Зміст цивільного права на захист

План

І. Вступ

ІІ. Зміст цивільного права на захист

1. Поняття і зміст права на захист

2. Поняття і класифікація способів захисту цивільних прав

3. Юрисдикційні способи захисту цивільних прав

4. Неюрисдикційні способи захисту цивільних прав

ІІІ. Висновок

ІV. Список використаної літератури

І. ВСТУП

Питання про суб'єктивні права, у тому числі і про суб'єктивні цивільні права, знаходиться в центрі уваги вітчизняної правової науки. Правова наука в процесі побудови правової держави повинна виражати інтереси єдиного носія влади - народу, і тому не може не звертати своєї головної уваги на права і свободи людини, на забезпечення реальних гарантій їх здійснення.

Яким би високим не був розвиток сучасного суспільства, в ньому все ще зустрічаються, і, на жаль дуже часто, правопорушення. І питання про те, яким чином захищати свої порушені цивільні права, дуже і дуже актуальне на сьогоднішній день, оскільки вся цінність оголошеного і реалізованого права може бути воднораз зведена до нуля. І від того, яким чином зможе держава або сам громадянин своє право захистити і відновити, багато в чому залежить як процвітання всього суспільства в цілому, так і благополуччя кожного окремого громадянина зокрема.

Всяке право, надане громадянину або організації, має реальне значення, якщо воно гарантовано законом, тобто кінець кінцем - примусовою силою держави. На сучасному перехідному етапі, коли через відому розрегульованості суспільних зв'язків різко виявилося монопольне положення крупних товаровиробників, свобода господарювання, що неправильно зрозуміла, породила колективний егоїзм трудових колективів, сильно слабшала договірна дисципліна і з'явилися інші негативні чинники, проблема захищеності цивільних прав придбала особливе значення.

ІІ. Зміст цивільного права на захист

1. Поняття і зміст права на захист

Децентралізація економічної системи, поява на ринку безлічі комерційних організацій і інших юридичних осіб, що є в основному власниками майна, які будують свої відносини на основі приватно-правових принципів, загострили проблему забезпечення прав і законних інтересів учасників майнового обороту.

Дана проблема знайшла віддзеркалення в Конституції України і ряду законів, прийнятих останніми роками. Відповідно до п. 1 ст. 46 Конституції України, кожному гарантується судовий захист його прав і свобод, а згідно п. 1 ст. 47 Конституції ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в тому суді і тим суддею, до підсудності яких воно віднесено законом. Необхідність безперешкодного здійснення цивільних прав, забезпечення відновлення порушених прав, їх судового захисту зведена ст. 1 Цивільного кодексу України в ранг принципів, на яких грунтується цивільне законодавство.

Як і всяке суб'єктивне право, право на захист слід розглядати з трьох позицій: з погляду тих правоохоронних заходів, які може зробити уповноважений суб'єкт по захисту свого права; його безпосередньої дії на правопорушника; вживання тих заходів державно-примусового порядку, якими може скористатися уповноважений, якщо його самостійні дії не приводять до потрібного результату.

Право на захист включає в свій зміст як заходи матеріально-процесуального характеру, так і заходи процесуально-правового порядку. Це є додатковою підставою для визнання права на захист самостійним суб'єктивним правом, належним громадянам і організаціям.

Всяке суб'єктивне цивільне право підлягає захисту, а носій цього права володіє відповідною правомочністю на його захист за допомогою засобів, передбачених законодавством. Ця правомочність є одним з елементів суб'єктивного цивільного права (включаючи зобов'язальне право, що виникло з договору), який проявляє себе лише в ситуаціях, коли хто-небудь оспорює, робить замах або порушує це суб'єктивне цивільне право.

Об'єм правомочності по захисту суб'єктивних цивільних прав залежить від цілого ряду чинників, пов'язаних як з самим правом, що захищається, так і з обставинами його порушення.

По-перше, об'єм можливостей захисту (зміст права на захист) суб'єктивного цивільного права багато в чому визначається природою цього права. Якщо йдеться про порушення права власності або іншого речового права, то можна констатувати, що можливості їх захисту інші, ніж при порушенні якого-небудь зобов'язального права, що виникло з договору. І ця відмінність в можливостях диктується відмінністю в природі названих суб'єктивних цивільних прав.

По-друге, об'єм можливостей по захисту порушеного права залежить від вигляду і ступеня його порушення. Диференційований підхід законодавця в наділюванні суб'єктів цивільних прав можливостями по їх захисту залежно від вказаного критерію добре помітний, наприклад, у відмінності наслідків неналежного виконання зобов'язання і невиконання зобов'язання. В першому випадку сплата боржником неустойки і відшкодування ним збитків не звільняють його від виконання зобов'язання в натурі. В другому - ті ж дії боржника є підставою до звільнення його від виконання зобов'язання в натурі.

По-третє, об'єм правомочності по захисту порушеного права зумовлюється також правовим статусом особи, що припустила це порушення.

Так, не можна не помічати відмінностей в ступені захисту порушених цивільних прав, якщо таке порушення допущено з боку держави, виступаючої як суб'єкт відповідно приватного або публічного права.

Якщо держава в особі його органів виступає у відносинах, регульованих цивільним законодавством, то воно діє на рівних початках з іншими учасниками цих відносин - громадянами і юридичними особами, і, отже, проти нього можуть бути застосовані будь-які способи захисту порушених цивільних прав.

Інша справа, якщо держава в особі його органів допускає порушення цивільних прав, діючи, проте, як суб'єкт публічного права. В цьому випадку норми цивільного права не застосовуються, якщо інше спеціально не передбачене законодавством. Тому суб'єкту порушеного права доведеться обмежитися вимогою про визнання ненормативного акту відповідного державного органу недійсним або позовом про відшкодування за рахунок держави збитків, заподіяних в результаті незаконних дій (бездіяльності) державного органу або посадовців цього органу.

Правовий статус порушника має визначаюче значення для об'єму можливостей, що надаються, по захисту суб'єктивного цивільного права і в тих випадках, коли правовідносини знаходяться у сфері дії тільки приватного права.

Що ж до відповідальності комерційної організації, індивідуального підприємця або іншої особи, що здійснює підприємницьку діяльність, то підставою його звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання може служити лише неможливість виконання цього зобов'язання унаслідок непереборної сили, якщо інше не буде передбачене законом або договором. Отже, в цьому випадку кредитор має свій в розпорядженні більш широкі можливості для захисту порушеного права.

Право на захист суб'єктивного цивільного права, тобто об'єм можливостей по припиненню порушення цього права, відновленню положення, що існувало до порушення права, компенсації втрат, залежить від вживаного учасником майнового обороту способу захисту порушеного права. Тому однією із задач цивільно-правової доктрини є визначення критеріїв вибору оптимального способу захисту порушеного цивільного права в найтиповіших ситуаціях, що може зробити реальний вплив на підвищення стабільності і надійності положення учасників майнового обороту.

2. Поняття і класифікація способів захисту цивільних прав

Під способами захисту цивільних прав звичайно розуміються передбачені законодавством засоби, за допомогою яких можуть бути досягнуті припинення, запобігання, усунення порушень права, його відновлення і (або) компенсація втрат, викликаних порушенням права.

Способи захисту дані суб'єкту цивільного права законодавством. Проблема ж для кожного учасника цивільного обороту полягає, як наголошувалося, в оптимальному виборі і ефективному використовуванні і вживанні передбачених законодавством способів захисту. Рішення цієї проблеми може бути забезпечено, з одного боку, глибокими знаннями положень законодавства, регулюючих різні способи захисту цивільних прав, з другого боку, шляхом оволодіння необхідними навиками в їх вживанні.

В цивільному законодавстві можна виділити два рівні регулювання способів захисту цивільних прав. Перший рівень регулювання полягає у визначенні таких способів захисту, які носять універсальний характер і можуть бути застосовані для захисту, як правило, будь-якого суб'єктивного цивільного права. Такі способи захисту встановлені ст. 12 ЦК. До їх числа відносяться:

Визнання права;

Визнання заперечної операції недійсною і вживання наслідків її недійсності;

Вживання наслідків недійсності нікчемної операції;

Самозахист права;

Відшкодування збитків;

Стягнення неустойки;

Компенсація моральної шкоди;

Припинення або зміна правовідношення;

Вказаний перелік, що включає одинадцять способів захисту цивільних прав, не є вичерпним. У разі порушення цивільних прав можуть бути використані і інші способи їх захисту, передбачені законом. Проте зі всіх численних передбачених законодавством способів захисту цивільних прав навряд чи знайдуться такі, які могли б бути поставлені в один ряд з тими способами, які названі в ст. 12 ЦК.

Річ у тому, що всі інші відомі способи захисту призначені для обслуговування певних видів цивільних прав і непридатні для універсального вживання. Що ж до універсальних способів захисту цивільних прав, то сфера їх вживання також може бути обмежена, проте такі обмеження допустимі не стосовно окремих видів суб'єктивних цивільних прав, а залежно від істоти правовідносин, самого способу захисту або суб'єкта цивільного права, що виключає можливість вживання того або іншого способу захисту. Наприклад, виходячи з визначення моральної шкоди, яке дається в ст. 151 ЦК - «фізичні або етичні страждання», очевидно, що такий спосіб, як компенсація моральної шкоди, не може бути використаний для захисту цивільних прав юридичних осіб.

Другий рівень цивільно-правового регулювання способів захисту цивільних прав є встановленням законом способів захисту, вживаних для захисту тільки певних видів цивільних прав або для захисту від певних порушень. Саме такі способи захисту віднесені ст. 12 ЦК до інших способів, передбаченим законом. В цьому значенні можна говорити про самостійні способи захисту прав засновників (учасників) юридичних осіб, власника майна (титульного власника), кредитора в зобов'язанні і т.д.

Способи захисту цивільних прав піддаються класифікації по різних критеріях: по сфері вживання (універсальні і спеціальні); по методах здійснення (пред'явлення позову до суду, звернення до державних органів, самостійне вживання) і т.п.

Отже, якщо в основу класифікації способів захисту цивільних прав покласти результат, на який розраховано їх вживання, то всі універсальні способи захисту, названі в ст. 12 ЦК можуть бути розподілені на наступні групи.

Перша група включає способи захисту, вживання яких дозволяє підтвердити (засвідчити) право, що захищається, або припинити (змінити) обов'язок. До такого результату приводить вживання наступних способів захисту: визнання права; присудження до виконання обов'язку в натурі; невживання судом акту державного органу або органу місцевого самоврядування, що суперечить закону; припинення або зміна правовідношення.

До другої групи способів захисту цивільних прав можна віднести такі способи, вживання яких дозволяє попередити або присікти порушення права. До їх числа відносяться: припинення дій, що порушують право або створюючих загрозу його порушення; визнання недійсним акту державного органу або органу місцевого самоврядування; самозахист права; стягнення неустойки. Мета вживання вказаних способів захисту полягає в тому, щоб примусити або спонукати порушника припинити дії, що порушують суб'єктивне цивільне право, або попередити такі дії. Саме цією метою продиктовані, наприклад, масовий обіг в арбітражний суд організацій, виступаючих в ролі платників податків, з позовами про визнання недійсними актів податкових органів про вживання до них фінансової відповідальності за різні порушення податкового законодавства. Такі позови пред'являються і у випадках, коли відповідно до акту податкового органу вже проведено часткове списання грошових коштів з рахунків організацій.

Третя група об'єднує способи захисту цивільних прав, вживання яких переслідує мету відновити порушене право і (або) компенсувати втрати, понесені у зв'язку з порушенням права. Такий результат може бути досягнутий шляхом: відновлення положення, що існувало до порушення права; визнання заперечної операції недійсною і вживання наслідків її недійсності, вживання наслідків недійсності нікчемної операції; відшкодування збитків; компенсації моральної шкоди.

3. Юрисдикційні способи захисту цивільних прав

Звернемося до більш детального аналізу закріплених в ст. 12 ЦК конкретних чинів захисту. Першим з них названо визнання суб'єктивного права. Необхідність в даному способі захисту виникає тоді, коли наявність у обличчя певного суб'єктивного права береться під сумнів, за суб'єктивне право сперечається, заперечується або є реальна загроза таких дій. Часто невизначеність суб'єктивного права приводить до неможливості його використовування або принаймні утрудняє таке використовування. Наприклад, якщо власник житлового будинку не має на нього встановлюючих право документів, він не може цей будинок продати, подарувати, обміняти і т.д. Визнання права якраз і є засобом усунення невизначеності у взаємостосунках суб'єктів, створення необхідних умов для його реалізації і запобігання з боку третіх осіб дій, перешкоджаючих його нормальному здійсненню.

Визнання права як засіб його захисту по самій своїй природі може бути реалізовано лише в юрисдикційному (судовому) порядку, але не шляхом здійснення позивачем яких-небудь самостійних односторонніх дій. Вимога позивача про визнання права звернена не до відповідача, а до суду, який повинен офіційно підтвердити наявність або відсутність у позивача спірного права.

Поширеним способом захисту суб'єктивних прав є припинення дій, що порушують право або створюючих загрозу його порушення. Як і визнання права, даний спосіб захисту може застосовуватися в поєднанні з іншими способами захисту, наприклад, стягненням збитків або неустойки, або мати самостійне значення. В останньому випадку інтерес володаря суб'єктивного права виражається в тому, щоб припинити (присікти) порушення його права на майбутній час або усунути загрозу його порушення. Так, наприклад, автор твору, який незаконно використовується (готується до випуску в світ без його відома, спотворюється, піддається переробці і т.п.) третіми особами, може зажадати припинити ці дії, не висуваючи ніяких інших, наприклад, майнових претензій.

Нерідко призначення даного способу захисту полягає в усуненні перешкод для здійснення права, створюваних порушником. Звичайно це має місце при триваючому правопорушенні, яке саме по собі не позбавляє обличчя суб'єктивного права, але заважає йому нормально ним користуватися. Так, власник майна відповідно до ст. 304 ЦК може зажадати усунення всяких порушень його права, хоча б ці порушення і не були сполучені з позбавленням володіння.

Такий спосіб захисту цивільних прав, як компенсація моральної шкоди, полягає в покладанні на порушника обов'язку по виплаті потерпілому грошовій компенсації за фізичні або етичні страждання, які той випробовує у зв'язку з порушенням його прав. Вживання даного способу захисту обмежується двома основними обставинами. По-перше, вимоги про компенсацію моральної шкоди можуть бути заявлені тільки конкретними громадянами, оскільки юридичних осіб фізичних або етичних страждань випробовувати не можуть. По-друге, порушені права повинні носити за загальним правилом особистий немайновий характер. При порушенні інших суб'єктивних цивільних прав можливість компенсації моральної шкоди повинна бути прямо вказана в законі.

4. Неюрисдикційні способи захисту цивільних прав

Одним з неюрисдикційних способів захисту цивільних прав уповноваженою особою є самозахист цивільних прав. Під самозахистом цивільних прав розуміється здійснення уповноваженим обличчям не заборонених законом дій фактичного порядку, направлених на захист його особистих або майнових прав і інтересів. До них, наприклад, відносяться фактичні дії власника або іншого законного власника, направлені на охорону майна, а також аналогічні дії, вчинені в стані необхідної оборони або в умовах крайньої необхідності.

В науковому середовищі сьогодні немає єдності по відношенню до самозахисту. У законодавця і учених різні точки зору на те, що таке самозахист - форма або спосіб захисту цивільних прав? А. П. Сергєєв, наприклад, критично розглядає способи захисту, перераховані в ст. 12 ЦК: «з даною їх кваліфікацією в науковому плані згодитися неможливо, оскільки тут змішані близькі, але зовсім не співпадаючі поняття - спосіб і форма захисту цивільних прав». В. В. Вітрянській, навпаки, без обмовок відносить самозахист права до способів, причому до тих, які дозволяють попередити або присікти порушення права.

Характерними особливостями самозахисту є:

Те, що самозахист здійснюється, коли порушення суб'єктивного права вже відбулося і продовжується, або (у ряді випадків) проти наявного посягання на права і інтереси уповноваженої особи (наприклад, необхідна оборона);

Обстановка (обставини місця і часу) виключає зараз можливість обігу за захистом до компетентних державних органів, або особа, права якої були порушені, діючи своєю волею і в своєму інтересі, вибирає оперативні заходи і засоби реагування, які є більш швидкими і чутливими для порушника;

Самозахист здійснюється перш за все силами самого потерпілого (суб'єкта, чиє право було порушено), що не виключає взаємодопомоги і сприяння в здійсненні захисту проти посягання з боку інших громадян і юридичних осіб;

Самозахист не повинен виходити за межі дій, необхідних для припинення порушення і повинна бути відповідна порушенню за своїми способами.

Розглядаючи самозахист як один із способів захисту права, необхідно розрізняти ті, що робляться уповноваженою особою для самозахисту своїх прав міри превентивного характеру і міри активно-оборонного характеру. Необхідна оборона і дії при крайній необхідності відносяться до заходів активно-оборонного характеру. До заходів превентивного характеру відносяться, зокрема, заходи охорони свого майна, що використовуються власником. Які ж юридичні межі самозахисту цивільних прав?

Одним із способів самозахисту цивільних прав є так звана необхідна оборона. Інститут необхідної оборони є комплексним інститутом, регламентованим як цивільним, так і кримінальним законодавством. І це не випадково. Річ у тому, що на практиці спричинення шкоди в стані необхідної оборони зустрічається виключно при віддзеркаленні небезпеки, створюваної злочинною поведінкою особи. Звідси, зокрема, витікає єдність і самого поняття необхідної оборони як для кримінального, так і для цивільного права.

Згідно ст. 37 Кримінального кодексу необхідна оборона - це захист особи і прав обороняється від суспільно небезпечних посягань. Відповідно до ст. 1066 ЦК шкода, заподіяна при самозахисті в стані необхідної оборони без перевищення її меж, не підлягає відшкодуванню.

Умови, при яких дії обороняється признаються вчиненими в порядку необхідної оборони, за відзначеним вище виключенням, однакові як для кримінального, так і для цивільного права.

З погляду захисту цивільних прав необхідна оборона є одним із способів захисту прав уповноваженої особи. Проте оборона буде необхідною і в тих випадках, коли подібного роду діями здійснюється захист інтересів держави і суспільства, прав і інтересів інших осіб.

Випадки вживання уповноваженим лицем до зобов'язаного обличчя правоохоронних заходів оперативної дії в цивільному праві достатньо численні і різноманітні. Проте всі вони володіють деякими особливостями, які дозволяють виділити їх в особливу категорію правоохоронних заходів оперативної дії і разом з тим відмежувати їх від інших правоохоронних заходів, зокрема від цивільно-правових санкцій, що є заходами цивільно-правової відповідальності.

Перша особливість цих заходів полягає в тому, що всі вони мають своєю задачею охорону прав і інтересів уповноваженої особи і тому з повним підставою можуть бути названі правоохоронними заходами. Правоохоронний характер цих заходів знаходить свій вираз в тому, що вони застосовуються уповноваженою особою лише у разі, коли зобов'язана сторона припустилася ті або інші порушення, наприклад не виконала зобов'язання у встановлений термін, ухиляється від виконання тих або інших робіт, систематично затримує платежі і т.п. Тому односторонні дії громадян або організацій, що робляться ними зовні зв'язку з порушенням обов'язку іншою стороною цивільного правовідношення, не можуть бути віднесені до оперативних заходів правоохоронної дії, хоча б по своїй формі вони і були схожі з останніми.

Друга особливість заходів оперативної дії полягає в тому, що ці заходи мають характер односторонньої дії уповноваженого суб'єкта цивільного правовідношення.

Це такі заходи, які застосовуються до правопорушника безпосередньо самою уповноваженою особою, але у всіх без виключення випадках вживання їх є правом уповноваженої сторони і відбувається в позасудовому, поза арбітражному і т.п. порядку, тобто без звернення до компетентних державних органів.

Саме ця обставина дає підставу визначити ці заходи як заходи оперативного характеру.

Такий порядок вживання даних заходів істотно відрізняє їх від цивільно-правових санкцій, які застосовуються компетентними державними органами в результаті розгляду цивільних справ.

Четверта особливість оперативних заходів полягає в тому, що вживання їх уповноваженою особою спричиняє за собою невигідні наслідки для зобов'язаної особи.

Ця обставина на перший погляд зближує заходи оперативної дії з цивільно-правовими санкціями.

Насправді ж і з цієї сторони між ними є істотна відмінність.

Кажучи про неюрисдикційні способи захисту права, не можна забувати, що, надаючи численні і різноманітні засоби захисту носіям суб'єктивних цивільних прав, цивільне законодавство разом з тим передбачає і певні межі захисту права.

ІІІ. Висновок

Як ми бачимо, в сучасному українському суспільстві, яке активно створює систему ринкової економіки, проблема захисту цивільних прав стоїть достатньо гостро. Від ефективності дій по захисту своїх суб'єктивних прав кінець кінцем залежить успіх комерційної діяльності як фізичних, так і юридичних осіб, що є важливим показником для всієї економіки держави.

На жаль, законодавець недостатньо детально регламентує здійснення конкретних чинів захисту права (зокрема, Цивільний кодекс не регламентує порядок здійснення і межі самозахисту, а лише указує, що такий спосіб захисту права допускається). нерідкі і розбіжності норм законодавства з думкою авторитетних учених-теоретиків (наприклад, законодавець відносить самозахист права до способів захисту цивільних прав, тоді як окремі цивілісти рахують її не способом, а формою захисту).

Достатньо актуальне для нашого суспільства і питання про межі захисту цивільних прав. Необхідно чітко уявляти собі (особливо при здійсненні неюрисдикційних способів захисту) ту грань, яка відділяє захист суб'єктивного права від самоправства. В зворотному випадку особа, чиє право було порушено, ризикує тим, що його дії можуть бути розцінені як зловживання правом. Межі захисту цивільних прав повинні бути чітко позначені, захист обличчям свого суб'єктивного права не повинен порушувати суб'єктивних прав і інтересів інших осіб.

Необхідно надавати більшу увагу способам захисту цивільних прав як на законодавчій, так і на доктринальному рівні. Особливе значення при цьому має регламентація неюрисдикційних способів захисту (в першу чергу, самозахисту цивільних прав і заходів оперативної дії), як найдоступніших для учасників цивільного обороту способів захисту їх суб'єктивних прав.

ІV. Список використаної літератури

Андрієнко Л. Форми договорів і наслідки їх недотримання /. „російська юстиція”, 2003 № 2

Арбітражний процесуальний кодекс України / К. „Просвіта” 2004р.

Вітрянський В.В. Цивільний кодекс про договір/ Вісник Вищого Арбітражного суду Укр., 2004р.№ 10

Закон „Про захист прав споживачів” від 07.02.94г.

Кабалкін А. Тлумачення і класифікація договорів. / Українська юстиція № 7 2004 р.

Коментар частини першої Цивільного кодексу України/ Під ред. Брагінського М.В., К., 2003г

Указ Президента України від 16 грудня 1995 р. "Про загальноправового класифікатора галузей законодавства" / Збір актів Президента і Уряду України. 2003. N 51. Ст.4936

Цивільне право. Підручник. Ч.1. під. ред. Сергієнка А.П., Толстого Ю.К., К., „Махаон” 2002р.

Цивільний кодекс Укр/ К., 2004