Суб'єкти інформаційних відносин

7

Реферат

«СУБ'ЄКТИ ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІДНОСИН»

ПЛАН

Поняття і види суб'єктів інформаційних відносин

Засоби масової інформації як специфічний суб'єкт інформаційно-правових відносин

Правосуб'єктність учасників інформаційно-правових відносин (на прикладі особливого суб'єкту)

1. Поняття і види суб'єктів інформаційних відносин

Стаття 7 Закону України “Про інформацію” визначає, що суб'єктами інформаційних відносин є: громадяни України; юридичні особи; держава. Суб'єктами інформаційних відносин відповідно до цього Закону можуть бути також інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства.

В якості індивідуальних суб'єктів інформаційних відносин виступають такі фізичні особи як громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства. Іншими словами практично всі люди. Крім того окремі видові нормативно-правові акти називають індивідуальних суб'єктів інформаційних відносин за сферами правового регулювання. Наприклад у сфері діяльності засобів масової інформації це редактори, оператори журналісти. Тут використовується фаховий критерій. В сфері правового регулювання статистичною діяльністю встановлюються такі назви індивідуальних та колективних суб'єктів як респонденти, замовники статистичної інформації. В сфері регулювання відносин щодо обороту інформації в автоматизованих системах нормативно визначається існування, операторів, користувачів інформаційних систем. Окремими нормативно-правовими актами визначаються й інші види індивідуальних суб'єктів, які утворюють загальну категорію фізичні особи.

В якості колективних суб'єктів інформаційно-правових відносин, юридичних осіб виступають наприклад, засоби масової інформації, органи держави, провайдери інформаційних автоматизованих мереж, статистичні установи, архівні установи, органи місцевого самоврядування та інші структури різної форми власності.

Держава, особливо в міжнародно-правових стосунках виступає в якості спеціального суб'єкту інформаційно-правових відносин, що визначається завдяки поширеним інформаційно-правовим можливостям у стосунках з іншими державами. Зокрема це може проявлятись у формі офіційних дипломатичних звернень та запитів.

Поряд з традиційною системою суб'єктів, що є поширеною в більшості відносин, регульованих нормами права, в інформаційно-правових відносинах приймають активну участь і особливі суб'єкти.

Питаннями, що близько стосуються означеної проблематики в своїх наукових юридичних дослідженнях і навчально-методичних виданнях стосовно інформаційного права опікувались такі сучасні відомі українські та російські науковці-юристи як Арістова І. В., Батурін Ю.М., Венгеров О.Б., Гавловський В.Д., Денісова О.С., Копилов В.А., Легеза Ю.О., Орлов П.І., Письменицький А.А., Скакун О.Ф., Тихоміров Ю.П., Цимбалюк В.С. та інші. Тому розкриття проблеми розуміння специфічності ознак деяких видів суб'єктів правових відносин, в контексті удосконалення їх класифікації та стосовно такого різновиду самих правовідносин як інформаційні правовідносини не можуть не враховувати певні методологічні опрацювання означених спеціалістів.

2. Засоби масової інформації як специфічний суб'єкт інформаційно-правових відносин

Певної специфічності набувають, перш за все, засоби масової інформації.

Не випадково в нашій країні, у близькому і далекому зарубіжжі інформаційні відносини набувають все більшої значності і є об'єктом постійної уваги законодавців, а засоби масової інформації порівнюють за силою впливу на свідомість суспільства з четвертою владою після законодавчої, виконавчої та судової. Саме вони активно формують громадську думку, створюють той чи інший політико-правовий фон і наше уявлення про доступне та заборонене, моральне і аморальне. Інформація є інтелектуальним надбанням народу і держави, складовою напрямів і темпів реформування економіки, адміністративної системи, демократичних перетворень.

Тим, що ЗМІ виступають, стосовно держави, у ролі певного соціального контролера, може бути виправдане умовне найменування їх багатьма авторами “четвертою (після законодавчої, виконавчої і судової) гілкою влади”. Однак це найменування є дуже умовним. Тому розумним буде вважати науково неспроможною точку зору Венгерова А.Б. про те, що засоби масової інформації реально є четвертою гілкою влади в державній системі “розподілу влад”. Подібного роду твердження зазвичай ґрунтуються посиланнями на виняткове значення ЗМІ не тільки в інформуванні своїх глядачів, читачів, слухачів, але й у реальній здатності нав'язувати їм ті чи інші оцінки, ідеали, уявлення. Цю соціальну роль засобів масової інформації дуже часто виділяють у їх політико-правовому аналізі. Обґрунтовуючи право ЗМІ іменуватися четвертою владою, посилаються на ту запеклість, з якою йде боротьба між різними політичними силами за володіння владою над засобами масової інформації. Хто володіє інформацією - той володіє і владою, саме так часто формулюється ситуація, що виникла в цій сфері. Однак це не є підставою доповнювати зміст теорії правової держави та принципу “розподілу влад”, запропонованими Ш. Монтеск'є, ще й четвертою гілкою влади існуючої поряд із трьома класичними - засобів масової інформації. Насамперед, це стосується електронних ЗМІ, котрі мають найбільшу можливість керувати, маніпулювати потоками інформації в сучасній державі. Не переконує і посилання на здатність ЗМІ виконувати властиві системі поділу влади функції стримування і виступати як противаги по відношенню до законодавчої, виконавчої та судової владі, а також до влади глави держави; її здатність служити народу, а не тільки тим чи іншим політичним чи силам, гірше того, окремим лідерам. У той же час, не можна заперечувати реальності її політичної влади, здатності впливати на суспільні відносини, на окремі гілки влади на правовій основі. Не тільки теоретичний аналіз але й історичний досвід багатьох держав показують можливість рішення при вирішальній участі і впливі ЗМІ багатьох найважливіших політичних задач, зміни політичних лідерів, режимів, урядів, досягнення компромісів між гілками єдиної державної влади. Проте, розуміння засобів масової інформації як гілки державної влади не витримує елементарної критики. Насамперед, і це головне, ЗМІ не є частиною державної політичної влади у власному змісті цього слова. І вже, тому не можуть розглядатися, як гілка цієї влади. Тільки частина з них перебуває у державній власності, але й останні владними повноваженнями не володіють і владних рішень не приймають. Передані ЗМІ повідомлення на відміну від державних велінь не мають обов'язкового характеру і не вимагають обов'язкового виконання, у силу чого ні як не можуть розглядатися в системі гілок єдиної державної влади. Засоби масової інформації відрізняються від державної системи відсутністю владних ієрархічних структур, взаємної підпорядкованості. Їхнє оптимальне функціонування вимагає, щоб вони були і залишалися "розділеними", не прагнули до монополізації. Будь-яка монополія (тим більше у виді владної структури) у сфері діяльності засобів масової інформації підриває їх можливість виконувати роль стримувань і противаг між різними гілками влади. Таким чином, ЗМІ, будучи могутньою ідеологічною, впливовою на державну владу силою, у той же час не мають ознак політичної державної влади, монополія на яку зосереджена в руках держави. Важливо, щоб політики незалежно від того, яку гілку влади чи партію вони представляють, відносилися до ЗМІ позитивно, що перетворює їх інформацію у відображену різноманітність, найважливіший засіб реалізації принципу свободи інформації. Без такого відношення неможливе існування вільної преси, радіо, телебачення, діяльність яких повинна ґрунтуватися на принципі взаємної відповідальності з політичними структурами. На цій основі повинні забезпечуватися суспільна воля і плюралізм, складатися гарантії від підпорядкування ЗМІ вузькому і тимчасовому політичному інтересам. Разом з тим, засоби масової інформації не можна не визнати частиною системи стримувань і противаг, що на додаток до класичної тріади галузей державної влади забезпечують стабільність громадянського суспільства. Таким чином, можна зробити висновок про те, що засоби масової інформації повинні виступати як комунікації між різними гілками влади, як засіб оцінки їх роботи, контролю над ними з боку суспільства.

3. Правосуб'єктність учасників інформаційно-правових відносинї (на прикладі особливого суб'єкту)

Найбільш широко поширеним у національному законодавстві та науковому юридичному обороті виступає, серед вище означених, термін “спеціальний суб'єкт”. Але розуміння його у різних галузевих сферах не є одноманітним.

Так, в кримінально-правовому тлумаченні спеціальний суб'єкт -- це особа, яка, крім необхідних загальних ознак (осудність, досягнення певного віку), додатково має спеціальні (особливі) ознаки.

Отже, ознаки спеціального суб'єкта завжди доповнюють загальне поняття, і тому вони завжди є додатковими. До їх числа можна віднести такі ознаки, як службова особа, лікар, працівник транспорту, військовослужбовець, особливо небезпечний рецидивіст та ін.

У більшості випадків ознаки спеціального суб'єкта прямо зазначені у кримінальному законі. Так, в статтях КК про службові злочини (ст.ст. 364-370) прямо зазначається, що вони можуть бути вчинені тільки службовими особами. Більш того, у примітках ст. 364 КК дається законодавче визначення поняття службової особи: „Стаття 364. Зловживання владою або службовим становищем. Примітка: 1. Службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням.

Службовими особами також визнаються іноземці або особи без громадянства, які виконують обов'язки, зазначені в пункті 1 цієї примітки.

Зловживання владою або службовим становищем визнається злочином за наявності трьох спеціальних ознак в їх сукупності. 1) використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби; 2) вчинення такого діяння з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб; 3) заподіяння такими діями істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб. Відсутність однієї із зазначених ознак свідчить про відсутність складу злочину, передбаченого ст. 364”.

Так саме в ст. 375 КК зазначається, що відповідальність за цей злочин настає лише за винесення суддями завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови. А коментар суб'єкту характеризує, що суб'єктом злочину можуть бути тільки судді, які одноособово чи в колегіальному складі розглядають справи у судах першої інстанції, апеляційних або касаційних судах.

В інших же випадках в самому законі ознаки спеціального суб'єкта хоча прямо і не зазначаються, але вони безпосередньо випливають з його змісту. Так, в ст. 371 КК прямо не зазначено, хто є суб'єктом незаконного арешту, затримання або приводу. Однак шляхом вивчення тлумачення закону, наданого у коментарях неважко встановити, що суб'єктом зазначеного злочину можуть бути лише ті працівники правоохоронних органів або суду, які наділені правом здійснювати арешт, затримання або привід.

Найчастіше (приблизно 60%) на ознаки спеціального суб'єкта законодавець вказує при описуванні основного складу злочину. В ч. 1 ст. 114 КК передбачене, що суб'єктом шпигунства може бути тільки іноземний громадянин або особа без громадянства, а в ст. 117 КК прямо зазначається, що відповідальність за умисне вбивство під час пологів або зараз же після пологів несе тільки мати новонародженої дитини [1, с. 120-121].

Поряд з поняттям загального суб'єкта КК передбачає і поняття спеціального суб'єкта. Частина 2 ст. 18 визначає, що спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа. Таким чином, спеціальний суб'єкт - це особа, яка крім обов'язкових загальних ознак (фізична осудна особа, яка досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб'єкта конкретного складу злочину. Ознаки спеціального суб'єкта доповнюють загальне поняття суб'єкта злочину, виступаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними, наприклад, службове становище, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини) та інші.

У більшості випадків ознаки спеціального суб'єкта прямо зазначені в законі. Так, у статтях КК про злочини, передбачені статтями 364-370, йдеться про те, що вони можуть бути вчинені тільки службовими особами. Більше того, у примітці 1 до ст. 364 дається законодавче поняття службової особи. А в статті 375 зазначається, що спеціальними суб'єктами цього злочину є судді, винні в постанові завідомо неправосудного вироку, рішення, постанови.

В інших же випадках спеціальний суб'єкт у законі може бути прямо і не названий, але скоєний злочин припускає його наявність. Так, у ст. 371 КК прямо не сказано, хто є суб'єктом завідомо незаконного затримання, приводу або арешту. Однак очевидно, що ці злочини можуть і бути вчинені лише працівниками правоохоронних органів або суду, які наділені правом застосовувати затримання, привід або арешт.

Однак нерідкісними є випадки, коли ознаки спеціального суб'єкта використовуються законодавцем при описуванні кваліфікованих (особливо кваліфікованих) складів злочинів. Так, у ч. 2 ст. 368 кваліфікуючою ознакою одержання хабара є здійснення цього злочину службовою особою, яка обіймає відповідальну посаду.

Таким чином, ознаки спеціального суб'єкта певною мірою є обмежувальними, бо вони визначають, що той чи інший злочин може вчинити не будь-яка особа, а тільки та, яка має такі ознаки. Тому особи, які не мають таких ознак, не можуть нести відповідальність за конкретним кримінальним законом, у якому зазначений спеціальний суб'єкт. Так, якщо у вбивстві дитини разом з матір'ю новонародженої дитини брали участь і інші особи, вони несуть відповідальність не за ст. 117, а за ст. 115 (за просте чи навіть кваліфіковане вбивство) [2, с. 133-134].

У теоретико-правовому розумінні категорія “спеціальний суб'єкт” або “суб'єкт зі спеціальною правосуб'єктністю” доволі часто виникає у провідних авторів посібників. Так професор Скакун О.Ф. у своєму підручнику “Теорія держави і права” стверджує, що компетенція державного органу як вираз його спеціальної правосуб'єктності включає в себе “другий блок - спеціальна компетенція (лат. competentia - здатність, відання, належність за правом), яка полягає у праві в певних межах провадити професійну діяльність”. Наприклад, “спеціальна компетенція комерційної організації виражається у праві провадити професійну підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку.

Інша справа - компетенція державного органу: в ній виявляється спеціальна правосуб'єктність державного органу як колективного суб'єкта правовідносин”[3, с. 362-363].

До питання про спеціальних суб'єктів правових відносин звертаються також А.Ю. Олійник, С.Д. Гусарєв, О.Л. Слюсаренко. Так в своєму виданні 2001 року вони пишуть: “У межах однієї галузі права або міжгалузевого комплексу виділяють також загальні та спеціальні суб'єкти” [4, с. 99].

Нажаль самі автори не дають дефініції їх розуміння галузевого або комплексного міжгалузевого спеціального суб'єкту правових відносин, що не дає можливості використати його для поширення класифікації різновидів сторін правовідносин.

Порівнюючи означені варіанти використання терміну “спеціальний” стосовно суб'єкту правових відносин можна відзначити, що в них одна і таж категорія застосовується і до колектиних і до індивідуальних суб'єктів, що не може бути виправданим з точки зору прагнення до єдиної стандартизованої форми розуміння і використання їх в юридичному обороті. Можливо корисним буде запровадження до фундаментальної юриспруденції терміну, що стане синонімічним до “спеціального” суб'єкту - наприклад, “відокремлений” (за показником відокремленості майна) чи якісь інші варіанти.

Характеристика “обов'язкових” і “допоміжних” суб'єктів виникає у зв'язку з розумінням забезпечувальних правових відносин. Забезпечувальні правовідносини мають владний характер, тому що зв'язані з необхідністю застосування влади. Владні відносини характеризуються наявністю спеціального владного суб'єкта, що здатний підкоряти інших суб'єктів своїй волі.

Суб'єкти забезпечувальних правовідносин підрозділяються на обов'язкових і допоміжних. До обов'язкового відноситься комплексний суб'єкт. Це носій владних повноважень, що володіє правом і обов'язком зробити правовий вплив шляхом застосування санкції правової норми. Цей суб'єкт має забезпечувальну компетенцію, сюди можуть бути віднесені державні органи, посадові особи і т. ін. Але держава в цілому не може бути суб'єктом забезпечувальних правовідносин, це необхідно чітко відзначити.

Другий суб'єкт забезпечувальних правовідносин - це особа чи орган, до якого застосовуються юридичні санкції. Вони мають права і несуть обов'язки.

Допоміжний суб'єкт забезпечувальних правовідносин - особи чи організації, що лише здійснюють допомогу обов'язковим суб'єктам у розвитку забезпечувальних правовідносин.

Поняття “особливого суб'єкту” лише формується у юридичному науковому обороті і, зокрема, стосовно відносин з приводу реалізації суб'єктами права на інформацію.

Особливий суб'єкт інформаційних правовідносин - це такий вид персоніфікованого суб'єкту (фізична особа), якому надається законом більш широка можливість реалізації права на інформацію, ніж іншим суб'єктам інформаційних відносин, в зв'язку з специфікою їх професійної діяльності з метою забезпечення й гарантування повноти права на інформацію іншим суб'єктам.

Особливий суб'єкт має привілеї в здійсненні права на інформацію, більш широку повноту можливостей в реалізації права за рахунок специфіки професійної діяльності. До таких особливих суб'єктів, у відповідності до українського законодавства, можуть бути віднесені, наприклад: журналісти, державні експерти з питань таємниць, співробітники державних органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність.

Так у методичному посібнику “Інформаційне право України” Письменицький А.А. у розділі “Суб'єкти інформаційно-правових відносин” в методичних вказівках зазначає: “доцільно окрему увагу приділити таким особливим категоріям суб'єктів інформаційно-правових відносин як журналіст ЗМІ” [7, с. 30]

Розкриваючи відмінні елементи означених різновидів специфічних суб'єктів правових відносин можна окреслити їх в такій послідовності:

Кримінально-правове розуміння “спеціального суб'єкту” орієнтоване, перш за все, на формування основ відмінної від інших суб'єктів деліктоздатності.

Поширеним є розповсюдження терміну “спеціальний суб'єкт” на такий різновид сторони правових відносин як колективний суб'єкт у вигляді державного органу чи комерційної організації де критеріями їх “специфічності” виступають державно-владні повноваження або наявність права провадити професійну підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку. Зокрема така практика використання терміну “спеціальний суб'єкт” або “суб'єкт зі спеціальною правосуб'єктністю” застосовується теорією держави і права.

Визначення “обов'язкового суб'єкту” або “комплексного суб'єкту” формується переважно на умовах наявності державно-владних повноважень у такої сторони правових відносин.

Характеристика “особливого суб'єкту” ґрунтується на специфіці їх професійної діяльності з метою забезпечення й гарантування повноти прав іншим суб'єктам. Зокрема така категорія доцільна для використання в інформаційному праві.

Водночас існують і критерії, що поєднують всі перелічені специфічні види суб'єктів правових відносин:

- жодний з охарактеризованих суб'єктів не можна ототожнювати з поняттям держава або народ, що є поширеним уявленням в побутовому спілкуванні та професійному юридичному обороті.

- всі розглянуті види суб'єктів формуються в структурі правових відносин як самостійні різновиди завдяки специфіці їх правосуб'єктності.

Що стосується конкретних підстав, що дають основи для визначення особливого статусу певних суб'єктів інформаційних відносин, то їх можна ретельно охарактеризувати на прикладі журналістської діяльності.

Журналіст, як особливий суб'єкт інформаційних правовідносин, покликаний в суспільстві забезпечувати громадянам якісну реалізацію права на інформацію. У чинному інформаційному законодавстві України дієздатність журналіста ЗМІ окреслюється в декількох нормативно-правових актах.

Так згідно Закону України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” “журналіст - творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює і займається підготовкою інформації для засобів масової інформації, виконує редакційно-посадові служби обов'язки в ЗМІ (в штаті або на позаштатних засадах) відповідно до професійних назв посад (роботи) журналіста, які зазначаються в державному класифікаторі професій України”.

У відповідності з Законом України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” журналісти редакції мають особливу дієздатність, що проявляється у такому правовому режимі їх діяльності, який складається з наступних специфічних прав та обов'язків:

журналіст має право на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання інформації;

відвідувати державні органи влади, органи місцевого і регіонального самоврядування, а також підприємства, установи і організації та бути прийнятим їх посадовими особами;

відкрито здійснювати записи, в тому числі із застосуванням будь-яких технічних засобів, за винятком випадків, передбачених законом;

на вільний доступ до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються чинним законодавством України;

переваги на одержання відкритої за режимом доступу до інформації;

на безкоштовне задоволення запиту щодо доступу до офіційних документів;

по пред'явлені редакційного посвідчення чи іншого документа, що засвідчує його належність до друкованого ЗМІ, перебувати в районі стихійного лиха, катастроф в місцях аварій, масових безпорядків, на мітингах і демонстраціях, на територіях, де оголошено надзвичайний стан;

звертатися до спеціалістів при перевірці одержаних інформаційних матеріалів;

поширювати підготовлені ним повідомлення і матеріали за власним підписом, під умовним ім'ям (псевдонімом) або без підпису (анонімно);

відмовлятися від публікації матеріалу за власним підписом, якщо його зміст після редакційної правки суперечить особистим переконанням автора;

на збереження таємниці авторства та джерел інформації, за винятком випадків, коли ці таємниці обнародуються на вимогу суду.

Одночасно з цим журналіст редакції зобов'язаний:

дотримуватись програми діяльності друкованого ЗМІ, з редакцією якого він перебуває у трудових або інших договірних відносинах, керуватися положеннями статуту редакції;

подавати для публікації об'єктивну і достовірну інформацію;

задовольняти прохання осіб, які надають інформацію, щодо їх авторства або збереження таємниці авторства;

відмовлятися від доручення редактора, якщо воно не може бути виконано без порушення закону;

виконувати обов'язки учасника інформаційних відносин;

утримуватися від поширення в комерційних цілях інформаційних матеріалів, які містять рекламні відносини про реквізити виробника продукції чи послуг (його адресу, контактний телефон, банківський рахунок), комерційні ознаки товару чи послуг, тощо;

представлятися та пред'являти редакційне посвідчення чи інший документ, що засвідчує його належність до друкованого ЗМІ.

З переліченого вище можемо зробити висновок, що журналіст в інформаційних правовідносинах має певні привілеї в здійсненні права на інформацію, більш широку повноту можливостей в реалізації права за рахунок специфіки професійної діяльності та для забезпечення повноти права на інформацію іншим суб'єктам, а, отже, виступає як особливий суб'єкт.

Особливий правовий статус журналіста проявляється не тільки в його безпосередніх можливостях здійснення особисто прав та безпосереднього виконання обов'язків, але й в можливості розраховувати на певні правові форми позитивних для себе дій з боку інших суб'єктів, зокрема з боку держави.

Так, підставами застосування нормативно-правових положень законодавства про соціальний захист журналістів є специфічні риси та умови журналістської діяльності, зокрема:

професійна творча діяльність в екстремальних умовах;

виконання спеціальних завдань з ризиком для здоров'я і життя;

творчий характер, інтенсивність інтелектуальної праці, її нерегульована тривалість, суспільно впливове за наслідками значення роботи;

висока соціальна відповідальність за свою працю та її результати;

постійне значне морально-психологічне навантаження і напруженість;

виконання службових обов'язків і реалізація творчих планів у стресових ситуаціях;

систематичне перебування у відрядженнях та роз'їздах, включаючи відрядження до місць надзвичайних подій,

необхідність здійснювати власний творчий пошук нової, потрібної інформації та її джерел, наявність об'єктивних і суб'єктивних труднощів та перешкод у добуванні інформації;

прояви морально-психологічного тиску, погрози та безпосередні загрозливі дії проти журналіста у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків.

При цьому, стаж роботи журналіста в державних та комунальних ЗМІ зараховується до стажу державної служби, а стаж державної служби зараховується до стажу роботи журналіста в державному або комунальному ЗМІ.

Законодавством України журналістам гарантуються права на охорону праці, пільги та компенсації за роботу із важкими та шкідливими умовами праці, на медичні огляди, соціальне страхування, на всебічне розслідування нещасних випадків, смерті і шкоди, завданої здоров'ю при виконанні службових обов'язків, та права на відповідні відшкодування, при обов'язковому врахуванні в колективних договорах особливих і специфічних рис журналістської діяльності та запровадженні відповідних заходів.

Так, наприклад, журналісти мають право на щорічну відпустку тривалістю 36 календарних днів та санаторно-курортне лікування за рахунок власників (засновників, співзасновників) засобів масової інформації.

Відшкодування, заохочування і пільги журналістам, які виконують службові обов'язки в небезпечних для життя та здоров'я умовах, забезпечуються також власниками (засновниками) ЗМІ.

До заробітної плати журналістів, що регулюються законодавством України з урахуванням специфічних рис та умов журналістської діяльності, включаються посадовий оклад, встановлені нормативними актами надбавки, доплати, авторські гонорари, премії.

Журналісти державних і комунальних засобів масової інформації отримують надбавки, користуються пільгами, передбаченими для державних службовців відповідних категорій посад..

Оскільки робота журналіста пов'язана з певним ризиком для життя та здоров'я Комітету міністрів Ради Європи з травня 1996 р. проголосив Декларацію по захисту журналістів в ситуаціях конфлікту та напруги, в якій розглядає постійний ріст кількості вбивств, зникнень та інших посягань на журналістів в якості посягань також на вільне та безперешкодне здійснення журналістської професії. Так в Туреччині з 1998 року було вбито 21 журналіста за використання їхнього права інформувати громадську думку.

Комітет міністрів підтверджує обов'язок урядів держав-членів поважати існуючі гарантії захисту журналістів. Комітет міністрів разом з Генеральним секретарем розглядає шляхи укріплення в цілому існуючих в рамках Ради Європи угод з метою отримання інформації та прийняття заходів у зв'язку з порушенням прав і свобод журналістів в ситуаціях конфлікту та напруги.

У зв'язку з цим українським законодавством врегульований порядок відрядження журналістів у місцях надзвичайних подій та умови їх діяльності в цих відрядженнях.

Редакції (юридичні особи) ЗМІ можуть відряджати журналістів для виконання професійних завдань у місця надзвичайних подій за умов гарантування відшкодування, обов'язкових виплат і пільг, інших відшкодувань і виплат відповідно до законодавства про працю та соціальний захист громадян.

До журналістів за таких умов прирівнюються кіно і телеоператори, режисери та інші працівники засобів масової інформації..

У разі неможливості забезпечення визначених на такі випадки гарантій засоби масової інформації не мають права відряджати працівників у місця надзвичайних подій без їхньої згоди.

Засоби масової інформації зобов'язані забезпечувати відрядження журналістів та інших працівників належними документами, знаковими, сигнальними та іншими засобами позначення особи представника преси.

Працюючи в місцях збройних конфліктів, вчинення терористичних актів, при ліквідації небезпечних злочинних груп, журналіст (учасник творчої групи) зобов'язаний дотримувати вимог щодо нерозголошення планів спеціальних підрозділів, відомостей, що є таємницею слідства, не допускати фактичної пропаганди дій терористів та інших злочинних груп, їхніх вчинків і заяв, спеціально інспірованих для засобів масової інформації, не виступати в ролі арбітра, не втручатися в інцидент, не створювати штучної психологічної напруги в суспільстві.

За порушення цих вимог журналіст (учасник творчої групи) несе відповідальність відповідно до законодавства України.

Також законодавчо врегульовано відповідальність за посягання на життя і здоров'я журналіста, інші дії проти нього та відповідальність журналіста за завдану ним моральну (немайнову) шкоду.

Так, відповідно до кримінального законодавства України, передбачена відповідальність за скоєння злочину проти журналіста у зв'язку з виконанням ним професійних обов'язків або перешкоджання його службовій діяльності, переслідування журналіста за виконання професійних обов'язків, за критику, здійснюване службовою особою або групою осіб за попередньою змовою.

Службова діяльність журналіста не може бути підставою для його арешту, затримання, а також вилучення зібраних, опрацьованих, підготовлених ним матеріалів та технічних засобів, якими він користується у своїй роботі.

Водночас не тільки права і обов'язки особливого характеру визначають загальну структуру правового статусу журналістів як такого, що відрізняє їх від інших суб'єктів правових відносин. В цю структуру слід також включати таку деліктоздатність журналіста, що характеризується особливими формами притягнення до юридичної відповідальності і особливими підставами звільнення від неї.

Так, відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25.05.2001 року, у разі відшкодування журналістами і засобами масової інформації заподіяної ними моральної (немайнової) шкоди на них покладається солідарна відповідальність з урахуванням міри вини кожного.

Втім можна погодитись з О. Жуковською відносно її позиції щодо невідповідності означеного положення Постанови вимогам і принципам ст. 47 Закону України “Про інформацію”, ст. 41 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, ст. 46 Закону України “Про телебачення і радіомовлення”, якими передбачаються засоби відповідальності, без жодних вказівок на якийсь специфічний, особливий масштаб їх застосування.

Особлива форма визначення порядку та якісних підстав і характеристики юридичної відповідальності журналістів визначається у цивільному законодавстві України, де встановлюється, що у разі конфлікту щодо завданої морально (немайнової) шкоди між журналістом і засобом масової інформації, з одного боку, та органом державної влади або органом місцевого самоврядування чи офіційними, посадовими особами - з одного, суд визначається щодо достовірності опублікованої інформації та наявності злого умислу журналіста чи засобу масової інформації, а також враховує наслідки використання потерпілим можливостей позасудового (досудового) спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі і гідності та врегулювання конфлікту в цілому.

Щодо додаткових підстави звільнення від відповідальності засобів масової інформації та журналістів, то вони визначаються законами "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (2782-12), "Про телебачення і радіомовлення" (3759-12), "Про інформаційні агентства" (74/95-ВР) та "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" (540/97-ВР) - це також відповідає ідеям та принципам особливості правового статусу журналістів.

На ідею розуміння журналіста як особливого суб'єкту інформаційних правовідносин спрацьовує також положення законодавства про інформацію, щодо заборони цензури та заборони втручання в професійну діяльність журналістів і засобів масової інформації з боку органів державної влади або органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб.

Так, відповідно до Закону України “Про інформацію” забороняються втручання у формах, не передбачених законодавством України або договором, укладеним між засновником (співзасновниками) і редакцією засобу масової інформації, у професійну діяльність журналістів, контроль за змістом інформації, що поширюється, з боку засновників (співзасновників) засобів масової інформації, органів державної влади або органів місцевого самоврядування, посадових осіб цих органів, зокрема з метою поширення чи непоширення певної інформації, замовчування суспільно значимої інформації, накладення заборони на показ окремих осіб або поширення інформації про них, заборони критикувати органи державної влади чи органи місцевого самоврядування або їх посадових осіб.

Забороняються створення будь-яких органів державної влади, установ, введення посад, на які покладаються повноваження щодо здійснення контролю за змістом інформації, що поширюється засобами масової інформації”.

Законом України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” передбачається, у разі розгляду судом спору щодо завданої моральної (немайнової) шкоди між журналістом або засобом масової інформації, як відповідачем, та політичною партією, виборчим блоком, посадовою особою (посадовими особами), як позивачем, суд вправі призначити компенсацію моральної (немайнової) шкоди лише за наявності умислу журналіста чи службових осіб засобу масової інформації.

Суд враховує наслідки використання позивачем можливостей позасудового, зокрема досудового, спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі і гідності, ділової репутації та врегулювання спору в цілому. З урахуванням зазначених обставин суд вправі відмовити у відшкодуванні моральної шкоди.

“Журналіст та/або засіб масової інформації звільняються від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, якщо суд встановить, що журналіст діяв добросовісно та здійснював її перевірку”.

Відповідно ідеям і положенням статті 10 Європейської Конвенції про права людини журналісти також мають право не розголошувати конфіденційності своїх джерел.

Підсумовуючи наведений вище аналіз нормативно-правового обґрунтування особливого правового статусу журналістів доцільним вбачається формулювання наступних положень:

Нормативно-правова основа розуміння журналіста як особливого суб'єкта інформаційних правовідносин обумовлена специфікою його правосуб'єктності - правоздатності, дієздатності, деліктоздатності.

Набуття якості особливого суб'єкту журналістом обумовлено двома основними підставами: професійна журналістська підготовка та виконання професійних функцій для певного засобу масової інформації.

Формальною підставою виконання професійних форм діяльності може виступати отримання та пред'явлення посвідчення журналіста певного ЗМІ.

Правова мета надання журналісту означеного особливого статусу - це забезпечення іншим суб'єктам інформаційних правовідносин повноти реалізації права на інформацію.

Список літератури

1. Ковалева Н.Н. Информационное право России: Учебное пособие. - М.: Издательско-торговая корпорация «Дашков и К», 2007. - 360 с.

2. Информационное право: Основы практической информатики. Учебное пособие / И.Л. Бачило, - М.: 2001. - 352 с.

3. Копылов В.А. Информационное право: Учебник. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 2003. - 512 с.

4. Кормич Б.А. Інформаційна безпека: організаційно-правові основи: Навч. посібник. - К.: Кондор, 2004. - 384 с.

5. Арістова І. В. Державна інформаційна політика та її реалізація в діяльності органів внутрішніх справ України: організаційно-правові засади: Автореф. дис….. доктора юридичних. наук: 12.00.07. - Харків. - 2002. - С. 23.

6. Законодавство України про інформацію //Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1998. - № 7.

7. Закон України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації»// Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1997.