Принципи організації правосуддя в цивільному процесуальному праві

6

Курсова робота:

На тему: Принципи організації правосуддя в цивільному процесуальному праві

Вміст

1.Вступ

2. Поняття принципів і їх значення

3. Система принципів і їх класифікація

3.1 Принципи організації правосуддя в цивільному процесуальному праві.

3.1.1 Принцип законності

3.1.2 Принцип гарантування права на судовий захист

3.1.3 Принцип участі громадян у здійсненні правосуддя та поєднання колегіального й індивідуального порядку розгляду справ

3.1.4 Принцип здійснення правосуддя виключно судами

3.1.5 Принцип незалежності судів і підкорення лише закону

3.1.6 Принцип здійснення правосуддя на рівних правах громадян перед судом і законом

3.1.7 Принцип обов'язковості рішення суду

3.2 Форми закріплення принципів цивільного процесуального права України

3.2.1 Принципи закріплені Конституцією України

3.2.2 Принципи, закріплені законодавством про судочинство

4. Висновок

Список використаної літератури

1. Вступ

Цивільне процесуальне право України і врегульоване ним цивільне судочинство побудовано на демократичних принципах (від лат. principium -- основа, засади). У принципах відоб ражені політико-правові ідеї, погляди народу на право як соціальну цінність. У них в концентрованому вигляді виявлена заінтересована воля народу наділити право такими якостями, які найбільш повно мали б можливість задовольняти його ідеї і погляди у визначенні основ організаційної побудови правосуддя в цивільних справах, процесуальної діяльності суду і правового становища учасників процесу. Зміст принципів має демократичний характер і полягає в тому, що закріплені в нормах права, вони характеризують здійснен ня правосуддя тільки судом і на засадах рівності громадян перед законом і судом, одноособовість і колегіальність розгляду цивіль них справ, незалежність суддів ї підкорення їх тільки законові, гласність, здійснення судочинства державною мовою. Широкі і реальні процесуальні права учасників процесу і надійні гарантії їх реалізації, доступність і простота судочинства, які дають можли вість кожній заінтересованій особі реалізувати право на звернення до суду за захистом і на судовий захист, надане Конституцією України. Успішне вирішення завдань, що стоять сьогодні перед країною в політичній, соціальній і економічній сферах, багато в чому залежить від здійснення правосуддя на засадах верховенства права, що забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Це обумовлює необхідність побудови правової держави, що можливо тільки за умови комплексного та системного реформування всіх сфер суспільного життя, складовою частиною якого виступає судово-правова реформа. З прийняттям у 2001 році змін до чинного цивільного процесуального законодавства і підготовкою нового Цивільного процесуального кодексу детального глибокого дослідження потребують основні ідеї, положення, керівні засади права, тобто його принципи. Закріплення у Конституції України принципових положень судочинства відображає новий етап судово-правової реформи, подальший розвиток основних засад цивільного процесу. В свою чергу реалізація концепції судове-правової реформи не може бути успішно вирішена без удосконалення найважливіших принципів судочинства, одним з яких є принцип змагальності. Концепцією судово-правової реформи, схваленою у 1992 році Постанова Верховної Ради України від 28 квітня 1992 р. «Про Концепцію судово-правової реформи в Україні» // Відомості Верховної Ради України, передбачались заходи, спрямовані на демократичну розбудову судової системи, створення надійного правового фундаменту для діяльності судів. Частково ці заходи вже здійснюються, але судова система остаточно ще не визначилась. Основними принципами в Концепції проголошено: створення такого судочинства, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом, умови для дійсної змагальності; реалізація презумпції невинності, радикальне реформування матеріального та процесуального законодавства; чітке визначення умов допус-тимості доказів, перевірка законності та обгрунтованості рішень в апеляційному і касаційному порядку та за нововиявленими обставинами.

Актуальними сьогодні виявились слова відомого російського юриста і громадського діяча К. Л. Побєдоносцева, який писав наприкінці XIX ст., що у нас в багатьох випадках зовсім забулось поняття про те, що суд є змагання двох сторін і що неможливо задовольнити одну сторону, не вислухавши іншої. Яким не є простим дане поняття, воно не було присутнім у свідомості багатьох суддів, яким не було б беззаперечним це правило, воно порушувалось щоденно і несвідомо, і тому судове рішення нерідко набувало вигляду випадкової дії і тягнуло за собою нові непорозуміння. Оживити в свідомості названу корінну засаду будь-якого суду і поставити її так, щоб вона і на майбутнє була непорушною, щоб складала абетку правосуддя, без якої не можна зробити і кроку, - вже це одне становить для нас значний набуток; Победоносцев К.П.

2. Поняття принципів і їх значення

З розвитком суспільства принципи цивільного процесуального права розвиваються і вдосконалюються з урахуванням потреб полі тичних і соціально-економічних перетворень, подальшого забезпе чення гарантій захисту суб'єктивних прав громадян, їх об'єднань і державних інтересів, а також підвищення ефективності судової діяльності в забезпеченні законності і справедливості. На сучасно му етапі розвитку України суворе додержання і законодавче вдосконалення повноти вираження і дії демократичних принципів ци вільного процесуального права виступає важливою гарантією зміц нення законності як невід'ємної частини функціонування правової держави і демократичного правопорядку.

Отже, значення принципів цивільного процесуального права полягає в тому, що в них відображені найбільш характерні демок ратичні риси і загальна спрямованість права та його найважливіших інститутів, у зв'язку з чим вони дають можливість пізнати суть цієї галузі права, її суспільний характер у цілому, а також окремих інститутів. Виконання завдань цивільного судочинства і його ефектив ність перебуває в прямій залежності від правильного застосування судами в справі норм матеріального і процесуального права, для чого необхідне пізнання їх змісту, регламентованих ними правил, їх спрямованості, місця в системі права, їх зв'язку з іншими норма ми і юридичних принципів, які в них відтворюються. Принципи сприяють правильному пізнанню і застосуванню норм цивільного процесуального права, виступають основою для законодавчої пра ктики, для підготовки, розроблення і прийняття відповідних їм за змістом правових норм і їх удосконалення. Визначення в законодавстві принципів як загальних засад права (ст. 11 ЦПК) вплинуло на формування їх поняття в науці цивільного процесу. Вони розглядаються як основні (або правові) засади організації і діяльності суду, основні положення даної галузі права, які відображають її специфіку і зміст, або засади побудови процесу в цілому і всієї системи цивільних процесуальних дій і відносин відповідно до завдань правосуддя; як основні ідеї, поло ження, керівні засади з питань здійснення правосуддя в цивільних справах, закріплені в нормах права; як правові погляди народу на завдання і засоби діяльності суду по розгляду і вирішенню ..цивіль них справ"; як обумовлені базисом суспільства і виражені в змісті цивільного процесуального права суспільно-політичні, норматив но-керівні основи (засади) даної галузі права, які становлять її якісні особливості і виявляють демократизм, специфічні властиво сті процесуального права і відображають перспективи його розвит ку. В наведених й інших визначеннях принципів процесуального права відображаються їх характерні риси, але вони повністю не розкривають суті і змісту їх та потребують додаткових пояснень. Визначення принципів як основних засад, керівних положень, суспільно-політичних основ залишає поза увагою, що являють со бою такі засади, положення, основи. Чиї вони і що відображають? Помилковим є визнання функціонування принципів цивільного процесуального права за межами законодавчого закріплення їх змісту, а тільки як теоретичних положень, які виражають необхід ність певних способів і форм правового регулювання суспільних відносин. Принципи закріплюються в нормах права, їх положення, пра вила відображають суспільно-правові погляди народу як безпосере дньо, так і через політичні партії, громадські і державні об'єднання, які беруть участь у соціально-політичному житті держави. Змістом таких суспільно-політичних поглядів будуть відносини, які входять до предмета регулювання даної галузі права. Таким чином, принци пами цивільного процесуального права будуть закріплені в його нормах правові погляди українського народу на завдання і мету правосуддя в цивільних справах (цивільного судочинства), органі заційної його побудови і процесуальної діяльності, процесуально-правових повноважень та процесуально-правового становища уча сників процесу -- громадян, підприємств, установ, організацій.

3. Система принципів і їх класифікація

Принципи цивільного процесуального права тісно взаємопо в'язані між собою і в сукупності становлять систему (грецьке слово означає ціле. складене з частин). Кожний з принципів системи відіграє самостійну роль, характеризує галузь у цілому, окрему стадію чи окремий процесуальний інститут, але між ними існує зв'язок і взаємодія, які визначаються єдністю мети і завдань циві льного судочинства, дія одного принципу обумовлює дію інших. Кожний з принципів не може існувати окремо від принципів системи, а тільки у взаємодії з ними, зміст окремих принципів розкривається з урахуванням змісту інших принципів галузі права.

Кількісний склад системи принципів цивільного процесуаль ного права в нормативному порядку не передбачений і в науці цивільного процесу визначається по-різному. Це викликало заува ження, за яким кількісний склад системи постійний і не може бути довільно змінений за бажанням того чи іншого автора і що не може бути окремо взятих принципів для стадії чи процесуального інсти туту. Але такі міркування не відповідають правовим реаліям і не узгоджуються з діалектикою, властивою для розвитку суспільно-правових категорій. Розвиток держави і права обумовив зміни в системі принципів у напрямі закріплення повноти їх змісту в нормативному регулюванні, встановлення нових принципів -- публічності, охорони особистого і сімейного життя громадянина, не можливості процесуального сумісництва. Тому наука цивільного процесуального права покликана встановити всі принципи систе ми, розкрити їх зміст, роль і значення в функціонуванні цивільного судочинства, повноту законодавчого їх відтворення і шляхи розви тку. Цивільному процесуальному праву України притаманні і такі принципи, як публічність, раціональна процесуальна форма, немо жливість процесуального сумісництва. Зміст принципу публічності визначають правила, які надають право і зобов'язують органи про куратури, державного управління, інші організації та окремих гро мадян захищати в цивільному судочинстві права інших осіб, держа вні і громадські інтереси (статті 113, 121 ЦПК). Цей принцип характеризує також встановлене ЦПК активне процесуальне право ве становище суду (статті 15, 30, 143, 179).

Принцип раціональної процесуальної форми впроваджений у правове регулювання процесуальних дій суду і учасників процесу (їх змісту, умов і порядку виконання) та спрямований на забезпечення швидкості, правильності й ефективності цивільного судочинства. Неможливість процесуального сумісництва як принцип полягає в тому, що кожний суб'єкт по одній справі може бути тільки в одному процесуальному становищі -- позивача, свідка тощо.

Для виявлення специфічних властивостей принципів вони класифікуються на групи за різними ознаками:

а) за дією в системі права на загальні, міжгалузеві і галузеві;

б) за формою нормативно го закріплення -- закріплені Конституцією України і в законодавс тві про судочинство;

в) за роллю в регулюванні процесуально-пра вового становища суб'єктів правовідносин -- на принципи, які визначають процесуально-правову діяльність суду і органу судового виконання та на принципи, які визначають процесуальну діяльність осіб, які беруть участь у праві, й інших учасників процесу;

г) за предметом регулювання -- на принципи організації правосуддя (судоустрою і судочинства) і функціональні -- принципи процесуа льної діяльності (судочинства); на принципи, які визначають зміст процесуальної діяльності (диспозитивність, об'єктивна істина та ін.), і принципи, які визнають процесуальну форму виконання процесуальних дій (усність, безпосередність, безперервність);

д) за їх значимістю -- на фундаментальні (абсолютні -- диспозитивність, рівноправність сторін, суддівське керівництво і процесуальний фо рмалізм) і на конструктивні (відносні -- всі інші принципи). Кла сифікацію принципів можна проводити за змішаною основою, наприклад, за дією в системі права і за формою нормативного закріплення або за предметом правового регулювання, але найбільш поширена класифікація принципів -- за формою норматив ного закріплення.

3.1 Принципи організації правосуддя в цивільному процесуальному праві

3.1.1 Принцип законності

Законність - це принцип точного і повсюдного виконання всіма органами держави, посадовими особами та громадянами вимог закону.Саме таке визначення цього універсального правового принципу випливає з Конституції України. Правопріменітель повинен керуватися не духом закону, а його буквою. Законність - найважливіший прояв демократії, оскільки влада народу реалізується в установленому і належному виконанні законів та інших-правових актів. У сфері правосуддя він має багатогранні прояви.Головне її призначення в тому, щоб забезпечити верховенство (пріоритет) Конституції та законів України по відношенню до всіх інших актів, процедуру самого судочинства підпорядкувати законам.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції органи дер жавної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Судді при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону (ст. 129 Ко нституції). Основними засадами судочинства є законність (п. 1 ст. 129 Конституції). Громадяни зобов'язані неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ч. 1 ст. 68 Конституції).

Таким чином, Конституція послідовно проводить у життя принцип законності, який є невід'ємним елементом демократичної правової держави. Здійснення правосуддя у цивільних справах від повідно до чинного законодавства є одним із завдань цивільного судочинства (ст. 2 ЦПК).

Законність правосуддя вимагає, щоб не тільки вся діяльність суду була підпорядкована законові, але й усіх суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, щоб вони суворо дотримувалися і виконували вимоги всіх інших принципів процесу, які характеризу ють цивільне судочинство. Порушення і недодержання навіть одно го з них тягне за собою порушення законності. Принцип законності визначається, по-перше, тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосо вувати норми матеріального права до конкретних правовідносин. По-друге, здійснення правосуддя неможливе без додержання норм процесуального права. Вся діяльність суду підпорядкована чинному цивільному процесуальному законодавству і здійснюється у визна ченому ним цивільному процесуальному порядку. Прийняте судом рішення по справі має бути законним і обгрунтованим (ст. 202 ЦПК). Гарантіями принципу законності є нагляд вищестоящих судів, право осіб, які беруть участь у справі, на оскарження судових рішень і ухвал, дія санкцій захисту і відповідальності (статті 12, 13, 44, 289, 323 та інші ЦПК). Принцип законності в діяльність судів усіх рівнів передбачає перевірку ними при вирішенні конкретних справ всіх без винятку вживаних актів (навіть самого високого рівня) на їх відповідність Конституції. Його універсальність не применшує і тим, що Конституція України визнала особливу роль в вітчизняній правовій системі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Стає нормою, що суди, особливо вищі, застосовують безпосередньо правила міжнародних договорів у випадках протиріччя ним норм внутрішнього законодавства. Відповідно до статей Закону «Про судоустрій Української РСР» закріпила, що правосуддя в усіх судах здійснюється в точній відповідності до законодавства. Даний принцип закріплена також у процесуальних закони (КПК, ЦПК) і матеріальному - ЦК. Так, з огляду на специфіку кримінально-процесуальних правовідносин, їх високий ступінь формалізовано-ності, КПК виключає можливість застосування при виробництві з кримінальної справи судом, прокурором, слідчим, органом дізнання і дізнавачем закону, що суперечить зазначеному кодексу; суд, встановивши невідповідність закону чи іншого нормативного акта йому, приймає рішення у відповідності до УПК; порушення його норм зазначеними учасниками (судом, прокурором, слідчим) під час кримінального судочинства тягне за собою визнання неприпустимими отриманих таким шляхом доказів. Дані положення слід розуміти так, що кримінально-процесуальні норми не можуть міститися в актах інших галузей права.

Навпаки, ЦПК встановлює, що порядок цивільного судочинства у судах загальної юрисдикції та визначається законами перераховує, якими саме, в тому числі і цивільно-процесуальним кодексом, постановами інших органів. При розгляді і вирішенні цивільної справи у разі відсутності норми процесуального права, що регулює відносини, що виникли в ході цивільного судочинства, закон допускає застосування судом норм права, які регулюють подібні відносини (аналогія закону), а за відсутності таких норм діяти виходячи з принципів здійснення правосуддя (аналогія права).

Здійснюючи правосуддя в точній відповідності із законом, не допускаючи відступів від встановленої форми судочинства, суд може винести обгрунтований і законний вирок, рішення, досягти тим самим істини у справі, виконати які стоять перед ним завдання з охорони прав громадян, інтересів держави. Останні (закони) не зумовлюють кожного крок, даючи сторонам і суду певну свободу, але процесуальне законодавство заздалегідь окреслює внутрішню логіку, послідовність процесуальних стадій, дій та рішень, допустимі межі.

У процесі судової діяльності суд повсюдно застосовує норми матеріального права, тому відповідно до цього принципу він повинен правильно кваліфікувати діяння, вирішувати спір про право. Законність, поряд з її проявами (зазначеними вище), висловлюється не тільки в безперечно точному і неухильному дотриманні і застосування (або незастосування тих законів, які не відповідають Конституції та міжнародних договорів) правових норм суб'єктами, що здійснюють провадження у справі (суддею, слідчим, прокурором ), але й іншими їх адресатами: громадянами, і захисниками їх законними представниками, експертам, спеціалістам та ін З огляду на універсальний характер принципи законності, його послідовне проведення в життя - неодмінна умова нормального функціонування всього державного механізму. Тому важливі гарантії з Блюденов законності.Такими виступають всі інші принципи правосуддя, їх системна взаємозумовленість. Їх дотримання в кінцевому підсумку свідчитиме і про торжество законності в правосудді. Поряд з цим, організація судової влади включає багатоступеневу систему гарантій законності правосуддя шляхом оскарження і опротестування будь-яких дій, рішень суду, заяви про відвід судді, присяжного засідателя, нагляд вищестоящих судів за діяльністю нижчестоящих у порядку касаційного і наглядового виробництва.

3.1.2 Принцип гарантування права на судовий захист

Конституція України закріплює, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом, незалежним і неупередженим, утвореним відповідно до закону. Право на судовий захист гарантується як кожному громадянину і юридичній особі України так і іноземцям, особам без громадянства та іноземним юридичним особам. При зверненні до суду вони користуються всіма правами, передбаченими процесуальним законодавством.

Отже, кожний вправі звертатися до суду і будь - які угоди про відмову у зверненні за захистом до суду є недійсними. Положення про неупередженість суду забезпечується встановленим у процесуальному законодавстві застережень відносно недопустимості участі у повторному розгляді справи того самого судді, а також щодо відсторонення від участі судді в розгляді справи за наявності обставин, які породжують сумнів щодо його об'єктивності. (право відводу, самовідвід судді ).

Процесуальне законодавство покладає на суд обов'язок всебічно, повно та об'єктивно розглянути обставини справи і постановити в ній судове рішення у відповідності з нормами матеріального і процесуального закону. Для забезпечення цього положення Законом про судоустрій передбачено функціонування судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

Отже, інстанційність перевірки судових рішень також створює гарантію забезпечення суб'єктам правовідносин права на судовий захист. Процесуальний порядок розгляду цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ передбачає обов'язкову присутність суб'єктів права на судовий захист - учасників процесу при розгляді їх справи. Вони повідомляються про час і місце проведення судового засідання.

Дане право надане суб'єктам правовідносин національним законодавством відповідає міжнародно-правовому принципу проголошеному у Загальною декларацією прав людини і громадянина: " Кожна людина має право на ефективне відновлення в правах компетентним и національними судами у випадку порушення її основних прав, наданих її конституцією чи законом ".

Кожен має право будь-якими не забороняючим законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Міжнародний пакт про цивільні і політичні права зобов'язує державу

забезпечити будь-якій особі ефективні засоби правового захисту у випадку

порушення його прав і свобод. Право на захист для будь-якої особи, яка цього потребує, забезпечується державою, його компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими органами влади.

Серед цих засобів захисту суб'єктивних прав і свобод людини особливо відповідальна та ефективна роль належить суду. Демократичні принципи судового процесу являються захистом від некомпетентності чи можливої суб'єктивної оцінки відповідних осіб. Для прикладу, в цивільно-процесуальному законодавстві передбачено, що будь-яка зацікавлена особа вправі в порядку, всановленому законом, звернутись в суд за захистом порушеного чи оспорюваного права чи охороняючого законом інтереса. Сторони в суді: позивач і відповідач мають рівні процесуальні права, незалежно від того, щопозивачем може бути громадянин, а відповідачем орган державної влади в особі його представника.

Захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом першої інстанції, третейським судом, а у випадках, окремо передбачених законом, захист цивільних прав здійснюється в адміністративному порядку (ст.6 Цивільного кодексу України).

Суди розглядають:

- справи по спорам, які виникають із цивільних, сімейних, трудових та кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією із сторін в спорі являється громадянин, за виключенням випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом для вирішення інших органів;

. справи, які виникають із адміністративно- правових відносин,

- перерахованих в ст.236 Цивільного процесуального кодексу (деякі порушення закона на виборах, скарги на дії посадових осіб та інш.);

. справи окремого призначення, перераховані в ст. 254 Цивільного процесуального кодекса (визнання громадянина безвісно відсутнім чи померлим, усиновлення дітей, встановлення фактів, які мають юридичне значення та інш.).

Суди також розглядають справи, в яких приймають участь іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства і організації (ст. 24 Цивільного процесуального кодексу).

Захист прав, які виникають із шлюбно-сімейних відносин, здійснюється судом, органами опіки і піклування і органами запису актів громадського стану, а також товариськими судами, трудовими колективами, та іншими суспільними організаціями у випадках і в порядку, передбаченому законодавством (ст. 6-2 Кодексу законів про шлюб і сім'ю України). Індивідуальні трудові спори розглядаються комісіями по трудових спорах і районними (міськими) судами (ст.221 Кодекса законів про працю України), при цьому комісії по трудовим спорам являються первинним органом розгляду трудових спорів, які виникають на підприємствах, організаціях, крім незначних випадків (ст.224 Кодексу законів про працю України).

Земельні спори розглядаються виконкомами сільських, селищних, міських Рад, створюваними ними узгоджуваними комісіями, судом, третейським судом в порядку встановленим Земельним кодексом та іншими актами законодавства України ст. 103 Земельного кодексу України, ст.33 Закону України “Про місцеве самоврядування ”.

3.1.3 Принцип участі громадян у здійсненні правосуддя та поєднання колегіального й індивідуального порядку розгляду справ

Закріплення будь-яких принципів та положень в Конституції України має дуже велике значення. Адже Конституція України - це насамперед Основний Закон держави, який має найвищу юридичну силу. Всі закони та інші нормативно-правові акти приймаються на ЇЇ основі і повинні відповідати їй. А це означає, що Конституція є основним джерелом національного законодавства, розрахованим на тривалий період. Тому процесуальне законодавство та законодавство про судоустрій, яке містить прямі норми порядку здійснення судочинства в Україні, приймається (повинно прийматись) на основі та відповідно до норм Конституції, відтак -- з уврахуванням обов'язкової реалізації принципу участі громадян у здійсненні правосуддя та поєднання колегіального й індивідуального порядку розгляду справ. Неврахування цього конституційного принципу є підставою для визнання відповідного нормативного акта неконституційним і таким, що підлягає скасуванню. Окрім того, необхідно звернути увагу на те, що, відповідно до частини 3 ст. 8.Тут варто звернути увагу на те, що в статті мається на увазі, що участь громадян у здійсненні правосуддя відбувається шляхом участі громадян у судочинстві у правовому статусі народних засідателів чи присяжних. Частина 2 ст. 8 Конституції України передбачає, що: «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй». Конституції України, норми Конституції України є нормами прямої дії; а звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Тому якщо норми чи принципи яких-небудь нормативно-правових актів суперечать положенням Конституції, пріоритет мають останні.

Цивільний процесуальний кодекс України окремо виділяє принцип одноособового та колегіального розгляду справ незалежно від принципу участі громадян у здійсненні правосуддя (ст. 7 ЦПК України), хоча в цьому закладена внутрішня суперечність вказаного положення Цивільного процесуального кодексу з іншими положеннями законодавства про судочинство та самою Конституцією України. Так, відповідно до ст. 7 ЦПК України, цивільні справи розглядаються лише суддями. В той же час ст. 13 Закону України «Про судоустрій» містить положення про те, що справи у судах першої інстанції розглядаються не лише суддями (суддею одноособово чи колегією суддів), але також суддею і народними засідателями та судом присяжних. Це положення узгоджується з частиною четвертою ст. 124 та частиною першою ст. 127 Конституції України, де вказується, що правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених випадках, народні засідателі і присяжні. Вже згадувана ст. 129 Конституції України містить третій варіант, відмінний від двох попередніх: «Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних». Ця норма формально виключає можливість участі у здійсненні судочинства народних засідателів. І, нарешті, четвертий варіант формулювання природи принципу колегіального та одноосібного розгляду справ: ст. 17 Кримінально-процесуального кодексу України передбачає, що кримінальні справи розглядаються суддями або суддями та народними засідателями. Усі наведені приклади виявляють очевидну помилку законодавця при формулюванні норми ст. 7 Цивільного процесуального кодексу України. Адже і Конституція України, і Закон України «Про судоустрій», які є загальними, базовими по відношенню до Цивільного процесуального кодексу України, передбачають участь громадськості у здійсненні правосуддя через інститут присяжних та народних засідателів. Інша справа, що питання щодо розмежування сфери діяльності цих інститутів, порядку формування корпусу присяжних і народних засідателів являє сьогодні важливу теоретичну проблему, яка потребує негайного вирішення. Ст. 7 Цивільного процесуального кодексу України містить наступні норми: «Цивільні справи у всіх судах розглядаються колегіальне або одноособово суддями, обраними у встановленому порядку. Суддя при одноособовому розгляді справи діє від імені суду. При колегіальному розгляді справ судді користуються рівними правами з головуючим у судовому засіданні у вирішенні всіх питань, що виникають при розгляді справи і постановлені рішення. Ст. 13 Закону України «Про судоустрій» містить та норми:

«1. Справи у судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями, а у випадках, визначених процесуальним законом, -- також судом присяжних.

2. Суддя, який розглядає справу одноособово, діє як суд». Також варто звернути увагу на ст. 58 Закону України «Про судоустрій», частина перша якої передбачає: «Правосуддя в Україні здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні».

Що ж до сфери діяльності інституту народних засідателів, то така мала б визначатися певною категорією справ у цивільних правовідносинах (деякі шлюбні справи, питання батьківства, усиновлення, позбавлення батьківських прав, визнання померлим або безвісно відсутнім та ін.). У сфері кримінального судочинства до компетенції суду за участю народних засідателів В.Шишкін пропонував віднести всі справи, в яких обвинувачений є неповнолітнім, за винятком тих справ, що підсудні судові присяжних. Проте досі задекларована Законом України «Про судоустрій» участь як народних засідателів, так і присяжних не сприйнята процесуальним законодавством. Ст. 17 Кримінально-процесуального кодексу -- єдина «працююча» норма, яка передбачає, що кримінальні справи про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі, в суді першої інстанції розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді. Участь присяжних у складі суду ні Цивільний процесуальний кодекс України, ні Кримінально-процесуальний кодекс України не передбачаються взагалі. Разом з тим, як зазначалося вище, обов'язок народу щодо участі у здійсненні правосуддя не обмежується інститутом народних засідателів. Така ситуація пов'язана не лише із загальною «затримкою» судово-процесуальної реформи, але й з історичними аспектами. Інститут присяжних був введений у вітчизняне законодавство з іноземної правової системи. Його принципи та порядок застосування на практиці не відповідають вітчизняній правовій доктрині та практиці. Більше того, враховуючи правову та психологічну непідготовленість населення нашої країни до самостійного прийняття судового рішення -- вердикту, слід констатувати, що досвід країн, де суд присяжних має давню традицію, зокрема США і Канади, не може бути автоматично втілений в правову систему України. Більш прийнятним є досвід Франції (рішення приймається судом у складі дев'яти присяжних і трьох професійних суддів), Німеччини та деяких країн континентальної Європи.

3.1.4 Принцип здійснення правосуддя виключно судами

Правосуддя в цивільних справах виступає однією з форм державної діяльності-- судової влади, яка здійснюється судами шляхом розгляду і вирішення цивільних справ у встановленому законом порядку. Конституція (ст. 124) визначила, що правосудця в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Правосуддя здійснюється Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції -- територіальними і спеціальними. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається (ст. 125 Конституції). Відповідно до ст. 20 Закону України «Про судоустрій України» систему судів загальної юрисдикції складають місцеві суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України. Здійснення правосуддя виключно судами випливає з діючих засад поділу державної влади України на три відокремлені державні влади -- законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6 Конституції), які урівноважують одна одну. Цей принцип означає недопущення втручання в здійснення правосуддя органів законодавчої і виконавчої влади.'Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється (ст. 126 Конституції). Але захист цивільних прав здійснюється також в адміністративному і громадському порядку (ст. 6 Цивільного кодексу). Вирішення цивільних справ адміністративними органами, третейськими судами, іншими органами не є здійсненням правосуддя. Спільність мети по захисту прав і виконання аналогічних правосуддю завдань не може бути достатньо об'єднуючою ознакою для конструювання єдиного поняття правосуддя, оскільки форми і методи діяльності державного суду і квазісудових органів є різними. Суд загальної юрисдикції в системі органів, які здійснюють захист цивільних прав, посідає окреме місце і має пріоритет. Він проявляється в перевазі над іншими формами, зокрема: а) суд приймає завершальне рішення по спору, якщо такий спір був розглянутий у попередньому позасудовому порядку (трудові спори, спори з договору перевезення з транспортною організацією та ін. (п. 2 ст. 136 ЦПК); б) суд перевіряє законність рішень третейського суду при розгляді питання про видачу виконавчого листа для примусового їх виконання (ст. 18 Положення про третейський суд), суд перевіряє законність і обґрунтованість рішень і постанов державних органів і посадових осіб, які були прийняті з державних, адміністративних, податкових та інших правовідносин у галузі управління; при об'єднанні кількох зв'язаних між собою вимог, з яких одні підвідомчі суду, а інші -- господарському суду, всі вимоги підлягають розглядові у суді (ст. 26 ЦПК). Юрисдикційні функції по розгляду цивільних справ, що здійснюються несудовими органами, становлять самостійну адміністративну і громадську процесуальні форми захисту суб'єктивних прав громадян. За існуючим положенням процесуальні норми, що врегульовують вирішення трудових, адміністративних спорів, включені до системи відповідного матеріального права, але виділення їх у самостійні галузі права є прогресивним і перспективним. Специфіка трудових, адміністративних та інших спорів у галузі управління, а також діяльності різних органів, наділених повноваженнями вирішувати такі спори, потребують певних відмінностей у правових нормах, які врегульовують процесуальний порядок її розгляду. Виділення процесуальних норм, якими врегульовані інші форми захисту прав, у самостійній галузі відповідає подальшому поліпшенню і удосконаленню діяльності механізму державного апарату по управлінню суспільством, а всебічне нормативне врегулювання їх діяльності створює одну з важливих передумов функціонування демократичної правової держави. Про це свідчать Прикінцеві та перехідні положення Закону України № 2531-ІИ від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України», які зобов'язують Кабінет Міністрів України підготувати та подати до Верховної Ради України проекти закону про адміністративні суди та Адміністративного процесуального кодексу України (п. 17).

3.1.5 Принцип незалежності судів і підкорення лише закону

В системі основних принципів судочинства принцип незалежності суддів,та -підкорення їх тільки законові є як конституційним принципом (за джерелами, закріплення принципів) так і міжгалузевим принципом судочинства (за сферою застосування). Цей принцип знайшов своє законодавче закріплення в ст.З Закону України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992р., ст.8 ЦПК України, ст.18 КПК України, які передбачають, що при здійсненні правосуддя судді і . народні засідателі (при розгляді кримінальних справ) незалежні і підкоряються тільки законові. Судді і народні засідателі вирішують справи на основі закону в умовах, що виключають сторонній вплив на суддів. Як зазначає М.Й.Штефан, зміст цього принципу розкривається в поєднанні двох правил -- незалежності суддів, підкоренні їх тільки законові Розглянемо більш ретельно ці дві складові частини принципу незалежності суддів.

Гарантіями реалізації принципу саме незалежності суддів є наступні чинники, передбачені ст.11 Закону України "Про статус суддів":

1) порядок обрання (призначення) і звільнення суддів. Так, судді судів загальної юрисдикції обираються Верховною Радою України безстроково. Судді, які вперше пройшли конкурсний відбір, призначаються на посаду судді строком на п'ять років Президентом України (ч.2 ст.9 Закону України "Про статус суддів"). На посаду суддя рекомендується кваліфікаційною комісією суддів, а подання про призначення судді на посаду або про звільнення з посади вноситься Вищою радою юстиції (ч.З ст.127, п.1 ч.і ст.131 Конституції України). Відповідно до ч.і ст.15 Закону України "Про статус суддів", суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі:

· закінчення строку, на який його обрано чи призначено; досягнення суддею шістдесяти п'яти років;

· неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;

· порушення суддею вимог щодо несумісності;

· порушення суддею присяги;

· набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

· припинення його громадянства;

· визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;

· подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Повноваження судді припиняються у разі його смерті. Вважається, що цей перелік підстав звільнення з посади судді слід доповнити пунктом про визнання його обмежено дієздатним чи недієздатним. Хоча це положення й перекликається з пунктом щодо неможливості виконувати повноваження за станом здоров'я, проте має своє правове навантаження, є більш чіткою підставою для припинення повноважень судді;

2) право судді на відставку. Так, ст.43 Закону України "Про статус суддів" передбачає право на відставку судді за умови, що він працював на посаді судді не менше 20 років. Важливим елементом незалежності суддів є збереження звання судді і гарантій недоторканності та соціального захисту, як і до виходу судів у відставку,"

3) передбачена процесуальним законодавством процедура здійснення правосуддя. Вважається, що до цього положення належать таємниця наради суддів при винесенні рішень та вироків; можливість суду апеляційної інстанції проводити судове слідство в повному обсязі чи частково, коли є підстави вважати, що судове слідство судом першої інстанції було проведено неповно чи однобічно (ч.З ст.358 КПК України); право суду апеляційної інстанції встановлювати нові факти, досліджувати нові докази, а також докази, які, на думку осіб, що беруть участь у справі, судом першої інстанції досліджувались з порушенням встановленого порядку (ч.2 ст.301 ЦПК України) тощо. Всі ці аспекти здійснення правосуддя свідчать, що судді незалежні від учасників процесу, від посадових осіб будь-якого державного органу;

4) встановлення заборони на втручання у діяльність судді. Так, ст.12 Закону України "Про статус суддів" передбачає, що будь-яке, не передбачене законом, втручання в діяльність судді по здійсненню правосуддя забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом. Суддя не зобов'язаний давати будь-які пояснення щодо суті розглянутих справ або справ, які знаходяться в його провадженні, а також давати їх будь-якому для ознайомлення інакше, як у випадках і порядку, передбачених законом. Важливим кроком в цьому напрямку є встановлення кримінальної відповідальності за втручання в діяльність судових органів відповідно до ст.376 Кримінального кодексу України. Цей аспект незалежності суддів ще раз підкреслює, що в демократичному суспільстві мова не може йти про "телефонне право" - мова може йти лише про незалежну й сильну судову владу;

5) відповідальність за неповагу до суду чи судді. Так, за неповагу до суду передбачена ст.1851 КпАП України адміністративна відповідальність, відповідно до ст.164 ЦИК України особі, яка порушує порядок в судовому засіданні, головуючий від імені суду робить попередження. Повага до судді і до суду має свій прояв вже в тому, що всі встають, коли заходить суддя до залу судових засідань, це покладає й зворотній обов'язок судді поважати права й свободи присутніх на судовому засіданні, тільки в такому разі в очах громадськості дійсно реалізується принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки законові;

6) недоторканність суддів гарантується ст.126 Конституції України та ст.13 Закону України "Про статус суддів". Відповідно до законодавства недоторканність судді поширюється на його житло, службове приміщення, транспорт і засоби зв'язку, кореспонденцію, належне йому майно і документи.

Суддя не може без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом. Законом передбачені й інші гарантії недоторканності суддів. Недоторканність суддів передбачає й забезпечення особистої безпеки суддів та їх сімей. Система особливих заходів державного захисту суддів та їх близьких родичів передбачена Законом України "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" від 23 грудня 1993р., хоча, на жаль, можна зазначити, що на сьогодні більшість положень цього закону має декларативний характер внаслідок відсутності дієвого механізму його реалізації;

7) наявність органів суддівського самоврядування. Порядок організації та діяльності органів суддівського самоврядування визначається більш ретельно Законом України "Про органи суддівського самоврядування" від 2 лютого 1994 р. Відповідно до ч.2 ст.1 цього Закону суддівським самоврядуванням є колективне вирішення професійними суддями питань внутрішньої діяльності судів. Вважається, що саме можливість колективно вирішувати найгостріші проблеми судової діяльності надасть можливість судді як центральній фігурі судочинства мати свою тверду громадянську позицію, втілювати в життя "букву і дух Закону";

8) створення необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для діяльності судів, належне матеріальне та соціальне забезпечення суддів. Суддя, який дійсно "вершить" правосуддя, повинен мати право на те, щоб його винагорода дійсно відповідала" гідності його професії та відповідальності, яку він бере на себе. Скільки би ми не говорили про зловживання суддями, про корупційні моменти в діяльності суддів, все це негативні сторони одного явища -- неналежного рівня фінансової й матеріальної забезпеченості суддів внаслідок браку відповідного фінансування з боку держави. Саме в цій сфері перетинається становлення незалежної судової влади та її "залежність" від виконавчої влади, коли мова йде про забезпечення житлом, про можливість здійснення правосуддя дійсно у "Будинку правосуддя".

3.1.6 Принцип здійснення правосуддя на рівних правах громадян перед судом і законом

Принцип рівності всіх громадян та організацій перед законом та судом (далі - принцип рівності) є однією з найзагальніших умов сучасних правових систем. Закріплення цього принципу вважається неабияким здобутком суспільства, зумовленим об'єктивно існуючими імперативами цивілізації. Передусім, поява цього принципу пов'язана за розробкою доктрини правової (а пізніше - соціальної) держави та громадянського суспільства. Найбільш розробленим цей принцип є в роботах представників школи природного права, які стверджують, що права людини належать їй від народження, є невідчужуваними, а тому немає людей із більшим чи меншим обсягом прав - всі від природи наділені одними і тими самими правами.

Розглядуваний принцип права передбачає рівність громадян та юридичних осіб перед:

· законом;

· судом.

Чому ж закон і суд включені до одного принципу? Всі особи чи державні органи, які займаються правозастосовчою діяльністю, керуються (себто можуть застосовувати) лише нормами законодавства, а тому для них обов'язковим є принцип рівності перед законом (тобто законодавством). Це означає, що в певній життєвій ситуації, яка передбачена конкретною нормою закону, мають застосовуватись однакові правила і порядок урегулювання правовідносин щодо будь-яких осіб.

Дещо по-іншому вирішується питання застосування норм права в суді. Адже суд керується не лише нормами законодавства, але й нормами права та загальноправовими принципами, відтак суддя не лише застосовує норму, але вирішує спір, навіть якщо порядок його вирішення не визначений у законодавстві. Судове рішення являє собою думку судді, що є результатом аналізу чинного законодавства, принципів та норм права, а також власної оцінки суддею обставин справи. І навіть ураховуючи, що континентальна система права не визнає судовий прецедент джерелом права, судові рішення по суті є такими принаймні щодо осіб, яких вони стосуються. Тому для випадку застосування норм права в судах принцип рівності має бути сформульований як принцип рівності перед судом.

Наведена подвійна природа принципу рівності не означає, що принцип рівності перед законом та судом поділяється на два. Навпаки, таке формулювання більш повно розкриває природу єдиного принципу і включає в себе механізм забезпечення рівності як на рівні застосування норм закону, так і на рівні вирішення справи у суді.

Щоб визначити правову природу принципу рівності у цивільному процесі спочатку спробуємо з'ясувати місце цього принципу у системі права. Можна погодитися з А. Колодієм, який відносить принцип рівності перед законом і судом до загальноюридичних принципів . У його роботі наголошується, що саме юридичні принципи виражають специфічні властивості права і забезпечують оптимальне використання права в регулюванні й охороні суспільних відносин. Але така позиція не є однозначною в юридичній літературі. Наприклад, М. Штефан відносить принцип рівності до галузевих принципів, тобто до принципів цивільного процесуального права. Він поділяє всі принципи цивільного процесуального права на принципи, що закріплені Конституцією України, і принципи, які закріплені законодавством про судочинство (принцип рівності, відповідно, належить до першої групи).

Уявляється, що принцип рівності у цивільному процесі належить до загальноправових, а тому за своєю природою він є міжгалузевим. Інші галузі права, зокрема процесуальні, також оперують принципом рівності. Це цілком природно, позаяк сутність права як соціального феномена полягає у зрівнюванні фактично нерівних суб'єктів. Таке зрівнювання досягається за рахунок того, що суттєвою для права виступає лише одна чи кілька ознак суб'єктів, а решта правового значення не мають. Отже, принцип рівності є “найбільш правовим” принципом з усіх інших, які слугують лише його реальному здійсненню та наповненню, а заперечення принципу рівності є запереченням самої сутності права.

Таким чином, принцип рівності у цивільному процесі є фундаментальним принципом галузі цивільного процесуального права, та, водночас, важливим загальноправовим принципом. Зважаючи на глибину правової природи принципу рівності, вбачається, що найбільш близьким за походженням до нього є загальноправовий принцип справедливості, позаяк не може бути справедливості без рівності, а правову рівність не можна побудувати без справедливості. Отже, за своєю правовою природою принцип рівності у цивільному процесі є ще і проявом загальноправового принципу справедливості і перебуває з ним у нерозривному двоєдиному зв'язку.

Фундаментальність правової природи принципу рівності у цивільному процесі виявляється ще в одному аспекті, а саме - в інституті цивільної процесуальної правоздатності. Це пов'язано з тим, що цивільна процесуальна правоздатність є закріпленням за суб'єктами цивільного процесу (як потенційними, так і реальними) однакової можливості звертатися до суду за захистом свого порушеного права незважаючи на реальну (фактичну) можливість самостійно захистити своє порушене право. А оскільки принцип рівності у цивільному процесі передбачає формальну однаковість суб'єктів процесу, то інститут цивільної процесуальної дієздатності за своєю правовою природою є логічним продовженням принципу процесуальної рівності, позаяк має спільну з ним правову природу.

Отже, принцип рівності можна розглядати як:

· загальний, а тому позапроцесуальний принцип права;

· процесуальний принцип права.

Таке двоєдине розуміння означеного принципу пов'язано з тим, що він стосується як можливості звернення особи до суду за захистом свого порушеного права, тобто можливості порушити цивільний процес, так і правового становища такої особи у цивільному процесі - ставлення до неї закону і суду. Отже, можна говорити, що можливість особи отримати судовий захист свого порушеного права (а відтак - принцип рівності перед законом і судом) є принципом, який має публічно-правову природу.

Водночас, не слід забувати і про ще один суттєвий аспект розуміння принципу рівності у цивільному процесі, а саме: процесуальну рівність однієї сторони щодо іншої, тобто заперечення (відсутність) владного впливу однієї сторони на іншу. А тому з цього погляду принцип процесуальної рівності сторін можна розглядати також як принцип, що має приватноправову природу і є суто процесуальним принципом.

Отже, принцип рівності у цивільному процесі (і поза його межами) за своєю правовою природою є змішаним принципом, який має подвійну публічно-приватну правову природу.