Зобов’язання з односторонніх дій

24

Контрольна робота

з теми: «Зобов'язання з односторонніх дій»

План

1. Підстави виникнення зобов'язань з публічної обіцянки винагороди

2. Поняття публічної обіцянки нагороди за результатами конкурсу

3. Поняття вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення

4. Поняття зобов'язань, що виникають внаслідок усунення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної чи юридичної особи

Література

1. Підстави виникнення зобов'язань з публічної обіцянки винагороди

Підставою виникнення зобов'язань із публічної обіцянки винагороди є юридичний склад, що має два елементи -- дві односторонні угоди: публічну обіцянку винагороди і відзив на неї у вигляді досягнення обумовленого результату. Визначальним серед цих факторів є публічне обіцяння винагороди, що визначає не лише зміст, а й назву цього зобов'язання. Ці два елементи мають зустрічний характер і повинні відповідати один одному, однак їх здійснення не означає укладення договору.

Обіцяння винагороди не може вважатися офертою, оскільки є умовним і адресоване не конкретній особі, а до всіх і кожного. Досягнення результату, обумовленого публічною обіцянкою нагороди, не є акцептом, тому що такий результат, по-перше, може бути досягнутий невизначеним колом осіб, по-друге, при одночасному його досягненні кількома особами кожна з них може розраховувати на відповідну частину винагороди.

Завдання, за виконання якого була обіцяна винагорода і яке належить виконати, може стосуватися разової дії або необмеженої кількості дій одного виду, що можуть вчиняти різними особами.

Строк дії обіцянки може бути визначений безпосередньо в об'яві. Якщо строк (термін) виконання завдання не встановлений, воно вважається чинним протягом розумного часу відповідно до змісту завдання (ст. 1146 ЦК України).

Відповідно до ст. 1147 ЦК України особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право змінити завдання та умови надання винагороди. У такому разі особа, яка приступила до виконання завдання, має право вимагати відшкодування збитків, завданих їй у зв'язку зі зміною завдання. Якщо у зв'язку зі зміною умов надання винагороди виконання завдання втратило інтерес для особи, яка приступила до його виконання до зміни умов, ця особа має право на відшкодування понесених нею витрат.

Правові наслідки виконання завдання. У разі виконання завдання і передання його результату особа, яка публічно обіцяла винагороду (нагороду), зобов'язана виплатити її.

Оскільки обіцяння винагороди є публічним і неперсоніфікованим, можливі варіанти, за яких не одна, а кілька осіб незалежно одна від одної здійснили дії, вказані в об'яві про винагороду. У тому разі, якщо завдання стосується разової дії, право на отримання винагороди виникає у того, хто першим виконав відповідні дії (ст. 1148 ЦК України).

У разі, коли встановити пріоритет серед тих, хто відгукнувся, неможливо, а також якщо таке завдання було виконано кількома особами одночасно, винагорода поділяється між ними порівну.

Зобов'язання у зв'язку з публічною обіцянкою винагороди відповідно до ст. 1149 ЦК України припиняється у разі:

1) закінчення строку для передання результату;

2) передання результату особою, яка першою виконала завдання. Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право публічно оголосити про припинення завдання.

У цьому разі особа, яка понесла реальні витрати на підготовку до виконання завдання, має право на їх відшкодування (ст. 1149 ЦК України).

2. Поняття публічної обіцянки нагороди за результатами конкурсу

Зобов'язання може виникнути за результатами конкурсу.

Визначення поняття конкурсу і особливості його правового регулювання. Правовідносини, що випливають із публічної обіцянки нагороди за результатами конкурсу, врегульовуються параграфом 2 підрозділу 2 розділу III ЦК України. На відміну від правил, передбачених статтями 435--439 ЦК УРСР 1964 р., положення нового ЦК України дають більш детальну регламентацію конкурсу як правової підстави виникнення зобов'язання.

За своїм смисловим значенням поняття «конкурс» означає змагання, що дає змогу виявити найбільш гідних із його учасників, або найкраще з того, що надіслане на огляд1. Його оголошують тоді, коли треба отримати оптимальний (найкращий) можливий результат.

За своїм конкретним змістом та особливостями правового регулювання конкурс має видові відмінності і відображає різні суспільні відносини. Одні з них виникають у сфері трудових відносин і регулюються нормами трудового законодавства, зокрема відносини з конкурсного підбору кадрів. Як приклад, можна навести таку публікацію в газеті об'яв «Ауізо»:

«Компанія N провадить конкурсний набір експертів з нерухомості. Запис на співбесіду відбудеться 21 лютого 2003 р.».

Інші є формою змагання для створення високоякісних творів літератури, мистецтва, науки. Наприклад, на веб-сторінці Міністерства освіти і науки України було розміщено оголошення такого змісту:

«З метою формування державних наукових і науково-технічних програм Міністерство освіти і науки України оголошує конкурс наукових і науково-технічних проектів з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. До розгляду приймаються наукові і науково-технічні проекти з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки відповідно до завдань державних наукових і науково-технічних програм... Про результати конкурсу буде повідомлено після проведення експертизи».

Крім того, оголошення про конкурс може передбачати звернення до всіх бажаючих, що належать до обмеженої категорії осіб (у першому прикладі коло учасників обмежується вимогами щодо певної професії, у другому -- вимогами щодо певних юридичних осіб, які займаються науковою діяльністю).

Право на оголошення конкурсу (змагання) має фізична або юридична особа (засновник конкурсу).

Конкурс оголошується публічно через засоби масової інформації. Оголошення про конкурс може бути зроблено іншим чином.

Засновник конкурсу має право запросити до участі у ньому персональних учасників (закритий конкурс) (ст. 1150 ЦК України).

Публічний конкурс є різновидом публічного обіцяння нагороди. Як і для публічної обіцянки винагороди, необхідною умовою визнання оголошення конкурсним є його публічність, тобто оголошення про проведення конкурсу має бути звернене до невизначеного кола осіб.

ЦК України передбачає проведення як відкритого, так і закритого конкурсів. Відмінність полягає у тому, що при проведенні закритого конкурсу коло можливих учасників є обмеженим і попередньо визначеним.

Обмеження кола учасників можливе і при проведенні відкритого конкурсу, однак це обмеження пов'язане або зі спеціальною правоздатністю юридичних осіб, або кваліфікаційними вимогами, що пред'являються до учасників, але в будь-якому разі пропозиція про участь у відкритому конкурсі через його публічність висувається невизначеному колу осіб.

При проведенні закритого конкурсу організатор заздалегідь визначає коло осіб, яким направляється пропозиція про участь у конкурсі. Отже, при закритому конкурсі коло учасників завжди відоме.

Форма і умови конкурсного оголошення. Оголошення про проведення конкурсу, тобто акт, у якому виражається публічне обіцяння нагороди за краще виконання певної роботи, може бути зроблене в різноманітних формах: шляхом публікації у друкованих засобах масової інформації (газетах, журналах, додатках до них), шляхом випуску рекламного проспекту або спеціального інформаційного листка, розміщення відповідного оголошення у громадських місцях, шляхом повідомлення через радіо або телебачення, повідомлення через мережу Іпіегпеі; тощо.

Відомості (умови), які має містити конкурсне оголошення, визначені в законі (ст. 1151 ЦК України), а саме:

1) засновник конкурсу повідомляє про його умови одночасно з оголошенням про конкурс або персонально кожному, хто виявив бажання брати участь у ньому;

2) предметом конкурсу може бути результат інтелектуальної, творчої діяльності, вчинення певної дії, виконання роботи тощо;

3) за результатами конкурсу видається нагорода (премія). Кількість призових місць, вид нагороди (сума премії) за кожне призове місце тощо визначаються в умовах конкурсу;

4)умовами конкурсу може бути обумовлено надання переможцеві лише морального заохочення;

5)умовами конкурсу має бути передбачено строк подання творів на конкурс чи виконання певної дії.

Предмет конкурсу, нагорода (премія), яка має бути виплачена переможцеві, е істотними умовами оголошення конкурсу.

Зміна умов конкурсу та відмова від проведення конкурсу. У процесі проведення конкурсу може виникнути необхідність внести зміни в раніше оголошені його умови або навіть потреба відмовитися від його проведення. Однак зміна умов конкурсу, а тим більше його скасування, особливо наприкінці строку проведення, можуть зачіпати та істотно обмежувати інтереси осіб, які побажали взяти у ньому участь і до того часу могли вже розпочати виконання визначеної умовами конкурсу роботи і понести у зв'язку з цим відповідні витрати. Тому закон допускає можливість змінити умови конкурсу засновником лише до початку конкурсу. Зміна умов конкурсу після його початку не допускається.

Якщо у зв'язку зі зміною умов конкурсу участь у ньому для особи втратила інтерес або стала неможливою, ця особа має право на відшкодування засновником витрат, що були понесені нею для підготовки до участі у конкурсі (ст. 1152 ЦК України).

Зміна умов конкурсу має бути доведена до відома можливих по-шукачів, тобто тих осіб, на яких було розраховано оголошення про конкурс. Ця мета досягається, якщо повідомлення про зміни умов конкурсу зроблене в тому порядку (тобто у тій самій формі), в якому було оголошено конкурс (відповідно у засобах друкованої інформації, по радіо, телебаченню, через мережу Інтернет;).

Щодо відмови від проведення конкурсу, то законом встановлено право засновника конкурсу відмовитися від його проведення, якщо проведення конкурсу стало неможливим за обставин, які від нього не залежать (ст. 1153 ЦК України).

У разі відмови засновника від проведення конкурсу з інших підстав учасник конкурсу має право на відшкодування витрат, які були ним понесені для підготовки до участі у конкурсі.

Критерій оцінювання, порядок і строк визначення переможців конкурсу. Засновники-конкурсу встановлюють порядок, відповідно до якого визначається переможець конкурсу. Результати конкурсу оголошуються у тому порядку, в якому його було оголошено.

Переможцем конкурсу є особа, яка досягла найкращого результату. Переможець конкурсу має право вимагати від його засновника виконання свого зобов'язання у строки, встановлені умовами конкурсу. Якщо предметом конкурсу був результат інтелектуальної, творчої діяльності, засновник конкурсу має право подальшого його використання лише за згодою переможця конкурсу.

Засновник конкурсу має переважне право перед іншими особами на укладення з переможцем конкурсу договору про використання предмета конкурсу (ст. 1156 ЦК України).

Результати конкурсу можуть бути оскаржені заінтересованою особою до суду (ст. 1154 ЦК України).

Оцінювання результатів інтелектуальної, творчої діяльності, поданих на конкурс. За наслідками оцінювання результатів інтелектуальної, творчої діяльності, поданих на конкурс, засновник конкурсу (конкурсна комісія, журі) може прийняти рішення про:

1) присудження усіх призових місць та нагород (премій), що були визначені умовами конкурсу;

2) присудження окремих призових місць, якщо їх було встановлено декілька, та нагород (премій);

3) відмову у присудженні призових місць, якщо жодна із робіт поданих на конкурс, не відповідає його вимогам;

4) присудження заохочувального призу та (або) нагороди (призу)

Речі, подані на конкурс, засновник конкурсу зобов'язаний повернути учаснику (ст. 1157 ЦК України), оскільки подання учасником конкурсу речі на конкурс не припиняє його право власності на цю річ.

Умова конкурсу, за якою засновник конкурсу не повертає його учаснику річ, подану на конкурс, є нікчемною.

Засновник конкурсу може залишити у себе річ, подану на конкурс, лише за згодою учасника конкурсу. Якщо учасник конкурсу протягом місяця від дня оголошення його результатів не пред'явив вимогу про повернення йому речі, поданої на конкурс, вважається що засновник конкурсу має право подальшого володіння нею

Учасник конкурсу має право у будь-який час пред'явити вимогу про повернення йому речі, поданої на конкурс.

Якщо річ, подана на конкурс, не була подарована засновникові конкурсу або куплена ним, він може набути право власності на неї відповідно до положень законодавства щодо набувальної давності (ст. 344 ЦК України).

3. Поняття вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення

Серед позадоговірних зобов'язань окреме місце посідають зобов'язання, що виникають із вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення. Особливість цих відносин полягає в тому, що, являючись, з одного боку, втручанням однієї особи у сферу інтересів іншої, така діяльність водночас за певних умов породжує права й обов'язки як для діючої особи, так і для того, у чиїх інтересах здійснювалися дії.

У житті іноді виникають ситуації, коли одна особа добровільно вчиняє певні дії в інтересах іншої особи, не маючи при цьому від останньої ніяких повноважень на їх здійснення.

Найчастіше тут задіяні моральні аспекти з метою запобігання (зменшення) шкоди, що загрожує майновим інтересах осіб, які тимчасово відсутні або з інших підстав не можуть самі піклуватися про охорону своїх інтересів (наприклад, догляд за худобою і її утримання у разі смерті їх власника; збереження і переміщення в безпечне місце чужого майна в умовах стихійного лиха, добровільна участь у гасінні пожежі сусідського будинку тощо). У деяких випадках в інтересах іншої особи вчиняються не тільки фактичні, а й юридичні дії, наприклад, укладаються угоди з придбання необхідного для них майна або виконуються їх обов'язки перед третіми особами. Особа, яка діяла в чужих інтересах без відповідного доручення, за певних умов набуває право на відшкодування понесених нею витрат, а іноді й на виплату винагороди за її дії.

Такі зобов'язання були відомі ще римському праву. Розрізняли два види ведення чужих справ -- ведення чужих справ відповідно до посади і добровільне ведення чужих справ.

У римському праві ведення чужих справ без доручення означає такі відносини, коли одна особа (гестор) веде справи іншої особи (домінуса), управляє її майном тощо, не маючи на те доручень. Зобов'язання виникало лише за наявності певних умов: 1) ведення чужих справ (наприклад, годування чужих тварин); 2) відсутність доручення для цього (тобто відсутність обов'язку у гестора щодо домінуса); 3) ведення справ за рахунок домінуса; 4) безоплатність ведення справ.

У науковій літературі ведення чужих справ без доручення формулюють так: в принципі, ніхто не повинен піклуватися про справу іншої особи і не має права втручатися у чужі справи. Однак право захищає інтереси того, хто добровільно займається справами когось іншого. Воно визнає за ним право на відшкодування витрат і таким чином спонукає людей до ведення справ інших осіб.

Вчення ведення чужих справ без доручення перейшло у цивільне законодавство багатьох країн Європи (Німеччини, Франції, Швейцарії). Так, ст. 1375 Французького цивільного кодексу 1804 р., який, до речі, є одним з найстаріших діючих цивільних кодексів Європи, передбачає можливість виникнення зобов'язання з ведення справ.

Глава, в якій врегульовані ці зобов'язання, називається «Про ніби договори». У кодексі встановлено: якщо хтось бере на себе добровільне ведення справ іншої особи, той (незалежно від того, чи знає про це власник) бере на себе зобов'язання продовжувати ті справи, які він почав вести, і вести їх до того часу, коли домінує буде в змозі сам піклуватися про свої справи; він повинен брати на себе все те, що пов'язано з цією справою.

Веденню чужих справ без доручення присвячені й окремі параграфи чинного Німецького цивільного уложения (НЦУ) (параграфи 677-687) 1897 р.3 Відповідно до параграфа 677 ведення чужих справ без доручення має місце, якщо хтось веде справи для іншого, не будучи ним уповноваженим або не маючи інших для цього повноважень. НЦУ виділяє чотири типи ведення чужих справ без доручення: 1) обґрунтоване ведення справ без доручення; 2) необгрунтоване ведення справ без доручення; 3) помилкове ведення чужої справи як власної; 4) ведення справи, про яку відомо, що вона чужа, у власних інтересах.

При обґрунтованому веденні чужих справ без доручення гестор має вести справу так, як цього вимагають інтереси домінуса, з урахуванням його дійсної чи ймовірної волі. Крім цього, гестор має й додаткові зобов'язання, а саме: повідомлення про прийняття справи, надання інформації, а головне -- своєчасна передача ведення справи носію інтересу.

У разі необґрунтованого ведення чужих справ перевіряється, чи не було безпідставного збагачення або деліктної поведінки. Якщо такого не виявлено, то результат один -- виконавець не має права на відшкодування своїх витрат.

Наслідки помилкового ведення чужої справи як власної передбачені параграфом 687 НЦУ. Відповідно до цієї норми у разі наявності омани (хибної думки) застосовуються загальні положення про зобов'язання, у тому числі враховується й безпідставне збагачення.

У деяких країнах колишнього СРСР теж передбачають певні норми з врегулювання цього інституту. Так, ЦК Латвійської Республіки, прийнятий 1937 р. (введений у дію з 1992 р.), присвячує інституту ведення чужих справ без доручення окремий розділ -- « Недоручене діловодство »1.

Сучасні цивільні кодекси Російської Федерації та Республіки Казахстан присвячують інституту ведення чужих справ без доручення окремі глави, які мають назву «Дії в чужому інтересі без доручення»2, а ЦК Грузії -- главу «Ведення чужих справ без доручення».

Цивільне законодавство царської Росії зобов'язань з ведення чужих справ без доручення не передбачало, хоча відомі юристи ХІХ-ХХ ст. (І. О. Покровський, С. Гамбаров та ін.) виступали за їх законодавче врегулювання. Цей вид зобов'язань був включений у всі проекти Цивільного уложення, яке так і не було прийняте в Російській імперії.

ЦК УРСР 1922 р. не передбачав цього виду зобов'язань. Однак у деяких підручниках цивільного права 20--30-х років давалася характеристика цього інституту.

Потреба врегулювання подібних відносин була очевидною, і питання про їх законодавче закріплення неодноразово ставилося при розробці та обговоренні проектів цивільного законодавства, в якому, зокрема, передбачалися зобов'язання, що виникають: 1) із завдання шкоди; 2) із безпідставного отримання вигоди; 3) із діяльності в чужому інтересі без доручення; 4) із договорів.

Особливої актуальності питання щодо правового регулювання ведення справ без доручення набуло у роки Великої Вітчизняної війни, коли діяльність без доручення з метою захисту інтересів громадян і держави набула масового характеру. У зв'язку з цим у літературі висловлювалися пропозиції або законодавче закріпити зобов'язання, що виникають з ведення чужих справ без доручення, або покласти їх вирішення на норми судової практики.

В українському праві соціалістичної доби самостійне зобов'язання, що виникало із дій у чужих інтересах, довгий час було відсутнє, хоч окремі види подібних дій врегульовувалися нормами щодо укладення угод особою, не уповноваженою на це (ст. 63 ЦК УРСР).

Відповідно до ст. 467 ЦК УРСР 1964 р. шкоду, якої зазнав громадянин при рятуванні соціалістичного майна від небезпеки, що йому загрожувала, мала відшкодувати та організація, майно якої рятував потерпілий. Безпосереднім приводом виникнення цього інституту були дві справи, що з'явилися у судовій практиці України.

У справі за позовом гр-на М. було встановлено, що позивач, їдучи залізницею як пасажир, під час стоянки побачив у поїзді, який стояв на сусідній колії, пожежу. Під час гасіння пожежі згорів його одяг, внаслідок чого він дістав каліцтво. Потерпілий звернувся до суду про відшкодування заподіяної шкоди, що спричинила втрату працездатності. Народний суд відмовив у позові, справа розглядалася у різних судових інстанціях. Нарешті одна з вищих судових інстанцій зайняла іншу позицію і висловила ряд принципових положень. Вона зазначила, що гр-н М. діяв не в особистих інтересах, а в інтересах охорони народного добра, виконуючи свій конституційний обов'язок, і зобов'язала залізницю відшкодувати гр-ві М. заподіяну шкоду в повному обсязі.

Аналогічною була справа за позовом до товариства «Динамо» гр-ки Б., чоловік якої загинув під час гасіння пожежі, що охопила склади названого товариства. На утриманні загиблого були двоє дітей, від імені яких мати, гр-ка Б., вимагала відшкодування заподіяної шкоди. Верховний Суд України при вирішенні цієї справи зайняв аналогічну позицію, яку висловив щодо справи гр-на М.

Зазначений вид зобов'язань мав обмежену сферу застосування. Такі зобов'язання не виникали щодо особистого майна. В інших випадках за аналогією закону застосовувалися правила про зобов'язання, що виникали із безпідставно придбаного або збереженого майна (статті 469-471 ЦК УРСР 1964 р.).

Вперше зобов'язання із вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення з'явилося в законодавстві з прийняттям 31 травня 1991 р. «Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік», які на території України не вступили в дію.

Відповідно до ст. 118 цих Основ таке зобов'язання могло бути породжене як угодою, здійсненою в інтересах іншої особи без доручення, так і фактичними діями із запобігання небезпеки майновим інтересам інших осіб без відповідних повноважень. Однак Основи не передбачили широкого врегулювання ряду принципових питань, що стосувалися умов виникнення такого зобов'язання.

Найбільш повне врегулювання цей правовий інститут дістав лише у новому ЦК України, а саме в главі 79 «Вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення».

Зобов'язання, про які йдеться у цій главі, виникають із здійснюваних особою дій, і хоча в главі вживається термін «дії», не виникає сумнівів у тому, що навіть за відсутності з цього приводу спеціальної вказівки мається на увазі і діяльність, і певні дії, і навіть одноразова дія, здійснена у чужому інтересі. Отже, ведення чужих справ без доручення охоплює здійснення гестором як фактичних, так і юридичних дій. Особою, яка діє в чужому інтересі, наприклад, може стати як особа, яка здійснила всі необхідні дії для врятування чужого обладнання від загрози небезпеки сама, так і та, яка залучила для цієї мети спеціалізовану організацію, уклавши з нею підрядний договір.

Метою цього інституту є, по-перше, надання захисту тій особі, яка здійснює дії в чужому інтересі, по-друге, особи, в інтересах якої мають здійснюватися відповідні дії, оскільки особливістю даних зобов'язань є те, що вони породжуються несанкціонованим втручанням у чужу сферу1.

У науковій літературі вказується, що концептуальним підґрунтям правового регулювання добровільної діяльності в інтересах іншої особи в Україні є комплекс конституційних норм (статті 13, 22, ЗО, 41, 64 Конституції України), які визначають головні засади зобов'язань, що виникають з ведення чужих справ без доручення2. Зокрема, ст. 30 Конституції України зазначає, що у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду й обшуку.

Право на вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення. У ст. 1158 ЦК України зазначається: якщо майновим інтересам іншої особи загрожує небезпека настання невигідних для неї майнових наслідків, особа має право без доручення вчинити дії, спрямовані на їх попередження, усунення або зменшення.

Логічним продовженням позадоговірних зобов'язань, що виникають із вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення, є їх трансформація в передбачене ЦК України договірне зобов'язання. Така трансформація можлива, зокрема, тому, що зміст цього зобов'язання є близьким або навіть збігається зі змістом ряду договорів, і перш за все -- договору доручення3. У зазначеній статті наголошується, що особа, яка вчинила дії у майнових інтересах іншої особи без її доручення, зобов'язана при першій нагоді повідомити її про свої дії. Якщо ці дії будуть схвалені іншою особою, надалі до відносин сторін застосовуються положення про відповідний договір.

У тому разі, якщо особа, яка розпочала дії у майнових інтересах іншої особи без її доручення, не має можливості повідомити про свої дії цю особу, вона зобов'язана вжити усіх залежних від неї заходів щодо попередження, усунення або зменшення невигідних майнових наслідків для іншої особи. Особа, яка вчиняє дії у майнових інтересах іншої особи без її доручення, зобов'язана взяти на себе всі обов'язки, пов'язані із вчиненням цих дій, зокрема обов'язки щодо вчинених правочинів.

Особа, яка вчинила дії в інтересах іншої особи без її доручення, зобов'язана негайно після закінчення цих дій надати особі, в майнових інтересах якої були вчинені дії, звіт про ці дії і передати їй усе, що при цьому було одержано.

Наслідками здійснення угоди в чужому інтересі для особи, яка діяла в майнових інтересах іншої особи без її доручення, є відшкодування витрат, понесених нею у зв'язку із вчиненням дій у майнових інтересах іншої особи. Слід зауважити, що право вимагати від останньої відшкодування фактично зроблених витрат виникає лише у тому разі, якщо вони були виправдані обставинами, за яких були вчинені дії (ст. 1160 ЦК України).

Якщо особа, яка вчинила дії у майнових інтересах іншої особи без її доручення, при першій нагоді не повідомила цю особу про свої дії, вона не має права вимагати відшкодування зроблених витрат.

4. Поняття зобов'язань, що виникають внаслідок усунення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної чи юридичної особи

Система деліктних зобов'язань забезпечує фізичній особі відшкодування шкоди, завданої протиправними діями інших осіб. У разі, коли шкода виникає внаслідок правомірної діяльності самого потерпілого внаслідок рятування здоров'я та життя фізичної особи або її майна, його відшкодування відбувається за іншими правилами і в рамках інших зобов'язань. Саме тому відшкодування шкоди, що виникла внаслідок рятування майна, є не мірою цивільно-правової відповідальності, а різновидом міри захисту суб'єктивних цивільних прав, які не є відповідальністю. Підставою для виникнення зобов'язання щодо рятування є не правопорушення, а правомірні дії самого потерпілого.

На підставі зобов'язання, яке виникає у зв'язку з рятуванням здоров'я, життя та майна фізичної особи, а також майна юридичної особи, боржник-особа, здоров'я, життя або майно якої рятувалося, зобов'язана відшкодувати кредитору-особі, яка зазнала шкоди під час рятівних дій, шкоду, яка є наслідком таких дій.

Нормативно-правовою підставою для виникнення цього виду зобов'язань є статті 1161, 1162 ЦК України, відповідно до яких особа, яка без відповідних повноважень здійснювала дії щодо рятування в умовах, що виключали можливість попередження про загрозу пошкодження здоров'я, життя або майна, має право вимагати відшкодування шкоди, яка виникла у майновій сфері рятувальника і є наслідком рятувальних дій.

Суб'єктами таких зобов'язань можуть бути як громадяни, так і юридичні особи, кожен з яких, у свою чергу, може бути у зобов'язаннях як кредитором, так і боржником. Потерпілими можуть бути як дієздатні, так і обмежено дієздатні особи. За недієздатних або обмежено дієздатних право на вимогу відшкодування шкоди реалізується їх законними представниками (ст. 242 ЦК України).

Юридична особа може виступати потерпілою лише тоді, коли рішення про запобігання загрози майну приймається її органом. Якщо при виконанні розпорядження органу юридичної особи про запобігання загрози майну іншої особи шкоду несе працівник, який діяв у рамках виконання службових обов'язків, він набуває права на відшкодування шкоди від свого страхувальника за правилами про відшкодування шкоди.

Правовідносини, що виникають у зв'язку з рятуванням життя, здоров'я, майна інших осіб, належать до кола зобов'язань, що здійснюються без відповідного доручення. Це свідчить про те, що дії потерпілого рятівника належать до юридичних вчинків. Такі дії кредитора вчиняються без наміру створити правові наслідки, але на підставі закону створюють умови для висунення обов'язкових для виконання боржником вимог -- відшкодувати потерпілому збитки, яких останній зазнав під час усунення загрози або рятування від реальної загрози майна іншої особи. Крім того, зобов'язання, що виникає, є позадоговірним і особливим видом ведення чужих справ.

Вирішуючи питання про відшкодування шкоди, слід брати до уваги причини, що викликали небезпеку і потребу рятівних дій. Наприклад, якщо шкода виникла внаслідок протиправних посягань з боку третіх осіб, шкода має відшкодовуватися за правилами деліктної відповідальності. До уваги також має братися доцільність та результативність дій рятівника1. Ризик недоцільності рятівних дій повинен нести рятівник.

Функціональне призначення цих зобов'язань полягає у відновленні майнового стану потерпілого рятівника за рахунок особи, здоров'я, життя або майно якої було врятовано від заподіяння шкоди. Для виникнення цього виду зобов'язань потрібні такі умови:

1) наявність шкоди у потерпілого (рятівника);

2) реальна, наявна (а не ймовірна або удавана) загроза шкоди життю, здоров'ю або майну боржника, яка водночас виключає можливість попередження про це боржника та вимагає термінових дій (наприклад пожежа);

3) здійснення потерпілим дій щодо рятування життя, здоров'я, майна;

4) причинний зв'язок між шкодою, що виникла у потерпілого, та його діями щодо усунення загрози.

Рятівні дії не повинні бути змістом службових обов'язків рятівника (наприклад дії пожежників, гірничо рятівників). Крім того, на вирішення питання про можливість відшкодування шкоди потерпілому боржнику не впливає той факт, чи було таке майно фактично врятованим.

На виникнення зобов'язання відшкодувати шкоду не впливає наявність вини (за включенням умислу) потерпілого (рятівника).

По-перше, якщо рятівник і порушує будь-які правила (що за інших обставин могло б бути поставлено йому в вину), то робить це в інтересах особи, здоров'я, життя або майно якої він врятовує.

По-друге, від особи, яка діє з ризиком для себе, неможливо вимагати повної уважності в умовах, що виключають таку можливість на підставі їх надзвичайного характеру.

По-третє, інша оцінка дій громадян не стимулювала б громадян до виконання суспільно-корисних дій, пов'язаних з рятуванням життя, здоров'я або майна інших осіб.

Обставиною, яка є суттєвою при вирішенні питання про те, на кого покладається обов'язок відшкодувати шкоду, а також щодо обсягу такого відшкодування, є те, на рятування саме чого (життя, здоров'я або майна) були спрямовані дії рятівника.

У разі рятування здоров'я та життя шкода, завдана рятівнику, який без відповідних повноважень рятував здоров'я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї, відшкодовується державою у повному обсязі (ст. 1161 ЦК України). Тобто особою, зобов'язаною до відшкодування, виступає держава, одним з основних зобов'язань якої є турбота про безпеку та охорону життя або здоров'я громадян та створення таких засад, які стимулювали б фізичних і юридичних осіб у своїй поведінці керуватися високими моральними принципами суспільства.

Протягом довгого часу це питання залишалося невирішеним, бо вважалося, що покладення такого обов'язку на громадянина, життя або здоров'я якого рятувалося, є не досить справедливим, тому що він і так в обставинах, що склалися, є постраждалим.

Окрім того, його майновий стан не міг гарантувати особі відшкодування шкоди, якої зазнав рятівник, на підставі обмеженості матеріальних можливостей потерпілого. Отже, беручи на себе зобов'язання щодо відшкодування шкоди, завданої рятівникові під час рятування життя або здоров'я громадян, держава вирішила проблему, по-перше, гарантованості такого відшкодування, по-друге, відшкодування завданої рятівникові шкоди у повному обсязі.

У цьому разі для відшкодування шкоди не має значення, яким саме правам рятівника (майновим чи немайновим) було завдано шкоди. У повному обсязі відшкодовується як шкода, завдана смертю, каліцтвом рятівника, так і шкода, завдана його майну.

Необхідність дій щодо рятування людського життя може виникати за таких обставин: 1) небезпека, що загрожує загибеллю або каліцтвом громадянину, що склалася внаслідок його власних необережних або навмисних дій; 2) небезпека, що виникла внаслідок протиправних дій третіх осіб, яка спрямована як проти особи або майна того, кого рятують, так і об'єктивно створює загрозу його життю (наприклад, внаслідок пожежі, аварії на підприємстві тощо); 3) небезпека, створена внаслідок шкідливого впливу стихійних сил природи (землетрус, повінь); 4) загроза життю громадянина виявилася наслідком бездіяльності осіб, які зобов'язані оберігати людей від можливої небезпеки (наприклад, рятівники водних станцій).

Інакше вирішується питання відшкодування шкоди в зобов'язаннях, що виникають у зв'язку з рятуванням майна іншої особи (ст. 1162 ЦК України). Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, що має істотну цінність, відшкодовується державою в повному обсязі.

Отже, для того щоб у держави виникало зобов'язання у повному обсязі відшкодувати шкоду, що виникла у зв'язку з рятуванням від реальної загрози майна іншої особи, треба, щоб: 1) шкода, завдана рятівникові, полягала в ушкодженні здоров'я або смерті фізичної особи (рятівника); 2) загроза майну мала реальний характер; 3) майно іншої особи мало істотну цінність.

Відсутність хоча б однієї з названих ознак виключає можливість участі у цих правовідносинах держави, а також може впливати на обсяг (розмір) належної до відшкодування шкоди. Так, якщо шкода була завдана не життю або здоров'ю рятівника, а його майну, контрагентом у зобов'язаннях щодо відшкодування шкоди з рятування майна виступає не держава, а власник (володілець) цього майна.

Позитивний результат у процесі запобігання загрози шкоди майну має бути досягнутий виправданими і доцільними діями того, хто попереджував загрозу. Доцільність і виправданість означає відповідність мір і засобів, обраних особою для запобігання загрози, характеру і масштабу цієї загрози. Наприклад, навряд чи виправданими і доцільними можуть бути визнані дії, коли під час рятування не дуже цінного майна для його рятування були використані дуже цінні речі.

-У Щодо розміру належної рятівникові до відшкодування шкоди застосовуються певні обмеження, встановлені законом: 1) розмір відшкодування шкоди не може перевищувати вартості майна, що рятувалося (зауважте: рятувалося, а не було врятоване); 2) шкода відшкодовується з урахуванням майнового становища власника (володільця) майна, якому завдана шкода.

Отже, особами, які можуть бути суб'єктами права вимоги відповідно до ст. 1162 ЦК України, є як фізичні, так і юридичні особи. Природно, що суб'єктом зобов'язання із заподіяння рятівникові шкоди внаслідок пошкодження здоров'я або смерті рятівника може бути лише фізична особа.

Суб'єктами, зобов'язаними відшкодувати шкоду, можуть бути як держава, про що вже йшлося раніше, так і фізичні та юридичні особи, які володіли на час здійснення рятівних дій майном як на праві власності, так і на інших цивільно-правових підставах.

Зобов'язання, які виникають внаслідок рятування чужого життя, здоров'я або майна, є одним із різновидів зобов'язань, що виникають із ведення чужих справ, але не є аналогічними зобов'язанням, що виникають із діяльності без доручення.

Якщо дії без доручення в інтересах іншої особи з боку останньої будуть схвалені зацікавленою особою, ці зобов'язання трансформуються в зобов'язання із договору доручення. Зобов'язання, що виникає із рятівних дій, зберігає силу незалежно від схвалення або несхвалення дій потерпілого особою, в інтересах якої здійснювалися рятівні дії.

Зобов'язання з рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи мають деякі схожості із зобов'язаннями з відшкодування шкоди, а також зобов'язаннями з набуття (збереження) майна без достатньої правової підстави. Загальним для вказаних зобов'язань є наявність майнової шкоди у "потерпілого, але різниця криється у характері виникнення цих збитків.

У зобов'язаннях з відшкодування шкоди шкода у потерпілого виникає внаслідок протиправних дій іншої особи. У зобов'язаннях із рятування чужого здоров'я, життя, майна шкода потерпілого -- це результат його власних дій. Крім того, зобов'язання щодо рятування майна виникають у зв'язку з діями, спрямованими на запобігання шкоди, тоді як в основі деліктного зобов'язання лежить протиправна поведінка, яка спричиняє шкоду. Водночас, незважаючи на різницю, яка існує між зобов'язаннями, що розглядаються, їх зближує позадоговірний характер шкоди та компенсаційна спрямованість, яка дозволяє їх об'єднати в одну групу правоохоронних зобов'язань.

Виникнення шкоди, завданої у стані крайньої необхідності (ст. 1171 ЦК України), є наслідком правомірних дій особи, спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами. Проте

зобов'язання, що виникають у зв'язку з такими діями, належать до групи деліктних зобов'язань. Це пов'язано з тим, що ст. 1171 ЦК України регулює правовідносини, що виникають між боржником (особою, яка вчиняла рятівні дії) і особою, якій внаслідок дій щодо усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи, було заподіяно шкоди. Тобто потерпілий у цих правовідносинах не є особою, правам і інтересам якої загрожувала небезпека, і тому особа, яка вчиняла рятівні дії, у таких зобов'язаннях може виступати як боржник, водночас як у зобов'язаннях із рятування чужого здоров'я та життя рятівник є потерпілим і може вимагати відшкодування шкоди, заподіяної його власному майну, життю або здоров'ю.

У зобов'язаннях із набуття та збереження майна без достатньої правової підстави виникнення збитків у потерпілого фактично виливається у збільшення (збереження) майна у набувача. У зобов'язаннях із рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної осіб збитки, що виникають у потерпілого, не спричиняють ніякого збільшення майна в особи, життя, здоров'я або майно якої було врятовано.

Література

1. Конституція України від 26 червня 1996 року зі змінами і доповненнями станом на 2007 рік.

2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року.

3. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. розробників проекту Цивільного кодексу України.-К.: Істина, 2004.

4. Цивільне право України. Академічний курс/ за заг. ред. Я.М. Шевченко.- „ Ін Юре”,2003.

5. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч. У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. - Т.1. Загальна частина. - К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2003. - 520с.

6. Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. - К.: Юрінком Інтер, 2002.

7. Цивільне право України: Підручник: у 2-х кн.. / О.В. Дзера (кер. авт. кол.), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін..; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. - 2-е вид., допов. і перероб. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - Кн.. 1. - 736с.

8. Цивільне право України/ за ред. Р.О. Стефанчука. Навч.посіб - К.: Наукова думка, Прецедент, 2004.

9. Цивільне право України/ за ред. Р.О. Стефанчука. Навч.посіб - К.: Наукова думка, Прецедент, 2004.