1

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Правове регулювання землекористування в Україні
• 1.1 Поняття, суть, зміст, роль та значення правового регулювання землекористування в Україні
• 1.2 Історичні передумови розвитку права землекористування
• 1.3 Нормативно-правове регулювання землекористування в Україні
• Розділ 2. Поняття права землекористування та види землекористування в Україні
• 2.1 Принципи права землекористування та їх загальна характеристика
• 2.2 Правове становище землекористувачів в Україні
• 2.3 Право постійного та орендного землекористування
• 2.4 Право концесійного землекористування в Україні
• 2.5 Порядок надання земельних ділянок у користування
• Розділ 3. Проблеми реалізації правового регулювання земельних відносин та шляхи підвищення ефективності землекористування в Україні
• 3.1 Недоліки в національному земельному законодавстві та шляхи їх усунення
• 3.2 Проблеми реалізації правового регулювання земельних відносин в сучасній Україні
• 3.3 Шляхи підвищення ефективності землекористування в Україні
• Висновки
• Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Україна - велика аграрно-промислова держава. Вона одна з найбагатших держав світу на благодатну землю сільськогосподарського призначення і має сприятливі природно-кліматичні умови для використання її родючих земельних угідь, які при дбайливому підході господаря можуть приносити великий дохід як окремим користувачам, так і державі в цілому.

На даний час характер використання землі значного мірою визначається правом власності на землю. Відповідно до законодавства власники земельних ділянок вправі визначати їх юридичну долю, організовувати використання земельних ділянок для досягнення певних цілей та отримувати доходи.

Здійснення земельної реформи, перехід до ринкових умов господарювання на землі, законодавче закріплення різних форм власності на землю і розширення можливостей використання земельних ресурсів на підставі права власності однак не звузило сферу застосування права землекористування, і не зменшило його вагому роль. Воно має велике значення як передбачений законом спосіб добування корисних властивостей землі. Право землекористування в оновленому вигляді дістало закріплення в новому ЗК й успішно застосовується у сфері регулювання земельних відносин.

Право землекористування є одним із найважливіших земельних прав, становить складову і невід'ємну частину прав юридичних і фізичних осіб, гарантованих державою.

Наукове пізнання земельних прав громадян неможливе без глибокого аналізу права землекористування, яке в останній час набуло особливого значення, так як в процесі земельної реформи багато громадян отримали право власності на земельні ділянки але в ряді випадків власники земельних ділянок тимчасово не мають можливості чи бажання використовувати належні їм земельні ділянки. В умовах кризи нерідко буває, що сільськогосподарське підприємство не має коштів для обробітку ділянки, придбання і внесення добрив, а також догляду за сільськогосподарськими культурами. Крім того, практично всі члени колективних сільськогосподарських підприємств, переважна більшість яких є пенсіонерами, отримали право на земельну частку (пай), посвідчене сертифікатом. Певна частина таких осіб вийшла з членів господарства, виділила належні їм земельні частки (паї) у натурі (на місцевості) у приватну власність та отримала державні акти на право приватної власності на відповідні земельні ділянки. Громадяни пенсійного віку часто не в змозі особисто використовувати земельну ділянку сільськогосподарського призначення великого розміру для ведення сільськогосподарського виробництва. Крім того, держава як сукупність політичних інституцій та органів, за допомогою яких здійснюється державна влада у суспільстві, територіальні громади сіл, селищ та міст як суб'єкти права комунальної власності на землю не в змозі безпосередньо використовувати земельні ділянки, що знаходяться у їх власності. Все це зумовило необхідність дослідити більш глибоко і змістовно саме право землекористування в системі земельних прав громадян.

В юридичній літературі право землекористування розглядається насамперед як правовий інститут, що охоплює сукупність однорідних земельно-правових норм, які закріплюють і регулюють підстави, умови та порядок надання, зміни і припинення використання земельних ресурсів. Воно є системою закріплених у земельному законодавстві правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з добуванням корисних властивостей земельних ресурсів.

Саме тому дослідження правових засад землекористування в Україні є актуальним напрямком сучасної науки земельного права. Сукупність зазначених чинників й зумовила вибір теми дослідження.

В спеціальній літературі розгляд проблем реалізації правового регулювання земельних відносин в сучасній Україні, а саме права землекористування, зокрема комплексний аналіз правового становища землекористувачів в Україні, дослідження окремих видів землекористування або дослідження правового закріплення системи прав та обов'язків землекористувачів в контексті загальних проблем земельного права проводився у працях таких дослідників як Ільницька Н., Каракаш І.І., Погрібний О.О., Погрібний С.О., Бобкова А.Г., Мунтян В.Л., Шульга М.В., Кулинич П.Ф., Семчик В.І., Андрейцев В.І., Шемшученко Ю.С., Малишева Н.Р., Бистров Г.Ю. та інших. Дослідженням права землекористування та історії його становлення займалися також українські та російські науковці: Аксененко Г.А., Иконицкая И.А., Краснова Н.И., Карпов Н., Панченко П.П., Славов В.П.,. Марчук В.А, Бринчук М.М., Вовк Ю.А, Кассо Л.А., Герман И.Е., Ерофеев Б.В. та інші.

Основна мета дипломної роботи полягає у створенні науково-теоретичної моделі правових засад землекористування в Україні, а також у розробленні практичних рекомендацій щодо вдосконалення правового регулювання землекористування в державі.

Визначена мета дослідження зумовила постановку і розв'язання таких завдань:

1) визначити поняття, суть, зміст та значення правового регулювання землекористування в Україні;

2) проаналізувати історичні передумови розвитку права землекористування;

3) узагальнити та привести в систему нормативно-правові акти, які регулюють землекористування в Україні;

4) визначити основні принципи права землекористування та дати їх загальну характеристику;

5) проаналізувати правове становище землекористувачів в Україні;

6) дати правову характеристику окремих видів землекористування, а саме: права орендного, постійного та концесійного землекористування;

7) визначити порядок надання земельних ділянок землекористувачам;

8) виявити недоліки в сучасному земельному законодавстві та внести рекомендації і пропозиції, щодо вирішення проблем реалізації земельних відносин в сучасній Україні;

9) зробити спробу знайти шляхи підвищення ефективності землекористування в Україні.

Об'єктом дослідження є поняття землекористування в Україні.

Предмет дипломної роботи складає система правових засад землекористування в Україні.

Методологічною основою є наукові методи, що ґрунтуються на вимогах об'єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ правового характеру в галузі земельних відносин. В основу методології дослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо визначення правових засад землекористування в Україні як основних принципів землекористування та нормативно-правового закріплення права землекористування в Україні, його видів, всієї сукупності прав і обов'язків землекористувачів та заходів захисту порушених прав осіб, які використовують земельну ділянку.

З цією метою використовується ряд загальнонаукових методів: аналізу і синтезу, моделювання, прогнозування, історичний, логіко-юридичний, системний тощо.

Структура дипломної роботи визначена метою і завданнями дослідження та включає в себе вступ, три розділи (одинадцять підрозділів), висновки та список використаних джерел.



Розділ 1. Правове регулювання землекористування в Україні

1.1 Поняття, суть, зміст, роль та значення правового регулювання землекористування в Україні

Забезпечення землекористування в Україні здійснюється за допомогою системи правових норм, зокрема тих, що містяться у Конституції України, Земельному кодексі та законах України та інших правових формах, притаманних правовому регулюванню відносин у цій сфері.

Тобто правове регулювання землекористування в Україні - це система правових норм, що забезпечують реалізацію права землекористування в Україні.

Як вже зазначалося, в науковій літературі право землекористування розглядається насамперед як правовий інститут, що охоплює сукупність однорідних земельно-правових норм, які закріплюють і регулюють підстави, умови та порядок надання, зміни і припинення використання земельних ресурсів.

З цієї точки зору право землекористування визначається як система закріплених у земельному законодавстві правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з добуванням корисних властивостей земельних ресурсів, і які є правовими засадами землекористування.

Виходячи з цього, роль правового регулювання землекористування в Україні - це забезпечення землекористування в Україні за допомогою системи відповідних правових норм, прийнятих компетентними органами і закріпляючих механізм реалізації права користування земельною ділянкою.

Водночас право землекористування виступає як правомочність фізичної або юридичної особи щодо користування земельною ділянкою і є правовідношенням, що виникає у процесі використання земельних ресурсів. Воно дає його володарю можливість добування корисних властивостей конкретної земельної ділянки.

Як правовідношення це право включає сукупність прав і обов'язків, пов'язаних зі здійсненням землекористування. Отже, право землекористування має комплексний характер, що систематизує законодавчі вимоги і об'єднує їх у земельно-правовий інститут, а також охоплює правомочності суб'єктів -- користувачів конкретних земельних ділянок та регламентує права й обов'язки землекористувачів, які реалізуються у правовідносинах Земельне право: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. В.І. Семчика і П.Ф. Кулинича. К.: Видавничий Дім “Ін. Юре”, 2001. - 424 с..

Взагалі характер використання землі значного мірою визначається правом власності на землю. Відповідно до законодавства власники земельних ділянок вправі визначати їх юридичну долю, організовувати використання земельних ділянок для досягнення певних цілей та отримувати доходи.

Однак не завжди власник землі сам може її використовувати. По-перше, існують категорії власників землі, які в силу специфіки суб'єкта відповідного права власності не можуть безпосередньо використовувати земельні ділянки.

До їх числа відносяться держава та територіальні громади сіл, селищ і міст. Держава як сукупність політичних інституцій та органів, за допомогою яких здійснюється державна влада у суспільстві, не в змозі безпосередньо використовувати земельні ділянки, що знаходяться у державній власності. Те ж саме стосується і територіальних громад сіл, селищ та міст як суб'єктів права комунальної власності на землю. Будучи об'єднаннями громадян, що проживають на території села, селища чи міста, територіальні громади не можуть безпосередньо здійснювати правомочність по користуванню земельними ділянками.

По-друге, в ряді випадків власники земельних ділянок тимчасово не мають можливості чи бажання використовувати належні їм земельні ділянки. Наприклад, в умовах кризи нерідко буває, що сільськогосподарське підприємство не має коштів для обробітку ділянки, придбання і внесення добрив, а також догляду за сільськогосподарськими культурами.

Крім того, практично всі члени колективних сільськогосподарських підприємств, переважна більшість яких є пенсіонерами, отримали право на земельну частку (пай), посвідчене сертифікатом. Певна частина таких осіб вийшла з членів господарства, виділила належні їм земельні частки (паї) у натурі (на місцевості) у приватну власність та отримала державні акти на право приватної власності на відповідні земельні ділянки. Цілком очевидно, що громадяни пенсійного віку не в змозі особисто використовувати земельну ділянку сільськогосподарського призначення розміром 2-10 га для ведення сільськогосподарського виробництва.

Разом з тим земельне законодавство України базується на принципі обов'язкового використання всіх земельних ділянок, крім ділянок, що знаходяться в стані рекультивації і консервації, ділянок, на яких в силу їх радіоактивного чи хімічного забруднення не забезпечується одержання екологічно чистої продукції. В зв'язку з цим власники землі, які з тих чи інших причин не можуть безпосередньо використовувати належні їм землі, повинні забезпечити використання таких земель іншими особами, які не є власниками ділянок. Тому такі власники землі намагаються передати належні їм земельні ділянки у тимчасове користування іншим особам за плату Земельне право: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. В.І. Семчика і П.Ф. Кулинича. К.: Видавничий Дім “Ін. Юре”, 2001. - 424 с..

Зазначене використання земельних ділянок здійснюється через інститут права землекористування, норми якого містяться в Земельному кодексі та інших законодавчих актах України. Тому правове забезпечення механізму реалізації прав власників на передачу земельної ділянки у користування та отримання її відповідно землекористувачем має велике значення і є гарантом захисту земельних прав громадян.

Таким чином, право землекористування являє собою сукупність правових норм, які регулюють порядок отримання у користування та використання земельних ділянок особами, які не є власниками таких ділянок. Зазначені особи називаються землекористувачами.

Для більш повного розуміння значення правового регулювання землекористування нам необхідно, перш за все, з'ясувати у чому полягає зміст права землекористування.

Інститут права землекористування є похідним від інституту права власності на землю. При передачі земельної ділянки у користування відбувається перехід частини правомочностей власника ділянки до землекористувача.

Інститут права власності є одним з основних правових інститутів земельного права, тому що відносини власності виступають передумовою виникнення будь-яких інших правовідносин стосовно землі. В статті 78 ЗК Земельний кодекс України // Урядовий кур'єр. --2001. --№211--212. -- 15 листоп. надано визначення права власності на землю як суб'єктивного права. Воно збігається з визначенням права власності, яке надано в ст. 2 Закону України «Про власність» Відомості Верховної Ради України. -- 1991. -- № 20. -- Ст. 249..

Право власності є юридичним вираженням, формою закріплення економічних відносин власності і являє собою врегульовані законом суспільні відносини по володінню, користуванню та розпорядженню Домашенко М.В., Рубаник В.Є. Власність і право власності: Нариси з історії, філософії, теорії і практики регулювання відносин власності в Україні. - Харків: Факт, 2002. - 550 с..

З цього визначення випливає, що зміст права власності, в тому числі й права власності на землю, складається з трьох правомочностей власника -- права володіння, права користування та права розпорядження. При наданні власником земельної ділянки у користування до землекористувача переходять дві з вищезазначених правомочностей власника, а саме: право володіння та право користування земельною ділянкою Аграрное, земельное и Экологическое право Украины. Общие части учебных курсов. Учебное пособие. Под редакцией докт. юрид. наук, профессора Погребного А.А. и канд. Юрид. наук, доцента Каракаша И.И. - Х.: ООО «Одиссей», 2000. - 368 с. .

Тому перш за все з'ясуємо що саме являє собою право володіння.

Правомочність володіння -- це право фактичного (фізичного чи господарського) панування над певною земельною ділянкою Юридична енциклопедія.-- Т. 1.-- Київ, 1998.-- С. 502.. Природно, що фактичне володіння тією чи іншою земельною ділянкою робить можливим здійснення інших правомочностей: користування та розпорядження нею. Відомо, що не можна використовувати земельну ділянку, не маючи господарського або фактичного панування над нею. Проте, правомочність власника земельної ділянки як об'єкта права власності має певну своєрідність. Це викликано невід'ємністю земельної ділянки від навколишнього природного середовища, їх екологічним взаємозв'язком, неможливістю її вилучення та переносу, скажімо, в інше місце.

Право володіння може належати не тільки власнику, але й особі, якій власник передав земельну ділянку на підставі договору (наприклад, оренди). Власник при цьому не втрачає права володіння. Він перестає здійснювати його, але цілком зберігає можливість мати земельну ділянку у своєму господарстві, у складі майна.

Право володіння однією і тією ж земельною ділянкою належить у подібних випадках і власнику, і особі, якій власник передав земельну ділянку за договором. Тут володіння не відокремлюється від права власності, бо власник має, згідно з законом, право на витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння. Разом з тим, право володіння осіб, що не є власниками, істотно відрізняється від права володіння власника. Право володіння цих осіб має похідний характер. Власнику, окрім права володіння, належать також правомочність користування та розпорядження. Інші ж володарі, а саме землекористувачі, як правило, повністю позбавлені права розпорядження і мають право користування в межах, встановлених договором з власником (наприклад, оренда земельної ділянки).

Правомочність користування -- це право власника задовольняти за допомогою землі свої потреби Юридична енциклопедія.-- Т. 1.-- Київ, 1998.-- С. 502.. З урахуванням екологічної специфіки земельних ділянок як об'єктів права власності, під користуванням в даному випадку треба розуміти забезпечену законом можливість їх безпосередньої господарської експлуатації для наданих цілей шляхом витягу з них їх корисних властивостей, в тому числі отримання плодів та інших прибутків. Право користування, як і право володіння, може на підставі договору з власником належати і не власнику, а землекористувачу. Право користування осіб, що не є власниками, похідне і залежне від права власності. Зокрема, орендар може користуватися орендованою земельною ділянкою тільки на умовах, визначених договором та цільовим призначенням землі Земельний кодекс України. - Х.: ТОВ „Одиссей”, 2002.- 600 с..

Таким чином, при наданні земельної ділянки у користування відбувається свого роду поділ правомочностей власника на дві групи. До першої групи входить одна правомочність власника -- право розпорядження земельною ділянкою. Надаючи земельну ділянку у користування, її власник реалізує саме цю свою правомочність. До другої групи входять дві інші правомочності власника земельної ділянки, тобто право володіння та право користування земельною ділянкою.

З моменту передачі земельної ділянки у користування її власник одночасно передає землекористувачеві й певний обсяг прав на неї. Цей обсяг прав обмежується правомочностями другої групи. Отримавши від власника земельну ділянку у користування, землекористувач отримує також і правомочності володіння і користування цією земельною ділянкою.

Правомочністю власника, яка відрізняє його від землекористувача є розпорядження. Правомочністю розпорядження є визнана за власником і гарантована йому можливість учиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення чи стану земельних ділянок, визначення їх юридичної долі (передача їх іншим суб'єктам права у власність) Носік В.В.; Право власності в Україні: Навч. посіб. / О.В.Дзера, і Н.С.Кузнєцова, О.А.Підопригора та ін.; За заг. ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової.-- К.: Юрінком Інтер, 2000.-- С. 432-441..

Такими діями є, головним чином, угоди (купівля-продаж, дарування, обмін та ін.). Внаслідок виконання цих угод власник передає іншому суб'єкту всі свої правомочності, тобто вичерпує своє право (наприклад, у разі продажу).

Право розпорядження включає можливість вчинення не тільки угод, але й інших юридичних дій.

Загалом порядок надання земельної ділянки у користування, порядок використання ділянки землекористувачем та порядок припинення права землекористування врегульовані нормами земельного законодавства, ці норми у своїй сукупності об'єднуються у самостійний інститут земельного права України - право землекористування і саме вони становлять зміст правового регулювання землекористування.

Таким чином більш розширено зміст поняття правового регулювання землекористування в Україні можна визначити як систему заходів компетентних органів, спрямовану на правове закріплення землекористування в Україні, а саме його видів, всієї сукупності прав і обов'язків землекористувачів, юридичних процедур надання земельних ділянок у користування, підстав припинення права землекористування та заходів захисту порушених прав осіб, які використовують земельну ділянку.

Також як правові засади землекористування розглядаються правові принципи, на яких базується правове регулювання землекористування у нашій державі.

Значення правового регулювання землекористування в Україні дуже важливе, оскільки реалізація права землекористування в процесі здійснення земельної реформи неможлива без чіткого нормативного закріплення всіх основних положень як у єдиному кодифікованому акті - Земельному кодексі, так і в конкретизуючих нормативно-правових актах, прийнятих відповідно до нього чи узгоджених з ним.

1.2 Історичні передумови розвитку права землекористування

Правові відносини на території нашої держави розвивалися на основі культурної спадщини, отриманої від давньоруської народності, яка ще на початку середньовіччя мала високорозвинуту систему феодального права. Частина норм давньоруського права глибоко увійшла у свідомість та побут українського народу, врегулювала основи феодального ладу і склала зміст першої писемної пам'ятки звичаєвого права Давньої Русі -- "Руської Правди". Окремі норми перетворилися на звичаї.

Поступово поряд з нормами права місцевого походження набуло поширення польсько-литовське законодавство. Внаслідок входження частини українських земель протягом тривалого часу до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського відбулося природне взаємопроникнення їх правових систем. Зокрема, Литовські статути, "Саксонське зерцало", "Порядок прав міських" та інші джерела польсько-литовського права увібрали в себе норми з "Руської правди" та інших пам'яток давньоруського права.

У другій половині XVII ст. загальний зміст українських джерел права визначався основними умовами возз'єднання України з Росією, які були закріплені у Березневих статтях 1654 р. та царській грамоті від 27 березня того ж року. Ці юридичні акти закріпили існування того правового ладу, що склався в Україні на час її возз'єднання з Росією. У Березневих статтях, зокрема, наголошувалось на тому, що права, надані з давніх давен князями та королями духовним і мирським людям, ні в якому разі не можна порушувати Полное собрание законов Российской империи. -- СП6., 1830, -- Т. І. -- № 376..

У 40-х роках XIX ст. система права, яка існувала в Україні, була замінена системою російського права, основу якого становив Звід законів Російської імперії. У цьому документі право власності на землю розглядалось як право на всі витвори природи на поверхні останньої, на все, що міститься у надрах землі, на води, які знаходяться в її межах.

Земельне законодавство того періоду у вигляді норм звичаєвого і писаного права знаходилося ще в "зародковому" стані. Причому ці норми мали різне походження, джерела права були неупорядковані й суперечили одні одним. Однак уже під час складання проекту "Зібрання малоросійських прав" 1807 р. кодифікатори виділили в окремий розділ питання, пов'язані з поземельними відносинами, які мали регулюватися нормами звичаєвого права. При цьому з'ясовувалось, чи часто зустрічається спільна земельна власність, чи часто виникають суперечки по ній, чи не шкодить існування цієї власності розвитку державних господарств, за яких умов і в який спосіб провадиться поділ зазначеної власності "Зібрання малоросійських прав" 1807 р. -- К., 1995. -- С. 364.. Розділ складався з 25 параграфів і мав назву "Про поземельне і оброчне право". Вказаний кодифікований акт відіграв величезну роль у становленні вітчизняного земельного законодавства.

Незважаючи на те, що за своєю суттю "Зібрання малоросійських прав" було цивільним кодексом, воно вперше врегулювало в законодавчому порядку низку земельно-правових інститутів. Особливу цінність цей нормативний акт представляє для нас, т. як саме в ньому була зроблена спроба нормативно врегулювати право землекористування чиншеве Під чиншевим правом розуміється сукупність норм феодального права, які склалися у ХІН-ХІУ ст. у країнах Європи і регулювали особливий різновид поземельних відносин, що встановлювалися між феодальними власниками і феодальними держателями землі (чиншовиками) з числа селян і міських жителів. За своєю природою воно нагадувало спадкову оренду, передбачену римським правом (емфітевзис), закріплювало довічне, що переходило від покоління до покоління, користування землею з обов'язковою сплатою власником феодалу встановленого оброку (чиншу), як правило, грошового., а також право поземельного користування, які або зовсім не були врегульовані загальноімперським законодавством, або суперечили йому. Також вперше було введено право земельного сервітуту. Таким чином, практично до кінця XIX ст. земельні відносини на території України в основному регулювалися нормами звичаєвого і писаного цивільного права.

Селянська реформа 1861 р. дала імпульс справжньому розвитку земельного законодавства. Було прийнято пакет законодавчих актів. Найважливіше значення мав Маніфест про скасування кріпосного права, прийнятий 19 лютого 1861 р. На його виконання були видані Загальне положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності; Положення про влаштування двірських людей; Положення про викуп; Положення про губернські та повітові з селянських справ установи; Правила про порядок приведення в дію положень про селян, які вийшли з кріпосної залежності; Закон про заснування селянського банку.

На момент проведення реформи правовий режим земель визначався головним чином не їх цільовим призначенням, а правовим становищем суб'єктів поземельних прав. Існувала велика кількість категорій земель, серед яких можна виділити державні, удільні, кабінетські, монастирські, церковні, майоратні, приватновласницькі, посесійні, громадські, а також селянські.

Державні землі являли собою поля, ліси, морські береги, озера та судноплавні ріки, які не належали нікому. Якщо ці землі були приписані до державної казни, вони називались казенні. Удільні землі належали царській фамілії. Кабінетськими вважались землі, які містили цінні корисні копалини і знаходилися в особистій власності царя. Монастирські та церковні землі знаходилися у віданні православного духовенства і не мали суттєвих розбіжностей у правовому режимі. Майоратні землеволодіння виникали з ініціативи царя, який своєю владою надавав землі окремим сановникам на праві майорату (родового володіння). Вони не могли дробитися, відчужуватися, закладатися або зменшуватися іншим шляхом. Право майоратного землеволодіння переходило лише до старшого спадкоємця. Інші спадкоємці не мали права вимагати будь-якої винагороди чи компенсації. З припиненням спадкоємців чоловічої статі майоратні землі вилучались до казни. Приватновласницькі землі належали виключно дворянам-поміщикам. Лише під час здійснення столипінської аграрної реформи суб'єктами права власності на надільну землю було визнано й селян. Посесійні землі надавались володільцям посесійних заводів, тобто таких, яким надавалась державна допомога. Особливості їх правового режиму обумовлювались наявністю обмежень приватної власності, які випливали з профілю діяльності конкретного заводу. Громадські землі належали містам, селам, міським та дворянським товариствам, земствам та земським установам.

В процесі проведення земельної реформи того часу сформувалося поняття землекористування. Тому що головне питання реформи (про надання землі колишнім кріпакам) вирішувалося шляхом наділення селян землею за викуп. У результаті цього вони одержували землю не у власність, а у постійне користування, за що зобов'язані були відбувати на користь поміщиків повинність у вигляді виконання певних робіт або сплати грошових сум Общая теория советского земельного права / Под ред. Г.А. Аксененко, И.А. Иконицкой, Н.И. Краснова. -- М., 1983. -- С. 7. .

Реформа 1861 р. зберегла дві основні форми землеволодіння, що склалися історично: общинну, яка існувала на більшій частині Російської імперії, і подвірну, що набула поширення головним чином у її західних і південно-західних провінціях Йдеться про сучасні території Польщі, країн Балтії, західної Білорусі, західних та південно-західних областей України.. Общинна власність на землю була особливим видом сумісного володіння нею. Відповідно до вказівок другого департаменту Правительствуючого сенату від 25 лютого та 10 березня 1908 р. різниця між поняттями суспільної та спільної власності полягала в тому, що власником першої було суспільство як юридична особа, відокремлена від його членів, а власниками другої -- окремі особи. Община являла собою форму "поземельного зрівнювання" смуг і земельних наділів шляхом здійснення періодичних "загальних переділів", а у періоди між ними -- "приватних переділів". Зрівнювання провадилося залежно від зміни сімейного складу дворів. При подвірному землеволодінні розташування та розміри смуг і земельних наділів залишалися незмінними.

Радикальні зміни земельного ладу Російської імперії були пов'язані з основними положеннями столипінської аграрної реформи, що здійснювалася слідом за реформою 1861 р. Початок їй поклали урядові укази від 4 березня 1906 р. "Про новий пільговий порядок виділу з общини" та від 9 листопада 1906 р. "Про доповнення деяких настанов чинного закону, що стосуються селянського землеволодіння та землеустрою". Положення останнього визначили основний зміст реформи. На його основі 14 червня 1910 р. було прийнято закон, затверджений 3-ю Державною думою і Державною радою. Він визнав приватними власниками землі й тих селян, які входили до складу общин, де земельні переділи не провадилися протягом останніх 24 років.

У ході здійснення реформи відбувався розклад общини, селяни, які вміли і хотіли працювати, одержали можливість придбавати земельні наділи, збільшувати їх площі та, як наслідок, одержувати більші прибутки. У сільській місцевості розпочалося становлення прогресивних капіталістичних відносин, в яких право землекористування отримало особливого значення.

П.А. Столипін зазначав, що розвиток особистої власності серед селян, усунення таких істотних недоліків землеробства, як черезсмужність і далекоземелля, а головне, всебічне сприяння селянам у розселенні хуторами або дрібними селищами -- це найближчі землевпорядні завдання уряду. Він підкреслював, що за існування хижацького господарювання, бідності й неосвіченості селян, які не мають жодного уявлення про власність, ніякі культурні починання неможливі. Лише створення численного класу дрібних земельних власників, розвиток у селян інституту власності, звільнення найенергійніших і найзаповзятливіших селян від гніту общини, одним словом, лише надання селянам можливості стати повноправними самостійними власниками може підняти село Карпов Н. Аграрная политика Столыпина. -- Л-, 1925. -- С. 174..

Для земельних товариств було скасовано общинний і запроваджено подвірний порядок землеволодіння Земельним товариством була община, яка виконувала функції земельного управління (насамперед щодо переділу земель).. А окремі господарі розглядалися як приватні власники смуг і ділянок. Домохазяїн мав право вимагати виділення йому замість закріплених за ним черезсмужних ділянок відрубу або хутора, тобто об'єднання усіх розрізнених ділянок в одному місці та перенесення туди садиби.

На виконання Указу від 4 березня 1906 р. була створена система землевпорядних комісій, які стали згодом основними виконавцями столипінського законодавства про землеустрій, зокрема Закону про землеустрій від 24 травня 1911 р.

Створення у 1883 р. Поземельного селянського банку було другою серйозною об'єктивною передумовою успішного здійснення столипінської реформи. Він був покликаний надавати конкретну допомогу селянам шляхом надання їм кредитів на придбання землі та обзаведення господарством.

Таким чином, унаслідок столипінських перетворень, що розгорнулися на початку XX ст., община почала втрачати силу і вплив і вже не могла активно займатися землеробством, а прошарок заможних селян, які "міцно стояли на ногах", став збільшуватися. Наслідком розорення значної частини бідного селянства і поміщицьких господарств стало зростання земельних наділів, достатку і купівельної спроможності господарів, яких у радянський час назвали куркулями і які почали використовувати найману робочу силу, а також надавати свої наділи у землекористування отримуючи за це плату.

Документальні джерела свідчать про те, що після прийняття основних актів, які визначали суть реформи, відбулось піднесення економіки, викликане стрімкими перетвореннями на селі. Виробництво зернових розвивалося такими темпами, що П.А. Столипін почав створювати по всій країні елеватори Держбанку і субсидіювати селян для збереження там зерна. У період з 1909 по 1913 р. виробництво основних видів зернових на 28% перевищувало аналогічний показник Аргентини, Канади і США разом узятих. Росія ставала головним виробником життєвих припасів у Європі та у світі Панченко П.П., Славов В.П., Шмарчук В.А. Аграрна історія України: Навч. посібник. -- К., 1996. -- С. 68-93..

У 1917 р. законодавчий процес, пов'язаний з регулюванням земельних відносин, тривав. Протягом квітня-червня були прийняті закони, спрямовані на охорону поміщицьких земель, створення земельних комісій з підготовки земельної реформи, обмеження операцій із землею.

Таким чином, столипінська аграрна реформа заклала міцні підвалини для формування земельного законодавства а отже, й для виокремлення спеціальної правової галузі -- земельного права. Однак щодо її найменування і визначення кола суспільних відносин, які вона повинна була регулювати, одностайності думок серед учених не було. Нову галузь називали гірничо-земельним, поземельним, селянським, селянським земельним правом, вкладаючи у ці поняття різний зміст Кассо Л.А. Русское поземельное право. -- М., 1914; Герман И.Е. Крестьянское землеустройство. -- М., 1913. .

Підсумовуючи сказане вище, треба зазначити, що до жовтня 1917 р. земельне законодавство лише починало формуватися і являло собою розрізнені нормативні акти. З часів "Руської Правди" і до столипінської аграрної реформи земельні відносини регулювалися в основному нормами цивільного права, які містилися у різних нормативних актах. Як зазначає Б.В. Єрофєєв, норми земельного права, які регулювали в Росії землеволодіння і землекористування, були дуже строкаті й різноманітні, розкидані по різних частинах Зводу законів Російської імперії, що пояснювалось відмінністю прав на землю залежно від характеру речового об'єкта, їх суб'єктів, способів володіння землею, напрямів державної політики в умовах, що постійно змінювались Ерофеев Б.В. Земельное право: Учебник для высших юридических учебных заведений. -- М., 1999. -- С. 89.. Власне земельне законодавство та право землекористування почало розвиватися лише у процесі здійснення реформи 1861 р., столипінської аграрної реформи, а також законодавчих актів, прийнятих для забезпечення цих реформ.

Радикальні зміни земельного ладу відбулися після прийняття 2-м Всеросійським з'їздом рад 26 жовтня 1917 р. Декрету про землю СУ РСФСР. - 1917. - № 1. - Ст. 3., який став першим земельним законом Радянської Росії. До нього було включено так званий Селянський наказ про землю, складений на основі 242 селянських наказів, доставлених з різних регіонів Росії депутатами 1-го Всеросійського з'їзду рад селянських депутатів. У Декреті було проголошено націоналізацію земельного фонду Росії, підкреслено, що право приватної власності на землю скасовується назавжди. Згідно з цим документом землю не можна було продавати, купувати, здавати в оренду або в заставу чи відчужувати якимось іншим способом. Уся земля (державна, удільна, кабінетська, монастирська, церковна, посесійна, майоратна, приватновласницька, громадська, селянська тощо) відчужувалася безоплатно, перетворювалася на всенародне добро і передавалася в користування тим, хто працював на ній.

Відповідно до Декрету поміщицькі, удільні, монастирські та церковні землі підлягали конфіскації на розпорядження волосних земельних комітетів і повітових рад селянських депутатів. І, нарешті, у цьому документі наголошувалось на необхідності забезпечення зрівняльного землекористування, тобто поділу земель між трудящими, залежно від місцевих умов, за трудовою або споживчою нормою.

Результатом прийняття розглядуваного Декрету стало скасування приватної власності на землю без будь-якого викупу. Земля була вилучена з цивільного обігу. Вона надавалася відповідними державними органами лише у користування. Причому це здійснювалося на безоплатній основі. В Українській РСР Декрет про землю було введено у дію згідно з рішенням 1-го Всеукраїнського з'їзду рад від 12 грудня 1917 р.

У подальшому було видано ще кілька декретів, серед яких найважливіше значення мав Декрет від 19 лютого 1918 р. "Про соціалізацію землі" СУ РСФСР. - 1918. - № 25. - Ст. 346. (19 березня того ж року прийнято його український варіант), який складався з 13 розділів і 53 статей. З прийняттям цього документа у земельному законодавстві вперше з'явилися норми, які регламентували відносини, пов'язані з використанням несільськогосподарських земель.

7 листопада 1917 р. Центральна Рада у Києві проголосила IІI Універсал, відповідно до якого була створена самостійна держава -- Українська Народна Республіка і водночас скасовано право власності на поміщицькі та інші нетрудові землі. Цей документ став основою прийнятого 18 січня 1918 р. Тимчасового земельного закону, який складався з трьох розділів і 33 параграфів. Зазначеним нормативним актом уперше було кодифіковано інститут користування землею. Незважаючи на короткий строк дії, Тимчасовий закон про землю нарівні з першими декретами радянської влади був позитивним зразком створення і розвитку земельного законодавства України, а саме інституту землекористування.

22 травня 1922 р. в РРФСР було прийнято Закон "Про трудове землекористування" (його український варіант під назвою "Основний закон про трудове землекористування" прийнято 27 травня того ж року), що складався з шести розділів і 37 статей. Він забороняв продаж, купівлю, дарування, заставу землі, однак уперше в історії радянського земельного законодавства дозволяв передачу всієї земельної ділянки або її частини у трудову оренду, а також використання в селянських господарствах найманої праці.

Загальногалузева кодифікація земельного законодавства в Україні бере свій початок з 29 листопада 1922 р., тобто з моменту набрання чинності першим ЗК УРСР. Кодекс складався з Основних положень, чотирьох частин ("Про трудове землекористування", "Про міські землі", "Про державне земельне майно", "Про землеустрій і переселення"), 17 розділів, 14 глав, 227 статей (ЗК 1970 р. мав 173 статті; ЗК 1992 р. -- 118; чинний ЗК -- 212 статей).

З прийняттям зазначеного фундаментального документа була створена система "супідрядності" нормативних актів, унаслідок чого земельне законодавство стало ефективніше виконувати покладені на нього регулятивні функції. Були врегульовані всі земельні відносини, що існували на той час. Основне місце у Кодексі займали положення, які досить детально регулювали такі найважливіші інститути, як трудове землекористування, трудова оренда, застосування найманої праці. Кодекс визначав поняття селянського двору, землекористування, реєстрації земель, переселення, регламентував пов'язані з цим питання, закріплював правовий режим земель сільськогосподарського призначення, міських земель, земель спеціального призначення і державного запасу Земельне право України: Підручник / Заряд. Погрібного О.О., Каракаша І.І. - К. : Істина, 2003. - 448 с..

Перший загальносоюзний земельний кодифікований акт (Загальні засади землекористування і землеустрою), який складався з 13 глав і 63 статей, був прийнятий 15 грудня 1928 р. З його прийняттям була закріплена виключна державна власність на землю. У наступні роки земельне законодавство розвивалося на основі врахування цього положення. Земельні фонди усіх союзних республік були перетворені у земельний фонд Союзу РСР, який став єдиним суб'єктом права державної власності на землю. Єдиною юридичною підставою використання землі було право землекористування. Подальшим напрямом розвитку союзного і республіканського земельного законодавства було вдосконалення основних земельно-правових інститутів, які сформувалися в результаті націоналізації землі: права виключно державної власності, права землекористування і його різновидів, правового режиму різних категорій земель тощо.

Наслідком постійних змін характеру земельних відносин, які мали місце у період з 1917 по 1928 р., стала активізація ведення кодифікаційних робіт, спрямованих на впорядкування і систематизацію відповідних норм права. Це сприяло формуванню земельного права як самостійної галузі. З прийняттям перших кодифікованих актів були закладені основні принципи формування вітчизняного земельного законодавства, була систематизована значна частина нормативних актів і право землекористування отримало упорядкованого вигляду.

У період суцільної колективізації і здійснення політики знищення куркульства як класу, положення, які стосувались оренди землі та застосування найманої праці, були скасовані.

Подальший розвиток земельного законодавства був пов'язаний з прийняттям 13 грудня 1968 р. Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік. Вони складалися з преамбули, 11 розділів і 50 статей. Основи більш чітко закріпили поділ земель на категорії, передбачений Загальними засадами землекористування і землеустрою 1928 р., підтвердили заборону оренди землі, запроваджену в 1930 р., врегулювали питання ведення державного земельного кадастру. Були також закріплені положення, пов'язані з тимчасовим і вторинним землекористуванням, охороною земель, закріплено новий порядок відповідальності за земельні правопорушення, а також принципи безоплатного користування землею і пріоритетного використання земель сільськогосподарського призначення. На базі Основ у 1970 р. було прийнято новий ЗК УРСР, який практично повністю відтворив їх положення. Він складався з 173 статей, об'єднаних у 28 глав і 11 розділів.

Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю, прийняті 28 лютого 1990 р., заклали підстави нових принципів і напрямів розвитку земельного законодавства і стали провісником сучасної земельної реформи. Законодавець проголосив землю народним надбанням, відмовившись від терміна "державна власність на землю". Було запроваджено новий юридичний титул -- "володіння" Основи регламентували питання довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою., а також відновлене право користування землею на умовах оренди. Це сприяло детальнішій регламентації гарантій захисту прав та законних інтересів землевласників і землекористувачів.

Найважливішою новелою Основ вважається встановлення платності землекористування. Спеціальний розділ було відведено регулюванню відносин, пов'язаних з охороною земель. Основи виділили нових суб'єктів земельних правовідносин -- громадян, які ведуть селянське господарство, закріпили зв'язок між правовим становищем нерухомості та земельною ділянкою, на якій вона розташована, а також інші новели. Закладене в Основах різноманіття земельних відносин, їх принципова відмінність від відносин, закріплених у попередньому земельному законодавстві, створили передумови для повернення землі у сферу майнового обігу і, як наслідок цього, дали поштовх розвитку низки норм земельного законодавства, покликаних урегулювати цю сферу, зокрема норм права землекористування.

На основі Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. Відомості Верховної Ради УРСР. -- 1990. -- № 31. -- Ст. 429. і згідно з Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю Верховна Рада УРСР 18 грудня 1990 р. прийняла ЗК Відомості Верховної Ради УРСР. -- 1990. -- № 10. - Ст. 98..

Зв'язок між ЗК і Декларацією є тісним. Так, відповідно до розділу VI Декларації "Економічна самостійність" земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться у межах УРСР, проголошувалися власністю народу України, матеріальною основою суверенітету останньої і мали використовуватися з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.

А згідно зі ст. 6 ЗК земля надавалася громадянам України в довічне успадковуване володіння для ведення селянських (фермерських) господарств, особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель, садівництва, дачного і гаражного будівництва, традиційних народних промислів. У всіх інших випадках відповідно до ст. 7 цього Кодексу земля надавалася громадянам і юридичним особам у постійне або тимчасове користування. Запроваджено інститут оренди землі (ст. 8 ЗК).

18 грудня 1990 р. було прийнято постанову Верховної Ради УРСР "Про земельну реформу" Відомості Верховної Ради УРСР. -- 1990. -- № 10. - Ст. 100.. Згідно з нею всі землі УРСР з 15 березня 1991 р. оголошувалися об'єктом земельної реформи. Верховна Рада України 30 січня 1992 р. прийняла Закон "Про форми власності на землю" Відомості Верховної Ради України. -- 1992. -- № 18. -- Ст. 225., яким встановлювалися приватна, колективна і державна форми власності. Відповідно до цього Закону 13 березня 1992 р. було прийнято нову редакцію ЗК України Відомості Верховної Ради України. -- 1992. -- № 25. -- Ст. 354., яка підтвердила зазначені вище форми власності на землю і визначила порядок передачі земель у приватну власність. Того ж дня Верховною Радою була прийнята постанова "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі" Відомості Верховної Ради України. -- 1992. -- № 25. -- Ст. 355.. Основні завдання земельної реформи зводились до приватизацію землі, її передачі у приватну власність громадянам України та у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, акціонерним і садівницьким товариствам.

Таким чином, невеликий історичний період розвитку права землекористування свідчить, що з часу виникнення права землекористування, воно пройшло еволюційний шлях розвитку і зараз його роль в системі земельних прав громадян досить вагома, цей інститут займає на даний час чільне і стабільне місце в правовій системі, має ґрунтовну законодавчу і науково-теоретичну базу.

1.3 Нормативно-правове регулювання землекористування в Україні

В процесі здійснення земельної реформи право землекористування набуло свого найбільш повного законодавчого закріплення. Враховуючи те, що в юридичній літературі право землекористування розглядається як правовий інститут, що охоплює сукупність однорідних земельно-правових норм, воно є системою закріплених у земельному законодавстві норм, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з добуванням корисних властивостей земельних ресурсів. Порядок надання земельної ділянки у користування, порядок використання ділянки землекористувачем та порядок припинення права землекористування врегульовані нормами земельного законодавства.

В оновленому вигляді право землекористування дістало закріплення в новому Земельному Кодексі. Він був прийнятий 25 жовтня 2001 р. і набув чинності з 1 січня 2002 р. Земельний Кодекс є основою подальшого розвитку земельного законодавства України, оскільки закріплює принципово нові підходи до регулювання земельних відносин і право землекористування не є винятком.

Перш за все потрібно зазначити, що в новому Земельному Кодексі зазнав змін принцип використання землі за основним цільовим призначенням. В ньому не тільки було розширено самі категорії земель на підставі відособлення колишньої загальної категорії земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення у самостійні категорії, а й було їх розмежовано за основним цільовим призначенням.

Якщо раніше землі поділялися за цільовим призначенням, яке передбачало лише їх категоріальне призначення, то нині вони поділяються за основним цільовим призначенням, яке передбачає їх використання й у супутніх цілях. Так, згідно з ч. 1 ст. 19 ЗК Земельний кодекс України // Урядовий кур'єр. --2001. --№211--212. -- 15 листоп. землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісового та водного фондів; землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Поділ у новому ЗК земельних ресурсів за основним цільовим призначенням більш адекватно відображає здійснення права користування ними.

На мій погляд, правильно, що у новому ЗК землі сільськогосподарського призначення традиційно поставлено на перше місце в складі категорій земель (ст. 19), оскільки загалом саме вони надаються у користування. Та на цей раз в ЗК чітко зазначено на їх пріоритетний характер (ст. 23). Це потребує встановлення чіткого правового режиму названих земель та їх посиленої правової охорони, що не забезпечує сучасне земельне законодавство.

Позитивним можна вважати деяке уточнення новим ЗК правового становища колишніх особистих підсобних господарств (зокрема, зняття з них статусу підсобних) та визначення (в основних рисах) правового режиму їх земель (ст. 33). Громадяни України для ведення особистого селянського господарства можуть мати земельні ділянки не лише на праві власності, а і на умовах оренди. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть їх використовувати з цією метою лише на умовах оренди.