Співвідношення моделей громадського суспільства та держави в контексті вимірів природного права

Ярослав ПАСЬКО, кандидат філософських наук, докторант Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка

СПІВВІДНОШЕННЯ МОДЕЛЕЙ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ДЕРЖАВИ В КОНТЕКСТІ ВИМІРІВ ПРИРОДНЬОГО ПРАВА

Незалежно від тих чи інших суспільних змін є проблеми які протягом тривалого часу залишаються базовими для соціально-філософського аналізу. Висвітленню таких стрижневих тем присвячені численні статті та монографічні дослідження. Втім, попри інтелектуальні суперечки, дискусії, системний аналіз та синтез - різноманітні аспекти багатьох фокусних проблем так і залишаються нез'ясованими. Саме до таких вагомих проблем належить теоретичне та практичне співвідношення між базовими моделями громадянського суспільства та соціальної демократичної держави.

Протягом ХІХ-ХХ століття з'явилося багато розвідок, які зачіпають передусім соціологічні та політологічні виміри функціонування цих інститутів окремо та у взаємодії, починаючи з відомої праці Дж. Форда „Втеча від злиденності” та закінчуючи останніми публікаціями Д. Шапіро, що присвячені соціальним та символічним контекстам інтеракції суспільства та держави в європейській ретроспективі. Українська наука, щоправда до недавнього часу залишала поза увагою як аналіз держави загального добробуту (Welfare State), так і феномен громадянського суспільства (Civil Society). Лише після здобуття незалежності в Україні посилився інтерес до проблематики громадянського суспільства. У зв'язку з цим слід виділити роботи А. Карася, І. Паська, А. Колодій, В. Рябчука, С. Грабовського, В.Андрущенка та деяких інших. В останні роки з'явилася низка досліджень переважно правового та політичного характеру з проблематики соціальної держави. Заслуговують на увагу також роботи О. Скрипника, П. Кравченка та Ю. Павленка, які піддають аналізу соціально-філософські виміри держави. В тім, європейська традиція виникнення та розвитку цих феноменів в контексті еволюції інституту природнього права все ж досліджена недостатньо. Мета пропонованої статті полягає в тому, щоб акцентувати проблему виникнення і філософської концептуалізації співвідношень версій громадянського суспільства і держави в контексті еволюції інституту природнього права. Відтак об'єктом розгляду, є аналіз та синтез моделей громадянського суспільства та соціальної демократичної держави, що пов'язані з теоретичними етапами усвідомлення їх сутності. Виміри соціальної держави та громадянського суспільства у ракурсі встановлення їх витоків та розвитку і виступають предметом аналізу.

У цьому контексті неможливо зрозуміти складність та суперечливість дискусій щодо вимірів соціальної держави і громадянського суспільства в ХІХ-ХХ столітті, не усвідомлюючи підвалин виникнення цих феноменів, пов'язаних з тривалою історичною традицією природнього права. Ідея природнього права (Natural Law) виникає в добу античності та середньовіччя, змінюючись під впливом історичних обставин в епоху Нового Часу. В історичному плані природній стан логічно передує соціальному та політичному життю та маніфестує себе як стан в якому люди жили ще до створення суспільства і держави. Саме з концепції природнього права були виведені філософські підвалини прав людини, базові моделі громадянського суспільства, що обумовили розвиток сучасної демократичної соціальної держави. У цьому ракурсі проблема взаємовпливу держави і громадянського суспільства, починаючи з античності, істотно вплинула на розвиток європейської цивілізації в цілому, сприяючи вирішенню цілої низки соціальних проблем. Починаючи з ХVIII століття теоретична дискусія зосереджується навколо проблеми справедливості, яка є переважно питанням соціальної практики та її потреб у специфічному концептуальному вигляді контроверзійності різних моделей суспільного розвитку - у вимірі або індивідуальної свободи, або онтологічного виміру соціальної єдності людей. Європейською свідомістю історична дійсність розглядається через базову суперечність ліберального, республіканського та комунітариського напрямків щодо визначення основ демократичної форми соціальності. Перші дві традиції репрезентують принципово протилежні моделі громадянства і відповідно два, здавалось би несумісних, бачення суспільного блага (common good). Суперечливі напрямки укорінені в інтелектуальній традиції Західної Європи, в системі політичної філософії Давньої Греції та республіканського Риму в проблемі співвідношення одиничного та загального. Ліберальна, або, як її полюбляють називати Чарльз Тейлор та Д. Шапіро, процедурна теорія - розглядає суспільство як зібрання морально автономних індивідів, кожний з яких має власну уяву про життєве благо, благо для суспільства та держави. Суспільна практика пізнього середньовіччя та Нового часу починається з лібералізації та становлення особливої сфери життєдіяльності людей, вільної від контролю держави. Такий стан речей об`єктивно потребував не тільки визнання наріжного принципу лібералізму laissez fair, але й нової соціальної філософії, що передбачає нову роль держави, суспільства та особи. І вихідним пунктом нових взаємовідносин стала нова інтерпретація поняття природнього права, в якому за основу береться автономний індивід. Він розглядається як первинна реальність відносно держави і суспільства. З цього випливало, що права індивіда вище прав колективу, а індивідуальність і відособленість людини первинні і безумовні, натомість корпоративний зв'язок і спорідненість вторинні і умовні. Всі юридичні закони і моральні норми створюються людьми, а тому вони в жодному разі не можуть мати статус об'єктивної істини чи абсолютного добра. Саме в процесі розвитку ліберальної державності утворюється особливе тлумачення закону як суто людського витвору, що „є зовнішнім щодо кожного, він не змінюється, не стежить за індивідуальними атомами, він обмежує їх у своєму русі, щоб гарантувати їм мирне співіснування” [1, c.47]. Функція держави обмежується забезпеченням громадянам правової рівності засобами процедурно справедливого процесу демократичного прийняття рішень в публічній сфері та дотриманням інтересів власників в приватній сфері. Саме через ліберальний вимір громадянського суспільства, через діяльність автономних асоціацій поступово була сформована контрактна модель між різноманітними спільнотами та державою. Поступово європейська модель societies починає переважати universities. Ідеться про розгортання ідеї свободи, що відбувається в площині природнього права. В контексті дотримання природнього права через еволюцію абсолютизму стверджуються права особи, політичний статус людини-громадянина. Саме суверенна абсолютна влада втілює усю повноту природних прав людини і забезпечує соціальне підґрунтя для всіх верств населення, умовою чого є їхня розумова діяльність. По суті базовим в ліберальній моделі є соціальний контракт як втілення розумної держави, яка намагається утворити справедливе суспільство через захист прав особи та передусім її власності. Ліберальна модель заперечує комунітариську традицію загального блага, добра, акцентуючи увагу на правових вимірах держави.

Республіканська версія суспільного розвитку історично передувала ліберальній, висуваючи концепцію суспільства як морального співтовариства, метою якого є досягнення спільного блага (common good) - онтологічно первинного до окремої особистості. Концептуальний вираз цієї концепції знаходимо у рефлексії Аристотеля щодо чеснот громади, де життя громадян орієнтоване на спільне благо. Вплив аристотелівських текстів на європейську суспільну свідомість та політичний вектор європейської традиції в цілому і республіканської зокрема був дуже вагомим. У цьому контексті слід звернути увагу на думку С. Аверинцева, який слушно стверджував, що „людина Заходу може ніколи не читати Аристотеля, може ніколи не чути його прізвища, навіть може бути переконаним противником того, що пов'язано з його ім'ям, але все ж залишатися в певному сенсі прибічником Аристотеля” [2, с.97]. Мова йде про вплив аристотелівської схоластики на європейську свідомість протягом тривалого часу, про аристотелізм як внутрішню форму європейської цивілізації, що сформувала не тільки діалектичні взірці та експлікації „трівіума”, що були задіяні в системі середньовічної освіти, але й спосіб мислення, який став певним цивілізаційним кодом інтелектуальної та суспільної культури Європи. Аристотелівська доктрина визначила республіканський вектор середньовічної та значною мірою пуританської рефлексії щодо співвідношення держави, громадянського суспільства та особи. Політична філософія виходить з історичного протиставлення Civitas Dei і Civitas Terrena, і у відповідності з таким протиставленням у суспільній свідомості формується амбівалентне ставлення до держави. З одного боку держава створює можливість для організації спільної діяльності у площині виробництва матеріального добробуту та задоволення суттєвих потреб без яких людина існувати не може, а з іншого - необмежені матеріальні потреби призводять до боротьби та пригнічення одних людей іншими, і, відповідно, до духовної деградації суспільства, втрати високих моральних чеснот особи. Тому, християнська позиція щодо держави тривалий час була стриманою. Квінтесенцією такої позиції була формула католицької церкви, відповідно до якої ставлення до світської влади має бути лояльним, але апатичним та відстороненим. Держава має певну частину божого благословення, але мусить бути підпорядкована церковним інститутам. Стримане ставлення до держави зберігалося в Європі до ХІІІ століття, коли разом з розповсюдженням в суспільстві ідей природнього та римського права зароджується теорія абсолютистсько-патрональної влади, яка мала на меті встановлювати закони на підставі власної волі і дбати про високі чесноти власних підлеглих.

Нова державна концепція виходила з аристотелівської візії, відповідно до якої держава є необхідним для людського існування соціальним інститутом. У цьому контексті доцільно згадати коментарі Томаса Аквінського до „Політики” Аристотеля, коли церковний ідеолог практично повністю інтеріорізує концепцію людини „як соціальної тварини”. Концепція Аквінського повністю солідаризується також і з уявленнями про державу і суспільство, які були притаманні пізньому середньовіччю, відповідно до якого людина, якщо вона не є твариною або Богом. не може існувати поза державою. „Якщо б трапилось, що будь-хто не був би спроможний брати участь у громадянському суспільстві, зважаючи на його спотвореність, то він би був гірше, ніж звичайна особа, і був би подібним до тварини. З іншого боку, якщо така людина не має потреби в іншій особі, і в державі є самодостатньою, то вона є більш ніж людиною, адже вона подібна до Бога” [3, c.76]. Р.Гірке так само переконує, що людина може зреалізувати себе, тільки існуючи в єдності з державою та церквою, адже вони є історичними втіленнями справедливості. Держава в його інтерпретації, базуючись на ідеї природнього права, „об'єднує різних за поглядами і переконаннями людей в моральну спільноту, і має бути наділена верховною владою” [4, c.56].

Республіканська візія, що була започаткована Стагірітом та розвинута в Середньовіччі, піддавалася серйозній критиці протягом тривалого історичного етапу з ліберальних позицій, але останнім часом ми можемо спостерігати стриману критику і з комунітариського табору. Мова йде зокрема про останні теоретичні розвідки професорів С. Шнека та М. Сандела щодо неможливості довершеного розвитку моделі солідарності виходячи з принципів політичної та громадянської добродійності [5,c.82] (Republicanism, civil society and civic virtue). Вони говорять про важкість поєднання теоретичного визнання високих чеснот з їх втіленням на практичному рівні. Високі інтелектуали звертають увагу на те, що в останні століття лише в Америці, і то частково, були маніфестовані високі етичні чесноти та ідеали у форми державних інститутів, орієнтованих на милосердя, справедливість та традиції моральності.

Попри численну критику, республіканський напрямок натомість має в останній час стриману прихильність і з боку деяких відомих ліберальних мислителів. Зокрема Дж. Роулз на конференції в Католицькому університеті у жовтні 2005, в ході дискусії погодився з проф. Макліном у тому, що не можуть існувати будь-які умови, які б звільняли особу від зв'язків та відповідальності перед конкретним співтовариством. Республіканська версія на теоретичному рівні стверджувалась через концептуалізацію ідей Аристотеля, Макіавеллі, Монтеск'є, Руссо, представників Шотландської школи. Поступово має місце синтез, здавалось би, суперечливих ідей, поєднання ідей республіканської традиції з ідеями комунітаризму та навіть ліберального індивідуалізму у площині визнання правової та соціальної держави, яка має забезпечити розподіл влади, добробут та певні економічні та соціальні гарантії життя власних громадян.

У площині соціально-історичної практики республіканська ідеологема була втілена в пуританській моделі розвитку. Як відомо, пуританська модель була започаткована колоністами Нової Англії. Пуританська традиція не визнавала розподілу між державою та церквою, між громадянськими чеснотами та персональною моральністю, намагаючись актуалізувати важливість і первинність релігійного фактору як чинника високої етичності, наголошуючи на пріоритеті публічної сфери над приватною. Розмірковуючи над республіканською моделлю взаємовідносин громадянського суспільства і держави, Дж. Адамс в роботі „Захист Конституції Сполучених Штатів” стверджує, що публічні чесноти не можуть існувати в державі без приватної сфери, адже саме вони утворюють визначальну основу державного устрою. Разом з тим, саме публічні інтереси, цілі, чесноти та виміри відкритості, гідності, славетності та моральності, на переконання відомого політичного діяча та філософа, мають проникнути в серця людей завдяки публічній сфері, завдяки ідеалам республіканізму, адже в іншому випадку мова не може йти про республіканський устрій, що стверджує ідеали свободи [6, c.22]. Така концепція передбачає наявність вищого начала для всіх приватних починань. У такому контексті особа має завжди нехтувати своїми приватними інтересами, якщо вони не узгоджуються з цілями суспільства і суперечать правам громадян. У цьому контексті думки Дж. Адамса є близькими до теоретично більш пізньої візії Г. Арендт щодо співвідношення публічного та приватного.

Дж. Адамс репрезентує типову американську позицію щодо взаємозв'язку античної традиції громадянських чеснот (призначення людини - Поліс) та пуританської традиції, яка, зберігаючи традицію високих моральних чеснот, намагається осучаснити її. Проблема дотримання високих моральних імперативів, як свідчить пуританська практика, завжди була нелегкою. Близький друг Дж. Адамса, славетна постать в американський історії Е. Геррі, згадуючи свій виступ на муніципальних заходах у Філадельфії у 1787 році, звертає увагу на занедбання моральних та релігійних чеснот, руйнування підвалин громадянського суспільства в цілому. Наголошуючи на аморальності та фарисействі значної частини суспільства, американський вчений та громадський діяч наголошує на необхідності законодавчо на рівні штату закріпити необхідність дотримання благочестя та моральності як чеснот, що гарантують та забезпечують людську свободу і мають стати запорукою позбавлення гріхів та суспільного аморалізму” [7, c.88]. На думку автора цих слів, позиція зневаги до релігійних текстів Священного Писання, вияви дефіциту моральності, кримінальні дії, які мали місце в Новому Світі протягом тривалого історичного часу, є небезпечними для громадянського суспільства та демократичної держави і мають бути подолані утвердженням республіканських чеснот, якими, на його думку, несправедливо зневажають.

Спираючись на теоретичну позицію Адамса та Геррі, було б помилковим вважати, що пуританська модель, протягом свого розвитку, акцентувала увагу лише на релігійних та моральних чинниках. У сучасній інтерпретації моральні та релігійні чесноти в багатьох пуританських країнах на публічному рівні обмежуються, поступаючись місцем принципам формальної демократії, справедливості, плюралістичним чеснотам мультикультуралізму - толеранції, дотриманню приватності та поваги до закону.

У сучасному європейському суспільстві ми можемо спостерігати зближення ліберальних та республіканських тенденцій розвитку в площині поваги до абстрактно-правових формальних критеріїв, в межах пошуку нових форм солідарності та відповідальності за долю громадянського суспільства та соціальної держави.

У цьому контексті в багатьох країнах, на тлі розчарування сучасними секулярними процесами, духовного занепаду, суспільної деградації, втрати багатьма державами своїх соціальних функцій, посилюється інтерес до різних форм комунітаризму, які, на думку багатьох інтелектуалів, можуть бути найкращим втіленням загального блага. Розглядаючи специфіку цієї моделі, зауважимо, що попри спорідненість комунітарного та республіканського напрямків, у творенні та зберіганні певних моральних та релігійних чеснот, можемо говорити про певну різницю в позиціях. Історичним втіленням цієї різниці можна вважати пуританську та аграрну модель взаємовідносин суспільства і держави. Якщо пуританська модель акцентує увагу на міцності правового поля, закону, вищості центрального та єдиного публічного авторитету, вертикальній ієрархії, ствердженні добродійної поведінки, то аграрна модель наголошує на первинності освіти, важливості поваги як до локального, так і до глобального авторитетів, горизонтального плюралізму та розвитку високих чеснот характеру у членів громади. На відміну від протестантської моделі, що використовує зовнішні механізми покарання, аграрна модель спирається на внутрішні імперативи людини. Аграрна модель передбачає існування людей в самодостатніх маленьких спільнотах (communities) в самодостатніх маленьких господарствах, які історично існували в ідеальному контексті громадянського суспільства. Громади історично в традиційних суспільствах виконували дуже важливі освітні функції, формували у членів спільноти необхідні якості до існування в громадянському суспільстві - виміри солідарності та відповідальності. У маленьких колективах плекались високі форми етичності та взаємоповаги. На відміну від пуританської моделі релігія тут сприймається як приватна справа кожного. Її значення та роль підтримувалась в родинному колі, втім не нав'язувалась інструкцією.

Вагоме значення освіти в формуванні моральних чеснот мало своє підґрунтя у самому аграрному вимірі існування. Саме інститут освіти виконував функції формування людини - її внутрішніх моральних якостей та цивілізованості, яка передбачає необхідність зважати на вагомість інтересів інших людей, інших законів та інституцій. Цивілізованість як вимір життя громади, примушуючи до дисциплінованості, готувала людей до участі у державному управлінні, виховуючи людей, формуючи культуру вмінь та навичок. Саме в локальних спільнотах людина привчається діяти моральнісно, не зазнає роздвоєнь, непевності, фарисейства, внутрішньо спонукаючись до розуміння моральнісного закону, який пов'язаний з увіходженням у поле, як справедливо зазначає А. Лой, культури розуму [8, c.128]. Саме моральнісна культура локальних спільнот формує внутрішнє самоналаштування людини на гуманне ставлення до іншої людської істоти. Тут моральність збігається з цивілізованістю. У межах цього підходу формувались виміри толеранції та поваги до приватного життя кожної особи.

Якщо пуританська модель історично була орієнтована на північні країни та передусім Британію, то аграрна модель має свої витоки на американському півдні. Свого часу Томас Джеферсон та Патрік Генрі репрезентували кілька різновидів цієї моделі. Не деталізуючи ці версії, вкажемо на головне - комунітарна аграрна модель - це передусім цивілізація вільних власників або, в американській трактації, вільних фермерів (yeoman farmers). У історичному контексті аграрна республіканська Вірджинія є найкращим втіленням духу свободи, високих громадянських цінностей та чеснот. Саме цей американський штат репрезентує найідеальніше поєднання міцних локальних спільнот та вільних господарств, у яких принцип домінування приватної власності стверджувався не тільки на теоретичному, але ніколи не піддавався сумніву і на практичному рівні. Саме тут на законодавчому рівні був запропонований „Біль про права”, де зберігається незалежність громадян і локальних спільнот від централізованої влади, їх право на власний спосіб життя, включаючи право носити зброю. Було б помилковим вважати, що комунітаризм та його різновиди пов'язані лише з Американською Північчю. Хибність такої думки була очевидною навіть наприкінці ХVІІІ століття, про що свідчать, зокрема, історичні події ратифікації Американської конституції 1787 року, де комунітарно-аграрну модель співіснування громадян з владою підтримали навіть депутати, які були опозиційні до прийняття конституції. Таку модель підтримали делегати практично всіх штатів, включаючи Нью-Йорк та Філадельфію.

Підсумовуючи наші міркування стосовно аграрної моделі, слід зазначити, що вона є більш відстороненою, на відміну від попередньої, від публічної сфери. Пуританська модель громадянського суспільства постійно розширює простір публічного ствердження, а аграрна, навпаки, є більш зануреною в приватний контекст громадянського суспільства, що надає підґрунтя та виправдовує подальше публічне ствердження. Держава за такої моделі є креатурою громадянського суспільства. Відповідно, держава тут слугує суспільству і не може бути інструментом для втручання в його дії. Для теоретичного виміру комунітаризму є очевидним, що людина потребує справжньої комунікативної спільноти, міжлюдської взаємодії громадянського суспільства в цілому та правової допомоги держави, яка має законодавчо закріпити умови міжлюдської взаємодії. Роль держави у цьому контексті передбачає створення правових та соціальних умов для людського життя спільноти. Утворення комунікативної спільноти, у свою чергу, потребувало духовної близькості та солідарної єдності. Поступово на практичному рівні в європейських середньовічних містах стверджуються виміри комунікативної згоди серед представників споріднених груп, солідарність та злагода між різними групами та спільнотами як необхідна умова збереження органічності державного утворення. Усвідомлюючи спільну природу блага, репрезентанти спільноти утворюють демократичну форму соціальності - засобами поширення солідарності та доповнюваності. У історичному ракурсі в добу пізнього середньовіччя у вимірах природнього права зароджуються секулярні виміри політичного та державного життя, які усвідомлюються суспільством як морально-позитивні види діяльності, що узгоджуються з помислами Бога щодо людської діяльності. Мова йде про формування нового типу державного устрою, який, певною мірою, намагався синтезувати суперечливі суспільні погляди з соціально орієнтованими егалітаристськими вимогами, які були сформовані саме в цю епоху. Саме в цей час в суспільному житті Європи актуалізуються складові ліберального і комунітаристського мислення, правової та соціальної держави, які пов'язані з історичними вимірами природнього права (Natural law), без яких неможливо уявити європейську цивілізацію в цілому. Ці надбання стали частиною інтелектуальної спадщини Заходу, обмеживши вплив тиранії та насилля князівських держав загального блага та акцентуючи увагу на ствердженні модерних принципів демократичної соціальної держави -справедливості і контракту.

Поступово у західній традиції все більше утверджується думка, яка історично корелюється з теоретичною рефлексією Аристотеля та Ф.Аквінського, відповідно до якої виміри тиранії та свавілля суперечать не тільки божій санкції, але й принципам здорового глузду, справедливості та природнього ладу. Удосконалюється гуманістична владна модель, за якої правитель має узгоджувати свої дії як з правовим ладом, так і з моральними вимірами, вимірами суспільної справедливості, які мають стати визначальними для державної влади. У теоретичному плані ця модель чудово віддзеркалена зокрема у І.Канта, Г.В.Ф. Гегеля, представників Шотландської школи, у теоретичній традиції комунітаризму від А. Токвіля до Дж. Макліна, а на практичному - у ствердженні демократичних ідей як у Старому, так і, передусім, в Новому Світі [9, c.5].

Комунітаристський напрямок фокусує увагу на вельми важливій проблемі сучасності, коли все складніше уявити соціальне життя в термінах публічної сфери, віддзеркалити часткові інтереси як суспільні і як такі, що мають визначати суспільне благо. За сучасних умов скорочення публічної сфери потребує від суспільства знаходження нових форм солідарності. Тому відповідний напрямок намагається поєднати кращі ліберальні та республіканські традиції за допомогою концептуальних та інституційних засобів, що узгоджуються з європейською публічною та приватною традицією партнерства громадянського суспільства та соціальної демократичної держави. Мова йде про створення нової реальності взаємовідносин суспільства та держави, відповідно до якої держава правовими та соціальними засобами сприяє діяльності громад, що призводить до актуалізації та поступового вирішення проблем, пов'язаних з політичною, економічною та соціальною свободою. Нова реальність пов'язана також з європейським контекстом, дотриманням державою людських прав, у тому числі права на власність та соціальне забезпечення найбільш злиденних верств населення. Перші комунітаристи досить скептично поставились до соціальної держави, але поступово під впливом європейської теоретичної рефлексії та соціально-історичної практики все тісніше співпрацюють з соціальною державою, наслідком чого стає спільний творчий доробок щодо розв'язання проблеми справедливості, гармонізація вимірів свободи і рівності, публічності та приватності, лібералізму та комунітаризму. І тут вагому роль все більше відіграє інститут держави, який. зберігаючи кращі надбання минулого, адаптується до мультикультурного сьогодення, сприяючи постматеріальним ціннісним основам гуманістичних європейських спільнот. Найкращим історичним втіленням такої розумної соціальної держави можуть бути сучасні Скандинавські країни, Німеччина (попри всі складнощі) та країни Бенілюксу.

Таким чином перелічені напрямки - ліберальний, республіканський та комунітаристський віддзеркалюють тривалу еволюцію європейської традиції в напрямку синтезу різних версій громадянського суспільства в контексті їх узгодженості з вимірами соціальної демократичної держави. Перелічені моделі громадянського суспільства мали свої витоки в інституті природнього права, впливали на його розвиток, вдосконалювали його. У процесі еволюції європейської традиції актуалізуються виміри моралі і права, публічного та приватного, свободи і несвободи. При цьому фокусною у взаємовідносинах держави і громадянського суспільства залишається проблема справедливості, яка вирішувалась в залежності від того чи іншого історичного контексту. У відповідності з ним в європейських суспільствах стверджувались базові принципи цього поняття, які ми знаходимо, зокрема у Дж. Роулза - принцип рівної базової свободи та принцип відмінності, які мають бути суміщені з вимогами рівного доступу осіб до різноманітних суспільних благ. Врешті-решт в основі цього підходу покладено принцип справедливості як чесності, у відповідності з яким і мають оцінюватись інститути держави і громадянського суспільства. Повністю цей принцип ніколи не був втілений в життя, але людство протягом тривалого часу пропонує версії вирішення цієї проблеми через світоглядну суперечку різних моделей розвитку. На різних етапах історії домінували як ліберальні, так і комунітаристсько-республіканські виміри взаємовідносин між громадянським суспільством та державою. Сучасна доба намагається знайти розв'язання цієї проблеми в площині формально-правової рівності, мультикультурного діалогу, у синтезі складових соціальної та ліберальної держави.

На межі тисячоліть вперше як на теоретичному так і на практичному рівнях стверджується нова ідея правової соціальної держави, яка має сприяти різним моделям громадянського суспільства через втілення справедливості і загального блага як органічного цілого. Витоки цієї ідеї слід шукати в пізньому середньовіччі, де принцип загального блага (bonum commune) безпосередньо пов'язувався з ідеєю соціальної справедливості та в європейській традиції дотримання.людських прав і свобод, які, спираючись на визначені моделі громадянського суспільства, мають бути вищими за всі форми клієнтельного підпорядкування.

Ідеться про державний устрій, який органічно узгоджується з абсолютною справедливістю, і є втіленням свободи, адже суперечить протилежному державному дискурсу несвободи, згідно з яким державною владою громадяни розглядаються як неповнолітні діти, якими вона має опікуватись, а з іншого боку, переслідується лише корисливий інтерес, через який суспільство потерпає від свавілля, втрати гідності та відповідного соціального статусу. У цьому контексті є неприпустимим, як це було в Україні, коли суспільна свідомість розглядає будь-який режим, в якому монарх розуміє загальне благо через опіку над власними підданими як справедливий режим, адже це суперечить європейському контексту цивілізованості, демократії та свободи. Разом з тим, у перехідному суспільстві є природним протиставлення різних форм управління державою - форми, що випливає з природнього права та формується на базі суспільної угоди або соціального контракту та соціально спотвореної форми деспотизму та клієнтельної моделі співіснування держави і суспільства на межах зіткнення європейських дискурсів свободи і несвободи. Українському суспільству необхідна раціональна держава, що є втіленням справедливості та закону. Тому європейський досвід різних моделей співіснування держави і суспільства може бути дуже корисним для різних частин України, що довгий час потерпали від певної цивілізаційної ізоляції.

ЛІТЕРАТУРА

1. Манан П.Інтелектуальна історія лібералізму. - К., 2005.

2. Аверинцев С. Риторика и истоки европейской культурной традиции. - М.,1996.

3. Жильсон Е. История христианской философии в Средние века. Глава ІІІ.Фома Аквинський. Выпуск 2. Наследие Средневековья и современная культура. - СПб., 2000.

4. Там само.

5. Schneck S. Models of Civil Society in the framing of the U.S. Republic 1781-1789., 2002.

6. Adams J. Defense of the Constitution of the United States. Washington., 1912.

7. Gerry E. Democracy and the citizen: Dignity and crisis of Contemporary politics in America., Washington, 1914.

8. Лой А. Моральність як чинник цивілізованості та культури: концепція Іммануіла Канта. К. 2004.

9. Mcklean G. Philosophy and Civil Society: its nature, its past and its future.Washington., 2003.