Державний суверенітет в системі основоположних ознак держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

32

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

«Державний суверенітет в системі основоположних ознак держави»

Вступ

Курсова робота присвячена темі «Державний суверенітет в системі основоположних ознак держави». Актуальність вивчення даної теми важко переоцінити так, як державна влада за своєю суттю є соціальним інститутом і вираженням цього соціального інституту є її суверенітет, без якого вона не може існувати взагалі.

Поняття державного суверенітету можна визначити як незалежність державної влади від всякої іншої влади усередині країни і поза нею, виражена в її винятковому, монопольному праві самостійно і вільно вирішувати усі свої справи.

Україна, обравши для себе шлях розвитку та становлення дійсно суверенної і незалежної держави, неухильно орієнтуючись на визнані світовою спільнотою демократичні та гуманістичні за своїм змістом і спрямованістю міжнародні стандарти, продовжує формувати державі інституції, місцеве самоврядування, систему національного права.

Значення суверенітету як важливої ознаки держави полягає у тому, що суверенітет містить характеристику взаємовідносин державної влади з іншими суб'єктами влади як усередині країни, так і за межами державних кордонів.

Слід зазначити, що питання про суверенітет як ознаку держави у юридичній літературі є досить спірним, впродовж всього історичного розвитку держави поряд з нею перебував суверенітет, без суверенітету держави як такої не існує. Тому як у далекому минулому, так і в наші дні вчені (політики, філософи, історики, правознавці) намагалися обґрунтувати існування суверенітету, дослідити причини і умови його виникнення і існування, його витоки, розвиток і форми прояву.

При роботі над даною темою мною були використані наукові праці таких авторів як: Кравчук М.В. (Теорія держави та права. Проблеми теорії держави та права: та Теорія держави і права (опірні конспекти)), Венгеров А.Б. (Теория государства и права), В.В. Копєйчиков (Загальна теорія держави та права), М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, О.В. Петришин (Загальна теорія держави і права: Підручник для студ. юр. спеціальностей ВНЗ), В.Ф. Погорікло (Конституційне право України), О.Ф. Фрицький (Конституційне право України. Підручник), Рабинович П.М. (Загальна теорія держави та права), Скакун О.Ф. (Теорія держави і права), Хропанюк В.Н. (Теория государства и права. Учебное пособие для высших учебных заведений), Шульга А.М. (Теорія держави та права. Навчальний посібник для підготовки до державного іспиту) та інша.

Дана література дала мені можливість дослідити у найбільш повному обсязі тему «Державний суверенітет в системі основоположних ознак держави», побачити проблеми розуміння юридичною наукою значення суверенітету для держави, можливість зробити висновки з теми. Цікавою є монографія Ю. Тодики, який проводить аналіз суверенітету у взаємозв'язку з конституційними положеннями. Також багато дала мені наукова стаття Є. Назаренко, у якій проаналізовано суверенітет як ознаку державної влади та його вплив на громадянське суспільство.

Структурно тема «Державний суверенітет в системі основоположних ознак держави» складається з таких розділів: Розділ 1. Загальна характеристика держави; Розділ 2. Державний суверенітет в системі основоположних ознак держави; Розділ 3. Світовий погляд на питання суверенітету.

1. Загальна характеристика держав

1.1 Поняття та основні ознаки держави

держава суверенітет правовий

Держава - основне знаряддя здійснення політичної влади. Поняття держави конкретизується при розкритті ознак, які відрізняють його як від родового устрою, так і від недержавних організацій суспільства. Іншими словами, аналіз ознак держави поглиблює знання про неї, підкреслює її унікальність у якості нічим незамінної форми організації суспільства і важливого суспільно-політичного інституту.

Таким чином, виділяються три ряди політичних відносин, які охоплює держава, а отже, три її основні завдання, функції:

1. Організаційна, керівна, яка має на меті загальні цілі - збереження і життєдіяльності, досягнення «загального блага», єдності, встановлення порядку регулювання взаємовідносин держави і народу, нації, етносу;

2. Специфічна функція панування і пригноблення, і в цьому розумінні держава виступає не тільки, як засіб боротьби і підкорення, але й як джерело конфліктів у відносинах між класами та держави і класів;

3. І не менш специфічна функція «юридичної держави» - створювати правову систему і управляти нею, регулювати роботу державного апарату і відносини держави і суспільства зі всіма притаманними йому суспільними відносинами (соціальними, економічними, правовими та ін.).

Від недержавних організацій держава відрізняється тим, що уособлює все населення країни, розповсюджує на нього свою владу.

Публічна (державна) влада. Публічною вона називається тому, що не співпадає з суспільством, виступає від його імені, від імені всього народу. Уособлена у державних органах і установах, публічна влада стала державною владою, тобто тою реальною силою, яка забезпечує державний примус, насильство. Вирішальна роль в організації примусу належить загонам озброєних людей і спеціальним установам.

Офіційна організація - репрезентує суспільство, виступає від його імені, і такою визнана іншими державами.

Універсальна організація - об'єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їх життя.

Верховна організація - є вищим за значенням та силою об'єднанням суспільства, всі інші соціальні організації у сфері загальносуспільних інтересів підпорядковані їй.

Централізована організація - внутрішня структура держави здійснюється за ієрархією, тобто підпорядкованістю нижчих організаційних структур вищим, і особливо загальнодержавним.

Самостійність і незалежність державної влади від всякої іншої влади усередині країни і зовні її виражається в її винятковому, монопольному праві вільно вирішувати всі свої справи.

Держава має спеціальний апарат управління, який забезпечує виконання державних функцій.

Держава має розгалужену систему юридичних органів, що дозволяє використовувати різні методи переконання і примусу.

Держава володіє єдністю законодавчих, управлінських і контрольних функцій, це єдина повновладна організація у масштабі всієї країни.

Держава відноситься до владно-політичних організацій і виступає як головна сила в руках політичних сил, які тримають владу в своїх руках, як головний виразник їх волі і інтересів.

У найбільш концентрованому вигляді ознаки державної влади виявляються через суверенність:

1. Верховенство - державна влада є вищою владою в суспільстві. Верховенство державної влади всередині країни означає: універсальність її владної сили, яка розповсюджується на все населення, всі партії і суспільні організації даної країни; її прерогативи (державна влада може визнати нікчемним будь-який прояв іншої суспільної влади, якщо остання порушує закон); наявність у неї таких засобів впливу, якими ніяка інша суспільна влада не володіє (армія, поліція і т.д.)

2. Повнота (неподільність) - державна влада належить до народу, який є її єдиним джерелом;

3. Самостійність - державна влада не залежить від волі будь-яких інших організацій, окремих осіб чи інших суспільств.

У державі складається система особливих загальнообов'язкових правил поведінки - юридичних норм, яких не знало первісне суспільство. Поняття про такі норми стало позначатися з певних причин словом (терміном) «право».

Також слід звернути увагу на те, що держава може бути світською і теократичною. Більшість держав світу - світські, тобто такі, в яких розмежовані сфери дії церкви і держави (церква відокремлена від держави). У теократичних державах влада належить церковній ієрархії (Монголія до 1921 p., сучасний Ватикан).

Отже, ми розглянули основні ознаки держави, що дає нам можливість більш глибоко зрозуміти суть самої держави та поняття держави у громадянському соціальному правовому суспільстві.

1.2 Загальна характеристика теорії походження держави і права

Держава є центральним інститутом влади у суспільстві і концентрованим здійсненням цією владою політики. Саме тому, і в теоретичному осмисленні, і в побутовій свідомості, і в дійсності всі три явища - держава, влада і політика - цілком природно ототожнюються. Розуміння держави являє собою одну з найбільш складних проблем юридичної і політичної науки. Теорія держави охоплює три групи генетичних і функціональних проблем, пов'язаних з триєдиною основою походження, формування й існування держави: суспільною, класовою, політико-правовою та організаційно-структурною основою державної діяльності.

Сучасні держави світу мають різний вік: одні виникли в далеку давнину - первісне походження держави; інші у процесі ліквідації імперій, колоній; суверенізації державоподібних утворень, що відбувалися переважно в минулому столітті - похідне походження держав. Протягом історії створено чимало теорій первісного походження держав [8, c. 31]:

1. Патріальхальна теорія ґрунтується на положенні, що держава виникла з патріархальної сім'ї в результаті її розростання та об'єднання сімей у племена;

2. Теологічна теорія базується на ідеї божественного державотворення з метою реалізації бога;

3. Договірна (природно-правова) теорія ґрунтується на ідеї походження держави в результаті угоди як акта розумової волі людей;

4. Органічна теорія ототожнює процеси виникнення і функціонування держави з біологічнім організмом;

5. Теорія насильства має два варіанти: теорія внутрішнього насильства (пояснює виникнення держави як результат воєн, насильницького підпорядкування одного племені іншому) і теорія внутрішнього насильства (пояснює виникнення власності, класів і держав в результаті насильства однієї частини суспільства над іншою);

6. Класова теорія має кілька різновидів. Одним із них є класово-матеріалістична(марксистська) теорія. Витоки держави слід шукати в первісному суспільстві: суспільний поділ праці, поява надлишкового продукту, виникнення приватної власності;

7. Олігархічна теорія пов'язує виникнення держави з поділом праці і виділенням управління як специфічного виду діяльності, яким займається елітарна група, що виокремилася із суспільства.

Кожна історична епоха виробляла своє розуміння походження права, його роль в суспільстві, характеру взаємин з іншими соціальними явищами, функціонування. Розглянемо основні теорії походження права [8, c. 26]:

1. Теократична теорія - походження права творінням Бога;

2. Теологічна теорія ґрунтувалася на ідеї про божественне, надприродне походження права;

3. Природно-правова теорія, наявність у кожній людині невід'ємних прав і свобод котрими вона наділена природою;

4. Історична школа права, право кожного народу є його історічною спадщиною;

5. Теорія юридичного позитивізму, право - похідне від держави, вторинне, не існує без держави;

6. Психологічна теорія права пов'язувала походження права з психікою людини, її емоціями що мають специфічні ознаки;

7. Марксистська теорія права пов'язала походження права з класовим розташуванням суспільства і матеріальними умовами розвитку півного класу;

8. Соціологічна теорія права - правовідносини вважалися первинними, а правові норми вторинними;

9. Примиреньска (інтегральна) теорія права - одна з найбільш популярних у наші дні; заснована на положенні. Що кожна з трьох теорій - природно-правова, юридично-позитивістьска, соціологічна виділила лише одну з вихідних форм буття права і виключила інші тоді як усі вони повинні бути примирені шляхом широкого визначення права;

10. Нормативна, або «чиста», теорія права близька до теорії юридичного позитивізму, виводить право від норм, що не залежать від об'єктивної реальності і мають певну ієрархію: гіпотетична грунд-норма, основний закон, норми поточного закону, потім - норми підзаконних актів.

Нерозривний зв'язок держави і права. Без права держава існувати не може. Право юридично оформляє державу і державну владу і тим самим робить її легітимними, тобто законними. Держава здійснює свої функції в правових формах. Право вводить функціонування держави і державної влади в рамках законності, підкоряє їх конкретному правовому режиму. При такій підлеглості держави праву і формується демократична правова держава.

1.3 Розвиток історії ідеї правової держави

Ще з давніх часів існували прогресивні ідеї утворення людської спільноти, а потім і побудови держави на засадах справедливості, гуманізму та законності. У Середні віки до цих вимог додалися верховенство права, рівність перед законом, розподіл владних повноважень і з'явилася назва держави, яка б мала такі риси, - правова держава.

Ідея правової держави в розумінні верховенства чинних законів сягає в далекі часи античного світу. Аристотель, Платон, Геракліт, Цицерон у пануванні законів вбачали запобігання сваволі і міць держави.

Платона можна вважати одним з перших давньогрецьких філософів, який у систематичній формі подав своє розуміння держави. Суспільно-політичним питанням Платон присвячує два найбільших своїх твори - «Держава» та «Закони». Ідеальна держава, згідно з філософією Платона, повинна бути заснованою на засадах справедливості.

Важливий крок у напрямку формулювання теорії правової держави зробив давньоримський вчений Марк Тулій Цицерон. Він писав: Перевершивши своїх учителів: Платона, Аристотеля, Полібія, Цицерон показав державу як правову форму організації загальної справи. Право, за Цицероном, є необхідним джерелом державності [9, с. 67]. Згідно з концепцією цього мислителя, держава є правовою не тому, що її органи дотримуються своїх же законів, а через те, що держава, власне, це право - природне право народу, узгоджене і впорядковане. Поширення християнства в Європі спричинило певні зміни в оцінці ролі права.

Видатний християнський теолог IV-V ст. н.е. Аврелій Августин піддає гострій критиці право рабовласницького Риму як таке, що суперечить праву, наділеному «божественною благодаттю» [1, с. 47].

Відомий філософ Гоббс вважав, що державній владі має підпорядковуватись і церковна влада. Гоббс відстоював теорію сильної централізованої влади, створеної шляхом суспільного договору. Така влада забезпечує політичний порядок і виживання людства.

Таким чином ми бачимо, що ідеї про правову державу античних класиків розвинули й доповнили мислителі Середньовіччя і Нового часу. Вони помітно вплинули на становлення і розвиток таких прогресивних теорій, як поділ влади, конституціоналізм, правова державність, відіграли значну роль у критиці феодальної нерівності, привілеїв і беззаконня, в подоланні середньовічних теологічних концепцій про державу і право, у ствердженні ідей формальної рівності та свободи людей.

У ХVIII ст. розвиток ідеї правової держави в Європі значною мірою обумовлюється прагненням протидіяти всевладдю чиновницько-бюрократичних апаратів тогочасної монархії. Так, Джону Локку належить заслуга висунення вперше в історії політичної думки ідеї розподілу верховної влади на законодавчу, виконавчу і федеративну, так як за умов їхньої незалежності одна від одної можна забезпечити права особистості. Суб'єктивні права він вважав такими, що встановлюються з волі держави і полягають у тому, щоб кожна людина мала постійні правила для життя і спілкування в суспільстві, встановлювані законодавчою владою, що утворена в державі.

Ідею Джона Локка про розподіл влади розвинув інший відомий філософ та юрист Шарль Луї де Монтеск'є. Він вважав, що розподіл влади має бути за будь-якої форми правління, як при монархії, так і при демократії.

Концепція поділу влади у Монтеск'є, що стала основою буржуазного конституціоналізму і теорії правової держави, вирізнялася, порівняно з попередніми теоріями поділу влади, значною новизною, а саме: він об'єднав ліберальне розуміння свободи з ідеєю конституційного закріплення самого механізму поділу влади, а в систему влади ввів ще й судову владу як незалежну.

Значний вклад у розвиток ідеї правової держави зробив видатний німецький філософ Еммануїл Кант. У правовій філософії Канта - одного з перших авторів, який обґрунтував буржуазний лібералізм, - яскраво вирізняється конфлікт ліберальних і естетичних нотаток. [12, c. 200].

Правова держава, за Кантом, характеризується не як емпірична реальність, а як ідеальна теоретична модель, що нею слід керуватися як вимогою розуму і метою наших зусиль у практичній організації державно-правового життя.

У Росії ідея правової держави набуває розвитку з ХІХ ст., але ще у другій половині XVIII ст. професор права Московського університету, член Російської академії наук С. Десницький та вчений і дипломат В. Малицький відстоювали ідею рівності права усіх людей і націй, верховенство права, засуджували кріпацтво [2, с. 67]. Ідеї правової держави розроблялись відомими юристами М. Коркуновим і П. Новгородцем [2, с. 195].

Значну увагу ролі права у державі приділяв філософ В. Соловйов, вбачаючи в ньому поєднання інтересів «особистої свободи і загального блага», необхідну умову для подолання зла, «щоб світ не перетворився в пекло» [2, с 69].

2. Державний суверенітет в системі основоположних ознак держави

2.1 Історичні витоки, поняття та зміст державного суверенітету

Термін «суверенітет» з французької - верховна влада. В державно-правовому смислі дане поняття вперше застосоване у ХVІ ст. французьким вченим Ж. Боденом. Нині воно означає верховенство і незалежність влади. Таким чином, термін «незалежність» є складовою поняття «суверенітет». В одночас «незалежність» має самостійне політико-правове навантаження - поглиблення і розвиток суверенітету, включення будь-якої підлеглості і залежності.

Політичне становлення концепції суверенітету розвивається в живій і часто смертоносній історії, де діють люди з їхніми пристрастями і бажаннями, так що філософія цієї історії, - політичної історії, - сама виступає мірилом практики. З політичного погляду, новітня історія - це світ суверенітету, світ держави. І вся сукупність концепцій, котра будує цей світ у думках, - його можна розглядати як світ ідей, - таким чином становить собою частину цієї історії, а саме елемент історичної практики (її теоретичний момент).

Боден розробляє концептуальну структуру держави або ж республіки, ґрунтуючись на ідеї суверенітету світської потуги над усіма іншими потугами. Поява цієї теорії пов'язана з цілком конкретними історичними обставинами - боротьбою королів проти зазіхань великих феодалів на самостійність у межах однієї держави (феодали діяли за принципом «кожен барон суверен у своїй баронії») та спроб Папи Римського стати «над королями» і управляти ними. Саме тоді і склалося вчення про суверенітет як суверенітет внутрішній і зовнішній.

Спіноза розвиває свою політичну теорію, поклавши в її основу свободу. Він розглядає свободу, яка витікає із самої властивості всякої природної істоти. Вказує, що кінцевою метою запровадження політичного стану виступає не зверхність, не утиски людей, не підпорядкування гніту іншої людини.

Трактат Локка відкриває поле для теорії нової конституційної держави: убезпечення власності відкриває дорогу парламентаризму, себто суверенітетові парламенту. У конституційній державі, де король править лише під контролем парламенту, таким чином досягається наявність законодавчої влади (парламенту), котра не залежить від влади виконавчої (короля). Таким чином у царині суверенітету відбувається революція, однак вона торкається не його принципу, а форми, в якій цей принцип втілюється на практиці - прикладом може бути англійська революція 1688 року. Ця історична подія клала початок, принаймні у Великій Британії, спільному існуванню в державі різних гілок влади.

Революція «всесвітнього класу» була передовсім революцією проти принципу верховної влади народу, інакше кажучи, проти демократії. «Демократія, - писав Ленін у 1917 році, це Держава, яка визнає підпорядкування меншості більшості; інакше мовлячи, це організація для систематичного насильства одного класу над іншим, одної частини населення над іншою», і у Маркса є думка, згідно з якою загальне виборче право внаслідок свого застосування спричинилося б до відміни політичної держави і «громадянського» суспільства. Тема революційного усунення шляхом виборів - котра в 1843 році була філософічною, - в Леніна перетворилася в ліквідацію держави шляхом революції.

Отож, питання про насильство постає як зміст політики; суверенітет як у Маркса, так і в Леніна виступає принципом панування одного класу над іншим. А тому держава на цій таки підставі є насильством у собі, узаконеним насильством. Оскільки вона є наслідком боротьби класів, - а не вираженням спільного «я», котре має ілюзорний характер, - то держава суверенітету виступає знаряддям насильства, яке революція всесвітнього класу повинна обмежити, і це її моральна мета.

Крім таких своїх конституційних ознак, як власна сила, що на неї спирається державна влада і що її вона в разі необхідності застосовує, і власна воля, що її вона може робити обов'язковою і нав'язувати всім суб'єктам суспільного життя, є ще одна, найважливіша ознака державної влади - її суверенітет. Суверенітет містить характеристику взаємовідносин державної влади з іншими суб'єктами влади як усередині країни, так і за межами державних кордонів. Суверенітет державної влади існує фактично з часу виникнення держави.

За твердженням О.Ф. Скакун, суверенітет є «збірною» ознакою держави. Він концентрує в собі найбільш істотні риси державної організації суспільства. Незалежність і верховенство державної влади виражається в наступному: в універсальності - тільки рішення державної влади поширюються на все населення і громадські організації даної країни; у прерогативі - можливості скасування і визнання незначним будь-якого незаконного прояву іншої суспільної влади; у наявності спеціальних засобів впливу, якими не володіє ніяка інша громадська організація.

Як зазначає С.С. Алексєєв суверенітет - один з показників досконалості держави, того, що вона стає розвинутою. На сучасній стадії цивілізації суверенітет - невід'ємна властивість держави.

У Конституції України закріплюється, що Україна є суверенною і незалежною державою [ст. 1], що її суверенітет поширюється на всю її територію [ст. 2], що вона визнає чинні міжнародні договори і вважає їх частиною національного законодавства України [ст. 9], що на території України не допускається розташування іноземних військових баз [ст. 17].

Слід зауважити, що суверенітет є властивістю не всієї держави, а її державної влади. На території країни державна влада є вищою, верховною, і ніяка інша (партійна, суспільна, церковна тощо) не може диктувати їй свою волю. Усередині країни суверенітет обмежений лише основними правами людини. У роки радянської влади верховенству державної влади протистояла закріплена в Конституціях Української РСР 1937 року і 1978 року керівна роль Комуністичної партії. Це було рівнозначним юридичному визнанню несуверенності державної влади. В історії різних країн на принцип верховенства державної влади посилалась світська влада при виникненні різних сутичок з владою церковною.

У межах власної території суверенними правами є, наприклад, право мати збройні сили, власну грошову одиницю, стягувати податки, встановлювати режим діяльності недержавних організацій і адміністративних одиниць, адміністративно-територіальний поділ у цілому та ін. У зовнішніх відносинах здійснюються такі суверенні права, як право укладення міжнародних договорів, участі в роботі міжнародних організацій, підтримання дипломатичних відносин з іноземними країнами, оголошення війни і укладення миру тощо. У федеративній державі, створеній знизу шляхом об'єднання незалежних держав, суверенітет тих, що об'єднуються, є джерелом повноважень центральної влади. Ця влада здійснює суму добровільно переданих їй державами, що об'єдналися, суверенних прав. Навпаки, створення федерації зверху відбувається шляхом передачі певної кількості суверенних прав від центральної влади щойно утвореним членам федерації.

Як зазначає П.М. Рабинович у сучасному світі суверенітет жодної держави не означає, що вона не зв'язана ні з чим усередині країни й абсолютно незалежна від інших держав, від світового співтовариства в цілому. Будь-яка демократична держава усередині країни повинна постійно прислухатися до думки громадян, соціальних груп і їхніх недержавних утворень. У міжнародних відносинах держава бере на себе зобов'язання, рахується з загальновизнаними нормами міжнародного права, з укладеними нею договорами. Однак це не ущемляє добровільний характер, обов'язки встановлюються по взаємній або по загальній згоді.

2.2 Суттєві ознаки та види державного суверенітету

Як вказують усі розглядувані мною автори, ознаками суверенітету є його єдність, неподільність і невідчужуваність. Єдність суверенітету полягає в тому, що в державі може бути одна суверенна влада, яку здійснює вся система державних органів. Неподільність суверенітету полягає в тому, що державній владі, яка діє на території певної країни, належить вся повнота суверенітету. Державна влада не може бути лише частково суверенною. Не є суверенними державами і автономні утворення, які наділені окремими суверенними правами і тому набувають певних ознак державності (наприклад, Автономна Республіка Крим).

М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко та О.В. Петришин підкреслюють, що невідчужуваність суверенітету означає, що суверенітет не може бути нікому переданий або обмежений. Звичайно суверенітету не властивий абсолютний характер. Сфера здійснення окремих суверенних прав може бути з тих чи інших причин обмеженою, звуженою, але лише доти і тією мірою, якою держава вважає це для себе корисним чи необхідним. Прикладом такого обмеження є сучасні інтеграційні процеси, в яких бере участь і Україна і які знаходять свій вияв через діяльність Ради Європи, ОБСЄ, СНД. Органи, створені такими об'єднаннями, мають здебільшого узгоджувальний, координуючий характер, внаслідок чого суверенітет державної влади України лишається недоторканним.

Першоджерелом влади, і передусім державної, в демократичних країнах є народ. Тому в основі державного суверенітету лежить народний суверенітет. Саме народ, здебільшого через вільні вибори, легітимує державну владу. Оскільки джерелом державної влади є народ, то йому і повинна належати влада. Народний суверенітет здійснюється через виборний представницький орган і безпосередньо народом через вибори, всенародні обговорення, референдум. Отже, в умовах демократії державний суверенітет фактично збігається з народним. «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», - говориться у ч. 1 ст. 5 Конституції України.

Водночас ч. 2 тієї ж статті констатує, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові, чим підкреслюється пріоритет у цій справі народного суверенітету. Поняття «національний суверенітет» спочатку було розраховане на етнічно однорідну державу. Згодом, коли термін «нація» стали застосовувати і до сукупності всіх громадян певної держави, це привело до збігу понять «державний суверенітет», «народний суверенітет», «національний суверенітет».

Щодо поняття «право на самовизначення окремих націй», то воно проголошується і в преамбулі чинної Конституції України, де зазначається, що сучасна українська держава виникла на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення.

Суверенітет є «збірною» ознакою держави. Він концентрує в собі найбільш істотні риси державної організації суспільства. Незалежність і верховенство державної влади виражається в його універсальності - тільки рішення державної влади поширюються на все населення і громадські організації даної країни; у прерогативі - можливості скасування і визнання незначним будь-якого незаконного прояву іншої суспільної влади та у наявності спеціальних засобів впливу, яких не має ніяка інша громадська організація.

Державна влада розташована на вищій ступіні ієрархії керуючих у даному суспільстві підсистем, незалежна від них. Вона несумісна з існуванням іншої такої ж влади в країні.

Як відзначив С.С. Алексєєв, державний суверенітет має дві сторони:

1. Внутрішню сторону - виняткове, монопольне право на законодавство, на управління і юрисдикцію усередині країни в межах усієї державної території;

2. Зовнішню сторону - самостійність і незалежність у зовнішніх справах країни, неприпустимість втручання у внутрішньодержавні справи ззовні крім обмеженого числа випадків, передбачених міжнародним правом, коли відповідні дії відбуваються в правовому порядку. Держава відповідно до міжнародного права і свого національного законодавства може уступати свої суверенні права міждержавним організаціям.

У міжнародних відносинах держава бере на себе зобов'язання, рахується з загальновизнаними нормами міжнародного права, з укладеними нею договорами. Однак це не ущемляє добровільний характер, обов'язки встановлюються по взаємній або по загальній згоді.

У суверенітеті держави знаходить своє політичне і юридичне вираження повновладдя народу, в інтересах якого держава здійснює управління суспільством.

Я вважаю, що у суверенітеті держави знаходить своє політичне і юридичне вираження повновладдя народу, в інтересах якого держава здійснює управління суспільством.

Державний суверенітет може сполучатися з народним суверенітетом і національним суверенітетом. Демократична держава, у якій нації і народності реалізували своє право на національне самовизначення, являє собою суверенну державу у всіх зазначених раніше значеннях, тобто включаючи народний і національний суверенітет.

2.3 Політико-правові аспекти проголошення суверенітету України

Всеохоплюючий спектр проблем, що постають з прийняттям Декларації про державний суверенітет України, становить у порядок денний завдання розглянути питання про її юридичну природу. Оскільки декларація є джерелом основних принципів при вирішенні відповідних проблем, насамперед слід вирішити питання про юридичну її природу, а саме: чи є зазначені принципи правовими, а отже - обов'язковими для нормативної реалізації, чи не правовими, тобто необов'язковими до цього.

Питання про визнання за Декларацією про Державний суверенітет України сили закону з моменту її прийняття, не тільки є правомірною, а й історично обґрунтованою. Історичні умови, що детермінували її прийняття, як і аналогічні акти інших союзних республік, визначають особливий їх характер як правової гарантії перебудованих процесів.

Багато принципів і положень Декларації про державний суверенітет України мають спільні риси з відповідними принципами і положеннями декларацій про суверенітет інших республік. Можна констатувати, що Декларація про державний суверенітет України вигідно відрізняється тим, що до неї включено спеціальний VII розділ «Екологічна безпека». Це одне з корінних питань виживання людства взагалі. Для України воно надто болюче через ряд екологічних трагедій, що сталися за останнє 20-ти річчя. Тут береться до уваги не лише викид радіоактивних речовин на Чорнобильській АЕС, а й інші аварії, наслідки зловісного впливу яких на живі організми поки не виявилися.

Процес нормативної реалізації принципів Декларації почався незабаром після її прийняття. Так 3 серпня 1990 р. набрав чинності закон УРСР «Про економічну самостійність Української РСР».

Є три види суверенітету: державний, національний і народний.

Державний суверенітет - верховенство державної влади у своїй країні і її незалежність в зовнішньополітичній сфері. В Декларації від 16 липня 1990 р. Україна проголосила Державний суверенітет, який характеризується як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади у межах національної території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Джерелом такого суверенітету і незалежності є воля народу, виражена населенням на референдумі 1 грудня 1991 р. За незалежність проголосували - 90,32% голосуючих (близько 29 млн. чол.). Суверенітет полягає у ефективному функціонуванні органів держави - законодавчих, виконавчих, судових, а також у правовій системі.

Національний суверенітет - повновладдя нації, її політична свобода, реальна можливість визначити характер свого національного життя. Для колишнього СРСР, який об'єднував 53 національно-територіальні державні утворення, даний суверенітет набув особливого значення. Важливим він є також для України, де проживає 110 національностей.

Народний суверенітет - повновладдя народу, володіння ним соціально-економічними і політичними засобами, які забезпечують участь громадян в управлінні суспільством і державою. Народ України реалізує суверенітет через обрані демократичним шляхом ради народних депутатів, президента, а також безпосередньо через референдуми. Здійснюється він й через різні громадські організації та формування. Головним виразником суверенітету народу є держава, яка поставила за мету формування правового, демократичного суспільства.

Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по створенню своєї демократичної правової держави. Ця розбудова розпочиналась в дуже складних умовах. Необхідно було перш за все здійснити перехід від статусу союзної республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Тому законом Верховної Ради УРСР від 17 вересня 1991 р. до Конституції були внесені зміни і доповнення, які мали на меті зміцнити державний суверенітет республіки. У тексті Конституції слова «Українська Радянська Соціалістична Республіка» і були змінені на споконвічну назву нашої держави - «Україна». В розділі Конституції про зовнішньополітичну діяльність і захист Вітчизни розвивалися положення про підвищення ролі України як рівноправного учасника міжнародних відносин. Міжнародне співтовариство з розумінням поставилося до виникнення нової незалежної держави. Україну визнали понад 130 країн світу.

Проголошення України незалежною державою обумовило настійну необхідність визначити правовий статус її населення. Він регулювався Конституцією, а також Законом «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 р. та прийнятими відповідно до них іншими законодавчими актами. Ці правові акти передбачали, які особи визнаються громадянами України; порядок набуття українського громадянства; внаслідок яких юридичних фактів може бути втрачено українське громадянство; як визначається громадянство дітей при зміні громадянства батьків і при усиновленні; які органи держави є правомочними вирішувати питання громадянства і порядок його оформлення; як виконуються рішення з питань громадянства і порядок їх оскарження.

Доцільно розглянути окремі правові принципи, закріплені у Декларації та Акті і розвинуті в інших законодавчих актах. У Декларації, зокрема, визначається необхідність побудови правової держави. Називатись правовою може тільки та держава, яка точно додержується принципів: верховенство закону щодо інших правових актів і у суспільному житті; зв'язок законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян; непорушність свободи особи, її прав та законних інтересів, честі і гідності, їх охорона і гарантування; взаємна відповідальність держави і особи; ефективність контролю за здійсненням законів та інших нормативних актів.

Невід'ємним правом людини є її право на громадянство. Декларація про державний суверенітет має розділ, в якому визначені основні положення громадянства України. Вони розвинуті у законі «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 р. У ст. 1 встановлено, що на Україні існує єдине громадянство.

Для правового забезпечення суверенітету і незалежності України було зроблено чимало, але найважливішим кроком було прийняття нової конституції України - Основного закону України.

24 серпня 1991 р. відкрилася позачергова сесія Верховна Рада України, на якій було розглянуто питання про політичну ситуацію в республіці та прийнято низку надзвичайно важливих документів. Серед них - постанова та Акт проголошення незалежності України, затверджені конституційною більшістю [постанова: за - 321, Акт: за - 346]. У результаті Україна стала незалежною демократичною державою з неподільною та недоторканою територією, на якій чинними є лише власні Конституція, закони та постанови уряду.

На урочистому засіданні 5 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла звернення «До парламентаріїв і народів світу», в якому наголошувалося, що договір 1922 р. про утворення СРСР вважає стосовно себе недійсним і недіючим. Заявлялось, що Україна будує демократичну правову державу, першочерговою метою якої є забезпечення прав і свобод людини. Підтверджувалися положення Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р. щодо гарантування усім народам і громадянам республіки рівних політичних, громадянських, економічних, соціальних та культурних прав. Проголошувався перехід до ринкової економіки, визнавалася рівноправність усіх форм власності Висловлювалася готовність до активізації міжнародного співробітництва на засадах рівноправності, суверенності, невтручання у внутрішні справи один одного, визнання територіальної цілісності і непорушності існуючих кордонів. Неподільною і недоторканою Україна оголосила і власну територію, водночас не маючи територіальних претензій до будь-якої держави. Задекларовано також було без'ядерний статус республіки, оборонний характер її військової доктрини, формування Збройних Сил на засадах мінімальної достатності.

3. Світовий погляд на питання суверенітету

3.1 Проблема державного суверенітету країн-членів ЄС у світлі інтеграційних процесів

З часу прийняття Римських угод Європейський Союз досягнув значного прогресу на шляху створення єдиного економічного та політичного простору. Маастрихтська Угода, Амстердамська Угода та нарешті проект Угоди про прийняття Конституції Європейського Союзу - ось найбільш визначні етапи європейської інтеграції. Проте й сьогодні серед вчених та політиків викликає серйозні дискусії питання про кінцеву мету інтеграції: чи завершиться інтеграційний процес утворенням федеративної наддержави з усіма атрибутами суверенітету, чи залишиться ЄС міжнародною організацією, до складу якої входять суверенні держави-нації.

Реконструкція Європи між 1945 та 1970 роками призвела до паралельного розвитку спільних європейських інституцій, з одного боку, та відродження державного суверенітету європейських країн, з другого.

Перебудова Європи відбулася на основі так званого компромісного суверенітету: компромісного під впливом плану Маршалла і умов безпеки Атлантичного Альянсу, а також під впливом інтеграційних процесів. Уряди європейських держав намагалися встановити баланс між суверенітетом своїх країн і спільною відповідальністю за добробут і безпеку своїх народів. Боязнь все більшого обмеження державного суверенітету наростала вже в атмосфері перших успіхів Європейських Співтовариств, особливо серед тих їх членів, які включенням до інтеграційних процесів намагалися укріпити свою керівну роль у регіонах. Так, не дивно, що у 1961 році Франція внесла пропозицію про створення політичного союзу, але організації, яка базувалася б на принципах не наднаціональної, а міжурядової форми співробітництва. Виконання завдань узгодження зовнішньої політики держав-членів, зміцнення спільної оборони, розвитку культурного співробітництва і співробітництва у сфері захисту основних прав і свобод людини ніяким чином не мало посягати на національний суверенітет держав-членів.

Очевидним є той факт, що у Європейському співтоваристві, де суверенітет уже не такий чіткий, як раніше, практична сторона та інструментальна цінність суверенітету стає все менш стабільною і зрозумілою. Країни-члени переконані, що не здатні ефективно забезпечувати свої інтереси у рамках традиційного суверенітету, який передбачає, що держава володіє у межах своєї території вищою та незалежною владою. Тому вони знаходяться у процесі відмови від традиційного суверенітету, а натомість все більше оперують новими рамками суверенітету, який включає «об `єднання» суверенітетів країн-членів ЄС. Суверенітет поки що не трансформувався у державоподібну федерацію, про яку мріяли ентузіасти Сполучених Штатів Європи, але з прийняттям Конституції Європейського Союзу перспективи такої трансформації стають значно реальнішими.

Сьогодні Європейський Союз є політичною спільнотою нового типу, яка не зовсім відповідає традиційному розумінню суверенітету. Держави-члени не є більше повністю незалежними, оскільки передали Європейському Союзу частину своєї суверенної влади, особливо стосовно формування та проведення соціальної та економічної політики. Зобов`язання держав-членів перед правом ЄС забирає від них певну свободу дії у цих сферах політики.

У сучасній політології використовуються два підходи до вивчення питання суверенітету у європейському правовому порядкові, що виникає. Перший стосується супранаціональності, а другий - статичної моделі ЄС як продукту інтерговерменталізму.

Супранаціональний (або федералістський) підхід вбачає в ЄС коріння нового федеративного конституційного порядку, при якому держави-члени об`єднуються для створення європейської політичної і юридичної влади, яка конституційно відмінна від самих держав і стосовно якої держави обмежують свої суверенні права і прерогативи у деяких важливих аспектах.

Згідно інтерговерменталістського (міжурядового) підходу, Європейський Союз є міжнародною організацією, союзом суверенних держав, які, з метою покращання соціально-економічних умов, створюють міжнародну організацію, що не виключає передачі їй певних суверенних прав. Владні повноваження Європейського Союзу базуються на міжнародних договорах, а не на внутрішній конституції. Усі держави-члени є одночасно членами ООН і володіють виключним правом на підготовку договорів ЄС. Країни-члени визначають повноваження усіх його інституцій, організацій та усі його правила. З цієї точки зору міжнародні угоди, на яких базується ЄС, є повністю відповідними міжнародному праву, в основі якого є інститут суверенітету.

Західноєвропейський Союз, компонент ЄС, що відповідає за оборону, відіграє невелику роль. Безпека Європи твердо залишається у руках НАТО, яке є найбільш важливою організацією з безпеки у Європі.

Багаторівневе управління у ЄС є яскравим прикладом фрагментації внутрішнього суверенітету держави та появи поліцентричного правового порядку, який серйозно зламав кордони між міжнародним і національним правом. Фактично ці зміни у внутрішній архітектурі держави уможливили націоналізацію міжнародного права, що є критичним для створення системи управління на загальноєвропейському рівні.

Жодна держава-член ЄС не є суверенною у тому сенсі, який вкладався у це поняття юристами конституційного права та дипломатами ще півстоліття тому. Всередині Європейського Союзу держави-члени втручаються у внутрішні справи одна одної, і це нормальна практика.

Представники Люксембургу та Данії беруть участь у засіданнях міністрів оборони країн-членів НАТО, в Раді Європейського Союзу, а також у низці комітетів, за допомогою яких діють ці та інші інституції Європи; а представники Шотландії та Баварії не є членами цих інституцій. Проте взаємодія цих тисяч представників, зайнятих численними тривалими переговорами, обміном інформації, створенням коаліцій, неформальними зустрічами є абсолютно іншого характеру, ніж монолітний зовнішній суверенітет європейської держави ХІХ століття.

Отже, по-перше, уряди країн-членів мають спільний суверенітет ЄС, але при цьому не допускаючи втручання у свої внутрішньо-національні справи до такої міри, щоб можна було говорити про втрату державного суверенітету або державної автономії. А ЄС може характеризуватися як специфічна багаторівнева система управління, яка не лише охоплює національні уряди і наднаціональні інституції, такі як Комісія, Європарламент і Європейський Суд справедливості і Європейський Центральний банк, але й транснаціональні групи інтересу та інших приватних суб'єктів у мережах управління.

По-друге, ЄС включає розмаїття функціональних режимів з різним обсягом та глибиною щодо характеру регулювання - від Європейського монетарного союзу до Спільного сільськогосподарського та екологічного регулювання і до Соціального протоколу.

По-третє, ЄС є багаторівневий у тому сенсі, що наднаціональні, національні та суб-національні владні структури регулярно взаємодіють між собою. Різні угоди, що складають Європейський Союз, регулюють прийняття рішень на різних рівнях.

Водночас будь-яка ініціатива приймається лише після консультацій урядами країн-членів ЄС і представниками груп інтересів як у Брюсселі, так і у національних державних столицях. Європейська Рада, яка представляє країн-членів вносить зміни до європейських договорів лише після того, як ці зміни було підготовлено і обговорено на міждержавних конференціях, які знову ж таки включають національних та наднаціональних суб'єктів і проводяться постійні консультації з приватними суб'єктами та групами інтересу.

3.2 Сучасні проблеми суверенітету держав та шляхи їх вирішення

Еволюція ролі та значення держави як соціально-політичного інституту взагалі і державного суверенітету зокрема - одна з найбільш актуальних дискусійних тем.

Держава - сполучення трьох елементів: населення, території і суверенної влади. Остання, найсуттєвіша політична та юридична умова існування держави, означає, що її юрисдикція поширюється на всю територію і на всіх людей, які проживають на цій території. Суверенна держава має право встановлювати зв'язки з іншими державами, реалізовувати і захищати свої інтереси. Суверенна держава не залежить від будь-якої іншої влади.

На сьогодні загальноприйнятим підходом при визначенні змісту поняття «суверенітет» є виокремлення трьох взаємопов'язаних категорій: державного суверенітету, народного суверенітету і національного суверенітету.

Абсолютність суверенітету має місце тоді, коли суверенна влада не знає жодних обмежень для проявів своєї могутності. постійність суверенітету має місце тоді, коли суверенна влада існує незмінно протягом невизначено довгого строку, тимчасова влада, що встановлюється на якийсь визначений термін, не може зберегти за собою місце верховної сили.

За своєю сутністю глобалізація означає збільшення обсягу, швидкості та значущості - як усередині країн, так і між ними, а значить кинуто виклик одному з фундаментальних принципів суверенітету - здатності держави контролювати все, що перетинає її кордони в обох напрямах.

Дуже важливим чинником, що підриває наріжний камінь концепції державного суверенітету є принцип невтручання у внутрішні справи суверенної держави, пов'язаний із поширенням і затвердженням універсальної ідеології прав людини. Сьогодні ми стаємо свідками спроби нав'язати світовому співтовариству перехід від «права держави» до «гуманітарного права» або права громадянського суспільства, де дотримання прав людини стає одним із найважливіших, якщо не найважливішим пріоритетом. Отже, держава поволі втрачає монополію на використання збройного насильства, право самостійно вирішувати питання війни та миру.

У тих випадках, коли держава грубо порушує права та свободи людини, вважається, що світове співтовариство має право втрутитися. Закономірним шляхом розв'язання проблеми недотримання прав і свобод людини буде обмеження суверенітету, прикладів якої багато.

Отже, з одного боку легітимність дій, розпочатих окремою країною, коаліцією або міжнародною організацією без мандата ООН, з іншого - загальновизнана необхідність вживання ефективних заходів для припинення грубих систематичних порушень прав людини, що приводять до серйозних гуманітарних наслідків.

Найважливішим чинником, що розхитує основи державного суверенітету є загострення проблеми територіальної цілісності. Глобалізація - не тільки об'єднання, кооперація та відкриті кордони. Саме цей процес окреслює два аспекти проблеми територіальної цілісності суверенної держави: економічний та етнічний.

Перший аспект полягає в тому, що суверенітет держави страждає від посилення окремих регіонів в економічному плані. Ідея транскордонних регіонів серед менеджерів та економістів є дуже популярною, проте Осака в Японії, Рур у Німеччині, Ліона у Франції, Орандж у Каліфорнії яскраво свідчать про загрозу виникнення нових самостійних соціоекономічніх, а в подальшому і політичних утворень, а значить, порушення «монолітності» суверенної держави стає не таким вже і далеким наслідком, як це здавалось.

З іншого боку, етнічний сепаратизм також впливає на розхитування територіальної цілісності держави, як основи державного суверенітету. І тут довільне трактування (проголошеного американським президентом В.Вільсоном багато років тому) права на національне самовизначення є головною загрозою для державного суверенітету. Руйнівний потенціал принципу «один етнос - одна держава» діє вже не одне десятиліття, породжуючи численні кровопролитні етнічні конфлікти.

Жертвами етнічних конфліктів стали Пакистан, Індія, Афганістан, Югославія, частини колишнього СРСР.

Ольстер, Кашмір, Чечня, Придністров'я, Абхазія, проблема курдів, басків, каталонців, шотландців, індійських тамілів, квебекців примушують подумати про значимість етнополітичного чинника в сучасних умовах.

Деякі політологи дійшли до висновку, що якщо в ХХ столітті спокій у міжнародних відносинах залежав від мирного існування суверенних держав, то в XXI ст. йтиметься про мирне співіснування між етнічними групами всередині однієї й тієї ж самої держави.

Відповідно до статуту ООН будь-яке державне утворення повинно поважати права нації на самовизначення і забезпечити гарантії даного права. Проте право на самовизначення не тотожне праву на державний суверенітет. неможна ставити знак рівності між правом народів на самовизначення і правом на виокремлення, на входження до складу тієї чи іншої держави або вихід зі складу держави. Національний суверенітет не припускає державного суверенітету.

Самовизначення може мати форму культурної автономії, тобто розвиток національної мови, викладання рідною мовою, відновлення і розвиток власної культури та мистецтва тощо.

Якщо всі народи, що входять до багатонаціональної держави домагатимуться права створення самостійної держави, державного суверенітету, то світ буде втягнуто в хаос.