплексним договором.

У юридичній літературі шлюбний контракт характеризується як такий, що розрахований на застосування в майбутньому (шлюбний період), як умовна угода з відкладальною умовою, як єдина шлюбна угода, що набирає чинності у зв'язку з настанням іншого юридичного факту, тобто реєстрації шлюбу. З цивілістичної точки зору перешкод для визнання шлюбного контракту не існує. Дійсно, шлюбний контракт, який нині за чинним законодавством укладається лише між особами, які мають вступити в шлюб, набирає чинності лише після реєстрації шлюбу. Отже, якщо шлюб не відбувся, то взагалі і умови шлюбного контракту не виконуватимуться, тобто залишаться існувати лише формально. Тому в принципі немає перешкод не підтримати вищезгадані позиції про шлюбний контракт як угоду з відкладальною умовою за певних застережень, які випливають з особливостей настання чи ненастання реєстрації шлюбу як умови виникнення прав та обов'язків щодо спільного і роздільного майна осіб, які стануть подружжям.

Більш важливою є проблема місця шлюбного контракту в системі договорів та доцільності його розміщення як самостійного цивільно-правового договору в ЦК України. Виходячи з вищенаведеної загальної характеристики шлюбного контракту, його належність до сімейного права є природною, юридичне логічною і доцільною.

Відповідно до п. 1 ст. 92 СК України шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію, а також подружжям. Таким чином, чоловік і жінка, які прагнуть взяти шлюб, не зобов'язані укладати шлюбний договір до шлюбу, оскільки це вони можуть зробити у будь-який момент, перебуваючи у шлюбі. Однак на укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальників (п. 2 ст. 92 СК України).

Одним з найпринциповіших положень у СК є положення про право подружжя укласти шлюбний договір (укладачі проекту вирішили відмовитися від терміну "шлюбний контракт") як до реєстрації шлюбу, так і під час перебування у шлюбі з правом внесення за взаємною згодою змін до шлюбного контракту (ст. 92, ст. 100 СК). Це має як позитивні, так і негативні сторони. Звичайно, що права подружжя щодо договірного врегулювання майнових відносин істотно розширяються. Водночас надання подружжю права укладати шлюбний контракт у період шлюбу, вносити неодноразові зміни до нього може призводити до ускладнення правового режиму майна подружжя, збільшення кількості спорів між подружжям та створення додаткових труднощів для їх розгляду судами. Постійні зміни правового режиму майна подружжя здатні лише знижувати стабільність майнових відносин між подружжям. Прихильники динаміки умов шлюбного контракту можуть зауважити: недопустимість внесення змін до шлюбного контракту є обмеженням прав подружжя визначати правову долю майна, що визначатиметься подружжям у період шлюбу. Насправді все навпаки, адже практично кожний шлюбний контракт містить відступи від встановленого законом принципу спільності майна, що набуватиметься подружжям у період шлюбу. Більше того, укладаючи шлюбний контракт, чоловік і жінка фактично відмовляються від своїх прав на майбутній період, що певною мірою є добровільним обмеженням своєї правоздатності. Отже, шлюбний контракт не є єдиною правовою формою вирішення подружжям своїх майнових проблем. Сімейне законодавство надає подружжю незаперечне право укладати щодо вже придбаного в період шлюбу майна будь-які угоди, у тому числі дарування, поділ у рівних і нерівних частках. Все це свідчить про певну вразливість введеного в СК України положення про внесення змін до шлюбного контракту в період шлюбу.

Однак найголовнішою проблемою в інституті шлюбного контракту є визначення меж свободи сторін у визначенні його умов.

У шлюбному контракті, поряд з традиційними особистими відносинами (вибір чоловіком і жінкою прізвища, професії, місця проживання), знаходять своє закріплення умови про віросповідання, мову, якою будуть спілкуватися члени сім'ї, здійснення виховання дітей, про взаємну інформованість про стан здоров'я, про завчасне надання майбутній дитині відповідного прізвища та ім'я. Важко зрозуміти юридичну логіку таких міркувань, адже до предмета правового регулювання шлюбним контрактом такі права подружжя, які є конституційними правами людини, і відмова від них не може визнаватися правомірною, а врешті -- і дійсною, оскільки відповідно до статей 21 і 22 Конституції України права і свободи людини (а саме такими є права на вибір професії, місця проживання, прізвища, віросповідання тощо) є невідчужуваними та непорушними, вони не можуть бути скасовані.

Варто все-таки принагідно зауважити, що розширене тлумачення предмета шлюбного контракту не є абсолютно довільним чи випадковим. Постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 р. № 457 затверджено “Порядок укладання шлюбного контракту”, який містить положення, за якими у шлюбному контракті можуть передбачатися не лише майнові права та обов'язки подружжя, й немайнові, моральні чи особисті зобов'язання (п. 2). Проте не можна обійти увагою неприпустимо широке розширення предмета шлюбного контракту, особливо в частині можливостей введення до шлюбного контракту умов про моральні зобов'язання. Між тим, під моральними зобов'язаннями розуміють обов'язки чесності у поведінці в сім'ї, взаємної вірності, недопущення подружньої зради тощо. Але ж такі відносини взагалі не піддаються правовому врегулюванню. З наведеного не вбачається, щоб сімейне законодавство регулювало моральні відносини між подружжям. Такі відносини взагалі не можуть бути у сфері правового впливу, адже за невиконання моральних обов'язків неможливе застосування заходів примусового їх виконання, застосування цивільно-правової відповідальності тощо. У таких випадках може йтися лише про можливі морально-етичні наслідки щодо того з подружжя, який припустився порушення моральних норм сімейного співжиття.

Помірковану позицію з цього питання зайняла І. В. Жилінкова, яка цілком справедливо зазначила, що законодавство України предметом шлюбного контракту передбачає майнові права та обов'язки подружжя, оскільки особисті права та обов'язки встановлені законом і невіддільні від їх носія.

І. В. Жилінкова класифікує усі домовленості подружжя у шлюбному контракті на чотири категорії:

1) угоди подружжя щодо правового режиму їх майна (про зміну режиму спільного майна на режим роздільного і навпаки; щодо визначення часток у спільному майні; щодо визначення правового режиму плодів і доходів від спільного і роздільного майна і т. п.);

2) угоди щодо порядку користування спільним і роздільним майном;

3) угоди щодо порядку управління майном і укладення щодо нього угод;

4) угоди зобов'язального характеру (про порядок несення витрат з утримання спільного і роздільного майна; щодо взаємного утримання подружжя, виплати додаткових коштів на лікування і т. д.)

Формально будь-який відступ у шлюбному контракті від принципу рівності часток у набутому в період шлюбу шляхом встановлення одному з подружжя меншої частки, ніж 50 відсотків, у принципі призведе в майбутньому, так чи інакше, до погіршення його майнового становища. Крім того, згода одного з подружжя на одержання в період шлюбу меншої частини майна або повна відмова від неї з юридичної точки зору означає відмову особи від набуття нею суб'єктивних цивільних прав, що, як уже зазначалося, суперечить основоположним принципам конституційного і сімейного права. Право на власність є елементом конституційного статусу людини і воно не може відчужуватися, обмежуватися, відбиратися тощо. Цілком очевидно, що відмова особи від своїх конституційних прав не може вважатися дійсною, на відміну від уже існуючого у неї суб'єктивного права. Відповідно до п. 2 ст. 97 СК України сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень ст. 60 цього кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Таким чином, СК України надає подружжю можливість скасовувати сімейно-правовий режим спільності майна, встановлювати в ньому нерівні частки тощо.

І. В. Жилінкова усі правові режими майна членів сім'ї запропонувала класифікувати за суб'єктним складом на:

а) правовий режим майна подружжя;

б) правовий режим майна батьків і дітей;

в) правовийрежим майна членів селянського (фермерського) господарства;

г) правовий режим майна членів сім'ї, які об'єдналися для спільної праці.³.

Наведена класифікація досить вдало відображає різноманітність майнових відносин між особами, пов'язаними між собою родинними зв'язками, шлюбом, іншими сімейними стосунками, незважаючи на наявність можливостей для її розширення, наприклад, правовим режимом фактичного подружжя, які об'єдналися з метою створення сім'ї, а не з метою спільної праці. Можна виділити правовий режим майна, що належить членам сім'ї як подружжю та іншим членам сім'ї. Особливість цього правового режиму полягає у тому, що все майно може належати членам сім'ї на праві спільної часткової власності, а його певна частина -- подружжю на праві спільної сумісної власності за правилами сімейного законодавства. Це означає, що правовий режим майна членів сім'ї може не бути єдиним для усіх суб'єктів і об'єднувати собою окремі види правових режимів, кількість яких залежить від видів правових зв'язків між членами сім'ї. Таким чином, можливе співіснування в одній сім'ї багатьох окремих режимів, основаних на спільній частковій чи спільній власності подружжя; на роздільній власності подружжя; на спільній частковій чи спільній сумісній власності членів сім'ї, які не є подружжям, та на їх роздільній (індивідуальній) власності, а також на поєднані окремих різновидів власності між зазначеними та іншими особами. Все це свідчить про складну правову природу майнових відносин у сім'ї, у тому числі і за участю подружжя, що ускладнює виявлення правового режиму того чи іншого майна та створює значні труднощі для розв'язання судами спорів, що виникають між подружжям та іншими членами сім'ї.

1.4 Висновки по розділу І

Сімейне право - це сукупність правових норм, регулюючих сімейні,тобтоособисті і похідні від них майнові відносини, виникаючими між людьми, що знаходяться ушлюбі, кровної спорідненості, усиновлення дітей в сім'ю на виховання.

Шлюб - це юридично оформлений вільнийідобровільнийсоюзжінкиі чоловіка,направлений на створення сім'ї і що породжує взаємні права і обов'язки. Він ґрунтуєтьсянавідчутті любові,справжній дружбі і пошані етичних принципів побудови сім'ї.

Юридичне оформлення шлюбу полягає в його реєстрації. Відповідно до закону,тільки шлюб, зареєстрований в установленому порядку,породжує права і обов'язки подружжя.Реєстрація шлюбу відбувається ворганахзаписуактів громадськогостану,органах місцевого самоврядування (в сільській місцевості). Шлюб не може бути зареєстрований яким-небудь іншим органом.В цьому випадку він не породжує прав і обов'язків, встановлених законом з виникненням шлюбу.

Шлюбний вік приурочений до настання часу, коли люди досягають фізичної, інтелектуальної і психічної зрілості.Закон визначаємінімальнийшлюбнийвік,але не встановлює граничний шлюбний вік.

Шлюбний договір(ШД) - цеугода осіб, вступаючих в шлюб, або угода подружжя, що визначає майнові права і обов'язки подружжя в шлюбі та (або) у разі його розірвання. Вже з визначення БД ясно:

1. Він може бути укладений як до вступу до шлюбу, так і під час шлюбу.

2. Шлюбний договір стосується тільки майнових відносин.

3. Регулювання майнових відносин може за часом відноситися як до періоду знаходження подружжя в шлюбі, так і після його розірвання (наприклад, наречений з нареченою домовляються, що коли вони куплять машину, то вона належатиме тільки чоловіку, який користуватиметься цим транспортом в період шлюбу і, відповідно, після розлучення).

Недійсність шлюбу може бути визнана судом за наступними обставинами:

1. Укладення фіктивного шлюбу, тобто якщо подружжя або один з них зареєстрував шлюб без наміру створити сім'ю і по інших мотивах.

2. Шлюб укладений без добровільної згоди одного з подружжя.

3. Шлюб укладений подружжям, або одним з подружжя, що не досяг шлюбного віку.

4. Шлюб укладений з особою, яка знаходиться в іншому зареєстрованому шлюбі.

5. Шлюб укладений між близькими родичами, а також між усиновлювачами і усиновленими.

6. Шлюб укладений з особою, яка визнана в судовому порядку недієздатною.

Визнання шлюбу недійсним не впливає на права дітей, народжених в такому шлюб: виховання, матеріальне забезпечення, спадкоємство і т.п.

Розділ ІІ.Спільне та роздільне майно подружжя

2.1 Право власності подружжя на об'єкти спільної власності

Головним принципом прав подружжя на майно є принцип спільності всього того майна (за винятками, прямо встановленими законом), яке набувається ними за час шлюбу. Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК України"майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважноїпричини (навчання, введення господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу)". Тобто подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Така норма з юридичної точки зору фактично утверджує презумпцію належності подружжю на праві спільної сумісної власності всього майна, що набувається ними в період шлюбу. Існування такої презумпції має не лише теоретичне, а й практичне значення, адже вона полегшує суду завдання визначати правову долю майна, особливо в тих випадках, коли подружжя шлюбним договором не встановлюють особливий правовий режим придбаного в період шлюбу майна.

В СК України бажано було б розкрити зміст поняття "набуте майно", що чіткіше відтворюватиме юридичну сутність правовідносин, які забезпечують виникнення у подружжя права спільної сумісної власності. Це можна зробити, зокрема, шляхом перерахування конкретних правових підстав, що забезпечують виникнення у подружжя права спільної сумісної власності. Спільною сумісною власністю подружжя можна визнати те майно, яке нажите чи набуте ними шляхом одержання доходів від праці у суспільному секторі економіки, від участі у підприємницькій діяльності, від укладених одним з подружжя або ними обома угод за рахунок спільних коштів чи іншого майна, створення тих чи інших матеріальних благ індивідуальною працею одного з подружжя або їх обох, від участі в одержанні дивідендів.

В СК України немає застереження про те, що ступінь участі кожного з подружжя не впливає на обсяг їх прав на спільне майно, що може на практиці призводити до іншого тлумачення цього факту. Натомість у ньому лише розширено перелік конкретних підстав неучасті одного з подружжя³ у набутті майна, наявність яких зберігає дію принципу спільності майна (навчання, хвороба).

Обставинами, які зберігають за кожним з подружжя рівне право на майно у спільній сумісній власності, можуть бути також інвалідність, перебування на строковій службі в Збройних Силах України, виконання громадського обов'язку тощо.

Враховуючи викладене, норму п. 1 ст. 60 СК України буде за доцільне тлумачити таким чином, що все майно, набуте подружжям за час шлюбу (тобто грошові кошти від участі у суспільному виробництві, підприємницької діяльності та іншої суспільно корисної діяльності, майно, створене спільною працею, придбане за рахунок спільних коштів подружжя тощо), є його спільною сумісною власністю. Подружжю належить майно на праві спільної сумісної власності незалежно від розміру їх внеску до сімейного бюджету, відсутності самостійного заробітку чи іншого доходу у зв'язку з веденням домашнього господарства, доглядом за неповнолітніми чи непрацездатними дітьми, хворобою чи інвалідністю або з інших поважних причин.

Може виникнути питання про зміст неповажних причин, що перешкоджали поповненню спільного сімейного бюджету. Безперечно, це може мати місце тоді, коли немає поважних причин для участі чоловіка у створенні спільного майна. Не може розглядатися як поважна причина неучасть чоловіка чи жінки у створенні сімейного бюджету його перебування у місцях позбавлення волі. Однак закладати таку обставину в закон як підставу, що перешкоджає виникненню права спільної сумісної власності не бажано. Інша справа, що в законодавстві має бути норма, яка давала б суду право в таких ситуаціях на вимогу одного з подружжя визнавати роздільною власністю майно, набуте кожним з них за таких обставин.

Оскільки подружжя є суб'єктами як сімейних, так і цивільних правовідносин, то цілком логічним уявляється висновок І. В. Жилінкової в тій частині, що подружжю може належати на праві спільної сумісної власності будь-яке майно, яке взагалі може належати фізичним особам на праві приватної власності відповідно до законодавства про власність.

Згідно з ст. 13 Закону України "Про власність" об'єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Таким чином, все перераховане майно може бути також у спільній сумісній власності подружжя. Передбачати такий деталізований перелік майна і в сімейному законодавстві недоцільно. В ст. 326 ЦК України записано, що фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Власне таке правило закріплено в п. 1 ст. 61 Сімейного кодексу України, згідно з яким об'єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обігу.

У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" від 12 червня 1998 р. № 16, був визначений перелік об'єктів спільної сумісної власності.

У ч. З п. 9 постанови від 12 червня 1998 р. Пленум спершу сформулював узагальнене правило про спільно нажите подружжям майно, зазначивши, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясувати джерело і час придбання зазначеного майна і при цьому належить виходити з того, що спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу). Отже, у цьому роз'ясненні дається не лише узагальнене правило про можливі об'єкти права спільної сумісної власності подружжя, а й умови визнання таких об'єктів сумісною власністю подружжя. Таке роз'яснення Пленуму принципово є правильним і заслуговує на підтримку.

Однак Пленум Верховного Суду України вирішив конкретизувати перелік об'єктів права спільної сумісної власності в ч. 2 п. 9 цієї постанови, в якій записав: "Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна й робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, вклади до кредитних установ; паєнагромадження в житлово-будівельному кооперативі; страхова сума, страхове відшкодування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, які були повернені при достроковому розірванні договору страхування або які міг би одержати один із подружжя у разі дострокового розірвання такого договору на час фактичного припинення шлюбу; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами. "

Цей перелік об'єктів, що можуть бути у спільній сумісній власності подружжя, не є вичерпним, хоч і в такій формі він дає певні орієнтири судам у визначенні спільного подружнього майна. Однак поглиблений аналіз змісту цього переліку може дати підстави для відповідних правових оцінок.

По-перше, в досліджуваному переліку Пленум Верховного Суду України виділяє дві категорії майна: а) майно, що є безпосередньо об'єктом права спільної власності (квартири, будинки); б) майно, що не є в даний момент об'єктом права спільної власності та права власності взагалі, а належить одному з подружжя чи їм обом на праві вимоги, зокрема в зобов'язальних правовідносинах (наприклад, грошові кошти подружжя у кредитних установах, паєнагромадження в житлово-будівельних та інших кооперативах, страхові платежі, страхові суми та відшкодування, які можуть бути виплачені подружжю).

По-друге, Пленум Верховного Суду, правильно розмежувавши види спільного майна подружжя, припустився юридичної неточності, визнавши, що майно, належне подружжю за зобов'язальними правовідносинами, може бути спільною сумісною власністю. Допоки подружжя фактично не одержить таке майно, наприклад вклад в кредитній установі, воно не є об'єктом права власності, а подружжю належить лише право вимоги до кредитної установи, тобто право вимагати видачі внесених грошових коштів. Тому необхідно чітко розмежовувати поняття "спільна власність подружжя" та "спільне сумісне майно подружжя". Останнє є ширшим, порівняно з першим, а відтак майнові відносини подружжя не зводяться до відносин власності.

У застосовуванні на практиці п. 9 постанови Пленуму можуть виникнути й інші труднощі, особливо в тій його частині, де йдеться про те, що спільним сумісним майном можуть бути страхова сума, страхове відшкодування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, які були повернені при достроковому розірванні договору страхування або які міг би одержати один із подружжя у разі дострокового розірвання такого договору на час фактичного припинення шлюбу.

У юридичній літературі щодо правового режиму страхових платежів, страхових сум та відшкодувань висловлюються різні погляди. Так, на думку одних авторів, страхові суми, одержані одним із подружжя за договором добровільного особистого страхування, мають вважатися його особистим майном³. Стосовно майнового страхування висловлювалася думка про можливість визнання одержаних одним із подружжя страхових сум (відшкодувань) спільною власністю, якщо було застраховано їх спільне майно.

При визначенні правового режиму страхових відшкодувань необхідно виходити з того, що вони є спільною сумісною власністю, якщо мало місце страхування спільного сумісного майна подружжя, і роздільною, якщо страхувалося роздільне майно одного з подружжя. Проте нічого не сказано про правову долю страхових платежів, внесених дружиною-- страхувальником за договором страхування його роздільного майна, адже такі платежі могли вноситися за рахунок спільних коштів подружжя. Вони можуть бути повернуті страхувальникові при достроковому припиненні договору відповідно до ст. 28 Закону України "Про страхування" (в редакції від 4 жовтня 2001 р.). Очевидно, якщо вони вносилися за рахунок спільних коштів подружжя, то також мають вважатися їх спільною власністю.

Вклад створений і внесений у період шлюбу на ім'я одного із подружжя, повинен вважатися їх спільним майном, але щоб і кредитна установа розглядала його таким, необхідно рішення суду, яке дозволить дружині не вкладнику реалізувати своє право на спільний вклад². Вклад, внесений одним із подружжя в період шлюбу до кредитної установи має вважатися їх спільним сумісним майном ще й тому, що створювався він (якщо не доведено інше) за рахунок їх спільних доходів, які перетворилися з об'єкта права власності на об'єкт права вимоги.

Виникає питання щодо можливості змінити порядок оформлення депозитних вкладів. У юридичній літературі вже пропонувалося з метою підвищення ефективності захисту прав обох подружжя закріпити в законодавстві правило про право подружжя за їх бажанням оформляти вклад одночасно на них обох. Така пропозиція має свої вади, які полягають у тому, що її реалізація на практиці лише б гальмувала та ускладнювала розрахункові операції для кредитних установ, а також породжувала суперечності між ними та вкладниками -- подружжям з приводу одноособового розпорядження грошовими коштами, а врешті -- і численні судові спори. Власне такий висновок підтверджується тенденціями в сучасному законодавстві, наприклад, щодо ощадних сертифікатів як одного з видів цінних паперів. Так, відповідно до ст. 18 Закону України "Про цінні папери та фондову біржу" ощадний сертифікат -- письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків за ним. Іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним. Таким чином, законодавець однозначно визначає особу вкладника та його повноваження і не допускає розчленування вкладу.

Певні труднощі можуть виникати при вирішенні питання про включення до спільного сумісного майна подружжя також деяких цінних паперів, особливо акцій. Сімейне законодавство не містить заборон щодо включення таких об'єктів до спільної сумісної власності подружжя. Однак, при застосуванні режиму спільності щодо акцій, придбаних одним із подружжя, необхідно враховувати їх правову природу.

Так, відповідно до ст. 4 Закону України "Про цінні папери та фондову біржу" акція -- цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Акції можуть бути іменними та на пред'явника, привілейованими та простими. При цьому громадяни мають право бути власниками, як правило, іменних акцій. Оскільки ж власнику акцій законодавством надаються, крім майнових прав, також немайнові, які іменуються корпоративними правами, то таким чином корпоративні права пов'язані з особою власника акцій. А тому і постає питання про допустимість поширення режиму спільності на іменні акції одного з подружжя. Іменні акції, придбані на спільні кошти подружжя, можуть бути об'єктом права спільної сумісної власності. Думається, що юридичних перешкод для цього не існує. І підставою для такого висновку може бути, зокрема, положення ст. 5 Закону України "Про цінні папери та фондову біржу" про те, що акція є неподільною, а у разі коли одна і та ж акція належить кільком особам, усі вони визнаються одним власником акції і можуть здійснювати права через одного з них або через спільного представника. Отже, допускаєцься можливість перебування акції у власності кількох осіб, а відтак і у власності подружжя. Інша справа, що законодавець допустив у ст. 5 цього закону певну юридичну некоректність, вважаючи, що кілька осіб можуть бути визнані одним власником акції. У однієї речі не може бути кілька власників, однак у однієї речі може бути кілька співвласників.

Особливим видом державних цінних паперів є приватизаційні папери, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду (ст. 1 Закону України "Про приватизаційні папери"'). Приватизаційні папери вільному обігу не підлягають, а їх продаж або відчуження іншим способом є недійсним (ст. 5) . Якщо ж ще врахувати ті положення цього закону, які передбачають використання приватизаційних цінних паперів для придбання об'єктів приватизації лише особою, яка є їх власником відповідно до закону та визначена в приватизаційних документах (до них належать також спадкоємці власника приватизаційних паперів), то цілком очевидними стають аргументи проти поширення режиму спільності на одержані одним з подружжя приватизаційних паперів.

Однак вищесказане не виключає можливості виникнення у подружжя права спільної власності не за підставами сімейного законодавства. Наприклад, згідно зі ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" передача займаних квартир (будинків) у спільну сумісну або часткову власність здійснюється за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). Тобто у даному разі спільність на житло між подружжям та іншими членами сім'ї виникає за спеціальними приватизаційними підставами, а відтак і здійснення правомочностей співвласниками приватизованого житла має здійснюватися за загальними правилами цивільного законодавства.

В чинному законодавстві України застосовуються різні поняття членів сім'ї, що залежить від правової природи врегульованих відносин (сімейно-правових, житлових, спадкових та ін.). Як відомо, в Житловому кодексі України чітко визначено коло членів сім'ї наймача, які нарівні з ним мають самостійне право на житло (ст. 64). Відповідно до ЖК України до членів сім'ї наймача належать: дружина наймача, їх діти і батьки, які проживають разом з ним. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Так, відповідно до ст. З Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю і продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) громадян України, що мешкають в них або перебувають на черзі тих, що потребують поліпшення житлових умов.

Подружжя може бути засновником (учасником) товариства з обмеженою відповідальністю, що має статутний фонд, розділений на частки, які утворюють вклади учасників товариства (статті 13, 50 Закону України "Про господарські товариства"). Думається, що вклад, належний одному з подружжя в товаристві з обмеженою відповідальністю, також може бути визнаний їх спільною сумісною власністю за умови його створення у період шлюбу на спільні кошти. Звичайно це не означає, що дружина, чоловік -- неучасник господарського товариства має право власності на майно цього товариства, оскільки такого права не має і сам учасник. За ст. 12 Закону України "Про господарські товариства" власником майна товариства, переданого йому засновниками і учасниками, є саме товариство. Тому дружина - неучасник може реалізувати своє право спільної сумісної власності на вклад лише за згодою дружини-учасника або в судовому порядку з додержанням відповідних положень вищезгаданого закону.

Однією з організаційно-правових форм підприємств може бути приватне підприємство, основане на власності фізичної особи. Якщо така особа перебуває в шлюбі, то постає питання про можливість визнання майна приватного підприємства спільною сумісною власністю подружжя. На жаль, у СК не знайшлося місця для врегулювання правового режиму майнового комплексу приватного підприємства, створеного одним із подружжя. Тому, очевидно, такий правовий режим має визначатися відповідно до загальних положень сімейного законодавства, згідно з яким майно, набуте в шлюбі, є спільною сумісною власністю подружжя.

Важливою в умовах ринкової економіки є норма ст. 58 СК про те, що якщо річ, яка належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів).

Важливе значення для подружжя має вирішення питання щодо встановлення моменту, з якого розпочинається дія режиму спільності майна, оскільки з цим моментом безпосередньо пов'язане вирішення питання про момент виникнення у подружжя права спільної власності на придбане ними майно або момент виникнення у них спільності на майно, належне одному з них за зобов'язальними правовідносинами. Більше того, з набуттям подружжям права спільної власності на майно та майнових прав у подружжя виникають відповідні спільні майнові обов'язки.

Безперечно, що про дію режиму майнової спільності у подружжя правомірно говорити лише в межах періоду існування шлюбу. Тобто майнова спільність у подружжя може виникнути лише з моменту реєстрації шлюбу в органах РАГСу і припинена з моменту припинення шлюбу. Відповідно до ст. 95 СК України у тих випадках, коли укладено шлюбний договір до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації .шлюбу, а якщо в період шлюбу -- у день його нотаріального посвідчення. Тобто в останньому випадку певний період діятиме законний правовий режим майна, а згодом -- договірний. Безумовно, практика застосування цього положення у майбутньому виявить його ефективність, але вже нині можна з певністю стверджувати, що існування протягом шлюбу кількох правових режимів не сприятиме стабільності майнових відносин між подружжям.

Для того, щоб у подружжя виникло право спільної сумісної власності, як і загалом право власності будь-якого суб'єкта, необхідні конкретні юридичні підстави. Як відомо, підставами виникнення права приватної власності є доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також одержання спадщини та одержання майна за угодами, не забороненими законом (ст. 12 Закону України "Про власність"). За перерахованими підставами подружжя також може набувати майно у власність, одержуючи його спільно або одноособово. Звичайно, коли подружжя спільно придбало майно, наприклад, будинок за договором купівлі-продажу, в якому вони водночас виступили покупцями, то право власності у кожного з подружжя виникає одномоментно, тобто в момент передачі майна, якщо інше не застережено законом або договором (п. 1 ст. 336 ЦК України). Проте значно складнішою може виявитися ситуація, коли один з подружжя одноособово набуває майно за угодами чи іншими підставами. У зв'язку з цим і виникає питання про момент виникнення права спільної власності чи іншої майнової спільності у другого з подружжя. Саме це питання і вимагає ретельного і глибокого аналізу, однак у законодавстві воно не знайшло свого вирішення.

В законодавстві України також спостерігається тенденція до законодавчого визначення моменту виникнення права власності як у громадян, так і у юридичних осіб. Наприклад, ст. 22 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" у редакції від 15 травня 1996 р.¹ встановлено, що право володіння, користування і розпорядження об'єктом приватизації переходить до покупця з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу. З правової точки зору конструкцію наведеної норми не можна визнати вдалою, оскільки законодавець застосував нетрадиційну термінологію про перехід до нового власника правомочностей, а не перехід права власності. Така "недоречність" не була допущена в Законі України "Про приватизацію майна державних підприємств" у редакції від 19 лютого 1997 р.², в ст. 27 якого було зазначено, що право власності на приватизований об'єкт переходить з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу.

Особливий випадок виникнення права власності у громадян передбачений у ст. 15 Закону України "Про власність", згідно з якою член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, гараж, іншу будівлю чи приміщення, надані йому в користування, набуває право власності на це майно. І хоч у наведеній нормі йдеться лише про набуття членом кооперативу чи товариства права власності на зазначене майно, цілком очевидно, що момент погашення ним пайових внесків є водночас і моментом виникнення у цієї особи права власності, а врешті, якщо ця особа перебуває в шлюбі -- то водночас і права спільної сумісної власності подружжя (за умови, що первісні і наступні пайові внески вносилися в період шлюбу).

В ст. 128 ЦК України чітко визначене загальне правило про виникнення у набувача права власності в момент передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Тобто змінити дане правило можна лише законом, а не нормативно-правовим актом, який не має сили закону. Однак ця вимога проігнорована в Правилах торгівлі у розстрочку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1998 р., якими передбачено, що право власності на товари, передані згідно з договором у розпорядження покупця, переходить до нього після кінцевого розрахунку . Таким чином, у даній ситуації, якщо у одного з подружжя, який безпосередньо як сторона у договорі придбав у торговельного підприємства товар у розстрочку, не виникло право власності на цей товар до моменту розрахунку, то тим більше не може виникнути таке право.

Подружжя може набувати майно у власність не лише за договорами, а й за іншими правовими підставами, наприклад, шляхом будівництва індивідуального жилого будинку, створення подружжям чи одним з них майна, одержання майна в порядку спадкування тощо. Право спільної сумісної власності на таке майно має виникати тоді, коли воно взагалі стає об'єктом права власності.

2.2 Право власності подружжя на об'єкти особистої (приватної) власності

Шлюбно-сімейне законодавство визначило майно, яке не переходить у спільну сумісну власність подружжя, а є об'єктом права особистої (приватної) власності одного з них. Для такої власності кожного з подружжя застосовується поняття "роздільна власність подружжя". Ця термінологія аж ніяк не означає, що нею законодавець встановлює певну нову форму власності. Тобто, законодавець застосовує такий спосіб законодавчої техніки для більш чіткого відмежування права спільної власності подружжя, яке фактично є організаційно-правовою формою існування права приватної власності фізичних осіб, від права приватної власності кожного з подружжя, тобто для зручності вживання термінології та недопущення змішування різноаспектних понять, що мають однакову правову природу.

У СК України врегульовано такі майнові відносини між подружжям.

Так, у ст 57 СК, що має назву "Майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка", записано, зокрема, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є "майно, набуте нею, ним до шлюбу" (п. 1 ст. 57 СК). Тобто дошлюбне майно не стає спільним майном подружжя. По-перше, сама назва ст. 57 СК (нині в чинному КпШС України ст. 24 має назву "Роздільне майно подружжя") так чи інакше нагадуватиме особисту власність громадян і не містить достатніх ознак для її відмежування від спільної власності. Правовий режим майна подружжя містить два визначальні принципи: принцип роздільності дошлюбного майна і принцип спільності майна, придбаного у шлюбі. Тобто терміни "особиста власність" і "приватна власність" не суміжні ні за формою, ні за змістом.

По-друге, в СК України пропонується визнавати власністю кожного з подружжя лише те майно, яке є об'єктом права власності. За таких обставин залишається невирішеною доля майна, яке належало особі до вступу в шлюб за правом вимоги, а фактично було одержано уповноваженою особою у власність у період шлюбу.

До роздільного майна кожного з подружжявідносяться також речі індивідуального користування (одяг, взуття, тощо), хоч би вони і були придбані в період шлюбу за рахунок спільних коштів, за винятком коштовностей та предметів розкоші (ст. 57 СК України). Зміст наведеної норми дає змогу зробити висновок, що вона не підлягає розширеному тлумаченню, і до речей індивідуального користування не можуть включатися використовувані одним із подружжя транспортні засоби, культурно-побутова техніка і т. ін. В юридичній літературі це правило не піддавалося і не піддається сумніву та критиці.

Значно складнішою є ситуація з коштовностями і предметами розкоші, оскільки ні закон, ні судова практика ще не сформулювали визначення поняття такого майна. У зв'язку з цим, зокрема, пропонувалося вважати коштовностями і предметами розкоші речі, які не є необхідними мають значну вартість, і при цьому необхідно враховувати рівень життя сім'ї. Однак у всякому разі, зазначалося в юридичній літературі, до таких предметів можуть бути віднесені дорогоцінне каміння і вироби з них, інші прикраси, на придбання яких витрачена значна сума грошей із загального бюджету сім'ї, рідкісний посуд, картини відомих художників, антикварні та інші унікальні речі. Дана точка зору була підтримана і дещо розвинута в юридичній літературі, в якій відзначалося, що коштовностями і предметами розкоші можуть бути ювелірні вироби з коштовних металів, каміння, антикварні чи інші унікальні речі, вироби надзвичайно високої вартості. Ця точка зору, порівняно з першою, містить досить важливий і конкретний критерій -- це мають бути речі надвисокої вартості. За такого підходу ювелірні вироби із золота і коштовного каміння звичайної вартості повинні визнаватися роздільною власністю того з подружжя, який користується ними у повсякденному житті. Інша справа, що законодавча термінологія повинна підкріплюватися конкретними критеріями для правильного тлумачення того чи іншого терміна, адже від цього, як у даному випадку, залежить правова доля майна подружжя. Однак перспективи у розв'язанні цієї проблеми поки що не видно. Більше того, згідно з п. 2 ст. 57 СК "особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя". Як бачимо, наведена норма містить два основні положення. По-перше, в СК не наводиться орієнтовний перелік речей індивідуального користування, що звичайно в майбутньому створюватиме труднощі при розгляді спорів про поділ майна між подружжям; по-друге, в ньому закріплено без вагомих на це підстав принцип роздільності коштовностей, придбаних за спільні кошти, які визнаються спільним майном подружжя. Наявність у шлюбно-сімейному законодавстві подібної норми є вкрай необхідною, адже вона буде вносити визначеність у правовий режим такого майна, сприяти зменшенню кількості спорів між подружжям щодо такого майна.

Вірним виявився принцип роздільності майна подружжя, яке одержане кожним із них у дар або в порядку спадкування. Так, відповідно до п. 1 ст. 57 СК майно, набуте дружиною, чоловіком за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, є їх особистою приватною власністю. Однак помилковим виявилося положення цієї ж статті про те, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є "майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто". Введення в СК норми про визнання особистою приватною власністю одного з подружжя майна, придбаного в період шлюбу, але за рахунок його "особистих" коштів заслуговує на підтримку, адже такий підхід до вирішення правової долі такого майна формувався в судовій практиці і поділявся в юридичній літературі. Власне це відповідає загальній концепції побудови системи правового режиму майна подружжя на засадах роздільності та спільності. Тому сама по собі трансформація майна з одного виду в інший (наприклад, грошових коштів в інші цінності, конкретних речей у грошові кошти) не повинна призводити до автоматичної заміни режиму роздільності на режим спільності і навпаки. Однак подружжя мають право визначити правовий режим роздільного майна в шлюбному контракті або спеціальною угодою у період перебування у шлюбі.

У ст. 57 СК міститься ще одна надзвичайно важлива норма. Так, в п. 7 цієї статті зазначається: "Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю". Пропоноване положення сформувалося у судовій практиці ще радянського періоду. Наприклад, М. звернулася з позовом до Н. про поділ майна. Позивачка вимагала виділити їй зі спільної власності майна на суму 2111 грн. Своїм рішенням Черкаський обласний суд позов М. задовольнив частково на суму 2050 грн. Н. не погодився з таким рішенням і подав на нього касаційну скаргу, в якій, зокрема, посилався на те, що суд проігнорував факт дарування йому батьком 450 грн. для придбання автомобіля. Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду УРСР у своїй ухвалі зазначила, що дана обставина не може бути підставою для зміни рішення Черкаського обласного суду. Як свідчать матеріали справи, гроші були дані не для особистих потреб відповідача¹. Очевидно, судова колегія виходила з того, що гроші дарувалися спільно подружжю. І коли у судовому засіданні був би встановлений факт дарування коштів лише відповідачеві, то ця обставина могла б бути підставою для виділення йому більшої частки у спільному майні. Чіткіше висловлена позиція з цього питання президією Вінницького обласного суду, яка у своїй постанові від 7 березня 1996 р. записала, що при вирішенні спору про поділ спільного майна подружжя суд повинен враховувати вкладення в його надбання, зроблені одним із подружжя за рахунок його роздільного майна². Отже, закріплення в СК України досліджуваного положення у будь-якому разі сприятиме кращому розмежуванню роздільного і спільного майна.

Відзначаючи наявність у шлюбно-сімейному законодавстві гарантій недопустимості автоматичної трансформації правового режиму роздільного майна у спільне майно, все-таки допускається можливість визнання роздільного майна одного з подружжя їх спільною власністю.

Якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане спільною сумісною власністю подружжя. Це дає підстави вважати, що такі правові наслідки можуть наставати лише у разі істотного збільшення роздільного майна у своїй цінності за рахунок трудових чи грошових затрат того з подружжя, який не є його власником. Тобто сам по собі факт проведення чоловіком поточного чи навіть капітального ремонту дошлюбного жилого будинку дружини ще не може бути достатньою підставою для визнання цього будинку спільною власністю, адже всі дорослі члени сім'ї мають піклуватися про підтримання жилого будинку, в якому вони проживають на правах членів сім'ї, у належному стані. В СК у ст. 62 "Виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало дружині, чоловікові" записано: "Якщо майно, дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя".

По-різному буде тлумачитись поняття істотності збільшення у своїй цінності роздільного майна, адже такий термін не містить достатніх оціночних критеріїв для об'єктивного визначення вартості переробленого об'єкта. Крім того, в СК України нічого не говориться про розмір трудових або грошових затрат одного з подружжя у збільшення цінності роздільного майна другого з подружжя. Між тим, не завжди розмір вкладень у перетворення роздільного майна призводить до адекватного підвищення його кінцевої цінності. Тобто незначні грошові або трудові вкладення можуть спричинитися до значного підвищення цінності роздільного майна та навпаки. Однак навряд чи було б справедливо визнавати роздільний об'єкт одного з подружжя спільною власністю за незначних грошових чи трудових вкладень другого з подружжя.

На жаль, і в судовій практиці не сформульовано достатніх рекомендацій для ефективного розгляду таких спорів між подружжям. Так, Пленум Верховного Суду України в своїй постанові "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок" від 4 жовтня 1991 р, (п. 5) лише звернув увагу судів на те, що будинок, який належав одному з подружжя, може бути визнаний згідно зі ст. 61 СК спільним майном подружжя, якщо в період шлюбу істотно збільшилася його цінність внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох¹. Власне Пленум обмежився фактично повторенням законодавчого положення. Тому не дивно, що при розгляді конкретних справ суди позбавлені орієнтирів для правильного розв'язання спорів між подружжям.