Принципи, функції, система цивільного права

3

Контрольна робота

з дисципліни

«Цивільне та сімейне право»

Принципи, функції, система цивільного права

Зміст

1. Принципи, функції, система цивільного права

2. Речі (матеріальні), як об'єкт цивільного права

3. Право обмеженого користування чужим майном (сервітутні права)

Список використаних джерел

1. Принципи, функції, система цивільного права

Неможливо оволодіти цивільним правом, не виявивши насамперед його загальнотеоретичних засад. Юридичною наукою сформульовано вчення про існування та функціонування права в межах відповідної системи права, що складається у кожній державі з тими чи іншими особливостями. Протягом багатьох десятиліть правова система України внаслідок загальновідомих історичних обставин формувалася в межах правової системи Російської імперії і Радянського Союзу. І лише в останній час у незалежній і демократичній Україні започатковано активне створення нового правового поля, яке повинно відповідати загальновизнаним світовим стандартам, побудованим на пріоритеті загальнолюдських демократичних цінностей, непорушності права приватної власності. Водночас формування правової системи незалежної України, юридичної науки перебуває як під впливом багатовікового досвіду світової цивілізації, так і позитивного досвіду нормотворчості та правової науки радянського періоду.

Функції права

У загальнотеоретичній літературі під функціями права розуміють спрямування правового впливу, який виражає роль права в організації (впорядкуванні) суспільних відносин. При цьому до спеціальних юридичних функцій, зокрема, відносять: регулятивні функції, охоронні функції Алексеев С. С. Общая теория права. -- М., 1981. -- Т. 1. -- С. 192--194.. Безумовно, що цивільному праву також притаманні перелічені функції, але з певними особливостями.

У цивілістичній літературі щодо функцій права немає усталених поглядів. Іноді вони взагалі не розглядаються як необхідний атрибут для характеристики поняття цивільного права як галузі права Див.: Советское гражданское право. -- М., 1965. -- Т. 1. -- С. 3--35; Советское гражданское право / Под ред. О. А. Красавчикова. -- М., 1985. --Т. 1. -- С. 3--46; Гражданское право. -- СПб., 1996. -- Ч. 1. --С. 3--23.. Така недооцінка функціонального призначення цивільного права зумовлена тим, що функції цивільного права, на відміну від предмета, методу, принципів, не знаходять свого реального вираження у законодавстві, у конкретних правових нормах. Зрозуміло, що саме предмет, метод і принципи в першу чергу визначають специфіку цивільно-правового регулювання. Однак врешті-решт ці категорії у своїй сукупності у певному співвідношенні та своїми властивостями утворюють певний механізм, покликаний забезпечити реалізацію покладеного на цивільне право відповідного праворегулюючого призначення. Іншими словами, метод і принципи цивільного права є внутрішньо притаманними правовій нормі регуляторами, спрямованими на забезпечення певного правового результату. Отже можна погодитись з твердженням, що функції правової галузі відображають зовнішні властивості передбаченої в системі відповідних нормативних актів галузі цивільного права Цивільне право України. -- К., 1999. -- Кн. 1. -- С. 15.. Відтак основними такими властивостями цивільно-правових норм обов'язково мають бути їх регулятивна та охоронна функції, які і уособлюють у своїй сукупності з можливими іншими функціями кардинальні напрями у врегулюванні цивільно-правових відносин, а не цілі чи завдання, поставлені перед цивільним правом, як про це іноді стверджується в літературі Гражданское право / Отв. ред. Е. А. Суханов. -- М., 1993. -- Т. 1. -- С 23.. Цілі та завдання цивільного права - це певною мірою результат, на досягнення якого має бути спрямоване врегулювання суспільних відносин.

З урахуванням вище викладеного функції цивільного права можна визначити як відповідні напрями впливу цивільно-правових норм на врегульовані ними майнові та особисті немайнові відносини, спрямовані на досягнення поставлених перед даною галуззю права цілей і завдань. Наведене визначення не є нормативним, а відтак у літературі наводяться й інші визначення, серед яких останнім часом є й такі:

а) функції цивільного права - це певні напрями впливу цивільно-правових норм, зумовлені змістом суспільних відносин, що їх включено до предмета цивільно-правового регулювання Цивільне право України. -- К., 1999. -- Кн. 1. -- С. 15.;

б) функції цивільного права - це специфічні напрями правового регулювання майнових і особистих немаинових відносин у процесі вирішення поставлених перед ним завдань Гражданское право Украины. -- Харьков, 1996. -- Ч. 1. -- С. 20., що виражають його соціальне призначення;

в) функції цивільного права - це обумовлені предметом та забезпечуваними законодавством цілями правової галузі певні напрями цивільно-правового впливу на майнові чи особисті немаинові відносини, а також на поведінку учасників цих відносин Цивільне право України. -- Харків, 2000. -- Ч. 1. -- С. 15.;

г) функції цивільного права - це певні напрями впливу цивільно-правових норм, обумовлені специфікою його предмета, методу і поставлених перед ним завдань (цілей) Харитонов Е. О., Саниахметова Н. А. Гражданское право. -- К., 2001. -- С 21..

Усі наведені визначення містять однакову і, на наш погляд, правильну оцінку функцій цивільного права, хоч і мають певні редакційні розбіжності. В літературі, однак, визначається по-різному коло конкретних функцій цивільного права. Водночас усі дослідники, які вважають за доцільне характеризувати галузеву самостійність цивільного права за допомогою категорій його функцій, єдині, як правило, у тому, що цивільному праву притаманні регулятивна, охоронна та превентивна функції.

Регулятивна функція цивільного права полягає у врегулюванні цивільно-правових відносин, насамперед у їх нормальному, бажаному для їх учасників стані. Це здійснюється шляхом встановлення підстав виникнення права власності, обсягу повноважень власника, порядку використання майна суб'єктами підприємницької діяльності, порядку використання об'єктів інтелектуальної власності, меж здійснення права власності, порядку укладення та виконання правочинів (угод), спадкування майна тощо. У такому разі здійснюється так зване позитивне регулювання позитивних цивільних відносин. Додержання учасниками цивільних відносин правил позитивного регулювання дає їм можливість самостійно вчиняти позитивні дії, утримуватися від негативних дій (бездіяльності), досягати максимально ефективного результату, а врешті сприяє ефективному економічному обігу, розподілу та використанню громадянами матеріальних благ, додержанню усіма членами суспільства особистих немайнових прав їх носіїв.

Охоронна функція цивільного права покликана оберігати суб'єктивні майнові та особисті немайнові права особи від посягань усіх інших осіб та забезпечувати примусовий захист від їх порушення. Однак у юридичній літературі, як правило, охоронна функція розглядається як така, що лише забезпечує захист порушеного суб'єктивного права Цивільне право України. - Харків, 2000. -Ч. 1.- С 16-17; Цивільне право України. - К., 1999.- Кн. 1.-С 15-18.. За такого підходу охоронна функція начебто повинна реалізовуватися лише після порушення суб'єктивного права, що є її вузьким тлумаченням. Тому при визначенні змісту охоронної функції цивільного права необхідно враховувати сформовану в юридичній науці думку про співвідношення понять "правова охорона" та "правовий захист".

Важливу роль відіграє також превентивна (виховна, попереджувально-виховна) функція, що покликана стимулювати позитивні відносини і не допускати виникнення негативних відносин, які б призводили до порушення цивільних майнових та особистих немайнових прав. Вже саме закріплення в цивільно-правових нормах положень про цивільну відповідальність та інші можливі негативні для порушника майнові наслідки, здатне давати попереджувально-виховний ефект, а саме - утримуватися у своїй поведінці від дій, що можуть призвести до порушення прав інших осіб, вдосконалювати технології і техніку для підвищення безпеки їх використання. При цьому виховний ефект мають не лише ті норми, які розраховані на фактичне порушення суб'єктивних цивільних прав, а й ті, що містять заборонні приписи.

У юридичній літературі можна зустріти посилання на притаманність цивільному праву компенсаційної функції. На наш погляд, заміна втрат кредитора іншими майновими благами, що вважається компенсацією, є складовою частиною загальної охоронної функції, а тому не дає достатніх підстав для обов'язкового виділення самостійної і повноцінної компенсаційної функції.

Принципи цивільного права

Принципи цивільного права формуються, що цілком зрозуміло, не ізольовано, а під впливом загальних принципів усієї правової системи держави. В юридичній науці радянського і сучасного періодів багато уваги приділялося дослідженню принципів права, виявленню їх змісту, співвідношенню з іншими правовими категоріями, їх класифікації, що однак не завершилося сформуванням однозначних концептуальних поглядів на це правове явище.

Насамперед висловлено різні погляди з приводу поняття правових принципів. Так, С. С. Алексеев під принципами права має на увазі виражені в праві вихідні нормативно-правові засади, що характеризують його зміст, його основи, закріплене в ньому закономірності суспільного життя Алексеев С. С. Общая теория права. -- T.l. -- М., 1981. -- С. 98--99.. На думку С.О. Комарова, принципи права - це основні ідеї, організаційні характерні ознаки правотворчості Комаров С. А. Общая теория права. -- М., 1999. -- С. 237.. Останнім часом значний внесок у дослідження даної проблеми зробила і українська юридична наука. Так, у спеціальній монографічній праці "Принципи права України" А. М. Колодій дійшов висновку, що принципи права - це такі відправні ідеї існування права, які виражають найважливіші закономірності і підвалини даного типу держави і права, є однопорядковими із сутністю права і становлять його головні риси, відзначаються універсальністю, вищою імперативністю і загальною значимістю, відповідають об'єктивній необхідності побудови і зміцнення певного суспільного ладу Колодій А. М- Принципи права України. -- К., 1998. -- С. 27..

У новому ЦК України передбачено загальні принципи цивільного законодавства, а саме:

- неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя фізичної особи;

- неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, передбачених виключно законом;

- свобода договору;

- свобода підприємництва;

- судовий захист цивільного права та інтересу у разі його порушення;

- справедливість, добросовісність та розумність (ст. 3).

Наявність законодавчого визначення принципів не є перешкодою до виявлення у цивільному праві й інших правових принципів. Зокрема, досить важливе значення у цивільно-правовому регулюванні мають:

- юридична рівність учасників цивільних правовідносин перед законом;

- непорушність права власності та рівність усіх її форм;

- свобода не лише договору, а й усіх інших можливих угод (правочинів);

- здійснення цивільних прав за своєю волею і на власний розсуд;

- застосування цивільно-правової відповідальності за винну та протиправну поведінку (бездіяльність), за винятками, передбаченими законом, без приниження честі, гідності, інших особистих суб'єктивних прав порушника.

Так чи інакше, у кожній правовій, демократичній, соціально орієнтованій державі мають закріплюватися такі юридичні принципи правового регулювання, які повинні відображати та закріплювати соціально-економічні засади в державі і загальнолюдські гуманістичні цінності, які далеко не завжди мають своє безпосереднє формальне закріплення у правових нормах. Для цивільного права характерним також є надання приватним суб'єктам права вступати на власний розсуд у будь-які позитивні відносини, якщо це прямо не заборонено законом.

Визначення цивільного права та його система

Цивільне право як галузь приватного права - це сукупність цивільно-правових норм, закріплених у Цивільному кодексі України, інших законодавчих та інших нормативно-правових актах, які регулюють на засадах юридичної рівності, диспозитивності майнові відносини товарно-грошового характеру, а також особисті немайнові відносини (як пов'язані, так і не пов'язані з майновими відносинами) за участю суб'єктів (фізичних і юридичних осіб, держави, територіальних громад), які мають самостійний організацїйно-майновий статус, діють вільно і на власний розсуд здійснюють свої права, вступають у правовідносини, а також несуть цивільно-правову відповідальність за винну протиправну поведінку перед потерпілим (боржником) за допущене порушення.

Цивільне право, як і будь-яка інша самостійна галузь права, має свою організаційно-технічну структурну побудову, яка пов'язує усі правові норми у певному порядку, розташуванні за відповідними юридичними ознаками. Таке структурне об'єднання правових норм утворює формалізовану систему цивільного права, що сприяє ефективному пізнанню та застосуванню цих норм. Як відомо, нині в нормотворчості досить широко практикується прийняття комплексних законодавчих актів, в яких містяться норми різних галузей права. У таких випадках вкрай важливо, по-перше, встановити галузеву належність тієї чи іншої норми, а по-друге - виявити її місце в системі відповідної галузі права.

Найважливішими складовими елементами структурної системи цивільного права безперечно є самі правові норми. Однак вони не можуть існувати самостійно, ізольовано, без взаємозв'язків. Тому вони об'єднуються у певні групи залежно від особливостей врегульованих ними відносин, від способів та цілей такого врегулювання. Основним організаційно-структурним об'єднанням цивільно-правових норм є згрупування їх у цивільно-правові інститути. Отже, цивільно-правовий інститут - це певна сукупність цивільно-правових норм, що регулюють певну споріднену зовнішньо і внутрішньо категорію цивільно-правових відносин. Такими є, наприклад, інститути позовної давності, права власності, купівлі-продажу, дарування, найму, схову. При цьому серед багатьох інститутів цивільного права є такі, що містять норми, які застосовуються при регулюванні усіх цивільно-правових відносин, тобто загальноцивілістичні інститути утворюють Загальну частину цивільного права. Ті ж правові інститути, норми яких взаємодіють з нормами Загальної частини та регулюють безпосередньо конкретні майнові та особисті немайнові відносин, утворюють Особливу (спеціальну) частину цивільного права. Такий поділ цивільного права певною мірою є умовним Див.: Харитонов Е. О., Саниахметова Н. А. Гражданское право. -- К., 2001. -- С 23--24..

2. Речі (матеріальні), як об'єкт цивільного права

Кожна галузь права регулює суспільні відносини певного виду. Саме коло визначених відносин і складає предмет регулювання тієї чи іншої галузі права.

Аналіз чинного законодавства дає змогу зробити висновок, що цивільне право регулює три групи суспільних відносин:

- майнові відносини, що пов'язані з використанням товарно-грошової форми (відносини власності і відносини у галузі товарообігу);

- відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності

- особисті немайнові відносини.

Майнові відносини - це конкретні вольові відносини з приводу належності, використання чи переходу нерухомого і рухомого майна та інших матеріальних благ від одного суб'єкта до іншого. За змістом їх поділяють у цивільному праві на: а) відносини власності; б) відносини у галузі товарообігу. Слід мати на увазі, що для цивільного права важливими є не самі речі і не способи їх виробництва, а вольові відносини між людьми, які спричинені їх прагненням до задоволення різноманітних життєвих потреб.

Природі людини властиві різні потреби і прагнення. Серед речей, які оточують її, існують такі, які здатні задовольнити ці потреби. Людина намагається установити своє панування над цими речами. Але люди живуть у світі з обмеженими ресурсами і через це їх потяги до накопичення речей об'єктивно не можуть бути повністю реалізованими. Суспільство, організоване в державу, встановлює межі, в яких громадяни або інші особи можуть набувати ті чи інші речі, а також володіти ними.

Цивільне право вміщує норми, які дають змогу людині задовольняти свої потреби в речах, але й встановлюють межі, в рамках яких суб'єкти можуть володіти, користуватися й розпоряджатися своїм майном, не порушуючи при цьому інтереси інших осіб.

У суспільстві майнові інтереси однієї .особи переплітаються з подібними інтересами інших осіб і в своїй сукупній взаємодії утворюють суспільні майнові відносини. Урегульовані правом, такі відносини стають правовими майновими відносинами, знаходять свій прояв у правах осіб на майно. Ці права мають самостійний характер і відрізняються від інших прав. Одним з основних видів майнових прав є право власності. Відносини власності закріплюють існуючий у суспільстві розподіл матеріальних благ (засобів виробництва і предметів споживання), виражають статику майнових відносин. Характерною ознакою цих відносин є те, що власник наділений правом володіти, користуватися й розпоряджатися належним йому майном. Суспільна суть цих відносин проявляється в тому, що власник є уповноваженою особою. Він може зажадати від кожного, хто порушує його права, припинити порушення. Для права власності немає значення поведінка власника стосовно належного йому майна до того моменту, поки власник не вийде за межі дозволеного законом.

Іншим видом майнових відносин є відносини у галузі товарообігу. Ці відносини називають товарно-грошовими, оскільки вони виникають на базі товарного виробництва і відображають рух товарів від виробника (або посередника) до споживача, а також добровільний опосередкований вартістю перехід матеріальних благ від одних суб'єктів до інших. Ці відносини, як правило, в умовах товарного виробництва мають вартісний характер. Товар обмінюється на певну кількість грошей. На відміну від відносин власності, котрі відображають статику майна, товарно-грошові відносини відображають його динаміку. Так, якщо власник виявить бажання розпорядитися своїм майном шляхом передачі його іншим суб'єктам у власність або у користування, маючи намір отримати за це обумовлену суму грошей, то він стане учасником товарно-грошових відносин. Найчастіше такі відносини виникають у сфері підприємництва, а також при задоволенні особистих потреб громадян (договір купівлі-продажу).

Характерними ознаками товарно-грошових відносин є:

а) еквівалентно-платний характер. В товарно-грошових відносинах має відбуватися обмін рівних вартостей. Діям одного суб'єкта, який передає майно, виконує роботу, надає послуги, мають відповідати дії другого суб'єкта, який платить відповідну вартість грошима. За таких умов відбувається обмін майна на гроші;

б) майнова відокремленість учасників відносин. Майно організацій, які користуються правами юридичної особи, відокремлене від майна інших організацій, від майна окремих громадян, трудових і селянських господарств. Учасники цих відносин є або власниками майна, або особами, що володіють ним на підставі іншого права.

Важливим є те, що учасники товарно-грошових відносин можуть самостійно та вільно вибирати спосіб розпорядження майном. При здійсненні цивільних прав власник, передаючи своє майно іншим особам і вирішуючи цим самим його фактичну долю, вирішує і юридичну долю цього майна, передає право власності на нього.

Відносини у галузі товарообігу можуть і не бути товарно-грошовими. Інколи вони носять безоплатний характер, наприклад, дарування, різні форми меценатства тощо. Це пояснюється передусім відносинами власності. Власник вправі розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд.

Майнові відносини виникають:

а) між фізичними особами;

б) між фізичними і юридичними особами;

в) між юридичними особами;

г) з участю держави і фізичних або юридичних осіб.

Слід також мати на увазі, що не всі майнові відносини регулюються цивільним правом. Значна частина майнових відносин є предметом регулювання інших галузей права. Так, майнові відносини, що виникають у зв'язку із сплатою податків, митних зборів, адміністративних штрафів, регулюються фінансовим і адміністративним правом. Кримінальне право також регулює майнові відносини (конфіскація, штраф, майнові злочини). Тому відповісти на запитання, які майнові відносини регулюються цивільним правом, можна таким чином: ті майнові відносини, в яких державні організації виступають не як суб'єкти влади, а як рівноправні (звичайні) суб'єкти.

3. Право обмеженого користування чужим майном (сервітутні права)

Право обмеженого користування чужими речами (майном) - сервітути - склалося ще в часи Стародавнього Риму і було рецепійовано пізніше іншими правовими системами. Тепер це досить усталений цивільно-правовий інститут у країнах з розвинутою ринковою економікою. Його доцільність і практична необхідність доведені багатовіковим застосуванням. Нині цей цивільно-правовий інститут речового права передбачається і в Цивільному кодексі України.

Сервітути (servitutes) - речові права, які забезпечують особі безпосереднє користування чужою річчю і нерозривно пов'язані з певною земельною ділянкою (земельні сервітути) або конкретною особою (особисті сервітути) - дуже давній інститут приватного права.

У радянський період сервітути, як і інші відомі "права на чужі речі", були вилучені з цивільного права. Земля перебувала у виключній державній власності та майже була вилучена з цивільного обороту, а її правове регулювання здійснювалося нормами земельного та адміністративного права. Усі питання землевідведення та землекористування вирішувалися, як правило, в адміністративному порядку органами державної влади та управління і тому особливої потреби у сервітутах не виникало.

Із здобуттям незалежності та зміною економічного курсу в Україні виникли умови для відродження речових прав на чуже майно.

Першим кроком на шляху визнання інституту сервітутів у цивільному законодавстві України у ст.4 (п.6) Закону України від 7 лютого 1991 року "Про власність" закріплено положення про те, що "власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами", але належне правове регулювання сервітути (права користування чужим майном) набули лише у новому ЦК України та Земельному кодексі.

ЦК України передбачає два види сервітутів (прав користування чужим майном) - земельні та особисті.

Земельний сервітут - це право власника або землекористувача однієї земельної ділянки на обмежене платне (або безоплатне) користування чужою земельною ділянкою.

Земельні сервітути дають можливість підвищити господарську придатність "панівної" земельної ділянки, забезпечити інтереси власників та землеволодільців невеликих земельних ділянок, а тому як інститут цивільного права допомагають вирішувати надзвичайно важливі економічні та соціальні питання.

Як влучно зауважує проф. В.І. Сінайский, земельні сервітути дають змогу послабити гострі сторони проведення в життя принципу приватної власності В.И. Синайский. Русское гражданское право. - М.: Статут, 2002. с.257. Власник, який володіє усією повнотою прав на належне йому на праві власності майно, здійснюючи свої права, має поважати права та інтереси інших власників і, якщо цього вимагають інтереси останніх, повинен поступатися частиною своїх прав на їхню користь.

Користування чужим майном, яке надає сервітут, може виявлятися у можливості проходу чи проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Приблизний, проте далеко не вичерпний перелік основних найпоширеніших видів земельних сервітуту дає Земельний кодекс України. Згідно зі ст.99 Земельного кодексу, власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів:

а) право проходу та проїзду на велосипеді;

б) право проїзду на транспортному засобі по прокладеному шляху;

в) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;

г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку;

ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку;

д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми;

е) право напувати свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми;

є) право прогону худоби наявним шляхом;

ж) право встановлення будівельних риштувань і складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд, а також інші земельні сервітути.

Особисті сервітути - це обмежені речові права, які уповноважують конкретну особу на безпосереднє користування чужим майном і в такий спосіб задовольняють певні її потреби. Згідно з ЦК України, вони встановлються в тому разі, коли потреби цієї особи "не можуть бути задоволені іншим способом" (п.1 ст.401 ЦК).

Відтак сервітут - право, яке уповноважує особу на користування чужим майном, є правом речовим, тобто правом, яке дає особі "певну власть" над річчю.

"Влада", яку надає сервітут, є самостійною, "незалежною від конкретних контрагентів, від учинення останніми активних чи пасивних дій" И.А. Покровский. Основные проблемы гражданского права. - М.: Статут, 1998. с.621. Тому щоб одержати від речі економічну вигоду, яку вона може дати, управненому не доводиться звертатися до іншої особи (осіб) за дозволом, допомогою чи сприянням. Як права речові, "безпосередні", сервітути можуть здійснюватися особою без участі інших осіб. Вони "створюють певний юридичний зв'язок між особою і річчю" Там же с.207, тоді як зобов'язання, які опосередковують відносини користування чужим майном "мають на меті створити певну пов'язаність волі боржника, змусити його до певної поведінки в інтересах кредитора" Там же с.244 .

Оскільки сервітут - право, яке дає управненому певну владу над самою річчю, то власник службової речі особисто не зобов'язаний до ніяких позитивних вчинків в користь сторони "служебничо управненої" (servitus in faciendo consistere nequit).

Як відзначає В.М. Хвостов, сервітут може зобов'язати володільця службової речі до того, щоб він щось не робив (non facere), або щоб він "терпів" вплив на його річ (pati), проте в жодному випадку не до вчинення певної позитивної дії (facere) В.М. Хвостов. Система римского права:Учебник. - М.: Спартак, 1996.с.300.

Пасивність, "бездіяльність" власника, обтяженого сервітутом майна, В.І. Сінайський вважає найістотнішою рисою, яка характеризує сервітутне право. Якщо ж власник зобов'язаний що-небудь зробити, то, зазначає автор, у такому випадку немає сервітуту В.И. Синайский. Русское гражданское право. - М.: Статут, 2002.с.256. Отож "право на позитивні дії володільця речі було б не правом на річ, а правом зобов'язальним" В.М. Хвостов. Система римского права:Учебник. - М.: Спартак, 1996.с.300.

Однією з властивостей сервітутів, яка характерна усім речовим правам, є їхня здатність йти слідом за "долею" речі ("принцип слідування"). Річ, щодо якої встановлено сервітут, може переходити від однієї особи до іншої на підставі різних передбачених законом правових підстав (договору купівлі-продажу, дарування, довічного утримання, спадкування тощо), а речове право управненої особи на цю річ залишається непорушним і не залежить від волі власника та усіх майбутніх власників речі.

Як право на використання чужої речі кожен сервітут звужує об'єм правомочностей власника щодо належного йому майна, "обмежує природну свободу власності". Ф.К. Савіньї зазначає, що обмеження природної свободи чи то особи, чи власності може допускатися і охоронятися юридичними інститутами, проте не більше як дійсні потреби цивільного обороту. Саме тому, зазначає автор, щоб не обтяжувати без потреби власність безпідставним свавіллям окремих осіб, існування сервітутів обмежується вузькими рамками. Встановлення сервітутів, приміром, не може ґрунтуватися лише на побажаннях окремих осіб, які нічим необґрунтовані.

Важливою ознакою, яка характеризує правову природу речових прав, зокрема сервітутів, є їх безстроковий, "довічний" характер.

Сервітути - права речові, а суть речових прав вказує на те, що вони, за словами С.Дністрянського, "призначені на довший час, та тривалість і сталість є їх характерною ціхою". На думку С.Дністрянського, "в довгім існуванні речових прав лежить їх головна сила і головна мета".

Раз набута власність має тенденцію існувати постійно та довічно ("все і у всю будучність" - за С.Дністрянським). Тривалість земельних сервітутів як прав речових виявляється у тому, що вони зв'язані з річчю і не залежать від волі її власника. Особисті сервітути мають коротший час існування, але всеж таки тривають звичайно через ціле життя управненої особи.

Згідно із ст.402 ЦК України, "сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду".

Оскільки в результаті встановлення сервітуту особа набуває право на чужу річ, то виникнення такого права, як відзначає О.Огоновський, не може залежати від "простої самоволі набувця", і нормальною підставою його встановлення "буде воля обох інтересантів".

Договори, за якими встановлюється сервітутне користування, виступають правовим засобом встановлення обмежених речових прав на майно, а тому у юридичній літературі їх іноді називають "договорами речовими".

У договорі про встановлення сервітуту сторони повинні чітко визначити предмет договору, тобто обсяг повноважень щодо користування майном, які надаються набувачеві сервітуту (вид користування, його кількісні та якісні характеристики та ін). У договорі про встановлення сервітуту може бути визначений строк, на який встановлюється сервітут, та розмір оплати за користування чужим майном, проте ці умови не є обов'язковими і їхня відсутність не впливає на дійсність договору.

Згідно зі ст.402 (ч.2) ЦК, договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. Наведене положення не узгоджується з нормою ст.100 (ч.3) Земельного кодексу України, яка передбачає державну реєстрацію земельних сервітутів.

Указом Президента України від 17 лютого 2003 року "Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру" (Із змінами, внесеними згідно з Указом Президента N 1039/2003 від 15.09.2003) функції з державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них, договорів оренди земельних ділянок та ведення Державного реєстру прав на землю та нерухоме майно покладено на Державний комітет України по земельних ресурсах.

Якщо власник не погоджується на встановлення сервітуту або сторони не можуть домовитись про умови його встановлення, то сервітут може бути встановлено у судовому порядку.

Вирішуючи справу про встановлення сервітуту, який "обтяжить" майно власника та звузить зміст права власності, суд повинен з'ясувати потреби позивача, які зумовлюють необхідність встановлення сервітуту та можливість їх задоволення іншим способом. Суд вправі встановити сервітут на майно власника (володільця) поза його волею лише у тому випадку, коли позивачем буде доведено, що його потреби "не можуть бути задоволені іншим способом".

Одним із передбачених законом способів встановлення сервітуту є заповіт - "особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті". Згідно зі ст.1247 ЦК, спадкоємець вправі встановити у заповіті сервітут щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб.

Право користування чужим майном (сервітут), згідно з ЦК України може бути встановлене законом. Це законодавче положення ст.402 (п.1) ЦК потребує уточнення, оскільки закон лише визнає та регулює сервітути, але не створює їх.

У чинному законодавстві зазначені численні випадки, коли законодавець надає певним категоріям осіб право користуватися чужим майном. Зокрема, Закон України від 26 квітня 2001 року "Про охорону дитинства" закріпляє за дітьми, які є членами сім'ї наймача або власника житлового приміщення право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем та зобов'язує органи опіки та піклування здійснювати контроль за додержанням батьками майнових та житлових прав дітей при відчуженні житлових приміщень та купівлі нового житла (ст.18).

Згідно із ст.405 (п.1) ЦК України, члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отож сервітут - це таке речове право, яке надає уповноваженій особі право на річ не у всіх відношеннях, а лише у певному обсягу правомочності щодо користування нею (право проходу, право проїзду тощо), що дає змогу задовольнити певні конкретні потреби управненому. Сервітут - це право обмеженого користування чужим майном певною мірою А.Довгерт.Система приватного права та структура нового Цивільного кодексу України //Українське право. - 1997. - № 1. с.26. Змістом сервітутного права, яким володіє управнена особа є певний вид та об'єм повноважень щодо користування чужим майном, які сервітут надає конкретній особі чи власнику панівної земельної ділянки з метою задоволення певних конкретних потреб управненого.

Зміст та вид сервітутного користування бувають дуже різними і визначаються при його встановленні. Можливість встановлення сервітутів договором та заповітом створює умови для виникнення сервітутів, зміст та вид права користувача у яких може бути визначений не чітко. У таких випадках зміст правочину, яким встановлено сервітут, витлумачуватиметься судом за правилами ст.213 ЦК України.

Підстави припинення сервітутів встановлює ст.406 ЦК України та ст.102 Земельного кодексу України.

Сервітут є правом на чужу річ ("iura in re аliena"), а тому він не може обтяжувати річ на користь особи, яка є її власником. Коли особа, яка володіє сервітутом, набуває право власності на майно, яке її сервітут обтяжує, то цей сервітут припиняється в силу поєднання (злиття) обох прав (ст.406 п.1). Підставою виникнення подібної ситуації може бути договір, прийняття спадщини тощо.

Сервітут може бути припинено шляхом відмови від права особою, в інтересах якої він був встановлений. Коли сервітут встановлювався на певний строк, то наслідком спливу цього строку буде його припинення.

Оскільки встановлення сервітуту може бути пов'язано з певними особливими чи надзвичайними обставинами, то з припиненням цих обставин припиняється і сервітут.

Можливі випадки припинення сервітутів у порядку погашувальної давності. Якщо управнена особа не користується правом, яке надає їй сервітут протягом трьох років підряд, її право припиняється - погашається. Необхідною умовою такого припинення сервітутного права є невикористання управненою особою свого права упродовж трох років підряд. Стаття 405 ЦК встановлює загальний трирічний строк для погашення сервітутного права, проте у законодавстві можуть встановлюватись спеціальні строки припинення сервітутів. Зокрема, згідно із ст.405 ЦК, член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності і невикористання свого права без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Підставою припинення особистого сервітуту, у тому числі особистих земельних сервітутів, є смерть управненої особи, на користь якої було встановлено цей сервітут. Особисті сервітути встановлюються на користь конкретної особи і призначені забезпечити їй певні можливості, які в даній ситуації не можуть бути їй забезпечені в інший спосіб. Тому право, яке надає особистий сервітут має особистісний характер і не може переходити в порядку правонаступництва. Зі смертю особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут на чуже майно сервітутне право припиняється.

За наявності обставин, які мають істотне значення сервітут, може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна.

Підстави припинення земельних сервітутів встановлює Земельний кодекс України. Згідно з ЗК, дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках: поєднання в одній особі суб'єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки; відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут; рішення суду про скасування земельного сервітуту; закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут; невикористання земельного сервітуту протягом трьох років; порушення власником сервітуту умов користування сервітутом.

На вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припинена у судовому порядку:

1) у випадках припинення підстав його встановлення;

2) коли встановлений земельний сервітут унеможливлює використання земельної ділянки, яку він "обтяжує", за її цільовим призначенням.

Список використаних джерел

1. Алексеев С. С. Общая теория права. - М., 1981. - Т. 1. - С. 192-194.

2. Гражданское и торговое право капиталистических государств. - М.: Международные отношения,1999.

3. Гражданское право / Отв. ред. Е. А. Суханов. - М., 1993. - Т. 1. - С

4. Гражданское право Украины. - Харьков, 1996. - Ч. 1. - С. 20.

5. Довгерт А. Система приватного права та структура нового Цивільного кодексу України //Українське право. - 1997.

6. Земельний кодекс України. Коментар. - Харків, 2002.

7. Йоффе О.С. Избранные труды по гражданскому праву. - М: Статут,2000.

8. Колодій А. М- Принципи права України. - К., 1998. - С. 27.

9. Комаров С. А. Общая теория права. - М., 1999. - С. 237.

10. Милан Бартошек. Римское право (понятия, термины, определения). - М.: Юрид. лит., 1989.

11. Памятники римского права. - М.: Зерцало, 1997.

12. Покровский И.А. . Основные проблемы гражданского права. - М.: Статут, 1998.

13. Підопригора О.А. Основи римського приватного права. - К.: Вища шк. 1995.

14. Римское частное право: Учебник под ред. И.Б.Новицкого и И.С.Перетерского. - М.: Новый юрист, 1997.

15. Синайский В.И. . Русское гражданское право. - М.: Статут, 2002.

16. Харитонов Е. О., Саниахметова Н. А. Гражданское право. - К., 2001. - С 21.

17. Хвостов В.М. Система римского права: Учебник. - М.: Спартак, 1996.

18. Цивільне право України. - Харків, 2000. - Ч. 1. - С. 15.

19. Цивільний кодекс України.

20. Шершеневич Г.Ф.: Учебник русского гражданского права. - М.: Спаркс, 2004.