Цивільно-правові засоби захисту прав споживачів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ЗАХИСТУ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ

1.1 Загальна характеристика законодавства України про захист прав споживачів

1.2 Характеристика правовідносин, які виникають у зв'язку із захистом прав споживачів

1.3 Зміст суб'єктивних прав споживачів та їх нормативно-правове забезпечення

РОЗДІЛ II. МЕХАНІЗМ ЗАХИСТУ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ СПОЖИВАЧІВ

2.1 Загальна характеристика механізму захисту прав споживачів

2.2 Способи реалізації права споживачів на захист

2.3 Правові наслідки порушення прав споживачів

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Здійснення в Україні соціально-економічних та політичних перетворень зумовлює необхідність підвищення ефективності захисту прав громадян і, зокрема, забезпечення реалізації передбаченого у ст.42 Конституції України обов'язку держави захищати права громадян як споживачів.

За останні роки створено новий комплексний інститут споживчого права, в якому закладені основні підвалини для подальшого розвитку відносин за участю громадян-споживачів. Чинне законодавство України встановлює певні юридичні засоби забезпечення підвищеного захисту прав споживачів. Проте, переважна частина положень цього правового інституту не отримала належного наукового обґрунтування, зокрема, стосовно захисту прав споживачів у сфері надання послуг.

Дослідженню питань, пов'язаних із регулюванням відносин за участю споживача, присвячено ряд дисертаційних досліджень. Так, розгляду питань захисту прав споживачів в Україні за договором купівлі-продажу присвячено працю С.А. Косінова [20], організаційно-правових питання, пов'язані із забезпеченням захисту прав споживачів в сфері якості товарів розглядає Т.О.Кагал [16], дослідженню правовідносин, що виникають у зв'язку з порушенням прав споживачів внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), присвятила свою дисертацію О.П. Письменна [24]. Проте найбільшу увагу питанням цивільно-правового захисту прав споживачів за законодавством України приділяє у своїх працях Г.А. Осетинська [23]. При написанні даної курсової роботи широко використовувались дослідження її дисертації «Цивільно-правовий захист прав споживачів за законодавством України».

Актуальність теми дослідження зумовлена, насамперед, існуванням об'єктивних проблем у сфері застосування засобів захисту прав споживачів, пов'язаних з недосконалістю діючого законодавства, активним розвитком ринкових відносин, малодослідженістю загальноприйнятих засад захисту прав споживачів.

Метою даної роботи є визначення основних цивільно-правових теоретичних засад і методів механізму реалізації захисту прав споживачів.

Для досягнення поставленої мети основна увага в дисертації зосереджена на вирішенні наступних завдань: проведення аналізу чинного законодавства України щодо захисту прав споживачів; встановлення особливостей правовідносин, які виникають у зв'язку із захистом прав споживачів; з'ясування основних способів захисту прав споживачів та механізму їх реалізації; з'ясування правових наслідків порушення прав споживачів.

Об'єктом дослідження є цивільні правовідносини, що виникають внаслідок порушення прав споживачів та механізм реалізації захисту прав та інтересів споживачів

Предметом дослідження є відповідні нормативні акти України, які регулюють відносини за участю споживачів, механізм їх застосування, міжнародні договори і судова практика у сфері захисту прав споживачів, а також вітчизняні та наукові розробки з проблем захисту прав споживачів, реалізації та захисту цивільних прав в договірному праві.

У роботі використано діалектичний, системно-структурний, та формально-логічний методи, що дозволило виявити неточності, суперечності і прогалини, які існують сьогодні у законодавстві України із захисту прав споживачів.

Структура роботи. Дана курсова робота складається з вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи складає 38 сторінок.

РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ЗАХИСТУ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ

1.1 Загальна характеристика законодавства України про захист прав споживачів

Сучасний етап розвитку цивільного законодавства України характеризується посиленням процесу його гармонізації та уніфікації, що полягає у спрямованості на використання кращих досягнень цивілізованих країн у правовій сфері, які відповідають національним інтересам держави і громадянського суспільства. Повною мірою це стосується і тієї частини цивільного законодавства, яке регулює відносини за участю споживачів.

Формування споживчих відносин та споживчого законодавства в Україні започатковано після переходу країни до ринкових реформ та прийняття 7 лютого 1991 року Закону України "Про захист прав споживачів", який з цього моменту піддавався постійному істотному оновленню. Таке оновлення здійснюється з метою досягнення відповідності цивільного законодавства України стандартам Європейського Союзу та іншим міжнародно-правовим актам. Відзначається, що передумовами прийняття споживчого законодавства та формування комплексного інституту споживчого права стали переважно міжнародні фактори, як "консумерський рух" за встановлення механізмів підвищеного захисту споживача (громадянина) як "слабкої" сторони, Хартія Європейського Союзу (1973 р.), Керівні принципи ООН захисту інтересів споживачів та ін.

У розвинених країнах і країнах, що розвиваються, законодавство із захисту прав споживачів або повністю базується, або значною мірою враховує основний міжнародно-правовий документ у цій галузі -- підготовлені економічною і соціальною радою ООН (ЕКО-СОС) Керівні принципи для захисту інтересів споживачів, які були схвалені Генеральною Асамблеєю ООН резолюцією від 9 квітня 1985 р. № 39/248.

До основних прав споживачів Керівні принципи віднесли: право на безпеку товарів; право на інформацію; право на вибір товарів;

- право на виявлення своїх думок;

- право на задоволення основних потреб;

- право на відшкодування шкоди;

- право на освіту;

- право на здорове навколишнє середовище.

Беручи до уваги інтереси і потреби споживачів у всіх країн особливо в країнах, що розвиваються, і враховуючи, що споживачі повинні мати право на доступ до безпечних товарів, а також важливість сприяння справедливому, рівноправному та стійкому економічному і соціальному розвитку, Керівні принципи своєю метою визнали:

* сприяння країнам у встановленні і подальшому забезпеченні належного захисту свого населення як споживачів;

* сприяння створенню структур виробництва і розподілу, здатних задовольнити потреби та запити споживачів;

* заохочення високого рівня етичних норм поведінки тих, хто пов'язаний із виробництвом та розподілом товарів і послуг для споживачів;

* сприяння країнам у боротьбі з діловою практикою всіх підприємств на національному і міжнародному рівнях, що негативно відбивається на споживачах;

* сприяння створенню незалежних груп споживачів;

* розширення міжнародного співробітництва в галузі захисту інтересів споживачів;

* заохочення створення ринкових умов, які надають споживачам більший вибір за нижчої ціни.

З огляду на взяті Україною зобов'язання Верховна Рада прийняла 12.05.1991 року Закон України „Про захист прав споживачів”, що зараз діє із відповідними змінами. Останні найбільш істотні зміни були внесені до цього Закону 1 грудня 2005 року [ 5 ].

Законодавча база з питань охорони прав споживачів в Україні включає в себе велику кількість нормативно-правових актів різної юридичної сили та галузевої спрямованості. Вона містить норми різних галузей права - конституційного, адміністративного, кримінального, цивільного, які закріплюють базові категорії, встановлюють принципи охорони прав споживачів. Перелік нормативних актів відкриває Конституція України, в якій проголошується захист прав споживачів державою (ст.42) [19 ].

Суттєву роль у регулюванні відносин за участю споживачів відіграють норми цивільного права, які містяться перш за все у Цивільному кодексі - кодифікованому галузевому нормативному акті, що має силу закону і встановлює основні критерії участі громадян і юридичних осіб у цивільному обороті. Але деталізація правових приписів, спрямованих на регулювання і захист прав споживачів, здійснюється спеціальним законодавством, основу якого складає Закон України „Про захист прав споживачів” та деякі інші законодавчі акти, які прямо або опосередковано впливають на соціальну політику держави. Зокрема, це Закони України „Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції”[7], „Про стандартизацію”[8], „Про поштовий зв'язок”[12], „Про транспорт” від 16.05.1995р.[9], «Про рекламу» від 3 липня 1996 р.[11] та багато інших.

Значна частина норм, що деталізує законодавчі положення і регламентує відносини за участю споживачів міститься у підзаконних нормативних актах - Указах Президента України, Постановах Кабінету Міністрів України, нормативних актах міністерств та відомств. Можна назвати, зокрема, „Правила побутового обслуговування населення”, затверджені постановою КМ України від 16.05.1994 р. №313 [25]; „Правила надання послуг пасажирського автомобільного транспорту”, затверджені постановою КМ України від 18.02. 1997; Положення про порядок накладення та стягнення штрафів за порушення законодавства про захист прав споживачів, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 р. №1177 [26 ] тощо.

Закон України «Про захист прав споживачів» визначив нові принципові підходи до врегулювання відносин за участю громадян -- покупців, замовників товарів, робіт та послуг. Ним передбач цілу систему способів захисту прав громадян-споживачів. У цьому ж Законі набуло спеціального юридичного значення поняття «споживач». Так, у преамбулі цього Закону зазначається, що ним регулюються відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і виготівниками, виконавцями, продавцями в умовах різних форм власності, встановлюються права споживачів та визначається механізм реалізації державного захисту їх прав. При цьому споживачем визнається громадянин, який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб [5].

Законом визначаються також спеціальні умови щодо зобов'язаної перед споживачем сторони (виготівника, виконавця, продавця). Такою зобов'язаною стороною визнається підприємство, установа, організація або громадянин-підприємець, які виробляють товари для реалізації, виконують роботи або надають послуги, реалізують товари за договором купівлі-продажу. Це означає, що суб'єктами відносин, врегульованих Законом «Про захист прав споживачів», може бути лише певне коло уповноважених і зобов'язаних осіб.

В Законі України «Про захист прав споживачів» та інших законодавчих актах можна виділити певні визначальні принципи, характерні для побудови їх правових норм, серед яких доцільно зазначити такі:

* встановлення державних обов'язкових вимог до якості товарів (робіт, послуг), торговельного та інших видів обслуговування населення;

* пріоритету законодавчого регулювання над договірним У відносинах між продавцями (виконавцями) та покупцями (замовниками);

* встановлення додаткових обов'язків для продавців (виготівників) та привілеєвих прав для споживачів-покупців (замовників) порівняно із загальними засадами цивільного законодавства;

* встановлення спеціальних способів захисту прав споживачів органами у справах захисту прав споживачів та об'єднаннями споживачів, а також спрощеного судового захисту.

Існування цих принципів обумовлене необхідністю посилення захисту безпосередніх споживачів товарів і послуг за сучасних у бурхливого розвитку науково-технічного прогресу підприємництва, що нерідко супроводжується випуском неякісних товарів, в тому числі небезпечних для життя і здоров'я людей. Саме наявність цих принципів у правових нормах дає підстави говорити про формування в Україні комплексного правового інституту споживчого пpaвa [17].

1.2 Характеристика правовідносин, які виникають у зв'язку із захистом прав споживачів

Зміст споживчих правовідносин має певні особливості в загальній системі цивільних правовідносин, обумовлені не стільки юридичними причинами, скільки соціально-економічними передумовами. Звичайно ж споживчим правовідносинам притаманні усі юридичні ознаки цивільних правовідносин.

На думку Осетинської Г.А., відносини за участю споживачів не створюють окремої категорії, категорії споживчих відносин, у предметі цивільно-правового регулювання. Вони належать до цивільних майнових відносин, оскільки мають товарно-грошовий еквівалентно-відплатний характер [22].

Підставою виникнення цивільних правовідносин за участю споживачів у більшості випадків виступає цивільно-правовий договір. В залежності від предмету договору, учасником якого вважається споживач, останній може виступати як замовник, покупець, пасажир, поклажодавець тощо, а предметом договору можуть бути товари, роботи та послуги.

Попередній аналіз норм, що регулюють споживчі відносини засвідчує, що у них можуть брати участь лише певні суб'єкти (учасники) цивільних правовідносин, які, за загальним правилом, є договірними. Як відомо, поняття "споживач" у його відповідному значенні вперше знайшло адекватне законодавче закріплення у Законі України "Про захист прав споживачів", у якому було також окреслено коло учасників споживчих правовідносин. Так, у преамбулі цього Закону (в редакції 2005 р.) записано, що ним регулюються відносини між споживачами товарів, робіт, послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності.

За цим Законом (в редакції 2005 р.) відповідно до п. 22 ст. 1 споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.

Наступним елементом споживчих правовідносин є їх об'єкти, до яких можуть бути віднесені не усі об'єкти цивільних прав, визначені в ст. 177 ЦК України, згідно з якою об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. В законодавстві відсутній перелік об'єктів споживчих правовідносин. Однак виходячи з тих конкретних договорів, з яких виникають ці правовідносини, можна стверджувати, що їх об'єктами, як правило, є матеріальні блага, певні послуги. Певні обмеження в обігу за споживчими договорами можуть стосуватися об'єктів нерухомості, зокрема, виробничого призначення, особистих немайнових благ тощо.

Характерною ознакою правовідносин за участю споживачів є нерівне положення суб'єктів, наявність „сильної” і „слабкої” сторони: з одного боку виступають підприємці, що володіють не лише капіталом, а й певним обсягом необхідних фахових знань про свій товар (послугу), а з іншого - індивідуальний споживач (фізична особа), який змушений довіряти наданій інформації про товар або послугу. Проте традиційне договірне право не надає звичайному споживачу ефективних способів захисту його інтересів у відносинах з виробниками, продавцями та підприємствами, що надають послуги, оскільки воно базується на принципах рівності сторін, свободи договору. Відтак виникає потреба у формуванні спеціального споживчого законодавства [23].

Споживче законодавство (для зручності таку умовну назву можна дати нормативно-правовим актам, що регулюють відносини за участю споживачів) доцільно поділяти на дві групи нормативних актів. Перша група законодавчих актів регулює відносини, в яких споживач виступає як безпосередній учасник. Її складають нормативні акти, що закріплюють основні права споживачів, акти, що регулюють відносини, засновані на цивільних договорах (роздрібної купівлі-продажу, прокату, побутового підряду тощо). Вони визначають порядок укладення таких договорів, права та обов'язки сторін, порядок виконання та правові наслідки невиконання або неналежного виконання цих договорів.

У відносинах, що регулюються другою групою нормативних актів, конкретний споживач не приймає безпосередньої участі. До неї належать акти, що регламентують діяльність державних органів і передбачають основні вимоги стосовно товарів, робіт, послуг та спрямовані на забезпечення безпеки життя, здоров'я споживачів тощо.

Основною підставою виникнення споживчих зобов'язань слугують двосторонні правочини-договори.

В цивілістичній літературі і в деяких нормативно-правових актах досить часто усі споживчі договори називають договорами про надання послуг (споживчих послуг). Це суперечить засадам договірного права та законодавчо визначеній системі цивільних договорів. Правова природа споживчих договорів є різною, і власне договори про надання споживчих послуг складають лише їх певну частину, відтак іменувати усі споживчі договори договорами про послуги можна лише умовно - для зручності, при цьому слід враховувати їх різну правову природу [22].

Споживчим договором, на який розповсюджується законодавство про захист прав споживачів має вважатися правочин, за яким продавець, виготівник, виконавець, що є підприємцем, реалізує товар, роботи, послуги споживачеві - фізичній особі, яка придбаває, набуває, замовляє, використовує (має намір це зробити) товар, роботи, послуги для особистих культурно-побутових сімейних, домашніх та інших особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням професійних обов'язків найманого працівника [22].

Вищенаведені ознаки споживчого договору дозволяють виявити низку конкретних договорів, яким притаманні такі ознаки і які врешті утворюють систему споживчих договорів, основними серед яких є наступні: роздрібна купівля-продаж; договори побутового прокату; договори побутового підряду; договори про надання споживчих послуг (транспортних, зберігальних, фінансових, культурно-концертних, туристичних, ритуальних та ін.).

1.3 Зміст суб'єктивних прав споживачів та їх нормативно-правове забезпечення

Споживачі як суб'єкти цивільних прав можуть вступати в договірні правовідносини, тим самим реалізуючи свою правосуб'єктність. Вступаючи у правовідносини споживчого характеру, вони набувають відповідні суб'єктивні цивільні права і обов'язки, які становлять зміст як загального, так і споживчого цивільного правовідношення.

Специфіка суб'єктивного споживчого права проявляється у наступних його елементах:

1) спосіб (вид, міра) дозволеної поведінки уповноваженої особи (наприклад, покупця в договорі роздрібної купівлі-продажу);

2) право вимагати від інших зобов'язаних учасників правовідношення такої поведінки, яка забезпечує виконання цих вимог;

3) право вимагати застосування відповідних способів державного примусу до зобов'язаних осіб.

З метою забезпечення цивільних прав споживачів у державних стандартах встановлюються і зазначаються у сертифікатах відповідності обов'язкові вимоги щодо безпечності товарів (робіт, послуг). Ці вимоги покликані сприяти охороні суб'єктивних прав споживачів.

За змістом п. 1 ст. 14 Закону України “Про захист прав споживачів” існують два види норм: 1) регулятивно-охоронного характеру, які встановлюють організаційно-технічні вимоги щодо якості товару (наслідків робіт) і які є заходами превентивного упередження та недопущення порушення прав споживачів;

2) адміністративно-захисного характеру, які встановлюють способи захисту, що полягають у праві державних органів застосовувати адміністративні санкції, спрямовані на припинення порушення споживчого законодавства.

Відповідні норми, що визначають охорону прав споживачів стосовно безпечності товарів (робіт, послуг), пропонується поділити на дві групи:

- норми, що регламентують недопущення надходження в цивільний оборот товарів (робіт, послуг), які можуть спричинити шкоду споживачам;

- норми, що регламентують усунення наслідків спричинення шкоди споживачам послугами, які їм надаються.

РОЗДІЛ 2. МЕХАНІЗМ ЗАХИСТУ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ СПОЖИВАЧІВ

2.1 Загальна характеристика механізму захисту прав споживачів

Правова категорія „механізм захисту прав та інтересів” тісно пов'язана з категорією „механізм правового регулювання” і є її складовою частиною, елементом.

Взаємозв'язок механізму захисту цивільних прав і механізму правового регулювання ґрунтується на визначенні захисту цивільних прав в якості складового елементу механізму правового регулювання.

Під механізмом правового регулювання споживчих відносин необхідно розуміти відповідну сукупність правового впливу, зокрема, загальних і спеціальних норм цивільного законодавства, а також методів, способів та принципів цивільного права на формування споживчого правовідношення, на формування та реалізацію прав та обов'язків його суб'єктів, а також на захист їх прав та інтересів [22].

Складовими елементами механізму правового регулювання споживчих відносин, як і будь-яких інших цивільних відносин, таким чином є:

а) правові норми, що визначають специфіку правового впливу на цивільні відносини за участю споживачів;

б) виникнення споживчого зобов'язального правовідношення щодо цивільних споживчих благ непідприємницького призначення на підставі певних договорів публічно-правового характеру між суб'єктом підприємництва та отримувачем цих благ - фізичною особою-споживачем;

в) акти реалізації сторонами споживчого договору своїх прав та обов'язків у формі окремих правочинів чи інших дій, спрямованих на виконання договору;

г) акти реалізації споживачем способів захисту у разі порушення його цивільних прав та охоронюваних інтересів та акти, вчинювані судами чи іншими юрисдикційними органами шляхом примусового застосування мір захисту, у тому числі мір відповідальності до порушника.

Крім того, на думку деяких цивілістів, право на захист є реальною правовою можливістю, яка з'являється у разі правопорушення і реалізується у межах охоронного цивільного правовідношення [1].

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, зазначено у ч.1 ст.15 ЦК України, а спосіб такого захисту залежить від характеру порушеного суб'єктивного права.

Суб'єктивні права споживачів характеризуються досить детальною законодавчою регламентацією, що здійснюється за допомогою імперативних норм, незважаючи на договірні підстави їх виникнення. Правам споживачів кореспондують обов'язки їх контрагентів - суб'єктів підприємницької діяльності (суб'єктів господарювання), обсяг яких чітко окреслений законом. Їх невиконання є підставою для застосування споживачами необхідних механізмів захисту. Як справедливо зазначає В.В.Богдан, "організація захисту прав споживачів побудована на принципах цивільного права. Проте внаслідок правової нерівності учасників споживчого ринку регулювання відносин ...вона здійснюється в основному за допомогою імперативних норм, які забезпечують пріоритет споживача”[2]. Це стосується всіх відносин за участю споживачів, у тому числі і у сфері надання послуг.

Відтак, можна зробити висновок про наявність особливостей механізму захисту прав споживачів, порівняно з іншими суб'єктами цивільного права, завдяки забезпеченню додаткових гарантій їх захисту з боку держави і встановленню додаткових обов'язків для їх контрагентів - суб'єктів підприємницької діяльності (суб'єктів господарювання).

Механізм захисту цивільних прав і, зокрема, прав споживачів складається з певних елементів.

Так, А.П.Вершинін розглядає „засоби”, „форми” і „способи” захисту прав як „окремі дії, спрямовані на захист прав, тобто різні елементи (або частини) діяльності із захисту суб'єктивних прав”[3].

Отже, з врахуванням викладених позицій, можна встановити наступне співвідношення понять: форма захисту, порядок захисту та спосіб захисту.

Форма захисту передбачає відновлення порушеного права через вжиття особою, право якої порушене, активних дій до особи-порушника шляхом звернення за захистом до відповідних державних органів (юрисдикційна форма) або самостійно (позаюрисдикційна форма). Відповідно всі форми захисту можна поділити на судову та позасудову. За чинним законодавством захист прав споживачів може здійснюватися як в судовій, так і в позасудовій формах.

Порядок захисту залежить від обраного виду органів захисту, відтак він проявляється у процедурі та умовах звернення до цих органів для застосування способів захисту, передбачених цивільним, адміністративним, кримінальним та іншими галузями права. Так, відповідно до ст. ст. 15, 16 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на захист свого інтересу, яке вона може реалізувати шляхом звернення до суду. Порядок такого звернення визначається Цивільним процесуальним кодексом України, яким передбачається наказне, позовне та окреме провадження. Виходячи з правової природи спорів за позовом споживачів про захист порушених майнових прав, можна дійти висновку, що споживач повинен пред'явити позов шляхом подання заяви до суду першої інстанції (ст. 118 ЦПК України) [3]. Відповідно до п. 10 ст. 26 та п. 6 ст. 28 ЗУ "Про захист прав споживачів" з таким позовом можуть звертатися також визначені цим Законом органи влади.

Однак Законом не визначено порядок звернення споживачів за захистом своїх порушених прав до органів влади. Тут очевидно має застосовуватися загальноприйнятий порядок, тобто подання споживачем відповідної заяви, скарги тощо. Власне ЗУ "Про захист прав споживачів" (ст. 30) надає споживачам право подавати скарги на рішення органів виконавчої влади, що здійснюють захист прав споживачів, їх службових осіб.

Перелік органів, що можуть здійснювати захист прав споживачів передбачено в ст. 5 Закону України "Про захист прав споживачів", згідно з якою ними є: спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи і установи, що здійснюють державний санітарно-епідеміологічний нагляд, інші органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування згідно з законодавством, а також суди.

Така структурна побудова переліку органів, покликаних захищати права споживача викликає заперечення, адже відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються насамперед судом. У наведеному ж переліку суд зазначений на останньому місці, чим безпідставно принижена роль суду у механізмі захисту прав споживачів. Безумовно суд у ст. 5 ЗУ "Про захист прав споживачів" має бути визнаний основним юрисдикційним органом захисту прав споживачів. Власне так зроблено в ЦК України, в якому у ст. 16 насамперед передбачено захист цивільних прав та інтересів судом, а в наступних статтях (17, 18, 21) визначаються інші органи захисту цивільних прав та інтересів. За таким же принципом має бути побудований перелік органів захисту прав споживачів.

Спосіб захисту - це обраний особою-споживачем, право якої порушене, конкретний вид вимог, з яким споживач може звернутися до уповноваженого органу для їх примусового задоволення, спрямованих на відновлення порушеного права або конкретний вид самостійних дій, спрямованих на захист порушеного права.

Загально-цивілістичні способи захисту цивільних прав та інтересів, складовою частиною яких є права та інтереси споживачів, визначені в ст. 16 ЦК України (в ст. 6 ЦК УРСР щодо цих відносин вживався термін "засоби"). За цією статтею такими способами можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

В принципі перераховані загально-цивілістичні способи захисту порушених прав та інтересів можуть застосовуватися також в споживчих правовідносинах, але з можливими особливостями. Необхідно при цьому враховувати, що зазначений перелік способів захисту цивільних прав та інтересів не є вичерпним, адже в тій же ст. 16 ЦК міститься застереження про те, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Такі способи умовно можна назвати інституційними та спеціальними. Інституційні способи містяться в нормах окремих договірних правових інститутів ЦК, а спеціальні - в Законі України "Про захист прав споживачів", інших актах законодавства [15].

Наприклад, згідно з ч. 4 ст. 633 ЦК у разі необґрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору, він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою, а в ч. 6 цієї ж статті встановлені додаткові підстави нікчемності публічного договору. Передбачені вони в ст. 708 ЦК, яка визначає права покупця у разі продажу йому товару неналежної якості. Однак найбільше спеціальних способів захисту зафіксовано в ЗУ "Про захист прав споживачів". Зокрема, в ст. 8 визначаються особливості реалізації прав споживача у разі придбання ним товару неналежної якості, ст. 10 визначає особливості реалізації прав споживача у разі порушення умов договору про виконання робіт (надання послуг), ст. 11 визначає специфіку реалізації прав споживача в разі придбання ним продукції у споживчий кредит, ст. 12 визначає специфіку реалізації прав споживача в разі укладення договору поза торговельними або офісними приміщеннями, ст. 13 визначає специфіку реалізації прав споживача у разі укладення договору на відстані, статті 13 і 14 встановлюють посилені гарантії забезпечення права споживача на безпеку продукції (товарів, наслідки робіт) та на інформацію, ст. 16 визначає специфіку застосування майнової відповідальності за шкоду, завдану дефектною продукцією або продукцією неналежної якості, ст. 17 визначає специфіку реалізації прав споживача у сфері торговельного та інших видів обслуговування, ст. 18 встановлює перелік додаткових підстав визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача, ст. 23 визначає специфіку відповідальності за порушення законодавства про захист прав споживачів, статті 24-25 визначають специфіку способів захисту прав споживачів громадськими організаціями споживачів, статті 26-28 визначають специфіку захисту прав споживачів органами влади адміністративними способами.

Особливого розвитку в ЗУ "Про захист прав споживачів" отримала система підстав визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача (ст. 18). Так, відповідно до ст. 18 Закону продавцю, виробнику, виконавцю забороняється включати у договори із споживачем несправедливі умови, закладені всупереч принципу добросовісності, внаслідок чого виникає істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. У цій статті передбачено 16 видів несправедливих умов. Якщо положення договору визнано несправедливим, то вони можуть бути змінені або визнані недійсними на вимогу споживача.

Крім того, статтею 19 Закону передбачено десятки видів нечесної підприємницької практики, яка має прояви недобросовісної конкуренції або ознаки діяльності, що вводить в оману споживача або є агресивною. При цьому наведені переліки видів нечесної підприємницької практики не є вичерпним. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Звичайно положення статей 18, 19 Закону в редакції 2005 р., як і багато інших положень Закону, спрямовані на підвищення захисту прав споживачів. Водночас варто відзначити односторонній характер вимог Закону, спрямований виключно на встановлення в багатьох випадках надмірно завищених вимог до продавців, виробників, виконавців і відсутністю будь-яких вимог щодо обов'язків споживача, що фактично повністю ліквідує дію принципу свободи договору. Наприклад, сумнівним є положення п. 3 ст. 16 Закону про те, що несправедливою є умова договору про "встановлення жорстких обов'язків споживача".

Все наведене свідчить про те, що спеціальні способи настільки різноманітні, що певною мірою превалюють над загально-цивілістичними.

Проведений попередній загальний аналіз окремих елементів механізму захисту прав споживачів дозволяє визначити його поняття як сукупність закріплених у законодавстві регуляторів впливу, які визначають:

а) права споживачів на звернення за захистом своїх порушених споживчих прав до суду, до громадських організацій споживачів, до органів виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та органів місцевого самоврядування;

б) процедуру та умови звернення за захистом до юрисдикційних органів;

в) види способів захисту прав споживачів (загально-цивілістичні, інституційні та спеціальні) [22].

Слід зазначити, що існує певна проблема у встановленні форми захисту прав споживачів. При порушенні прав споживачів, зокрема, у сфері надання послуг, завжди виникає питання стосовно вибору форми захисту і порядку захисту. Так, споживач може звернутися за захистом порушеного права до суду, в інші уповноважені державні органи та органи місцевого самоврядування (ст. ст. 3, 22, 26, 27 Закону України „Про захист прав споживачів”, ст.16 ЦК України), тобто захистити свої права в судовому або адміністративному порядку. Крім того споживачам надається можливість об'єднуватися у громадські організації споживачів (об'єднання споживачів) (ст.ст. 4, 24, 25 Закону України „Про захист прав споживачів”), які здійснюють свою діяльність на підставі Закону України „Про об'єднання громадян” і мають право представляти і захищати інтереси споживачів в органах державної виконавчої влади і управління та місцевого самоврядування відповідно до законодавства, звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника, виконавця протиправними відносно невизначеного кола осіб і припинення цих дій, вживати інших заходів у зв'язку з порушенням прав споживачів (ст. 25 Закону України „Про захист прав споживачів”). Споживачі, як інші суб'єкти цивільних відносин, вправі здійснювати самозахист своїх прав на підставі ст.19 ЦК України, що містить норми загальної дії.

Відтак, згідно з чинним законодавством споживач вправі звернутися до суду самостійно, або через відповідні органи, або здійснити самозахист порушеного права.

Проте, у законодавстві, що регламентує захист прав споживачів існують деякі суперечливі моменти стосовно порядку захисту прав споживачів. Це зумовлено, насамперед, тим, що Закон України „Про захист прав споживачів” встановлює додаткові можливості реалізації права на захист для даної категорії осіб, порівняно з відповідними нормами ЦК України.

Як свідчить практика, продавці товарів, виконавці робіт (послуг) не завжди задовольняють претензії споживачів у добровільному порядку. У зв'язку з цим споживачі вимушені звертатися до спеціалізованих органів, органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та громадських організацій, які інколи можуть оперативно вплинути на порушника [27].

Слід зазначити, що законодавством передбачаються наступні органи та організації, які здійснюють захист прав споживачів:

1) спеціалізовані органи:

- спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів Ї це Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики та його територіальні органи;

- територіальні органи. Територіальними органами Державного комітету вважаються обласні, Головне Київське та Севастопольське міські управління у справах захисту прав споживачів.

2) органи місцевого самоврядування (ст. ст. 5, 28 Закону України „Про захист прав споживачів”). Їх повноваження встановлені Законом України „Про місцеве самоврядування”; Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Спеціальні повноваження органів місцевого самоврядування визначені у ст. 28 Закону України „Про захист прав споживачів”;

- місцеві державні адміністрації (ст. 5 Закону України „Про захист прав споживачів”).

3) інші органи виконавчої влади у межах своєї компетенції, визначеної діючим законодавством (ст. 5) Закону України „Про захист прав споживачів”.

До них можна віднести: 1) Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення. Одним з основних завдань Антимонопольного комітету згідно ст.3 Закону України „Про Антимонопольний комітет України” є захист споживачів від недобросовісної конкуренції, визначення якої міститься у Законі України „Про захист від недобросовісної конкуренції”[7]; 2) Міністерство охорони здоров'я та його спеціалізовані органи, зокрема - Державна санітарно-епідеміологічна служба Міністерства охорони здоров'я; 3) Міністерство аграрної політики; Державний департамент ветеринарної медицини тощо; 4) Міністерство транспорту України - у межах своєї компетенції забезпечує захист прав громадян під час їх транспортного обслуговування;

4) громадські організації (об'єднання споживачів). В Україні відповідно до Закону України „Про захист прав споживачів” (ст. ст. 24, 25) створено систему та організаційно-правові засади діяльності недержавних організацій у сфері забезпечення захисту споживачів. Вони діють на підставі Законів України „Про об'єднання громадян”, „Про захист прав споживачів” та власних статутів. Наприклад, згідно цих нормативних актів діє Українська Асоціація споживачів (УАС), яка була зареєстрована у Міністерстві юстиції у 1989 році. Філії цієї організації існують у всіх обласних центрах України. Організація здійснює експертизу товарів, консультує громадян про їх права, здійснює захист споживачів у судовому порядку.

У Законі України „Про захист прав споживачів” та спеціальних законах передбачені повноваження зазначених суб'єктів у сфері захисту прав споживачів при правопорушенні.

Аналізуючи ці положення, можна дійти висновку, що здійснення захисту споживачів зазначеними органами та організаціями може бути як безпосереднім, так і опосередкованим, зокрема, сприянням у захисті як щодо конкретного споживача, так і щодо невизначеного кола споживачів.

захист право споживач україна

2.2 Способи реалізації права споживачів на захист

Реалізація споживачами своїх прав на захист може здійснюватися шляхом вчинення ними дій, передбачених законом або договором, спрямованих на усунення порушення та його наслідків.

Порушення суб'єктивних прав споживачів у сфері надання послуг є підставою реалізації суб'єктивного права на захист. Здійснення права на захист цивільного права та інтересу залежить від вільного вибору особи, право якої порушено. Від вільного вибору особи, характеру порушеного права і безпосередньо характеру правопорушення залежить застосування конкретних окремих дій, спрямованих на захист. Завершальний етап захисту порушеного права втілюється у застосуванні конкретного способу захисту цивільного права та інтересу.

Перелік способів захисту цивільних прав та інтересів судом, який не є вичерпним, надається у ст.16 ЦК України. Проте законодавче визначення способу захисту цивільних прав та інтересів відсутнє. Існують доктринальні визначення вказаної правової категорії, які містять суперечливі моменти, у тому числі і щодо застосування авторами різної термінології як "способи захисту", "міри захисту", "засоби захисту", "міри відповідальності" та ін. Вживаються вони досить часто у тотожному значенні, але це, на думку окремих вчених не завжди є виправданим, адже вони можуть мати також різний правовий зміст [22]. До речі, в ЦК УРСР (ст. 6) вживався термін "засоби захисту цивільних прав", що також необхідно враховувати в оцінці наукових досліджень даної проблеми.

В статтях ЦК, що регулюють договірні зобов'язання, законодавець взагалі не вживає термін "способи захисту", а надав перевагу поняттям "правові наслідки порушення зобов'язання" (ст. ст. 611, 616, 620), "правові наслідки" передання товару неналежної якості (ст. 678), "відповідальність підрядника за неналежну якість роботи" (ст. 858), "майнова відповідальність за шкоду, завдану дефектною продукцією або продукцією неналежної якості” (ст. 16 ЗУ "Про захист прав споживачів"). У зв'язку з цим і постає питання про зміст цих та інших понять, оскільки від тлумачення їх змісту може залежати обрання споживачем того чи іншого способу реалізації права на захист.

В літературі висловлені наступні точки зору, згідно яким способи захисту характеризуються як:

· засоби захисту;

· інструментарій засобів захисту;

· види можливого впливу на зобов'язану особу;

· матеріально-правові міри;

· матеріально правові та процесуально-правові міри.

Ми притримуємося думки Осетинської Г.А., що способи захисту є водночас і санкціями, і мірами захисту, але лише окремі з них (відшкодування збитків, стягнення неустойки тощо) є мірами (санкціями) цивільно-правової відповідальності.

Слід зазначити, що зміст кожного з наведених у ст.16 ЦК України способів захисту цивільних прав та інтересів, розкривається у нормах, присвячених захисту конкретного суб'єктивного права, зокрема у нормах споживчого законодавства.

Однією з істотних умов договору про надання послуг слід вважати строк виконання послуги. Згідно ст.905 ЦК України „строк договору про надання послуг встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативними актами”. Слід зазначити, що Закон України „Про захист прав споживачів” не конкретизує такий обов'язок контрагентів споживача, хоча загальне правило щодо строків надання послуг, безумовно, на думку Осетинської повинно бути відображене в даному нормативному акті, оскільки він встановлює негативні наслідки порушення цієї умови. Певні правила, які встановлюють обов'язок надання послуг у строк, передбачені в інших нормативних актах.

Так, згідно із абз. 16. ст.24 Закону України „Про туризм”, суб'єкти туристичної діяльності зобов'язані надавати туристичні послуги в обсягах та в терміни, обумовлені договором.

Проте у Законі України „Про автомобільний траспорт” від 05.04.2001 року не вказується на таку істотну умову договору (ст.52 Закону), як строк надання послуг з перевезень вказаним видом транспорту, хоча даний нормативний акт регламентує всі види автомобільних перевезень, в тому числі туристичні, перевезення таксі тощо. В усіх випадках строк має бути істотною умовою даного виду договору.

Відтак, кожен з нормативних актів, що регламентують права та обов'язки сторін по-різному вирішують питання щодо строків надання послуги.

При порушенні виконавцем строків надання послуги споживач має право застосовувати відповідний спосіб захисту свого суб'єктивного права, передбачений статтею 10 Закону України „Про захист прав споживачів”. Так, в разі прострочення виконання Закон встановлює два варіанта поведінки споживача: по-перше, споживач може продовжити свої відносини з виконавцем, і, в такому разі, правовідношення не буде припинено; по-друге, припинити правовідношення з приводу надання даної послуги. Безумовно, що у вказаних двох видів наслідків є різні підстави.

Якщо під час надання послуг стане очевидним, що вони не будуть виконані відповідно до умов договору, споживач має право призначити виконавцю відповідний строк для усунення недоліків, зазначено у п.2 ст.10 Закону „Про захист прав споживачів”. Тобто, при вказаному порушенні, споживачу надається можливість не припиняти правовідношення, а продовжити його, призначивши додатковий строк для виконання зобов'язання.

Отже, способами (мірами) захисту при порушенні строку надання послуг будуть зміна або припинення правовідношення в залежності від характеру правопорушення, які не звільняють споживача від можливості застосування мір відповідальності у вигляді відшкодування збитків, сплати неустойки.

Споживач, який уклав договір з надання послуг, має право на захист у випадку виявлення недоліків у наданій послузі. Слід зазначити, що наслідки порушення вимог стосовно якості товарів, виконаних робіт (наданих послуг) і прав, що надаються споживачу у разі виявлення недоліків у наданій послузі, є схожими на ті наслідки, що відбуваються у разі продажу товарів з недоліками.

Якість послуги визначається нормативними документами із стандартизації, у яких міститься сукупність споживчих властивостей, закріплених у вигляді показників якості. Якість послуги має відповідати умовам договору і інформації, що надається виконавцем (ст.12 Закону України „Про захист прав споживачів”). Отже, мінімальні вимоги стосовно якості та безпеки послуги підтверджують відповідні нормативні документи із стандартизації, а додаткові вимоги обумовлюються сторонами у договорі [8].

Виявити недоліки наданої послуги можна лише в процесі її надання, оскільки послуга не має матеріального результату. Такою є традиційна точка зору. У зв'язку з цим, не можна у даному випадку застосовувати положення, які регламентують строки виявлення недоліків, оскільки вони відносяться до договорів з виконання робіт. Як зазначається в правовій літературі, до послуг, що мають матеріальний результат (наприклад, інформаційні послуги), можуть застосовуватися тільки загальні строки виявлення недоліків, а не гарантійні, оскільки споживчі властивості подібних послуг є цінними на даний момент, а не упродовж тривалого часу. Проте деякі види медичних послуг, хоча і не мають результату, але впливають на організм людини не тільки під час надання послуги. Сюди можна віднести і наслідки вживання певних медичних препаратів, і проведення певних процедур, операцій. Такі види медичних послуг, як стоматологічні, завжди надають можливість пацієнту зіткнутися з неякісністю послуги через певний термін. Можна зробити висновок, що не всі види послуг так категорично вимагають виявлення недоліків під час їх надання. Отже, для певних видів медичних послуг має надаватися гарантійний строк, іноді це може бути строк, встановлений договором [22].

У разі виявлення недоліку у послузі, споживачу надається право використати одну з наданих у п.3 Закону України „Про захист прав споживачів” можливостей стосовно захисту належного йому суб'єктивного права на якість послуг, що надаються.

Споживач за своїм вибором вправі вимагати безоплатного усунення недоліку наданої послуги. Виконавець, при цьому, зобов'язаний усунути недоліки безоплатно, тобто за свій рахунок, без будь-яких додаткових витрат з боку споживача.

Неналежне виконання зобов'язання з надання послуги споживачу, що містить порушення якісних вимог щодо предмету виконання, у разі застосування такої санкції (у широкому розумінні) як безоплатне усунення недоліку має своїм наслідком застосування до боржника міри захисту, а не міри відповідальності. У даному випадку боржник виконує те, що повинен був виконати, а додаткових майнових обтяжень на нього не покладається. Цей вид способу захисту є близьким до виконання зобов'язання в натурі, що передбачено ст.16 ЦК України. Проте, на думку окремих вчених, усунення недоліків не є виконанням обов'язку в натурі, оскільки певний обов'язок з надання послуги є вже виконаним.

Наступною, передбаченою Законом „Про захист прав споживачів” санкцією за недоліки у наданій послузі, є відповідне зменшення ціни виконаної роботи.

Оплатний договір про надання послуг містить таку істотну умову, як ціна договору. Зменшення чи збільшення ціни договору можливе лише за згодою сторін. Детально умови і порядок зміни умов договору регламентує ст.652 ЦК України, якщо не відбувається порушення сторонами вимог належного виконання договірного зобов'язання. Зміна ціни при порушенні договору з надання послуг відносно якості є санкцією, і ціна має бути зменшена. Тобто відбувається зміна правовідношення в односторонньому порядку і до боржника застосовується міра захисту порушеного права.

У даному випадку певні втрати відбувалися як з боку споживача, оскільки він не отримав якісної послуги, на яку розраховував, так і з боку виконавця, що зазнав певних майнових втрат після виконання зобов'язання.

Проте, тут по-перше відбувається взаємне зарахування втрат, по-друге, виконавець, який не надає якісної послуги, що відповідає зазначеній у договорі ціні, приховує отриманий від цього прибуток і повинен його повернути. Це означає, що додаткових матеріальних обтяжень і витрат даний спосіб захисту прав споживача на боржника не покладає, а значить є мірою захисту, а не мірою відповідальності.

2.3 Правові наслідки порушення прав споживачів

У цивілістичній науці загальновизнано, що фактичною правовою підставою цивільної відповідальності, за загальним правилом, слугує склад цивільного правопорушення, складовими умовами якого є: протиправність поведінки особи, шкода як результат протиправної поведінки, причинний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою, вина заподіювача шкоди. Перераховані умови прямо чи опосередковано закріплені, зокрема, в статтях 610, 611, 614 ЦК. За загальним правилом, відповідальність наступає за наявності усіх чотирьох умов, якщо інше не передбачено договором або законом.

У споживчому законодавстві відсутня норма, яка б містила загальне правило про поширення загально цивілістичних положень про відповідальність за порушення умов споживчих договорів. Однак, оскільки споживчі правовідносини за своєю правовою природою є цивільними, то й відповідальність за порушення умов споживчих договорів має базуватися на загально-цивілістичній концепції відповідальності, за наявності в діях порушника умов цивільного правопорушення, якщо інше не передбачено договором або законом, зокрема, ЗУ "Про захист прав споживачів". Так, за ст. 614 ЦК особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини, якщо інше не встановлено договором або законом. У споживчому законодавстві ці питання однозначного вирішення не знайшли, за окремими винятками. Один із таких винятків передбачений статтею 1209 ЦК, згідно з якою продавець, виготовлювач товару, виконавець робіт (послуг) зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану фізичній або юридичній особі внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), також недостовірної або недостатньої інформації про них незалежно від їх вини та факту перебування потерпілого у договірних відносинах з продавцями, виготовлювачами товару та виконавцями робіт(послуг). Ці особи звільняються від відшкодування шкоди, якщо вони доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або порушення потерпілим правил користування або зберігання товару (результатів робіт, послуг). У зв'язку з цим певного коригування вимагає ст. 16 ЗУ "Про захист прав споживачів", оскільки в ній не передбачене пряме застереження про обов'язок продавця, виготовлювача товару, виконавця робіт (послуг) відшкодовувати потерпілим споживачам завдану їм "дефектною продукцією" шкоду незалежно від їхньої вини, як це передбачено в ст. 1209 ЦК.

Враховуючи те, що споживче законодавство покликане встановлювати підвищені гарантії захисту прав споживачів, вважаємо, що продавець, виробник мають нести відповідальність також за незастережені недоліки товару незалежно від вини, за винятком випадків, коли ці недоліки виникли з вини самого покупця або внаслідок дії непереборної сили. Відповідно висловлене положення було б доцільно закріпити в ст. 8 ЗУ "Про захист прав споживачів". Подібне застереження було б доречним також у схожій ситуації у разі порушення умов договору про виконання робіт (надання послуг), оскільки і в п. 6 ст. 10 ЗУ "Про захист прав споживачів" безпосередньо не утверджується принцип відповідальності незалежно від вини, що не відповідає вимогам ст. 906 ЦК.