Контрольна робота

з дисципліни

«Порівняльне правознавство»

ЗМІСТ

1. Загальна характеристика скандинавської правової сім'ї

2. Судова система Німеччини

3. Учення про „чотири кореня ” мусульманського права

4. Сучасна правова система КНР

Список літератури

1. Загальна характеристика скандинавської правової сім'ї

Об'єднання правових систем скандинавських країн в одну групу (підтип) обумовлено спільністю їх генези і сучасного розвитку. Регіонами поширення північноєвропейського права є Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія, Ісландія. Географічне вони близькі до країн романо-германського типу правової системи. Проте, на відміну від нього, ця група правових систем не зазнала глибокого впливу римського права. Вона зазнала його лише частково - так само, як і впливу торгових звичаїв міст-держав німецького узбережжя Балтики за часів середньовіччя. Вплив римського права на скандинавські країни був опосередкованим - через континентальне право. У дусі цього права нормативно-правовий акт (закон) визнано головним джерелом права. Водночас з цим істотну увагу приділено судовій практиці, поширеній у країнах загального права, і визнано роль судового прецеденту. Інші властивості загального права (правило прецеденту, техніка судових доказів, пріоритет процесуального права над матеріальним правом і т.ін.) не знайшли підґрунтя для свого зростання. Автономність і самобутність скандинавської групи правових систем потребує їх розгляду за межами як загального права, так і континентального типу права.

Основи єдності в нормах скандинавських країн були закладені ще у XII ст. Мірилом регулювання суспільних відносин стали норми давньогерманського права. Тісні політичні, економічні і культурні зв'язки північноєвропейських країн справили істотний вплив на формування єдиного скандинавського права. У середні століття три королівства - Данія, Норвегія і Швеція - створили єдиний союз, закріплений Кальмарською унією (1397 p.), який проіснував до 1523 р. І в подальшому зв'язки цих держав не переривалися, що сприяло виробленню спільних рис їх правових систем.

Більш складний історичний шлях пройшла Фінляндія. Будучи завойованої Швецією в XII-XIII століттях, вона перебувала у її складі до 1809 р. Після російсько-шведської війни Фінляндія відійшла до Росії, перетворившись на її автономну одиницю. Таке становище Фінляндії деякою мірою дозволило їй зберегти самобутню правову систему, а після набуття незалежності в 1918 р. відновити перервані відносини зі Швецією.

Вплив правової системи Данії просліджується в Норвегії та Ісландії, тому що з кінця XIV ст. понад 400 років датська королівська династія централізовано правила в цих трьох державах. У 1814 р. Данія змушена була поступитися Норвегією Швеції. У 1906 р. Норвегія спромоглася набути статусу повної автономії. Ісландія була проголошена незалежною державою в 1918 p., але залишалася в унії з монархічної Данією до 1944 р.

У XVII - XVIII століттях у країнах Північної Європи були підготовлені універсальні кодекси - зведені акти, які стали фундаментом і стартовим майданчиком для подальшого формування їх правових систем. Найважливіші з них:

Датський закон Крістіана V (1683) - звід законів, що діяв у Данії і Швеції (з 1687 р. під назвою «Норвезьке право»). Він охоплював різні галузі права. Найдокладніше в ньому викладені кримінальні закони. Цей звід законів ніколи не скасовувався. На цей час застосовуються лише деякі його положення.

Звід законів Шведської держави 1734 р. - результат розвитку шведського і почасти фінського права, оскільки в комісії з підготовки реформи законодавства працювали як шведські, так і фінські юристи (Фінляндія тоді перебувала у складі Швеції). У дев'ятьох розділах зводу викладено нормативні розпорядження, що стосуються основних галузей права - матеріального (шлюб, спадкування, нерухомість, будівництво, торгівля, правопорушення і покарання); процесуального (процедура судового розгляду цивільних і кримінальних справ), а також виконання судових рішень. Цей правовий акт формально вважається чинним у сучасної Швеції. Протягом XX ст. його істотним чином перероблено. Вдосконалені розділи про шлюб (1920 p.), судовий розгляд (1948 p.), спадкування (1959 p.), нерухомість (1970 р.) та ін. Створено кодекси та інші нормативно-правові акти з питань трудових відносин, про акціонерні товариства, охорону навколишнього середовища, соціальне забезпечення та ін.

Спільність державно-правових коренів скандинавських країн, схожість мов, розвиток культурних зв'язків послужили підставою для єдності джерел права, системи права і законодавства, уніфікації скандинавського права.

Основними джерелами (формами) права скандинавських країн є такі.

1. Закони. Поділяються на конституційні і звичайні.

2. Підзаконні акти, прийняті урядом у порядку делегованого законодавства (у Швеції їх кількість перевищує кількість законів, прийнятих парламентом-риксдагом).

3. Підзаконні акти міністерств і відомств.

4. Правовий звичай. Визнається допоміжним юридичним джерелом права. Здебільшого застосовується у сфері торгового і морського права. Посилання на звичай включаються у тексти відповідних договорів.

На території Гренландії місцевий правовий звичай почасти діє у сфері цивільно-правових відносин поряд із датськими законами. Він регулює правові наслідки шлюбу. До прийняття Кримінального кодексу 1954 р. у Гренландії застосовувалися звичаї, що грунтувалися на усних переказах. У Ісландії зберегли значення правові звичаї стародавнього походження, зібрані у «гра-гас».

5. Судовий прецедент. Є важливим і не завжди тільки допоміжним джерелом права. Його роль є особливо значною в Данії і Норвегії, менше - у Швеції. Пояснюється це тим, що в Данії і Норвегії деякі правові інститути в сфері цивільного обороту, цивільних правопорушень законодавче не врегульовано. У Данії, наприклад, є деякі важливі законодавчі акти (закони про реєстрацію земель 1926 р., про купівлю-продаж товарів 1906 p., про страхування 1930 р., про торгівлю 1966 p.), проте цивільно-правові відносини регулюються переважно нормами прецедентного права. Закони також зазнали впливу прецедентного права. У них не визнається форма укладення договорів. Через відсутність законодавчих актів про цивільні правопорушення застосовуються норми прецедентного права, побудовані на принципі винної відповідальності. Ці норми лише у виключних випадках припускають відповідальність за дії інших осіб.

Багато законів скандинавських країн складені з розрахунком на суддівський розсуд. Суди зобов'язані додержуватися рішень, прийнятих у аналогічних справах вищими судами, в першу чергу Верховним судом. Так, рішення Верховного суда, іноді й інших судових інстанцій Норвегії, винесені ними у конкретній справі, мають силу «переконуючого прецеденту» для нижчих судів. На відміну від англійського права тут судові рішення формулюються конкретно і не виступають як загальні, жорсткі та суворі правила, розраховані на безумовне застосування в майбутньому.

6. Принципи права. Використовуються як джерело права при розгляді конкретної справи. Так, в Ісландії суддя при винесенні рішення у справі керується власною правосвідомістю, принципом справедливості.

На джерелах скандинавського права позначився вплив германського права. Він був особливо значним між двома світовими війнами XX ст. Причинами цього можна назвати:

1) наявність контактів між правознавцями північних країн Європи і Німеччини, які дозволяють їм активно обмінюватися науковою інформацією;

2) сприйняття історико-правовою наукою північних країн культурної спадщини Німеччини з її романтизмом і рецепцією римського права, яка не зачепила скандинавські країни;

3) високий рівень розвитку німецького правознавства, відпрацювання методу юриспруденції понять, що дисциплінує юридичну думку, де вимоги ясності і міцності передумов, логічно стрункої послідовності в аргументації завжди були виключно високими;

4) близьку спорідненість скандинавських і німецького мов, єдність коренів юридичних понять, що дозволяє відносно просто використовувати німецький метод юриспруденції понять - «вважати за допомогою понять».

Особливістю системи права в країнах Північної Європи є загальна тенденція до схожості з континентально-європейськими системами.

1. Є писані конституції (Конституційний закон Фінляндії 1919 p., Конституція Держави Данії 1953 p., Конституція Ісландії 1944р., Конституції Норвегії 1814 р. з поправкою 1913 p., Конституція Швеції 1974 p.).

2. Структура системи права така сама, як і континентального права - галузі, інститути, норми. Галузі та інститути чітко сформовані.

3. Система права поділена на дві підсистеми:

* приватну - сімейне, зобов'язальне, комерційне, повітряне, міжнародне приватне право, право власності та ін.;

* публічна - конституційне, адміністративне, кримінал ь-но-судове, податкове, економічне право та ін.

4. Система законодавства являє собою сукупність законодавчих актів (законів, кодексів), виданих у державі.

Екологічні проблеми стали предметом особливої уваги законодавця. У Швеції прийняті закони про збереження природи (1964 р.), про охорону навколишнього середовища (1969 p.), збереження лісів (1979 p.), води (1983 p.), хімічні продукти (1985 p.), природні ресурси (1986 p.).

Трудові відносини урегульовано законами про колективний договір (1928 p.), трудовий суд (1928 p.), забезпечення зайнятості (1974 p.); статус цехових старостів (1974 p.), охорону праці (1978 p.), рівність чоловіків і жінок у праці (1980 p.), спільні рішення у трудових відносинах (1977 р.) та ін.

5. Провадиться кодифікація нормативно-правового матеріалу. Ступінь кодифікації галузей права у скандинавських країнах не є однаковим. Так, у Норвегії кодифіковане лише кримінальне право. Перший Кримінальний кодекс було прийнято у 1842 р. Чинний Кримінальний кодекс було прийнято у 1902 р. за проектом норвезького криміналіста Гьотца - прихильника соціологічної школи кримінального права. У Данії також кодифіковані лише деякі галузі права, головним чином кримінальне право (Кримінальний кодекс 1930 p.). Правда, в автономній Гренландії, яка тривалий час не має писаних кримінальних законів і тюрем, проведено спеціальну кодифікацію у цій галузі (Цивільний процесуальний кодекс, Датський кримінальний кодекс для Гренландії 1930 p., Кримінальний кодекс 1954 p.). Відмінною рисою кримінальних кодексів, як Датського для Гренландії, так і Гренландського, є застосування кримінального закону за аналогією.

6. У системі прав і обов'язків громадян перевагу віддано правам, зокрема охороні і захисту їх соціально-економічних прав. У Швеції діють закони про страхування (1962 p.), соціальне страхування (1982 p.), пенсії - народні /основні/ (1913 p.), загальні додаткові (1913р. і 1935 р.) тощо. Закон Швеції про загальне страхування 1962 р. та інші акти передбачають виплату пенсій за старістю - так звані «народні пенсії»; додаткових пенсій, обчислюваних з урахуванням попередніх заробітків; допомоги у разі виробничих травм, хвороби, вагітності; допомоги на дітей; «удовиної пенсії» та ін.

У Данії система соціального забезпечення передбачає виплату пенсій за старістю, частина яких сплачується всім, хто потребує цього; виплату пенсій у зв'язку з безробіттям, інвалідністю; компенсацію витрат на житло і виховання дітей; безкоштовну медичну допомогу та ін.

7. Кодекси, як правило, містять конкретні правові норми. На відміну від кодексів континентальних країн романської групи, законодавчі акти скандинавських країн або не мають загальних частин, або вони невеликі (наприклад, Загальна частина Гренландського кодексу має усього 10 параграфів). Це підкреслює її велику близькість до германської групи правових систем.

Загальний курс на уніфікацію скандинавського права виразився у виданні єдиних законодавчих актів. У 1880 р. на території Швеції, Данії та Норвегії набрав чинності єдиний Кодекс про вексель (оборотні документи). Вживалися успішні заходи у справі уніфікації торгового і морського права. У 90-х роках XIX ст. прийняті єдині закони про торгові знаки, торгові реєстри, фірми і ведення торгових справ за дорученням, ціни. Наприкінці XIX ст. завершилася уніфікація морського права.

Планувалося уніфікувати все приватне право, щоб згодом створити єдиний Цивільний кодекс. Етапами до планованого створення цього кодексу стала уніфікація окремих галузей права власності і зобов'язального права. Зокрема, був розроблений законопроект про продаж рухомого майна (у Швеції набрав чинності в 1905 p., у Данії - у 1906 p., у Норвегії - у 1907 р., в Ісландії - у 1922 p.).

Результатом правового співробітництва північноєвропейських країн стало прийняття законів про договори, які мають єдину концепцію. Закон про договори та інші законні операції в інститутах права власності і зобов'язального права набрав чинності у Швеції, Данії, Норвегії з 1915 по 1918 pp., у Фінляндії - у 1929 р. На зразок датського законодавства створено ісландські закони про договори (1936 р.) і про купівлю-продаж (1922 p.). Отже, у скандинавських країнах склалося єдине договірне право.

Інтеграційні процеси в межах північноєвропейського права продовжуються й дотепер. Уніфікацію змістів інститутів, підгалузей і галузей права стимулює створення в 1952 р. Північного союзу (Швеція, Данія, Ісландія, Норвегія, Фінляндія). Закони, що готуються комісіями експертів для країн у рамках цього союзу, нерідко є ідентичними або дуже близькими. Особливо це стосується шлюбно-сімейного законодавства (рівність чоловіка і дружини, відмова від принципу вини як головної підстави розірвання шлюбу, зрівняння в правах дітей, народжених поза шлюбом, та ін.), законів про компанії, договори, делікти тощо.

2. Судова система Німеччини

Унікальність судової системи Німеччини полягає в тому, що вона побудована за територіально-галузевим принципом і являє собою автономні, з внутрішніми ієрархічними рівнями судові піраміди. Очолює систему загальних судів Верховний федеральний суд Німеччини, який є останньою інстанцією в судах цієї юрисдикції та здійснює функції касації (ревізії). Метою діяльності Верховного федерального суду, є забезпечення єдності судової практики, хоча його рішення формально не наділені силою прецеденту. Ця установа складається з сенатів, які побудовані за принципом правової складності питань, віднесених до розгляду суду цієї інстанції і відносно яких треба ухвалити рекомендації по правозастосуванню на загально-федеральному рівні.

Виконання сенатами Верховного федерального суду функцій перегляду в порядку прямої касації допускається лише щодо рішень, ухвалених у першій інстанції сенатами Федерального патентного суду в деяких справах. У всіх інших випадках звернення до Верховного федерального суду без проходження апеляційної інстанції (так звана «стрибкова касація») процесуальним законодавством Німеччини не допускається.

У ФРН суди посідають особливе місце в політичній системі та механізмі державної влади. Це підтверджується вже тим фактом, що юстиція в цій країні має велику питому вагу у структурі політичних установ і повсякденній практиці громадського життя. На один мільйон жителів у ФРН припадає більш ніж 200 суддів (в Англії - 51, Італії - 101, Швеції - 100). У Німеччині дві третини коштів, що спрямовуються на підтримку правопорядку, витрачається на суди, тоді як в інших європейських країнах суди отримують приблизно одну третину цих коштів.

Однак більш важливими є не кількісні, а якісні характеристики західнонімецької юстиції. Тим, хто бажає отримати з її історії уроки, корисні для розвитку демократичних інститутів (у тому числі інститутів правосуддя), слід усвідомлювати, що саме суди були тут найважливішими засобами стримування демократичних процесів і рухів.

Німецька конституція розглядає закон і право як два різні за змістом поняття, а правознавство тлумачить цей конституційний принцип як підставу для визнання обов'язковими неписаних правових норм.

Закріплюючи в п. 2 ст. 20 положення про розподіл влади, де правосуддя розглядається як один із трьох видів державної влади, Основний закон у наступному пункті цієї самої статті встановлює, що правосуддя зв'язане «законом і правом». Ця лаконічна формула стала конституційною основою функціонування західнонімецьких судів, так само як і п. 3 ст. 1 Конституції, який встановлює, що закріплений у Конституції перелік основних прав і свобод громадян зобов'язує правосуддя як «безпосередньо діюче право».

З цих положень можна зробити важливий теоретичний і практичний висновок: судова влада наділена особливими функціями, і однією з найважливіших є винесення судження про те, що є право. Визнання за судовою владою таких повноважень є пануючою точкою зору в західнонімецькій науці і судовій практиці. І хоча багато авторів не застосовують до ФРН термін «держава суддів», або «держава юстиції», вони згодні з висловлюванням, що юстиція має бути найважливішою опорою «правової державності». Слідом за Р. Марчичем, який стверджує, що тільки в «державі суддів можуть бути гарантовані свобода, демократія і право», О. Бахоф бере під сумнів здатність парламенту забезпечити реальну силу права. Він покладає це завдання на юстицію і, відповідно до основної ідеї концепції «держави суддів», вважає гарантом права саме суддю.

Натомість К. Бадер, В. Вебер, Г. Навяски, В. Греве та ін. наголошували на занадто відвертому підкресленні ролі цієї влади в конституційній системі ФРН, що може негативно позначитися на принципі поділу влади. Так і сталося: модернізована теорія поділу влади пропонує, в числі інших, таку класифікацію, що підкреслює особливу роль саме судової влади. Автор спеціальної монографії про правосуддя ФРН В. Хайде стверджує: «В системі поділу влади правової держави на одному боці знаходиться правосуддя, а на іншому -законодавча й виконавча влада, що конфронтують з останнім».

Поширені уявлення про існування права «над законом» прямо впливають на теорію поділу влади, обмежуючи її на шкоду законодавчої влади та на користь влади судової, якій відводиться роль тлумача і, більше того, навіть творця права, що протиставляється праву, сформованому законодавцем. Оцінюючи роль судів у відносинах із законодавчою владою, Р. Сменд писав: «Позитивне право надає їм (відносинам) визначеного вигляду, формулює завдання, регулює хід процесів. Але в цих межах юстиція живе своїм життям, за своїми власними законами, які не може змінити жоден законодавець».

Основний закон ФРН відвів проблемам правосуддя особливе місце. Замість семи статей Веймарської конституції до Основного закону був включений спеціальний розділ IX «Правосуддя». Особливість конституційного регулювання правосуддя у ФРН полягає в тому, що Основний закон сконцентрував у цьому розділі як принципи організації і діяльності судів, так і права громадян у їхніх відносинах з юстицією. За межі цього розділу, який висвітлює важливі сторони організації і діяльності юстиції в їхньому взаємному зв'язку, винесені два принципових положення. Одне з них, що виходить за межі проблем правосуддя, проголошує рівність усіх громадян перед законом (п. 1 ст. 3 Основного закону). Інше закріплює за громадянином право на судовий захист своїх прав (ч. 4 ст. 19). Ця конституційна формула фактично стосується лише тих випадків, коли «права особи порушені державною владою». Однак у доктрині й судовій практиці ця конституційна норма розглядається як закріплення основного принципу судового захисту інтересів громадян взагалі.

3. Учення про „чотири кореня ” мусульманського права

Найсуттєвішою відмінністю мусульманського права від романо-германського та англосаксонського є його нерозривний зв'язок з релігією ісламу. Власне кажучи, мусульманське право виступає як одна з форм прояву цієї релігії, що виникла на початку VII ст. н.е. серед арабів-кочівників Аравійського півострова і, з плином часу, стала однією з світових релігій.

Іслам, на відміну від християнства або іудейства, ніколи не зазнавав переслідувань з боку держави. Більше того, іслам став основою створення арабської держави, чим і пояснюється швидкість, з якою набув авторитету і пануючого становища у суспільстві. Досягши пануючого становища в суспільстві, іслам і до наших днів загалом зберіг ті форму і зміст, які йому надав Магомет.

Невід'ємною частиною ісламу є шаріат ("шлях праведного життя"). Це - сукупність норм мусульманського права, релігійних та обрядових настанов і правил, що покликані регламентувати не тільки поведінку мусульманина в усіх сферах суспільного та особистого життя, а й його думки і почуття. При цьому практично всі нормативні приписи виходять з ідеї обов'язків людини перед Аллахом, а не з ідеї прав, свобод і гідності людини.

Шаріат містить чотири групи приписів:

1) норми, які фіксують релігійну догматику ісламу, це те, у що зобов'язаний вірити мусульманин;

2) норми, які закріплюють основи мусульманської моралі та етики;

3) норми, які регламентують відносини віруючих з Аллахом (порядок виконання основних релігійних обов'язків);

4) правила поведінки між мусульманами та з немусульманами. Дві останні групи норм є нібито "практичними", тобто такими, що регулюють вчинки правовірних і утворюють "фікх" - нормативну частину шаріату. Фікх називають мусульманським правом у широкому розумінні, складовими якого є не тільки власне юридичні норми, а й правила суто релігійного характеру. Мусульманським правом у вузькому розумінні називають ту групу норм, що регулюють виключно взаємовідносини між людьми.

Зважаючи на те, що юридичні норми походять від релігійних настанов і що мусульманська держава завжди надавала обов'язковості та забезпечувала примусове виконання суттєвої частини релігійних обрядових правил, у науковій літературі термін "мусульманське право" вживається (якщо не обумовлено інше) саме в широкому розумінні. Отже, норми шаріату охоплюють релігію, мораль, право. В основі всіх його приписів лежить ідея неоплатного боргу людини перед Аллахом та нерівності людей (між чоловіком і жінкою, між мусульманами і немусульманами тощо). Шаріат має не територіальний, а персональний характер: усі правовірні мусульмани, де б вони не проживали, утворюють одну общину, а тому зобов'язані безвідмовно підкорятися його приписам.

Свобода - також один з принципів шаріату, що обумовлюється, насамперед, дозволом для "невірних" зберігати свою релігію. Але цей дозвіл не узгоджується з положеннями шаріату про священні війни з "невірними" з метою насильницького обернення до ісламу людей, що сповідують іншу релігію.

Принципом шаріату вважається і справедливість, її сутність вбачається в обов'язку общини і правителя забезпечити кожному мусульманину рівність перед судом. "Чистота" і цього принципу піддається сумніву, якщо зважити на те, що правосуддя повинно чинитися суддями (каді), які призначаються правителем, а сам правитель не підлягає людському суду і підзвітний лише Аллаху.

Отже, навіть короткий огляд принципових настанов шаріату, повною мірою притаманних мусульманському праву як його невід'ємній частині, свідчить про існування в його межах суперечливих, а то й взаємовиключних норм. Це обумовлює можливість використання тих чи інших приписів мусульманського права відповідно до потреб певних осіб або груп, які на даний момент перебувають при владі.

В основі мусульманського права лежить чотири джерела:

1) Священна книга Коран, яка складається з висловлень Аллаха, звернених до останнього з його пророків і посланців Магомету;

2) Суна - збірник традиційних правил, що стосуються дій і висловлень Магомета, відтворених цілим поруч посередників;

3) Иджма - конкретизація положень Корана у викладі провідних вчених - мусульманистів;

4) Кияс - міркування за аналогією про ті явища життя мусульман, що не охоплюються попередніми джерелами мусульманського права. Таким судженням віддається законний, суспільний характер"

Цікавим фактом є те, що норми шаріату виконуються населенням мусульманських країн і сприймаються як обов'язкові правила поведінки. Цікаво також і те, що "мусульманський правовий розвиток арабських країн здійснюється насамперед через правову ідеологію і психологію... Сфера мусульманського права, як ідеологічного фактора виявляється значно ширше, ніж рамки застосування його конкретних нормативних розпоряджень".

Із самого початку іслам визначав не тільки релігійний ритуал, догматичні і культові особливості, але соціальні інститути, форми власності, особливості права, філософії, політичного пристрою, етики, моралі і соціальної психології, хоча духовна сторона стяла все-таки на першому місці. У відмінності від християнства, що відокремилося від держави ще XVI-XVII століттях після буржуазних революцій, іслам і донині є державною релігією. Іслам як система суспільно-релігійних поглядів з'єднує в собі елементи: релігійний культ і звід духовно-етичних визначень; система норм, що регулюють соціально-економічну структуру суспільства; загальні принципи державного устрою.

У країнах з мусульманським правом конституція не вважається основним законом, а цю роль грає Коран, Суна, принципи консенсусу (Иджма ) і аналогії (Кияс). Мусульманські юристи і богослови вважають, що регулюванню норм Корана і шаріату підлягають як релігійна, так і етична сторони громадського життя, відносини громадян як між собою, так і з державою. Вони також затверджують, що ці норми, освітлені волею Аллаха, набагато сильніше по своїй дії, чим конституційні норми, написані людиною. З цим саме і зв'язано те, що в Саудівській Аравії немає писаної конституції, а її місце займає Коран.

Ще з часів зародження в мусульман середньовічної державності в її основі лежать два головних принципи: погодженість (курс, коли правителі приймають рішення колективно), і суверенітет шаріатських законів. "Принцип погодженості, закладений у Корані, не одержав свого юридичного закріплення в інститутах середньовічної держави, а тому і не придбав обов'язкового характеру. Що стосується дотримання шаріатських чи норм "божественного" законодавства, те це завжди було неодмінною умовою легітимізму будь-якої державної влади"

Усі громадяни мусульманських держав мають однакові права у виборах правителя, але основним принципом виборів є принцип "гідних представників", тобто вибори - це ідеал "особливо обдарованих". Тільки "охлюль-хальваль-акад" чи особлива категорія знатних у праві радити правителям і вирішувати, чи є їхня політика законної стосовно нір шаріату. Законотворча функція цієї групи полягає в тім, що вони виносять рішення про відповідність законів глави держави, постанов уряду й інших нормативних актів принципам шаріату. Їхня діяльність схожа з діяльність державної Ради у Франції, Верховного Суду в США, у функції яких входить конституційний нагляд. Конституційні принципи в мусульманських державах почали складатися під час англо-французьськой колонізації, а саме в 1861 була видана беєм Тунісу перша конституція.

Зараз йде період кодификації мусульманського права в багатьох країнах, серед них Пакистан, Індонезія, а в Туреччині з 1926 р. узагалі від нього відмовилися. У багатьох державах мусульманське право конституційно вважається основою законодавства. Воно застосовується по багатьом питанням, але особливо в цивільних відносинах, дотепер зберігаються шаріатські суди. У деяких країнах Центральної і Східної Африки мусульманське право використовується як звичайне право. Хоча мусульманське право і впливає на правові системи мусульманських держав, але все рівно зараз спостерігається тенденція до застосування таких джерел права як правовий звичай і нормативно-правовий чи акт законодавство. Практично у всіх мусульманських країнах вплив мусульманського права обмежується брачно-сімейними і пов'язаними з ними відносинами, тобто тими, котрі входять у поняття "особистий статус". Єгипет був першою державою, що відмовилося ще наприкінці XIX століття від мусульманського права, як від єдиного джерела права. Як приклад можна ще привести Саудівську Аравію, що вважається країною традиційного ісламу. Навіть тут усе більше застосовуються в судочинстві і законодавстві "подвійні стандарти", а в комерційному праві пріоритет уже віддається "англо-американському" праву.

Як уже зазначалося, мусульманське право має характер божественних настанов, а тому немає і не може бути влади, здатної його змінити. Той, хто не підкоряється приписам мусульманського права, - грішник, який буде тяжко покараний на тому світі. Той, хто заперечує рішення, прийняті на його основі, - єретик, якого, безумовно, слід вигнати з ісламської общини.

Мусульманська юриспруденція визначає норму права як загальнообов'язкове правило поведінки, встановлене верховним законодавцем - Аллахом. При цьому норма може бути сформульована прямо - через одкровення або опосередковано - через висновки, зроблені найвидатнішими знавцями шаріату на основі тлумачення волі Аллаха. За своїм змістом норми мусульманського права поділяються на дві основні групи. До першої належать приписи, що містять оцінки вчинків правовірних. Вчинки поділяються на п'ять категорій: 1) вчинки, які є обов'язковими; 2) ті, що рекомендуються; 3) ті, що дозволяються; 4) ті, що не дозволяються; 5) ті, що забороняються. Наприклад, Коран забороняє лихварство, але дозволяє торгівлю.

До другої групи належать норми, в яких сформульовані конкретні правила поведінки щодо певних ситуацій, а також установлені умови здійснення та наслідки певних діянь.

Абсолютна більшість норм мусульманського права мають імперативний характер, і дуже рідко зустрічаються норми диспозитивні. Ісламські дослідники пояснюють це колективістською суттю норм мусульманського права, які спрямовуються на задоволення загальних потреб усіх мусульяман. Але фактично ця особливість є виразом спрямованості мусульманського права на фіксацію обов'язків мусульман, а не їх прав.

При поділі норм мусульманського права на галузі його дослідники спочатку об'єднували відповідні приписи за тематичною оцінкою (релігія, сім'я і т. ін.). І лише згодом, коли виникла необхідність у виданні державних законодавчих актів, в яких би положення шаріату були юридичне зафіксовані, ісламська юридична наука стала розробляти проблему галузей права. З погляду деяких учених, система мусульманського права складається з комплексу принципів та сукупності конкретних приписів, які регулюють такі основні сфери життя мусульман: 1) відносини правовірних з Аллахом; 2) взаємовідносини між людьми; 3) зв'язки між державами або релігійними конфесіями.

А стаття І Маджали - закону Османської імперії, який містив 1850 статей і відіграв роль своєрідного цивільного кодексу - поділяла всі норми мусульманського права на дві групи. Перша - це правила здійснення релігійних обов'язків, друга - норми, які регламентують взаємовідносини між людьми. Друга група, в свою чергу, ще поділялась на три основі підгрупи: 1) право особистого статуту; 2) деліктне (кримінальне) право; 3) цивільне право. Крім наведених, мусульманська правова доктрина виокремлює декілька галузей: 1) "владні норми"; 2) судове право; 3) міжнародне право.

Нині мусульманські вчені поділяють своє право на такі галузі:

Норми, які встановлюють правила, пов'язані з відправленням релігійного культу. Такого змісту приписи мають суто ритуальне значення. Але в тому і полягає особливість мусульманського права як "права божественного", що цього роду приписи розглядаються поряд з нормами, які регулюють взаємовідносини людей у суспільстві. Саме тому такий, наприклад, припис Корану: "не наближайтесь до молитви, коли ви п'яні, поки не будете розуміти, що ви говорите, чи опоганеними (забрудненими) - крім випадків, коли ви мандрівники в дорозі, - поки не омиєтесь" розглядається як загальнообов'язкове правило поведінки і забезпечується державним примусом.

Норми, які встановлюють приписи щодо особистого статусу правовірних. (Особистий статут). У межах цієї галузі чітко розрізняються норми, що утворюють такі інститути, як шлюб, розлучення, заповіт, наслідування "по закону", опіка, обмеження правоздатності та деякі інші. Зазначені відносини мають величезне значення у повсякденному житті людини незалежно від її соціальної належності.

Норми, які утворюють цивільне право. Цю галузь становлять приписи, які стосуються питань власності, угод та їх забезпечення, виконання зобов'язань і т. ін.

Норми, які утворюють галузь деліктного (кримінального) права. Воно покликане забезпечити захист п'яти основних цінностей ісламу, а саме: релігії, життя, розуму, продовження роду та власності. А оскільки ці цінності визначені ісламом, то посягання на них є злочином і розглядається як заборонене Аллахом діяння, за яке він, безумство, карає. Мусульманська правова доктрина виробила класифікацію злочинів. В основі більшості з них лежать два критерії:

1) рівень визначеності покарання;

2) характер інтересів і прав, які порушуються цими злочинами. Найбільшого поширення набула класифікація, за якою злочини поділяються на три групи: хадд, кісас і тазир.

4. Сучасна правова система КНР

Поняття китайського права і філолофсько-моральні джерела його формування

До джерел китайського права, як і всієї далекосхідної групи правових систем, можна віднести:

1) норми-традиції (насамперед ритуали) - мають першорядне значення. Такої позиції додержувалося ще раннє конфуціанство, вбачаючи в цьому умови для збереження громадського порядку;

2) етичні норми - мирне життя в суспільстві гарантується не правом, а етикою;

3) норми-звичаї - розв'язання конфлікту за допомогою миротворця, а не суду, відповідно до «дао»;

4) норми права - вдаватися до допомоги права слід якнайрідше (навіть легісти вважали право неминучим злом). Лише останнім часом норми права набули певного значення. Закон став одним із провідних джерел права.

Юридична регламентація відносин не має скільки-небудь глибоких коренів у китайській цивілізації. У ній головною регулюючою силою є моральні догми, що базуються на вченні Конфуція. У спірних ситуаціях керувалися традиційними правилами умиротворення сторін за допомогою посередника, лише у виключних випадках зверталися до суду або адміністрації.

Нині судові та адміністративні рішення відіграють важливу роль, але не як джерело (форма) права, а як результати правозастосовної діяльності держави. Тут не постає питання про ідеальний закон, який відрізняється від правил, що викладені раніше законодавцем або застосовуються у діяльності суду та адміністрації. Питання виникає щодо самої цінності закону.

В континентальної Європі, наприклад в іспанській общині, закон був уведений як необхідний засіб для стійкості суспільства в процесі його життєдіяльності. Стійкий соціальний порядок припускає першість закону. Людина повинна жити в згоді з законом і, якщо є така потреба, битися за його торжество. Адміністративні авторитети, не менше ніж будь-яка частина суспільства, мають діяти легально. Суди покликані забезпечити повагу до закону. Поза законом можуть бути лише анархія, хаос, право сили. Тому закон необхідно поважати. Країни Далекого Сходу відхиляють цей підхід. Для Китаю закон є скоріше інструментом погоджувальної дії, ніж символом юстиції. Він розглядається як засіб, який не стільки встановлює порядок у суспільстві, скільки дезорганізує його. Для Китаю поведінка особи забезпечується не законом, а гармонією і миром, які досягаються відповідністю традиціям і звичаям. Традиційне примирення сторін за допомогою посередника вважається більшим досягненням, ніж юстиція. Закон розцінюється скоріше як засіб залякування або абстрактний зразок, але ж ніяк не зразок для дії, що характерно для країн континентального права.

Необхідність звернення до законодавчого регулювання суспільних відносин Китай гостро відчув наприкінці XIX ст. У 1899 р. з боку великих держав були підготовлені анексія Китаю, поділ його території на сфери впливу. За таких умов важливо було провести кардинальне реформування всієї системи держави. Правда, прозріння останнього імператора маньчжурської династії спізнілося. У 1911 р. династія Маньчжурів змушена була зректися престолу.

У XX ст. в історії Китаю одна за одною відбувалися різкі та значні зміни. На зміну династії Маньчжурів прийшов режим партії Гоміньдана на чолі з Чан Кайши. Приватне право зазнало кодифікації.

У 20-ті роки XX ст. розроблялися Цивільний, Земельний та інші кодекси на європейські зразки, головним чином німецький і швейцарський.

У 1949 р. була встановлена Китайська Народна Республіка, створений соціалістичний (маоїстський) режим. Цей режим відкинув законодавчі акти, вироблені за часів імператорського режиму і орієнтовані на захід. Він обрав радянський метод побудови комунізму. У період «великої пролетарської культурної революції» (1966-1976 pp.), яка згодом була піддана різкій критиці в Китаї, роботи з кодифікації не могли розпочатися. Цілеспрямовано зверху і часто несвідомо знизу цілком зневажалася законність. Правові норми і правопорядок були замінені партійними директивами і чисткою кадрів. Після смерті голови центрального комітету компартії Китаю Мао Цзедуна (1976 р.) був узятий курс на перетворення економічних відносин у напрямку розвитку приватного права. З 1978 p., коли Ден Сяопін прийшов до влади, Китай проводив політику економічної експансії та модернізації.

Розпочалися роботи з кодифікації права. Прийнято нову Конституцію (1982 p.). її преамбула проголошує, що «громадяни Китаю всіх національностей продовжуватимуть... йти соціалістичним шляхом», додержуватися принципів марксизму, соціалізму. Стаття 1 Конституції говорить: «КНР є соціалістичною державою з народно-демократичною диктатурою робітничого класу, заснованою на альянсі робітників і селян».

Були прийняті закони про організацію влади і управління, про суди, про народну прокуратуру, Кримінальний і Кримінально-процесуальні кодекси (1980 p.), положення про адвокатуру і нотаріат, Загальні положення цивільного права (типу ЦК, набули чинності в 1997 p.). Особлива увага приділяється законотворчості у галузі екологічного права. У 80-90-ті роки XX ст. видана низка законів про охорону навколишнього середовища - моря, водного і повітряного простору, ґрунту, прибережного простору від забруднення нафтою та ін.

Однак і дотепер зберігаються багато інститутів і норм соціалістичного права, головним чином, у сфері публічного права. Відсутній інститут приватної власності на землю. Законодавчо («Закон про управління землею» 1986 p., «Закон КНР про сільське господарство» 1993 p., Загальні положення цивільного права) визнана лише державна і колективна власність на землю, яка використовується селянами. Закріплене не право власності, а право користування і часткового розпорядження землею.

Проте «соціалізм» у Китаї був і залишається вербальним (словесним), а не реальним. Правову систему Китаю не можна кваліфікувати як соціалістичну і відносити до соціалістичного типу.

Список літератури

1. Борисов К. Международное право религиозных конфессий мирового сообщества. - М., 2001. - 155 с.

2. Боронбеков С. Основные ценности ислама - объекты охраны шариата // Государство и право. - 2006. - № 2. - С. 92-100.

3. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности: Пер. с франц. - М.: Междунар. отношения, 2003. - 560 с.

4. Дмитрієв А.І., Шепель А.О. Порівняльне правознавство. - К., 2003. - 184 с.

5. Жалинский А., Рерихт А. Введение в немецкое право. - М., 2001. - 767 с.

6. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Учебник для студентов юрид. вузов и фак.. В 4-х томах. Тома 1-2: Общая часть: Изд. 2-е, испр. и доп. / Отв. ред. Б.А. Страшун. - М., 2005; Том 3: Особенная часть: Страны Европы / Отв. ред. Б.А. Страшун. - М., 2006; Том 4: Часть особенная: Страны Америки и Азии / Отв. ред. Б.А. Страшун. - М., 2006.

7. Куманин Е.В. Юридическая политика и правовая система Китайской Народной Республики / Отв. ред. Б.А. Страшун. - М., 2005. - 157 с.

8. Лубський В.І., Борис В.Д. Мусульманське право: Курс лекцій. - К., 2007. - 256 с.

9. Марченко М.Н. Курс сравнительного правоведения. - М., 2002. - 1068 с.

10. Оніщенко Н.М. Правові системи сучасності. Порівняльне дослідження національних правових систем // Держава і право. - 2007. - Вип. 7. - С. 3-12.

11. Порівняльне правознавство: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / В.Д. Ткаченко, С.П. Погребняк, Д.В. Лук'янов; За ред. В.Д. Ткаченка - Х., 2006. - 274 с.

12. Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи: Основи порівняльного правознавства. Європейські традиції. - Х., 2006. - 592 с.

13. Черепій П.М. Система і повноваження органів кримінального судочинства у ФРН і Україні: Навчальний посібник. - К., 2005. - 416 с.

14. Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран: Учебник для студентов вузов. - М., 2001.