Адміністративне судочинство

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Судова система в Україні на початку ХІХ ст

2. Запровадження адміністративної юстиції на Україні в дорадянський період

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

На сьогоднішній день проблеми, що стосуються становлення і розвитку адміністративно-процесуального права, адмініст­ративного процесу, адміністративного судочинства як складової адміністративного процесу є предметом активних дискусій, особливо сьогодні, коли на порядку денному стоїть питання щодо створення адміністративних судів. У зв'язку з цим необхідно вирішити ряд організаційних питань з приводу розгляду спорів між органами публічної влади і громадянами. Таким чином, актуальність даної теми очевидна.

Український шлях становлення адміністративної юстиції виявився довшим, аніж у середньому по Європі. І це попри те, що основні підвалини закладалися ще в той далекий час, коли наша держава перебувала у складі Російської імперії.

Історія української адміністративної юстиції бере свій початок з ХVI-ХVII ст. (відразу ж після Переяславської Ради). Саме у цей час в Московській державі з перервами в діяльності функціонував Чолобитний наказ - найважливіша урядова установа в системі московського державного управління.

Протягом XVIII-XIX ст. з'являються нові елементи адміністративної юстиції, що знаходять свій розвиток у “нагляді”, який представляли Сенат і прокуратура - органи, що приймали скарги на урядовців і здійснювали контроль за їх діяльністю. Уже на початку 60-х років ХІХ ст. деякі з членів Державної Думи остаточно доходять висновку, що в країні “відчувається нестача в таких місцевих установах, які могли б правильно, неупереджено і без уповільнення вирішувати спори, які виникають у справах управління”. І вже через десять років у державі функціонувало по одній такій установі в кожній губернії.

При цьому функції найвищого органу адміністративної юстиції належали Сенату. У цьому випадку важливу роль в Сенаті відігравав його Перший департамент, оскільки саме він відав адміністративними судовими справами, тобто, по-перше, розглядав скарги між громадянами і владою, а по-друге, вирішував суперечки органів влади між собою. Загалом до Сенату подавалися скарги на ухвали фінансових органів, на неправильне залучення окремих осіб до відбування державних повинностей, скарги державних службовців на позбавлення їх пенсії, на низьку заробітну платню тощо. Крім того, Перший департамент Сенату був судовою апеляційною інстанцією щодо рішень, що приймалися адміністративними колегіями губернських судів.

Адміністративні суди є важливими гарантами захисту прав і свобод людини і громадянина та юридичних осіб, а становлення адміністративної юстиції має тісний зв'язок з процесами демократизації суспільства.

Адміністративні суди є правозахисними органами за своєю природою, що і обумовило їх головне завдання, а саме: захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

У вітчизняній історії становлення і розвиток адміністративних судів відбувались поступово по мірі демократизації суспільства і створення належних умов соціально-політичного і правового характеру та здійснювались поетапно.

1. Судова система в Україні на початку ХІХ ст.

Судова система в Україні в цей період не була одноманітною. Суд перебував під владою чиновників-дворян. Давня судова система зазнала певних змін - було ліквідовано проміжну, другу судову інстанцію - верхній земський суд для дворян, губернський магістрат для міщан, верхню розправу для вільних селян. У місцях компактного проживання іноземних переселенців до 1864 р. діяли особливі національні суди, зокрема у Маріуполі діяв грецький суд. До судової системи в Україні входили і селянські суди, які розглядали дрібні цивільні і кримінальні справи за звичаєвим правом. У 1828-1829 рр. судочинство в Україні було переведено на російську мову. Управління судами здійснювало Міністерство юстиції, що зміцнювало зв`язки суду і адміністрації.

У Слобідсько-Українській, Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях судова система була приведена у відповідність до судової системи корінних губерній Центральної Росії. Судами першої інстанції були станові суди: у повітах - земські суди для дворян і селян, у містах - магістрати і ратуші для купців і міщан; другою інстанцією - губернські суди, які складались з палати кримінального і палати цивільного суду. Крім того, у губерніях діяли совісні суди - для розгляду справ про злочини божевільних і неповнолітніх, та надвірні суди - розглядали кримінальні і цивільні справи осіб, щодо яких було складно визначити станову приналежність (різночинці), та чиновників і військовослужбовців, які тимчасово перебували у цій місцевості у справах служби; а в Одесі (як і в Росії) у 1808 р. було створено комерційний суд[3, с. 156].

У правобережних (Київській, Волинській і Подільській) губерніях судову систему очолював як апеляційна інстанція Головний суд, який складався з двох департаментів - цивільних і кримінальних справ. Його компетенція була аналогічною компетенції палат кримінального і цивільного суду інших губерній, а крім того, внаслідок відсутності на Правобережжі совісних судів, їм були підсудні справи про злочини малолітніх і божевільних, які після їх розгляду у Головному суді в обов`язковому порядку передавались у 5-ий департамент Сенату; а також справи, які перебували у віданні надвірних судів Волинської і Подільської губерній до їх ліквідації у 1802 р. На вироки і рішення Головного суду апеляція і скарги подавались до Сенату. Судами першої інстанції були: повітові суди - станові суди для дворян і селян, магістрати і ратуші - станові суди у містах, та підкоморські суди - станові суди у межових спорах. Виконання судових вироків відповідно до Литовського статуту 1588 р.проводили у повітах повітові, а в містах - міські суди, а у 1812 р. був уведений єдиний у всій Російській імперії порядок виконання судових вироків - воно передавалось у містах міській поліції, а у повітах нижнім земським судам.

Судова система Лівобережної України була подібна до правобережної - вищою судовою інстанцією був Генеральний суд, причому старшому з генеральних суддів доручалось за відсутності губернатора і віце-губернатора тимчасове управління губернією. Генеральний суд складався з 2 департаментів (цивільних і кримінальних справ), до кожного з яких входили генеральний суддя і два радники, призначені урядом, і п'ять засідателів, обирані дворянством кожних 3 р. Першу інстанцію становили повітові і підкоморські суди, аналогічні правобережнім. До 1861 р. зберігались суди, що діяли на підставі Литовського Статуту 1588 р., - маршалківсько-комісарські суди, які розглядали скарги на рішення підкоморського суду, а з 1801 р. на їхні рішення апелювалось до Генерального Суду або Сенату, якщо комісари були призначені без погодження із сторонами[7, с. 511-512].

На завершення слід додати, що діяльність усіх судів у губерніях була підконтрольна губернаторам - так, кримінальні справи в обов`язковому порядку подавались губернаторам для ознайомлення, а в разі розбіжності між думкою губернатора і вироком суду справа передавалась до Сенату, який, здебільшого, підтримував думку губернатора, позбавляючи сили вирок кримінальної палати, Головного чи Генерального суду.

2. Запровадження адміністративної юстиції на Україні в дорадянський період

Потрібно зазначити, що шлях становлення адміністративної юстиції в Україні виявився набагато довшим, аніж у середньому по Європі. Навіть попри те, що основні підвалини закладалися ще в той далекий час, коли наша держава перебувала у складі Російської імперії[5, с. 215].

Історія української адміністративної юстиції має початком ХVI-ХVII ст. (відразу ж після Переяславської Ради). Саме у цей час в Московській державі з перервами в діяльності функціонував Чолобитний наказ - найважливіша урядова установа в системі московського державного управління.

Протягом наступних XVIII-XIX ст. з'являються нові елементи адміністративної юстиції, що знаходять свій розвиток у “нагляді”, який представляли Сенат і прокуратура - органи, що приймали скарги на урядовців і здійснювали контроль за їх діяльністю. Уже на початку 60-х років ХІХ ст. деякі з членів Державної Думи остаточно доходять висновку, що в країні “відчувається нестача в таких місцевих установах, які могли б правильно, неупереджено і без уповільнення вирішувати спори, які виникають у справах управління”. І вже через десять років у державі функціонувало по одній такій установі в кожній губернії[5, с. 373-374].

При цьому функції найвищого органу адміністративної юстиції належали Сенату. У цьому випадку важливу роль в Сенаті відігравав його Перший департамент, оскільки саме він відав адміністративними судовими справами, тобто, по-перше, розглядав скарги між громадянами і владою, а по-друге, вирішував суперечки органів влади між собою. Загалом до Сенату подавалися скарги на ухвали фінансових органів, на неправильне залучення окремих осіб до відбування державних повинностей, скарги державних службовців на позбавлення їх пенсії, на низьку заробітну платню тощо. Крім того, Перший департамент Сенату був судовою апеляційною інстанцією щодо рішень, що приймалися адміністративними колегіями губернських судів.

30 травня 1917 року Тимчасовий Уряд Росії прийняв Закон про суди з адміністративних справ. Відповідно до цього закону в кожний повіт призначався адміністративний суддя, а в губернських містах функціонували адміністративні відділення при окружних судах[4, с. 211]. Адміністративні судді розглядали спори між державними органами і органами самоврядування, а також суспільними організаціями.

Подальшому створенню адміністративних судів завадила Жовтнева революція 1917 року. Але й у ті буремні роки теза про доцільність створення адміністративних судів на чолі з Верховним адміністративним судом активно обговорювалася. Доречі, в Конституції Української Народної Республіки 1918 року передбачалося, що судова влада здійснюється виключно судами в межах цивільного, кримінального та адміністративного законодавства. У період правління гетьмана І. Скоропадського на законодавчому рівні було закріплено положення, згідно з яким Генеральний Суд отримав повноваження щодо розгляду адміністративних справ, а в часи Директорії проект Основного Закону УНР значну увагу приділяв саме адміністративній юстиції. У 1923 році Інститут радянського права в Україні розробив проект Положення про Верховний адміністративний суд і про обласні та губернські адміністративні суди Республіки[2, с. 347].

І все ж таки, необхідно повернутися до періоду дорадянського.

Дуже гострою була необхідність удосконалення системи судочинства. Адже права особи в Росії не мали ніякого значення перед переважанням інтересів держави. Судові процеси проводилися таємно, процвітало хабарництво, вироки виносилися з урахуванням класової належності[1, с. 12-17].

Так, однією з найнеобхідніших і найпослідовніших буржуазних реформ 60-70-х рр. була судова реформа 1864 р., проведена на підставі Судових статутів 1864 р. Колишній становий, повністю залежний від адміністрації, формалізований суд був замінений судом, який ґрунтувався на буржуазно-демократичних принципах: безстановості, виборності мирових суддів і присяжних засідателів, незалежності і незмінності суддів, рівності усіх перед законом, змагальності, гласності, усності тощо; засновувалась адвокатура, реорганізовувалась прокуратура. Попри те, реформа зберегла залишки фодально-станового судочинства:станові суди - церковні, військові, волосні селянські;окремий порядок розгляду справ про службові злочини.

Судова реформа 1864 р. заклала основи судочинства, за якими встановлювався незалежний від адміністрації суд. її проведення було оформлено судови­ми статутами про заснування судових установ, про кримінальне та цивільне судочинство, про покарання, які накладалися мировими суддями. Вони діяли окремо від загальної системи законодавства і тому не були включені до складу зводу законів Російської імперії. Відповідно до цих статутів було утворено загальний та формально рівний для всіх суд: суди загальної юстиції та суди мирової юстиції. Також запроваджено інститут присяжних засідателів[3, с. 376].

Судова реформа встановила ряд важливих принципів: виборність, незалежність і незмінюваність суддів, рівноправність сторін, змагальність сторін, гласність і усність судочинства. Судові засідання стали відкритими, з'явилася нова група юридичних фахівців - адвокати. Станові суди ліквідовувалися.

Прогресивні елементи судової реформи, зокрема створення мирової юстиції, стали об'єктами нападок реакційних кіл царської Росії, які ініціювали здійснення судової контрреформи. Вже у кінці 1866 р. відбулися перші вилучення справ з ведення суду присяжних. У більшості губерній мирова юстиція ліквідовувалась і замість неї створювалася нова, складна система судових органів, що призначалася «зверху»: земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду.

В цей час було створено подвійну систему судів: місцеві суди - одноособовий мировий суддя, повітовий з`їзд мирових суддів і Сенат, та загальні суди - окружні суди, судові палати і Сенат. Передбачалось утворення у містах і повітах інституту мирових судів, які розглядали дрібні кримінальні (проступки проти громадського порядку, образа і побої, шахрайство і крадіжки на суму до 300 крб.) і цивільні справи. Мирові судді обирались на 3 р. повітовими земськими зборами або міськими думами при віковому, освітньому і доволі високому майновому цензах (у Лівобережній і Південній Україні майновий ценз становив 400-900 десятин землі). Крім дільничих мирових суддів, які отримували за свою службу винагороду, вводились посади почесних мирових суддів, які не мали визначеної дільниці, а здійснювали судочинство за клопотанням обидвох сторін; внаслідок безоплатності цієї посади почесними мировими суддями були, головно, повітові і губернські предводителі дворянства, великі землевласники, відставні військові і штатські урядовці тощо[8, с. 278]. Збори дільничих і почесних мирових суддів повіту чи міста утворювали другу інстанцію - з`їзд мирових суддів, у якому головував один із суддів, обраний ними з-поміж себе. Вищою касаційною інстанцією на рішення мирових суддів був Сенат.

Однак, ці нововведення відмінила судова контрреформа 1889 р. - Закон про земських дільничих начальників 1889 р. і Правила про провадження судових справ, підвідомчих земським начальникам і міським суддям 1889 р. скасували або істотно змінили найважливіші засади судової реформи 1864 р. - принципи відокремлення судової влади від адміністративної, всестановості суду, виборності судових органів; відтак, у більшості губерній мирова юстиція була ліквідована (крім Правобережної України), але зберігався інститут почесних мирових суддів.

Особливість проведення судової реформи і контрреформи у Правобережній Україні полягала у їхньому невід`ємному переплетенні, тоді як у Росії спершу була здійснена реформа, а опісля - контрреформа. Найвиразніше ця особливість проявилась в інституті мирових суддів. У Правобережній Україні судові установи вводились у 2 етапи:спершу мировий суд, а потім - загальні суди;притому мирові судді не обирались, а призначались міністром юстиції, відповідно, на них не поширювався принцип незмінності суддів. Тобто, контрреформу мирового суду у Правобережній Україні було здійснено відразу з його уведенням у 1872 р., тоді як у Лівобережній Україні її було проведено аж у 1889 р[4, с. 198].

У Лівобережній Україні за контрреформою замість мирових суддів було створено нову складну систему судових органів, низовими ланками якої були дільничий земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду. Дільничим земським начальникам передавались майже усі справи, які раніше перебували у віданні мирових суддів у сільській місцевості і повітових містах, що входили до складу земських дільниць.

Міські судді призначались міністром юстиції з осіб з вищою юридичною освітою або досвідом судової практики. Повітові члени окружного суду призначались міністром юстиції по 1 на повіт; їм були підсудні усі цивільні і кримінальні справи, які раніше належали до компетенції мирових суддів і не були віднесені до юрисдикції земських начальників і міських суддів, а також усі справи охоронного провадження, раніше підвідомчі мировим суддям. Повітові члени окружного суду могли залучатись для поповнення складу присутствія окружного суду за браком його членів[7, с. 641].

Судова контрреформа1889 р. утворила складну систему апеляційних і касаційних інстанцій для місцевих судів. Для мирових суддів ще за Судовими статутами 1864 р. передбачались як апеляційна інстанція з`їзд мирових суддіві як касаційна - Сенат. Для справ, розглянутих земськими начальниками і міськими суддями, апеляційною інстанцією був повітовий з`їзд в особі його судового присутствія, очолюваного повітовим предводителем дворянства; до його складу входили повітовий член окружного суду, почесні мирові судді, міські судді і земські начальники даного повіту. Притому існувала подвійна підлеглість міських суддів: їх апеляційною інстанцією був повітовий з`їзд, а поза тим, про усі неправильні чи протизаконні дії міських суддів вимагалось повідомляти окружний суд, який видавав їм спеціальні накази, а також міські судді повинні були складати звіти про свою діяльність і надсилати їх в окружний суд через повітового члена окружного суду. Касаційною інстанцією для земських начальників і міських суддів було губернське присутствіє під головуванням губернатора у складі губернського предводителя дворянства, віце-губернатора, прокурора окружного суду чи його товариша (заступника) і двох незмінних членів, а також для розгляду справ, які надходили з повітових з`їздів, запрошувався голова або член окружного суду. Для повітових членів окружного суду апеляційною інстанцією був окружний суд, а касаційною - відповідний департамент Сенату.

Адміністративно-судова реформа1889 р. встановила нові принципи організації і діяльності волосних селянських судів, які розглядали спори між селянами на суму позову до 100 крб. і справи селян про незначні проступки. За Положенням 1861 р. волосний суд, який обирався волосним сходом у складі чотирьох до дванадцяти чергових суддів, був самостійним щодо представників адміністрації[6, с. 218-219]. А за Законом 1889 р. він повністю підпорядковувався земському начальнику і складався з чотирьох суддів, один з яких постановою повітового з`їзду за поданням земського начальника призначався головою. Земські начальники отримали право затверджувати волосних суддів з кандидатів, обраних сільськими громадами. Рішення волосного суду могло бути оскаржене земському начальнику.

Отже, судова контрреформа 1889 р. привела до наступних змін:

1) замінила попередній (за судовою реформою 1864 р.) виборний порядок утворення суду на призначення усіх судових органів;

2) встановила нову розгалужену систему місцевих судів, яка стала поверненням до множинності судових органів дореформеної Росії;

3) скасувала засадничий принцип судової реформи 1864 р. про незалежність суду - так, земські начальники щодо селян поєднували судові і адміністративні функції, а також адміністрація, представники якої входили до складу повітового з`їзду і губернського присутствія, безпосередньо впливала на результати розгляду ними судових справ

4) запровадила закрите слухання широкого переліку справ.

За судовою реформою 1864 р., крім мирової юстиції, було утворено систему загальних судів - окружних, яким були підсудні усі справи, які перевищували юрисдикцію мирових суддів; округ суду охоплював територію 2-4 повітів. На Правобережній Україні окружні суди були утворені лише у 1880 р. - Київський, Кам`янець-Подільський, Уманський, Житомирський і Луцький, а також Київська судова палата. Окружний суд розглядав кримінальні справи у складі 3 коронних суддів, які призначались царем за поданням міністра юстиції, або за участі присяжних засідателів, яка була обов`язковою, якщо за вчинення злочину чи проступку за законом передбачалось накладення покарання у вигляді позбавлення усіх станових або спеціальних чи особистих прав і привілеїв[2, с. 463].

Другою інстанцією для окружних судів були судові палати, які складались з департаментів цивільних і кримінальних справ, голова і члени яких призначались царем за поданням міністра юстиції. До округу судової палати входили кілька губерній; в Україні діяли 3 судові палати - Київська, Харківська і Одеська. Судова палата була апеляційною інстанцією для усіх кримінальних справ, розглянутих в окружних судах без участі присяжних засідателів; а як перша інстанція розглядала справи за участю коронних суддів і станових представників про державні і посадові злочини. Вищою касаційною інстанцією для окружних судів був Сенат, який складався з департаментів цивільних і кримінальних справ.

Потрібно додати, що в галузі адміністративного законодавства основним було Положення про заходи по охороні державного порядку і громадського спокою 1881 р. - прийняте як тимчасовий акт на 3 р., воно постійно доповнювалось і проіснувало до повалення царату у 1917 р.

судовий система україна

Висновки

Спостерігається активний розвиток дміністративної юстиції на протязі протягом ХVIII - поч. ХХ століть, з'являються принципово нові її елементи. На початку 70-х років ХІХ століття в Російській Імперії, до складу якої входила тогочасна Україна, члени Державної Думи ініціювали створення таких установ, які б неупереджено вирішували спори, що виникають в управлінських справах. Вони успішно працювали в кожній губернії. Функції найвищого органу адміністративної юстиції належали Сенату.

Питання виникнення й еволюції адміністративного судочинства можна розглядати в контексті загального розвитку адміністративного права, який, попри відмінності в різних країнах чи правових системах, має чимало спільних рис. Як відомо, адміністративне право розвивалося спочатку в рамках камералістики (науки про фінанси, господарство і т.п.), а згодом -- поліцейського права. Фактично лише зі створенням в середині XIX століття в низці європейських країн адміністративних судів, тобто із запровадженням адміністративної юстиції", можна говорити про появу адміністративного процесу.

Слід зазначити, що діяльність публічної адміністрації та її відносини з громадянами на законодавчому рівні до першої чверті XX століття практично не регулювалися. Тобто спочатку виникло право на судове оскарження рішень органів влади, що сприяло розвитку процесуальної гілки судового права -- адміністративного процесу. Відповідно, спочатку до змісту адміністративного процесу не могло входити нічого, крім порядку судового розгляду публічно-правових спорів.

Для реалізації засад організації і діяльності адміністративних судів важливе значення має одночасне застосування принципів верховенства права і законності з урахуванням неприпустимості їх протиставлення один одному. Специфіка застосування інших принципів судочинства пов'язана з особливостями адміністративної юрисдикції.

Конституцією України передбачено, що всі правовідносини в нашій державі забезпечуються судовим захистом та кожному гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

Отже, розглянувши історичний аспект становлення інституту адміністративного судочинства, його засади, а також окремі положення організації даного судочинства, можемо тезово вивести такі висновки:

протягом історично тривалого процесу розвитку адміністративне судочинство перетерпіло немало змін, в тому числі і концептуальних. Сьогодні воно є поряд з кримінальним, цивільним та конституційним.

Існуюча, але ще неповністю завершена, структура адміністративних судів в основному відповідає їх цілям і завданням, а також можливостям держави по їх створенню.

У сучасному суспільстві будь-які відносини мають потенційну небезпеку перерости у конфлікт, особливо відносини між громадянами та владою. Громадяни позбавлені важелів впливу на владу, а тому в стосунках з нею є беззахисними. Право кожного оскаржувати в суді рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб є важливою гарантією реалізації конституційного принципу відповідальності держави за свою діяльність перед людиною. Ось чому в сучасних демократичних країнах велике значення для гарантування прав людини у її відносинах з владою надається правовому захисту з боку незалежного й авторитетного органу - суду, перед яким громадяни та адміністрація є рівними.

Список використаної літератури

1. Бойко В. Ф. Проблеми правосуддя в Україні і шляхи їх вирішення // Право України. - 2002. - № 3.

2. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Видавничий центр "Академія", 1999. - 568 с.

3. Історія держави і права України: Навчальний посібник / За ред. А.С. Чайковського. - К., Юрінком-Інтер, 2000. - бібліогр. - 495 c.

4. Історія держави і права України: у 2 ч. / За ред. А.Й. Рогожина. - К., 1996, - ч. 2. - 430 с.

5. Старилов Ю. Н. Административная юстиция в структуре общего административного права // Галлиган Д., Полянский В. В., Старилов Ю.Н. Административное право: история развития и основные современные концепции. -- М.: Юристъ, 2002. - 410 с.

6. Старилов Ю. Н. Административная юстиция. Теория, история, перспективы. Издательство НОРМА. - М., 2001 - 304 с.

7. Хрестоматія з історії держави і права України. У 2-х т. / За ред. В.Д. Гончаренка. - К.: Ін Юре, 1997. - Т.2. - 799 с.

8. Шевчук В. П., Тараненко М. Г. Історія української державності: Курс лекцій. -К., 1999. - 483 с.

Размещено на Allbest.ru