Кримінальний процес

13

Міністерство внутрішніх справ України

Харківський національний університет

Кафедра кримінального процесу

Контрольна робота

з дисципліни

“Кримінальний процес”

4 ВАРІАНТ

Виконав: Ян Шевцов

Перевірив: _________________

Харків 2009 р.

Завдання 1. Поняття та види доказів у кримінальному процесі

Відповідно до ст. 62 Конституції України, обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Отже, фундаментальну роль у процесі вирішення питання про винуватість особи у вчиненні злочину відіграють докази..

Розглядаючи питання про поняття та види доказів у кримінальному процесі, необхідно, перш за все, звернутися до головного нормативно-правового акту цієї галузі права - Кримінально-процесуального кодексу України. Власне, поняття доказів розкриває ст. 65 КПК, відповідно до якої: "Доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи". Процес доказування має відбуватися лише у рамках кримінально-процесуального закону, що створює передумови для дотримання базових принципів: змагальності та всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи (ст. 16¹, 22 КПК).

Важливо відзначити відмінність між поняттям доказу у логіці та кримінальному процесі. У першому випадку, доказом вважається логічний процес доведення істинності одного судження за допомогою інших суджень. За структурою доказ у логіці складається із трьох елементів:

1) тези (положення, істинність якого треба довести);

2) аргументу (положення, істинність яких доведена і перевірена, за їх допомогою обґрунтовується теза);

3) демонстрація (логічний зв'язок, у якому із аргументів виводиться істинність або хибність тези) [13, 158].

Натомість доказ у розумінні кримінального процесу, за словами В.М. Тертишника, "являє собою єдність фактичних даних та їх процесуальних носіїв". Джерелом фактичних даних можуть бути сліди злочину (залишені на місці злочину предмети, мікрооб'єкти, сліди пальців рук, волосся, залишки речовин тощо), які в ході слідчих дій вилучаються в натурі і використовуються у доказуванні [16, 283].

Фактичні дані, що випливають із джерела, мають бути зафіксовані у встановленій законом процесуальній формі. Лише у цьому випадку виникають власне докази, що можуть бути використані у кримінальному судочинстві. Отже, кримінально-процесуальний доказ може існувати лише як дуалізм змісту та форми, якими є фактичні дані у поєднанні із їх процесуальним оформленням. Тому неправильно вважати джерелом докази свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, експертиз, авторів процесуальних та інших документів. Поки доказова інформація, яку мають певні особи, не одержана від них і не зафіксована в передбаченій КПК формі, не викладена у висновку експерта, в документі, доказів ще немає, а отже, і їх джерел, які повинні знаходитись у справі [14, 71].

В.М. Тертишник вказує, що в процесі діяльності органів дізнання і попереднього слідства, фактичні дані отримують статус доказів. Ця діяльність існує у двох частинах: пізнавально-комунікативній (отримання, закріплення і збереження фактичних даних) і процесуально-засвідчувальній (забезпечує достовірність і можливість перевірки фактичних даних щодо законності їх отримання) [15, 8]. Лише діяльність, що відповідає вимогам закону і логіки, породжує "правильні" докази, що можуть бути використані у кримінальному процесі. Такі вимоги лежать в основі так званих невід'ємних ознак доказів. У літературі з кримінального процесу, зазвичай визначають такі ознаки: 1) належність; 2) допустимість; 3) достовірність; 4) достатність.

Належність доказів - це можливість фактичних даних під час їх використання з'ясовувати чи, навпаки, "затемнювати" обставини, що належать до предмета доказування. Докази є допустимими, якщо орган чи посадова особа, яка веде кримінальний процес, у силу положень процесуального закону мають право використати їх як докази. Достовірність доказів - це можливість застосування фактичних даних у процесі доказування з погляду знання про джерела, обставини, методи їх утворення і отримання в контексті використання у справі інших матеріалів. Достатність доказів виявляється у можливості суду чи органу кримінального переслідування покласти їх сукупність або ж один із них в основу процесуального рішення [12, 105].

Аналізуючи невід'ємні ознаки доказів, можна зробити висновок, що кримінально-процесуальним законом, перш за все, встановлюються вимоги щодо допустимості та достовірності доказів. Достатність доказів визначають, переважно, виходячи із життєвого досвіду та правосвідомості осіб, які приймають кримінально-процесуальні рішення. Натомість, належність доказів має відповідати законам формальної логіки: необхідне існування логічного зв'язку між встановленими фактичними даними і предметом доказування.

Існують різні підстави для класифікації доказів у кримінальному процесі. Вчені-процесуалісти, зазвичай, наводять три-чотири критерії, за якими відбувається поділ доказів на види.

За критерієм відношення до предмету доказування, розрізняють прямі та непрямі докази. Прямі докази безпосередньо вказують на обставину, що підлягає доказуванню, або ж на її відсутність [10, 120]. Натомість непрямі докази вказують на наявність лише деяких обставин, що входять до предмету доказування. Таким чином, непрямі докази не встановлюють істину, а доводять лише можливість версії про злочин. У той же час прямий доказ відсутності обставини, що підлягає доказуванню, є достатнім для визнання версії хибною.

Залежно від відношення до відповідальності, докази можна поділити на обвинувальні та виправдувальні. Обвинувальні докази підтверджують злочинність дій особи або встановлюють обставини, що обтяжують відповідальність. Виправдувальні докази, навпаки, спростовують обвинувачення, або встановлюють обставини, що пом'якшують відповідальність. Прикладом прямого виправдувального доказу, що встановлює неможливість особи бути суб'єктом конкретного злочину, є алібі. У той же час, можливі випадки, коли докази є обвинувальними і виправдувальними у своїх різних частинах. Наприклад, свідок вказує, що бачив як обвинувачений вдарив потерпілого, але одночасно вказує на обставини, що пом'якшують відповідальність: збуджений стан потерпілого, викликаний образою зі сторони потерпілого [15, 11].

За рівнем зв'язку джерела інформації із безпосередньою подією злочину, можна визначити первинні та похідні докази. Первинні докази вказують на фактичні дані, що безпосередньо відображають обставини події злочину. Приклад первинних доказів - показання свідка-очевидця злочину. Похідні докази - це докази, які являють собою результати "вторинного відображення" слідів злочину, що походять від первинних доказових джерел інформації [16, 287]. Таким чином, похідні докази немов би дають уявлення, відображають первинні докази. Похідними доказами є, наприклад, копія документу, показання свідка зі слів інших осіб.

Окрім цього деякі автори вносять до класифікації поділ на особисті та речові докази [12, 106]. Очевидно, що в основу такого розмежування покладена процесуальна форма доказів, викладена у ст. 65 КПК: "дані встановлюються: показаннями свідка, показаннями потерпілого, показаннями підозрюваного, показаннями обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та іншими документами". Із аналізу такої класифікації випливає, що до особистих слід віднести докази, у яких інформація про фактичні дані отримана від осіб - учасників кримінального процесу (свідків, потерпілих, обвинувачених, підозрюваних тощо).

У літературі можна побачити також таку класифікацію за процесуальним формами фіксації доказів: складення протоколу, залучення до справи інших документів, залучення до справи речових доказів [11, 151].

Завдання 2

Студент Харківського медичного інституту Демертчан був затриманий за підозрою в скоєні розбійного нападу. Під час допиту Демиртчан заявив, що він громадянин Арменії запропонував слідчому негайно його звільнити.

Яке рішення має прийняти слідчий? Як діє кримінально-процесуальний закон щодо осіб?

Вирішуючи це питання, необхідно звернутися до встановлених кримінально-процесуальним законом принципів щодо дії відносно осіб. Принцип поширення дії цього закону на всіх суб'єктів права випливає із принципу верховенства права (ст.8 Конституції) та із завдань кримінального судочинства, відзначених у ст.2 КПК: "Завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний".

Однак закон для визначеного кола осіб виключає можливість застосування кримінального переслідування або встановлює обмеження чи особливу процедуру при його використанні. Відповідаючи на питання щодо дії кримінально-процесуального закону в цілому, слід сказати, що статусом недоторканності володіють визначені законом посадові особи. Недоторканністю володіють, у першу чергу, Президент України і кандидати на цю посаду в період виборів, Голова Верховної Ради України і Прем'єр-міністр України, депутати Верховної Ради України. Судді недоторканні і не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності та взяті під варту без згоди Верховної Ради України [16, 37].

Відповідно до ч.3 ст.3 КПК України, норми цього Кодексу застосовуються при провадженні в справах про злочини іноземних громадян, за винятком осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканості. Норми цього Кодексу застосовуються і в справах про злочини осіб без громадянства.

В Україні, статтею 26 Конституції, встановлено національний режим щодо статусу іноземців, які перебувають на її території. Це означає, що їх правовий статус, за винятком обмежень, затверджених законом співпадає із статусом громадян України, тобто вони мають такі права і несуть такі ж обов'язки як громадяни України. Відповідно до ст. 29 Закону України "Про правовий статус іноземців", іноземці, що вчинили злочини, відповідають на загальних підставах. Підставою для незастосування або обмеженого застосування кримінально-процесуального закону України щодо окремих осіб є дипломатичний імунітет цих осіб.

Нормативною підставою для незастосування кримінально-процесуального закону України щодо офіційних представників інших держав є діючі міжнародні договори. Серед них можна виокремити Віденську конвенцію про дипломатичні зносини 1961 р. та Віденську конвенцію про консульські зносини 1963р. Ці міжнародні документи встановлюють імунітет від кримінальної відповідальності для дипломатичних агентів та обмежений імунітет для співробітників консульських установ. Зокрема, особистість дипломатичного агента недоторканна. Він не підлягає арешту або затриманню. Статус недоторканності поширюється на приватну резиденцію і помешкання представництв дипломатичних служб. Консульські посадові особи не підлягають арешту або затриманню інакше як на підставі рішень суду й у випадку вчинення тяжких злочинів. Консульські помешкання, архіви, документи й офіційна кореспонденція недоторканні.

У випадку, що розглядається, затриманий - студент Демиртчан є громадянином Вірменії. Оскільки не вказано, що він має дипломатичний або інший статус, що виключає дію кримінально-процесуального закону, то на нього поширюється загальні правила та підстави щодо кримінального переслідування. Тому, слідчий має діяти в рамках норм закону, зокрема КПК, аналогічним чином, як і по відношенню до громадян України: проводити слідчі дії, складати процесуальні документи тощо.

Особливістю у даному випадку, є обов'язковість додаткового повідомлення про взяття обвинуваченого-іноземця під варту. Якщо Демиртчан буде притягнутий до кримінальної відповідальності у якості обвинуваченого і буде прийняте рішення про взяття його під варту, то відповідно до ч.2 ст. 161 КПК, необхідно направити постанову про його арешт до Міністерства закордонних справ України.

Завдання 3

Внаслідок злочину, передбаченого ст.123 КК України, потерпілий Ужвій два місяці знаходився на лікуванні у лікарні. Прокурор району заявив позов, з вимогами відшкодування збитків лікарні на стаціонарне лікування потерпілого.

Яке рішення має прийняти суд за позовом прокурора?

У вирішенні цього питання необхідно керуватися положеннями кримінально-процесуального закону, що визначають порядок розгляду цивільного позову у кримінальній справі та відшкодування витрат на стаціонарне лікування потерпілого від злочину. Зокрема, обов'язок прокурора заявляти позов у окремих випадках зазначена у ст. 29 КПК, відповідно до якої, при наявності достатніх даних про те, що злочином завдана матеріальна шкода або понесені витрати закладом охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочину, орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані вжити заходів до забезпечення цивільного позову. Прокурор пред'являє або підтримує поданий потерпілим цивільний позов про відшкодування збитків, заподіяних злочином, якщо цього вимагає охорона інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров'я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права.

Із фабули справи, видно, що закладом охорони здоров'я були витрачені кошти на стаціонарне лікування потерпілого Ужвія. До того ж, очевидно, що потерпілий не міг за станом здоров'я захистити свої права. Тому пред'явлення такого позову входило до компетенції прокурора. У цьому разі особу, якій заподіяно майнову шкоду і яка пред'явила вимогу про відшкодування збитків, суд має визнавати одночасно потерпілим і цивільним позивачем та забезпечити їй усі передбачені законом права як потерпілого, так і цивільного позивача (п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 2 липня 2004 р. " Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів ")»

Відповідно до ч.3 ст.28 КПК, цивільний позов може бути пред'явлений як під час досудового слідства і дізнання, так і під час судового розгляду справи, але до початку судового слідства. У цьому випадку суд зобов'язаний розглянути цивільний позов, пред'явлений прокурором разом із кримінальною справою.

Порядок розгляду судом питання про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину визначений у ст. 93¹ КПК. Кошти, витрачені закладом охорони здоров'я на стаціонарне лікування особи, потерпілої від злочину, за винятком випадку завдання такої шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства чи тяжкої образи з боку потерпілого, стягуються судом при постановленні вироку за позовом закладу охорони здоров'я, органу Міністерства фінансів України або прокурора в порядку, передбаченому статтею 28 та частинами другою і третьою статті 93 цього Кодексу (курсив автора цієї роботи).

У разі, коли при постановленні вироку рішення про відшкодування коштів, витрачених на стаціонарне лікування потерпілого, не було прийнято, стягнення їх провадиться в порядку цивільного судочинства за позовом осіб, зазначених у частині першій цієї статті.

У такому ж порядку відшкодовуються витрати на стаціонарне лікування особи, яка постраждала від злочинного діяння, в разі закриття кримінальної справи чи відмови у порушенні справи за обставин, передбачених пунктами 3, 4, 6, частини першої статті 6, статей 7, 72, 8, 9 і 10 цього Кодексу.

Отже, питання про відшкодування витрат на лікування потерпілого Ужвія, суд має вирішити при постановленні вироку у кримінальній справі. У інших випадках, зокрема, якщо кримінальна справа буде закрита, або при постановленні вироку рішення про відшкодування не буде прийнято, потерпілий матиме право вимагати відшкодування в рамках цивільного судочинства.

Рішення відносно цивільного позову, пред'явленого прокурором щодо відшкодування витрат на лікування Ужвія, суд має вирішити відповідно до ст. 328 КПК. Із змісту цієї статті випливає, що у разі постановлення обвинувального вироку, суд має задовольнити цивільний позов повністю або частково чи відмовити в ньому залежно від доведеності підстав і розміру цивільного позову. При виправданні підсудного через недоведення його участі у вчиненні злочину або при відсутності події злочину суд має відмовити в цивільному позові. У разі ж виправдання підсудного за відсутністю в його діях складу злочину суд зобов'язаний залишити позов без розгляду.

Слід додати, що при визначені розміру відшкодування необхідно керуватися "Порядком обчислення розміру фактичних витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння та зарахування стягнених з винних осіб коштів до відповідного бюджету і їх використання", затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 16 липня 1993 р. № 545.

Завдання 4

Слідчій кваліфікував дії Горбенко за ч.3 ст.296 КК України. Прокурор одержав справу з обвинувальним висновком, відповідно до ч.2 ст.231 КПК України змінив кваліфікацію на ч.2 ст.296 КК України, про що виніс постанову і затвердивши обвинувальний вирок, передав справу до суду. Суддя ознайомившись з матеріалами справи дійшов висновку, що слідчий правильно кваліфікував дії Горбенка.

Як має діяти суддя при таких обставинах?

Для того щоб визначити законний порядок подальших дій судді, необхідно, перш за все, звернутися до врегульованих кримінально-процесуальним правом правил попереднього розгляду справи суддею. Ці правила встановлюються гл.23 КПК "Попередній розгляд справи суддею". На особливості провадження при попередньому розгляді справ вказує Пленум Верховного Суду України у Постанові "Про практику застосування кримінально-процесуального законодавства при попередньому розгляді кримінальних справ у судах першої інстанції" від 30.05.2008 № 6.

Зміна прокурором обвинувачення Горбенка на менш тяжке (з ч.3 ст. 296 на ч.2 ст. 296 КК), лежить у межах його компетенції відповідно до ч.2 ст. 231 КПК: "Якщо зміна початкового обвинувачення не тягне за собою застосування статті кримінального закону з більш тяжкою санкцією і не зв'язана з істотною зміною обвинувачення за фактичними обставинами, прокурор або його заступник складає постанову, в якій зазначає зміни, що вносяться до обвинувального висновку."

Можливість повернення суддею справи на додаткове розслідування у випадках наявності підстав для кваліфікації дій обвинуваченого за статтею Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин, передбачена ч.2 ст. 246 КПК. Однак така дія можлива лише за клопотанням за клопотанням прокурора, потерпілого чи його представника. На це прямо вказує ПВСУ у п.5 Постанови від 11.02.2005 № 2 "Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування": "Повернення справи на додаткове розслідування у зв'язку з наявністю підстав для кваліфікації дій обвинуваченого за статтею КК, якою передбачено відповідальність за більш тяжкий злочин, чи для пред'явлення йому обвинувачення, яке до цього не було пред'явлене, допускається тільки за клопотанням прокурора або потерпілого чи його представника" (курсив автора цієї роботи).

У справі, що розглядається, прокурор такого клопотання не зробив, тому суддя не вправі повернути справу на додаткове розслідування із зазначених мотивів.

Відповідно до ст. 249¹ КПК, суддя повертає справу прокурору, якщо прокурором були суттєво порушені вимоги статей 228 - 232 цього Кодексу, для усунення виявлених порушень.

Суттєвими слід вважати, зокрема, такі порушення:

- обвинувальний висновок не затверджено прокурором;

- обвинувальний висновок затверджено тим прокурором, до повноважень (компетенції) якого це не належить;

- в обвинувальному висновку є посилання на докази, яких немає в справі;

- в обвинувальному висновку не зазначено докази, що підтверджують обвинувачення;

- обвинувачення, викладене в обвинувальному висновку, істотно відрізняється від викладеного в постанові про притягненняяк обвинуваченого;

- в обвинувальному висновку містяться твердження, що суперечать одне одному тощо [12, 253].

Рішення про повернення справи прокурору здійснюється на основі оцінки обвинувального висновку і має здійснюватись з урахуванням виконання вимог закону до його змісту і форми - ст.223-224 КПК України та вимоги закону щодо порядку його затвердження, зміни та забезпечення при цьому прав учасників процесу - статей 228-232 КПК України [16, 756].

Очевидно, що у ст. 249¹ КПК, встановлюється компетенція судді із перевірки правильності процесуальних норм при складанні або затвердженні обвинувального висновку прокурором. Власне, правильність кваліфікації діяння за статтею КК у цьому випадку не перевіряється. Також очевидно, що ця контрольна робота належить Яну Шевцову і скачана із всесвітньої мережі. Це підтверджує ч.6 п.11 Постанови ПВСУ "Про практику застосування кримінально-процесуального законодавства при попередньому розгляді кримінальних справ у судах першої інстанції" від 30.05.2008 р.: "При незгоді зі зміною прокурором обвинувачення під час затвердження обвинувального висновку на менш тяжке чи з виключенням з обвинувального висновку окремих пунктів, епізодів обвинувачення суддя не вправі повертати справу прокурору на підставі статті 249-1 КПК для поновлення попереднього обвинувачення, а повинен проводити попередній розгляд справи в межах зміненого обвинувачення" (курсив автора цієї роботи).

Отже, при таких обставинах суддя має проводити попередній розгляд справи в межах зміненого обвинувачення і приймати одне із рішень, визначених ст.244 КПК, в залежності від інших обставин справи, зокрема винести постанову про призначення справи до судового розгляду.

Повернення справи прокуророві або на додаткове розслідування з мотивів неправильної кваліфікації (за ч. 2 ст.296 замість ч. 3 ст.296 КК), у цій справі виключається.

Список використаних джерел та літератури

1. Конституція України. // Відомості Верховної Ради України від 23.07.1996 - 1996 р., № 30, стаття 141

2. Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. (ратифікована 21.03.1964 р.) // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 27.03.1964 - 1964 р., № 13, стор. 199

3. Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р. // База даних "Законодавство України" ВР України (http://zakon.rada.gov.ua/ cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_047)

4. Кримінально-процесуальний кодекс України (редакція від 10.09.2009). Закон від вiд 28.12.1960 № 1001-05 // Відомості Верховної Ради УРСР від 12.01.1961 - 1961 р., № 2, стор. 15

5. Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 04.02.1994 № 3929-XII // Відомості Верховної Ради України від 07.06.1994 - 1994 р., № 23, стаття 161

6. Порядок обчислення розміру фактичних витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння та зарахування стягнених з винних осіб коштів до відповідного бюджету і їх використання, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 16 липня 1993 р. № 545 // База даних "Законодавство України" ВР України (http://zakon.rada.gov.ua/ cgi-bin/laws/main.cgi?nreg= 545-93).

7. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1978 р. " Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів" від 02.07.2004 № 13 // База даних "Законодавство України" ВР України (http://zakon.rada.gov.ua/ cgi-bin/laws/main.cgi?nreg= v0013700-04)

8. Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування" вiд 11.02.2005 № 2 // Вісник Верховного суду України - 2005 р., № 3

9. Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування кримінально-процесуального законодавства при попередньому розгляді кримінальних справ у судах першої інстанції" від 30.05.2008 № 6 // Вісник Верховного суду України - 2008 р., № 6, стор. 10

10. Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України: Навч. посіб. -К.: Хрінком Інтер, 2003.

11. Криминалистика: Учебник для вузов / Под ред. Р.С. Белкина. -М.: Норма, 2002.

12. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право; Курс лекцій: Навч. посібник. -- К.: Істина, 2007.

13. Логика: Учеб. пособие. -- 5-е изд., стереотип. / Под ред. Н.П. Лукашевича. -- К.: МАУП, 2004.

14. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес. Загальна частина -- К., 1999.

15. Тертышник В.М., Слинько С.В. Теория доказательств: Учебное издание. -- Харьков: Арсис, 1998

16. Тертишник В.М. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України. -К.: АСК, 2007.

17. База даних "Законодавство України" Верховної Ради України (http://zakon.rada.gov.ua)