Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КУРСОВА РОБОТА

на тему «Правове положення римських громадян»

з дисципліни «Римське приватне право”

Харків 2011

Зміст

Вступ

1. Поняття особи. Правоздатність та дієздатність осіб

2. Правове положення римських громадян

3. Правове положення латинів

4. Правове положення перегрінів

5. Правове положення вільновідпущеників

6. Правове положення колонів

7. Правове положення рабів

8. Юридична особа в римському приватному праві

Висновки

Список літератури

Вступ

У цивільному обороті люди представлені ні як такі, а як суб'єкти права. Суб'єкт права - це той, хто здатний мати право, бути його носієм, вступати у правовідносини. У римському приватному праві не існувало спеціального терміну, якій міг би визначити поняття “суб'єкт права”. Використовувалися різні терміни, зокрема, homo - людина.

Але цей терміни застосовувався по відношенню як до вільної людини, так і до раба, у зв'язку з чим він не втілювали у собі юридичний зміст категорії “суб'єкт”. Найбільш наближеним за змістом до сучасного спеціального терміну “суб'єкт” в римському праві був термін “persona”, який завжди відображав юридично значимий момент особистості у відносинах.

У сучасному цивільному праві існує два різновиду суб'єктів: фізичні та юридичні особи. У Давньому Римі особами (суб'єктами права) були як окремі люди - фізичні особи, так й об'єднання людей - рід, цех, корпорація, а також незалежні від них установи - юридичні особи.

1. Поняття особи. Правоздатність та дієздатність осіб

Здатність людини бути суб'єктом права не є її біологічною власністю, Людина може бути наділена цією здатністю, обмежена в ній, або взагалі позбавлена цієї здатності. Здатність особи бути суб'єктом права іменується правоздатністю. У Римі суб'єктами права визнавалися тільки вільні люди. Раби не мали правосуб'єктності та визнавалися не суб'єктами, а об'єктами права. Однак не всі вільні люди мали однакову правоздатність. У римському праві особою вважався той, хто був правоздатний, тобто той, кому закон дозволяв володіти власністю, вступати в договірні відносини з іншими особами для того, щоб набувати права та створювати обов'язки.

Спеціального терміна, який міг би виразити поняття “правоздатність”, як він розуміється сьогодні, римляни не знали. Вважається, що найбільше категорії правоздатності у сучасному розумінні відповідало поняття, що позначалося у римському праві терміном caput. У сучасному цивільному праві правоздатність - це здатність особи мати права та нести обов'язки.

У Давньому Римі було недостатньо простого фізичного існування людини для визнання її юридичною особистістю (особою). Для того, щоб індивідууму була надана правоздатність, необхідно було, щоб його положення відповідало трьом станам: стану свободи (status libertatis); стану громадянства (status civitatis); сімейний стану (status familiae).

Стан свободи (status libertatis) означав, що людина є вільною, а не рабом. У найдавніші часи вільним вважався будь-хто, хто народився від вільних батьків. Згодом стали визнавати вільним також особу, яка народилася від вільної матері та невідомого батька. Нарешті, статус вільного набував і той, хто був народжений від матері, яка зачала рабинею, але у період вагітності набула свободу (волю). Стан свободи був головним, базовим при визначенні правоздатності особи. Якщо людина є вільною, то вона вже має певний (мінімальний) обсяг правоздатності.

Стан громадянства (status civitatis) вказував, що людина є римським громадянином, а не чужоземцем. У Римі не всі вільні люди мали однаковий обсяг правоздатності. У найдавніші часи тільки римські громадяни мали правоздатність у всіх сферах. Чужоземці, навіть й вільні, не мали політичних і майнових прав. Відсутність правоздатності чужоземців саме у сфері приватного права негативно впливала на цивільний оборот, що розвивався, особливо з поширенням зовнішньої торгівлі Рима. Саме у сфері зовнішньої торгівлі римському громадянину доводилося вступати у договірні відносини з чужоземцями, вирішувати спори, що виникали з таких договорів. У зв'язку з цим у принцип безправності чужоземців було внесено ряд вилучень. У Ш ст. н.е. формально було проголошена рівність у правоздатності всіх вільних людей. У дійсності повного рівноправ'я не відбулося. Зокрема, нерівність була спричинена виникненням у період імперії станів, яке супроводжувалося прикріпленням до професій (сенатори, вершники, воєнні, міські декуріони чи куріали, торговці, ремісники, селяни).

За станом громадянства вільні люди поділялися на декілька груп: римські громадяни; латини; перегріни; вільновідпущеники; колони. Основний розподіл проходив між римськими громадянами та усіма іншими групами вільного населення римської держави, тому що саме римський громадянин мав більший обсяг правоздатності, ніж представник будь-якої іншої групи.

Сімейний стан (status familiae) відображав самостійність особи у сфері сімейних відносин. Найдавніша римська сім'я, так звана агнатська сім'я, являла собою союз людей, які об'єднані не кровним зв'язком, а підкорені владі одного домовладики (pater familias). Status familiae мав тільки глава сім'ї. Підвладні члени сім'ї не набували цього стану. Якщо, навіть хтось із членів сім'ї вступав у майнові відносини, то він створював права не для себе, а для глави сімейства, не створюючи, однак, для останнього обов'язків. Поступово стала визнаватися відповідальність за договорами самих підвладних, а претор встановив додаткову відповідальність домовладики за цими ж договорами.

Зміст правоздатності - це сукупність прав, носієм яких здатна бути особа. Повна правоздатність особи в сфері приватноправових відносин складалася з двох основних прав: права укладати законний шлюб, який регулюється римським правом (ius conibii) і права бути суб'єктом усіх майнових правовідносин, зокрема право торгувати (ius commercii). Крім того, можна вважати, що до змісту правоздатності необхідно також віднести право роботи заповідальні розпорядження та одержувати за заповітом (ius testamentii).

Момент виникнення правоздатності. Для набуття правоздатності перш за все необхідно, щоб людина існувала фактично. Правоздатність особи з моменту її народження (так саме це питання вирішується й в сучасному цивільному праві). При цьому вимагалося: щоб дитина цілком відокремилася від матері; щоб вона народилася живою; щоб вона мала людський образ.

Крім того, у римському праві існувало правило, що дитина, яка була зачата, але ще не народжена, визнається суб'єктом прав у всіх випадках, коли це відповідало її інтересам. Наприклад Закони XII таблиць передбачали, що зачата дитина охороняється на рівні з вже існуючими у всіх випадках, коли мова йде про вигоди зачатої дитини. Це положення відносилося, зокрема, до питань спадкування. Якщо у разі смерті pater familias виникало питання про розподіл його майна, то правоздатною вважалася і та дитина, яка знаходилася в утробі матері.

У римській державі тривалий час не існувало ніякої системи реєстрації, яку можна було б порівняти з сучасними системами реєстрації актів цивільного стану. Доведення подій пов'язаних з народженням, життям та смертю людей (суб'єктів), здійснювалося на підставі приватних заяв. Тільки, починаючи з II ст. н.е. будь-який громадянин був зобов'язаний сповіщати про народження своїх дітей спеціальних чиновників як у Римі, так й в провінціях.

Людина припиняла існування зі смертю. Вона припиняла існування не тільки фізично, але й як суб'єкт права. Отже, правоздатність особи припинялася зі смертю. Римське право дало розширене тлумачення цього положення. Так, до фізичної смерті людини прирівнювалися продаж у рабство; полон; засудження до тяжких видів покарання (довічна каторга). Хоча у цих випадках людина не припиняла своє існування, але вона позбавлялася правоздатності, тобто припиняла своє існування як суб'єкт права. Якщо в подальшому така людина отримувала свободу (наприклад, поверталася з полону), то її правоздатність відновлювалася, але не завжди у тому ж обсязі, що існував раніше.

Втрата чи зміна одного з станів (status) особи призводили до зміни чи припинення обсягу або змісту її правоздатності. Розрізняли наступні ступені применшення (обмеження) правоздатності:

1 - мінімальне (capitis deminutio minima) - втрата окремих прав у зв'язку із зміною сімейного статусу (наприклад, pater familias ставав підвладним при переході у іншу сім'ю для одержання спадщини);

2 - середнє, медіальне (capitis deminutio media) - втрата певної частини прав, зокрема ius conibii, у разі у разі зміни статусу громадянства (наприклад, для набуття у власність земельної ділянки римський громадянин переселявся у провінцію та набував правового статусу латина);

3 - максимальне (capitis deminutio maxima) - повна втрата всіх особистих та майнових прав, яка наставала внаслідок зміни статусу свободи, (наприклад, вільна особа втрачала свободу внаслідок полону, продажу в рабство тощо).

Джерела римського права не містять категорії, подібної до поняття дієздатності у сучасному розумінні. Однак, вбачається, що для участі у правовідносинах особі недостатньо було мати тільки правоздатність, вона повинна бути здатною здійснювати певні дії, що мають юридичні наслідки. Римляни визнавали дієздатність в області приватного права за фізичними особами незалежно від того, мають вони юридичну правоздатність чи ні. Саме тому укладати договори могли особи, які не володіли повною правоздатністю або не мали її взагалі, наприклад, підвладний батькові син або раб. Особливістю цих договір було те, що все одержане за ними належало правоздатній особі, тобто pater familias.

Обсяг дієздатності залежав від кількох чинників, зокрема: віку; статі; хвороби; негідної поведінки особи тощо.

Дієздатність людини наступала не з народження, а з моменту досягнення нею певного віку. За віковим критерієм особи поділялися на абсолютно недієздатних (infates - діти до 7 років); обмежено дієздатних (impuberes - хлопці у віці від 7 до 14 років та дівчата - від 7 до 12 років); дієздатних (чоловіки у віці з 14, а жінки - з 12 років).

Impuberes мали право самостійно здійснювати такі правочини, які призводили лише до набуття ними певних благ без жодних витрат чи встановлення обов'язків. Для здійснення інших дій, необхідно отримати дозвіл опікуна у момент вчинення право чину.

Набуття повної дієздатності пов'язувалося у римському праві з досягненням особою віку статевої зрілості. У юстиніанівський період було закріплено правило, що статевозрілими (puberes), а отже й дієздатними є чоловіки з 14 років, а жінки - з 12 років. Ці особи мали право самостійно здійснювати будь-які право чини, вчиняти інші юридичні дії та нести відповідальність. У останні роки республіки претор на прохання цих осіб надавав їм можливість відмовитися від укладеного правочину, якщо він був явно невигідний для них. При цьому як правовий наслідок застосовувалася реституція (restitutio), тобто сторони поверталися у первісний майновий стан. З II ст. н.е. особи, які не досягли 25 років могли просити призначити собі куратора (піклувальника).

У Давньому Римі існували обмеження обсягу дієздатності за статевою ознакою. Жінка визнавалася як частково недієздатна та підпадала під опіку свого батька, чоловіка, його pater familias, іншого родича чоловічої статі, як зазначав римський юрист Гай, по причині свого природного “легкодумства” (G. 1.144). Тільки в юстиніанівському праві обмеження дієздатності жінок були скасовані.

Хвороба людини або фізичні недоліки також могла впливати на обсяг її дієздатності. За загальним правилом фізичні недоліки людини ні як не позначалися на її здатності вступати в приватні правовідносини. Однак, глухі, німі, глухонімі особи не могли вчиняти правочини шляхом стимуляції (stihulatio), тобто в усній формі. Значно більший вплив на обсяг дієздатності мала психічна хвороба. Так, душевнохворі (furiosi, dementes) та слабоумні (mente capti. fatui) визнавалися недієздатними. Вони не могли вчиняти будь-які правочини під час хвороби. Їм призначався піклувальник. Однак, ні якого юридичного акта стосовно визнання їх абсолютно недієздатними не видавалося. У момент просвітлення ці особи вважалися дієздатними.

У Римі істотно обмежувалися у дієздатності так звані марнотратники, тобто особи, які не здатні дотримуватися необхідної міри у витрачанні належного їм майна. Своєю негідною поведінкою ці особи створюють загрозу повного розорення і позбавлення своєї сім'ї і нащадків засобів до існування.

Окремо треба згадати приниження честі, як обставину, що відображалося на правоздатності та дієздатності. Існували наступні види приниження честі: infamia та turpitudo. Infamia наставало у разі засудження особи за злочин, за серйозне приватне правопорушення, що вважалися негідною, непорядною поведінкою. Могло також бути наслідком присудження за позовом із фідуціарного правочину (договори поруки, товариства, поклажі, відносин опіки тощо). Особи, які визнавалися безчесними, не могли представляти у процесі інших осіб, вступати у законний римський шлюб, були обмежені у праві на одержання спадщини тощо. Turpitudo мало місце у разі визнання суспільною думкою особи безчесною за загальним характером її поведінки, наприклад, у разі вступу в шлюб до закінчення 1 року з моменту смерті чоловіка, у разі зайняття ганебними професіями тощо. Найбільш суттєві обмеження у цьому випадку стосувалися прав у сфері спадкування.

Опіка (tutela) та піклування (cura). У разі, коли особа не може самостійно здійснювати свої права їй призначали опікуна чи піклувальника. У римлян не існувало принципової відмінності між цими двома поняттями. Опікун, як правило, признався над малолітніми і жінками, а піклувальник - над душевнохворими, марнотратниками та неповнолітніми.

До опікунів і піклувальників ставилися досить суворі вимоги. Вони повинні бути забезпечені майном, викликати впевненість в своїй чесності, порядності, безкорисливості, турботі та користуватися повагою у суспільстві.

Головним їх обов'язком було піклування про майнові інтереси своїх підопічних, тобто про схоронність, прирощення і розумне використання майна. Опікуни та піклувальники турбувалися також про особу підопічного, його здоров'я, розвиток, виховання. Зловживання опікуна чи піклувальника визнавалося непорядним вчинком і призводило до безчестя.

2. Правове положення римських громадян

Серед вільних людей найбільшим обсягом правоздатності наділялися римські громадяни (cives Quiritas). Римське громадянство набувалося внаслідок народження дитини у законному шлюбі (matrimonium justum) від батьків - римських громадян. Дитина, яка народилася в такому шлюбі набувала статусу свого батька і підпадала під його владу. Римське громадянство могло бути пожалуване особливими актами держави окремим особам, общинам або провінціям за особливі заслуги перед Римською державою. Усиновлення римським громадянином чужоземця надавало останньому статусу cives Quiritas. Раб, звільнений римським громадянином, як правило, набував положення римського громадянина.

Залежно від підстави встановлення громадянства римські громадяни поділялися на вільнонароджених (ingenui) і вільновідпущеників (libertini).

Вільнонароджений римський громадянин мав повну правоздатність в політичних, майнових і сімейних відносинах. Римський громадян, який мав статус pater familias мав повну правоздатність у приватній сфері. Крім того, правоздатність римського громадянина у публічній сфері включала: право служити в регулярних римських військах; право брати участь і голосувати у народних зборах (ius suffragii); право бути обраним на посади магістратів (ius honorum).

Римські громадяни з числа вільновідпущеників, назавжди залишалися носіями обмеженої правоздатності, як у сфері публічних, так і у сфері приватноправових відносин. Вони перебували в залежності від своїх колишніх господарив. Однак, в період імперії з'явився інститут присвоєння вільновідпущеникам повної правоздатності спеціальною постановою імператора або шляхом пожалування імператором золотої каблучки за особливі заслуги.

Римське громадянство припинялось смертю особи, втратою римського громадянства шляхом продажу у рабство (наприклад, дезертира, крадія, неплатоспроможного боржника), полонення (якщо ж особа поверталася з полону в Рим, то вважалось, що вона ніколи не втрачала свободи, громадянства та прав), засудження до найтяжчих видів кримінального покарання чи вигнання з Риму. Римський громадянин міг сам відмовитися від прав римського громадянства, наприклад, коли переходив у статус латинів для отримання земельної ділянки у провінції.

3. Правове положення латинів

Латинами (latini) спочатку називалися жителі Лаціума, які отримали латинське громадянство до середини ІІІ ст. до н.е. Згодом правовий статус латинів почали надавати деяким італійським общинам за межами Лаціума. Ці колонії представляли собою Латинський Союз, створений Римом на завойованих територіях. Після союзницьких війн (90-89 р.р. до н.е.) право латинського громадянства стали розуміти як технічний термін, що означав певну категорію правоздатності, яка “надавалась” окремим особам і цілим провінціям.

Правове положення латинів набувалось в наступних випадках:

а) народження в сім'ї латинів;

б) присвоєння статусу латина актом державної влади;

в) добровільного переходу римського громадянина до числа латинів з метою одержання земельного наділу, що надавалися населенню колонії;

г) звільнення від рабства господарем-латином або римським громадянином, але за умови надання йому статусу латина.

Правове положення латина істотно не відрізнялось від правового статусу римського громадянина. У сфері публічного права обмеження полягали в тому, що латини не мали права служити в римських легіонах, обиратися на посади римських магістратів. Але коли вони перебували в Римі, могли брати участь в голосуванні в народних зборах. У сфері приватного права латини за народженням були близькі до правового положення римських громадян. Вони могли вступати у законний шлюб, що регулювався римським правом, і торгувати, тобто мали всі майнові права. Найбільш обмеженою була правоздатність у категорії латинів, які були звільнені з рабства - так званих “латинів Юніана” (Latini Iuniani). Про них казали: “жили як вільні, а померли як раби”. Латини Юліана не могли складати заповіт, а після їх смерті майно, що належало їм, не успадковувалось за законом, а переходило до колишнього господаря, що надав свободу.

Майнові спори всіх латинів вирішувались у тих же судах, та у тому ж порядку, що й спори римських громадян.

У найдавніші часи для набуття римського громадянства латину було достатньо переселитися на постійне проживання у Рим. Однак, згодом це правило спричинило різке зменшення чоловічого населення в містах Лаціума, що викликало необхідність встановлення певних умов для набуття латинами римського громадянства. Так вимагалося щоб латин, який бажав переїхати до міста Риму на постійне місце проживання, залишив на місці свого попереднього проживання чоловіче потомство. Крім того римське громадянство надавалось латинам на підставі постанов Римської держави, що присвоювала його цілим категоріям латинів при наявності певних обставин (наприклад, заслуги перед державою).

Права римського громадянина одержували також латини, обрані в своїх общинах на посаду магістратів або сенаторів. В І ст. до н.е. все населення Італії дістало правовий статус римського громадянина.

4. Правове положення перегрінів

Перегріни (peregrini) - це чужоземці, тобто населення общин, які не мали автономії. В результаті загарбницьких війн Рим підкорив сусідні території, населення яких не оберталося в рабство, але й не набувало римського громадянства.

Правовий статус перегріна набувала дитина при народженні в сім'ї перегрівів або матір'ю-перегрінкою поза шлюбом. Римський громадянин за деякі кримінальні злочини міг бути позбавлений свого статусу і висланий в місця проживання перегрінів, де й одержував їх статус.

Політичних прав перегріни не мали. У приватноправовій сфері вони керувалися власним національним правом (ius gentium) згідно з законом про провінції, який встановлював для них особливий правовий статус. Різноманітність приватного права, що діяло для перегрівів різних общин, а також відсутність правових норм, що регулювало відносини перегрінів з римськими громадянами, ускладнювали розвиток цивільного обороту (торгівлі). Основну роль в усуненні цих негативних факторів зіграв перегрінський претор, який узагальнював досвід правової культури різних провінцій та впроваджував його у практичну діяльність.

В окремих випадках перегріни могли набути римське громадянство в силу законів, якими воно надавалось як нагорода за особливі заслуги перед Римом. Іноді надання римського громадянства перегрінам спеціальними актами державної влади було пов'язане з політичними чи економічними мотивами, наприклад з метою поповнення римських легіонів воїнами, в яких, як відомо, мали право служити тільки римські громадяни.

На початку III ст. н.е., а саме в 212 р. імператор Каракалла надав права римського громадянства усім підданим римської держави, за певними незначними обмеженнями.

5. Правове положення вільновідпущеників

Вільновідпущеник (libertini) - це відпущений на свободу раб. За загальним правилом, він формально набував правового статусу свого господаря, що відпустив його на свободу (звільнив з рабства). Однак правоздатність вільновідпущеника не співпадала з правоздатністю тієї категорії, правове положення якої він набував. Він не міг укласти шлюб з вільнонародженою римською громадянкою аж до початку принципата, а шлюб вільновідпущеника з особою сенаторського звання заборонявся до юстиніанівського періоду. В сфері публічних відносин вільновідпущеник обмежувався в праві служити в римських легіонах, а в I ст. н.е. втратив право участі в народних зборах.

Навіть після звільнення з рабства не припинявся у вільновідпущеника залишалися певні обов'язки перед колишнім господарем. Вважалося, що вільновідпущеник був зобов'язаний володарю своїм громадянським життям, як син зобов'язаний батькові фізичним життям. Відносини між вільновідпущеником (клієнтом) і його колишнім господарем (патроном) називались патронатом. Фактично ці відносини були подальшою експлуатацією колишнього раба.

Вільновідпущеник був зобов'язаний надавати патрону всілякі особисті послуги, а у випадку потреби - аліментувати не тільки патрона, а й його дітей та батьків. Вважалося неприпустимим висунення вільновідпущеником звинувачення проти патрона, що абсолютно позбавляло його судового захисту від свавілля колишнього господаря. Навіть після смерті вільновідпущеника його майно успадковував патрон.

Статус libertini розповсюджувався тільки на саму особу, звільнену з рабства. Її нащадки вже вважалися вільнонародженими (ingenui).

6. Правове положення колонів

Дослідники римського права вважають, що колонат виник у I ст. н.е., а правове закріплення цей інститут отримав у період абсолютної монархії.

Колони (coloni) - це категорія юридично залежних людей. У класичну епоху колон був орендарем землі, який юридично не залежав від орендодавця, а перебував з ним лише у договірно-зобов'язальних відносинах. У період імперії, коли з одного боку, прилив рабської сили зупинився із завершенням загарбницьких війн, а з іншого - зросла смертність рабів через їх жорстоку експлуатацію, колони стали економічно важливою фігурою для господарського життя Риму. Римські землевласники почали здавати землю в оренду вільним людям дрібними ділянками за натуральний оброк чи з покладанням на орендаря обов'язку обробляти ще й землю землевласника.

Колони представляли собою найбіднішу частина населення і не мали достатніх засобів для успішної обробки землі, в результаті чого змушені були позичатися у землевласників. Неможливість своєчасно повернути позику призводила економічної залежності колонів від орендодавців. Колон не міг залишити орендовану ділянку, не розрахувавшись з боргами. Таким чином, в III - IV ст. н.е. колонат набуває форму залежного утримання.

У період абсолютної монархії податкова політика імператора призвела до прикріплення колонів до земельних ділянок, які вони обробляли. Цінність землі визначалася з урахуванням колона, що її обробляв. Таким чином, не тільки землевласник був заінтересований в тому, щоб колон не залишав ділянку, але й держава. На цьому ґрунті фактична безправність колонів стала перетворюватись на юридичну.

У IV ст. н.е. закон заборонив вільним орендарям, які сиділи на чужих землях, залишати їх. А у 357 р. було введено заборону на відчуження земельної ділянки окремо від колонів. Так з'явилась нова категорія залежних людей, що мали певну правоздатність, але вельми обмежену в її здійсненні. Колон мав право вступати в шлюб і мати майно, але якщо колон самовільно залишав землю, землевласник засобами віндикації мав право витребувати його назад, тобто правове становище колона мало чим відрізнялось від раба. Однак колони не були рабами, юридично вони залишались вільними, але прикріпленими до землі. Колонат був зародком феодалізму, а колон - попередник кріпака. Не тільки сам колон, а і його діти вважались приписаними до даного наділу. Колонат став спадковим. Зростає і особиста залежність колонів від земле володільців, які здійснювали над ними суд і розправу безконтрольно.

7. Правове положення рабів

У Давньому Римі з часів його заснування і до розпаду римської імперії незмінними були такі положення, що “людина вмирає у рабі” і “раб є річчю (res)”. Відомий римський юрист Варрон (І ст. до н.е.) класифікував знаряддя виробництва на:

1) ніякі (наприклад, візок);

2) ті, що вимовляють нечленороздільні звуки (тварини)

3) знаряддя, що говорять (раби).

Єдина відмінність раба від вола або мула - що він “знаряддя, що говорить (instrumentum vocale)”. Отже, численний клас людей - раби (servi), який існував у Римі, були не суб'єктами, а об'єктами права.

У римському праві визначалося, що свобода є природною можливістю робити те, що кому завгодно, якщо тому не перешкоджає яка-небудь сила чи яке-небудь право, а рабство - це встановлення загальнонародного права, за яким підпадають володарюванню чужої особи усупереч природним законам права (I. 1.9-11). І це при тому, що над кожним з повноправних громадян Риму, включаючи патриціїв, тяжів як Дамоклів меч, привід рабства, яке було неминуче при полоні, нездатності виплатити борги, засуджені на каторгу.

Підстави та способи встановлення рабства різнилися у певні історичні періоди. Найпоширенішими серед них були: народження матір'ю рабинею, полон, продаж у рабство неплатоспроможного боржника, засудження до каторги або до інших тяжких покарань, фіктивний продаж самого себе у рабство.

У зв'язку з тим, що раб був об'єктом права, він не мав ні публічних прав, ні правоздатності у приватноправовій сфері. Раби не могли служити в римських легіонах, не платити повинностей, оскільки не були власниками майна, носіями будь-яких прав, не могли мати сім'ю. Зв'язок раба з рабинею, як і з будь-якою жінкою, не визнавався шлюбом і не породжував ніяких правових наслідків. Діти, народжені рабинею, набували статусу матері і не підпадали під батьківську владу. Раб як річ міг стати об'єктом будь-якого права (права власності, застави, особистих сервітутів тощо), предметом будь-якого правочину (купівлі-продажу, міни, дарування, майнового найму). Якщо над рабом здійснено насильство, заподіяно йому каліцтво чи інше ушкодження, то позов пред'являвся не рабом, а його господарем як за пошкоджену річ. Відмова господаря від своїх прав на раба не призводила до його відпущення на свободу, а означала лише зміну господаря, оскільки раба, як і будь-яку іншу річ, викинуту на вулицю, міг підібрати будь-хто. Не можливим було таке становище, коли раб був нічиїм.

Раб не мав ніякого майна але іноді він мав розум, сильну волю, спритність, інтелектуальні здібності. Саме ці його якості згодом починають експлуатувати рабовласники. Вони виокремлюють певну частину свого майна та надають його в управління рабу. Таке майно мало назву пекулій (peculium). Спочатку раб, наділений peculium, отримав можливість укладати правочини, створюючи права для господаря, без покладання на останнього обов'язків. Це не сприяло усталеності розвитку господарського обороту, тому що ніхто не хотів укладати з рабом договір, за яким не передбачалося відповідальності за невиконання або неналежне його виконання. Згодом раб, наділений peculium, отримує можливість укладати будь-які договори, що випливають із необхідності раціонального ведення довіреного йому господарства, а господар приймає на себе обов'язки, що випливають із договорів.

Юридична діяльність раба, зумовлена peculium, суворо регламентувалася. Все набуте рабом при управлінні peculium вважалося власністю його господаря.

Припинення рабства здійснювалося шляхом мануміссії (manumissio). Римському праву були відомі наступні види мануміссії: шляхом включення в заповіт розпорядження про звільнення раба (лат. manumissio testamento - мануміссія за заповітом); шляхом включення раба за наказом господаря до списків цензу (лат. manumissio censu - мануміссія за цензом); шляхом фіктивного судового процесу про свободу (лат. manumissio vindicta - мануміссія за вендиктою).

В деяких випадках раб, звільнений на свободу, міг повернутися в первісний стан рабства, наприклад, якщо він проявив грубу невдячність по відношенню до свого господаря.

По мірі перетворення Риму з невеликої сільськогосподарської общини у велику державу, різниця у правоздатності окремих груп вільного населення поступово згладжувалася, але прірва між вільними та рабами існувала завжди.

8. Юридична особа в римському приватному праві

Суб'єктом правовідносин може бути не тільки фізична особа (окрема людина), але й об'єднання осіб, які виступають в обороті як єдине ціле.

Вчення про юридичну особу тільки зародилось в Римі. У зв'язку з тим, що юридичні особи не набули високого значення в процесі розвитку господарського життя Риму, римські юристи не розробили поняття юридичної особи, як особливого суб'єкту, що протиставляється особі фізичній. Вже в Законах XII таблиць згадувались різні приватні корпорації (universities або collegium) - релігійного характеру, професійні об'єднання ремісників, тощо. У класичний період корпорація не вважалася власником майна. Воно було спільною власністю членів корпорації і не могло поділятися до тих пір, поки існує корпорація. Уразі припинення діяльності, майно корпорації розподілялося між останнім складом її членів. Корпорація, як така, не могла виступати і в цивільному процесі.

Разом з тим, римські юристи звертають увагу на те, що в окремих випадках майно належить не окремим громадянам (фізичним особам), а закріплюється за об'єднанням. Так, римський юрист Марціан зазначав, що театр, стадіони які знаходяться в общині, належать сукупності, а не окремим особам. Інший юрист Ульпіан проголошує: “У корпоративному об'єднанні не має значення для його існування, чи всі члени залишаються, чи залишається частина, чи весь склад змінюється на новий. Борги об'єднання не є боргами окремих його членів, і права об'єднання ні в якій мірі не належать окремим членам об'єднання”. Однак усі ці висловлювання лише визнавали за такими об'єднаннями певні права та обов'язки.

Проявом ідеї юридичної особи було визнання за муніціпіями (міськими общинами) права на самоуправління і господарську самостійність, в своїх майнових відносинах вони отримали змогу керуватися нормами приватного права. Цим вони прирівнювалися до статусу фізичних осіб. З часом така правоздатність визнається і за іншими корпораціями.

Наслідком тривалого розвитку ідеї юридичної особи було вироблення римськими юристами певних ознак цього суб'єкта права. Корпорація виступала у приватноправових відносинах як самостійний єдиний суб'єкт, на рівні з фізичними особами. Майно корпорації не належало її членам, а було відокремленою власністю корпорації. Вихід із складу об'єднання окремих осіб не впливав на юридичний статус об'єднання. Корпорація має право від власного імені вступати у будь-які цивільні правовідносини як з іншими корпораціями, так і з фізичними особами.

Висновки

У республіканському Римі закріплювалась свобода створення приватних асоціацій з власними уставами. В епоху імператорів принцип свободи створення приватних об'єднань перетерпів безліч законодавчих обмежень, що було пов'язано з розповсюджуванням асоціацій, які під прикриттям дозволених цілей переслідували таємні політичні задачі. Юлій Цезар, скориставшись пристойним приводом, розпустив всі корпорації, крім найдавніших. Август заборонив без дозволу імператора утворювати будь-які корпорації, крім релігійних і деяких привілейованих (наприклад поховальних товариств).

У Римі існували наступні види юридичних осіб: державна, а згодом і імператорська скарбниця, муніципії, різні спілки осіб однієї професії - м'ясників, пекарів, ремісників, могильників, тощо, а також різноманітні релігійні об'єднання.

Діяльність юридичної особи припинялась у разі: досягнення поставленої мети; якщо діяльність набувала незаконного характеру; у разі вибуття всіх її членів. Класичні юристи визнавали, що мінімальна кількість, необхідна для функціонування юридичної особи - 3 чоловіки.

римський особа громадянство юридичний

Список літератури

Бартошек М. Римское право: понятия, термины, определения. - М.: Юрид. лит., 2006.

Муромцев С. А. Избранные труды по римскому и гражданскому праву. -- М.: Центр «ЮрИнфор», 2006.

Підопригора О.А. Основи римського приватного права. - К.: Вентури, 2007.

Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право. -- К.: Юрінком Інтер, 2005.

Покровский И.А. История римского права, 2008.

Пухан И., Поленак-Акимовская М. Римское право (базовый учебник). -- М.: Зерцало - М, 2005.

Харитонов Є.О. Римське приватне право. - Х.: Одіссей, 2007.

Курс римского частного права: Учебник / Под ред. Д.В. Дождева - М.: Изд-во БЕК, 2008.

Римское частное право / Под ред. И.Б. Новицкого и И.С. Перетерского. - М.: Юристъ, 2006.

Памятники римского права: Законы ХІІ таблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана. - М.: Зерцало, 2007.

Памятники римского права: Институции Юстиниана. - М.: Зерцало, 2008.

Памятники римского права: Юлий Павел. Пять книг сентенции к сыну. Фрагменты Домиция Ульпиниана. - М.: Зерцало, 2008.

13. Основи римського приватного права: Підручник. /Борисова В.І., Баранова Л.М., Домашенко М.В. та ін.; 2007

Размещено на Allbest.ru