Захист прав людини в Україні

1

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. Основні гарантії захисту прав і свобод людини та громадянина в Конституції України

1.1 Характеристика прав і свобод людини і громадянина в Основному Законі української держави

1.2 Сучасне становище системи конституційного забезпечення та захисту прав людини в Україні

Розділ 2. Сучасна система захисту прав і свобод людини та громадянина в Україні

2.1 Механізми захисту прав людини та їх реалізації в законодавстві України

2.2 Стан забезпечення та захисту прав і свобод людини в Україні в останні роки

2.3 Система правосуддя, як важливий механізм захисту прав і свобод людини та громадянина

ВИСНОВОК

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Вступ України в Раду Європи, активне співробітництво з іншими країнами, Європейським Союзом ознаменувало початок нової ери у взаєминах української держави зі світовим співтовариством, відносини в якому будуються на основі загальновизнаних міжнародних стандартів і норм захисту прав людини.

У цих умовах поглиблюються процеси становлення і функціонування сучасних механізмів забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Новий політико-правовий курс на побудову суспільства в інтересах людини, узятий Україною в 1991 році і закріплений Конституцією України від 28 червня 1996 року, сприяв інтеграції України у світове співтовариство і підвищенню ролі міжнародно-правових норм у формуванні системи захисту прав громадян.

У Конституції України сьогодні значно розширений перелік прав і свобод, насамперед за рахунок включення в нього прав і свобод, закріплених у міжнародно-правових актах про права і свободи людини і громадянина. Всі вони в сукупності формують правовий статус громадян України. Фахівці стверджують, що від наявності дієвих механізмів забезпечення та захисту прав і свобод людини можна робити висновки про рівень демократизації суспільства, напрями побудови правової держави. Тому виявлення та подолання проблем у сфері захисту прав і свобод людини є актуальними питаннями для демократичних країн, до кола яких відноситься й Україна.

Мета цієї роботи полягає у розкритті механізмів захисту прав і свобод людини та громадянина, характеристиці проблем, які виникли в Україні у цій сфері на даному етапі її розвитку.

Основні завдання цієї роботи обумовлені метою і полягають у визначенні шляхів подолання проблем, пов”язаних із системою захисту прав і свобод громадян.

Серед сучасних українських вчених, що активно займаються вивченням механізмів захисту прав і свобод людини та громадянина, слід згадати С. В. Ісаковича, В. В. Копєйчикова, С. Л. Лисенкова, В. Ф. Погорілка, В. Ф. Сіренка, В.В. Головченка та ін. Їх праці та монографії, а також чинне конституційне законодавство України є об”єктом дослідження в даній роботі.

Методологічною основою в роботі є наукові методи, що ґрунтуються на вимогах об'єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ політико-правового характеру.

В основу методології дослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо визначення основних механізмів захисту прав і свобод людини та громадянина.

З цією метою використовується ряд загальнонаукових методів діалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування, прогнозування тощо.

Структура курсової роботи визначена метою дослідження та включає в себе вступ, два розділи, висновки та список використаних джерел.

Розділ 1. Основні гарантії захисту прав і свобод людини та громадянина в Конституції України

1.1 Характеристика прав і свобод людини і громадянина в Основному Законі української держави

Питання захисту прав та свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

Конституційні права й свободи громадян, як особливий інститут, мають властивості і риси, які виділяють їх із загальної системи прав і зумовлюють їх вирішальну роль у визначені соціального та правового становища особи в суспільстві й державі.

Закріплені у другому розділі Конституції України права і свободи людини та громадянина можна поділити на політичні, соціально-економічні, культурні та особисті. Соціальна основа цих прав і свобод визначається їх об'єднанням в єдиний комплекс, систему, що відображає найважливіші об'єктивні інтереси суспільства в цілому і кожного його члена зокрема. Ця система має свою структуру, що дістає вияв у поділі прав і свобод на групи та види, між якими немає стійких меж, оскільки вони об'єднані системою, в якій посідають певне місце. Зупинимось на деяких з прав людини в короткому огляді.

Хоча особисті права і свободи людини безпосередньо пов'язані із самою сутністю людини як фізичної особи, тобто можна сказати, що вони є об'єктивними, їх забезпечення залежить від суб'єктивної соціальної політики держави. Це дуже важливо, оскільки статус особистих прав є підґрунтям усіх інших якісних рис людини. Виходячи з цього, кожну конкретну людину, хоча вона може мати багато істотних недоліків, необхідно розглядати як особистість, правда, повністю чи не повністю сформовану.

Встановлюючи межі й правила зовнішнього втручання в особисте життя людини, держава дбає про порядок, заснований на суворому додержані законів, норм моралі, правил співжиття. Водночас держава не відмовляється від тих чи інших заходів примусу і принципи демократичного суспільства.

До особистих прав людини належать: право на розвиток своєї особистості; невід'ємне право на життя; право на повагу до гідності; право на свободу та особисту недоторканість; право на недоторканість житла; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на невтручання в особисте і сімейне життя; право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання; право на свободу думки і слова; право на свободу світогляду та віросповідання.

Конституція України закріплює системи економічних, соціальних і культурних прав, які більш за все відносяться до суб'єктивної категорії, оскільки обумовлені національними особливостями.

Немає потреби наголошувати значення цих прав, їх практичної реалізації. Адже саме вони повинні гарантувати економічну свободу людини, її розвиток як вільної, забезпеченої в своїх життєвих потребах особистості. В свою чергу, саме ці якості суспільного життя характеризують державу як соціальну, тобто таку, що забезпечує достатньо високий рівень життя громадян. Оскільки справжня демократія повинна мати достатню матеріальну базу, яка є соціально-економічною гарантією її існування та розвитку, маємо всі підстави стверджувати, що здійснення в державі економічних, соціальних та культурних прав і свобод є одним із важливих чинників для того, щоб визнавати таку державу справді демократичною.

Система економічних, соціальних та культурних прав згідно з Конституцією України охоплює: право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; право на підприємницьку діяльність; право на працю; право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів; право на відпочинок; право на соціальний захист; право на житло; право на достатній життєвий рівень; право на охорону здоров'я; право на безпечне для життя і здоров'я довкілля; право зумовлене гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також захистом материнства, батьківства, дитинства і сім'ї; право на освіту; право на свободу творчої діяльності1¹ Основи конституційного права України / За ред. акад. АПрН України, проф. В. В. Копєйчикова. - К.: Юрінком, 2002 р., С. - 142.Суб'єктивність політичних прав проявляється в їх особливостях. Особливість політичних прав і свобод полягає в тому, що їх носіями, суб'єктами є лише громадяни України, а не всі особи, які проживають на її території. Водночас варто зазначити, що політичні права й свободи мають самостійне значення й саме як такі вони закріплені у Конституції України та в різних міжнародних документах, починаючи з Міжнародного договору про громадянські та політичні права. Вже сама назва цього документа свідчить про те, що ці різновиди прав і свобод органічно пов'язані між собою, становлять єдине ціле, оскільки поділ прав на громадянські і політичні зумовлений не загальним характером та спрямуванням цих прав і свобод, а деякими особливостями їх змісту, що дозволяють із загальної групи політичних прав і свобод виокремити громадянські права. Важливою особливістю політичних прав і свобод є й те, що вони у певних випадках можуть бути реалізовані лише завдяки участі конкретного громадянина, наділеного цими правами, свободами, у діяльності відповідних об'єднань, політичних партій, профспілкових організацій, державних структур.

До політичних прав і свобод належать: право на об'єднання у політичні партії та політичні організації; право брати участь в управлінні державними справами; право на мирні збори та маніфестації; право на звернення.

Політичні права громадян особливо ярко відображають суб'єктивні ознаки права взагалі, оскільки найбільше відрізняються в тих чи інших країнах.

Всі зазначені вище прав і свободи потребують захисту з боку держави, що проявляється не лише в існуванні юридичних важелів (застосування відповідальності), а й в існуванні доступних механізмів правосуддя, створенні економічного базису для гарантій забезпечення прав людини та громадянина.

1.2 Сучасне становище системи конституційного забезпечення та захисту прав людини в Україні

Україна як молода демократична, правова і незалежна держава перебуває на початковому етапі власного становлення. Досить тривалий час воно відбувається в умовах глибокої кризи, що охопила суспільство. Фахівці зазначають, що в сучасній Конституції України права і свободи людини та громадянина вперше закріплені не на основі революційних мрій чи класових постулатів, а на підґрунті природного права. По суті, здійснено перехід від неправа до права, до нового праворозуміння, заснованого на загальнолюдських цінностях.

Вважається, що на шляху до правової держави, як і в реалізації прав і свобод людини та громадянина, доведеться долати значні труднощі. Серед них -- тривалий і серйозний за наслідками спад виробництва, недосконале законодавство, що регулює всі сфери суспільного життя, зокрема, і проблеми захисту прав і свобод людини, ослаблення законності та зростання злочинності1¹ Волинка К. Забезпечення прав і свобод особи в Україні: теоретичні і практичні аспекти // Право України. 2003. №11. С. 21.

Для сучасної соціальної ситуації характерні такі явища, як: девальвація закону, недієздатність загальних правових принципів та норм, конкуренція джерел права або суперечність між різними нормативними актами, хаотичний стан, мозаїчність правової системи і правової регуляції, корпоративний характер різних правомочностей і правових статусів. Так, говорячи про законодавчу діяльність в Україні, можна констатувати невисоку якість, нестабільність багатьох законівё, недостатню наукову обґрунтованість їх змісту, відсутність належної системи урахування й використання громадської думки, хиби в застосуванні законодавчої техніки. Замість проголошених у Конституції загальних прав людини та громадянина і всупереч принципам загальної правової рівності в реальному житті домінує дух корпоративності, діє багато нормативно установлених владою особливих прав -- привілеїв, спеціальних правових режимів, різних правових винятків і пільг на користь окремих осіб, груп, професій, соціальних верств, територій тощо.

Суперечить реалізації та захисту прав людини і так званий правовий популізм, що імітує демократичні процедури, правову державу, правове регулювання існуючих суспільних відносин. Він тісно пов'язаний з правотворчою діяльністю через установлення в юридичних нормах декларативних стимулів (прав, свобод, заохочень) або ж обмежень (обов'язків, заборон, покарань). Але саме в цьому полягає нереальність обіцянок, саме тут розходяться буква закону з ділом.

Щоб привести механізми захисту прав і свобод людини у відповідність з вимогами правової держави, необхідно здійснити велику роботу у багатьох напрямах.

По-перше, треба переглянути існуючий перелік прав і свобод та вилучити з нього пропагандистські, декларативні та поки що нездійсненні. Суспільство повинне, насамперед, здійснювати ті права людини, які можна не лише обіцяти, а й гарантувати.

По-друге, слід визнати міжнародний стандарт прав людини, який повинен бути не остаточним ідеалом, а вихідною точкою вітчизняного економічного і правового прогресу. Досягти цього можна не через ізоляцію чи підкреслювання наших принципових відмінностей, а шляхом творчого сприйняття найціннішого та найгуманішого, що напрацьовано міжнародним співтовариством.

Визнанням міжнародної правосуб'єктності фізичної особи без визначення свого ставлення до міжнародних стандартів прав людини проблеми не вирішити. Необхідно дотримуватися принципу пріоритетності міжнародних норм, які регулюють права і свободи особистості, щодо норм внутрішньодержавних. Треба привести все право у відповідність з чинними міжнародними пактами про права людини. Мається на увазі не лише узгодження чинних норм, а заповнення тих прогалин, що існують у системі права.

Україна поступово приєднується до вимог європейських структур та міжнародних документів щодо прав людини, хоча вітчизняне законодавство ще не приведене у відповідність з цими вимогами і ще не створено державних інститутів, які повинні належним чином забезпечити виконання законів про права людини.

Тому необхідно провести належну роботу з імплементації положень міжнародних пактів з прав людини та інших міжнародно-правових документів. Прийняття України до європейських структур та її приєднання до Конвенції про захист прав людини і основних свобод помітно актуалізували цю проблему.

Загалом вважається, що конституційні положення про права і свободи людини та громадянина і конституційна концепція праворозуміння є вагомим здобутком України. Водночас ці та інші положення Конституції мають суттєві розбіжності з існуючою практикою через певні суб'єктивні й об'єктивні причини, зокрема, ще невисоку політичну та правову культуру громадян, морально-духовну кризу в суспільстві, важку економічну ситуацію1¹ Селіванов В. Приватно-правові засади концепції державної політики захисту прав і свобод людини в Україні // Право України. № 12. 2002., С. -18.

Існує чимало перешкод на шляху здійснення захисту прав людини та громадянина.

Так, на сьогодні відсутня офіційно схвалена загальнодержавна, науково обґрунтована стратегія розвитку національної правової системи і системи законодавства. Вони мають хаотичний характер. Це, швидше, законодавчий масив, ніж складний конгломерат нормативних актів, до того ж, переважно, підзаконних. Багато формальних і декларативних елементів у правовій системі механічно запозичені з іноземних систем, тут чимало декларативних формальних принципів. Внаслідок цього відбуваються постійні зміни в законодавстві, що призводить до нестабільності в державі, недовіри до нього і держави взагалі.

Нині в Україні, незважаючи на прийняття нової Конституції, становище з правами та свободами людини та їх захистом не можна вважати благополучним.

Розділ 2. Сучасна система захисту прав і свобод людини та громадянина в Україні

2.1 Механізми захисту прав людини та їх реалізації в законодавстві України

Механізм захисту прав людини включає заходи, що призводять до відновлення порушених прав неправомірними діями і відповідальності особи, яка вчинила ці правопорушення.

У разі порушення прав особи без їх відновлення, а також юридичної відповідальності з боку правопорушника правові гарантії механізму захисту прав людини не можуть вважатися такими, що повністю здійснилися. Заходи захисту -- первинна захисна реакція на самий факт відхилення від охоронних заходів, яка має завдання примусити зобов'язану особу виконувати обов'язки, накладені на неї законом або договором. Завдання юридичної відповідальності полягає в покладанні нового обов'язку зазнавати позбавлень, нести правовий збиток1¹ Летнянчин Л. І. Конституційні обов'язки людини і громадянина в Україні: проблеми теорії і практики: Дис. ... канд. юрид. наук за спеціальністю 12.00.02 - конституційне право. -Харьків: НЮА України ім. Ярослава Мудрого, 2002., С. 31.

Без можливості захисту прав охорона прав буде неповною. Захист -- це найдійовіша охорона, другий її ступінь.

Форми (або засоби забезпечення) правового захисту прав і свобод людини та громадянина можуть бути:

1. Загальносудовими. Право громадян на судовий захист закріплене в ст. 10 Загальної декларації прав людини, відповідно до якої воно відображено у ст. 55 Конституції України. Відповідно до цієї статті кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Після використання всіх національних засобів правового захисту громадянин має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ або до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Судовий захист -- необхідна і ефективна гарантія реальності прав, свобод і обов'язків людини і громадянина.

2. Адміністративними («управлінський тип»). Відбувається шляхом розгляду прав громадян у вищих органах виконавчої влади. Як початкову інстанцію для розгляду претензії до адміністрації громадянин може вибрати або орган виконавчої влади, або суд. Громадянин має право звернутися до суду, якщо незадоволений результатами розгляду його справи державними органами, підприємствами, громадськими організаціями.

Необхідно зазначити, що в Україні, як і в інших країнах СНД, судовий порядок захисту прав громадян тривалий час (за часів СРСР) залишався винятковим. Він застосовувався у випадках, прямо передбачених законом. За відсутності прямої вказівки в законі про право на судовий захист громадянин змушений був звертатися до вищих органів держави.

Звичайно, як органи захисту прав громадян суд і адміністрація не сумісні, особливо в умовах командно-адміністративної системи. Адміністративний (управлінський) порядок розгляду скарг не є придатним для такого захисту. Судовий захист, особливо за наявності незалежної судової системи, є набагато об'єктивнішим, кваліфікованішим, неупередженішим, ніж адміністративна.

3. Адміністративно-судовими (склалася в багатьох європейських країнах: Франція, ФРН, Іспанія, Швейцарія). Характеризується створенням спеціалізованих судів для вирішення спорів у індивідуальних адміністративних справах, які виникають у сфері функціонування органів управління внаслідок неправомірних дій їх службовців. Адміністративні суди входять до єдиної судової системи, підкоряються лише закону, незалежні в правосудній діяльності як від адміністративних органів, так і від загальних судів. В Україні обговорюється питання про введення адміністративних судів для вирішування публічно-правових спорів неконституційного-правового характеру.

Крім зазначених вище механізмів захисту прав і свобод людини, в Україні відповідно до Конституції здійснюється парламентський контроль за додержанням вказаних гарнтій. Така функція покладена на Уповноваженого Верховної Ради з прав людини і його представників на місцях. Уповноважений Верховної Ради з прав людини є інститутом позасудового захисту прав і свобод людини.

Коло повноважень Уповноваженого з прав людини поширюється на усі випадки порушень громадянських прав і свобод органами виконавчої влади. Він може зажадати порушення адміністративного провадження стосовно державних службовців, які порушили конституційні права і свободи громадян, має право також перевіряти додержання цих прав в установах пенітенціарної системи (системи установ, у яких відбувають покарання засуджених -- тюрми, колонії та ін.), в армії, в установах Міністерства внутрішніх справ.

Дійсне «середовище проживання» для прав людини є можливим при демократії, демократичній правовій державі. Демократія, правова держава та права людини є невіддільними одне від одного. Правова держава -- гарантія реальності прав людини у плані її захисту від порушень з боку апарату влади, а права людини -- головна умова та ознака демократії, гуманістичний, людський вимір правової державності. Через реалізацію, охорону і захист прав людини, через демократію пролягає шлях до реальної інтеграції України до Європейського і світового співтовариства.

Механізми захисту прав людини регулюються як внутрішньодержавним, так і міжнародним правом. Стаття 55 Конституції України говорить: «Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів європейських і міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна».

11 вересня 1997 р. Україна стала стороною Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. Вважається, що європейська нормативно-інституціональна правозахисна система, створена за названою Конвенцією, стала унікальним соціальним винаходом, а механізм забезпечення прав людини -- одним з найбільш дієвих у світі.

Однак для того, щоб мати можливість повноцінно використовувати цей механізм, Україна повинна не лише визнати обов'язковість Конвенції (на підставі ст. 9 Конституції України), інкорпорувати принципи і стандарти, зафіксовані у ній, а й послідовно конкретизувати та реалізувати останні у практичній діяльності усіх гілок влади, забезпечуючи необхідний рівень закріплення захисту прав і свобод людини. Тобто, у державі має існувати механізм захисту прав і свобод, адже він, насамперед і головним чином, -- завдання держав-учасниць Конвенції. На сьогоднішній же час підсумки роботи державнеих інституцій в Україні не дають можливості стверджувати про існування дієвих механізмів захисту прав та свобод людини і громадянина.

2.2 Стан забезпечення та захисту прав і свобод людини в Україні в останні роки

Про стан забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні можна робити висновки з щорічних доповідей Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Н. Карпачової. Протягом останнього часу в них підкреслюється про підвищення рівня забезпеченості гарантій громадян України в багатьох сферах суспільства: соціальній, економічній, політичній. Не дивлячись на це ще залишаються не вирішеними питання створення дієвих механізмів захисту прав людини.

Так, виходячи з аналізу зазначеної доповіді у 2003 році Кабінетом Міністрів України розпорядженням від 20 листопада 2003 р. N 691-р були затверджені заходи щодо організаційного забезпечення подальшого вдосконалення законодавства з питань захисту прав і свобод людини та приведення його у відповідність з міжнародними стандартами.

В них було передбачено розробити і подати в установленому порядку проекти законів України в тих сферах, де існують проблеми захисту прав громадян, а саме:

Про внесення змін до Законів України (зокрема до статей 15 і 24 Закону України “Про оплату праці”, Законів України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”,) щодо забезпечення своєчасної' виплати заробітної плати;

Про внесення змін до Закону України “Про розмір внесків на деякі види загальнообов'язкового державного соціального страхування” щодо підвищення розмірів виплати за деякими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування;

Про реабілітацію інвалідів;

Про професійний розвиток персоналу на виробництві та у сфері послуг.

Про внесення змін до Закону України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини” у частині, що стосується використання за кордоном органів померлих громадян України для потреб трансплантації.

Про імплементацію та виконання рішень Європейського суду з прав людини.

Було акцентовано увагу на опрацюванні питань щодо віднесення до переліку захищених статей видатків державного бюджету щорічних видатків на забезпечення продуктами харчування затриманих та заарештованих осіб, будівництво, реконструкцію і ремонт діючих ізоляторів тимчасового тримання, приймальників-розподільників для осіб, затриманих за бродяжництво, спеціальних приймальників для осіб, підданих адміністративному арешту; опрацюванні питань стосовно створення фонду соціального житла для громадян, які потребують відповідного захисту з боку держави.

Велика увага на сьогоднішньому етапі розвитку української держави акцентується на необхідності створення дієвих механізмів соціальних прав громадян, особливо наймен соціальнозахищених.

Так, у постанові Верховної Ради України від 11 грудня 2003 року “Про стан забезпечення в Україні встановлених чинним законодавством соціальних, економічних, правових і конституційних гарантій у сфері соціального захисту ветеранів праці” було відзначено, що Кабінету Міністрів України, місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування не вдалося повною мірою забезпечити державні соціальні, економічні, правові та конституційні гарантії у сфері соціального захисту ветеранів праці. Показники рівня соціальної захищеності цієї верстви населення не відповідали вимогам законодавства, встановленим стандартам рівня життя громадян. Зокрема, середній розмір виплачуваних пенсій залишався низьким і становив лише 52 відсотки прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб. Більшість пільг, передбачених Законом України “Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні”, не реалізовувались.

Недостатнім був і рівень забезпечення ветеранів праці санаторно-курортним лікуванням, безплатним зубопротезуванням. Не до кінця вирішені питання щодо надання ветеранам праці пільг на проїзд в автомобільному транспорті, встановлення телефонів. Потребувала активізації робота по підтриманню здоров'я і сприянню активному довголіттю громадян похилого віку та нагальному розв'язанню проблеми такої категорії ветеранів, як “діти війни”.

Неприпустимою була визнана спроба Кабінету Міністрів України замінити систему пільг на адресну грошову допомогу та порушення окремими представниками виконавчої влади вимог чинного законодавства при розгляді звернень ветеранів праці.

Аналогічна ситуація склалась у 2003 році і з захисту прав інвалідів в Україні, що дає підстави стверджувати про подальше вдосконалення існуючої системи соціальних та економічних гарантій в українській державі.

2.3 Система правосуддя, як важливий механізм захисту прав і свобод людини та громадянина

Поряд з усіма чинниками, які створюють механізми захисту прав і свобод людини та громадянина, найважливішу роль відіграє система правосуддя, проблеми у функціонуванні якої залишаються існувати в Україні.

7 лютого 2002 року був прийнятий закон, який ознаменував завершення важливого етапу судової реформи в Україні, пов'язаного з нормативним закріпленням організації судової влади, і започаткував етап нормативного регулювання судової влади, тобто прийняття процесуальних кодексів. Йдеться мова про Закон України “Про судоустрій України”.

Цей Закон розвинув і деталізував основні положення, закріплені Конституцією України щодо побудови судової системи, самостійності судів, незалежності і недоторканності суддів, ролі органів суддівського самоврядування та їх повноважень. Закон запровадив збалансований механізм утворення судів та призначення їх керівного складу, демократизував процедуру утворення структурних підрозділів в апеляційних, касаційному, вищих спеціалізованих судах, визначив інстанційні повноваження різних рівнів і гілок системи судів загальної юрисдикції, закріпив форми участі народу в здійсненні правосуддя, статус і процесуальні повноваження народних засідателів та присяжних.

Закон “Про судоустрій України” врахував результати наукових досліджень фахівців і галузях судоустрійного та процесуального права України, досвід організації і функціонування судових установ розвинутих демократичних держав.

Необхідно зазначити, що в Україні протягом вже майже 12 років здійснюється судова реформа, яка саме сьогодні з прийняттям нових законів отримала юридичне закріплення основних норм конституції України, що ще у 1996 році передбачила нову систему судів. Вважається, що значення цієї реформи для суспільства в цілому безперечне, оскільки саме судова влада уособлює в собі правосуддя і здатність прийняття справедливих рішень.

Прийнятий Закон України «Про судоустрій України» свідчить про завершення певного етапу здійснення судової реформи в нашій державі. А це означає, що необхідно підбити попередні підсумки і визначити напрямки і зміст подальшого руху на шляху становлення судової влади в сучасній Україні.

Ідеологія перетворення нашої держави на правову викладена у прийнятій Верховною Радою України 28 квітня 1992 року «Концепції судово-правової реформи в Україні», яка відіграла в цілому позитивну роль як у визначенні основних напрямів реформування судів, так й у встановленні кола проблем, що є супутніми і без вирішення яких неможливе становлення судової влади як самостійної гілки державної влади.

Прийняттям 28 червня 1996 р. нової Конституції України була утворена міцна правова база для подальшого розвитку судової реформи. В ній закладені основні принципи самостійної судової влади, механізм реалізації яких має бути врегульований відповідними законами.

Розробка та прийняття необхідних законів вимагали значних витрат у часі, і якщо для прийняття Закону «Про Конституційний Суд України» вистачило трьох з половиною місяців з моменту прийняття Конституції України, то для прийняття Закону «Про судоустрій України» було недостатньо і п'ятьох років. У зв'язку з чим до чинного на той час Закону України «Про судоустрій», прийнятого ще у червні 1981 року, терміново, 21 червня 2001 р., були внесені зміни і доповнення, які у депутатсько-журналістських колах отримали назву «мала судова реформа»1¹ Сташис В.В. Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи. - Київ-Харків: “Юрінком Інтер”. - 2002. С. 6. Але ці зміни не зняли з порядку денного необхідність прийняття нового закону, що і відбулося нарешті 7 лютого 2002 р.

Ця подія завершила тривалу боротьбу різних підходів до майбутнього судів загальної юрисдикції. А про те, що погляди були дуже різноманітними, свідчить навіть той факт, що між змістом змін, внесених 21 червня 2001 р., і змістом нового Закону «Про судоустрій України» немає очікуваної послідовності та наступності. І це стосується, перш за все, власне судової системи, інстанційних повноважень її окремих рівнів, порядку призначення і обсягу повноважень голів і заступників голів судів, утворення скасованих попередніми змінами президій апеляційних судів тощо.

Однак на те вона і реформа, і цим уже суттєво відрізняється від звичайних новацій в юридичній сфері, що відбуваються в умовах стабільності суспільних відносин. Тому саме з такої точки відліку слід оцінювати новий Закон «Про судоустрій України», який:

- у ст. 2 вперше сформулював виключної важливості завдання суду, які останній раніше не міг би успішно вирішувати;

- деталізував закріплені Конституцією України засади здійснення правосуддя в Україні;

- визначив систему судів загальної юрисдикції, їх організаційні основи, внутрішню структуру, юрисдикційні повноваження кожного рівня загальних і спеціалізованих судів;

- привів у відповідність до Конституції України вимоги до кандидатів у професійні судді, сформулював вимоги до народних засідателів і присяжних;

- ліквідував прогалини у регламентації процедури добору кандидатів у професійні судді та порядку їх призначення на посаду;

- визначив критерії і порядок формування списків народних засідателів і присяжних, їх статусні права і обов'язки, а також принциповим чином - їх процесуальні права1¹ Грошевой Ю.М. Судебная реформа в Украине: современное состояние и перспективы развития // Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи. - К., 2002. С. 10.

До безперечних досягнень судової реформи слід віднести також утворення Державної судової адміністрації, яка взяла на себе матеріально-технічне, кадрове, інформаційне забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції, реалізацію нових механізмів фінансування судової влади, а також інші питання, які до цього часу вирішувалися або Міністерством юстиції України та його територіальними управліннями, або взагалі не вирішувалися з причини відсутності відповідної структури.

Основними перевагами вказаного закону є також збільшення організаційних форм суддівського самоврядування та значне розширення їх повноважень, які до цього часу були переважно номінальними.

Взагалі щодо більшості врегульованих цим законом питань можна сказати, що це відбулося вперше. І хоча цей Закон, як, мабуть, будь-який законодавчий акт, що приймається у стислі строки, має протиріччя і недоліки, перелічена концептуальна новизна Закону «Про судоустрій України» є вагомою підставою вважати його значним кроком на шляху судової реформи, суттєвим внеском у становлення незалежної і самостійної судової влади.

Однак судова реформа вже в силу необхідності трансформації системи судових органів у реальну судову владу, не може не зачіпати всіх елементів юстиції, у тому числі порядок організації та діяльності правоохоронних органів. Тобто реформування суду як найважливіший елемент побудови демократичного громадянського суспільства нерозривно поєднано з реформою пов'язаних з ним правових секторів держави: прокуратури, досудового слідства, органів юстиції, а також адвокатури та нотаріату. Зміни, що відбулися останніми роками в організації контролю за додержанням прав і свобод особи при провадженні дізнання та досудового слідства, можна охарактеризувати таким чином: від всеосяжного прокурорського контролю через змішаний прокурорсько-судовий до всеосяжного судового контролю. Цей динамічний процес відбувався при одночасному перерозподілі повноважень між прокуратурою та судом і є ще далеким від завершення.

Ще одним напрямом судової реформи є реформа процесуального законодавства. Прийняті на початку 60-х років Кримінально-процесуальний та Цивільний процесуальний кодекси розроблялися у відповідності з пануючою тоді доктриною влади. Вказані Кодекси з численними змінами чинні і тепер, хоча їх положення суперечать як букві і духу Конституції України, так і сучасним соціально-економічним реаліям. І хоча Верховною Радою вже прийнятий новий Цивільно-процесуальний кодекс (який набуває чинності з 01 січня 2005 року), це не стосується змін кримінально-процесуального законодавства України.

Загалом, процесуальне право повинно забезпечити всі необхідні умови для того, щоб особа мала у суді всі можливості успішно захищати свої права та інтереси незалежно від правового статусу та якостей протилежної сторони. Так, новий КПК України має вирішити ряд проблем. І, перш за все, реалізувати повною мірою принципи змагальності і рівності сторін, поваги до честі та гідності людини, права обвинуваченого на захист, презумпції невинуватості, а також змінити роль суду в кримінальному процесі.

В сучасній Україні суди мають безпосереднє відношення до багатьох сторін формування громадянського суспільства, бо, зокрема, вони розглядають спори, що виникають під час проведення виборів та за їх підсумками, з приводу реєстрації політичних партій і громадських організацій, реалізації політичних прав громадян, а судова практика свідчить про те, що процесуальна регламентація розгляду деяких із зазначеної категорії справ ще дуже далека від досконалої, оскільки не забезпечує повністю права особи на правосуддя на його доступність.

В останні роки йде активна робота по становленню нового виду судочинства - адміністративного. В ході реформи буде утворена не тільки спеціалізована підсистема адміністративних судів, а й розроблено нове адміністративно-процесуальне законодавство. Які принципи визначатимуть природу адміністративного процесу, які відносини мають бути предметом його регулювання - відповіді на ці запитання має дати зовсім новий за своєю суттю нормативний акт - Адміністративно-процесуальний кодекс України.

Отже, судова реформа, завершивши один етап, перейшла до наступного. Цей етап потребує науково-теоретичного осмислення нового законодавства, практики його застосування, з тим щоб черговий етап судової реформи мав міцне наукове підґрунтя і сприяв би подальшому забезпеченню прав особи на справедливий, незалежний і неупереджений суд1¹ Сташис В.В. Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи. - Київ-Харків: “Юрінком Інтер”. - 2002. С. 8.

ВИСНОВОК

На сучасному етапі розвитку українського суспільства, коли відбувається формування правової держави, першочерговим завданням є створення дієвих механізмів захисту прав та свобод людини і громадянина. Їх закріплення в Основному Законі держави - Конституції є важливим кроком до побудови громадянського суспільства з основними пріоритетами інтересів людини.

При уникненні формалізму щодо їх реального використання, коли держава стане створювати всі умови для реалізації громадянами власних можливостей захисту належних їм прав - дійсно можна стверджувати про перехід до суспільства з громадянськими пріоритетами.

Сучасна система гарантій прав і свобод людини та громадянина починна включати в себе передумови політичного, економічного, соціального, ідеологічного, правового характеру, що необхідні для їх реалізації, включаючи механізм їх охорони і захисту.

Що стосується останнього, то проведений в роботі аналіз дає підстави стверджувати про існування в Україні певних проблем, які торкаються всіх сфер суспільного життя і обумовлені різними причинами, а саме:

1) недосконалістю законодавчого процесу (наявністю довготривалих механізмів затвердження необхідних нормативних актів, що підтверджує наявність незначної кількості кодифікованих законодавчих документів);

2) затягненням проведення та втілення судової реформи, що передбачає вдосконалення системи захисту прав громадян і визначає самостійність судів від інших гілок влади, а це впливає на справедливість прийнятих рішень;

3) відсутністю ефективних механізмів втілення норм міжнародного права, які визначають міжнародні стандарти захисту прав людини;

4) слабкістю розвитку економічних відносин в країні, що не забезпечує можливості для повного соціального захисту громадян і т.п.

Подолання цих причин, законодавче закріплення шляхів вирішення окреслених проблем - першочергове завдання української держави у найближчі роки.

ЛІТЕРАТУРА

Брынцев В.Д. Судебная власть (правосудие): Пути реформирования в Украине. - Х., 1998.

Волинка К. Забезпечення прав і свобод особи в Україні: теоретичні і практичні аспекти // Право України. 2003. №11.

Грошевой Ю.М. Судебная реформа в Украине: современное состояние и перспективы развития // Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи. - К., 2002.

Грошевой Ю.М., Марочкін І.Є. Органи судової влади в Україні. - К., 1997.

Гуренко М. М. Теоретико-правові проблеми гарантій прав і свобод людини та громадянина: Монографія. -- К.: НАВСУ, 2001.

Загальна декларація прав людини 1948 року - К., “Юрінком”, 1997р.

Заєць А. П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. -- К.: Парламентське вид-во, 1999.

Закон України “Про судоустрій” від 7 лютого 2002 року // Відомості Верховної Ради, 2002, N 27-28, ст.180.

Князев В. Поняття та елементи конституційного статусу людини і громодянина в Україні // Право України, 1998. № 12.

Колодій А.М., Копейчиков В.В., Лисенков С.Л., Медведчук В.В., Основи конституційного ладу Укpаїни. Hавч.посібник., К., "Либідь", 1997.

Колодій А.М., Олійник А.Ю. Права людини і громадянина в Україні: Навч. посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2003.

Конституційне пpаво Укpаїни. Підpучник для студентів юpидичних спеціальностей вищих закладів освіти. За pед. В.Ф.Погоpілка., К., "Hаукова думка", 2003 р.

Конституційне право України. / Під ред. В. Ф. Погорілка. - К., “Наукова думка”, 2002 р .

Конституція незалежної Укpаїни. Книга пеpша. Документи, коментаpі, статті. Під pед. С.Головатого. Укpаїнська Пpавнича Фундація. К., 1995.

Конституція України - К., 1996.

Летнянчин Л. І. Конституційні обов'язки людини і громадянина в Україні: проблеми теорії і практики: Дис. ... канд. юрид. наук за спеціальністю 12.00.02 - конституційне право. -Харьків: НЮА України ім. Ярослава Мудрого, 2002.

Медведчук В. Державна влада в Україні: перспективи розвитку // Право України. -- 1998. -- № 4.

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року - К., “Юрінком”, 1997р.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 року - К., “Юрінком”, 1997р.

Олійник А. Ю. та ін. Теорія держави і права: Навч. посіб. - К.: Юрінком Інтер, 2001.

Основи конституційного права України / За ред. акад. АПрН України, проф. В. В. Копєйчикова. - К.: Юрінком, 2002 р.

Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи. -- 2-е вид. / Упоряд. Ю. К. Качуренко. -- К.: Юрінформ, 1992

Права людини: Підручник / За ред. М. Бурменського та ін. -- К.: Право, 2003

Селіванов В. Приватно-правові засади концепції державної політики захисту прав і свобод людини в Україні // Право України. № 12. 2002.

Сіленко А. Політико-правові аспекти розвитку соціальної сфери: забезпечення прав людини // Право України. 2002. № 11.

Сташис В.В. Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи. - Київ-Харків: “Юрінком Інтер”. - 2002 р.

Теорія держави і права: Навч. посіб. / За заг. ред. С. Л. Лисенкова, В. В. Копєйчикова. - К.: Юрінком Інтер, 2002.

Хальота А. Класифікація конституційних особистих прав і свобод людини та громадянина // Право України. 2000.№8.

Черней В., Строков І. Конституційне забезпечення прав людини в Україні // Право України, 1999. № 10.