Доказування і докази у кримінальному процесі

8

Контрольна робота

з дисципліни: «Кримінальний процес»

Тема: Доказування і докази у кримінальному процесі

Зміст

Поняття і значення кримінально-процесуального доказування

Поняття судових доказів. Предмет і межі доказування

Суб'єкти доказування. Обов'язок доказування

Класифікація доказів у кримінальному процесі

Характеристика джерел доказів

Особливості збирання, перевірки та оцінки окремих джерел доказів

Практичні завдання

Список літератури

1. Поняття і значення кримінально-процесуального доказування

Поняття доказу в кримінальному процесі є нормативно закріпленим. Ст.65 КПК України зазначає, що доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно-небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Одним із найважливіших завдань сучасної Української держави і суспільства в цілому є забезпечення суворого додержання законності, викорінення будь-яких порушень громадського порядку, ліквідація злочинності, усунення причин та умов, що породжують та сприяють її розвитку. Уряд Української держави на даний час намітив і здійснює комплекс заходів з виконання вищезазначених завдань. Нині особливу увагу приділено вдосконаленню діяльності органів прокуратури, внутрішніх справ, юстиції, судів, що покликані стояти на сторожі законності, захисту прав громадян України, інтересів суспільства.

Розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ у суді - це сфера кримінально-процесуальної діяльності зазначених органів. Процес доказування - це формування, перевірка та оцінка доказів і їх процесуальних джерел, обґрунтування висновків з метою встановлення об'єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного, обґрунтованого і справедливого рішення.

Кримінально-процесуальне доказування як дослідження - це поєднання практичних дій і мислення учасників кримінально-процесуальної діяльності. Його елементами є збирання, перевірка та оцінка доказів і їх джерел. На практиці ці елементи взаємопов'язані, тісно та нерозривно переплітаються. їх виділяють з єдиного процесу доказування в наукових, педагогічних, нормотворчих та практичних цілях.

Отже, можна зробити висновок, що в кримінальному судочинстві як елементи процесу доказування слід розглядати збирання, перевірку та оцінку як доказів, так і їх джерел.

Щодо другого виду доказування в кримінальному процесі, то його найважливішими елементами є формулювання визначеної тези та наведення аргументів для його обґрунтування.

Отже, доказування в кримінальному процесі полягає у збиранні доказів, їх закріпленні, перевірці, відповідній оцінці та отриманні обґрунтованих висновків по цій справі.

Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є діяльністю розумовою, що протікає відповідно до законів логіки, у визначених логічних формах. Але, разом з цим, це є і практична діяльність, що суворо регламентована процесуальним законом.

2. Поняття судових доказів. Предмет і межі доказування

Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є діяльністю розумовою, що протікає відповідно до законів логіки, у визначених логічних формах. Але, разом з цим, це є і практична діяльність, що суворо регламентована процесуальним законом. Розглянемо докладніше елементи доказування.

Збирання доказів полягає у їх виявленні особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і судом, а також у поданні доказів учасниками процесу, підприємствами, установами, організаціями і громадянами (ч. 1 ст. 66 КПК). Збирання доказів провадиться, головним чином, на стадії досудового слідства, однак суд з власної ініціативи або за клопотанням учасників процесу може доповнити матеріали досудового слідства.

Закріплення доказів, виявлених особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором та судом проводиться лише тими способами і в тих формах, що встановлені КПК. Правильне закріплення доказів і суворе додержання норм, встановлених КПК, забезпечують як зберігання доказів, так і можливість їх перевірки і відповідної оцінки.

Наступним елементом доказування є перевірка доказів, тобто всі зібрані по справі докази повинна об'єктивно перевірити особа, яка провадить дізнання - слідчий, прокурор і суд. Перевірка (дослідження) доказів провадиться шляхом їх аналізу, зіставлення з іншими доказами, а також шляхом проведення додаткових слідчих чи судових дій з метою відшукання нових доказів, підтвердження або навпаки, спростування доказів, вже зібраних по справі. Крім того, перевірка доказів провадиться з метою з'ясування питання про їх достовірність.

Найважливішим елементом процесу доказування є оцінка доказів. Оцінити докази - означає визначити їх силу, переконливість, придатність. Отже, оцінка доказів - це розумова діяльність, що здійснюється в логічних формах зі встановлення достовірності чи недостовірності доказів, зібраних по справі, і визначення їх значення для вирішення даної справи. Оцінка доказів як один з етапів доказування відбувається на всіх стадіях кримінального процесу. Оцінка доказів регламентується ст. 67 КПК, в якій зазначено, що суд, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Оцінивши всі наявні в справі засоби доказування і всі встановлені ними фактичні дані, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд доходять певних висновків по справі. Висновки ці можуть бути різними за своїм характером і змістом, достовірними і недостовірними. Достовірність - це більш-менш обґрунтоване припущення про винність обвинуваченого, а недостовірний висновок - це категоричне твердження про винність, що випливає з усіх наявних у справі доказів. Недостовірність має місце там, де правильність висновку викликає обґрунтований, такий, що випливає з обставин справи, сумнів, і тому можливі й інші його рішення. Тому виносити вирок при недостовірних висновках про винність підсудного недопустимо. Достовірним є такий висновок, щодо правильності якого не виникає сумнівів, є єдино можливим у даній справі й виключає будь-яке інше її вирішення, тобто відповідає об'єктивній істині.

Отже, отримання остаточних висновків по суті справи і оцінка їх як достовірних і недостовірних є кінцевим моментом доказування у кожній окремій справі. Щодо предмета доказування, то в літературі існує кілька визначень цього питання. Коло фактів, що підлягають дослідженню і встановленню в кримінальній справі для її правильного вирішення, називають предметом доказування.

При провадженні дізнання, досудового слідства і розгляді справи в суді доказуванню підлягають: - подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);- винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;- обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;- характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

З предметом доказування тісно пов'язано поняття меж доказування (дослідження). Під межами доказування слід розуміти необхідну і достатню сукупність доказів, зібраних по справі, які забезпечують правильне її вирішення. Якщо поняття предмету доказування виражає, що повинно бути з'ясовано, встановлено по справі, то поняття меж доказування виражає кордони, обсяг і глибину дослідження всіх істотних обставин справи. Правильне встановлення меж доказування передбачає:

а) забезпечення з необхідною повнотою з'ясування обставин, що складають предмет доказування;

б) використання з цією метою лише допустимих доказів, причому в обсязі, необхідному для достовірних висновків у справі.

Поняття предмета доказування тісно пов'язане з поняттям меж доказування.

Під межами доказування у кримінальному процесі розуміють такий обсяг доказового матеріалу, який забезпечує надійне і достовірне встановлення всіх обставин, що входять до предмета доказування. [11. C.113]

Більш точним і повним, на нашу думку, є визначення меж доказування в кримінальному процесі, яке вказує, що під межами доказування слід розуміти такий обсяг доказового матеріалу (доказів ті їх джерел), який забезпечує надійне, достовірне встановлення всіх обставин справи і прийняття процесуальних заходів для запобігання злочинам. [8. C.135]

Л.М. Лобойко вважає, що межі доказування - це такі межі доказової процесуальної діяльності, які констатують:

1) повноту версій, які перевіряють;

2) глибину дослідження обставин, що підлягають встановленню;

3) обсяг доказів і їх джерел, обов'язкових для визнання наявності або відсутності цих обставин;

4) достатність обґрунтування висновків у кримінальній справі. [7. C.124]

Щодо співвідношення предмету і меж доказування, то слід зазначити, що більшість процесуалістів співвідносять їх як мету і засіб її досягнення. Крім того, якщо поняття предмету доказування виражає, що повинно бути з'ясовано, встановлено по справі, то поняття меж доказування виражає кордони, обсяг і глибину дослідження всіх істотних обставин справи. Межі доказування визначають ступінь дослідження обставин, що підлягають встановленню, коло, обсяг доказів та їх джерел, доказових фактів, процесуальних дій, необхідних для цього.

Межі доказування є різними у кожній кримінальній справі. Однак вони обов'язково мають забезпечувати законність і обґрунтованість прийнятих у справі процесуальних рішень.

Наслідком неправильного визначення меж доказування може бути необґрунтоване звуження або розширення процесу доказування. При чому для кримінального процесу негативним є як перший, так і другий наслідок.

За необґрунтованого звуження деякі обставини, які належать до предмета доказування, залишаються недостатньо дослідженими через прогалини в доказовому матеріалі. Або ж їх неможливо буде визнати встановленими в результаті недостатньої глибини їх дослідження, що забезпечує надійність висновків.

Оскільки предмет доказування і вимога закону про всебічне, повне й об'єктивне дослідження всіх обставин справи однакові як для стадії досудового слідства, так і для стадії судового розгляду, то і межі доказування на цих стадіях повинні бути однаковими. Але через пошуковий, дослідницький характер процесуальної діяльності на цих стадіях, а також неправильне або неточне визначення меж доказування ці межі в них фактично можуть і не збігатися. Вони можуть бути ширшими на досудовому слідстві, аніж у суді, і навпаки. [6. C.120-121]

Межі доказування на досудовому слідстві та в судовому розгляді кримінальної справи можуть не збігатися внаслідок:

- необхідності перевірки в стадії судового розгляду нових версій;

- неоднаковості визначення предмета доказування;

- різниці в оцінці належності, допустимості, достовірності та достатності доказів.

Отже, межі доказування є індивідуальними у кожній кримінальній справі. Однак, в будь-якому випадку межі доказування повинні бути правильно визначені, щоб не привести до необґрунтованого їх звуження чи, навпаки, розширення, що в обох випадках є негативом. В кримінально-процесуальному законодавстві щодо меж доказування існують певні проблеми, зокрема суперечність статей, що стосуються необхідного обсягу доказового матеріалу. Дану проблему необхідно вирішувати шляхом перегляду відповідних норм та внесення необхідних змін до кримінально-процесуального кодексу України.

3. Суб'єкти доказування. Обов'язок доказування

Обов'язок доказування в кримінальному процесі закон повністю покладає на суд, прокурора, слідчого та особу, яка проводить дізнання. Вони зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи, тобто зібрати, перевірити й оцінити всю необхідну сукупність доказів і їх джерел і прийняти на цій підставі законне, обґрунтоване й справедливе рішення. Закон категорично забороняє їм перекладати свій обов'язок доказування на обвинуваченого. Звичайно, ця заборона поширюється також на захисника обвинуваченого й підозрюваного, їх законних представників, на відповідача та їх представників. Вони теж є суб'єктами доказування, але на відміну від суду, судді, прокурора, слідчого, особи, яка проводить дізнання, органу дізнання і начальника слідчого відділу, мають право, а не зобов'язані брати участь у доказуванні, тобто в збиранні, перевірці та оцінці доказів, висувати певні твердження на захист своїх законних інтересів і аргументувати їх. [8. C.137]

Таким чином, усіх суб'єктів доказування можна поділити на дві групи:

1) державні органи і посадові особи, які зобов'язані висувати версії, збирати, перевіряти, оцінювати і використовувати докази. Це такі суб'єкти, як орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя;

2) особи, які не зобов'язані, але мають право брати участь у процесі доказування певних обставин справи: обвинувачений, захисник, законний представник, потерпілий та інші суб'єкти, заінтересовані в результатах вирішення кримінальної справи. Вони можуть представляти докази, заявляти клопотання про витребування і приєднання доказів, висловлювати свою думку з приводу оцінки того чи іншого доказу тощо.

Отже, неабияке значення для кримінально-процесуального доказування мають предмет доказування та межі доказування. Певні особливості мають суб'єкти доказування в кримінальному процесі. Предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета і засіб її досягнення. При цьому особлива увага має бути приділена межам доказування, оскільки саме точне і обґрунтоване дослідження необхідного обсягу доказів є передумовою всебічного, повного і об'єктивного дослідження всіх обставин справи, а значить і правильного її вирішення. Щодо суб'єктів доказування, то для кримінальної справи характерним є те, що обов'язок доказування покладається лише на одну сторону - сторону обвинувачення, а саме на суд, суддю, прокурора, слідчого, особу, що проводить дізнання. Кримінально-процесуальний закон забороняє перекладати обов'язок доказування на сторону захисту, тобто на підозрюваного, обвинуваченого, їх захисників, представників.

4. Класифікація доказів у кримінальному процесі

В юридичній літературі усталеною є думка про те, що ознаками доказів є належність, допустимість, достовірність та достатність. В першому питанні автором було згадано дані ознаки. Розглянемо їх детальніше.

Допустимість доказів означає правову придатність їх для використання в кримінальному процесі як аргументів у доказування.

Допустимість доказів означає, що:

- фактичні дані мають бути одержані уповноваженим на це суб'єктом (державним органом або особою, яка веде процес);

- фактичні дані мають бути одержані з відомого, перевіреного та незабороненого законом джерела;

- фактичні дані мають бути одержані у встановленому законом порядку з дотриманням процесуальної форми;

- фактичні дані мають бути належно закріплені та засвідчені.

Допустимість доказу має бути визначена, як правило, в момент його подання для розгляду. Однак доказове значення деяких фактичних даних слід з'ясовувати раніше, ніж їх буде досліджено як докази.

Після визначення недопустимості фактичних даних як доказів можна вже далі не перевіряти і не оцінювати їх належність, достовірність та достатність. [7. C.105-106]

Належність - спроможність фактичних даних надавати інформацію щодо обставин, які входять в предмет доказування, служити аргументами в процесі встановлення об'єктивної істини.

Вирішення питання про належність доказів потребує з'ясування двох моментів:

- чи входять факти, для встановлення яких вилучаються і досліджуються відповідні фактичні дані в предмет доказування;

- чи спроможні фактичні дані, які являють собою зміст доказових матеріалів, з урахуванням їх інформаційного значення, встановлювати відповідні обставини предмета доказування; [10. C.287]

Отже, належність доказу визначають залежно від того, яке значення для справи мають відомості, що він містить. Всі докази, що стосуються місця, часу, способу, особи, яка вчинила злочин, мають вважатися належними.

Достовірність - це можливість застосування фактичних даних у процесі доказування з погляду знання про джерела, обставини, методи їх утворення і отримання в контексті використання у справі інших матеріалів.

Етапи визначення достовірності фактичних даних:

1. Визначення достовірності джерела. Наприклад, досліджуючи показання свідка, слід взяти до уваги:

- його суспільне положення, тобто ціну, яку він може сплатити за неправду;

- факт попереднього засудження за неправдиві свідчення;

- стан свідка в момент сприйняття події;

- його зацікавленість у вирішенні справи.

2. Визначення достовірності методу отримання фактичних даних. Під час дослідження:

- протоколу огляду місця події - треба взяти до уваги освітлення, за якого здійснювався огляд;

- висновку експерта - характеристики застосованої ним методики аналізу.

3. Визначення достовірності з урахуванням інших матеріалів справ. Наприклад, показання одного свідка, що заслуговує на довіру, суперечать показанням обвинуваченого і висновку експерта. [7. C106-107]

Отже, достовірність доказів означає відповідність їх змісту тим реальним факторам, що існували в дійсності. Достовірність передбачає відомість та перевіреність як самого джерела, способу одержання фактичних даних, так і надійність носія доказів та засобів фіксації доказів. Забороняється використовувати в доказуванні інформацію, джерело якої невідоме. Тобто така вимога до доказів як достовірність забезпечує використання в доказуванні не будь-яких відомостей, а тільки перевірених та правдивих.

Достатність доказів - можливість суду чи органів кримінального переслідування покласти їх сукупність або ж один із них в основу процесуального рішення. Ця ознака доказів застосовується лише до певної їх сукупності. Наприклад, у частині 2 ст. 74 КПК України зазначено, що визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є у справі.

Недостатність доказів має такі наслідки:

- відмову від процесуального рішення, яке передбачалося прийняти (наприклад, про притягнення як обвинуваченого)

- прийняття протилежного рішення (наприклад, виправдувального вироку);

- скасування раніше прийнятого рішення (наприклад, рішення про арешт);

Поняття кримінально-процесуального доказу відрізняється від поняття доказу в логіці. В логіці під доказом розуміють логічну операцію, обґрунтування істинності якого-небудь судження за допомогою інших істинних і пов'язаних з ним суджень. Тут доказ складається з трьох елементів:

- тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі аргументації);

- аргументів (доводів або підстав доказу - це вихідні теоретичні чи фактичні положення, за допомогою яких обґрунтовують тези;

- демонстрації (логічний зв'язок між аргументом і тезою).

Звичайно, докази в логічному розумінні також широко застосовуються в кримінальному процесі, особливо при обґрунтування процесуальних рішень. [6. C.121-122]

В кримінальному процесі докази класифікуються за такими критеріями:

1. за відношенням доказів до обставини, яка підлягає доказуванню:

- прямі (ті, які безпосередньо вказують на конкретну обставину або її відсутність, безпосередньо встановлюють або заперечують наявність події злочину, дають пряму, однозначну відповідь на запитання про те, хто вчинив злочин або ж вказують на те, що певна особа не могла його вчинити. Прикладом прямого доказу є показання свідка, який бачив, як обвинувачений ударив потерпілого палицею по голові);

- непрямі (вказують на окремі проміжні факти, на підставі яких встановлюються різні елементи головного факту. Вони також можуть вказувати на проміжні факти, які підтверджують предмет доказування в сукупності з іншими доказами. Прикладом таких доказів є показання свідка, який бачив у обвинуваченого речі, викрадені у потерпілого).

2. щодо обвинувачення, яке становить предмет розслідування і розгляду в певній справі докази поділяються на:

- обвинувальні, тобто такі, які обґрунтовують, підтверджують обвинувачення, встановлюють наявність злочину, вчинення його обвинуваченим, а також обставини, які обтяжують його відповідальність;

- виправдувальні, тобто такі, які спростовують або пом'якшують відповідальність обвинуваченого.

3. за особливостями відображення події злочину та за характером взаємодії з ним:

- первинні, тобто докази, отримані з першоджерел, докази, які виникли безпосередньо в результаті розслідуваної події. Наприклад, показання свідка-очевидця, залишки крові, слід пальця руки на віконному склі тощо;

- похідні, тобто такі, які являють собою результати вторинного відображення слідів злочину, що походять від первинних показових джерел інформації. Наприклад, відбитки слідів з місця події злочину, копія сліду знаряддя злому, виготовленого за допомогою спеціальної пасти, ксерокопія документу тощо.

4. за способом формування поділяються на:

- особисті, тобто такі, які походять від людей, містяться в показаннях свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного, протоколах слідчих і судових дій, висновок експерта. Загальним для різних груп особистих доказів є психічне сприйняття людиною і передача усно або письмово у мовній або в іншій формі відомостей, що мають значення для справи;

- речові докази, тобто такі, які є об'єктами злочинних дій, знаряддя злочину, предмети, які зберегли на собі сліди злочину.

Отже, ознаками будь-якого доказу є належність, допустимість, достатність та достовірність. Лише наявність всіх цих ознак в сукупності дозволяє використовувати конкретні фактичні дані як докази у справі. Відсутність в кримінально-процесуальному кодексі України згадки про ці ознаки є прогалиною в законодавстві і потребує негайного вирішення.

Класифікують докази за різними ознаками, що обумовлено, в основному, різним їх значенням для кримінально-процесуального доказування.

5. Характеристика джерел доказів

Щодо джерел доказів, то в ч. 2 ст.65 КПК України дано їх вичерпний перелік. Вказана стаття відносить до джерел доказів наступні: показання свідка, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих та судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, інші документи.

Що ж слід розуміти під матеріальними джерелами доказів? З цього приводу можна зазначити, що інформація, первісним джерелом якої виступає подія злочину, поширюється на ті носії, з якими ця подія зіткнулася (особи, предмети), звідки, у свою чергу, вона може поширюватися і на інші носії. Зазначені носії, з яких може здобуватися інформація під час провадження в кримінальних справах, можна назвати матеріальними джерелами доказової інформації. У свою чергу, джерела доказів, які створюються під час провадження в кримінальній справі з додержанням процесуальної форми, слід називати процесуальними, щоб підкреслити відмінність останніх від матеріальних джерел доказової інформації. [20. C.78]

Процесуальні джерела доказів - це форма збереження фактичних даних. Охарактеризуємо докладніше джерела доказів, визначені у ч.2 ст. 65 КПК України.

Показання свідків. Показання свідків - це усне повідомлення особи про обставини, які мають значення для кримінальної справи, про які їй стало відомо під час безпосереднього спостерігання злочину, із слів інших осіб або документів і які надані слідчому або суду у встановленому кримінально-процесуальним законом порядку. [11. C.118]

Ознаками такого різновиду доказів, як показання свідків, є наступні:

- показання свідків - це завжди усна мова;

- показання свідків - це усна мова осіб, які не несуть кримінальної відповідальності за подію, що являється предметом дослідження по справі;

- показання свідків можуть бути дані лише при допиті чи очній ставці. [9. C.229]

Показання свідків є найбільш поширеним джерелом доказів. Відповідно до ч.1 ст.68 КПК України свідком у справі може бути будь-яка особа, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи.

Свідок може бути допитаний про обставини, які підлягають встановленню по даній справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ними.

Для свідка дача правдивих показань щодо відомих йому обставин справи є обов'язком, а не правом. За дачу завідомо неправдивих показань свідок несе кримінальну відповідальність за ст. 384 КК України.

Хоч свідок - це, як правило, особа, незаінтересована в результатах справи, однак показання свідків мають бути належним чином перевірені та оцінені. При цьому слід враховувати обставини, які можуть вплинути на достовірність таких показань. Зокрема, слід враховувати умови формування показань, особливості особистості свідка, його відношення до справи та до учасників процесу.

Слід пам'ятати, що і добросовісні свідки можуть помилятися. На виникнення таких помилок можуть впливати як об'єктивні (погане освітлення, несприятливі погодні умови, давність сприйняття події злочину), так і суб'єктивні фактори(поганий слух чи зір). Не можна не визнавати той факт, що свідок може бути заінтересованим в результатах справи, по якій він дає показання, в силу бажання приховати свій власний злочин, в силу почуття помсти до обвинуваченого тощо.

Згідно з ч.3 ст. 68 КПК України не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких невідоме. Якщо ж показання свідка базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.

Кримінально-процесуальний кодекс України не встановлює вікових рамок для осіб, які можуть бути свідками. Тому слід вважати, що і неповнолітні особи можуть бути допитані в якості свідків. Проте при допиті неповнолітнього слід пам'ятати, що діти завжди схильні до фантазій та легко починають вірити в те, чого не було під впливом інших осіб (наприклад, батьків дитини). Тому, оцінюючи показання малолітніх свідків, треба враховувати ці елементи, інакше неможливо правильно оцінити такі дані. Крім того, неповнолітній свідок не несе кримінальної відповідальності за дачу завідомо неправдивих покарань. Це також слід враховувати при оцінці показань неповнолітнього свідка.

Ст.168 КПК України визначає правила допиту неповнолітнього свідка. Вказана стаття, зокрема, визначає, що допит неповнолітнього свідка віком до 14 років, а за розсудом слідчого - віком до 16 років проводиться за участі педагога, а при необхідності - лікаря, батьків чи інших законних представників неповнолітнього.

Не можуть бути допитані як свідки:

1) адвокати та інші фахівці в галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі - з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов'язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості;

2) захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представник потерпілого, позивача, відповідача - про обставини, які стали їм відомі при наданні юридичної допомоги підзахисним або довірителям;

3) особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них;

4) свідок, який відповідно до закону дає показання під псевдонімом, - щодо дійсних даних про його особу;

5) особа, яка має відомості про дійсні дані про свідка, який дає показання під псевдонімом.

Крім того законом визначено коло осіб, які можуть відмовитися давати показання як свідки і при цьому вони не нестимуть кримінальної відповідальності. До таких осіб відносяться члени сім'ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підозрюваного, обвинуваченого, підсудного; особа, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім'ї, близьких родичів, усиновленого, усиновителя у вчиненні злочину.

Правом дипломатичної недоторканності користуються на території України дипломатичні представники, а також працівники дипломатичних представництв. Дані особи можуть відмовитися давати показання.

Таким чином, можна виділити кілька особливостей, притаманних такому джерелу доказів, як показання свідків. Це, по-перше, те, що показання свідків даються лише в усній формі, хоча закріплюються вони в протоколах слідчих та судових дій. По-друге, закон не обмежує коло осіб, які можуть бути свідками в справі., зазначаючи в ст.68 КПК України, що як свідок може бути викликана будь-яка особа. Разом з тим в КПК України чітко визначений перелік осіб, які не можуть бути допитані як свідки. Немає в кримінально-процесуальному законі і вікових обмежень щодо осіб, які можуть бути свідками. Проте певні особливості має допит неповнолітнього свідка. І, нарешті, показання свідка - це обов'язок, а не право особи, за невиконання якого передбачена кримінальна відповідальність.

Показання потерпілого. Показання потерпілого - усне повідомлення особи, яке зроблене під час допиту та зафіксоване у встановленому законом порядку, про обставини злочину, яким їй заподіяна моральна, фізична або майнова шкода. [11. C.120]

На відміну від свідка, для потерпілого давати показання - це лише право, але не обов'язок. Проте, якщо він вже погодився давати показання, то має говорити лише правду, в противному ж випадку він підлягає кримінальній відповідальності за ст. 384 КК України, про що повідомляється перед допитом.

Потерпілий може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню по даній справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ним. Не можуть бути доказами повідомлені потерпілим дані, джерело яких невідоме. Якщо ж показання потерпілого базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.

Показання потерпілого підлягають ретельній перевірці та оцінці в сукупності з усіма обставинами справи. Специфікою оцінки показань потерпілого являється врахування слідчим емоційного навантаження, яка завжди наявна в показаннях потерпілого. Потерпілий іноді заінтересований в перебільшенні розміру завданої йому шкоди і результатах кримінальної справи. Окрім того, слід враховувати, що з моменту закінчення досудового слідства потерпілому, на відміну від свідка, стають відомі всі матеріали справи.

Отже, слід мати на увазі, що потерпілий - це завжди постраждала особа, тому його показання можуть бути далекими від об'єктивних. При використанні таких даних як доказів у справі слід ретельно їх перевірити і спів ставити з іншими доказами.

Показання підозрюваного. Показання підозрюваного - це усне повідомлення особи, яка в установленому законом порядку була затримана органом дізнання або слідчим, а також особи, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.

Для підозрюваного давати показання - це право, а не обов'язок. При чому за дачу неправдивих показань підозрюваний ніякої відповідальності не несе.

Підозрюваний вправі давати показання з приводу обставин, що стали підставою для його затримання або застосування запобіжного заходу, а також з приводу всіх інших відомих йому по справі обставин.

Показання підозрюваного підлягають перевірці. Визнання підозрюваним своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є у справі.

Різновидами показань підозрюваного є обмова, само обмова та алібі.

Самообмова - це показання підозрюваного, в яких він зізнається у вчиненні злочину, якого в дійсності не вчиняв, у більш тяжкому злочині, ніж учинив насправді, або ж бере на себе всю вину за вчинений злочин, хоч у дійсності він є груповим, чи перебільшує свою роль у вчиненні злочину порівняно з тим, якою вона є насправді. Мотивами самообмови можуть бути несприятливий для підозрюваного збіг обставин, стан пригніченості, втрата віри в справедливість і об'єктивність слідчого і суду, бажання виручити інших осіб, бути покарним за менш тяжкий злочин порівняно з вчиненим, сховатись на деякий час від слідства і суду в місцях позбавлення волі, якщо він розшукується за обвинуваченням у вчиненні тяжкого злочину, погроза і підкуп з боку дійсних злочинців і співучасників, незаконні засоби ведення розслідування, юридична необізнаність, кругова порука, „солідарність ” злочинців, бажання неповнолітнього злочинця заслужити схвалення більш досвідчених і сильних злочинців, свого оточення тощо. [6. C.128]

Обмова - це такі показання підозрюваного, в яких він викриває (правдиво чи неправдиво) інших осіб (це можуть бути співучасники або ж сторонні особи) у вчиненні інкримінованого йому або іншого злочину. Мотивами обмови є бажання уникнути відповідальності або применшити свою вину, помста, бажання сприяти розкриттю злочину, заслужити прихильність працівників міліції і слідчих або ж незаконний вплив з їх боку.[6. C.128-129]

Алібі - це твердження підозрюваного чи обвинуваченого про те, що він не міг бути виконавцем інкримінованого злочину, бо в момент його вчинення був в іншому місці. Обов'язок перевірки алібі лежить на органі дізнання, слідчому, прокуророві та судді.

Таким чином, слід пам'ятати, що підозрюваний - це той учасник кримінального процесу, доля якого вирішується. Він є заінтересованою особою і прагнутиме, як правило в будь-який спосіб виправдати себе. Це слід враховувати при оцінці його показань. Разом з тим, вина підозрюваного ще не є доведеною, тому не можна ставитись до нього як до такого і не брати до уваги жодних його слів.

Показання обвинуваченого. Показання обвинуваченого - це усне повідомлення особи, притягнутої до кримінальної відповідальності, про обставини, які мають значення для справи, зроблене під час допиту та зафіксоване у встановленому законом порядку.

Обвинувачений, як і підозрюваний, не зобов'язаний давати показання. Давати показання - це лише його право. Обвинуваченого не можна притягнути до кримінальної відповідальності ні за відмову від показань, ні за дачу неправдивих показань.

Даючи показання, обвинувачений або повідомляє, що насправді вчинив певний злочин, або, навпаки, заперечує те, що він брав участь у скоєнні даного злочину. В залежності від цього відрізняють два види показань обвинуваченого: визнання вини і заперечення вини. Іноді показання обвинуваченого в одній своїй частині містять визнання, а в іншій - заперечення вини. Такі показання називають частковим визнанням обвинуваченим своєї вини.

Різновидами показань обвинуваченого, як і підозрюваного, є обмова, само обмова та алібі. По відношенню до обвинуваченого ці поняття вживаються в тому ж розумінні, що й щодо підозрюваного.

Оцінка показань обвинуваченого відбувається на загальних підставах у відповідності зі ст.67 КПК України. Особливість показань обвинуваченого як засобу доказування полягає в тому, що воно походить від особи, безпосередньо заінтересованої в результатах справи. Тому кожне показання обвинуваченого має бути особливо уважно розглянуте і глибоко проаналізоване шляхом ретельного зіставлення його з усіма іншими обставинами справи і з доказами, що є у справі. Це однаково стосується як тих показань, в яких обвинувачений заперечує свою вину, так і тих, де він визнає себе винним у вчиненні злочину.

Висновок експерта. Висновок експерта - це письмові відповіді особи, яка має необхідні спеціальні знання в науці, техніці, мистецтві або ремеслі на питання, які поставлені перед нею органом досудового розслідування, прокурором чи судом при призначенні експертизи. [11. C123]

Відповідно до ч.1 ст.75 КПК України експертиза призначається у випадках, коли для вирішення певних питань при провадженні в справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання.

Як експерт може бути викликана будь-яка особа, що має необхідні знання для дачі висновку з досліджуваних питань. Питання, які ставляться експертові, і його висновок по них не можуть виходити за межі спеціальних знань експерта.

Експерт дає висновок від свого імені і несе за нього особисту відповідальність. За необхідності в справі може бути призначено кількох експертів, які дають загальний висновок. Якщо ж експерти не доходять згоди, тоді кожен із них складає свій висновок.

Предметом дослідження, результати якого відображають у висновку експерта, є поставлені посадовою особою, котра веде процес, питання, для вирішення яких потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання.

Особливістю оцінки висновку експерта є те, що такий висновок не є обов'язковим для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, але незгоду з ним має бути мотивовано у відповідній постанові, ухвалі, вироку.

Якщо висновок експертизи визнано неповним (досліджено не всі подані об'єкти або немає вичерпних відповідей на порушені питання) або неясним (нечітко викладений або має неконкретний, невизначений характер), то може бути призначено додаткову експертизу, яку доручають тому самому або іншому експерту.

Якщо є сумніви у правильності висновку експерта, пов'язані з недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи, призначають повторну експертизу. Її проведення може бути доручено тільки іншому експертові.

Розрізняють комісійну та комплексну експертизу. Комісійну експертизу призначають у випадках, якщо є потреба провести дослідження за участю кількох експертів - фахівців у одній галузі знань.

Комплексну експертизу призначають, якщо необхідно провести дослідження за участі кількох експертів, які є фахівцями в різних галузях знань.

Ст.76 КПК України передбачає випадки, коли призначення експертизи є обов'язковим. До таких випадків належать:

1) коли необхідно встановити причину смерті;

2) коли необхідно встановити тяжкість і характер тілесних ушкоджень;

3) коли необхідно визначити психічний стан підозрюваного або обвинуваченого за наявності в справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності;

4) коли необхідно встановити статеву зрілість потерпілої в справах про статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості;

5) коли необхідно встановити вік підозрюваного або обвинуваченого, якщо це має значення для вирішення питання про його кримінальну відповідальність і якщо про це немає необхідних документів і неможливо їх одержати.

Отже, експерт - це особа, яка не має в справі особистого інтересу. Тому її висновки, як правило, є об'єктивними. Однак, при оцінці такого доказу, слід зважити на те, що експертиза має проводитись особою, що має на це право та є досить обізнаною у питаннях, які має вирішити експертиза.

Речові докази. Речовими доказами згідно зі ст.78 КПК України є предмети, які були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності.

Предмети, які можуть бути речовими доказами, виявляються при огляді місця події, обшуку, виїмці та провадженні деяких інших слідчих дій. Їх можуть принести також до слідчих органів, прокурора чи суду підозрюваний, обвинувачений, потерпілий та інші учасники процесу, будь-які громадяни.

Речові докази повинні бути уважно оглянуті, по можливості сфотографовані, докладно описані в протоколі огляду і приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду.

Речові докази зберігаються при справі, за винятком громіздких предметів, які зберігаються в органах дізнання, досудового слідства і в суді або передаються для зберігання відповідному підприємству, установі чи організації.

В окремих випадках речові докази можуть бути до вирішення справи в суді повернуті їх володільцям, якщо це можливо без шкоди для успішного провадження в справі.

Речові докази, які можуть швидко зіпсуватися і які не можуть бути повернуті володільцеві, негайно здаються відповідним державним або кооперативним організаціям для реалізації. Коли потім виникає необхідність у поверненні речових доказів, то організації, які їх одержали, повертають взамін такі самі речі або сплачують їх вартість за державними цінами, що існують в момент повернення.

Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи, при цьому:

1) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскують;

2) речі, вилучені з обігу, передають відповідним установам або знищують;

3) речі, які не мають ніякої цінності та не можуть бути використані, знищують, а якщо заінтересовані особи просять про це, - передають їм;

4) гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передають у дохід держави;

5) гроші, цінності та інші речі, які були об'єктом злочинних дій, повертають їх законним володільцям, а якщо їх не встановлено, то докази переходять у власність держави.

Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується в порядку цивільного судочинства.

Отже, речові докази - це предмети реальної дійсності. Вони реально існують, а тому доказуванню підлягає лише встановлення їх причетності до справи. При цьому доказове значення має форма, а не зміст речового доказу.

Протоколи слідчих і судових дій. Протоколи слідчих і судових дій - це письмові акти, в яких особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд фіксують порядок, хід і результати проведених ними слідчих дій. До таких дій за КПК України належать огляд, освідування, виїмка, обшук, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин події. [7. C.112]

Протоколи слідчих і судових дій є джерелом доказів при додержанні двох умов:

1) якщо вони складені і оформлені в порядку передбаченому КПК України;

2) якщо в них підтверджуються обставини і факти, що мають значення для справи.

Більшість процесуалістів не відносять до джерел доказів протоколи допитів свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених. І це є правильним, адже в такому випадку доказову силу мають показання свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених. Протоколи допитів тут є лише засобом фіксації таких показань.

Що стосується протоколів судових дій, то тут маються на увазі протоколи судового засідання суду першої інстанції та апеляційного суду.

Перевірка і оцінка протоколів слідчих і судових дій, не зважаючи на те, що вони складені посадовими особами, здійснюється на тих самих підставах, що й усі інші види джерел доказів, оскільки не виключено, що в них можуть міститися перекручування, помилки та неточності.

Протокол слідчої дії зачитується всім особам, що брали участь у проведенні слідчої дії, при цьому їх роз'яснюється їх право робити зауваження. Зазначені особи можуть ознайомитися з протоколом особисто. Вставки і поправки повинні бути застережені в протоколі перед підписами.

Протокол підписують особа, яка провадила слідчу дію, поняті, якщо вони були присутні, та інші особи, які були присутні або брали участь у проведенні цієї дії.

До протоколу можуть бути додані фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відеозапису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали, які пояснюють його зміст.

Коли особа, що брала участь в проведенні слідчої дії, відмовиться підписати протокол, то це зазначається в протоколі і стверджується підписом особи, яка провадила слідчу дію.

Протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів

Протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів - це письмові акти, складені органами, уповноваженими здійснювати оперативно-розшукову діяльність, в яких відображається її факт, зміст і результати.

Згідно з п.2 ст.10 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність ” матеріали оперативно-розшукової діяльності використовуються для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.

У чинному Законі України „Про оперативно-розшукову діяльність ” немає окремої норми, яка б встановлювала вичерпний перелік оперативно-розшукових заходів, розкривала їх зміст та порядок здійснення. Про оперативно-розшукові заходи лише в загальній формі згадано в ст. 8 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність ”, яка встановлює також права підрозділів, що їх здійснюють.

КПК України та ЗУ „Про оперативно-розшукову діяльність ” не містять спеціальних норм, які б встановлювали вимоги до протоколів з відповідними додатками до них, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, що підлягають використанню як джерело фактичних даних у кримінальному судочинстві, та до порядку їх складання.

Виходячи із загальних вимог до доказів у кримінальному процесі, протоколи оперативно-розшукових заходів мають відповідати тим самим вимогам, що й протоколи слідчих дій, за винятком того, що в оперативно-розшукових заходах не беруть участь поняті.

До протоколу може бути додано матеріальні носії інформації, які пояснюють його зміст Це можуть бути фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відеозапису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали.

У додатках до протоколу оперативно-розшукового заходу має бути опис документів і предметів із зазначенням їх індивідуальних ознак. Можливе подання матеріалів у копіях, у тому числі й перенесення найважливіших моментів на єдиний носій, про що обов'язково зазначають у супровідних документах чи протоколі. Оригінал у цьому разі має зберігатися в оперативно-розшуковому підрозділі до завершення судового розгляду справи та набрання вироком законної сили.

Протоколи оперативно-розшукових заходів та додатки до них оцінюють за загальним правилом оцінки доказів. Особливості полягають в тому, що орган дізнання, слідчий, прокурор чи суд повинні з'ясувати:

- чи відповідають оперативно-розшукові заходи цілям і завданням оперативно-розшукової діяльності. (ст.1 ЗУ „Про оперативно-розшукову діяльність ”);

- чи уповноваженим на те суб'єктом оперативно-розшукової діяльності проведено оперативно-розшукові заходи (Ст. 5 ЗУ „Про оперативно-розшукову діяльність”);

- чи передбаченими законом заходами отримано матеріали оперативно-розшукових заходів; (ст.8 ЗУ „Про оперативно-розшукову діяльність ”)

- чи передбачено законом підстави для проведення оперативно-розшукових заходів; (ст.6 ЗУ „Про оперативно-розшукову діяльність ”);

- чи у встановленому порядку проведено оперативно-розшукові заходи.

- чи у встановленому законом порядку оформлено результати оперативно-розшукових заходів.

На сьогодні існує думка, що результати оперативно-розшукової діяльності не є доказами, а між пізнавальним процесом у оперативно-розшуковій діяльності та кримінально-процесуальній діяльності існують принципові відмінності. Тому оперативно-розшукову діяльність ні за яких умов не можна розглядати як складову частину регламентованого законом процесу доказування. Вона в цілому має допоміжний, підсобний характер стосовно доказування. Найважливіше її завдання - вказати, де і як шукати джерела фактичних даних процесуальним шляхом або ж встановити можливі джерела збирання фактичних даних, які в подальшому набудуть форми доказів, і тим самим допомогти обранню ефективних шляхів розкриття і попередження злочинів, вибрати та своєчасно провести найбільш ефективні слідчі дії. [16. C.120]

Слід погодитися з такою позицією. Хоча в ст.65 КПК України і вказано, що доказами є фактичні дані, які можуть встановлюватися в тому числі і протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів та іншими документами, однак це не означає, що всі матеріали ОРД мають використовуватись як докази. Тут слід враховувати те, чи можуть вони мати доказове значення, виходячи з позицій належності до справи, допустимості та достовірності. Слідчий має забезпечити використання в доказуванні лише достовірних даних і лише тих, які здобуті законним шляхом, з додержанням конституційних гарантій захисту прав і свобод людини.

Тоді як, наприклад, бути з негласним проникненням оперативного працівника в житло людини? В Конституції України зазначено, що кожному гарантується недоторканість житла. Тому ні за яких умов не можуть мати значення доказів у кримінальній справі відомості, здобуті в процесі негласного проникнення оперативного працівника до житлового або інших приміщень та здійснення там візуального огляду, оскільки це не відповідає вимогам допустимості.

Крім того, не можуть використовуватись як докази показання оперативного працівника про факти, які стали йому відомі від інформаторів або інших конфіденційних, негласних джерел, а також інформація отримана за винагороду. Оскільки достовірність такої інформації сумнівна, а перевірка практично неможлива. Більше того, в кримінально-процесуальному законі є норма, яка вказує, що не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких невідоме.

Отже, як бачимо, використання в процесі доказування даних, отриманих в результаті оперативно-розшукової діяльності, має багато особливостей. Не можна вважати всі результати ОРД доказами, однак це не означає, що такі матеріали взагалі не можуть використовуватись в доказуванні у кримінальних справах. Ті фактичні дані, джерело та спосіб отримання яких є законними та відомими, а самі фактичні дані достовірними, можна використовувати як докази в кримінальному процесі. Однак, більшість даних, отриманих в результаті оперативно-розшукової діяльності, мають допоміжний характер в процесі доказування.

Інші документи. Документи є джерелом доказів, якщо в них викладені або посвідчені обставини, які мають значення для кримінальної справи. [11. С 128]

Документи повинні відповідати критеріям допустимості, тому вони повинні відповідати таким вимогам:

- документ повинен містити відомості про фактичні обставини, що мають значення для справи;

- наявність даних про те, яким чином документ потрапив до матеріалів справи;

- дотримано вимог щодо реквізитів службових документів;

- наявність посилань на джерело повідомлення, на назву нормативного акта, номер і дату архівного документа, та на осіб, від яких отримано дані;