Смертна кара в історії людства та сучасному праві

Реферат на тему:

Смертна кара в історії людства та сучасному праві

Зміст

Вступ

Глава І. Екскурс в історію застосування смертної кари

Глава ІІ. Міжнародне і національне законодавство про невід'ємне право людини на життя та смертна кара

Глава ІІІ. Політико-правові та моральні аспекти застосування смертної кари

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Проблема доцільності використання смертної кари як найвищої міри покарання є складним, суперечливим та не до кінця вивченим питанням. Тому у своїй роботі я хочу навести приклади із історії та законодавств різних країн сучасності, в яких використовується чи не використовується смертна кара, дати більш детальну характеристику доцільності саме такого виду покарання і показати ставлення до нього громадськості у різні епохи розвитку державності.

Сама робота містить три частини. Перша частина - екскурс в історію застосування смертної кари. Тут мова буде йти про обставини при яких застосовувалася смертна кара у різних народів у різні часи. Я наведу приклади звичаїв давніх єгиптян, вавілонян, індійців, римлян, скіфів, грецьких міст-держав, Київської Русі, Запорозької Січи та законодавств Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської імперії, УНР, СРСР, та Російської Федерації.

Друга частина роботи містить аналіз міжнародного і національного законодавств з приводу права на життя і застосування смертної кари. Крім того, я викладу свої роздуми щодо самогубства і евтаназії.

Третя глава - політико-правові та моральні аспекти застосування смертної кари. У цій частині я викладу факти застосування смертної кари у США, приведу порівняльну характеристику використання покарання в Україні та Росії у період з 1991-1996рр., наведу характеристику застосування смертної кари у багатьох країнах світу, ставлення до неї суспільства, спробую узагальнити аргументи прихильників і противників смертної кари.

Звичайно, працюючи над своєю роботою, я використовував велику кількість джерел, таких як конституції і законодавчі акти України, Росії, США та інших країн, міжнародні конвенції, доступні статистичні дані на сайтах правоохоронних органів в України, історичні джерела та правові пам'ятки, роботи українських та іноземних істориків, публікації в періодичній пресі.

У роботі хочу не тільки дослідити історію смертної кари, але й проаналізувати співвідношення права на життя людини і можливості застосування смертної кари. Це складне питання, яке виникає на певному етапі розвитку кожної країни, у тому числі й України.

Глава І. Екскурс в історію застосування смертної кари

Останнім часом ведеться дуже цікава дискусія навколо проблеми доцільності смертної кари. Чи є вона фактором, що стримує злочинність? Чи порушує вона права людини? Чи приймати її у сучасний період розвитку або ж відмовитися від неї? Чи може держава довести необхідність такого покарання заради підтримання та охорони правопорядку? На ці питання по-різному відповідають вчені, юристи-практики, політичні діячі, письменники, громадяни. Та на всі ці та багато інших питань можна відповісти лише у тому випадку, якщо дати пояснення по наступній темі: у чому полягають завдання та цілі смертної кари саме як виду покарання? Саме у цьому питанні знаходиться доцільність або недоцільність такого покарання, а відповідь на це питання визначить громадську думку по відношенню до смертної кари.

Влаштуємо короткий екскурс у історію та прослідкуємо роль, значення та доцільність смертної кари у законах давнини.

Кримінальне право Давнього Єгипту включало в себе такі види злочинів:

1. Національні - зрада, зговір, повстання, розголошення державної таємниці;

2. Релігійні - вбивство священних тварин, чародійство;

3. Проти особи - вбивство, невиконання своїх обов'язків медиками у випадку смерті хворого;

4. Проти майна - крадіжка;

5. Проти честі та гідності - ґвалтування.

Основною ціллю покарання було залякування. Використовувалися різні тілесні покарання, дуже поширеною була смертна кара. Крім того, існували такі покарання як віддання в рабство, тюремне покарання, грошові штрафи.

Раби ("вардум") були нижчою верствою суспільства у Вавилоні, що і не дивно. Крім військовополонених, значну частку цього класу становили люди, які через злочини або через великі борги стали безправними. На рабів дивилися як на річ, яка повністю належить своєму хазяїну. Право сім'ї на володіння рабом передавалося від покоління до покоління. Рабів закладали, продавали. Раб не мав права брати щось із майна свого господаря без його (господаря) дозволу, навіть якщо і користувався довірою свого хазяїна. Купівля-продаж, зроблена рабом, каралася смертною карою як для самого раба, так і для особи, яка приймала в цьому участь. Також смертною карою каралась допомога втечі рабу та його укриття. Навпаки, людина, яка повернула раба хазяїну, отримувала нагороду. До майнових злочинів також належить крадіжка худоби та рабів. У Законах Хаммурапі пограбування відрізнялося від крадіжки. Усі майнові злочини каралися дуже жорстко - це була смертна кара (спалення, утоплення, посаження на кіл) або фізичне покарання (відрубання руки, пальців, язика) або великий грошовий штраф чи вигнання.

Закони Ману в Індії мають таке визначення положенню жінки: у дитинстві їй належало бути власністю батька, у молодості - чоловіка, бо «жінка не була і ніколи не буде здатна до самостійності». Закони Ману наказують жінці поважати свого чоловіка, як бога. Незважаючи на те, що ці закони проголошують «взаємну вірність до смерті» як вищу дхарму між чоловіком та дружиною, чоловік міг мати багато жінок, міг розлучитися з дружиною. Жінка ж не могла покинути сім'ю, навіть якщо чоловік її продав або покинув, вона продовжувала рахуватися за його жінку. За зраду дружина каралася страшними способами, нерідко смертною карою.

В епоху становлення та розквіту Римської імперії зароджується поняття про необмежену квиритську власність (donunroin ex jure Quintium), яка, як вчили пізніші юристи, може бути тільки у римлян і яка охороняється ранніми римськими законами. Порушення власності жорстоко карається. Той, хто труїв або жав в нічний час чуже поле, оброблене плугом, прирікався в жертву підземним богам і вдавався до смерті. Смертна кара загрожувала паліям і тим, хто здійснював крадіжку в нічний час. За крадіжку, вчинену вдень, за самовільну порубку і інші злочини подібного роду накладався великий штраф.

На українських землях також давні традиції застосування смертної кари. Так найбільш небезпечними злочинами у скіфів вважалися злочини проти царя (замах на життя правителя шляхом чаклунства, непокора царському наказу). Злочином була також неправдива клятва богом царського вогнища. Усі названі злочини каралися смертю. Порушення звичаїв і відступ від віри в богів також тягли за собою смертну кару винного. Довгий час у скіфів зберігалася кровна помста. Щодо злочинів і покарань у античних містах-державах, то згідно з такою епіграфічною пам'яткою, як Херсонеська присяга, на першому місці у праві грецьких міст стояли злочини державного характеру. До них можна віднести змову, спроби ліквідації демократичного ладу, розголошення державної таємниці. Суворому покаранню підлягав кожний, хто зраджував ворогам місто або його володіння, замишляв щось проти Херсонеса або його громадян. Захищалася, зрозуміло, і приватна власність. Застосовувалися такі покарання: смертна кара, штрафи, конфіскація майна.

У фінансуванні своєї діяльності князі Київської Русі насамперед залежали від данини. Згодом розвинулася складніша система оподаткування, що включала кожне господарство (яке називалося "дим" або "соха"). До інших джерел княжих доходів належали мито на торгівлю, плата за судочинство і штрафи. Останні складали важливе джерело прибутків, оскільки київські закони щодо покарання за злочин віддавали перевагу грошовим виплатам перед смертною карою. Праобразом смертної кари, як і інших видів кримінального покарання в додержавному суспільстві, була кровна помста. Вважається, що вірніше казати, що кровна помста являє собою біосоціальне явище. Кровна помста існувала і на теренах Київської Русі, про що свідчать давньоруські літописи, але згідно з «Руською правдою», коло родичів, які мали право кровної помсти, було дуже обмеженим. В цій пам'ятці руського права мало місце сполучення публічно-правового начала з приватно-правовим. Це відносилося й до кровної помсти. «Руська правда» не знала інституту смертної кари, який був вперше закріплений у 1396 році у Двінській установчій грамоті. У 5-ій статті цього документу дозволяється застосування смертної кари тільки в одному випадку - за крадіжку, зроблену у третій раз. На далі російське кримінальне законодавство йде по шляху візантійського законодавства у частині норм пов'язаних із смертною карою. Псковська судна грамота 1497 року значно розширює випадки застосування смертної кари у порівнянні з Двінською грамотою. Тут вже смертна кара можлива за крадіжку в церкві, конокрадство, державну зраду, підпали та крадіжку, зроблену у третій раз.

Треба зазначити, що на смертній карі до кінця 15 століття позначався слід звичаю кровної помсти. Ставши офіційним державним видом покарання, смертна кара несла в собі, перш за все, ціль відплати, помсти, та також невід'ємну частину цього - ціль залякування. Разом з тим напрошується думка, що з розвитком освіти та державності на Русі верховна влада почала піклуватися життям, власністю та правами громадян, а також власною безпекою. Тому смертна кара застосовувалася також у цілях безпеки усього суспільства та відносного спокою окремих громадян. Тенденція першої половини 15 століття до розширення публічного характеру кримінального покарання отримала своє завершення у «Судебнику» 1497 року, прийнятого при Великому князі Івані ІІІ. Цей «Судебник» розширив сферу використання смертної кари у порівнянні з Двінською та Псковською грамотами. Смертною карою каралися: розбій, вбивство, крадіжка (повторна), наклеп, убивство свого господаря, зрада, святотатство (викрадення церковного майна), крадіжка холопів, підпал, державні та релігійні злочини. «Судебник» 1550 року, прийнятий при Івані ІV, постановив смертну кару уже за велику кількість правопорушень. Наприклад, смертна кара призначалась: за першу крадіжку, якщо злодій спійманий на місці злочину або в процесі допиту зізнається у скоєному; за другу крадіжку, якщо злодій зізнається; за розбій або інше «лихе діло» і т.д. При цьому виділялося, що вище згадувані злочини смертна кара повинна назначатися невідворотно. «Судебник» передбачає два види процесу, по якому повинен буде судимим обвинувачений: розшуковий (інквізиційний) та змагальний. Якщо злодій буде визнаний «лихим», то слідство ведеться органами розшуку та правопорушника треба допитувати, тобто вести діло за правилами розшукового процесу. А якщо він буде визнаним «добрим», то діло ведеться за правилами змагального процесу, тобто в судовому засіданні.

Велику увагу визначенню злочинів і покарань приділяло і польсько-литовське законодавство. Так, польські статути Казиміра Великого середини ХІV ст. присвячували злочинам майже дві третини своїх статей. Видатне місце займали вони і у Литовському Судебнику 1468 р., а також усіх трьох статутах Великого князівства Литовського. У цих статутах для позначення покарання використовувалося декілька термінів: «кара», «страта» тощо. Мета покарання була різною: ізоляція злочинця, відшкодування потерпілому заподіюваної йому шкоди за рахунок злочинця, поповнення державної скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди. Проте головною метою при цьому було залякування, про що свідчать все більш зростаюча жорстокість і болючість покарання (особливо смертної кари), а також публічність його виконання. Як сказано у грамоті великого князя Литовського 1552 року, залякування у писаному праві необхідно для попередження злочинів, удержання свавільних людей від злочинної поведінки і збереження у доброму стані усієї держави. Найбільш тяжким покаранням була смертна кара, яка передбачалася за державні злочини, убивство, розбій, наїзд та ін. Право розрізняло просту смертну кару (відрубання голови, повішення) і кваліфіковану, тобто особливо нестерпну (спалювання, четвертування, посадження на кіл, закопування живим у землю тощо). Тілесні покарання були болісними (биття батогом, киями, різками) і калічницькими (відрубання руки, відрізання вуха, носа) Вживалися вони переважно до непривілейованих станів. Як покарання практикувалися також позбавлення волі (ув'язнення у башті), виставлення біля ганебного стовпа.

Серед кримінальних злочинів на Запорозькій Січі найбільш тяжким вважалися убивство козаком товариша, нанесення побоїв, крадіжка, неповага до начальства, насильство у Запоріжжі або християнських поселеннях (відібрання у товариша коня, худоби, майна), дезертирство, гайдамацтво (крадіжка коней, худоби, іншого майна у мирних жителів), приведення у Січ жінок (окрім матері, сестри, дочки), пияцтво під час військового походу. Покарання у запорозьких козаків залежали від характеру і тяжкості учиненого злочину. Як покарання практикувалися прив'язування винних ланцюгами до гармати на майдані (за неповагу до начальства), биття канчуками під шибеницею, калічення, розграбування майна. Найбільш суворим покаранням у козаків була смертна кара, яка носила здебільшого кваліфікований характер: закопування живим у землю, посадження на кіл, повішення на залізному гаку, забивання киями біля ганебного стовпа.

Смертна кара була широко представлена та ясно обґрунтована в «Уложении» 1649 года. Система покарань за своєю жорстокістю дуже підходила під епоху розвитку феодального суспільства в Росії. Смертна кара була основним видом кримінального покарання та встановлювалася за велику кількість злочинів. Санкціями, передбачаючими смертну кару, було переповнене «Уложение». Через це російські криміналісти, які займалися дослідженням смертної кари, не змогли зробити точний математичний розрахунок та встановити, у скількох випадках та за які злочини Уложение встановлювало смертну кару. Так, Кистяковський казав, що смертна кара передбачається у 54 випадках, а Сергієвський встановив 64 випадки. Справа, звичайно, не в точному підрахунку статтей, санкції яких передбачали смертну кару, а у виявленні характеру тих злочинів, за які вона могла б призначатися. Це, перш за все, релігійні та державні злочини. Треба відмітити, що не тільки вбивство або замах на вбивство царя каралося смертною карою, але й приготування до такого роду злочину, або навіть виявлення задуму на його втілення вело за собою смертну кару. Смертною карою також каралися бунт, зрада, підпал з ціллю зради, фальшивий наклеп про державні злочини, зговір проти царя та його оточення, виїзд в іншу країну з ціллю зради, підпал царських грамот, підробка грошей, недонесення про зраду і т.д. Таке широке коло державних злочинів, винні в яких позбавлялися життя, пояснювалося тим, що час темного періоду здавався зовсім недавнім, а збільшення селянських бунтів заставляло ввести систему мір залякування, які забезпечували безпеку. До релігійних злочинів, які каралися смертною карою належали, наприклад, богохульство та церковний бунт. Найбільш небезпечні правопорушенні проти особи та майна також каралися смертною карою. «Уложение» 1649 року передбачало п'ять видів виконання смертної кари. Але на практиці застосовувалися й інші способи виконання цієї міри покарання. Смертна кара поділялася на звичайну та кваліфіковану. До звичайної відносилися: відрізання голови, повішення та утоплення. До кваліфікованої - залиття горла металом, четвертування, колесування, посаження на кіл, спалювання на вогні. Треба зазначити, що Уложение, закріплюючи смертну кару, у цілому ряді випадків не вказувало її виду; це вказує на те, що в ті часи ще не придавали спеціального значення індивідуалізації провини та покарання. Законодавство Петра І частіше звертається до смертної кари, у порівнянні з Уложением 1649 року. Воєнні артикули Петра І та багато інших кримінально-правових актів того періоду нараховують використання смертної кари у 123 випадках. Ціль цієї кари була в залякуванні, а вся каральна система петровської епохи була в цілому «залякувальною». Велика кількість санкцій у законодавстві Петра І, що передбачали смертну кару, наводить на думку про надзвичайну жорстокість цих законів. Але, варто зазначити, що це не була безцільна жорстокість, а продумана політика, яка проводилася в інтересах охорони суспільного порядку. Треба зазначити, що спроби відмінити смертну кару не знайшли підтримки ні у дворянства, ні у представників державної системи. Навпаки, це викликало протидію ідеї про відміну смертної кари. У часи Катерини ІІ законодавство про смертну кару не зазнало ніяких змін. Катерина ІІ була проти смертної кари. Таким чином у другій половині XVIII століття у російському законодавстві помічається тенденція до скорочення смертної кари, а на практиці - до скорочення випадків її використання. У той же час з'являються перші виступи проти смертної кари в кримінальній політиці, що було наслідком необхідності відміни кріпосного права.

Але все ж таки смертна кара використовувалася значно менше, ніж це було передбачено законодавством, часто вона замінялася іншими покараннями, а за багато видів злочину зовсім не використовувалась. Це засвідчує, що саме в петровську епоху ідея залякування досягнула свого апогею. У 1744 році дочка Петра І Єлизавета у опублікованому 7 травня сенатському указі веліла покласти край екзекуціям над засудженими до смертної кари, замінивши цю міру іншими покараннями. Призупинення смертної кари спричинило те, що тюрми виявилися переповненими людьми, осудженими до цього покарання, а щоб злочинці не залишалися без покарання, було сказано їх зсилати, наказувати їх кнутом, рвати ніздрі та клеймити. У тому ж році була створена нова кодифікаційна комісія, в задачу якої входило зробити розробки нового уложення. У квітні 1755 року комісія направила у сенат «судну» та «кримінальну» частини проекту. У «кримінальній» частині була знову закріплена смертна кара, але згідно з указами сенату 1753 року вона могла бути замінена іншими покараннями. Таким чином на практиці смертна кара збереглася тільки за державні, воєнні та карантинні злочини. Та й сама Єлизавета не була послідовною у реалізації свого плану: з одної сторони вона вважала мудрим рішення залишити смертну кару для залякування, а з іншої - відчувала відразу і призупиняла їх.

У 1813 році було розроблено новий проект Кримінального уложення. Проект представляв сім родів покарань з розділенням їх на різні ступені: смертна кара, позбавлення усіх політичних і громадських прав (громадська смерть); позбавлення свободи і честі; грошові пені; церковне покарання. Але 1824 році проект Кримінального уложення не був схвалений Державною радою. Основна причина полягала у тому, що були серйозні зауваження щодо впровадження смертної кари у систему покарань. Також, треба відмітити, тогочасне суспільство було не зацікавлено у каятті та виправлення злочинця. Більш важливою задачею є убезпечити суспільство від повторення таких злочинів, що найефективніше досягається знищенням злочинця. Звід законів Російської імперії, який вийшов у 1832 році, але вступив в дію лише з 1 січня 1835 року, досить таки чітко визначив межі застосування смертної кари. Вона могла назначатися за найбільш важкі державні злочини та лише у тих випадках, коли справи про ці злочини передавалися на розгляд Верховного кримінального суду. Смертна кара також допускалася за карантинні злочини та воєнні злочини, які були скоєні під час воєнного походу. Але оскільки цей звід законів мав у собі багато недоробків, то невдовзі був створений особливий комітет під керівництвом Блудова, головна задача якого полягала у створенні нового кримінального уложення. Блудов юридично обґрунтовував правомірність існування смертної кари в Росії, кажучи, що законодавчим шляхом вона не була відмінена ні при Єлизаветі, ні при Катерині ІІ. Проект Уложення 1845 року пропонував утвердити смертну кару за найважливіші державні злочини, убивство батьків, вторичні тяжкі злочини (убивство, грабіж, розбій, підпал) та найважливіші карантинні злочини. Після коректировки Миколою І в уложенні смертна кара передбачалася лише за державні та карантинні злочини. Уложення 1885 року мало такі самі положення як і Уложення 1845 року. Ці, а також аналогічний документ 1903 року, зменшили використання смертної кари у порівнянні з раніше діючим кримінальним законодавством. Особливо хотілося б відмітити думку одного з російських юристів Чичерина, котрий належав до тих людей, які підтримували обмежене використання смертної кари. Він вважав, що справедливість, яка базується на принципі еквіваленту, - основного принципу покарання - "...влечет за собой требование смертной казни за убийство...Чем выше ценится человеческая жизнь, тем выше должно быть и наказание за ее отнятие..." Разом з тим Чичерин визнавав дуже серйозними доводи противників смертної кари у тій частині, де мова йшла про нереальність виправлення злочинця у разі її використання. Але ця думка дуже ослабляється тим, що смертна кара найсильніше діє на душу людини, заставляючи її розкаятися. Ще одна спроба відміни смертної кари була зроблена 19 червня 1906 року на засіданні першої Державної Думи при розгляданні проекту закону про відміну смертної кари. Однак після прийняття цього закону у Державній Думі він не був утверджений Державною Радою.

Останні два десятиліття ХІХ і на початку ХХ століть смертна кара в Росії застосовувалася на основі «Положения о мерах к охранению государственного порядка и общественного спокойствия» від 4 вересня 1881 року. Положення представляло вищим адміністративним чинам передавати на розгляд воєнних судів для засудження за законами воєнного часу про збройну непокору владі, навмисному підпалі, приведення у стан непридатності предметів воєнного спорядження та деяких інших предметів. Після лютневої революції 1917 року Тимчасовий уряд ухвалив ряд прогресивних демократичних актів у перші дні свого існування. 12 березня 1917 року була опублікована управительська постанова про повну відміну смертної кари. Але вже 12 липня 1917 року вона була поновлена на фронті за вбивство, розбій, зраду, побіг до ворога, здачу в полон, побіг з місця воєнних дій, тобто за ряд державних та воєнних злочинів у військовий час.

У кінці квітня 1918р. на засіданні Центральної Ради було обрано президента УНР. У той же день було ухвалено Конституцію УНР. Державним гербом України був тризуб. Місцевими органами самоврядування були губернські, повітові та сільські комітети. Конституція УНР гарантувала громадянам України різноманітні права і свободи: свободу слова, друку, совісті, свободу пересування, недоторканність житла. Громадяни користувались правом об'єднуватись в суспільно-політичні організації, проводити страйки, їм гарантувалась таємниця листування та інше. Конституція скасовувала смертну кару, тілесні покарання, а також такий вид покарання, як конфіскація майна.

Для початку розповіді про смертну кару в історії СРСР та нинішнього законодавства Російської Федерації треба відзначити, що марксизм-ленінізм в принципі негативно відноситься до смертної кари, обґрунтовуючи це тим, що нереально знайти такий принцип на якому можна було б збудувати справедливість цього виду покарання у сучасному суспільстві.

Буквально на другий день після завершення Жовтневої революції 1917 року Другий Всеросійський з'їзд Рад в прийнятому ним Декреті відмінив смертну кару в країні. До літа 1918 року каральні органи Радянської влади не використовували смертну кару по відношенню до своїх політичних противників. І лише 21 лютого 1918 року СНК РСФСР приймає декрет "Социалистическое отечество в опасности!", який проголосив перехід до надзвичайних заходів і допустив можливість розстрілу на місці за скоєння державних злочинів. По цьому декрету ВЧК давались права позасудного подавлення політичних противників, навіть їх розстріл на місці. За деякими свідченням, за першу половину 1918 року було розстріляно 22 людини, потім репресії стали ще більші, а з середини осені 1918 року їх число зменшувалось. У зв'язку з цими подіями постає питання, як зіставити репресії, які приймали масовий характер з принципом законності з тим, що, по суті діла, розстріли виконувалися «без суда и следствия», без точного встановлення ознак конкретного складу злочину, хоча офіційно смертна кара була відмінена. Все це пояснюється складною, екстремальною політичною ситуацією в країні. Насправді допустимо використання надзвичайних заходів, у тому числі й позасудних, в умовах воєнного часу, як це показує багатий досвід застосування смертної кари у багатьох країнах. 5 вересня 1918 року СНК РСФСР прийняв постанову "О красном терроре", у якій говорилось, що усі особи, які підтримували та допомагали організаціям білогвардійців, були причетні до бунтів, мають бути розстріляні. У цій постанові була обговорена необхідність опублікування усіх імен розстріляних та обґрунтування призначення їм саме такої міри покарання. У червні 1919 були розширені права ВЧК щодо застосування розстрілу. За органами ВЧК, згідно Декрету ВЦИК від 20 червня 1919 року, залишалось право «непосредственной расправы, вплоть до расстрела в местностях, объявленных на военном положении, за преступления, указанные в самом постановлении о введении военного положения, а именно: за государственную измену, шпионаж, укрывательство изменников и шпионов, принадлежность к контрреволюционным организациям и участие в заговоре, сокрытие боевого оружия, подделку денежных знаков, подлог документов, участие в поджогах и взрывах, умышленное повреждение железнодорожных путей, мостов и других сооружений, разбой и вооруженный грабеж, торговлю наркотиками». Серед цих діянь, які каралися смертною карою, з'явилися не тільки державні, а й злочини проти майна та особистості. Смертна кара у вигляді розстрілу вперше була законодавчо закріплена у Руководящих началах за кримінальним правом РСФСР 1919 року - першим законодавчим актом, де були регламентовані основні положення та інститути нового кримінального права. Незважаючи на масовий характер існуючих тоді репресій, виникли думки та пропозиції про відміну смертної кари. Ініціатором відміни такого покарання був Дзержинський, який увійшов у Політбюро ЦК РКП(б) з подібною пропозицією. Було вирішено зупинити усіма місцевими ЧК з 1 лютого 1920 року використання вищої міри покарання та передати усі справи, по яким підсудним могло загрожувати таке покарання, у Ревтрибунал. Ленін, який вважав смертну кару тимчасовою, винятковою мірою покарання, застосування якої залежало від внутрішньої ситуації в країні та міжнародного положення, вказував на те, що, хоча і смертна кара була відмінена, поновлення розстрілів цілком можливе. Подальший розвиток привів до того, що смертна кара все-таки була поновлена. Розстріли набули ще страшнішого характеру, наприклад, у 1920 році було розстріляно 6540 людей.

У процесі підготовки проекту КК (кримінального кодексу) РСФСР 1922 року Ленін наказав, що в ньому треба дати не юридичне, а політичне обґрунтування терору. Таким чином юридичний термін «смертна кара» заміняється на політичний - «терор». Хотілося б особливо відмітити цю сторону проблеми смертної кари у радянській кримінально-правовій політиці, де домінувала думка, що смертна кара повинна розглядатися у плані терору. Така оцінка є помилковою. Смертна кара може перекликатися з терором тільки в умовах надзвичайного положення в країні, коли терор є найефективнішим методом для боротьби з політичними противниками. Але в період нормального мирного розвитку держави, якщо воно вважає доцільним збереження смертної кари у своєму законодавстві, то це вже не політичні репресії або терор, а вид кримінальної санкції. Перекликання смертної кари та терору можливе та характерне для авторитарного режиму. Ця концепція виникла на основі помилкових положень сталінського періоду про посилення класової боротьби та розширення надзвичайних заходів у мирний час у період розвитку Радянської держави. Система покарань, передбачена КК РСФСР 1922 року, не включала смертної кари. Норма смертної кари була поміщена в окрему статтю. Звідси, законодавець відносився до смертної кари як до особливої екстраординарної міри кримінального покарання. Право використання смертної кари належало тільки воєнним трибуналам. Звичайні суди не мали такого права. Надалі стаття про смертну кару була доповнена: вона не могла призначатися особам до 18-ти років та жінкам, які знаходяться у стані вагітності. В цілому по КК 1922 року смертна кара, як альтернативне покарання, назначалась по 28 статтям злочинів. Ті ж самі положення були закріплені і в Основних началах кримінального законодавства СРСР та союзних республік у 1924. У КК РСФСР 1926 року ця міра покарання зазнала деяких змін у плані зменшення числа злочинів, за якими могла назначатися смертна кара.

У серпні 1932р. Радянським Союзом було прийнято закон, який передбачав смертну кару за розкрадання колгоспного майна. Навіть за крадіжку жмені зерна можна було поплатитися життям. Незабаром з'явився закон про “боротьбу зі спекуляцією”, який передбачав ув'язнення в концтаборах від 5 до 10 років для тих селян, які, рятуючись від голоду, намагалися обміняти домашні речі на харчові продукти в містах. Купити продукти вони не могли, бо з 1928 р. продовольство в містах розподілилося за картками. Селяни опинилися в безвихідному становищі.

Незважаючи на те, що Радянська держава завжди відносилася до смертної кари як до тимчасової і виняткової міри кримінального покарання, ця міра ні в 20-ті, ні в 30-ті роки не була відмінена. Більше того, Сталінська теорія посилення класової боротьби з наближенням до соціалізму несла за собою жорсткі репресії. Нормативні акти того періоду встановлювали винятковий порядок слідства та судового розгляду справ про диверсії та терористичні акти: слідство по цим справам мало вестися не більше як 10 днів; за один день до суду підсудному представляли звинувачення; касаційна скарга не приймалася; справи слухалися без участі сторін; рішення про вищу міру покарання приводилося в дію негайно.

Наступним великим етапом в історії смертної кари в СРСР є відміна смертної кари Указом Президіума Верховної Ради СРСР від 26 травня 1947 року. Цей Указ постановив, що за злочини, які за діючими законами караються смертною карою, у мирний час виконується ув'язнення в колонії-табори на 25 років. Однак разом з Указом діяла секретна директива, згідно з якою смертна кара могла використовуватися спеціальними судами МГБ у справах про контрреволюційні злочини. Таким чином усі постанови законодавчої влади були перекреслені тогочасною практикою. І лише 12 січня 1950 року смертна кара була знову закріплена Указом Президіума ВР СРСР "О применении смертной казни к изменникам Родины, шпионам, подрывникам-диверсантам", в 1954 році смертна кара була введена за навмисне вбивство. Основи кримінального законодавства СРСР та союзних республік 1958 не включали смертну кару в систему покарань, а виділили її в окрему статтю у якості виняткової та тимчасової міри покарання. Вони встановили список злочинів за які допускалося використання смертної кари: зрада Батьківщині, диверсія, шпіонаж, терористичний акт, бандитизм та навмисне вбивство. Основи допустили також використання смертної кари в умовах воєнного часу або бойової обстановки й за інші тяжкі злочини у випадках, які передбачені законодавством СРСР. 27 жовтня 1960 року на третій сесії ВС РСФСР п'ятого скликання був прийнятий КК РСФСР. Відносно смертної кари треба відмітити, що ця міра покарання не була включена у перелік покарань, вказаний у 21 статті КК РСФСР. Вона виділена в окремій статті, як виняткова міра покарання (23 ст.), де говориться, що смертна кара може виконуватися за найбільш важкі злочини по КК РСФСР. Не використовується така міра покарання щодо жінок, осіб, яким ще немає 18 до моменту скоєння злочину, та чоловіків старших за 65. У цій же статті закріплений ставший уже традиційним для російського кримінального законодавства вид кари - розстріл. У КК намічається своєрідна двоїстість по відношенню до смертної кари. Перш за все не зрозуміло, як законодавець відноситься до самої смертної кари. Формально вона є одним з видів покарання, але, так як не включена в перелік покарань, можна подумати, що, продовжуючи традиції радянської кримінально-правової доктрини, вона відноситься до терору. Це повністю недопустимо у сучасний період розвитку держави та суспільства. Далі, у статті про цілі покарання (20ст.) вказується серед решти цілей «виправлення та перевиховання особи». Якщо підходити до смертної кари з точки зору покарання, намічається протиріччя двох статтей, так як не уявляється реальним говорити про «виправлення та перевиховання» у разі використання смертної кари. Необхідно міняти визначення цілей покарання, де повинно бути написано, що не всіма видами покарань можна досягти ці поставлені цілі. При цьому, смертну кару треба вказати у перелік видів покарання у якості винятковою міри та прояснити, що її винятковість як раз і полягає у тому, що вона не може по своїй природі направлятися на «виправлення та перевиховання».

У заключенні аналізу сучасного діючого кримінального законодавства про смертну кару у Росії та проекту КК РФ хотілося б представити модель цього покарання. Перш за все, як уже згадувалось вище, положення про смертну кару не повинні суперечити основним формулюванням про цілі покарання, бо інакше використання смертної кари буде абсолютно неправомірним, показуючим усю «некомпетентність» кримінального законодавства. Треба також оговорити, що у силу свого правового визначення смертна кара є основним видом покаранням, що дозволяє включити її у перелік видів покарання без виділення в окрему статтю, але по своїй вона є винятковою мірою, що також треба обговорити, зробивши акцент на тому, у чому заключається її винятковість. Викорінив таким чином деякі неоднозначні положення, які суперечать одне одному, можна переходити до встановлення цієї санкції за окремі злочини. Скоріш за всього до таких протиправних діянь повинні відноситися тільки тяжкі злочини проти життя людини. Це неможна роздивлятися як елемент кровної помсти, так як смертна кара буде використовуватися державою, проти законів якої скоєно злочин. Також необхідно встановити спеціальний, більш ретельний порядок розслідування, судового процесу по справам смертної кари, який має призвести до мінімуму кількість судових помилок. Відносно самого способу смертної кари, необхідно відмітити, що смерть осудного не тільки повинна бути абсолютно безболісною та миттєвою, але й в процесі виповнення приговору виконавець не повинен по можливості вступати ні в фізичний, ні в психологічний контакт зі злочинцем, тобто ката треба як можна далі «віддалити» від його жертві. Досягти цього дуже важко, так як ті види кари, які дозволяють це зробити не є безболісними для осудного, наприклад, електричний стілець чи камера з удушним газом. Якщо залишити традиційний розстріл, то не досягається ціль віддалення виконавця. Гаррота - метод смертної кари, яким користуються в Іспанії. Осудного сажають у крісло, закріпляють його тіло, потім надівають спеціальний металічний нашийник, який різко здавлюється з допомогою електричного двигуна; смерть наступає миттєво від зміщення хребців.

Проти смертної кари виступали такі відомі люди, як Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Карл Маркс, Андрій Сахаров. Але інші великі, скажімо, Кант, Гегель, Маргарет Тетчер були за. Ленін взагалі був двома руками за (і відміняв смертну кару у 1920 р. лише на кілька місяців), а ось кровожерливий Сталін в цьому питанні інколи вагався (саме тому з 1947 по 1950 pp. в СРСР смертної кари не було).

Як бачимо, смертна кара дуже широко використовувалась у давні (і не дуже) часи майже по всьому світу, навіть за ті вчинки, які зараз у сучасному суспільстві вважаються цілком прийнятними.

У наш час є три теоретичні позиції щодо проблеми смертної кари. Одні вчені та практики виступають цілком проти використання такого виду покарання як смертна кара та за його негайну відміну, обґрунтовуючи це аморальністю та недоцільністю. Інші підтримують використання смертної кари, розглядаючи в ній не тільки правове обмеження, але й фізичне знищення злочинця, яке гарантує суспільству повну безпеку від дій цієї особи. Треті, в принципі, підтримуючи таку міру, виступають за її обмеження та поступову відміну смертної кари. Усі ці думки дуже грамотно викладені, тому і вибір правильного підходу до проблеми смертної кари є важким.

Глава ІІ. Міжнародне і національне законодавство про невід'ємне право людини на життя та смертна кара

До найбільш важливих міжнародних документів стосовно невід'ємного права людини на життя відносяться: Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Другий Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, націлений на відміну смертної кари, Європейська конвенція з прав людини та інші міжнародно-правові акти.

Так, наприклад, у статті 3 Загальної декларації прав людини закріплено таке твердження: «Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканість».

У частині ІІІ (ст. 6) Міжнародного пакту про громадянські та політичні права сказано:

1. Право на життя є невід'ємне право кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не можу бути свавільно позбавлений життя.

2. У країнах, де не відмінено смертну кару, смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі злочини відповідно до закону, який діяв під час вчинення злочину і який не суперечить постановам цього Пакту і Конвенції про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього. Це покарання може бути здійснене тільки на виконання остаточного вироку, винесеного компетентним судом.

3. Кожен, кого засуджено до смертної кари, має право просити про помилування чи про пом'якшення вироку. Амністія, помилування або заміна смертного вироку можуть допускатися в усіх випадках.

4. Смертний вирок не виноситься за злочини, вчинені особами, молодшими за вісімнадцять років, і не виконується щодо вагітних жінок.

У статті першій Другого Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, націленого на відміну смертної кари, говориться:

1. Жодна особа, що знаходиться під юрисдикцією держави-учасники цього Протоколу, не підлягає смертній карі.

2. Кожна країна-учасниця приймає усі необхідні заходи для відміни смертної кари у рамках своєї юрисдикції

Відповідно до Протоколу N6 Конвенції про захист прав та основних свобод людини щодо скасування смертної кари , держави-учасниці Ради Європи, які підписали протокол, підтверджують свої зобов'язання скасувати смертну кару. Жодна людина не може бути засуджена до такої кари або страчена.

Аналізуючи чинне законодавство України, що стосується права людини на життя, я особливо зацікавився декількома питаннями:

- по-перше, чи достатньо врегульовані всі проблеми і чи відповідають чинні нормативні акти нинішньому розумінню права людини на життя;

- по-друге, чи сповна використовуються вже встановлені норми і чи забезпечується належним чином реалізація кожною людиною її найпершого права.

То ж спробую відповісти на ці питання.

Приємно відзначати, що Україна, яка проголосила 24 серпня 1991 р. незалежність, визнала пріоритет прав людини, про що засвідчують Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., Декларація прав національностей України від 1 листопада 1991 р., звернення "До парламентів і народів світу" від 5 грудня 1991 р., а також прагнення нашої молодої держави, особливо після її вступу в 1995 р. до Ради Європи, привести своє законодавство з питань прав людини у відповідність з міжнародними нормами.

Всі, хто цікавиться проблемами прав людини, з нетерпінням чекали, як вони будуть відображені в новому Основному законі держави. Прийнята 28 червня 1996 р. Конституція України не обманула сподівання. Її ст.27 встановила:

"Кожна людина має невід'ємне право на життя.

Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини.

Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань".

Норми, що стосуються права людини на життя, які я розглядаю як деталізуючи це основне право, є також в інших статтях Конституції. Згідно з ними кожен має право, зокрема, на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст.48), на охорону здоров'я (ст.49), на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст.50) тощо.

Слід зауважити, що в чинному законодавстві України, значна частина якого творилась ще за радянських часів, питання охорони і захисту життя були врегульовані досить детально. Відповідні норми містяться не тільки в кримінальному, як може здаватись на перший погляд, а й в адміністративному, цивільному, трудовому, сімейному, природоохоронному та інших галузях права.

У Кримінальному кодексі України, в якому кодифіковані всі норми кримінального законодавства, є спеціальна глава, що встановлює кримінальну відповідальність за злочини проти життя та здоров'я особи (ст.ст.115 - 145). Ними встановлені суворі покарання за вбивство, в тому числі за умисне вбивство при обтяжливих обставинах або в стані сильного душевного хвилювання, при перевищенні меж необхідної оборони, вбивство з необережності, умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини, доведення до самогубства, а також за деякі інші злочини, об'єктами посягань яких є життя людини як найвище особисте і суспільне благо.

Адміністративним законодавством, до складу якого входять Кодекс України про адміністративні правопорушення, численні правила, положення, інструкції, інші правові акти, дається перелік діянь, які можуть бути вчинені проти життя людини, і встановлюються заходи адміністративної відповідальності за них. Цивільний кодекс України передбачає цивільно-правову відповідальність за ушкодження здоров'я і заподіяння смерті громадянинові (ст.ст.455-466).

Після вступу восени 1995 року до Ради Європи, Україна зобов'язалась відмовитись від страти. З 1997 року в країні де-факто діяв мораторій на застосування страти. В лютому 2000 Україна ратифікувала Протокол N6 Конвенції про захист прав та основних свобод людини щодо скасування смертної кари. З 1 вересня 2001 року набув чинності новий Кримінальний кодекс, прийнятий Верховною Радою 5 квітня того ж року. В Кодексі смертна кара замінена на пожиттєве ув'язнення.

3 травня 2002 Україна приєдналась до протоколу N13 Європейської конвенції про права людини, який передбачає остаточне скасування страти за будь-яких обставин - у мирний і військовий час.

Хочу поділитися також своїми думками щодо права людини розпоряджатися своїм життям. Право на життя - це природне право людини. Чи ж може вона сама вирішувати питання про його припинення? Людина приходить у світ поза своєю волею і поза нею, природно, має залишати його. Інші ж стверджують, що коли людина має право на життя, їй належить, відповідно, і право убити себе власноручно чи з допомогою інших осіб за обопільною і добровільною згодою. В цілому ж у нашій державі немає однозначної відповіді на це питання.

Можна стверджувати, що держава не забороняє, а таким чином побічно визнає не протиправними діяння громадян з високим ризиком для їх власного життя (наприклад, каскадерів, лікарів, які проводять на собі небезпечні наукові експерименти). Як не важко про це писати, але значна частина людей, в тому числі дітей, припиняє своє життя самогубством. Щорічно, за даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, здійснюється понад 500 тис. самогубств і майже 7 млн. спроб покінчити зі своїм життям. Актуальною залишається ця проблема і для України. До речі, в нашій як і інших державах законодавчо заборони на самогубство немає. Та варто також зауважити і на одній загальновідомій закономірності: у світі співвідношення між кількістю вбивств і самогубств майже завжди однакове і складає 1 до 3.

Дискусійним залишається і питання про право на припинення людиною власного життя шляхом евтаназії: активної (позитивної), коли використовуються засоби, що сприяють настанню смерті, і пасивної (негативної), коли відмовляються від заходів, що сприяють підтриманню життя. Я був свідком страждань невиліковно хворих людей. Гадаю, що щодо таких осіб можна було б дозволити евтаназію. Але в законодавстві слід чітко передбачити норму, згідно якої хворий має право знати діагноз своєї хвороби, можливі результати від лікування і самостійно приймати рішення щодо застосування евтаназії.

Конституція України передбачає неправомірність свавільного позбавлення життя, тобто такого, яке відбувається з примхи, за відсутності будь-яких законних підстав. Державі не під силу гарантувати, що всі особи будуть жити стільки, скільки їм дозволить здоров'я або скільки вони самі побажають. Українська держава гарантує лише те, що:

1) за її рішенням чи з її дозволу жодна людина, яка підпадає під її юрисдикцію, не буде позбавлена життя без відповідних для цього підстав;

2) відповідні державні органи будуть уповноважені нею захищати життя людини як від умисних чи необережних протиправних посягань інших осіб, так і від нещасних випадків, які пов'язані а техногенними катастрофами, природними катаклізмами тощо та загрожують життю людини;

3) кожна людина має право самостійно захищати своє життя і життя інших людей від протиправних посягань на нього незалежно від того, наскільки ефективно роблять це державні органи.

Глава ІІІ. Політико-правові та моральні аспекти застосування смертної кари

Звичайно, право на життя мають усі живі істоти. Проте щодо людини це право носить значно глибший зміст. Лише людина наділена розумом і свідомістю, є вищою, притім соціальною істотою, оскільки її життя нероздільне від суспільного розвитку. Я розглядаю життя як неповторний і унікальний феномен природи, і нічого немає вищого за життя. Без життя (права на нього) втрачають свою вагу інші природні і соціальні цінності: навколишнє середовище, матеріальний достаток, мирне існування, розвиток демократії тощо. Положення про те, що кожна людина має право на життя, не є просто фразою. Зміст його можна розуміти приблизно так: людина ні перед ким не несе юридичних обов'язків у зв'язку із своїм народженням і нікому не повинна звітувати про те, як вона розпорядилася дарованим їй життям. Життя є найбільш цінним із благ людини. За його відсутності людину не можуть цікавити її особисті, сімейні, політичні, економічні та інші права. Чого коштують для особи, наприклад, право на громадянство, на працю, свобода слова або свобода творчості тощо, коли людина немає ніякої змоги скористатися жодним із цих прав чи свобод? Крім того, життя кожної людини є благом не тільки для неї. Таким благом воно є і для українського суспільства, і для світового, а ставлення суспільства до життя кожної окремої людини є найкращим показником його духовного розвитку (згадаймо в цьому зв'язку улюблене сталінське прислів'я: "В Советском Союзе незаменимых людей нет").

Тому ще з давніх часів люди прагнули визначити і нормативно закріпити своє право на життя. Скільки літ "книзі книг" - Біблії! Вже в ті далекі часи в ній зафіксовано і дійшло до нас найбільше право людини - право на життя. Одна з найважливіших заповідей декалогу прямо утверджує: "Не вбивай!"

Ця та інші заповіді християнства справили великий позитивний вплив на законодавство в ранньофеодальний і пізніший періоди розвитку державності в Європі. Мою особливу увагу привертає "Декларація прав людини і громадянина" 1789 р., яку прийняв революційний Конвент Франції і яка аж до нинішнього століття була одним із найпрогресивніших документів в галузі прав людини і актуальність якої зберігається й у наші дні. Саме в ній чи не найперше в світі було юридично закріплене право людини на життя і нероздільні від нього права на людську гідність, на рівність незалежно від походження, віросповідання, раси тощо. Згодом високі ідеї Декларації почали відображатись в конституціях, інших законах багатьох держав світу. Розвитку цього процесу значною мірою сприяли події другої світової війни, яка згубила десятки мільйонів людей. І тому цілком логічним стало прийняття 10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю створеного напередодні міжнародного співтовариства - Організації Об'єднаних Націй "Загальної декларації прав людини", ст.3 якої стверджує, що "кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканість". Ряд інших статей цього документу, на мою думку, суттєво деталізують деклароване право, оскільки воно має всеохоплюючий характер і нерозривно пов'язане з іншими правами.

Розвиваючи ідеї "Загальної декларації прав людини", уряди держав, що є членами Ради Європи, підписали 4 листопада 1950 р. у Римі "Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод". Особливо хочу виділити її ст. 2.1, яка встановлює, що "право кожної людини на життя охороняється законом. Ніхто не може бути навмисно позбавлений життя..." Саме ця норма знайшла згодом своє відображення як в інших міжнародно-правових актах, так і в законодавстві багатьох держав світу.

Право на життя можна розглядати з декількох позицій: право на збереження життя (індивідуальності) і право розпоряджатися своїм життям. При цьому в теоретичному і практичному аспектах важливе значення має визначення юридичних меж життя. Найсприйнятливішим для мене є твердження, що початок життя людини слід розглядати як юридичний факт-подію, з якою пов'язані виникнення, зміна і припинення правовідносин, в тому числі сімейних, спадкових, авторських тощо.

Напевно, більшість із нас хвилювало питання, коли ж, власне, починається життя людини, і пов'язували його з народженням дитини. Згодом, вивчаючи біологію, читаючи спеціальну літературу, відчув, що це, мабуть, не зовсім так. Адже ще ненароджений ембріон вже реально існує в лоні матері. Дитина може народитися раніше встановленого природою строку і жити (чи, вірніше, продовжувати життя, розпочате під серцем матінки). А згадаймо випадки, коли у матері, яка загинула чи померла під час незавершених пологів, з'являється на світ жива дитина.

У той же час у законодавчому порядку у нашій державі не закріплені норми, за якими людський зародок вважається життєздатною дитиною. Не встановлено обов'язок медичних працівників боротись за життєдіяльність людського плоду в лоні матері, що загинула чи раптово померла. По суті, відсутня правова регламентація медико-біологічних експериментів на зародках людини. Гадаю, тут є над чим подумати нашим законодавцям. А можливо, ці та інші "білі плями" доведеться усувати вже нам, сьогодні ще учням.