Поняття господарських зобов'язань

Термін «зобов'язання» досить часто вживається в різних значеннях. В одних випадках під ним розуміють угоду між особами, тобто договір, в інших -- обов'язок, борг певної особи. Крім того, в юридичній літературі існує поняття «зобов'язальне право», котре можна визначити як сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини з передавання майна, виконання робіт, надання послуг, відшкодування шкоди. Норми зобов'язального права -- найзначніша частина цивільного законодавства. У Цивільному кодексі України (далі -- ЦК) 1308 статей, з яких 706 безпосередньо присвячено зобов'язанням.

Водночас загальні положення про господарські зобов'язання містяться в розд. IV Господарського кодексу України (далі -- ГК). Своєю чергою, у ГК із 418 статей майже 100 спрямовані на правове регулювання господарських зобов'язань.

Отже, є всі підстави стверджувати, що існує два інститути зобов'язального права -- інститут цивільно-правових зобов'язань і інститут господарських зобов'язань.

Ведучи мову про господарські зобов'язання, доречно, на наш погляд, зупинитись на стислій порівняльній характеристиці цивільно-правових і господарських зобов'язань.

Визначення цивільно-правового зобов'язання міститься в ст. 509 ЦК: зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Інакше кажучи, зобов'язання встановлює юридичний зв'язок між двома сторонами: кредитором, якому належить право вимоги, і боржником, на якого покладається обов'язок виконання.

З одного боку, зміст зобов'язання може бути реалізований, як правило, тільки через дії боржника, з другого -- вирішальне значення має надання кредиторові можливості вимагати певних дій від боржника. Якщо кожна зі сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що перша має право вимагати від другої. У цьому полягає відмінність зобов'язальних відносин від правовідносин власності, оскільки в останніх перш за все важлива можливість здійснення певних дій безпосередньо власником. Зобов'язальні правовідносини передбачають передачу майна не взагалі до не визначеного кола осіб, а тільки до чітко визначених кредиторів. Зобов'язання встановлюється між конкретними суб'єктами (боржником і кредитором), тобто має відносний характер, на відміну від абсолютного характеру відносин власності, де з однієї сторони виступає власник, а з другої -- необмежене коло осіб, які не повинні чинити перепони власнику за здійснення його права власності.

Важливою рисою зобов'язальних відносин є також чітка визначеність їх змісту. Боржник у кожному окремо взятому зобов'язанні повинен здійснити певні дії або утриматися від них.

Визначення безпосередньо господарського зобов'язання наводиться в ст. 173 ГК: господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК, на основі якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Привертає до себе увагу та обставина, що визначення господарського зобов'язання, наведене в ст. 173 ГК, загалом відповідає визначенню цивільно-правового зобов'язання, що міститься в ст. 509 ЦК. Зокрема, у визначенні господарського зобов'язання, як і у визначенні цивільно-правового зобов'язання, використовуються подібні поняття: боржник і кредитор, зобов'язання вчинити певну дію на користь другої (іншої) сторони, право вимагати від боржника (зобов'язаної сторони) виконання його (її) обов'язку. Водночас визначення господарського зобов'язання має і свої відмінності, головна з яких полягає в тому, що сторонами в господарському зобов'язанні можуть бути не тільки боржник і кредитор, як це має місце й у цивільно-правовому зобов'язанні, а й зобов'язана й управнена сторона -- суб'єкт господарювання і наділені господарською компетенцією органи державної влади та місцевого самоврядування (так звані організаційно-господарські зобов'язання). Крім того, предметом господарського зобов'язання може бути обов'язок однієї зі сторін здійснити не тільки господарську дію (чи певну дію як у цивільно-правовому зобов'язанні), а й учинити певну дію саме управлінсько-господарського характеру.

Види господарських зобов'язань

Основними видами господарських зобов'язань вважаються майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання (ч. 2 ст. 173 ГК). Крім того, у ГК сформульовано поняття соціально-комунальних зобов'язань (ст. 177 ГК), публічних зобов'язань (ст. 178 ГК), а також господарсько-договірних зобов'язань (ст. 179 ГК).

Відповідно до ст. 175 ГК майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин під час здійснення господарської діяльності, на підставі яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Отже, і цивільно-правові зобов'язання, і майново-господарські зобов'язання регулюються ЦК. Разом з тим, положення ЦК поширюються на майново-господарські зобов'язання з урахуванням особливостей, передбачених ГК.

Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути:

1) суб'єкти господарювання--господарські організації--юридичні особи, створені відповідно до ЦК, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК, інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці; філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності;

2) негосподарюючі суб'єкти -- юридичні особи;

3) органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією.

Різновидом майново-господарських зобов'язань є господарсько-договірні зобов'язання. Неодмінною ознакою господарсько-договірних зобов'язань є чітко визначена підстава виникнення таких зобов'язань -- господарський договір. Відповідно до ст. 179 ГК майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами--юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Проте варто наголосити, що ГК жодним чином не визначає поняття господарського договору, що пояснюється, на наш погляд, установленням надто широкого кола суб'єктів майново-господарських зобов'язань і, зокрема, господарсько-договірних зобов'язань.

На відміну від майново-господарських зобов'язань (що певною мірою є подібними до цивільно-правових зобов'язань), організаційно-господарські зобов'язання є новим явищем у сучасному українському законодавстві.

Згідно зі ст. 176 ГК організаційно-господарськими визнаються господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, на підставі яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Треба мати на увазі, що в організаційно-господарському зобов'язанні сторонами будуть не боржник і кредитор, як у цивільно-правовому і майново-господарському зобов'язанні, а зобов'язана сторона і управнена сторона. Предметом організаційно-господарського зобов'язання буде не господарська дія, а управлінсько-господарська (організаційна) дія.

Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати:

1) між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта;

2) між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств;

3) між суб'єктами господарювання в разі, якщо один з них є щодо другого дочірнім підприємством.

Одним з видів організаційно-господарських зобов'язань є соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання. Згідно зі ст. 177 ГК суб'єкти господарювання зобов'язані за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку.

За публічним зобов'язанням (ст. 178 ГК) суб'єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов'язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності в нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством. Принагідно зауважимо, що практично такі самі положення містяться й у ст. 633 ЦК «Публічний договір».

Підстави виникнення господарських зобов'язань

Підставою виникнення господарських зобов'язань, як і інших господарських правовідносин, є передбачені ГК юридичні факти, що породжують господарські права та обов'язки.

Відповідно до ст. 174 ГК господарські зобов'язання можуть виникати:

1) безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність;

2) з акта управління господарською діяльністю;

3) з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

4) унаслідок заподіяння шкоди суб'єктові або суб'єктом господарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

5) у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів, а також унаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Не слід випускати з уваги, що однією з підстав виникнення господарських зобов'язань є угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачені законом, але такі, які йому не суперечать. Однак поняття угоди (як і господарського договору) у ГК немає, а в ЦК використовуються поняття договору і правочину (ч. 2 ст. 11 ЦК). Така неузгодженність важливих положень ГК і ЦК може призвести до певних труднощів у правозастосуванні норм, що регулюють виникнення господарських зобов'язань.

Виконання і припинення господарських зобов'язань

Виконання зобов'язання являє собою завершальну стадію розвитку зобов'язальних правовідносин, на якій виконуються обов'язки і реалізуються суб'єктивні права. Головну роль у виконанні зобов'язання відіграє боржник (зобов'язана сторона), проте й на кредитора (управлену сторону) покладаються певні обов'язки -- прийняти виконання зобов'язання, здійснити дії, без яких боржник не може виконати своїх обов'язків. Для боржника виконання зобов'язання полягає в здійсненні дій, які він повинен виконати згідно зі змістом зобов'язання. Виконання зобов'язання може виявлятись і в утриманні боржником від певних дій. Виконанням зобов'язання досягається його мета, і зобов'язання припиняється.

Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за браку конкретних вимог щодо виконання зобов'язання -- відповідно до вимог, що в певних умовах звичайно ставляться.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених ГК.

Кожна сторона повинна вжити всіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочення виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених ГК, іншими законами або договором.

За загальним правилом договір створює права й обов'язки для контрагентів, які його уклали. Водночас виконання господарського зобов'язання може бути покладено в цілому або в частині на третю особу, що не є стороною в зобов'язанні. Управлена сторона зобов'язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою -- безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто.

Варто зауважити, що у відповідних положеннях ГК і ЦК, що стосуються виконання зобов'язань, використовуються подібні поняття третьої особи, що не є стороною в зобов'язанні. Проте статус третьої особи в господарських зобов'язаннях і в цивільно-правових зобов'язаннях має суттєві відмінності. Так, згідно зі ст.194 ГК виконання господарського зобов'язання може бути покладено в цілому або в частині на третю особу, що не є стороною в зобов'язанні. Водночас ст. 511 і 636 ЦК містять положення про те, що зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи, а навпаки, припускається виконання зобов'язання на користь третьої особи. Отже, у господарських зобов'язаннях у третьої особи виникає обов'язок, а в цивільно-правових зобов'язаннях у третьої особи, що не брала участі в укладенні договору, виникає право вимоги. Право вимоги третьої особи в цивільно-правових зобов'язаннях може співіснувати з правом вимоги особи, яка уклала договір, але одночасно ці вимоги висуватись не можуть.

Разом з тим ст. 528 ЦК передбачено виконання обов'язку боржника іншою (а не третьою) особою.

На противагу положенням ЦК (ст.510--523 ЦК), що визначають сторони в зобов'язанні (поступку права та переведення боргу, заміну кредитора і боржника), у ГК міститься поняття передавання (делегування) прав у господарських зобов'язаннях. Відповідно до ст. 195 ГК управлений суб'єкт господарського зобов'язання, якщо інше не передбачено законом, може передати другій стороні, за її згодою, належні йому за законом, статутом чи договором права на одержання майна від третьої особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійснення господарсько-управлінських повноважень. Передавання (делегування) таких прав може бути зумовлено певним строком.

Передавання прав у господарських зобов'язаннях може здійснюватись двома способами: передавання майнових прав (акт передавання прав уважається чинним з дня одержання повідомлення про це зобов'язаною стороною) і делегування права для здійснення господарсько-управлінських повноважень (акт делегування господарсько-управлінських повноважень іншому суб'єкту вважається чинним з дня офіційного опублікування цього акта).

Між тим небезінтересним є той факт, що положення про передавання прав у господарських зобов'язаннях містять вирази, неприйнятні з погляду навіть не права, а правової культури взагалі. На нашу думку, такі, наприклад, фрази, як «з метою вирішення певних питань щодо управління майном» та «коло господарських питань», не повинні фігурувати в кодифікованому акті, яким і є ГК.

Виконання часткових і солідарних зобов'язань

Залежно від суб'єктного складу, коли на стороні кредитора або боржника чи на обох сторонах одночасно виступає кілька осіб, зобов'язання поділяють на часткові і солідарні.

За часткових зобов'язань, коли в господарському зобов'язанні беруть участь кілька управлених або кілька зобов'язаних суб'єктів, кожний з управлених суб'єктів має право вимагати виконання, а кожний із зобов'язаних суб'єктів повинен виконати зобов'язання відповідно до частки цього суб'єкта, визначеної зобов'язанням (ч. 1 ст. 196 ГК).

За солідарного виконання господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення ЦК, якщо інше не передбачено законом.

Виконання солідарних зобов'язань регламентується ст.541--544 ЦК. У відповідних статтях ЦК зазначено, що солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, установлених договором або законом, зокрема в разі неподільності предмета зобов'язання. Розрізняють солідарну вимогу кредиторів і солідарний обов'язок боржників.

У разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу в повному обсязі. Виконання боржником свого обов'язку одному із солідарних кредиторів у повному обсязі звільняє боржника від виконання решті солідарних кредиторів. Солідарний кредитор, який одержав виконання від боржника, зобов'язаний передати належне кожному з решти солідарних кредиторів у рівній частці, якщо інше не встановлено договором між ними.

У разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Кредитор, який одержав виконання обов'язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників. Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний в повному обсязі. Виконання солідарного обов'язку в повному обсязі одним із боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором.

Боржник, який виконав солідарний обов'язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього.

Місце виконання господарського зобов'язання

Господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання (ст. 197 ГК). У разі якщо місце виконання зобов'язання не визначено, зобов'язання повинно бути виконано:

1)за зобов'язаннями, змістом яких є передавання прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна -- за місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухомого майна;

2)за грошовими зобов'язаннями -- за місцем розташування управленої сторони на момент виникнення зобов'язання, або за новим місцем її розташування за умови, що управлена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;

3)за іншими зобов'язаннями -- за місцезнаходженням постійно діючого органу управління (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.

У разі відсутності управленої сторони ухилення її від прийняття виконання або іншого прострочення нею виконання зобов'язана сторона за грошовим зобов'язанням має право внести належні з неї гроші або передати за зобов'язанням цінні папери до депозиту нотаріальної контори, яка повідомляє про це управлену сторону. Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту нотаріальної контори вважається виконанням зобов'язання.

Виконання грошових зобов'язань

Платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються в безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом (ст. 198 ГК).

Грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Отже, на відміну від ст. 524 ЦК, яка надає право сторонам визначати грошовий еквівалент зобов'язань в іноземній валюті, у господарських зобов'язаннях дозволяється виражати грошові зобов'язання в іноземній валюті тільки тоді, коли суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки в іноземній валюті, що передбачає отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Відсотки за грошовими зобов'язаннями учасників господарських відносин застосовуються у випадках, розмірах та порядку, визначених законом або договором.

Забезпечення виконання господарських зобов'язань

Під забезпеченням виконання зобов'язань розуміють спеціальні правові заходи майнового характеру, які встановлюються законом або договором з метою забезпечення належного виконання зобов'язань. У випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язання кредитор має право вимагати виконання в примусовому порядку через звернення в суд. Суд, застосовуючи заходи державного примусу, примушує боржника до виконання зобов'язання, стягує збитки, завдані неналежним виконанням.

Відповідно до ст. 199 ГК виконання господарських зобов'я­зань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими ГК та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються в господарському (діловому) обігу.

У згаданій статті ГК зазначено, що до відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення ЦК.

У ЦК забезпечення виконання зобов'язань регламентується гл. 49, в якій зазначено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Неустойка

Неустойка (штраф, пеня) -- грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення боржником зобов'язання.

Штраф -- неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Пеня -- неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Зауважимо, що предметом неустойки може бути не тільки грошова сума, а й рухоме і нерухоме майно. Крім того, якщо в ЦК неустойка є тільки способом (видом) забезпечення виконання зобов'язань, то в ГК неустойка визнається також і заходом господарської відповідальності.

Порука

Порука має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання. Договір поруки укладається між кредитором за основ­ним зобов'язанням і поручителем для забезпечення виконання основного зобов'язання. У договорі поруки повинна бути виявлена воля поручителя покладення на себе відповідальності за невиконання зобов'язання боржником.

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником частково або в повному обсязі.

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Гарантія

Відповідно до ст. 560 ЦК за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку.

Водночас гарантія як спосіб забезпечення виконання зобов'я­зань визначається також і ст. 200 ГК, а саме: гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов'язань способом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони в розмірі повної грошової суми, зазначеної в письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов'язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов'язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні.

Гарантія діє протягом строку, на який вона видана, і є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше. Крім того, гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше.

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії.

Застава

Відносини застави як способу забезпечення виконання зобов'язань регулюються § 6 гл. 49 ЦК, Законом України «Про заставу» від 02.10.1992, іншими актами законодавства.

На підставі застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Виокремлюють такі види застав: іпотека і заклад.

Іпотека -- застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Заклад -- застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом -- у володіння третій особі.

Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема, річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодав­цем і на яке може бути звернене стягнення.

Предметом застави також може бути майно, яке заставодавець одержить після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).

Разом з тим предметом застави не можуть бути національні, культурні та історичні цінності, які є об'єктами права державної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національної культурної спадщини, а також вимоги, які мають особистий характер, та інші вимоги, застава яких заборонена законом.

Притримання

Новим видом забезпечення виконання зобов'язань є притримання. Притримання надає право кредитору, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків, притримати її в себе до виконання боржником зобов'язання.

Отже, особа яка притримує річ, має право задовольнити свої вимоги до іншої особи за рахунок цієї речі. При цьому реалізація речі повинна здійснюватись відповідно до правил, установлених стосовно застави.

Загальногосподарські (публічні) гарантії виконання

зобов'язань

Відповідно до ст. 201 ГК з метою нейтралізації несприятливих наслідків від економічних злочинів законом може бути передбачено обов'язок комерційних банків, страховиків, акціонерних товариств та інших суб'єктів господарювання, які залучають кошти або цінні папери громадян і юридичних осіб, передавати частину своїх коштів для формування єдиного страхового фонду публічної застави.

Припинення господарських зобов'язань

Загальні умови припинення господарських зобов'язань визначаються ст. 202 ГК.

Господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управленої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених ГК або іншими законами.

Господарське зобов'язання припиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду.

До відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення ЦК (гл. 50 ЦК) з урахуванням особливостей, передбачених ГК.

Припинення господарського зобов'язання виконанням

або зарахуванням

Досягнення мети, заради якої встановлювалось зобов'язання, здійснюється способом його виконання. Виконання зобов'язання, проведене відповідним чином, належить до найпоширеніших способів припинення зобов'язань.

Господарське зобов'язання, усі умови якого виконано належним чином, припиняється, якщо виконання прийнято управненою стороною. У разі якщо зобов'язана сторона належним чином виконала одне з двох або кількох зобов'язань, щодо яких вона мала право вибору (альтернативне зобов'язання), господарське зобов'язання припиняється виконанням.

Господарське зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони.

Господарське зобов'язання може бути припинено зарахуванням страхового зобов'язання, якщо інше не випливає з закону або змісту основного чи страхового зобов'язання.

Для застосування зарахування необхідна обов'язкова наявність певних умов, а саме:

-- вимоги повинні бути зустрічними, тобто такими, що випливають з різних взаємних зобов'язань між двома особами;

-- вимоги повинні бути однорідними. Як правило, ідеться про взаємні вимоги грошових сум;

-- настання строку виконання за всіма зустрічними вимогами.

Наявність зазначених умов надає право одній із сторін здійснити зарахування, повідомивши про це другу сторону. За своєю юридичною природою зарахування являє собою односторонній правочин, який викликає відповідні юридичні наслідки. У тому випадку, коли зустрічні вимоги сторін є рівними, то зобов'язання припиняється. Якщо розмір вимог неоднаковий, то зобов'язання з більшим розміром суми вимог лишається чинним, але в меншому розмірі. Не допускається зарахування вимог за зобов'язаннями: а) за якими минув строк позовної давності; б) про відшкодування шкоди, викликаної ушкодженням здоров'я або заподіянням смерті; в) про довічне утримання; г) в інших випадках, передбачених законом.

Припинення господарського зобов'язання за згодою сторін чи в разі поєднання його сторін в одній особі

Господарське зобов'язання може бути припинено за згодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов'язання іншим між тими самими сторонами, якщо така заміна не суперечить обов'язко­вому акту, на підставі якого виникло попереднє зобов'язання.

Господарське зобов'язання припиняється в разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі. Зобов'язання виникає знову, якщо це поєднання припиняється.

Припинення господарського зобов'язання в разі неможливості виконання.

Господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання в разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо інше не передбачено законом.

У разі неможливості виконання зобов'язання цілком або частково зобов'язана сторона з метою запобігання невигідним для сторін майновим та іншим наслідкам повинна негайно повідомити про це управнену сторону, яка має вжити необхідних заходів щодо зменшення зазначених наслідків. Таке повідомлення не звільняє зобов'язану сторону від відповідальності за невиконання зобов'язання відповідно до вимог закону.

Господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання в разі ліквідації суб'єкта господарювання, якщо не допускається правонаступництво за цим зобов'язанням.

У разі неспроможності суб'єкта господарювання через недостатність його майна задовольнити вимоги кредиторів він може бути оголошений за рішенням суду банкрутом. Умови, порядок та наслідки оголошення суб'єктів господарювання банкрутами встановлюються ГК та іншими законами. Ліквідація суб'єкта господарювання--банкрута є підставою припинення зобов'язань за його участі.