Спеціальний субєкт злочину

План

Вступ

Розділ І. Поняття спеціального суб'єкта

1.1 Загальна характеристика суб'єкта злочину

1.2 Поняття спеціального суб'єкта та його ознаки

1.3 Розвиток теорії «спеціального суб'єкта» в кримінальному законодавстві України

Розділ ІІ. Види спеціальних суб'єктів

2.1 Класифікація спеціальних суб'єктів

2.2 Суб'єкти злочинів в сфері службової, військової діяльності та інші спеціальні суб'єкти

Розділ ІІІ. Недоліки у законодавстві щодо застосування спеціального суб'єкта та перспективи їх усунення

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. Дослідження проблематики законного й обґрунтованого притягнення спеціальних суб'єктів злочину до кримінальної відповідальності завжди було актуальним у доктрині кримінального права. Цього вимагає реалізація конституційних принципів побудови демократичної держави. Це обумовлюється потребою приведення кримінально-правової теорії відповідальності спеціального суб'єкту злочину у відповідність до нового етапу розвитку кримінального законодавства, потребою переосмислення ряду теоретичних положень і постулатів, обумовлених поступальним розвитком сучасного суспільства

Проблема тут полягає, по-перше, у тому, що в чинному законодавстві зберігається тенденція розширення кількості норм, що встановлюють відповідальність суб'єктів, які володіють спеціальними ознаками. Так, за період з 1990 до 2008 року кількість складів зі спеціальним суб'єктом у кримінальному законодавстві збільшилася на 10% від загальної кількості злочинів. Аналогічна тенденція виявляється і сьогодні. Кількість складів зі спеціальним суб'єктом збільшується з огляду на процес диференціації кримінальної відповідальності, що відбувається. Прийнятий 5 квітня 2001 року Кримінальний кодекс України запровадив у правову дійсність ряд новел, які визначають поняття спеціального суб'єкту злочину, встановлюють нові види спеціальних суб'єктів, у раніше діючому законодавстві не зазначених. Однак принципи і критерії криміналізації діянь спеціальних суб'єктів повною мірою в теорії кримінального права розглянуті не були. У такий спосіб актуальність проблеми обумовлена поширеністю складів зі спеціальними суб'єктами в новому кримінальному законодавстві, необхідністю осмислення змісту і сутності процесу криміналізації злочинів зі спеціальними суб'єктами.

По-друге, актуальність обраної теми диктується потребами практики, яка зіштовхується із значними труднощами при кваліфікації злочинів зі спеціальним суб'єктом.

По-третє, властивості спеціальних суб'єктів злочину мають значення не тільки при кваліфікації злочинних діянь, але можуть служити ще й підставою для призначення того чи іншого виду покарання, що також диференціюється в залежності від властивостей суб'єкту, впливаючи на відповідальність шляхом призначення спеціального виду покарання, або враховується як обставина, що характеризує особистість винного. Названий аспект проблеми також вимагає свого дослідження в процесі вирішення питання про сутність і зміст відповідальності спеціальних суб'єктів злочину.

Вищесказане говорить про необхідність теоретичного узагальнення проблематики відповідальності спеціальних суб'єктів злочину в сучасних умовах розвитку кримінально-правової теорії і правозастосовчої діяльності в Україні.

Мета і завдання дослідження. Метою курсової роботи є визначення системно-правових основ кримінальної відповідальності спеціальних суб'єктів злочину, з'ясування місця і ролі норм про спеціального суб'єкта злочину в структурі основних інститутів сучасного кримінального права. Мета визначила виділення ряду завдань курсового дослідження, основними з яких є:

- розгляд проблематики теорії відповідальності спеціальних суб'єктів як певного випадку кримінальної відповідальності суб'єкта злочину;

- розгляд історичних передумов і закономірностей становлення поняття спеціального суб'єкта злочину в українському законодавстві;

- порівняльний аналіз відображення проблематики відповідальності спеціального суб'єкта;

- теоретичне обґрунтування необхідності корекції визначення спеціального суб'єкта в чинному законодавстві;

- здійснення систематизації, типологізації і класифікації спеціальних суб'єктів злочину;

- розробка теоретичних рекомендацій з удосконалення окремих положень і норм Кримінального кодексу України, які стосуються відповідальності спеціальних суб'єктів;

- розробка практичних рекомендацій з кваліфікації злочинів зі спеціальним суб'єктом.

Об'єктом дослідження є виявлення закономірностей процесу криміналізації злочинів зі спеціальними суб'єктами в кримінальному праві України. Предмет дослідження - теоретико-методологічні проблеми відповідальності спеціального суб'єкта злочину за новим кримінальним законодавством України, основи криміналізації злочинів зі спеціальним суб'єктом, вплив ознак спеціального суб'єкта на кваліфікацію злочинів і кримінальну відповідальність.

Методи дослідження. Методологічною основою даної роботи є загальні закони наукового пізнання, фундаментальні положення теорії держави і права, соціології, кримінального права, кримінології, адміністративного права й інших юридичних наук, а також основні положення спеціальних юридичних дисциплін: судової медицини, судової психіатрії. Методологія зазначеної роботи грунтується також на загальних і спеціальних методах пізнання: історичному, системно-функціональному і статистичному аналізові, які застосовувалися при дослідженні розвитку становлення правових форм відповідальності спеціальних суб'єктів злочину, процесів криміналізації і декриміналізації; догматичного і порівняльно-правового методів дослідження, які дозволили за допомогою аналізу змісту юридичних конструкцій і термінів у кримінальному законодавстві (КК Російської Федерації, Республіки Білорусь, Азербайджанської республіки. Естонської республіки. Латвійської республіки, Польщі, ФРН, Іспанії, Франції, КНР) системно описати процес обумовлювання кримінальної відповідальності спеціальних суб'єктів злочину.

Роділ І. Поняття спеціального суб'єкта

1.1 Загальна характеристика суб'єкта злочину

Питання про суб'єкта злочину, по суті справи, є питанням про особу, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності. Це випливає і з назви розділу IV Загальної частини КК: "Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності»

Частина 1 ст. 18 визначає, що "суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність". Отже, суб'єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов'язковими ознаками: це особа фізична, осудна, яка досягла певного віку.

Передусім суб'єктом злочину може бути тільки фізична особа, тобто людина. Цей висновок фактично закріплений у статтях 6, 7 і 8 КК, де говориться, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці й особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб'єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, громадські організації і т. ін.). Якщо на якомусь підприємстві внаслідок порушення певних правил виробництва, правил охорони праці загинули люди, кримінальній відповідальності підлягає не підприємство, а конкретно винні в цьому службові особи. Це передбачено багатьма статтями КК, зокрема статтями 172, 223, 271 та ін. [3]

Як зазначено в ч. 1 ст. 18, обов'язковою ознакою суб'єкта злочину є осудність особи. У частині 1 ст. 19 вказано, що "осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними".

Отже, осудність - це здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Чинне кримінальне законодавства виходить з того, що лише осудна особа може вчинити злочин і, отже, може підлягати кримінальнійвідповідальності.

Злочин завжди є актом поведінки свідомо діючої особи.

Здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) означає правильне розуміння фактичних об'єктивних ознак злочину (об'єкта, суспільно небезпечного діяння, обстановки, часу і місця, способу його вчинення, його суспільно небезпечних наслідків). Здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) повинна бути пов'язана зі здатністю контролювати, керувати своїми вчинками. Тут свідомість і воля взаємозалежні і лише в сукупності визначають характер поведінки особи в конкретній ситуації. Питання про осудність особи виникає тільки у зв'язку з вчиненням нею злочину. Саме щодо нього необхідно з'ясувати, чи здатна особа правильно оцінювати суспільно небезпечний характер вчиненого діяння, його суспільно небезпечні наслідки і керувати своїми діями (бездіяльністю).[5]

Стан осудності - це норма, типовий стан психіки людини, характерний для її певного віку. Як правило, стан осудності презюмується, бо він характерний для переважної більшості людей. Тому на практиці питання про встановлення осудності виникає тільки при наявності сумнівів у психічній повноцінності особи, яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Із станом осудності пов'язане і досягнення (реалізація) мети покарання. Відповідно до ч. 2 ст. 50 покарання "має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами". Тільки осудна особа здатна правильно усвідомлювати сутність скоєного злочину, атому розуміти обґрунтованість і справедливість призначеного покарання. Лише за таких умов призначене покарання багато в чому визначає подальшу поведінку засудженого, спонукає його не вчинювати нових злочинів.

Важливість встановлення осудності особи обумовлена тим, що осудність є передумовою вини, а без доведення вини не може бути кримінальної відповідальності,покарання.

Згідно з ч. 1 ст. 18 суб'єктом злочину може бути тільки фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність. Цей вік визначається саме до часу вчинення злочину. Тому дуже важливо при розслідуванні і розгляді кримінальної справи встановити точний вік особи (число, місяць, рік народження). У тому ж разі, коли відсутні документи, що підтверджують вік, необхідне проведення судово-медичної експертизи.[3]

Скоєння суспільно небезпечного діяння особою, яка не досягла на час вчинення злочину визначеного законом віку, свідчить про відсутність суб'єкта злочину, а, отже, про відсутність складу злочину, внаслідок чого виключається і кримінальна відповідальність. У частині 1 ст. 22 прямо зазначено, що "кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років". Цей вік називають загальним віком кримінальної відповідальності. У частині 2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності - чотирнадцять років - за окремі, прямо перелічені законом злочини. Серед цих злочинів зазначені, наприклад, такі, як: умисні вбивства (статті 115-117 КК), умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень (ст. 121; частини 3 статей 345,346, 350, 377, 398); диверсія (ст. 113), бандитизм (ст. 257), зґвалтування (ст. 152), крадіжка, грабіж і розбій (статті 185, 186, 187) і деякі інші. Передбачений ч. 2 ст. 22 КК перелік злочинів, за які настає відповідальність з чотирнадцяти років, євичерпним.

Аналіз цих злочинів дає підставу для висновку, що законодавець знизив вік кримінальної відповідальності за дві групи злочинів: а) насильницькі злочини; б) майнові злочини. В основу зниження віку кримінальної відповідальності за ці злочини покладені такі критерії:

1) рівень розумового розвитку, свідомості особи, який свідчить про можливість уже в чотирнадцять років усвідомити суспільну небезпечність і протиправність злочинів, перерахованих у ч.2 ст.21 КК;

2) значну поширеність більшості з цих злочинів серед підлітків;

3) значну суспільну небезпечність (тяжкість) більшості з цих злочинів.

Особа у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років не відповідає за злочини, за які встановлюється відповідальність з шістнадцяти років, навіть якщо вона брала в них участь як співучасник. У цих випадках особа у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років може нести відповідальність тільки коли в його конкретних діях містяться ознаки іншого злочину, за яке законом встановлена відповідальність з чотирнадцяти років. Наприклад, якщо неповнолітній у віці до шістнадцяти років бере участь разом з іншими особами, що досягай шістнадцяти років, у такому злочині як примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань шляхом насильства, небезпечного для життя і здоров'я (ч. 3 ст. 355), то він може відповідати тільки за вчинення, наприклад, тяжкого тілесного ушкодження за ст. 121.[3,2]

У ряді випадків кримінальна відповідальність можлива лише за злочини, вчинені повнолітніми особами, тобто особами, які досягай вісімнадцятирічного віку, бо за характером цих злочинів їх фактично не можуть вчинити неповнолітні. До таких злочинів слід віднести, наприклад, ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335), втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304). Суб'єкта злочину, в якого є такі загальні ознаки, як фізична осудна особа, яка досягла встановленого законом віку кримінальної відповідальності, називають загальним суб'єктом злочину. Відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає суб'єкта як елемент складу, а отже, виключає склад злочину і кримінальну відповідальність.[14]

Поряд із поняттям загального КК передбачає і поняття спеціального суб'єкта. Частина 2 ст. 18 визначає, що спеціальним суб'єктом злочину є фізична, осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа. Отже, спеціальний суб'єкт - це особа, яка крім обов'язкових загальних ознак (фізична, осудна особа, що досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб'єкта конкретного складу злочину. Ознаки спеціального суб'єкта доповнюють загальне поняття суб'єкта злочину, виступаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними. Наприклад, службовий стан, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини) тощо. [12]

1.2 Поняття спеціального суб'єкта та його ознаки

Аналіз основ кримінальної відповідальності показує, що склад злочину необхідно розглядати як визначену систему, цілісність, ансамбль, всі елементи і складові частини якого знаходяться в нерозривному зв'язку і взаємозалежності, у своїй єдності утворюючі інтегроване, нерозривне ціле. І спеціальний суб'єкт злочину не лежить за межами складу злочину, а є його невід'ємною частиною, яка знаходиться в динаміці взаємодії з елементами, які складають ціле. Тому розгляд спеціального суб'єкту в системі елементів складу злочину, у їхньому взаємозв'язку дозволяє правильно і всебічно розкрити характеристику спеціального суб'єкту.

Поняття спеціального суб'єкта законодавче закріплене: "спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа". Звідси випливає, що спеціальним суб'єктом є особа, яка крім загальних ознак (осудність і вік) має ще додаткові ознаки, що характеризують її як виконавця того чи іншого злочину. Ці ознаки конкретного складу злочину або прямо названі в диспозиції відповідної норми КК, або визначається шляхом тлумачення цієї чи інших норм КК. Ознаки спеціального суб'єкта доповнюють загальне поняття суб'єкта злочину, виступаючи як додаткові. [16]

У більшості випадків ознаки спеціального суб'єкта прямо зазначені у законі; наприклад у статтях КК про злочини, передбачені статтями 364-370, йдеться про те, що вони можуть бути вчинені тільки службовими особами. Більш того, у примітці 1 до ст.364 дається законодавче поняття службової особи. А в ст.375 зазначається, що спеціальними суб'єктами цього злочину є судді, винні в постанові завідомо неправосудного вироку, рішення, постанови.

В інших же випадках спеціальний суб'єкт у законі може бути прямо і не вказаний, але скоєний злочин припускає його наявність. Наприклад: "завідомо незаконне затримання або незаконний привід". В цій статті прямо не сказано, хто є суб'єктом, однак очевидно, що ці злочини можуть бути вчинені лише працівниками правоохоронних органів або суду, які наділені правом застосовувати затримання, привід або арешт.

Найчастіше ознаки спеціального суб'єкта законодавець вказує при описуванні основного складу злочину. Так, у ч.І ст. 114 передбачено, що суб'єктом шпигунства може бути тільки іноземець чи особа без громадянства, а в ст. 117 прямо вказується, що відповідальність за вбивство своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після пологів несе тільки мати цієї дитини. [19]

Однак нерідкісним є випадки, коли ознаки спеціального суб'єкта використовується законодавцем і при описуванні кваліфікованих (особливо кваліфікованих) складів злочинів. Наприклад: "одержання службовою особою в будь-якому вигляді хабара за виконання чи невиконання в інтересах того, хто дає хабара, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища". В цій нормі кваліфікуючою ознакою одержання хабара є здійснення цього злочину службовою особою, яка обіймає відповідальну посаду.

За своїм змістом ознаки спеціального суб'єкта досить різноманітні, їх можна об'єднати у три великі групи: 1) ознаки, що характеризують соціальну роль і правове становище суб'єкта; 2) фізичні властивості суб'єкта; 3) взаємовідносини суб'єкта з потерпілим.[14]

Найбільш численною є перша група. Вона охоплює, зокрема, такі ознаки, як громадянство (громадянин України, особа без громадянства, іноземець), професія, вид діяльності, характер виконуваної роботи (лікар, капітан судна тощо), участь у судовому процесі (свідок, потерпілий, експерт), судимість. Другу групу становлять ознаки, що характеризують вік, стать, стан здоров'я і працездатність суб'єкта. До третьої групи ознак належать ті, що стосуються родинних відносин суб'єкта з потерпілим або іншими особами (батько, мати, інші родичі), службових (підлеглий, начальник) або інших відносин (особа, від якої потерпілий залежить матеріально тощо).

Таким чином, ознаки спеціального суб'єкта певною мірою є обмежувальним, бо вони визначають, що той чи інший злочин може вчинити не будь-яка особа, а тільки та, яка має такі ознаки. Відсутність ознак спеціального суб'єкта, передбачених конкретним складом злочину, виключає кримінальну відповідальність за цей злочин. В одних випадках така відповідальність не настає взагалі, а в інших настає за іншими статтями КК.

У роботі встановлюється, що спеціальний суб'єкт злочину, будучи елементом функціонування соціального інституту, своїми статусними характеристиками здатний реально чи потенційно заподіяти певної шкоди охоронюваним кримінальним законом цінностям, інтересам і благам, впливає на них, порушує їх соціально-значущий характер. Соціальні інститути як сукупність суб'єктів суспільних відносин, що забезпечують реалізацію визначених функцій держави, втілюються в сукупності осіб, установ, організацій і соціальних ролей. Завдяки реалізації інтегративної регулятивної, комунікативної й охоронної функцій, які втілюються в них, вони є найважливішими факторами забезпечення соціального порядку.

Суспільна небезпека діянь спеціальних суб'єктів полягає й у тому, що в результаті їх вчинення створюється поле проступків (девіаций), які прагнуть заповнити пролом, що виник у результаті ненормального функціонування того чи іншого інституту. Так, бюрократизм спричиняє протекціонізм і корупцію, колапс системи виконання судових рішень, - існування системи "рівнобіжної" юстиції, недосконалість регуляції економічних відносин - тіньові компенсаторні механізми.

Пов'язаність діяння з проявами активності людини у зовнішньому світі визначає залежність характеристик об'єктивної сторони посягання від суб'єктивних характеристик виконавця (усвідомленість, добровільність діяння, характер діяльності). У цьому зв'язку виділення окремих видів спеціальних суб'єктів у залежності від характеру роботи, яка виконується, є формою криміналізації ознак спеціального суб'єкта, що виходить з характеристик об'єктивної сторони. При цьому складається стійкий зв'язок між усвідомленням небезпечного характеру дій (суб'єктивна сторона) і об'єктом злочину. Таким чином, спеціальний суб'єкт за допомогою усвідомлення властивих йому спеціальних ознак у процесі здійснення суспільне небезпечного діяння завдає шкоди охоронюваним кримінальним правом цінностям, благам і інтересам, пов'язаним із характеристиками діяльності і статусом спеціального суб'єкта.

Вивчення ознак спеціального суб'єкта злочину дозволило зробити висновок про те, що спеціальним суб'єктом злочину повинна визнаватися особа, яка володіє поряд із загальними ознаками суб'єкта, додатковими ознаками, передбаченими Особливою частиною Кримінального кодексу, і які є обов'язковими для відповідного конкретного складу злочину.[13]

1.3 Розвиток теорії «спеціального суб'єкта» в кримінальному законодавстві України

Соціальний механізм дії кримінально-правових норм передбачає необхідність розгляду залежності між кримінально-правовими відносинами та їхніми учасниками. Це дозволяє виявити характерні риси процесу кримінально-правового регулювання, логіку, закономірності, перспективи та особливості криміналізації поведінки спеціальних суб'єктів злочину.

Ми зустрічаємося із зазначеним, коли злочинність є способом життя, а злочин - нормальне явище, коли олігархічний тип протидії злочинності формує сукупність кримінальних заборон, спрямованих більше проти незаможних, ніж проти представників влади, коли представників правлячої еліти притягають до кримінальної відповідальності лише у зв'язку зі зміною вектора політичної обстановки в країні. При цьому роль юридичної догми нівелюється, знаходячись у слабкій залежності від принципів і послідовності її реалізації в суспільних відносинах. Вищезгадана тенденція виявляється і в характеристиках розвитку сучасного кримінального права України.

Логіка законодавця очевидна: установлюючи рівну міру відповідальності за конкретне діяння, диференціюючи його за видами, стосовно до статусних, системно-правових характеристик особистості, далі ми послідовно індивідуалізуємо відповідальність і покарання в процесі правозастосування.

І якщо на первинних етапах розвитку слов'янської державності криміналізація спеціальних суб'єктів і диференціація кримінальної відповідальності за допомогою виділення кваліфікованих складів практично не зустрічаються, то пізніше диференціація відповідальності і криміналізація діянь у залежності від соціального стану і правового статусу особи носять тотальний характер. Спеціальний суб'єкт злочину визначався з позиції його шкідливості для правлячого класу (групи). Іноді спеціальними суб'єктами злочинів визнавалися особи, які мали особливий стан з огляду на приналежність до тієї чи іншої соціальної групи.

Проведений аналіз норм Кримінального кодексу УРСР (I960) вказує, що в 231 складі, що складає 75,4% від усіх злочинів, були посилання на спеціальний суб'єкт, а у 190 з них (82,2%) існує пряме встановлення ознак спеціального суб'єкта. Відповідний аналіз норм нового Кримінального кодексу України (2001) показав, що сучасне кримінальне законодавство містить близько 60% норм, які вказують на спеціальний суб'єкт злочину. При цьому з 718 складів злочинів у КК 2001 р. у 414 кваліфікованих складах е непрямі вказівки на спеціальний суб'єкт (5.7,6%). Відповідно, у 314 складах, що складає 43,7%, є пряма вказівка на ознаки спеціального суб'єкта. Кримінальна відповідальність зверхспеціалізована.[5]

Зазначена тенденція є типовою для кримінально-правової політики в родині слов'янського права. Так, у КК Російської Федерації міститься 47% спеціальних суб'єктів в основних складах, у КК Білорусії - 42,3%, у побудованому на підставі Модельного Кримінального кодексу КК Узбекистану - 53,6%, тоді як у КК Польщі - 28,4%, КК ФРН - 28 %, КК Іспанії - 26,7 %. Подібна тенденція виявлена і при аналізові розподілу кількості спеціальних суб'єктів у кваліфікованих складах злочинів.

Разом з тим, безумовно позитивним кроком стало законодавче закріплення поняття спеціального суб'єкта злочину в КК України 2001 p., що дозволило перевести доктринальні погляди у практичну площину застосування положень про спеціальний суб'єкт злочину.

Розділ ІІ. Види спеціальних суб'єктів

2.1 Класифікація спеціальних суб'єктів

Спеціальні ознаки суб'єктів злочину мають різний правовий зміст, що виражається в правовому статусі (покладання правових обов'язків щодо забезпечення обороноздатності країни, здійснення правосуддя), професійної діяльності, що виконується, фізичних властивостях особи і наявності родинних відносин особливостях здійснення злочинних дій.

У цьому зв'язку за способом закріплення в статтях Особливої частини КК спеціальних суб'єктів злочину можна розділити на:

- фактичні

- нормативні.

До фактичних спеціальних суб'єктів відносяться особи, спеціальні характеристики яких закріплені в кримінальному законі за допомогою опису ознак об'єктивної сторони злочину, які дозволяють зробити висновок про обмеження криміналізації діяння кола суб'єктів, що володіють спеціальними властивостями.

До нормативних спеціальних суб'єктів відносяться особи, вимоги до статусу й інші характеристики яких чітко викладені в диспозиції відповідної кримінально-правової норми.[5]

З практичної точки зору більш прийнятною вважається класифікація спеціальних суб'єктів злочинів за властивостями, що їх характеризують. У цьому зв'язку в роботі аналізуються типологічні і видові угруповання спеціальних суб'єктів злочину, робиться висновок про те, що підрозділ спеціальних суб'єктів злочину за ознаками юридичного закріплення стану особи в державному і громадському житті; професійної діяльності суб'єкта; біологічної природи людини; специфіки вчинених злочинних дій може бути цілком використане у практиці правозастосовчої діяльності.

Особливості кваліфікації злочинів зі спеціальним суб'єктом звичайно охоплюють ряд проблемних питань значення ознак спеціального суб'єкта для кваліфікації злочину; спеціальних правил кваліфікації злочинів зі спеціальним суб'єктом; кваліфікації злочинів за співучастю в злочинах зі спеціальним суб'єктом.[16]

Дослідження специфіки ознак спеціального суб'єкта злочину, закріплених у кримінальному законі, припускає: виділення ключових, інтегруючих особливостей видових і нормативних ознак спеціального суб'єкта; визначення характеристик розподілу ознак спеціальних суб'єктів у складах із бланкетними диспозиціями; конкретизацію спеціальних ознак стосовно конкретного випадку.

2.2 Суб'єкти злочинів в сфері службової, військової діяльності та інші спеціальні суб'єкти

Ті, хто слідкують за дотриманням законів, не мають порушувати їх самі.

Особи, які наділені владними повноваженнями, постійно мають можливість зловживати наданою владою. Лише закон та моральні якості цих осіб стоять цьому на заваді. Але статистика свідчить, що кількість посадових злочинів постійно збільшується.

Зазначимо, що Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. № 2341-III використовує термін “службова особа”, яке за своїм змістом є тотожним поняттю “посадова особа”, що застосовувалося у Кримінальному кодексі Української РСР від 28 грудня 1960 р. № 1960 р. № 8249/1999.

Визначення “службового злочину” тісно пов'язане з терміном “службова особа”. Слід зауважити, що останній широко застосовується як у вітчизненому, так і в зарубіжному законодавстві, проте в дещо різних значеннях.

Так, у ст. 364 КК України закріплено, що службовими є особи, які постійно або тимчасово здійснюють функції представників влади, а також посідають постійно або тимчасово на підприємствах, в установах або організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки на основі спеціальних повноважень. [9]

Необхідно відзначити, що службовими особами можуть визнаватися й такі особи, котрі посідають відповідні посади чи виконують відповідні функції в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на державних підприємствах, в установах і організаціях, підприємствах приватної чи колективної форм власності тощо.[7]

Суб'єктом злочинів, які вчиняються у сфері службової діяльності, може бути тільки службова особа, тобто спеціальний суб'єкт. Відповідно до п.1 примітки до ст. 364 службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням. Таким чином, до кола службових закон відносить осіб, які: 1) здійснюють функції представників влади або обіймають посади, пов'язані з виконанням 2) організаційно-розпорядчих чи 3) адміністративно-господарських обов'язків. [19]

Суб'єктом злочину, передбаченого ст. 357 КК України, може бути як приватна, так в деяких випадках і службова особа (у випадку заволодіння офіційними документами шляхом зловживання службовим становищем). [3]

Суперечності, що є в теоретичному осмислені, породжені саме визначенням суб'єкта злочину.

Так, у науково-практичному коментарі КК України під редакцією С.С. Яценка зазначається, що суб'єктом даного злочину є приватна особа, яка досягла 16-річного віку.

У науково-практичному коментарі КК України під редакцією М.І.Мельника, М.І. Хавронюка наголошується, що суб'єкт злочину загальний. Натомість суб'єктом заволодіння документами, штампами, печатками шляхом зловживання службовим становищем може бути лише службова особа.

У підручнику з кримінального права, допущеного Міністерством освіти і науки України, визначено, що суб'єктом цього злочину може бути будь-яка особа при досягненні 16-річного віку. Вчинення подібних дій службовою особою з використанням свого службового становища тягне відповідальність за службове зловживання за ст. 364 КК.

На практиці зазвичай виникає багато суперечностей щодо того, чи можна вважати ту чи іншу особу службовою. Зокрема, виникає необхідність з'ясувати питання чи наділена дана особа організаційно-розпорядчими чи адміністративно-господарськими обов'язками. Цієї проблеми не виникає, коли службова особа виконує свої функції на підставі посадової інструкції, де зазначено, які саме обов'язки на неї покладені. [6]

Під спеціальним суб'єктом військових злочинів слід розуміти громадян України, призваних на військову службу до Збройних Сил України та інших військових формувань на основі Закону "Про загальний військовий обов'язок і військову службу", які проходять її відповідно до Положення про проходження військової служби і військових статутів, а також громадян України, що перебувають у запасі, під час проходження ними військових зборів. Вважаємо, що подібні уточнення необхідно і внести до ч. 2 ст. 401 нового КК.[10]

Поряд із викладеним необхідно враховувати, що у воєнний час і в бойовій обстановці відповідно до Женевської конвенції про поводження з військовополоненими 1949 р., кримінальну відповідальність за військові злочини згідно з законодавством України будуть також нести військовополонені ворожої армії.[11]

Оскільки для військового злочину передбачено спеціальний суб'єкт-- військовослужбовець, то поряд із загальними для суб'єкта злочину психічними і фізіологічними ознаками він повинен відповідати і ряду особливих вимог, які пред'являє закон до військових, як-от: стан здоров'я, вік призову на військову службу і релігійні переконання. У зв'язку з цим у судовій практиці виникають проблеми при вирішенні питання про кримінальну відповідальність осіб, незаконно призваних на військову службу, тому що в даний час вони чітко не врегульовані ні військовим законодавством, ні судовою практикою.

На підставі проведеного дослідження я пропоную осіб, явно незаконно призваних на військову службу з вини посадових осіб призовної комісії, не визнавати суб'єктами військових злочинів і, якщо в їхньому діянні є, крім військового, ознаки загально - кримінального злочину, за вчинення останнього вирішувати питання про притягнення до кримінальної відповідальності.

Якщо ж особу призвано на військову службу відповідно до вимог закону і на момент призову вона не мала підстав для звільнення від неї, проте під час служби такі підстави з'явилися, то варто думати, що вона, правомірно ставши суб'єктом військових правовідносин, не може в односторонньому порядку їх припинити. Для припинення військових правовідносин у таких випадках необхідний акт органів військового управління про звільнення в запас Наявність підстав для звільнення військовослужбовця, особливо за станом здоров'я, психічними аномаліями, іншим хворобливим станом або фізичними вадами, що зумовили непридатність особи до військової служби, повинні враховуватися як при вирішенні питання про її відповідальність за вчинене діяння, так і при індивідуалізації цієї відповідальності. Крім того, не можливо визнавати суб'єктами військового злочину військовослужбовців за порушення незаконно покладених на них обов'язків з військової служби.

Розділ ІІІ. Недоліки у законодавстві щодо застосування спеціального суб'єкта та перспективи їх усунення

Відповідно до ст. 19 Конституції України посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами нашої держави. Від реалізації цього положення значною мірою залежить правильна діяльність державного апарату, функціонування підприємств, установ і організацій усіх форм власності, своєчасне і справедливе вирішення соціальних проблем, забезпечення реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина, законних інтересів юридичних осіб. [1]

КК 2001 р. вживає термін “службова особа”, яке за своїм змістом є ідентичним поняттю “посадова особа”, що вживалось у КК 1960 р. Назва розділу XVII Особливої частини КК 2001 р. видається більш вдалою за ту, яку мала відповідна глава КК 1960 р. (глава VII Особливої частини КК “Посадові злочини”), оскільки, по-перше, суб'єктами окремих злочинів, передбачених у цьому розділі (давання хабара), можуть бути і не службові особи, і, по-друге, низка злочинів, які можуть бути вчинені лише службовими особами, знаходяться за межами розділу XVII. [2]

Зокрема, завідувач кафедри кримінального права і кримінології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, кандидат юридичних наук, доцент П. Андрушко наголошує на тому, що суб'єкт злочину, передбаченого частинами 1, 2 ст. 176 КК України, є загальним, а ч. 3 ст. 176 КК України - спеціальним. Це, на його думку, обумовлюється тим, що у частинах 1, 2 ст. 176 КК України закон про кримінальну відповідальність не вимагає яких-небудь ознак спеціального суб'єкта для настання кримінальної відповідальності за вчинене, а у ч. 3 ст. 176 КК України такою спеціальною ознакою є те, що суб'єкт даного злочину має бути службовою особою, яка використовує службові повноваження щодо підлеглої особи.

Щодо питання кваліфікації військових злочинів, то в диспозиції статті 401 КК України необхідно було б указати не тільки видові ознаки спеціальних суб'єктів, але і визначити коло осіб, які не володіють цими ознаками. Таке доповнення дозволить чітко визначити коло осіб, які можуть виступати суб'єктами військових злочинів; відмежувати коло осіб, які виконують різні обов'язки, зовні схожі з визначеними видами військової служби, але не підпадають під дію статей про військові злочини.

Уявляється доцільним також з урахуванням неоднозначності кваліфікації дій представників юридичних осіб, у злочинах у сфері економіки нормативне закріпити положення про те, що кримінальну відповідальність за злочинне діяння в справі юридичної особи повинна нести фізична особа, яка вчинила зазначене діяння як представник даної юридичної особи, або яка діяла за дорученням юридичної особи, або службова особа, пов'язана з цією юридичною особою трудовими відносинами. Зазначене положення диктується потребами практики. Так, експертне опитування 100 працівників органів досудового слідства показало, що дві третини з них вважають, що Особливу частину КК України варто доповнити видовими нормами, в яких визначалися б ознаки спеціальних суб'єктів злочинів. Дев'яносто три експерти висловилися за подальше розширення ознак спеціального суб'єкта шляхом їхнього детального закріплення в нормах Особливої частини Кримінального кодексу України.[17]

Аналізуючи спеціальні правила кваліфікації, ми зіштовхуємося із ситуаціями, коли відсутність спеціальних властивостей і якостей суб'єкта могли служити підставою для притягнення особи до відповідальності як універсального суб'єкта; фікції виконавця, при якій об'єктивну сторону виконує особа, що діяла на прохання, за вказівкою, сама не володіючи ознаками спеціального суб'єкта (при цьому спеціальний суб'єкт повинен визнаватися виконавцем, а особа, яка фактично виконала об'єктивну сторону злочину - посібником); конкуренції між спеціальним і спеціально-конкретним суб'єктом; особливостей кваліфікації діянь, зроблених спеціальними суб'єктами в кваліфікованих і привілейованих складах злочинів.[20]

Дослідження використання законодавцем спеціальних ознак суб'єктів злочинів як кваліфікуючих ознак складів злочинів, а однаково, для встановлення привілейованих складів, дає можливість з одного боку диференціювати кримінальну відповідальність, а з іншого - з метою неможливості притягнення до відповідальності осіб, що такими спеціальними ознаками не володіють чітко й однозначно визначити коло потенційних суб'єктів конкретних злочинів.

При розгляді меж відповідальності співучасників у злочинах зі спеціальним суб'єктом я виділяю три види подібних ситуацій. Перший стосується випадків, коли у скоєні злочину, поряд зі спеціальним суб'єктом, що виконує об'єктивну сторону, беруть участь особи, чиї дії підпадають під ознаки чч. 3 - 5 ст. 27 КК (тобто організатора, підбурювача або посібника). Їхнє протиправне поводження кваліфікується відповідно до правил, передбачених у чч. 2 - 5 ст. 29 КК України. Другий вид - коли об'єктивну сторону діяння виконує особа, спеціально залучена спеціальним суб'єктом для цих цілей. Подібний варіант не завжди представляється можливим розглядати як посереднє виконання, оскільки особа, яка не є спеціальним суб'єктом, має всі ознаки загального суб'єкта (вік, осудність) і може обирати той чи інший варіант поводження. При цьому кваліфікація діяння буде залежати від правосуб'єктності особи, яка виконує об'єктивну сторону, а також від особливостей кримінальне правової характеристики діяння, яке нею вчинене. Третій вид - коли в безпосередньому виконанні об'єктивної сторони злочину зі спеціальним суб'єктом бере участь кілька осіб. Сьогодні у випадку, коли особа, яка не володіє ознаками спеціального суб'єкта, здійснює дії, що належать до об'єктивної сторони злочину, то ці дії підлягають кваліфікації як пособництво в здійсненні злочину, оскільки дії особи мали характер надання сприяння в протиправних вчинках спеціального суб'єкта. Разом з тим я відстоюю позицію необхідності нормативного закріплення інституту співвиконавства, визначаючи співвиконавця як особу, яка вчинила злочин разом з виконавцем, але не володіє його спеціальними ознаками, що більш точно дозволило б вирішити дану проблему. При цьому ознаки спеціального суб'єкта не повинні поширюватися на інших співучасників, якщо вони стосуються особистісних властивостей спеціального суб'єкта.[21]

Також, хочеться зазначити, що підстави притягнення до кримінальної відповідальності спеціальних суб'єктів за діяння, які не передбачають спеціальної відповідальності спеціальних суб'єктів. З огляду на те, що загальні ознаки суб'єкта злочину властиві спеціальним суб'єктам в обов'язковому порядку, при кваліфікації подібних діянь діє правило пріоритетності норм, у яких зазначений спеціальний суб'єкт. Відповідно, спеціальні ознаки суб'єкта, які закріплені в окремих статтях Кримінального кодексу України за допомогою вказівки їх ролі в співучасті, є додатковими до загальних ознак і тому характеризують винного у вчиненні діяння як спеціального суб'єкту злочину. При обов'язковій (необхідній) співучасті законодавче закріплені ознаки суб'єкта е обов'язковою умовою притягнення особи до кримінальної відповідальності і не вимагають відсилання до ст. 27 КК України, оскільки їхні дії в рамках конструкції статті розглядаються як співвиконавство.

Висновок

Необхідність розгляду проблеми залежності між відносинами, які існують у суспільстві, кримінально-правовими нормами та їхніми учасниками обумовлені механізмом дії кримінально-правових норм, що включають характеристики особистості правопорушника, відношення якого до правової норми визначається його соціальними властивостями й іншими значимими факторами. Зазначена обставина визначає розширення кола суб'єктів кримінально-правових відносин. Ця тенденція пов'язана і з особливостями реалізації принципу соціальної справедливості в його порівняльній і розподільній формах, а також сутністю і значенням характеристик кримінальної відповідальності в пануючій правовій доктрині.

Криміналізуючи діяння, диференціюючи й індивідуалізуючи кримінальну відповідальність, законодавець керується не стільки принципом економії кримінальної репресії, скільки сукупністю факторів ідеологічного, політичного, системно-правового, соціально-психологічного, духовного характеру і опосередкованої станом і закономірностями функціонування девіантної активності громадян на конкретно-історичному етапі розвитку конкретного суспільства, що належить до конкретної правової родини.

Зазначена обставина і виявляється в тенденціях розвитку відповідальності спеціальних суб'єктів у кримінальному праві України. Криміналізація суспільних відносин у слов'янській правовій родині проводиться в основному по ознаках соціальних властивостей і характеристик носіїв “кримінальності”. Багато в чому це пов'язано з роллю і значимістю особистісних цінностей, статусу особи в процесі кримінально-правового регулювання, багато в чому - з особливостями розвитку слов'янської правової родини, культурно-історичною специфікою правових цінностей у слов'янських громадах, патологією права в колективістських суспільних відносинах. При цьому орієнтація законодавця на виділення “лідерів” кримінальних відносин виправдовувала раніше і виправдовує тепер процес криміналізації злочинів зі спеціальним суб'єктом.

На мою думку, є доцільним, щоб властивості діяння і реакція суспільства на них були основними передумовами криміналізації, тоді як властивості особи - додатковими підставами криміналізації.

Отже, у сучасному кримінальному праві України суб'єктні елементи кримінально-правових відносин надмірно впливають на диференціацію змісту кримінальної відповідальності безпосередньо (за наявності ознак, які належать до властивостей спеціальних суб'єктів основних та кваліфікованих складів чи ознак суб'єктів злочинів, об'єднаних правовою можливістю впливати на кваліфікацію діяння і кримінальну відповідальність) або опосередковано -- здобуваючи значення факультативних ознак, що відносяться, як правило, до особи суб'єкта злочину.

Поняття суб'єкта злочину містить сукупність ознак, на підставі яких фізична осудна особа, що вчинила суспільно-небезпечне діяння, підлягає кримінальній відповідальності. Необхідність формування кримінально-правового тезауруса в цій області припускає вирішення питань щодо правил відповідальності військовослужбовців, представників юридичних осіб, вікової (спеціальної) осудності неповнолітніх як підстав конкретизації кримінальної відповідальності окремих видів спеціальних суб'єктів злочину.

Розглядаючи склад злочину як ансамбль складових елементів, у своїй єдності утворюючих інтегроване, нерозривне ціле, відзначимо також, що виділення певних спеціальних ознак суб'єктів злочинів здійснюється на підставі взаємодії суб'єкту злочину з іншими елементами його складу. Так, спеціальний суб'єкт злочину, будучи елементом функціонування соціального інституту, своєю діяльністю зсередини руйнує систему забезпечення безпечного існування особи, суспільства, держави тоді, коли суб'єкт замість виконання визначених його соціальною роллю (станом) корисних функцій шляхом дії чи бездіяльності, пов'язаного з його статусними характеристиками, заподіює шкоди позначеним об'єктам кримінально-правової охорони.

Класифікація злочинів зі спеціальним суб'єктом повинна відображувати як закономірності криміналізації діянь зі спеціальним суб'єктом; диференціації кримінальної відповідальності злочинів зі спеціальним суб'єктом (що дозволяє розподілити злочини зі спеціальним суб'єктом за видовими ознаками), так і логіку і спосіб закріплення ознак спеціального суб'єкта в законодавстві, що відображує розподіл спеціальних суб'єктів у залежності від способу закріплення ознак спеціального суб'єкта в правовій нормі.

При кваліфікації злочинів зі спеціальним суб'єктом практика виходить з послідовної необхідності закріплення специфічних ознак спеціальних суб'єктів злочинів, криміналізація діянь яких відбувається за допомогою постановки під охорону конкретної групи правових благ і цінностей, безпосередньо в кримінальному законі. Спеціальні правила кваліфікації злочинів зі спеціальним суб'єктом встановлюються у випадках, коли криміналізація діяння спеціального суб'єкта виходила з необхідності диференціації кримінальної відповідальності, виділення кваліфікованих складів злочинного посягання. При цьому відсутність спеціальних властивостей і якостей суб'єкта могла служити підставою для притягнення особи до відповідальності як універсального суб'єкта.

Здійснений аналіз показав що визначена "розмитість" кримінально-правової термінології при конструюванні існуючого визначення спеціального суб'єкта може спричинити неправильну кваліфікацію значної кількості злочинів. Викладене дозволяє зробити висновок про те, що спеціальним суб'єктом злочину повинна визнаватися особа, яка володіє поряд із загальними ознаками суб'єкту, додатковими, передбаченими Особливою частиною Кримінального кодексу.

Список використаних джерел

1. Конституція України ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, N 30, ст. 141 )

2. Кримінальний кодекс України Затверджений Законом від 28 грудня 1960 р.

3. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. № 2341-III (далі - КК України)

4. Кримінально-процесуальний кодекс України (Затверджений Законом від 28.12.60 ВВР, 1961, №2 ст.15)

5. Загальне поняття спеціального суб'єкта та його класифікація //Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць ОНЮА. - Одеса, 2000. - Вип. 8. - С. 185-188.

6 Юридичний Журнал 1/2004 Доник О. «Злочини у сфері службової діяльності. Сукупність злочинів» Вю

7 Закон України “Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб від 4 березня 1998 р.

8 Закон України “Про війська Цивільної оборони України” від 24 березня 1999 р. (ст. ст. 1,12,14).

9 Специальный субъект преступления и “необходимое" соучастие //Матеріали міжвузівської науково-практичної конференції - Донецк, 2001. - С. 388 -394.

10 Бугаєв В.О. Кримінально-правові особливості ознак військового злочину //Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. -- 1999.--№4.-- С.84--87.

11 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими 1949 р

12 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 травня 2001 року / За ред. М.І.Мельника, М.І.Хавронюка. - К.: Каннон, А.С.К., 2001. - С. 904.

13 Науково-практичний коментар до Кримінального Кодексу України. Під загальною редакцією Потебенька М.О., Гончаренка В.Г. - К., - “ФОРУМ”, 2001., у 2-х ч. - Особлива частина. - С. 724.

14 Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів юридичних вузів і факультетів. - К.: А.С.К., 2001.

15 Байда А.О. Питання кримінальної відповідальності медичних і фармацевтичних працівників // Матеріали V Всеукраїнської науково-практичної конференції «Клінічна фармація в Україні», 18-19 листопада 2004 р., м. Харків /М-во охорони здоров'я України, Нац. фармац. ун-т. - X.: Золоті сторінки, 2005.- 136 с. - С. 130.

16 Кримінальне право. Особлива части-на: Підручник / Александров Ю. В., Антипов В.І., Володько М.В. та ін. К., 1999. c. 75.

17 Постанова Пленуму Верховного суду України № 2 від 7.02.2003 р. "Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи" / ВВСУ. 2003. № 1 (35).

18 Варащук В.М. Новий кримінальний кодекс України та адміністративне законодавство // Матер. міжнар. наук.-практ. конф. - Х., 2002. - С. 263.

19 Письменний Д.П. Підстави звільнення від кримінальної відповідальності та проблеми їх процесуального застосування // Матер. міжнар. наук.-практ. конф. - Х., 2002. - С. 242.

20 Шевченко Д. «Чи можуть юридичні особи бути злочинцями?» Правовий тиждень №34 (107) 19 серпня 2008 р.

21 Васильцева О.О. Суб'єкти кримінальних банкрутств // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. - 2002. - № 2. 11. Ляпунова Н.М. Кримінальна відповідальність за приховування банкрутства і фіктивне банкрутство. Автореф. на здобуття наук. ступ. канд. юр. наук. Харків 2001.