Договірні правовідношення. Договір про надання послуг

Зміст

І. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин

1. Правовідношення

1.1 Поняття цивільного правовідношення

1.2 Особливості цивільних правовідношень

1.3 Елементи цивільних правовідношень

1.4 Види цивільних правовідносин

2. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин

2.1 Поняття підстав виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин

2.2 Поняття юридичного факту

2.3 Класифікація юридичного факту

Висновок

ІІ. Договір про надання послуг

1. Історія виникнення договорів про надання послуг

2. Поняття та юридична характеристика договору

3. Характеристика істотних умов договору

4. Виконання договору про надання послуг

5. Відповідальність виконавця за порушення договору про надання послуг ст. 906 ЦК

6. Розірвання договору про надання послуг ст. 907 ЦК

7. Види договору про надання послуг

7.1 Договорів перевезення вантажів, пасажирів і багажу

7.2 Договір транспортної експедиції

7.3 Договір зберігання

7.3.1 Договір складського зберігання

7.4 Договір страхування

7.5 Договір доручення

7.6 Агентський договір

7.7 Договір комісії

7.8 Договір консигнації

7.9 Договір управління майном

Висновок

Нормативні акти та література

І. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин

Цивільне право як галузь права та юридична наука має свій предмет, до якого належать ті правовідносини, які відповідно регулюються чи вивчаються даною галуззю.

Як відомо, не будь-які відносини, що склались у суспільстві, регулюються нормами права. У правове поле потрапляють тільки найважливіші суспільні відносини.

Як і будь-які інші правовідносини у державі, цивільні правовідносини мають загальні, спільні з іншими ознаки, однак є і відмінності, за допомогою яких їх відмежовують від адміністративних, конституційних правовідносин за своїм суб'єктним та об'єктним складом, за юридичними фактами, які призводять до виникнення, зміни та припинення цих правовідносин.

Визначення цих особливостей на нашу думку є необхідним для розуміння місця та ролі цивільного права серед інших галузей права України. Крім того, розвиток суспільних відносин та зміна пріоритетних напрямків розвитку суспільних та економічних відносин у державі призводить в свою чергу до змін змісту цивільних правовідносин. Мова йде про розширення суб'єктного та об'єктного складу а також про збільшення числа юридичних фактів, в результаті яких виникають, змінюються чи припиняються цивільні правовідносини. Це перш за все пов'язано з дозвільним методом регулювання цивільних правовідносин, тобто дозволено те, що не заборонено законодавством.

1. Правовідношення

1.1 Поняття цивільного правовідношення

Внаслідок регулювання нормами цивільного права суспільних відносин за участю громадян та організацій, вони набувають правової форми і стають цивільними правовідносинами. Цивільне правовідношення -- це суспільне відношення, врегульоване нормами цивільного права. Йому притаманні риси будь-якого суспільного відношення. А оскільки це правовідношення врегульоване саме нормами цивільного права, то для нього характерні ті особливості, що вирізняють цивільно-правові стосунки з-понад усіх інших. Це визначення склалося історично та є найбільш поширеним і загальновживаним. Але існує точка зору на визначення правовідношення, що, на думку її авторів, дещо відрізняється від описаної вище та більше відповідає суті приватноправового характеру цих відносин. Так, вони вважають, що цивільне правовідношення є лише юридичною формою суспільних відносин, які регулюються нормами цивільного права. Тому результатом правового регулювання є не привнесення нової, юридичної сторони, а лише надання відповідної форми фактичному відношенню, що склалося. Завданням юриспруденції є не створення нових відносин, а саме надання відповідної форми існуючим, що відповідає суті обох позицій, які насправді не дуже відрізняються одна від одної.

Предметом цивільного права є майнові та особисті немайнові відносини. Внаслідок застосування норм права виникають майнові або особисті немайнові правовідносини.

У першу чергу цивільне право регулює майнові відносини -- це основа економічного розвитку будь-якої країни. Але це правове регулювання має певну специфіку. І основна специфічна риса полягає в тому, що правовідношення є зв'язком між надбудовою у вигляді норм права та суспільними відносинами, що становлять економічну основу суспільства.

1.2 Особливості цивільних правовідносин

Цивільно-правові відносини регулюються специфічним, характерним лише для них та їх похідних, методом рівності сторін.

Учасникам цивільно-правових відносин притаманна властивість мати певне коло цивільних прав та обов'язків, здійснення яких забезпечується засобами державного примусу. При реалізації захисту цивільно-правових інтересів сторін також реалізується принцип рівності сторін.

Учасники цивільних правовідносин характеризуються як юридичною рівністю сторін, так і майновою відокремленістю їх, що зумовлює деякі інші специфічні риси цивільно-правових відносин.

Для цивільно-правових відносин характерна ініціатива сторін. Воля й ініціатива сторін необхідна як на етапі формування відносин (чи вступати в договірні відносини, з ким саме, який вид договору обрати тощо), так і на етапі реалізації цивільно-правової відповідальності (лише від суб'єкта права залежить, застосовувати передбачені законом методи примусового впливу на контрагента чи ні).

Суб'єктивні права та суб'єктивні обов'язки учасників цивільно-правових відносин виникають, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів.

Найпоширенішою підставою виникнення правовідносин для цивільного права є договір. Найсуттєвішою рисою цих правовідносин є те, що сторони рівні при реалізації своїх прав, незалежні одна від одної, жодна з них не має і не може мати переваг перед іншою або нав'язувати свої умови при укладенні або виконанні договору. Кредитор вправі вимагати від боржника певної поведінки, але боржник добровільно взяв на себе обов'язок і несе відповідальність перед законом у силу закону, а не в силу особливого положення боржника. Рівність сторін реалізується не лише в договірних відносинах, а й у позадоговірних. Так, коли правовідношення виникає поза вольовою поведінкою осіб, тоді сторони також абсолютно рівні в реалізації своїх прав і обов'язків, вони підкоряються лише волі закону, а не одна одній. Якщо мають місце майнові правовідносини, які є предметом цивільного права, але міняється метод правового регулювання, то йтиметься вже про іншу галузь права. Так, при виконанні державного замовлення на виготовлення та поставку певного товару підприємство і держава в особі уповноваженого міністерства або відомства є рівними суб'єктами права (хоча існують левні особливості при укладенні цього договору), а при наданні ліцензії на виготовлення цього самого товару діє інший метод правового регулювання: метод влади і підкорення. Тоді ці стосунки регулюються нормами іншої галузі права -- адміністративної.

1.3 Елементи цивільного правовідношення

Елементами цивільного правовідношення вважають суб'єкти і об'єкти, а також суб'єктивне цивільне право і суб'єктивний цивільний обов'язок.

У цивільних правовідносинах беруть участь завжди дві і більше особи -- учасники відносин, які називаються суб'єктами. Суб'єктом цивільного правовідношення визнається особа, яка бере участь у врегульованому правовими нормами відношенні, поведінка якої трактується правом як юридичне можлива або необхідна. До суб'єктів цивільних правовідносин закон відносить фізичних та юридичних осіб, державу, Автономну Республіку Крим, територіальні громади, іноземні держави та інших суб'єктів публічного права (ст. 2 ЦК України).

Цивільна правоздатність -- це здатність мати цивільні права та обов'язки. Вона виникає у момент народження та припиняється у момент смерті громадянина. У деяких випадках момент настання правоздатності може встановлюватися законом залежно від * досягнення фізичною особою відповідного віку (ч. З ст. 25 ЦК України). Обсяг цивільної правоздатності є однаковим для всіх фізичних осіб.

Дієздатність -- це здатність своїми діями набувати для себе цивільні права і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та відповідати у разі їх невиконання. Обсяг дієздатності фізичної особи залежить від рівня інтелектуальної та вольової зрілості особи. Обсяг повної цивільної дієздатності наступає, за загальним правилом, у віці 18 років.

Правосуб'єктність -- здатність суб'єкта права бути учасником цивільних правовідносин. Вона характеризується наявністю правоздатності та дієздатності як складових частин правосуб'єктності. Дієздатність об'єднує поняття деліктоздатності -- здатності нести самостійну юридичну відповідальність за наслідки своїх дій.

Юридичні особи як приватного, так і публічного права у цивільно-правових відносинах є рівноправними як між собою, так і в стосунках з іншими суб'єктами цивільного права -- фізичними особами, державою і територіальними громадянами. Як і інші учасники цивільних правовідносин, юридичні особи мають правоздатність та дієздатність. Але, на відміну від фізичних осіб, право- та дієздатність юридичних осіб виникають одночасно, а саме в момент державної реєстрації, і припиняються також одночасно -- в момент ліквідації юридичної особи та виключення її з державного реєстру.

Правоздатність юридичної особи може бути як універсальною, так і спеціальною. При універсальній правоздатності юридична особа не обмежується у своїх діях -- вона може брати участь у будь-яких передбачених законом правовідносинах. Спеціальна правоздатність передбачає участь юридичної особи лише у певних правовідносинах, коло яких визначене статутом. Такі обмеження, як правило, встановлюються у зв'язку з тим, що юридична особа створюється з певною метою, визначеною засновниками, і не може самостійно визначати свою правосуб'єктність. Так, державні, громадські організації обмежені у своїй дієздатності. Для підприємницьких структур спеціальна правоздатність є негативним фактором, оскільки обмежує мобільність у зміні видів діяльності підприємства, основною метою діяльності якого є отримання прибутку, що можливо досягнути лише шляхом активізації господарської діяльності. Спеціальна правоздатність дещо уповільнює цей процес. Для заняття будь-яким новим видом діяльності юридичній особі необхідно здійснити державну реєстрацію змін до установчих документів. Новий ЦК України зробив значний крок вперед у цьому напрямку, оскільки надав юридичним особам можливість укладати будь-які угоди, не заборонені чинним законодавством, тобто універсальну правоздатність.

Держава як суб'єкт цивільних правовідносин визначається у вигляді органів державної влади.

Об'єкти цивільних правовідносин -- це матеріальні та нематеріальні блага або предмет їх створення, що складає предмет діяльності суб'єктів цивільного права. Питання визначення та систематизації об'єктів цивільних прав є одним з найменш розроблених у цивільному праві, оскільки саме загально філософське поняття об'єкта є дискусійним та розглядається під різними кутами зору. Так, окремі види об'єктів цивільних прав, такі як інформація, послуги тощо, розглядаються не в системі об'єктів, а лише у відповідних розділах договірного права.

Загальним для всіх об'єктів суб'єктивних цивільних прав є їх призначення для єдиної мети -- здатності задовольняти законні інтереси суб'єктів приватних прав.

Різні об'єкти цивільних прав можуть служити задоволенню різноманітних інтересів (майнових або немайнових), але саме призначення об'єктів може бути неоднаковим у різних випадках -- у вигляді використання фактичних, природних його якостей, екстракцією його споживчої вартості; у вигляді експлуатації соціальних якостей об'єкта, а саме: шляхом реалізації його обмінної вартості¹.

До числа матеріальних благ як об'єктів цивільних правовідносин можна віднести речі, а також результати роботи або послуг, що мають матеріальну, речову форму (наприклад, результати ремонту). У цьому значенні може бути не тільки певна річ, але й результати діяльності, причому не обов'язково такої, що має матеріальний результат, наприклад, надання послуг для зберігання чи перевезення. Усі ці об'єкти поєднані за єдністю економічної природи і складають групу, що називається товаром.

Крім товарів, розрізняють інші матеріальні блага, такі як послуги, інші чужі дії. Наприклад, вклад у банку, частка в майні товариства це не речі, а можливості (права) вимоги певної поведінки від зобов'язаних осіб, які також є об'єктом цивільних правовідносин.

До нематеріальних благ належать результати творчої діяльності: твори науки, мистецтва, винаходи і деякі інші об'єкти, за своєю природою інші, але схожі -- товарний знак, фірмове найменування і т. ін., а також особисті немайнові права, що користуються цивільно-правовим захистом (наприклад, об'єкти виключних прав).

До об'єктів цивільних прав (правовідносин) належать:

-- речі (в тому числі гроші й цінні папери);

-- інше майно, в тому числі майнові права та обов'язки;

-- результати робіт, послуги;

-- результати інтелектуальної діяльності;

-- інформація;

-- інші матеріальні та нематеріальні блага (ст. 177 ЦК України). Хоча цей перелік сформульований законодавцем як вичерпний, його не потрібно сприймати саме так. Залишаються нерозкритими поняття "інше майно", "інші матеріальні та нематеріальні блага", "результати інтелектуальної діяльності". Крім того, суспільство розвивається настільки швидко, що передбачити, які саме об'єкти цивільних прав у розвиток вищезгаданих понять з'являться найближчим часом, неможливо.

Серед перелічених категорій об'єктів цивільних прав можна виділити такі:

1) речі -- класичний об'єкт, створений людською працею, або природний об'єкт, на який може бути встановлене право власності чи інші речові права;

2) майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (ст. 190 ЦК України);

3) результати інтелектуальної діяльності -- об'єкти виключних прав;

4) нематеріальні блага -- як правило, об'єкти особистих прав.

Речі -- найбільш поширений об'єкт цивільних прав, за допомогою якого задовольняється більшість людських потреб. І хоча безпосереднім об'єктом договорів купівлі-продажу, дарування, обміну, застави є дії боржника, оскільки в даному випадку мають місце зобов'язальні, а не речові правовідносини, об'єктами другого порядку тут виступають саме речі¹.

Згідно із законом речі поділяються на рухомі та нерухомі (залежно від можливості їх вільного переміщення) -- ст. 181 ЦК України; подільні та неподільні (з огляду на можливість її повноцінного використання в розділеному вигляді) -- ст. 183 ЦК України; індивідуально-визначені речі та речі, що визначаються родовими ознаками (залежно від їх індивідуальних особливостей) -- ст. 184 ЦК України; речі споживні і не споживні (залежно від того, чи зберігають вони свою первісну якість у процесі споживання) -- ст. 185 ЦК України; головну річ та приналежність (з огляду на їх призначення одна до одної) -- ст. 186 ЦК України та деякі інші різновиди, що мають значення для визначення долі та споживчих якостей як самої речі, так і доходів від неї, її складових частин.

Новелою ЦК України (ст. 180) є те, що до об'єктів цивільних прав віднесені тепер і тварини, на яких поширюється правовий режим речі.

Майно як особливий об'єкт -- це окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (ст. 190 ЦК України). Прикладом майна як об'єкта цивільних прав, що вперше знайшов своє регулювання у новому ЦК України, є підприємство як майновий комплекс. Він об'єднує усі види майна, що забезпечують його діяльність -- земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, продукцію, послуги, засоби індивідуалізації як підприємства, так і його продукції, інші виключні права тощо (ст. 191 ЦК України).

Дії як об'єкт цивільних прав виникають із договорів. Своєю метою вони можуть мати досягнення певного нематеріального результату. Сюди відносять договори на надання послуг -- доручення, комісія, довірче управління майном, страхування, надання юридичних послуг тощо. Зміст цього об'єкта цивільних прав полягає у виконанні самих дій. Інша група договорів, об'єктом яких є дії, це договори підряду. Результат таких дій передбачає створення матеріального об'єкта внаслідок побутового обслуговування (ремонт одягу або взуття) або виготовлення речей за індивідуальним замовленням і т. ін.

Результати духовної та інтелектуальної творчості. Результатом здійснення творчої діяльності є юридичні факти, а саме -- створення творів мистецтва, телепередачі, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, що є об'єктами цивільно-правових відносин (ст. 199 ЦК України).

Одним із нових видів об'єктів цивільних прав, що з'явилися в законі вперше, є інформація -- публічно або документально оголошені відомості про події або явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі або навколишньому середовищі (ст. 200 ЦК України). Визначення цього об'єкта дає можливість здійснювати його захист у порядку, передбаченому законом, та застосовувати державний примус для здійснення такого захисту.

Нематеріальні блага. До цієї групи об'єктів цивільних прав належать особисті немайнові блага фізичної особи: життя і здоров'я, честь, гідність, ділова репутація, ім'я, вільний розвиток особистості, свобода та особиста недоторканність, недоторканність житла, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, сім'я, недоторканність особистого та сімейного життя, таємниця свого особистого життя, вільний вибір роду занять, свобода пересування, вільний вибір місця проживання, інформація, свобода об'єднань, авторство, безпечне для життя та здоров'я довкілля, свобода творчості тощо. Ці конституційні права та свободи є найвищою цінністю держави Україна та підлягають державному захисту (ст. 201 ЦК України). Така повна регламентація немайнових благ у ЦК України дає можливість зробити цей захист не декларативним, а реальним, оскільки створено механізм притягнення до юридичної відповідальності за порушення цих проголошених законом прав громадян.

Зміст цивільного правовідношення складають суб'єктивні права та обов'язки його учасників.

Суб'єктивне цивільне право -- це міра дозволеної поведінки суб'єкта цивільного правовідношення, ті юридичні можливості, що надані йому нормами права, які іншими словами називають правомочностями.

Суб'єктивне цивільне право є поєднанням трьох правомочностей:

1. Правомочність на власні дії. Суб'єкт має право здійснювати самостійно фактичні та юридичні дії.

2. Правомочність вимагати -- це можливість вимагати від зобов'язаного суб'єкта виконання ним певних обов'язків. 3. Правомочність на захист, яка полягає у можливості використання механізму державного примусу у випадках порушення суб'єктивного права.

Класичним прикладом суб'єктивного права, що об'єднує всі три правомочності, є право власності, де власник має право вимагати від необмеженого кола осіб не порушувати його прав, утримуватися від дій, може звертатися до використання державного механізму примусу для захисту своїх суб'єктивних прав власності і, відповідно, має правомочність здійснювати будь-які юридичні і фактичні дії щодо належного йому майна, а саме -- може володіти, користуватися і розпоряджатися власним майном у власних інтересах.

Суб'єктивний обов'язок -- це міра належної поведінки суб'єкта. Суть обов'язків полягає в тому, що суб'єкт має виконувати певні дії, прийняті ним добровільно чи покладені на нього законом, або ж утримуватися від них.

У цивільних правовідносинах існує два види обов'язку -- активний та пасивний. Так, активну роль відіграє, як правило, боржник. Він має виконати певні юридичні або фактичні дії для досягнення конкретного результату, для виконання обов'язку (боржник зобов'язується виконати певні юридичні дії на користь або в інтересах кредитора за договором доручення). Пасивна роль полягає в утриманні від активних дій для виконання свого обов'язку.

Треба зазначити, що суб'єкти цивільного правовідношення, як правило, відіграють одночасно і активну, і пасивну роль, оскільки мають права й обов'язки (більшість правовідносин має комплексний характер). Можна навести деякі окремі приклади цивільно-правових відносин, де існують лише активні і пасивні суб'єкти: у договорі позики позичальник має лише суб'єктивний обов'язок, позикодавець -- лише суб'єктивне право.

1.4 Види цивільних правовідносин

Класифікація цивільних правовідносин має не лише теоретичне, але і практичне значення. Вона дозволяє точніше визначити характер взаємин їх суб'єктів, і, таким чином, дає можливість чіткішого тлумачення цивільно-правових норм у кожному конкретному випадку.

Класифікація можлива по різних підставах.

1. Залежно від економічного вмісту цивільні правовідносини розділяються на майнових і немайнових.

Майнові правовідносини мають економічний вміст. Їх об'єктом є майно (матеріальні блага).

У свою чергу, вони розділяються на правовідносини, які опосередкують статику суспільних зв'язків (наприклад, правовідносини власності), і правовідносини, які опосередкують динаміку суспільних зв'язків (наприклад, зобов'язальні правовідносини).

Немайнові правовідносини не мають безпосереднього економічного вмісту. Вони можуть бути розділені на пов'язаних з майновими правами (право авторства) і не пов'язаних з майновими правами (особисті немайнові права - право на життя, здоров'я, честь і тому подібне).

2. По юридичному вмісту цивільні правовідносини розділяються на абсолютних і відносних.

У абсолютних правовідносинах носієві абсолютного права протистоїть невизначена кількість зобов'язаних суб'єктів. Прикладом можуть бути правовідносини власності, де праву власника відповідає обов'язок всіх і кожного не перешкоджати йому в здійсненні його повноважень.

У відносних правовідносинах уповноваженому суб'єктові протистоїть одне або декілька конкретно певних зобов'язаних осіб. Наприклад, в договорі позики уповноваженим суб'єктом є кредитор, який може вимагати повернення боргу від позичальника.

3. По характеру здійснення права цивільні правовідносини розділяються на речових і зобов'язальних.

Речові правовідносини - це правовідносини, в яких уповноважений суб'єкт може здійснювати свої суб'єктивні права самостійно, без сприяння інших учасників цивільних стосунків. Прикладом можуть бути вказані правовідносини власності, сервітутні правовідносини і тому подібне

Зобов'язальні правовідносини - це правовідносини, в яких уповноважений суб'єкт для здійснення своїх цивільних прав потребує сприяння боржника. Так, покупець не може отримати річ, яку він купив, без сприяння продавця, а право продавця на здобуття вартості проданої речі, у свою чергу, не може бути реалізоване без виконання відповідного обов'язку покупцем.

4. Залежно від спрямованості і цілей встановлення цивільні правовідносини розділяються на регулятивних і охоронних.

Регулятивні правовідносини призначені для опосредования (регулювання) зв'язків нормального цивільного (торгівельного) звороту. Вони є типовими для цивільного права. Частіше вони встановлюються за допомогою договору. Саме у них позначається уповноважуючий характер цивільно-правового регулювання. Прикладом може бути будь-яке договірне зобов'язання.

Охоронні правовідносини виникають у разі потреби захисту інтересів учасників цивільного звороту цивільно-правовими засобами. Підставою їх виникнення є цивільне правопорушення. Права і обов'язки учасників таких правовідносин визначаються не лише на початках диспозитивності, але і з використанням імперативного методу. Типовим прикладом є зобов'язання, спричинення шкоди, що виникають в результаті (глава 82 ГК).

5. З врахуванням структури вмісту правовідношення можуть бути простими і складними.

Прості правовідносини містять одне право і один обов'язок або по одному праву і одному обов'язку в кожного з його суб'єктів.

Складні правовідносини характеризуються наявністю декілька прав і обов'язків. Наприклад, в деяких випадках додатково до основного зобов'язального правового відношення виникають акцесорні зобов'язання (правовідносини), які нерозривно з ним пов'язані.

Класифікація цивільних правовідносин можлива також по інших підставах. Так, можуть бути виділені термінові і безстрокові правовідносини, активні і пасивні, типові і нетипові, загальнорегулятивні і конкретні, організаційні і майнові і т. п.1

Оскільки класифікація правовідносин можлива по різних ознаках, то одне і те ж правовідношення може бути одночасно охарактеризоване з різних сторін. Наприклад, правовідносини власності є майновими, абсолютними, речовими, регулятивними і тому подібне Правовідносини, що виникають з договору позики, є майновими, відносними, зобов'язальними, регулятивними.

2. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин

2.1 Поняття підстав виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин

Юридична наука визначає як підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин комплекс різноманітних за своїм характером явищ, які зумовлюють рух цивільного правовідношення. Досліджуючи виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин, ще римський юрист II віку н. е. Гай відрізняв декілька підстав їх виникнення, зміни та припинення (контракти, делікти, інші різноманітні підстави, що не належать до попередніх)¹. Однак загальне поняття підстав виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин римськими юристами сформульовано не було. Розробка цього поняття в юридичній науці була пов'язана з осмисленням, систематизацією римського права та переробкою його пізнішими досліджувачами. Вперше це поняття було сформульовано засновником історичної школи права німецьким вченим Савіньї, який у роботі "Система сучасного римського права" (1849 р.) визначив такими підставами юридичні факти, тобто обставини, що викликають виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин. У юридичній науці часів колишнього СРСР деякі науковці, крім підстав, виокремлювали ще й передумови руху цивільних правовідносин, які в юридичному аспекті поділялися на три основні категорії:

1) нормативні передумови (норми права);

2) правосуб'єктні передумови (правоздатність та дієздатність учасників цивільних відносин);

3) фактичні підстави виникнення, зміни та припинення цивільних відносин, якими є юридичні факти. Взаємодія вказаних підстав та передумов переважно розглядалася в тому, що: норми права створюють юридичну можливість виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин, а юридичні факти реалізують можливість руху цих правовідносин, тобто виступають як конкретна правова основа динаміки конкретних цивільних правовідносин. У свою чергу, цивільна правосуб'єктність також створює лише юридичну можливість у суб'єктів мати цивільні права та обов'язки, водночас як юридичні факти були юридичною підставою для кожного конкретного цивільного права та обов'язку, тобто підставою, потрібною для перетворення вказаної юридичної можливості у дійсність.

У новому цивільному законодавстві України ці погляди зазнали деяких змін.

Стаття 11 ЦК України визначає серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків різноманітні юридичні факти: дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; настання або ненастання певної події у випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором; рішення суду у випадках, встановлених актами цивільного законодавства.

Разом з тим, закон визначає як підстави виникнення цивільних прав та обов'язків, крім юридичних фактів, акти цивільного законодавства, а у випадках, визначених ними, акти органів державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування, з яких цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо. Отже, норми права, які раніше розглядалися вченими як нормативні передумови руху цивільних правовідносин, у даний час розглядаються як одна з підстав їх виникнення.

Із зазначеного випливає, що цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства, наприклад, безпосередньо із закону виникають права та обов'язки представництва за законом (ст. 242 ЦК України), черговість спадкування за законом (ст. 1258 ЦК України), обов'язок складення проміжного ліквідаційного балансу та ліквідаційного балансу ліквідаційною комісією юридичної особи у випадку ліквідації юридичної особи (ст. 111 ЦК України), обов'язок юридичної особи у разі зміни свого найменування помістити оголошення про це в друкованих засобах масової інформації (ст. 90 ЦК України) та ін.

Цивільні права та обов'язки можуть також безпосередньо виникати з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. Для цього вони мають бути видані у випадках і в межах, встановлених актами цивільного законодавства. На практиці найбільш поширеними підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є юридичні факти, примірний перелік яких міститься у частині 2 ст. 11 ЦК України.

Що ж до підстав зміни та припинення цивільних правовідносин, то вони є аналогічними підставам їх виникнення. Так, наприклад, підставою зміни або припинення існуючих цивільних правовідносин можуть бути різноманітні дії осіб, спрямовані на зміну або припинення існуючих цивільних прав та обов'язків (наприклад, заміна сторін у правовідношенні внаслідок правонаступництва, відступлення права вимоги кредитора, виконання обов'язку боржника поручителем, переведення боргу боржником, настання або ненастання події, передбаченої законом або договором, прийняття судового рішення або акта цивільного законодавства та ін.).

2.2 Поняття юридичного факту

Під юридичним фактом у науці цивільного права України розуміють конкретні обставини реальної дійсності, з якими норми цивільного права пов'язують виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, тобто правовідносин.

Юридичний факт як обставина характеризується такими ознаками це:

обставини конкретні, визначені зовні;

такі, що дістають вираження у наявності або відсутності визначених явищ матеріального світу;

такі, що містять інформацію про стан суспільних відносин, які входять до предмета правового регулювання;

прямо або побічно передбачені нормами права;

викликають передбачені законом правові наслідки¹.

Від юридичних фактів слід відрізняти юридичні умови, тобто обставини, що мають юридичне значення для настання правових наслідків, але пов'язані з ними не прямо, а через одну або кілька проміжних ланок. До них можна віднести, наприклад, обставини, що обумовлюють правосуб'єктність учасників цивільних відносин (громадянство, стать, вік та ін.) або елементи правостворюючих складів, що передують даному, наприклад, право власності на річ є юридичною передумовою для розпорядження нею власником -- його вступу у правовідносини купівлі-продажу, міни, дарування тощо. Серед найбільш поширених юридичних фактів, що є підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків, закон визначає, зокрема:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, а також інші юридичні факти (ч. 2 ст. 11 ЦК України).

Отже, зазначений перелік не є вичерпним, що дуже важливо в умовах сучасного економічного обороту. До юридичних фактів слід також віднести певні події, настання або ненастання яких може бути підставою для виникнення цивільних правовідносин у випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, а також з рішення суду.

Як правило, цивільних прав та обов'язків, які не мали б під собою підстав, не існує, цивільно-правові наслідки можуть наступати за наявності одного юридичного факту, наприклад, для встановлення правовідносин купівлі-продажу сторонам достатньо укласти між собою лише відповідний договір, так званий "простий юридичний факт". Однак наступ більшості цивільно-правових наслідків буває зумовлений, як правило, сукупністю юридичних фактів, що має назву складного юридичного факту (юридичного складу), наприклад, передання будівлі або іншої капітальної споруди у найм на строк більше одного року вимагає не тільки укладення сторонами відповідного договору, але і його державної реєстрації. Складний юридичний факт у правовій науці поділяється на групу юридичних фактів (декілька фактичних обставин, кожна з яких викликає той самий правовий наслідок), наприклад, перебіг строку позовної давності (ст. 264 ЦК України) зупиняється за однією із зазначених у цій статті підстав, та фактичний (юридичний) склад, що є системою елементів (юридичних фактів), які певним чином пов'язані у просторі, часі та взаємообумовлені, правові наслідки за якими наступають лише за наявності всіх елементів. Так, наприклад, право страхувальника на отримання страхової суми від страховика при добровільному страхуванні виникає за умови укладення між ними договору страхування, сплати першого страхового платежу, якщо інше не встановлено договором, та настання страхового випадку.

2.3. Класифікація юридичних фактів

Різноманітні юридичні факти залежно від притаманних їм ознак підлягають відповідній класифікації.

1.За критерієм волі всі юридичні факти залежно від вольового чи не вольового характеру юридичного факту поділяються на дії та події.

Під діями розуміють обставини, що виникають за волею людини, тобто вольові акти (наприклад, укладення цивільного договору, прийняття спадщини, прийняття акта органу державної влади), з якими закон пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. На відміну від дії, подія є явищем об'єктивної реальності, яка відбувається незалежно від волі людини (наприклад, стихійне лихо, народження фізичної особи, її смерть та ін.). Так, смерть фізичної особи може породити правові наслідки у вигляді правовідносин спадщини, а така подія, як загибель корабля під час бурі, є юридичним фактом, що породжує право страхувальника отримати страхове відшкодування від страховика. Однак не у всіх випадках події можуть виникати без участі вольової дії особи.

2.Залежно від наявності вольового моменту у виникненні подій вони поділяються на абсолютні та відносні. Абсолютними подіями є явища, що виникають і розвиваються без участі вольових дій учасників цивільних відносин, наприклад, стихійне лихо (повінь, землетрус, снігові замети, бурі та ін.). На відміну від абсолютних, відносні подїї виникають за волею людей, але в подальшому розвиваються незалежно від їх волевиявлення. Наприклад, пожежа, що знищила житловий будинок, може виникнути не тільки від удару блискавки, а й внаслідок вольових дій його мешканців (підпал, дії, що порушували правила протипожежної безпеки, та ін.). Треба зазначити, що не всі події є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків, оскільки для виникнення останніх необхідною є наявність відповідних правових норм, які пов'язували б з їх наступом певні правові наслідки. Близькі до відносних подій і такі юридичні факти, як строки, оскільки встановлення строку залежить від волі суб'єктів цивільного права, а його подальший перебіг здійснюється відповідно до об'єктивних законів перебігу часу, непідвласних їх волі. Відповідно до цього строки розглядаються в науці цивільного права як особлива категорія юридичних фактів, які не належать до дій або подій¹.

У свою чергу, всі дії в науці цивільного права поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірними є дії, що відповідають вимогам цивільного законодавства, тобто прямо передбачені законом або такі, що не суперечать йому, і відображають правомірну з точки зору закону поведінку учасників цивільних відносин. Правомірні дії у свою чергу поділяються: за суб'єктами (дії фізичних осіб, юридичних осіб приватного права, суб'єктів публічного права); за способом вчинення (особисто або через представника); за способом вираження та закріплення (мовчання, жестом, документом) та ін. Правомірними є переважна більшість юридичних фактів, наприклад, велика кількість цивільних правочинів та актів органів державної влади. Останнє обумовлене тим, що цивільне право регулює відносини, які опосередковують дію звичайного економічного обороту в суспільстві.

Правомірні дії поділяються на юридичні вчинки і юридичні акти. Юридичними вчинками є правомірні дії суб'єктів цивільних правовідносин, метою яких є виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов'язків. Юридичні вчинки викликають правові наслідки незалежно від того, усвідомлював чи ні суб'єкт їх правове значення, бажав чи не бажав наступу відповідних правових наслідків. Прикладами юридичних вчинків є створення автором об'єктів інтелектуальної власності, виявлення скарбу, знахідка, які за умов, визначених законом, ведуть до виникнення у суб'єктів цивільних правовідносин права власності на такі об'єкти.

Юридичними актами є правомірні дії, спрямовані на досягнення певного цивільно-правового результату, що породжують правові наслідки лише у випадку, коли вони були вчинені з наміром викликати їх. До юридичних актів належать правочини та адміністративні акти. Оскільки саме правочини виражають притаманні цивільному праву принципи та методи регулювання суспільних відносин, найбільш поширеним видом юридичних актів у цивільному праві є саме правочини -- вольові дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Нарівні з правочинами цивільні права та обов'язки можуть породжуватися й адміністративними актами органів державного управління, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. Останні вчиняються, як правило, з наміром викликати відповідні адміністративно-правові наслідки, у зв'язку з цим підставою виникнення цивільних прав та обов'язків можуть бути лише такі адміністративні акти, що вчиняються з наміром викликати не тільки адміністративні, а й цивільно-правові наслідки. Адміністративні акти можуть бути спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків у конкретного учасника цивільних відносин, наприклад, прийняття рішень про реквізицію майна або оформлення державного замовлення; про надання опікуну дозволу органу опіки та піклування на укладення договору, що підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації; про надання особі, у випадках, визначених законодавством, дозволу (ліцензії) на здійснення окремої операції (наприклад, валютної) або певного виду діяльності (наприклад, банківської, депозитарної, страхової) та ін. Однак на відміну від часів існування планової державної економіки, значення адміністративних актів як підстави цивільних правовідносин у сучасних умовах значно зменшилося. Окремим видом юридичних актів є судові рішення, що встановлюють цивільні права або обов'язки. Будучи актом правосуддя, рішення впливає на поведінку учасників цивільних відносин, оскільки підтверджує наявність або відсутність цивільних відносин, їх зміну або припинення. Прикладом рішення, що є підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків, є рішення суду про визнання права власності на майно.

На відміну від правомірних, під неправомірними діями розуміють дії суб'єктів цивільних відносин, які суперечать актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства. До неправомірних дій слід віднести: завдання шкоди (делікти); дії, вчинені в порушення договірних зобов'язань; зловживання правом, безпідставне збагачення та ін. Неправомірними є також дії, що суперечать нормам інших галузей права (наприклад, кримінального або адміністративного).

Деякі автори поділяють юридичні факти залежно від тривалості існування фактичних обставин на факти короткотривалої дії (наприклад, договір перевезення транспортом загального користування) або довготривалої дії (стану). До останніх можна віднести юридичні факти, які характеризуються стабільністю та тривалим часом існування (наприклад, громадянство, перебування у шлюбі, під опікою, членство у підприємницькому товаристві).

У свою чергу, залежно від характеру наслідків юридичні факти поділяються деякими авторами² на:

-- правостворюючі, з якими закон пов'язує виникнення цивільних правовідносин;

-- провозмінюючі, з якими закон пов'язує зміну існуючих цивільних правовідносин (наприклад, зміна сторін у правовідношенні);

-- правоприпиняючі, з якими закон пов'язує припинення існуючих цивільних правовідносин (наприклад, смерть фізичної особи, ліквідація юридичної особи, домовленість сторін, знищення речі, прощення боргу, поєднання боржника та кредитора в одній особі та ін.);

-- правоперешкоджаючі, що перешкоджають виникненню, зміні та припиненню правовідносин, наприклад, визнання фізичної особи судом недієздатною веде до неможливості вчинення нею правочинів, оскільки останні від її імені та в її інтересах вчиняє опікун (ст. 41 ЦК України);

-- правовідновлюючі, поява яких веде до відновлення існувавших раніше правовідносин (наприклад, поява фізичної особи, яка була оголошена судом померлою). Остання має право вимагати від особи, яка володіє її майном, повернення цього майна, за винятками, встановленими законом (ст. 48 ЦК України).

Деякі автори поділяють юридичні факти на позитивні, зміст яких складають явища дійсності (наприклад, факт укладення договору, виконання зобов'язань, завдання шкоди), що існують або існували раніше, та негативні, що відображають у своєму змісті відсутність явища, з відсутністю якого закон в окремих випадках пов'язує наступ юридичних наслідків (наприклад, для призначення опікуном фізична особа не повинна бути позбавлена батьківських прав).

Висновок

Таким чином, цивільно-правові відносини -- це майнові та особисті немайнові відносини (врегульовані нормами сучасного цивільного права між майнова відокремленими, юридична рівними учасниками, що є носіями суб'єктивних цивільних прав та обов'язків, які виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу.

Майнові відносини, як реально існуюча форма виявлення та реалізації виробничих відносин, формуються внаслідок вольових актів людей та їх колективів, що робить можливим поширення на них відповідного правового регулювання. При цьому майнові відносини поділяються на відносини статики і динаміки. Перші з них утверджують належність матеріальних благ власникам, другі -- перехід матеріальних благ від одних до інших суб'єктів.

Особисті немайнові відносини це:

1. відносини, які не мають економічного або майнового змісту. Вони виникають у людини з народження, одні -- внаслідок самого факту фізичної появи на світ, інші -- внаслідок того, що людина, яка народилася, існує в певному соціумі;

2. мають абсолютний характер. Змістом особистих абсолютних правовідносин є суб'єктивні особисті права та відповідні обов'язки. Цим правам (на ім'я, честь, гідність) відповідають обов'язки інших осіб не порушувати, поважати ці права;

3. вони складаються з приводу особливої категорії об'єктів -- немайнових благ, які неможливо відокремити від конкретної особи, тому мають особистий характер, що визначає їх єдину функціональну властивість -- не товарність.

Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що неповне регулювання особистих немайнових, не пов'язаних з майновими, відносин перешкоджає охороні особистих прав і інтересів громадян. У цих питаннях цивільне законодавство на сьогодні все ще відстає від конституційного.

Важливим кроком на шляху подолання такого відставання стала розробка нового ЦК України. З прийняттям нового кодексу, не тільки будуть захищатися особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, але вони будуть регулюватися в нормальному, непорушеному стані. І тому за ЦК України складовою частиною предмета цивільного права дійсно є особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими.

ІІ. Договір про надання послуг

Новелою у цивільному законодавстві є правова регламентація нового правового інституту -- договору про надання послуг. Включення даного правочину у ЦК є закономірним процесом, який спрямований не лише на розширення інститутів зобов'язального права з метою проведення більш детальної правової регламентації вже існуючих договорів, й тих, що не піддавалися правовому регулюванню в ЦК 1963 р., а й важливим напрямком реформування приватного права України, надання йому статусу певної довершеності та водночас, упевненості щодо стабільності в майбутньому. Включення договору про надання послуг у ЦК також зумовлене тим, що ЦК 1963 р., регулюючи окремі договори на надання послуг (комісію, доручення, перевезення та ін.) не мав змоги повністю охопити всю різноманітність таких договорів, негативним наслідком чого стала або ж повна відсутність їх правового регулювання, або регулювання на рівні відомчих нормативних актів, що не лише відкинуло їх поза межі цілісного кодифікованого приватноправового нормативного акта ЦК 1963 р., а й призвело до значних прогалин у цивільному законодавстві.

Слід указати, що Україна не є новатором у правовому закріпленні договору про надання послуг. Цим шляхом пішли багато інших країн світу, в тому числі і Російська Федерація (ст. 779 ГК РФ).

1. Історія виникнення договорів про надання послуг

Російські вчені, вивчаючи зобов'язання з надання послуг, зазначали, що у римському праві надання послуг поділялося на дві великі групи -- надання фізичної праці за гроші та надання духовної діяльності. У російській дореволюційній літературі відокремлення договорів про надання послуг не здійснювалось. Так, Г. Ф. Шершеневич, проводячи класифікацію договорів, в основу поділу закладає, наприклад, мету договору. Однією із груп за цією ознакою він визначає надання користування чужими послугами.

У радянській літературі питанню виділення окремо договорів про надання послуг приділялася значна увага. Треба зазначити, що як ЦК УРСР 1922 р., так і ЦК УРСР 1964 р. не розглядали договір послуг окремо як такий. Але в науковій літературі це питання навіть викликало дискусію. Деякі автори вважали, що робота підрядника може полягати і в наданні послуг, інші -- навпаки, розширювали поняття послуг до включення у них підрядних робіт.

Особливу позицію займав А. Ю. Кабалкін. Поділивши всі договори на дванадцять груп, окремо договір про надання послуг він не виділяв, а договори, що належать до договорів послуг, назвав договорами про здійснення юридичних чи фактичних послуг. Проте будь-який інший договір також передбачає виконання юридичних або фактичних дій, і ця ознака є не особливою для певного виду договорів, а може належати і до будь-якого іншого.

Найбільш поширеною була позиція щодо відокремлення договорів послуг від договорів підряду, якої дотримувались О. С. Іоффе, Ю. X. Калмиков, В. Ф. Яковлєв, О. А. Пушкін. За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається у процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (ст. 901 ЦК України).

2. Поняття та юридична характеристика договору про надання послуг

За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.(ст.901 ЦК)

ст.177 ЦК розглядає послуги як самостійний об'єкт цивільного права, що є вагомим аргументом, який підтверджує право договору на надання послуг на існування. Якщо звернутися до етимології слова "послуга", то під ним розуміється: 1) "дія, вчинок, що дає користь, допомогу іншому"; 2) "діяльність підприємств, організацій та окремих осіб, виконувана для задоволення чиїх-небудь потреб; обслуговування". Друге значення більше відображає поняття послуги в правовому розумінні. Законодавець вживає поняття "послуги" у цілій низці як законодавчих, так і підзаконних нормативно-правових актів, починаючи від Цивільного кодексу України, який розглядає "послуги" як об'єкт цивільних прав (ст.177 ЦК) і завершуючи рядом інших: Закон України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти" від 22 лютого 2000 р., Закон України "Про аудиторську діяльність" від 22 квітня 1993 р., Закон України "Про зв'язок" від 22 грудня 1999 р., Закон України "Про поштовий зв'язок" від 10 квітня 2001 р., Постанова Кабінету Міністрів України "Про організацію та проведення торгів (тендерів) у сфері державних закупівель товарів (робіт, послуг)" від 28 червня 1997 р., Наказ Держстандарту "Про затвердження Правил обов'язкової сертифікації готельних послуг" від 27 січня 1999 р., Наказ Міносвіти, Мінекономіки, Мінфіна "Про затвердження Порядку надання платних послуг державними навчальними закладами від 27 жовтня 1997 р. тощо. Незважаючи на застосування поняття "послуги" в багатьох чинних нормативних актах, жоден із них, у тому числі й ЦК не дають його єдиного визначення. Сталим є лише розуміння послуги як дії, що приносить користь. Принциповим для правильного розуміння "послуг" як об'єкта цивільних прав є їх відмежування від "робіт". Зокрема "роботи" -- це діяльність, результати якої мають матеріальний вираз і можуть бути реалізовані для задоволення потреб фізичних чи юридичних осіб. У той час як "послуги" -- це діяльність, результати якої не мають, як правило, матеріального виразу, вони реалізуються і споживаються в процесі здійснення цієї діяльності. Тобто коли ми ведемо мову про "роботи", то маємо на увазі певний кінцевий результат, який виражається в певній матеріальній формі. І навпаки, коли ми вестимемо мову про "послуги", то маємо на увазі не сам результат, який споживається при виконанні робіт, а дії, які призвели до нього.

Положення глави 63 ЦК можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання. Тобто положення даної глави поширюється на всю низку договорів, предметом яких є надання послуги, яка споживається, в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, які як передбачені в Цивільному кодексі України поза межами глави (перевезення, страхування, транспортне експедирування, зберігання, доручення, комісія, управління майном та ін.), так і не передбачені кодексом, а містяться в інших нормативно-правових актах -- Законі України "Про аудиторську діяльність", Законі України "Про зв'язок" та ін. Окрім цього, положення цієї глави поширюються на інші види договорів, які не передбачені законодавством взагалі, але мають своїм предметом надання послуг.