Зміст

Вступ

1 Поняття політичної системи суспільства: її функції та закономірності розвитку

2 Структура політичної системи суспільства та характеристика її елементів

3 Держава у співвідношенні з іншими суб'єктами політичної системи суспільства

4 Право і політична система суспільства

Висновки

Список літератури

Вступ

Актуальність роботи величезна, адже політична система суспільства -- складна, розгалужена сукупність різних політичних інститутів, соціально-політичних спільностей, форм взаємодії і взаємовідносин між ними, в яких реалізується політичне життя, політична і державна влада. Політична система суспільства існує як цілісність, обмежена певними кордонами від навколишнього ЇЇ середовища (внутрішнього і міжнародного), екологічна, особиста та соціальна. Звичайно ж, політична система суспільства - сукупність взаємодіючих сфер: інституційної (політичні та соціальні інститути), нормативно-регулятивної (політичний режим, устрій суспільства, держави), інформаційно-комунікативної (політичні комунікації, зв'язки та ін.) і культурної.

Обєктом дослідження виступає вивчення політичної системи суспільства.

Предметом дослідження є політична система суспільства її функції, структура та елементи. А також визначення ролі держави як головної ланки структури політичної системи суспільства.

Важливим у функціонуванні політичної системи виступає середовище. Це, насамперед, політичні відносини між індивідами, соціальними і етнічними спільностями, націями, державами, державою і громадянами, громадянами і їх об'єднаннями у ставленні до влади, розробці, формуванні політики і її реалізації. Тут-то формою функціонування політичних відносин і виступає політична діяльність. Зміст та суть політичної діяльності є діяльність, що починається з виникнення того або іншого інтересу, потреб соціальної спільності, всього суспільства і завершується їх реалізацією, тобто практичним результатом.

Політична діяльність є усвідомлена, цілеспрямована діяльність соціальних спільностей - суб'єктів політики в реалізації політичних інтересів та потреб, конкретної політичної діяльності людей і їх об'єднань: громадсько-політичних, соціальних та ін. Одним з важливих компонентів політичної системи є політична свідомість - невід'ємний елемент політичної діяльності. Політична свідомість - це відображення політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, уявленнях, традиціях, соціально-політичних почуттів людини, соціальної спільності людей та ін. Завжди важливо виявлення і аналіз існуючих в масовій політичній свідомості стереотипів політики і динаміки їх змін, з урахуванням неоднорідності суспільства і модифікації масової свідомості під впливом політичних подій і діяльності владарюючих. В будь-якому суспільстві, в кожний конкретний період його розвитку існує система цінностей, що частково збігаються, а частково суперечать реальностям політичного життя. Концепція подвійної свідомості має важливе значення для політичної соціології, включаючи аналіз конфліктів між офіційними політичними цінностями і реальною політикою. Влада сама ж сприяє тому, що сфери ідей і ідеалів входять в конфлікт з сферою слів та дій. Політичні цінності і норми виникають і функціонують в межах певного світогляду, що вважається більш або менш істинним, обов'язковим і бажаним. Система цінностей визначає спосіб сприйняття і оцінки політичних явищ і становить найсуттєвіший фактор символічного пласта політичної культури. Звичайно ж, політична свідомість - це розуміння суспільством самого себе як політичної цілісності, в реальності виступає сукупністю відповідних знань і оцінок.

1 Поняття політичної системи суспільства: її функції та закономірності розвитку

Політична влада торкається інтересів великих мас людей, певних соціальних груп, що причетні до керівництва суспільством і займають панівні позиції в економічному житті. Це керівництво є загальнообов'язковим і здійснюється як при безпосередній участі домінуючих у суспільстві соціальних сил, так і через суспільно-політичні організації та рухи, політичні групи та їхніх лідерів. Ознакою політичної влади є наявність особливої групи, специфічного прошарку людей, які професійно зайняті управлінням. {4}

Сучасне наукове знання про політичні системи поділяється на два підходи. В першому з них політична система подається як теоретичний, ідеальний конструкт, який дає змогу виявляти і описувати системні властивості різних політичних явищ. При такому підході політична система розглядається не як відображення політичної дійсності, а як засіб (інструмент) системного аналізу політики. В такому значенні поняття "політична система" може застосовуватися для аналізу будь-якого відносно цілісного і самостійного політичного утворення:

держави, партії, профспілки, громадсько-політичного руху та ін., кожне з яких можна розглядати як специфічну політичну систему.

У другому більш конкретному тлумаченні поняття "політична система" визначає реальний складний механізм формування і функціонування владних відносин у суспільстві. Цей механізм включає: політичну діяльність і політичні відносини між різними політичними суб'єктами (групи та індивіди); політичну організацію, до якої входять держави, партії, політичні асоціації, політичні й правові норми, політична свідомість і політична культура та ін. {4}

Спираючись на ці підходи, при аналізі політичних систем різних суспільств слід враховувати як системні властивості різних політичних явищ, так і сталі взаємозв'язки між ними. А саме: інвайроментальні (взаємозв'язок середовища і системи); інституціональні (організаційні властивості елементів системи - держава, партії, громадські організації, масові об'єднання, які беруть участь у політичному житті);

регулятивні (правові і політичні норми як нормативні основи діяльності інститутів системи); комунікативні (внутрішні системні властивості і зв'язки та відносини); функціональні (політичний режим і процес, що складаються в результаті діяльності з елементів системи); культурно-творчі й ідеологічні (політична культура і свідомість); рольові (призначення політичної системи як цілого у суспільному житті окремої країни і на міжнародній арені, а також роль окремих елементів політичної системи).

Отже, політична система становить складне і специфічне явище в життєдіяльності суспільства, з внутрішньо організованими зв'язками і властивостями елементів. Її можна визначити як системну сукупність політичних відносин, правових і політичних норм, інститутів, ідей, пов'язаних із формуванням, здійсненням влади та управлінням суспільством.

2 Структура політичної системи суспільства та характеристика її елементів

Сучасні політичні словники визначають політичну систему суспільства як цілісну, впорядковану сукупність політичних інститутів, політичних ролей, відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, підпорядкованих кодексу політичних, соціальних, юридичних, ідеологічних, культурних норм, історичним традиціям та установкам політичного режиму конкретного суспільства.

Політична система включає організацію політичної влади, відносини між суспільством та державою, характеризує протікання політичних процесів, включаючи інституціоналізацію влади, стан політичної діяльності, рівень політичної творчості в суспільстві, характер політичної участі та неінституційних політичних відносин.

В термінах соціології, а не юриспруденції, політична система означується як динамічний механізм, що перетворює політичні імпульси політичних структур на політичні рішення, які формують не лише політичну поведінку, а й позиції громадян. Отже ефективність політичної системи значною мірою залежить від форми реагування на зворотній зв'язок, а реакція політичної системи на вимоги й запити населення (виборців) залежить від політичного режиму. Колишній тоталітарний режим ігнорував такі вимоги, нинішній авторитарний враховує лише ті, які збігаються з його власними запитами та інтересами, в той час як демократичний режим мав би враховувати їх повністю.

Організація політичної влади в України за 11 років державної незалежності пройшла типовий для пострадянських країн шлях від «всевладдя ЦК» через «всевладдя Рад» до створення та «всевладдя» інституту президентства. Виглядає так, що саме видозміна організації політичної влади призвела до зміни відносин між суспільством та державою, а це, в свою чергу, позначилося на протіканні політичних процесів. Прикладом таких змін може бути, зокрема, різна ефективність масових акцій політичної опозиції початку 1990-х та 2001-2002 років. Тогочасне студентське голодування змогло вплинути на Верховну Раду, як політичний інститут, наділений на той час повнотою влади і залежний від громадської думки. Але сьогоднішні акції протесту не можуть вплинути не лише на Президента, який добуває свій останній термін і де-факто не залежить від підтримки чи непідтримки виборців, але й на ту ж Верховну Раду, штучно обмежену у владних повноваженнях і контрольовану (через більшість депутатів) не стільки громадською думкою, як адміністрацією Президента.

Нинішній політичний режим в Україні можна назвати близьким до авторитарного. Реальними носіями влади в ньому є Президент Л.Кучма та групи осіб, які в різні часи почергово називали «дніпропетровським кланом», «партією влади», «олігархами», «силовиками», а сьогодні йменують так званими «пропрезидентськими силами» (самоназва - «центристи»). Прізвища фаворитів Президента та лобістські групи, які чинили вплив на нього, змінювалися, але незмінною лишалася їхня необмежена влада, фактично непідконтрольна громадянам. Нинішній режим із середини 1990-х років завжди спирався не на довіру населення, а на силу і з готовністю демонстрував її в критичні для самозбереження моменти. Фактично після революційних подій кінця 1980-х - початку 1990-х відбулася реставрація колишнього режиму, але вже в авторитарній, а не в тоталітарній формі. В умовах «контрольованої демократії» режим крім економіки монополізував також владу, політику та ЗМІ.

Опозиція за таких умов при усій своїй активності існує достатньо умовно - вона може виграти вибори, але залишається недопущеною до влади. Економічну основу для існування справжньої опозиції підриває державне втручання в приватизаційні конкурси, пільги, преференції, квоти, держзамовлення для політично лояльних до режиму підприємців, створення таким чином для них штучних конкурентних переваг з одного боку, й фіскальний та псевдоправовий тиск на нелояльних до режиму бізнесменів та політиків з іншого. Показово, що така система взаємовідносин влади й бізнесу поширюється також на дрібних та середніх підприємців на регіональних та місцевих щаблях здійснення влади.

Як в центрі, так і на місцях кадри в державних структурах призначаються зверху, при цьому до уваги береться політична лояльність (членство в певній партії, забезпечення вигідного владі результату виборів на підконтрольній держчиновнику території тощо). Майже необхідною умовою доведення лояльності режиму є радянська стилістика розміщення у службових кабінетах портретів Президента.

Законодавча влада фактично підкоряється виконавчій, але не в конституційному форматі Кабінету Міністрів, а в неофіційному форматі адміністрації Президента.

Політичні права і свободи громадян формально гарантуються, але непідконтрольна владі і не нею зініційнована активність громадсько-політичних об'єднань у кращому разі ігнорується владою та монополіями ЗМІ. Нинішній режим навіть пішов на те, щоб в Україні після масових антипрезидентських заворушень 9 березня 2001 року знову з'явилися політичні в'язні, і цей факт не надто збентежив суспільство.

Події року після парламентських виборів ще раз показали, що правляча еліта лишається неоднорідною і спирається на блок («коаліцію») різноманітних політичних сил, які мають спільну зацікавленість у збереженні авторитарної влади. Саме ця неоднорідність та внутрішня конкуренція в середовищі «пропрезидентського» табору поряд з хронічним соціальним невдоволенням населення й надією на активну боротьбу антипрезидентської опозиції (хвилі політичних протестів, котрі прокотилися країною після так званого «касетного скандалу», результати голосування у пропорційній частині виборів навесні 2002 року, громадська довіра до кандидата в Президенти Віктора Ющенка тощо) не дозволяють режимові остаточно оформитися в авторитаризм, як це має місце в Республіці Білорусь та значною мірою Російській Федерації, або й елементів неототалітарної реставрації як державах Середньої Азії. Головними стримуючими чинниками пострадянського дрейфу політичної системи в Україні виступають зовнішньополітичний тиск та відсутність харизматичного лідера режиму.

Насправді ж, політична система України, як і політичні системи більшості посткомуністичних країн, особливо потребують не стільки реформування Конституції, скільки реального та сильного парламентського контролю у поєднанні з ефективним урядовим управлінням.

Натомість країна вже 10 років живе в ситуації «перехідного суспільства» й громадяни та політики відчувають своєрідний симптом політичної перевтоми. Перехідний період відбувається в постійній кризовій ситуації, яку переживає політична, економічна, соціальна системи та духовна сфера суспільства. Політична апатія та недовіра суспільства до інститутів влади та її представників змушує відкласти на невизначений термін надії на поступовий перехід до громадянського типу суспільства, створення справді правової держави й переходу влади до функціонального демократичного режиму.

Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це - внутрішня організація цілісної системи як специфічного способу взаємозв'язку і взаємодії компонентів, що її утворюють; стійка впорядкованість елементів; закономірні зв'язки між елементами. Структура дає змогу зрозуміти, яким чином організоване системне ціле.

Першим фундаментальним елементом політичної системи суспільства є політичні відносини між індивідами, соціальними та етнічними групами, націями, державами, державою і громадянами, громадянами і їх організаціями щодо влади, вироблення і здійснення політики. Тут політична діяльність виступає формою функціонування політичних відносин. Вона є усвідомленою, цілеспрямованою діяльністю соціальних суб'єктів з реалізації своїх політичних інтересів в конкретній політичній діяльності людей, їх соціальних груп, громадсько-політичних об'єднань.

Політична діяльність розпочинається з виникнення того або іншого інтересу і завершується його реалізацією, тобто практичним результатом.

Одним з центральних елементів політичних відносин і політичної діяльності є політичні ролі. Аналіз показує, що якою б стабільною не була система, політичні ролі її суб'єктів завжди в динаміці.

Політичні відносини тим стабільніші, чим чіткіше будуть визначені і закріплені в законах та нормах (правових, політичних, моральних) ролі, тобто коло прав, обов'язків і відповідальності суб'єктів політичної системи. Тому найважливіше політичне діяння складається з утворення, зміцнення і виконання ролей, пов'язаних з поєднанням елементів політичної системи з певними відносинами. Такі ролі - ролі формування політичної системи та її функціонування - відіграють "офіси", сукупність офісів, у даному разі мається на увазі система органів і посад державних, партійних і громадських організацій.

У зв'язку з цим стрижневим елементом політичної системи виступає політична організація суспільства, що включає: державу та її установи, політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, трудові колективи з своїми органами самоврядування.

Важливим елементом політичної системи є політична свідомість як невід'ємний компонент політичної діяльності людей. Вона являє собою відображення політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, уявленнях, традиціях, соціально-політичних почуттях людини, соціальної групи, нації, народу. Політична свідомість - це розуміння суспільством самого себе як політичної цілісності; в реальному житті вона виступає як сукупність відповідних знань і оцінок.

Значну роль у політичній системі відіграє політична культура, яка характеризує якісний стан політичних відносин і діяльності в суспільстві, а також розкриває ступінь соціально-культурного розвитку людини та міру її активності у перетворенні політичної дійсності.

Політичні і правові норми виступають важливим регулюючим елементом політичної системи. Якщо політичні норми діють і реалізуються у вигляді принципів і установ, що регулюють діяльність політичних інститутів і громадян, як суб'єктів політичного життя, то правові норми - це сукупність затверджених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил політичної поведінки (норм), дотримання котрих забезпечується певними заходами державного впливу (кримінальне, адміністративне, державне, громадянське право). На основі політичних і правових норм утворюються регулятори суспільних відносин щодо влади і закріплюються основні принципи діяльності суб'єктів політики. [8]

Визнаним елементом політичної системи суспільства є засоби масової інформації як засоби духовного спілкування великих мас людей, духовно-політичного спілкування держави і суспільства, людини і держави, держави з іншими політичними інститутами та іншими державами і міжнародними організаціями. Засоби масової інформації використовуються насамперед для політичного і ідеологічного впливу на електорат з метою легітимізації влади або її захоплення, зміцнення і реалізації в інтересах певних соціальних сил. Отже, політична система - це жива, відкрита, динамічна система, що виконує свої функції.

У науковій літературі є різні точки зору щодо функцій політичної системи, але ж є і певні спільні наукові підходи. Погляди більшості дослідників збігаються на тому, що кожна функція має відбивати певну системну якість. На цій підставі можна виокремити такі основні функції політичної системи суспільства:

1) визначення цілей і завдань суспільства;

2) мобілізація ресурсів;

3) владно-політична інтеграція суспільства;

4) регулювання режиму соціально-політичної діяльності;

5) легітимізація, під якою розуміється досягнення необхідного ступеня відповідності реального політичного життя офіційним політичним і правовим нормам.

Головні функції політичної системи - це визначення цілей і завдань даного суспільства, а також мобілізація всіх ресурсів для досягнення цих цілей і регулювання режиму політичної діяльності. Функції інтеграції, легітимізації є не лише функціями політичної системи, а й духовно-культурної, економічної та інших систем.

Виконуючи свої функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на суспільство як єдиний організм, що ефективно управляється політичною владою.

Характерною ознакою політичного управління є те, що це управління свідоме, воно пов'язане з визначенням стратегічних, довгострокових пріоритетів, цілей, мети діяльності людей, їх угруповань і суспільства в цілому. Політичне управління має формувати і підтримувати певний соціальний порядок, забезпечувати його захист, виправдовувати його існування.

Сьогодні Україна тільки починає розбудову своєї нової політичної системи - системи демократичної діяльності й відносин, правових гарантій та культури політичної відповідальності всіх суб'єктів демократичного процесу.

Тому в реальному житті нашої країни, як і інших країнах, що формують свої нові політичні системи, відбувається постійне суперництво двох факторів, двох основних тенденцій. З одного боку, фактор випадковостей, тенденція до дезорганізації, до руйнування нової політичної системи. З другого - фактор управління і самоуправління, тенденція до організованості, упорядкування і стабілізації розвитку та прогресу політичної системи. Важливо, щоб усі ці процеси і явища були вузько детермінованими і мали можливість для різних ліній розвитку. Можливість управління визначається самим існуванням випадкостей, що дає змогу уникнути одноваріантного призначення. Тому одна з основних умов управління - це умова мати певний вибір; друга умова, - щоб управляти, треба мати зворотний зв'язок між усіма елементами політичної системи.

3 Держава у співвідношенні з іншими суб'єктами політичної системи суспільства

Держава - базовий інститут політичної системи

Держава посідає особливе місце в політичній системі, надаючи їй цілісності і стійкості, зорієнтованості на важливі суспільні справи. Вона виконує винятковий і необхідний обсяг діяльності з управління, розпоряджається ресурсами суспільства і регулює його життєдіяльність. Держава - основне знаряддя влади, носій суверенітету, тобто необмеженої верховної, неподільної політичної влади. Саме в державі концентрується весь комплекс економічних, соціальних, політичних і культурно-духовних інтересів різних соціальних груп, суперечностей, що виникають між ними, та засобів їхнього подолання і узгодження.

Поняття "держава" виникло близько трьох тисячоліть тому (стародавня держава Урарту існувала в IX-VI ст. до н.е.). Грецький філософ Платон уявляв ідеальну державу як ієрархію трьох станів: правителів-мудреців, воїнів і чиновників, селян і ремісників. Основоположник утопічного соціалізму Т.Мор стверджував: держава - це змова багатих проти бідних. Г.Гегель вважав, що держава - це образ і дійсність розуму, це життя Бога в світі. Для нього було зрозумілим, що держава, уряд виникають лише тоді, коли вже існують станові відмінності, коли багатство і бідність стають дуже великими і коли виникають такі відносини, за яких велика маса вже не може задовольнити свої потреби.

Держава виникла як результат процесів, що відбувалися в суспільстві, як реакція на розвиток його потреб. У різні епохи формувалися і різні погляди на походження держави. За теологічною теорією (ідеологи релігій Стародавнього Сходу, християнської церкви, середньовічних монархій, ісламської релігії) походження держави пояснюється Божою волею.

Патріархальна теорія (її представники - Арістотель та ін.) доводила, що держава походить від сім'ї; абсолютна влада монарха є продовженням влади батька в сім'ї (патріарха).

Договірна теорія (Гроцій, Гоббс, Руссо) обґрунтовує положення, що держава виникла внаслідок угоди (договору) між людьми. Ця теорія виводить державу не з економічних відносин, а безпосередньо з волі і свідомості людей, їхнього розуму.

Психологічна теорія (Петражицький, Фрейзер, Тард) пояснює державу особливими властивостями психіки, зокрема психологічною потребою людей у підпорядкуванні. На думку прихильників цієї теорії, держава - це організація, яка створюється для керівництва суспільством з боку визначених осіб.

Теорія "ненасильства" (Гумплович, Дюрінг) обстоює виникнення держави актом насильства, завоюванням землеробів кочівниками. При завоюванні має бути певний рівень продуктивних сил, має існувати власність. [16]

Згідно з макрсизмом, держава виникає разом з поділом суспільства на класи, соціальні групи. Організація, яка виникла із родоплемінних форм, стає державою, коли її зміст і функція зводяться до захисту економічних, політичних та ідеологічних інтересів групи, що володіє основними засобами виробництва. В результаті держава як надбудова над економічним базисом суспільства визначається характером виробничих відносин, передусім відносинами власності на основні засоби виробництва. Зовнішніми ознаками утворення держави в древній Греції були: заміна суспільного поділу за ознакою кровних зв'язків територіальним поділом і організацією; виділення зовнішнього щодо суспільства апарату влади (армія, поліція, суд); утримання цього апарату за рахунок податків з громадян.

Своєрідно витлумачив суть держави німецький вчений М.Вебер, який розробив "політичну соціологію панування". Влада, за Вебером, означає можливість здійснення волі всередині певного соціального відношення, навіть всупереч опорові інших його учасників. Основною ознакою панування він вважав здатність апарату управління гарантувати "порядок" наданій території шляхом погроз або й застосування психічного й фізичного насильства. "Панування" розглядається в політичній соціології Вебера як особлива форма влади, як основний інститут у системі держави.

Конкретно-історичний характер держави виявляється не тільки в її відповідній формаційній прописці (йдеться про рабовласницьку, феодальну, буржуазну державу), айв її історичності як такої, у часі. Поняття "держава" і "влада" не тотожні, влада старіша за державу, бо не може бути суспільства безвладного (тобто анархічного), і протягом всієї первісної історії ця влада функціонувала як недержавне і дополітичне суспільне самоуправління.

Держава як політична організація - це такий суспільний механізм, який покликаний захищати інтереси людей певної території і регулювати за допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи при необхідності спеціальні органи примусу.

Як особливий конституйований суб'єкт держава виражає суспільний (публічний) характер людської діяльності. В міру своєї еволюції вона виявляє, таким чином, відділення суспільної сутності від самого суспільства. Чим більше розвинута держава, тим більше вона відокремлена від суспільства, яке в Новий час набуває якостей "громадянського" на противагу "суспільству політичному", тобто власне державі.

Держава опосередковує рух основної суперечності людської діяльності між її суспільним характером та індивідуальною формою здійснення. Сутність держави розвивається в міру того, як розгортається опосередкована нею суперечність і виявляє себе зовнішньо як висхідний рух від державності до держави.

Сутність держави розкривається повільно. Розвиваючись, держава, як і кожен інший соціальний феномен, проходить стадію становлення, а потім послідовно виступає як явище "в собі", "для себе", "для інших".

Якості державності можна знайти вже у ранніх виявленнях соціальності. Але як самостійний феномен держава конституюється тільки тоді, коли суперечність між індивідом і суспільством уже може бути з'ясована як основна соціальна суперечність (для цього потрібен досить високий ступінь розвитку як суспільства, так і індивіда). Становлення державності закінчується відокремленням держави від суспільства (від індивіда також) в ролі самостійного суб'єкта.

На початку здійснюється відособлення держави від суспільства, накреслюється тільки її сутність. Держава ще залишається "річчю в собі" і відноситься до суспільства як частина до цілого. [12]

Подальший розвиток державності пов'язаний з народженням бюрократії. У внутрішній структурі держави поступово утворюється особливий соціальний прошарок (група), який безпосередньо здійснює державні функції, світську політику. Цей прошарок перебуває в особливих стосунках не тільки з суспільством як цілим, а й з усіма іншими соціальними групами. Таким чином, держава конституюється не тільки в певну частину суспільства, а й як провідна група суспільства. В такому разі держава вже не є "річ в собі", а виступає як "річ для себе". Сутність держави у цьому випадку виявляється вже досить виразно, але ще не розкривається як рух суперечності між індивідом і суспільством.

Пізніше розвиток державності пов'язаний із встановленням суспільного контролю над бюрократією. В ході боротьби з всевладдям бюрократії відбувається формування нації. Цей суперечливий процес здійснює подвійний вплив як на становище індивіда, так і на становище суспільства.

З одного боку, індивід тут утверджується як цілком самостійний і вільний суб'єкт. З іншого, встановлюючи контроль над бюрократією, він має визнати себе частиною певної цілісності, що складається з таких як він індивідів, та обмежити свою свободу на користь цієї цілісності. Відбувається своєрідне "подвоєння" функцій індивіда: він одночасно постає приватною особою і громадянином. Відповідні зміни відбуваються і всередині суспільства. З одного боку, відбувається об'єднання зовсім самостійних індивідів-атомів, пов'язаних між собою лише відношенням до держави. З іншого - держава стимулює народження нації і сама "поширюється" від прошарку бюрократії до масштабів усього суспільства. Суспільство також начебто подвоюється, розпадаючись на громадянське суспільство і політичну державу.

Державанація - найвищий щабель розвитку державності, явище для інших". Тільки держава-нація може виступати як повне і адекватне втілення сутності держави, оскільки вона максимально відокремлена від суспільства. Вона співвідноситься з суспільством до останнього не як частина з цілим і не як особлива частина з цілим, а як ціле з цілим.

Держава-нація - це відповідний рубіж, де держава заперечує сама себе, бо кінцеве відокремлення її від суспільства в цьому разі відбувається в тотожності з ним. Обриси держави як самостійного суб'єкта повільно розмиваються, і держава-нація набуває відповідної форми, при цьому відбувається рух суперечності між індивідом і суспільством.

Які ж властивості виділяють державу з-поміж інших організацій і об'єднань у суспільстві, роблять її основою всієї політичної системи? По-перше, суверенітет держави. Тільки держава виступає як універсальна, всеохоплююча організація, поширює свої дії на всю територію країни і всіх громадян, отже, вона "офіційно представляє суспільство" всередині і за межами країни. Тільки держава має право видавати закони, здійснювати правосуддя. По-друге, держава уособлює публічну владу і підпорядковує собі всі виявлення інших суспільних властей. Вона застосовує владні методи, а в разі необхідності і примус. По-третє, держава за допомогою права регулює суспільні відносини і своїм велінням надає Їм загальнообов'язкового змісту. По-четверте, держава завдяки наявності спеціального професійного апарату виконує основний обсяг управління справами суспільства і розпоряджається його людськими, матеріальними і природними ресурсами.

Відповідно до свого призначення держава виконує певні функції - внутрішні та зовнішні. Внутрішніми прийнято вважати господарсько-організаційну, управлінську, соціальну, національно-інтегративну, демографічну, освітянську, культурно-виховну, екологічну, правоохоронну функції. До основних зовнішніх функцій держави слід віднести дипломатичну (встановлення широких сталих економічних, політичних, культурних та інших зв'язків з іншими державами) і оборонну.

Функціонування держави у внутрішньополітичному і зовнішньополітичному просторі набуває особливого значення, оскільки без цього політичного інституту неможливі національна ідентифікація і самовизначення. В такому разі функції держави покликані "захистити" вільний розвиток нації як складової світового співтовариства.

4 Право і політична система суспільства

Держава -- не тільки результат розвитку суспільства, а й чинник формування політичної системи суспільства.

Політична система суспільства -- упорядкована на засада права система всіх політичних явищ, що функціонують і взаємодіють (або протидіють) у суспільстві з метою завоювання, утримання або участі у політичній владі; це механізм організації і функціонування політичної влади.

Держава хоча й найважливіша, але не одна лише політична організація в суспільстві. До складу політичної системи суспільства входять такі недержавні громадські об'єднання, як партії, професійні спілки, жіночі організації, громадські рухи (наприклад, Народний рух в Україні), інститути громадської думки та ін.

Елементи політичної системи суспільства:

*суб'єкти політики -- держава, політичні партії, політичні рухи, громадські об'єднання та ін.;

* політичні норми і принципи;

* політичні відносини;

* політична ідеологія, свідомість, погляди, культура;

* зв'язки між названими елементами.

Взаємодія елементів (компонентів) політичної системи суспільства дозволяє виділити п 'ять підсистем її функціонування.

1. Інституціональна -- суб'єктний склад (народ, соціальні верстви, політичні партії, громадські організації та інші об'єднання громадян, трудові колективи, держава та ін.).

2. Нормативна (регулятивна) -- система політичних (а також правових) норм і принципів, що регулюють відносини між народами, соціальними групами, партіями, політичними лідерами.

3.Функціональна -- політичні відносини, політичний процес, політичний режим, оскільки через них формується, змінюється, здійснюється політика.

4. Ідеологічна -- політична ідеологія, свідомість, погляди, культура, можливість громадянина оцінити політичне буття і обрати варіант поведінки.

5. Комунікативна -- інтегративні (об'єднуючі) зв'язки всіх підсистем функціонування політичної системи суспільства в цілому.

Американський політолог Г. Алмонд запропонував класифікацію політичних систем світу: англо-американська (США, Англія, Канада, Австралія); континентально-європейська (Франція, Німеччина, Італія); доіндустриальна і частково індустріальна (країни Азії, Африки і Латинської Америки); тоталітарна (фашистська Італія, нацистська Німеччина, країни так званої «світової системи соціалізму»).

Кожна із самостійних частин -- ланок політичної системи і суспільства має власну структуру, свої принципи організації та І діяльності, самостійність у вирішенні питань, що належать до їх З внутрішніх і зовнішніх справ.

Зазначені елементи і частини об'єднуються в єдину політичну систему категорією «політична влада».

Особливе місце в політичній системі суспільства належить і державі, оскільки вона є головним засобом досягнення цілей, 1 що постають перед суспільством, концентрує в собі різноманіття політичних інтересів, надає усталеність політичній системі за допомогою впорядкування її діяльності.

Ознаки держави, що відрізняють її від громадських об'єднань:

1) у кожній політичній системі суспільства може існувати лише одна держава, а громадських об'єднань -- багато;

2) держава -- організація всього населення, а громадські об'єднання -- частини населення;

3) лише держава є одноособовою повновладною організацією в масштабі всієї країни, здатною захистити основні права і свободи всіх осіб, що перебувають на її території;

4) лише держава має у своєму розпорядженні спеціальний апарат, який займається управлінням громадськими справами;

5) лише держава має у своєму розпорядженні спеціальні установи та заклади примусового характеру і має монопольне правої застосовувати примус на своїй території; громадські об'єднання позбавлені цих ознак;

6) лише держава має монопольне право видавати юридичні норми, обов'язкові для всього населення, і забезпечувати їхню реалізацію. Громадські об'єднання приймають програми, статути, поточні рішення, що мають внутрішньо-організаційне значення;

7) лише держава має монопольне право встановлювати і стягувати податки, формувати загальнонаціональний бюджет;

8) лише держава є офіційною особою (представником усього народу) всередині країни і на міжнародній арені -- суверенною організацією. Громадським організаціям такі якості і функції на властиві. Вони вирішують локальні за своїм змістом та обсягом завдання у суворо визначеній сфері громадського життя.[18]

Висновки

Специфіка, або системні якості, лежать в основі різних типів політичних систем. Особливості систем політичних інститутів сучасної України визначаються в межах різних типів. По-перше, відносна стабільність (на поверхні) системи, здатна легко трансформуватися в нестабільність через поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, в тому числі і всередині державного механізму, а також між різними регіонами. По-друге, система з відносно низьким темпом соціальних процесів і не досить прийнятністю соціальних новин.

Самостійна політична система сучасної України молода, фактично не має досить ефективних традицій і досвіду самостійного функціонування. Історичні традиції державної суверенності України практично не зв'язані з процесом реалізації сучасних проблем суспільства. По-третє, політичній системі України властиві централізованість з деякими елементами регіоналізації та децентралізації. Система не здійснює повністю комплекс функцій, необхідних для забезпечення нормального функціонування сучасного цивілізованого суспільства. По-четверте, сучасна політична система України - перехідна від неправового до правового типу політичної системи, в якій методи нормативного правового регулювання переважають над методами використання безпосередньо вольових актів органів політичної влади. Для більшості населення політична система легітимна. Політична система сучасної України діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації - політичної та соціальної. Причому надзвичайність обставин склалась в усіх сферах суспільства: а) в природному (фізичному та біологічному) середовищі, де поглиблюється екологічна криза, що зберігає панування нерозумних моделей природокористування (в промисловості та сільському господарстві), загальний генофонд народу зазнає значних втрат; б) в господарюванні прогресуючою виступає тенденція деградації важливіших структур життєдіяльності соціуму; в) в сфері культури (зокрема в сфері освіти) не забезпечується повне відтворення загальної культури відповідно передовим, прогресивним стандартам та потребам прискореного соціального розвитку, спостерігається дальша ерозія масової «практичної моралі», значна частина населення все ще перебуває під впливом «культурного шоку», зв'язаного з швидкими змінами панівних офіційних міфів і відсутністю чіткої національної ідеї; г) не сформована система ефективних відносин України з іншими державами і міжнародним співтовариством.

Особливістю політичної системи сучасної України є перехід до впровадження консенсусної моделі вирішення соціальних конфліктів, миролюбність і неагресивність, позбавлення власної глобальної (за-гальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів. Сучасна політична система ще поки нездатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення. Політична система є світська на відміну від атеїстичної або релігійної. І ще. Політична система України етатизована (одержавлена) з не досить високим інтелектуальним рівнем політики, з переважанням певних соціальних прошарків реформованої традиційної номенклатури, нової номенклатури - сил, що включаються в контроль над «каналами розподілу» і «нуворишів», здатних «стимулювати» в необхідному для них напрямку діяльність політиків і бюрократичного апарату. Сучасну політичну систему України можна назвати перехідною від соціалістичної до капіталістичної або перехідною від казармового (недемократичного, негуманного) соціалізму до капіталізму, доповненого деякими рисами неокапіталізму, але не як перехідну до демократичного соціалізму. В сучасній Україні існує і специфічний «змішаний» політичний режим, де поєднуються ознаки всіх основних чистих різновидів політичних режимів: демократичного, авторитарного, автократичного, диктаторського, тоталітарного, анархічного, охлократичного. Передбачити напрямок дальшої еволюції політичного режиму сучасної України досить складно, тому що характер еволюції залежить від дуже величезної кількості факторів і внутрішніх, і зовнішніх.

Звичайно ж, Україна, реформуючи політичну систему, формуючи суверенну державність, має і розширювати економічні та культурні зв'язки з Росією, Білорусією, Прибалтикою, Середньою Азією, країнами Заходу і Сходу на рівноправній, суверенній основі, удосконалюючи і політичну організацію суспільства - створювати соціально-інтегровану державу. Політична організація суспільства - сукупність державно-правових органів, політичних партій та політичних рухів, масових суспільних організацій та рухів, трудових колективів та об'єднань, призначена для реалізації волі та інтересів управлінського класу, нації, соціальної спільності або коаліції соціальних груп і рухів на основі здійснення політичної влади. Структура політичної організації суспільства надзвичайно складна, охоплює не тільки офіційні органи, установи і організації і неофіційні об'єднання та ін. Суверенність та соціальний зміст політичної системи, політичної організації суспільства, структура влади, способи, методи та засоби її реалізації і характеризують сучасний політичний режим в Україні.

Список літератури

1. Політологія /Під ред. Н.І.Сазонова. - Х.: ”Фоліо”, 1998.

2. Основы политической науки / Под ред. В.П.Пугачева. - М.,1993.-в 2-х ч.

3. Мельник В.А. Политология. Учеб. Минск, -1996.

4. Потульницький В.А. Історія української політології. - К., 1992.

5. Очерки политологии. Уч. Пособ. под ред. Н.И..Горлач. - Х., 1993.

6. Введение в политологию. Уч. Пособ. в 2-х ч. под ред. Н.И.Горлач. - Х., 1994.

7. Політологічний енциклопедичний словник. - К.: “Генеза”, 1997.

8. Політологія / За ред. О.В.Бабкіної, В.П. Горбатенька. - К.: 1998.

9. Основи політології (Курс лекцій): Навч. посібн. / За ред. Н.М. Ямко. - Х.: ХДГУСГ, 2002.

10. Політологія: Підручник / За ред. О.І. Семкіна. - Львів. 2004.

11. Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию: Учеб. для студентов высш. учеб. заведений. - М.: Аспект Пресс, 2000.

12. Современная западная социология: словарь. - М.: Политиздат. 1999.

13. Современная западная философия: словарь. - М.: Политиздат. 1991.

14. Хто є хто в європейській та американській політології? Малий політологічний словник. - Львів, 1995.

15. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. - М.: Прогресс. 1999.

16. История политических и правовых учений. Учебник для вузов / Под общ. ред. В.С. Нерсесяна. М., 1998.

17. Введение в политологию / К.С. Гаджиев, Г.Н. Каменская, А.И. Родионов и др. - М.: Просвещение, 2003.

18. Бодуен Ж. Вступ до політології . - К., 2003.

19. Панарин А.С. Политология. Учебник. - М.: Проспект. 2005.

20. Конституція України: Прийняття на сесії Верховної Ради України 28 червня 1996р. - К., 1996.