Курсова робота

Суть та порядок створення підприємства в сучасних умовах України

Зміст

• Вступ
• 1. Поняття підприємства
• 2. Організаційно-правові форми підприємств
• 3. Створення підприємства
• 4. Установчі документи підприємства
• 5. Державна реєстрація підприємства
• 6. Припинення діяльності підприємства
• Висновки
• Список рекомендованої літератури

Вступ

(Стаття 1 Закону України від 7 лютого 1991 р. "Про підприємництво" (Відомості Верхов. Ради України. - 1991.-№14.- Ст. 168) визначає підприємництво як самостійну ініціативу, систематичну, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Мета курсової роботи: розкрити суть та порядок створення підприємства в сучасних умовах України.

Перед даною курсовою роботою поставлено такі завдання:

1. З'ясувати поняття підприємства, основні його ознаки та форми.

2. Ознайомитися з основними видами підприємств ( державними, колективними та приватними ).

3. Охарактеризувати основні способи створення підприємств.

4. Розкрити форми і зміст установчих документів підприємства.

5. Ознайомитися із способами реєстрації та реорганізації підприємств.

6. Розкрити зміст та порядок ліквідаційного процесу підприємств.

Одним з перших питань, що стоять перед починаючим підприємцем є вибір найбільш прийнятної організаційної форми ведення бізнесу. Щоб зробити правильний вибір, підприємець повинен добре орієнтуватися в існуючих організаційних формах. Вивчення існуючого в цій області законодавства дасть можливість запобігти помилки у майбутній підприємницькій діяльності. У наш час в Україні вже прийнято багато законів у сфері підприємництва, що дають можливість кожному з нас створити підприємство і плідно працювати у своїх інтересах і в інтересах суспільства.

Вибір конкретної організаційної форми здійснюється підприємцем самостійно.

При цьому враховуються зміст і основні напрямки діяльності, сфера її здійснення, ресурси, вид власності й інші вихідні умови.

Вибір організаційної форми підприємництва здійснюється через механізм державної реєстрації конкретного виду підприємства, господарського товариства чи іншої організаційної форми. Разом з тим, законодавство України передбачає можливість здійснення громадянами підприємницької діяльності і без створення ними юридичних осіб.

У такому випадку громадянин реєструється як самостійний підприємець (фізична особа).

В усіх відносинах, зв'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності, як самостійні підприємці (фізична особа), так і підприємці, що обрали інші організаційні форми, користуються рівними правами і несуть встановлену законом відповідальність перед державою, контрагентами, працівниками.

За законами України самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг і заняття торгівлею громадян чи об'єднань громадян є підприємницькою, якщо вона виробляється З метою одержання прибутку.

Якщо діяльність громадян не зв'язана з одержанням прибутку, то вона не є підприємницькою.

Для того, щоб не виникло труднощів і щоб легко можна було б розібратися в існуючих організаційно-правових формах підприємництва, в курсовій роботі це винесено окремим питанням , де висвітлено існуючі форми і їх особливості.

Відповідно до обсягів господарського обороту підприємства і чисельності його працівників (незалежно від форм власності) воно може бути віднесене до категорії малих підприємств.

До малих підприємств відносяться створені й існуючі підприємства:

· у промисловості і будівництві -- до 200 чоловік;

· в інших галузях виробничої сфери -- до 50;

· у науці і науковому обслуговуванні -- до 100;

· у галузях невиробничої сфери -- до 25;

· у роздрібній торгівлі -- до 15 чоловік.

Особливості створення і діяльності малих підприємств установлюються законодавством України.

Розглянемо ці організаційно-правові форми підприємницької діяльності більш детально.

1. Поняття підприємства

Домінуюче місце серед суб'єктів господарського права належить такому суб'єктові, як підприємство. Це зумовлено особливими економічними і соціальними функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах, послугах. Тому законодавчий інститут підприємства або господарюючого суб'єкта є центральною частиною системи господарського права України, його правовою основою.

Усі основні закони та інші нормативні акти господарського законодавства приймаються, виходячи з економічного та правового становища підприємства.

Поняття "підприємство" є узагальнюючим, або збірним. Воно, по-перше, визначає підприємства як суб'єкти господарського права стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств). По-друге, це поняття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торговельні та інші підприємства.

Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як господарюючий суб'єкт і суб'єкт права. За допомогою цих ознак, систематизованих ст. 1 Закону "Про підприємства в Україні", уніфіковано визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народного господарства.

Закон визначає, що підприємство є основною організованою ланкою народного господарства України. Ця організаційна ознака кваліфікує підприємство як організаційну форму господарської ("бізнесової") організації, тобто організації, в якій власники засобів виробництва і робочої сили об'єднують свої виробничі ресурси для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку. Визначення основна ланка, з одного боку, відмежовує підприємство від інших організаційних форм економічної діяльності (типу домашніх господарств, індивідуальних промислів без створення підприємств, так званих тіньових структур тощо), а з іншого - від суб'єктів господарського права, які не належать до основної ланки: об'єднань підприємств, фінансових і посередницьких інститутів, органів управління економікою.

Закон також визначає, що підприємство - це господарюючий суб'єкт. Суть визначення господарюючий суб'єкт полягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудовим колективом, який на професійній основі (промисел) виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як господарюючий суб'єкт підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність. Термін "господарюючий" означає, що підприємства належать до комерційних, спрямованих на прибуток, організацій (на відміну від неприбуткових організацій - релігійних, об'єднань громадян тощо).

Підприємство є самостійним господарюючим суб'єктом. Самостійність у прийнятті господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності підприємства як товаровиробника. Юридичний аспект такого визначення полягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї господарської діяльності "має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України" (ст. 27 Закону "Про підприємства в Україні").

Нарешті, підприємство -- це статутний господарюючий суб'єкт. Статут підприємства як локальний акт господарського законодавства нормативне визначає цілі і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної особи. Це один з найважливіших правових актів підприємства, тому ст. 9 Закону "Про підприємства в Україні" спеціально визначає обов'язкові і альтернативні пункти, які включаються до статуту підприємства.

Підприємство має необхідне для господарюючого суб'єкта майно - основні і оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правовому титулі (на праві власності або повного господарського відання). Це майно юридичне відмежоване, як правило, від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як суб'єктом права. Основні і оборотні кошти знаходяться на самостійному бухгалтерському балансі, гроші - на розрахунковому рахунку підприємства в банку.

Підприємство є самостійним суб'єктом права. З одного боку, закон визначає його компетенцію (права та обов'язки) як господарюючого суб'єкта, з другого - зазначає, що підприємство є юридичною особою, яка не має у своєму складі інших юридичних осіб (ст. 1 Закону "Про підприємства в Україні"). Цим підприємство суттєво відрізняється від об'єднань підприємств (господарських об'єднань), до складу яких входять юридичні особи.

Як господарюючий суб'єкт з правами юридичної особи підприємство починає діяти від дня його державної реєстрації.

Таким чином, підприємство - це самостійна господарська організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку для здійснення господарської діяльності з метою задоволення суспільних потреб у товарі (продукції, роботах, послугах) і одержання прибутку, яка діє на підставі статуту, користується правами і виконує обов'язки щодо своєї діяльності, є юридичною особою, має самостійний баланс, поточний та інші рахунки в банках.

2. Організаційно-правові форми підприємств

Законодавство України про підприємства оперує такими поняттями, як організаційні форми, види і категорії підприємств. Кожне з них вживається для класифікації підприємств за певними ознаками.

Організаційна (організаційно-правова) форма передбачає класифікацію підприємств залежно від форм власності, визначених Конституцією України і Законом "Про власність", та від способів розмежування в підприємствах окремих форм власності і управління майном. Юридичне значення цього полягає в урахуванні в законодавстві, тобто в Законі "Про підприємства в Україні" і спеціальних законах особливостей правового становища підприємств окремих видів.

У світовій практиці підприємницька діяльність (у залежності від прав власності) здійснюється в одній із трьох основних форм: приватна чи одноособова власність, партнерство, корпорація.

Приватна власність -- це бізнес, у якому власником і підприємцем є та сама особа, що одержує всі доходи і несе повну і необмежену відповідальність за ведення справи.

Партнерство (товариство, компанія) -- це добровільне, офіційно зареєстроване об'єднання двох чи більше осіб з метою ведення загального бізнесу. Партнери є співвласниками спільної власності.

Корпорація -- незалежна юридична особа, чия власність розділена на паї (є пайовий). Власники паїв -- це пайовики або акціонери. Основною характеристикою корпорації є те, що відповідальність акціонерів по зобов'язаннях фірми, по правових претензіях до неї й ін. обмежується тими розмірами коштів, що вони вклали в справу у виді акціонерних паїв.

За рубежем використовуються змішані і гібридні форми організації бізнесу: френчайз, спільні підприємства, синдикати, партнерства з обмеженою відповідальністю, кооперативи.

Френчайз -- угода, по якому власник торгової марки, торгової назви чи авторського права (наприклад, „Кока-кола", „Фольксваген", „Шелл", „Омета" і ін.) дозволяє іншій фірмі використовувати їх за умови підпорядкування визначеним погодженим обмеженням, включаючи плату за патент. Фірма, що представляє право використовувати свою торгову марку /френчайзор) і фірма, що купує це право (френчайзн), ведуть свій бізнес самостійно.

Спільне підприємство -- у випадку якщо одній фірмі не вистачає ресурсів для здійснення проекту, то кілька фірм можуть утворити спільне підприємство для здійснення даної справи. Інакше кажучи, це підприємство спільного ризику або асоціація (об'єднання) двох чи більш фірм, організована з визначеною обмеженою метою.

Синдикат -- асоціація фірм, звичайно створена з більш вузькою метою, чим спільне підприємство. Так, група банків може сформувати синдикат для здійснення великої позики, що кожен з банків окремо не зміг би надати.

Партнерство з обмеженою відповідальністю збігається по ознаках з товариством з обмеженою відповідальністю (остання організаційно-правова форма є й в українському законодавстві) і являє собою об'єднання капіталів двох чи більш партнерів, що відповідають за результати діяльності підприємства лише розміром внесеного в справу капіталу і не ризикують усією своєю власністю.

Кооператив -- це бізнес, яким спільно володіють і керують його члени.

Загалом організаційна форма і вид визначають суб'єкта, який має право присвоювати результати діяльності підприємства. З точки зору організаційної форми ст. 2 Закону "Про підприємства в Україні" виділяє такі види підприємств: приватні, колективні, господарські товариства, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, комунальні, державні (в тому числі казенні).

Слід мати на увазі, що відповідно до чинного на момент створення підприємств законодавства в Україні були створені і діють до цього часу й інші види підприємств: індивідуальні, сімейні, спільні (в тому числі з іноземними інвестиціями) підприємства.

Приватне підприємство - це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності фізичної особи.

Визначення приватне, крім форми власності, виражає головну особливість правового становища підприємств цієї організаційної форми. Згідно із законодавством України власник у даному разі водночас є і підприємцем, тобто власність і управління майном у приватному підприємстві не розмежовуються.

Колективне підприємство (точніше його можна було б назвати "підприємство колективної власності") - це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності трудового колективу підприємства.

Визначення колективне означає, що підприємство належить колективу співвласників (засновників, учасників), які діють як один суб'єкт права колективної власності. Правосуб'єктність власника (у даному разі колективу або групи власників, організованих у колективне підприємство з правами юридичної особи) реалізується через юридичну особу - підприємство, яке володіє, користується і розпоряджається майном відповідно до свого статуту (ст. 6, 20, 21 Закону "Про власність"). Це вид недержавної юридичної особи. Право колективної власності у колективному підприємстві безпосередньо здійснюють його органи управління - вищий орган управління (загальні збори або конференція) і правління. Отже, колективне підприємство, поки воно діє - це об'єкт права власності відповідної юридичної особи. Його засновники і учасники є власниками часток (паїв, вкладів) у майні підприємства.

Інакше визначає поняття колективного підприємства Закон України "Про власність", згідно з яким видів колективних підприємств стільки ж, скільки суб'єктів права колективної власності названо в статті 20 Закону "Про власність":

* колективні підприємства (наприклад, підприємство, приватизоване трудовим колективом державного підприємства і не перетворене в інший вид; колективне сільськогосподарське підприємство);

* акціонерне або інше статутне господарське товариство (ст. 25, 26 Закону "Про власність"); виробничий кооператив (ст. 24 Закону "Про власність");

* підприємство, яке засноване на власності об'єднання громадян (наприклад, профспілкове - ст. 28 Закону "Про власність"); підприємство релігійної організації (ст. 29 Закону "Про власність"); підприємство, створене господарським об'єднанням (ст. 27 Закону "Про власність").

Специфічним видом колективного підприємства є також орендне підприємство (ст. 22 Закону "Про власність").

Державне підприємство являє собою організаційно-правову форму підприємства, заснованого на державній власності. Визначення державне вказує, що дане підприємство має особливості правового становища порівняно з недержавними підприємствами. Ці особливості обумовлені способом відмежування функцій власника від функцій управління майном в державному підприємстві. Саме державне підприємство як майновий комплекс є об'єктом права державної власності. Підприємству як суб'єкту права це майно належить на праві повного господарського відання. Таке право вужче, ніж право власності. Обсяг його залежить від цільового призначення відповідного майна. Державне підприємство володіє, користується і розпоряджається цим майном "на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та статуту підприємства". Оскільки державне підприємство є суб'єктом права повного господарського відання майном, а не суб'єктом права власності, щодо державних підприємств діє спеціальна категорія - правовий режим майна державних підприємств (ст. 37 Закону "Про власність"). Вона означає, що державні підприємства керуються спеціальними правилами заснування, утворення їх майна при заснуванні, визначення цілей і предмета діяльності (статути державних підприємств розробляють, затверджують і контролюють уповноважені органи), управління майном, розподілу прибутку тощо.

Державні підприємства як суб'єкти одної форми власності (організаційної форми) поділяються на види:

а) державні підприємства, засновані на державній власності;

б) державні підприємства, засновані на республіканській (Автономної Республіки Крим) власності;

в) казенні підприємства. Усі ці підприємства - державні юридичні особи.

Особливим видом підприємства, заснованого на державній власності, є казенне підприємство. Майно, що є у державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому не на праві повного господарського відання, а на праві оперативного управління. Здійснюючи право оперативного управління, казенне підприємство володіє і користується зазначеним майном. Розпоряджатися закріпленим за ним на праві оперативного управління державним майном, що належить до основних фондів підприємства, казенне підприємство може лише з дозволу органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном. Особливості розпорядження іншим майном казенного підприємства визначаються у його статуті.

Важливе значення для правового регулювання діяльності казенних підприємств мають постанови Кабінету Міністрів України від ЗО червня 1998 р. № 987 "Про перетворення державних підприємств у казенні" (Офіційний вісник України. - 1998.-№ 24), якою визначено перелік державних підприємств, що мають бути перетворені в казенні; від 16 червня 1998р. №914 "Про типовий статут казенного підприємства" (Офіційний вісник України.-- 1998.-- № 26), якою затверджено Типовий статут казенного підприємства, та від 22 липня 1998 р. № 1129 "Про деякі питання управління казенними підприємствами" (Офіційний вісник України. - 1998.- №30), якою, зокрема, затверджено Положення про складання плану розвитку казенного підприємства та Положення про складання фінансового плану казенного підприємства.

Індивідуальне підприємство. Його особливістю є те, що воно створюється на базі власності громадян. Закон „Про власність" (ст. 13) установлює, що в індивідуальній власності можуть знаходитися житлові будинки, квартири, дачі, садові будинки, насадження на земельній ділянці, транспортні засоби, кошти, акції й інші цінні папери, предмети домашнього господарства й особистого користування, засобу виробництва, продуктивна і робоча худоба, виробнича продукція, а також інше майно споживацького і виробничого призначення.

Відмінною ознакою індивідуального підприємства, що визначає його правову природу, є те, що воно ґрунтується винятково на особистій праці власника, без залучення як членів родини, так і працівників по найманню. Прообрази індивідуального підприємства: кустарні і народні промисли, індивідуальна трудова діяльність, праця працівників у сфері мистецтва й ін., які з уведенням Закону в дію одержали правову легалізацію.

Сімейне підприємство. Це підприємство, засноване на власності і праці громадян України -- членів родини, що проживають разом.

У власності сімейного підприємства можуть знаходитися підприємства в сфері побутового обслуговування, торгівлі, суспільного харчування й в інших областях господарської діяльності; житлові будинки і господарські будівлі; машини, устаткування; транспортні засоби; сировина, матеріали й інше майно, необхідне для самостійного ведення господарства. При цьому, майно сімейного підприємства, у тому числі зроблена продукція й отримані доходи, є загальною частковою власністю членів родини, що спільно веде господарство, якщо договором між ними не передбачене інше.

Один з видів сімейних підприємств -- селянські (фермерські) господарства, що можуть мати у власності житлові будинки, господарські будівлі, насадження на земельній ділянці, продуктивну і робочу худобу, птицю, сільськогосподарську техніку й інвентар, транспортні засоби й інше майно, необхідне для самостійного ведення сільськогосподарського виробництва, переробки і реалізації продукції.

Зроблена продукція й отримані доходи є власністю сільського господарства і використовуються ним за власним бажанням. Майно сільського господарства належить його членам по праву загальної спільної власності, якщо інше не передбачене законом. В основі діяльності як індивідуальних так і сімейних виробництв знаходиться власність і індивідуальна трудова діяльність самих громадян і членів їхніх родин.

Спільне підприємство - це організаційна форма підприємства, заснованого за законами України на базі об'єднання майна різних форм власності (так звана змішана форма власності). Спільні підприємства, як правило, мають форму господарських товариств, тобто є суб'єктами права колективної власності.

Засновниками спільних підприємств можуть бути юридичні особи і громадяни України, інших держав. Залежно від цього є два види спільних підприємств: а) звичайні (національні) спільні підприємства; б) спільні підприємства з іноземними інвестиціями.

Спільне підприємство з іноземними інвестиціями - це підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10 відсотків.

Підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс. Правове становище і діяльність таких підприємств, крім Закону "Про підприємства в Україні", регулюється Законом України від 19 березня 1996 р. "Про режим іноземного інвестування" та Законом України від 16 квітня 1991 р. "Про зовнішньоекономічну діяльність".

Іноземне підприємство - це організаційно-правова форма підприємства з місцезнаходженням в Україні, створеного як суб'єкт права згідно із законодавством іноземної держави, майно якого повністю с у власності іноземних громадян, юридичних осіб або держави.

Визначення іноземне (іноземна власність) означає, що підприємство підпорядковується різним юрисдикціям. Порядок створення і внутрішньої діяльності іноземного підприємства регулюється законодавством країни, якій воно належить. Законодавство України не регулює цих відносин. Разом з тим умови реєстрації та діяльності іноземного підприємства в Україні регулюються українським законодавством, тобто на іноземні підприємства загалом поширюється національний правовий режим господарської діяльності.

Крім форм і видів законодавець застосовує для класифікації підприємств поняття категорії (ст. 2 Закону "Про підприємства в Україні").

Категорія означає техніко-економічну (не юридичну) класифікацію підприємств (незалежно від форм власності) відповідно до обсягів господарського обороту підприємства і чисельності його працівників. За цією ознакою розрізняються малі та інші (середні, великі) підприємства.

Кількість працюючих, за якою підприємство відноситься до категорії малих, диференційована залежно від галузей народного господарства:

* у промисловості та будівництві - до 200 чоловік;

* в інших галузях виробничої сфери - до 50 чоловік;

* у науці і науковому обслуговуванні - до 100 чоловік;

* у галузях невиробничої сфери - до 25 чоловік;

* у роздрібній торгівлі - до 15 чоловік.

Малі підприємства виділені в самостійну категорію з метою розвитку малого бізнесу шляхом надання їм певних пільг, переваг тощо. З юридичного боку, важливим є те, що особливості їх створення і діяльності встановлюються як загальним законодавством України про підприємства, так і спеціальним законодавством України про підприємства цієї категорії.

Особливості правового становища малих підприємств, крім спеціальних статей Закону "Про підприємства в Україні", врегульовані ще і постановою Ради Міністрів УРСР від 22 вересня 1990 р. "Про заходи щодо створення і розвитку малих підприємств" в редакції від 19 жовтня 1991 р. (ЗП УРСР.- 1991.- № 11.- Ст. 114). Як зазначено в ст. 28 Закону "Про підприємства в Україні", держава стимулює розвиток малих підприємств України: надає пільги при оподаткуванні, одержанні державних кредитів, створює фонди сприяння розвитку малих підприємств та інше.

3. Створення підприємства

Термін "створення" - це правове поняття господарського права. Це поняття включає врегульовані правом умови фактичного виникнення та легітимації підприємства в статусі правового господарюючого суб'єкта, суб'єкта права.

Виходячи з того, що в економіці України створюються і функціонують підприємства різних організаційно-правових форм, господарське законодавство визначає загальні і спеціальні умови їх створення. Загальні умови поширюються па всі форми підприємств. Вони визначені Законом "Про підприємства в Україні" (ст. 5), Законом "Про підприємництво" (ст. 6) та Цивільним кодексом, який регулює загальні умови створення юридичної особи, в тому числі й підприємства. Спеціальні умови створення підприємств визначені законами про їхні окремі види.

Як правове поняття створення включає визначення засновників, їх засновницької компетенції, порядку діяльності щодо створення підприємства. Засновником є особа, Ідо має право створити у встановленому порядку підприємство (організацію) як юридичну особу. За Законом "Про власність" (ст. 6, 33) і Законом "Про підприємства в Україні" (ст. 5) таким правом наділені безпосередньо власники засобів виробництва та іншого майна і уповноважені власником (власниками) органи, тобто фізичні і юридичні особи, що мають засновницьку право- і дієздатність. Отже, тут діє загальний принцип, згідно з яким засновниками (співзасновниками) можуть бути "фізичні і юридичні особи, крім випадків, передбачених законодавчими актами України".

Уповноважені органи, які можуть бути засновниками підприємств, визначає власник. Щодо підприємств загальнодержавної власності -- це підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади: міністерства, державні комітети, інші центральні відомства. Вони приймають рішення про створення підприємств державної власності, затверджують статути і контролюють їх дотримання, укладають та розривають контракти з керівниками підприємств, контролюють ефективність використання закріпленого за підприємствами майна, його збереження. Це загальне привило. В окремих випадках (наприклад, щодо підприємств будівельного комплексу) зазначені функції і повноваження Кабінет Міністрів України делегує господарським об'єднанням: корпораціям, концернам тощо. Щодо підприємств комунальної власності уповноваженими органами із засновницькими правами є сільські, селищні та міські ради (п. 30 ст. 26 Закону України від 21 травня 1997 р. "Про місцеве самоврядування в Україні"), а також місцеві державні адміністрації (п.1 ст. 9 Закону України від 9 квітня 1999 p. "Про місцеві державні адміністрації" // Голос України. - 1999.- 12 травня).

Засновники реалізують засновницькі права шляхом обрання організаційної форми підприємства; визначення цілей і предмета його діяльності; прийняття рішення про його створення; затвердження в установленому порядку статуту; передачі безоплатно на баланс підприємства основних фондів та обігових коштів; формування органів управління, визначення у статуті меж їхніх повноважень тощо.

Створення підприємства в юридичному розумінні - це затвердження та одержання передбачених законом документів: рішення власника (власників) або уповноваженого органу про створення підприємства, статуту (якщо цього вимагає організаційна форма), посвідчення про державну реєстрацію. При необхідності для новостворюваного підприємства земельної ділянки сюди входять також документи на землекористування (землеволодіння), визначені земельним законодавством України.

Дозвіл на користування створюваним підприємством земельною ділянкою, а також іншими природними ресурсами видається за рішенням місцевої Ради за місцезнаходженням підприємства в порядку, встановленому Земельним кодексом України (ст. 19, 21, 23, 32, 34 та ін.). Відмова в наданні земельної ділянки може бути оскаржена у встановленому законом порядку.

Господарське законодавство регулює також способи створення підприємств. Так, підприємство може бути створене згідно з рішенням одного чи кількох власників або уповноваженого ним органу.

Підприємство може створюватися внаслідок примусового поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України. Примусовий поділ підприємства здійснюється згідно з рішенням Антимонопольного комітету України, його територіальних управлінь. Рішення про поділ підприємства-монополіста є обов'язковим для власника (власників) або уповноваженого органу. Рішення про примусовий поділ визначає строк створення нових підприємств, який не може бути менше шести місяців.

Підприємство може створюватись шляхом реорганізації діючого підприємства, тобто в результаті виділення із складу діючого підприємства одного або кількох структурних підрозділів за рішенням їх трудових колективів, якщо на це згода власника чи уповноваженого ним органу. Аналогічно може створюватися підприємство на базі структурної одиниці діючого об'єднання. Щодо таких підприємств діє правило про збереження за ними взаємних зобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами.

Підприємства мають право створювати на території України та за її межами суб'єкти господарського права без прав юридичної особи - свої відособлені підрозділи: філії, представництва, відділення тощо з правом відкриття поточних і розрахункових рахунків. Відособлені підрозділи діють на підставі положень про них, які затверджуються підприємством. Відкриття вказаних підрозділів не потребує їхньої реєстрації. Підприємство лише повідомляє про це реєстраційний орган шляхом внесення додаткової інформації до своєї реєстраційної картки.

Аналогічно створюються дочірні підприємства. За законодавством України, правом створювати дочірні підприємства наділені господарські товариства (ст. 9 Закону "Про господарські товариства"). Дочірні підприємства мають бути зареєстровані в порядку, встановленому для реєстрації підприємств.

4. Установчі документи підприємства

Установчими документами підприємства називається комплект документів встановленої законом форми, згідно з якими підприємство виникає і діє як суб'єкт права. З точки зору правової природи, установчі документи є локальними нормативними актами, тобто актами, які набуванні, юридичної сили внаслідок затвердження їх одним або кількома засновниками підприємства.

Форму і зміст установчих документів визначають залежно від видів підприємств загальні закони про підприємства та закони про окремі види підприємств.

Стаття 8 Закону "Про підприємництво" містить перелік актів, які належать до установчих документів. По-перше, це рішення одного чи кількох власників або уповноваженого ним (ними) органу про створення підприємства. Якщо власників чи органів два і більше, таким рішенням визначено установчий договір. По-друге, це статут підприємства.

Стаття 9 Закону "Про підприємства в Україні" визначає перелік обов'язкових відомостей, які необхідно включати до статуту підприємства як одного з його основних установчих актів.

Зміст установчих документів (статутів, установчих договорів) господарських товариств регулюється ст. 4, 37, 51, 65, 67 і 76 Закону "Про господарські товариства". Ці статті визначають переліки основних даних, що підлягають включенню до установчих документів товариств окремих видів.

При розробці проектів установчих документів підприємств необхідно керуватися також типовими нормативними актами.

Щодо підприємств окремих видів законодавець застосовує типові форми установчих документів (наприклад, Типовий статут державного підприємства, Типовий статут казенного підприємства, Типовий статут закритого акціонерного товариства, Типовий статут відкритого акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації державного підприємства тощо).

Установчі документи повинні містити обов'язкові дані про підприємство, без яких вони вважаються такими, що не відповідають вимогам законодавства. Це такі дані:

* найменування (завод, фабрика, майстерня тощо) і вид підприємства;

* зазначення власника (склад засновників, учасників) та місцезнаходження підприємства;

* предмет та цілі діяльності підприємства;

* юридичний статус підприємства. Це статті про юридичну особу підприємства, про його майно, про самостійний баланс, поточний, валютний та інші рахунки в банках, про фірмову марку та знак для товарів і послуг, про печатку з найменуванням підприємства. Якщо підприємство має право випускати цінні папери, то таке право теж відноситься до юридичного статусу підприємства;

* про склад майна підприємства: перелік фондів (основні, оборотні, інше майно, статутний фонд, резервний фонд, страховий фонд, інші фонди); порядок утворення майна; порядок розподілу прибутків та покриття витрат; порядок випуску акцій (щодо акціонерного товариства).

Якщо підприємство не є власником майна, включається стаття про те, що майно закріплене за ним на праві повного господарського відання; оперативного управління або оренди;

* про перелік органів управління підприємства, порядок їх формування, компетенцію;

* про контрольні органи - спостережну раду, ревізійну комісію;

про порядок припинення діяльності підприємства: підстави; орган, що приймає рішення про припинення; порядок створення і роботи ліквідаційної комісії; умови розрахунків з бюджетом і кредиторами; розподіл майна, що залишилося.

В установчих документах господарських товариств окремими статтями визначається порядок внесення змін до статуту (вищим органом, за рішенням 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах чи одностайно).

Крім обов'язкових, до установчих документів можуть включатися альтернативні положення, які не повинні суперечити законодавству України.

Це положення, пов'язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові відносини, засновані на членстві (колективні підприємства, кооперативи), про раду підприємства (порядок її створення, склад, компетенцію), про інші органи, які реалізують повноваження трудового колективу (раду трудового колективу, профспілковий комітет).

5. Державна реєстрація підприємства

Державна реєстрація підприємств є обов'язковою юридичною дією при їх створенні. Вона встановлена ст. 6 Закону "Про підприємства в Україні" та ст. 8 Закону "Про підприємництво". Ці статті визначають державні органи, на які покладена реєстрація підприємств (легалізуючі органи), а також загальні умови і порядок реєстрації. Більш детально вони визначаються Положенням про порядок державної реєстрації підприємств, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. №740.

Реєстрація підприємства є процесуально-правовою дією, внаслідок якої підприємства включаються до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій. Днем включення визначено день реєстрації підприємства. Зазначена дія має за мету надати підприємству формально-юридичних ознак суб'єкта права, згідно з якими воно починає функціонувати у господарсько-правовому обігу як загальновідома для третіх осіб і органів держави юридична особа. Запис у Єдиному державному реєстрі про реєстрацію підприємства становить собою юридичний факт виникнення підприємства -- суб'єкта права з правами юридичної особи. Відповідно до законодавства України підприємство визнається діючим, стає юридичною особою, набуває прав та обов'язків з дня його державної реєстрації (ст. 5 Закону "Про підприємства в Україні"). Діяльність незареєстрованих підприємств не допускається. З іншого боку, підприємство вважається таким, що припинило свою діяльність, з моменту внесення запису про це до державного реєстру. Цей запис є скасуванням реєстрації.

Законодавство визначає органи державної реєстрації підприємств. За загальним правилом, це державні органи за місцезнаходженням підприємств, а саме: а) виконкоми міських, районних у містах рад; б) районні, районні міст Києва і Севастополя державні адміністрації.

Законодавством визначені також органи, які здійснюють державну реєстрацію окремих видів суб'єктів господарського права. Так, господарські товариства, що займаються банківською діяльністю, реєструє Національний банк України в порядку, визначеному Законом "Про банки і банківську діяльність". Фондова біржа підлягає державній реєстрації Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Для державної реєстрації реєструючому органу необхідно подати документи, перелік яких визначено ст. 6 Закону "Про підприємства в Україні" та ст. 8 Закону "Про підприємництво".1

За наявності всіх документів реєстрація підприємства здійснюється у строк не більше п'яти робочих днів. Протягом цього часу реєструючий орган зобов'язаний видати заявнику свідоцтво про державну реєстрацію підприємства. Свідоцтво є юридичною підставою для відкриття підприємству рахунків у банку за місцем його реєстрації або у будь-яких інших банках за згодою сторін. Банк зобов'язаний відкрити рахунок і в триденний термін повідомити про це податкову інспекцію.

Орган, який здійснює реєстрацію, зобов'язаний в десятиденний термін подати відомості до відповідної податкової інспекції та органу державної статистики. Ці органи встановлюють коди підприємств відповідно до Загального класифікатора галузей народного господарства Міністерства статистики України.

У разі зміни форми власності, організаційної форми або назви підприємства воно підлягає перереєстрації, яка здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації.

Відмова у державній реєстрації підприємства вважається законною лише з двох підстав: внаслідок порушення встановленого законом порядку створення підприємства; у разі невідповідності установчих документів вимогам законодавства.

Не допускається відмова в державній реєстрації підприємства з мотивів його недоцільності.

Скасування державної реєстрації підприємства може бути добровільним (за заявою підприємства) або примусовим (на підставі рішення суду, арбітражного суду у випадках: а) визнання недійсними або такими, що суперечать чинному законодавству, установчих документів; б) здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та чинному законодавству України; в) у разі несвоєчасного повідомлення підприємством про зміну свого місцезнаходження); г) визнання підприємства банкрутом (у випадках, передбачених законодавством); д) неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно з законодавством.

Скасування державної реєстрації підприємства припиняє підприємницьку діяльність і є юридичною підставою для його ліквідації як господарюючого правового суб'єкта. Статусу юридичної особи підприємство позбавляється після здійснення всіх заходів щодо ліквідації його як суб'єкта підприємницької діяльності.

6. Припинення діяльності підприємства

Припинення діяльності підприємства - одне з юридичних понять господарського права. Це специфічна правова робота. До змісту поняття "припинення" входять юридичні підстави ("умови"), акти та процесуально-правові дії щодо припинення діяльності підприємства як суб'єкта права. Ці підстави, акти та дії передбачені законодавством про підприємства. Загальні підстави припинення діяльності підприємств усіх видів визначені Законом "Про підприємництво" (ст. 11). Загальний процесуальний (процедурний) порядок і форми припинення регулює Закон "Про підприємства в Україні" (ст. 34-36). У разі банкрутства підприємства правовідносини припинення регулюються Законом України від 14 травня 1992 р. "Про банкрутство" (Відомості Верхов. Ради України. - 1992,- №31.-- Ст. 440), який теж поширюється на підприємства всіх видів.

Особливі підстави і форми припинення діяльності підприємств окремих видів встановлені також законами про ці підприємства та іншими нормативними актами (зокрема, про корпоратизацію, приватизацію та ін.).

Юридичні підстави. Діяльність підприємства припиняє його власник (вищий орган підприємства, уповноважений орган). Припинення за юридичними підставами, як зазначалося вище, може бути двох видів: добровільним і примусовим.

Юридичними підставами добровільного припинення підприємства є ініціатива власника підприємства або передбачені законом чи установчими документами обставини. Мотиви ініціативи підприємства (підприємця) закон не регулює. Це можуть бути: зміна профілю діяльності, конкуренція, затоварення тощо.

До передбачених законом чи установчим договором обставин належить:

а) закінчення строку, на який створювалось підприємство; б) досягнення мети, поставленої засновниками під час створення підприємства (ст. 19 Закону "Про господарські товариства"). Установчі документи підприємств можуть включати й інші підстави цього виду. Рішення про припинення діяльності підприємства з цих підстав приймає його вищий орган. Підприємці зобов'язані припиняти свою діяльність також "у разі закінчення строку дії ліцензії" (ст. 11 Закону "Про підприємництво").

Види юридичних підстав примусового припинення підприємства визначені в законодавстві про підприємства у вигляді примірного переліку (ст. 34 Закону "Про підприємства в Україні", ст. 19 Закону "Про господарські товариства").

Примусово підприємства припиняються, по-перше, на підставі рішень суду (арбітражного суду) про визнання недійсними установчих документів підприємства (невідповідність їх чинному законодавству) та акту (рішення засновника) про створення підприємства. По-друге, підприємство припиняється на підставі рішення суду (арбітражного суду) за поданням органів, що контролюють його діяльність, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства. По-третє, підприємство припиняється на підставі рішення суду (арбітражного суду) у разі несвоєчасного повідомлення ним про зміну свого місцезнаходження (при зміні місцезнаходження підприємство повинно в семиденний термін повідомити про це реєструючий орган). По-четверте, підприємство припиняє свою діяльність на підставі рішення арбітражного суду про визнання його банкрутом. Порядок такого припинення визначає Закон "Про банкрутство".

Закон передбачає дві правові форми припинення підприємства: ліквідацію і реорганізацію (ст. 34 Закону "Про підприємства в Україні"). У випадку ліквідації підприємство припиняється як суб'єкт права без правонаступництва.

Реорганізація передбачає виникнення на основі діючого підприємства одного або більше нових підприємств як суб'єктів права. У разі реорганізації підприємства усі його права та обов'язки переходять до правонаступника (правонаступників). Законодавство визначає п'ять правових способів реорганізації підприємства: злиття, приєднання, поділ, виділ та перетворення. З юридичної точки зору ці способи розрізняються залежно від того, до якого суб'єкта права переходять всі майнові права та обов'язки підприємства, що реорганізується.

Злиття двох і більше підприємств в одне означає перехід прав і обов'язків кожного з них до підприємства, що виникло внаслідок правового акта злиття. У цьому випадку виникає нове підприємство.

Приєднання одного підприємства до іншого означає, що до нього переходять права і обов'язки приєднаного підприємства. Нове підприємство внаслідок такої реорганізації не виникає.

Поділ підприємства є створенням на базі одного існуючого підприємства двох і більше підприємств як суб'єктів права. За таких умов відбувається поділ усього майна підприємства. Такий спосіб реорганізації передбачає затвердження власником (уповноваженим органом) роздільного акта (балансу). Згідно з цим актом частини майна та відповідні права і обов'язки реорганізованого підприємства переходять до підприємств, створених внаслідок поділу.

Виділ передбачає, що з діючого підприємства виділяються один або більше структурних підрозділів, які створюються як самостійні підприємства. Поділу всього майна підприємства цей спосіб реорганізації не передбачає. Згідно з роздільним актом (балансом) до них переходять частини майна та відповідні права і обов'язки реорганізованого підприємства.

Перетворення підприємства як спосіб реорганізації означає перетворення однієї форми власності в іншу (наприклад, державної в колективну) і відповідно зміну організаційно-правової форми підприємства. Такий спосіб реорганізації масово застосовується в процесах корпоратизації і приватизації майна державних підприємств. При перетворенні до підприємства, яке щойно виникло, переходять права і обов'язки колишнього підприємства.

Ліквідація і реорганізація підприємства тягне за собою виключення його з державного реєстру підприємств України. З дати виключення підприємство вважається реорганізованим чи ліквідованим.

Статусу суб'єкта права і юридичної особи підприємство позбавляється після здійснення щодо нього заходів, які є ліквідаційним процесом, врегульованим законом. Зокрема, це такі заходи:

1. Ліквідація підприємства ліквідаційною комісією, що призначається органом (особою), який прийняв рішення про ліквідацію. Цей орган (особа) може покласти обов'язок щодо ліквідації підприємства на його органи управління.

2. Встановлення порядку і строків ліквідації, їх встановлює орган, що прийняв рішення про ліквідацію (власник, уповноважений орган, суд, арбітражний суд). Встановлюється також строк для задоволення претензій кредиторів. Він не може бути менше двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію.

3. Виконання ліквідаційною комісією своїх обов'язків: повідомлення про ліквідацію підприємства в пресі (за місцезнаходженням), про порядок і строки ліквідації; вжиття необхідних заходів для стягнення дебіторської заборгованості підприємства, виявлення його кредиторів та претензій останніх. Кредитори та інші юридичні й фізичні особи, що мають угоди з підприємством, повідомляються про ліквідацію письмово.

4. Здійснення ліквідаційною комісією згідно з встановленим законом порядком: інвентаризації і оцінки майна організації, реалізації майна, розрахунків з кредиторами і членами трудового колективу, складання ліквідаційного балансу і подання його органу, який призначив ліквідаційну комісію, або власнику.

Майнові претензії кредиторів до підприємства, що ліквідується, задовольняються з його майна. При цьому законодавець припускає, що відповідного майна для задоволення претензій всіх кредиторів може не вистачити (презумпція недостатності майна). Тому в законодавстві про ліквідацію підприємств діє загальне правило черговості задоволення боргів підприємством-боржником, що ліквідується.

Залежно від підстав ліквідації підприємства встановлено два види черговості. Якщо підприємство ліквідується у звичайному порядку, діє черговість, встановлена ст. 36 Закону "Про підприємства в Україні". Вона має бути конкретизована статутом.

Якщо підприємство оголошене банкрутом, діє черговість, визначена ст. 21 Закону "Про банкрутство". Звичайна черговість - це першочергові та інші борги підприємства-боржника. Першочерговими є борги:

* перед бюджетом;

* витрати на відновлення природного середовища, якому завдано шкоди ліквідованим підприємством;

* розрахунки з оплати згідно з трудовими договорами (контрактами) ліквідованого підприємства;

* вимоги кредиторів, забезпечені заставою.

Черговість задоволення інших боргів має бути встановлена у статуті (установчому договорі). Вона повинна визначатися згідно з ч. 2, 4, 5 ст. 36 Закону "Про підприємства в Україні", а саме:

* друга черга - за вимогами органів державного соціального страхування та соціального забезпечення. В межах цієї черги здійснюється капіталізація платежів, належних з підприємства у зв'язку із заподіянням каліцтва, іншого ушкодження здоров'я громадянина або у зв'язку з його смертю;

* третя черга - своєчасно виявлені і заявлені вимоги кредиторів, не забезпечені заставою;

* четверта черга - повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства і виплати по акціях трудового колективу;

* п'ята черга - претензії, виявлені і заявлені після закінчення строку, встановленого для їх заявлення, а також будь-які інші вимоги.

Суть черговості полягає у тому, що вимоги кожної наступної черги виконуються після повного задоволення вимог попередньої черги. Якщо в межах однієї черги майна для повного погашення боргів не вистачає, воно розподіляється між кредиторами пропорційно до заявлених ними і визначених ліквідаційною комісією сум.

При ліквідації підприємства застосовується категорія так званих погашених претензій (ч. З ст. 36 Закону "Про підприємства в Україні"). Погашеними згідно з законом визначаються претензії: а) не задоволені за браком майна; б) не визнані ліквідаційною комісією. Останні можуть бути оскаржені до суду або арбітражного суду кредиторами. Позови про задоволення їхніх вимог мають бути подані кредиторами протягом місяця від дня отримання повідомлення про повне або часткове невизнання претензії. Майно, що залишилося після погашення боргів підприємства, використовується згідно з рішенням власника майна.

Висновки

Із вступом вітчизняної економіки в ринкову стадію свого розвитку, змінились форми ведення господарської діяльності. Підприємству надані широкі права і можливості реалізації своїх економічних інтересів, виборі способів організації виробництва. При цьому підприємство виходить із власних ресурсних можливостей з урахуванням широкого спектру факторів, які впливають на ефективність використання виробничого потенціалу.

Тому, в своїй курсовій роботі я намагався розглянути особливості організації та економічні основи створення та функціонування підприємств. Докладно розглянув способи реєстрації та реорганізації підприємств, в наслідок яких підприємству надають формально-юридичних ознак суб'єкта права, згідно якими воно починає функціонувати у господарсько-правовому обігу як загально відома для третіх осіб і органів держави юридична особа.

Зміст курсової роботи спрямований на підготовку майбутніх підприємців і дає зрозуміти найбільш загальні підходи до підприємницької діяльності, роль економічних і організаційних важелів впливу на чіткість роботи, стабілізацію і розвиток підприємства; при цьому вибір конкретної організаційної форми здійснюється підприємцем самостійно.

Список рекомендованої літератури