Україна – республіка, її виборча система та Конституційний Суд

16

Контрольна робота

з дисципліни: Конституційне право

Тема: Україна - республіка, її виборча система та Конституційний Суд

Зміст контрольної роботи

1.Україна - республіка. Основні риси республіканської форми правління. Види республік. Особливості республіканської форми правління в Україні......................................................................................................................3

2.Поняття і види виборчих систем. Особливості виборчої системи України.....................................................................................................................6

3.Склад Конституційного Суду України, порядок формування. Вимоги до суддів Конституційного Суду..............................................................................18

Список літератури.................................................................................................22

1. Україна - республіка. Основні риси республіканської форми правління. Види республік. Особливості республіканської форми правління в Україні

Форма правління - це певний спосіб організації верховної влади в державі, який характеризується структурою, порядком формування, компетенцією вищих органів державної влади, встановленим порядком взаємовідносин між ними, ступенем участі населення в їх формуванні. Форма правління є найважливішим елементом форми держави.

Головною, визначальною ознакою форми правління є конституційно-правовий статус глави держави. В залежності від статусу глави держави сучасні держави за формою правління поділяються на дві групи - монархії та республіки.

Монархія (гр. monarchia - єдиновладдя, єдинодержавність) - форма правління, за якої найвища державна влада повністю або частково зосереджена в руках монарха - одноосібного глави держави, який здійснює владу за власним правом, а не на підставі делегування. Як правило, влада монарха є довічною і передається в спадщину.

Республіка (лат. res./publica від res - справа, publicus-- суспільний, всенародний) - форма правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються громадянами на певний строк, або формуються представницькими установами. Переважна більшість держав світу сьогодні мають республіканську форму правління (більше як 140 із 200). Конституція України (ч. 1 ст. 5) також закріплює республіканську форму правління України.

Загальними ознаками республіканської форми правління є:

виборність глави держави та інших верховних органів державної влади на певний строк;

здійснення державної влади не за власним правом, а за дорученням народу;

юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом;

обов'язковість рішень верховної державної влади для всіх інших органів державної влади;

переважний захист інтересів громадян держави, взаємна відповідальність людини і держави.

Конституційній теорії та сучасній практиці державного будівництва відомі три основні види республік: парламентська, президентська та квазіпрезидентська (напівпрезидентська або змішана). Вони розрізняються порядком обрання президента, статусом та порядком формування уряду, характером відповідальності уряду тощо.

Парламентська республіка характеризується тим, що парламент є повновладним органом, який формує уряд, що несе перед ним політичну відповідальність, і обирає главу держави (президента або колегіальний орган, що здійснює функції глави держави)1, який фактично виконує лише представницькі функції (модель «гнучкого розподілу влад»). Головною ознакою парламентської республіки є політична відповідальність уряду перед парламентом.

Президентська (дуалістична) республіка характеризується тим, що глава держави - президент - обирається непарламентським шляхом і одночасно є главою виконавчої влади. В президентській республіці найбільш послідовно проводиться в життя принцип розподілу влад (модель «жорсткого розподілу влад»: президент не може достроково припиняти повноваження парламенту, а останній не має права усувати з посади міністрів шляхом вотуму недовіри), а відносини між законодавчою та виконавчою гілками влади будуються відповідно до принципу стримувань і противаг.

У класичній президентській республіці уряд, як колегіальний орган з власним конституційно-правовим статусом, як правило, відсутній (наприклад, США). Виконавчу владу одноосібно здійснює президент, якому підпорядковані, кожний окремо, міністри. Головною ознакою президентської форми правління є відсутність відповідальності виконавчої влади перед парламентом.

З практики державного будівництва зарубіжних країн відомі також суперпрезидентські, президентсько-моністичні та президентсько-мілітаристські республіки.

Квазіпрезидентська (напівпрезидентська або змішана) республіка характеризується рисами як парламентської, так і президентської республіки з превалюванням ознак останньої. Практика державного будівництва різних країн світу знає різні приклади такого поєднання* Найбільш поширеними є два варіанти:

президент, як і в президентській республіці, обирається громадянами, він поєднує функції глави держави і глави виконавчої влади, але виконавчу владу здійснює не одноосібно, а спільно з урядом, який має самостійний конституційно-правовий статус і повинен отримати до віру парламенту. Подібна форма правління, зокрема, була характерна для України в період від 5 лютого 1991 року до підписання 8 червня 1995 року Конституційного Договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України;

всенародно обраний президент формує (за певної участі парламенту) уряд, що відповідальний перед ним, але безпосередньо не входить до законодавчої, виконавчої та судової гілок влади і займає в системі розподілу влад окреме, особливе місце. Уряд за такої моделі наділяється статусом вищого органу в системі органів виконавчої влади і підзвітний та підконтрольний парламенту.

Ст. 5 Конституції України закріплює республіканську форму правління, не конкретизуючи її. Аналіз розділів Конституції, в яких визначається статус вищих органів державної влади, дає можливість зробити висновок, що в Україні реалізовано квазіпрезидентську (напівпрезидентську) форму правління в її другому варіанті.

2. Поняття і види виборчих систем. Особливості виборчої системи України

Демократичність держави і суспільства насамперед визначається рівнем розвитку народовладдя, тобто тим, наскільки реально існуючі процедури виявлення і здійснення волі народу впливають на управління державними та суспільними справами. Найбільш ефективно такий вплив може здійснюватися у формі прямого (безпосереднього) народовладдя, під яким розуміється безпосередня участь громадян у здійсненні державної влади, їх пряме волевиявлення під час прийняття державних рішень.

Першою в історичному плані була саме ця форма народовладдя. В умовах первісного суспільства вона здійснювалася у вигляді загальних зборів членів конкретної спільноти, а у перших державних утвореннях --у вигляді народних зборів, в яких брали участь усі громадяни (крім рабів, які громадянами, а подекуди і людьми не вважалися, а тому до вирішення загальнодержавних справ не допускалися). Участь у народних зборах усіх вільних громадян, в ідеалі, мала забезпечувати прийняття рішень, які відповідали б інтересам більшості у даному державному утворенні.

Класичним прикладом народних зборів як форми прояву безпосередньої демократії є організація державної влади в античних Афінах.

Із розвитком та ускладненням суспільних відносин класичні зразки прямого народовладдя внаслідок значного зростання чисельності населення держав стало важко, а то й неможливо здійснювати з суто технічного боку. Крім того, народні збори стали перешкодою на шляху реалізації інтересів панівної верхівки суспільства, що й зумовило виникнення нових форм прояву безпосередньої демократії.

Так, у Стародавньому Римі населення розподілялося на кілька центурій, до однієї з яких належав кожний вільний громадянин. У центуріях відбувалися загальні збори їх членів. Рішення центурії формулювалося відповідно до волі більшості учасників зборів. Загальнодержавним визнавалося рішення, яке підтримувалося найбільшою кількістю центурій. При цьому незаможні плебеї, які становили абсолютну більшість серед римських громадян, утворювали лише одну центурію3 а порівняно невелика кількість заможних патриціїв -- декілька. Така організація суспільства забезпечувала вирішальне значення голосів меншої частини громадян при прийнятті загальнообов'язкових рішень. Однак у прийнятті таких рішень усі громадяни держави брали безпосередню участь.

Представницька демократія

Із розвитком і зміцненням держав, ускладненням їхніх політичних систем стало неможливим вирішувати усі питання загальнодержавного значення шляхом залучення до цього всього населення, чисельність якого постійно збільшувалася. За цих умов зародилася і набула поширення інша форма народовладдя -- представницька. З а такої організації більшість загальнодержавних питань вже вирішуються не усіма громадянами держави, а лише певними групами їх. Останні є повноважними представниками населення, від імені та за дорученням якого вони приймають рішення, що стають обов'язковими до виконання. Група, яка представляє все населення держави, утворює загальнодержавний орган, що дістає право виступати від імені всієї держави і приймати рішення, обов'язкові до виконання на всій її території. Такі представницькі органи можуть називатися по-різному -- парламент, народні3 національні збори, конгрес тощо. В Україні представницьким органом, уповноваженим приймати загальнообов'язкові в межах усієї держави рішення (закони), є Верховна Рада України.

Поряд із колективними (колегіальними) загальнодержавними органами можуть створюватися й одноособові органи, уповноважені виступати від імені держави. В Україні, як і в багатьох інших країнах, це є Президент.

Група ж осіб, яка виступає від імені певної частини населення держави, утворює орган місцевого самоврядування (місцеву раду, муніципалітет тощо), який може приймати рішення, що є обов'язковими до виконання у межах відповідної частини території країни і стосуються питань, які належать до компетенції такого органу.

Із розвитком і вдосконаленням форм прояву представницького народовладдя вони починають постійно застосовуватися для повсякденного управління справами держави і суспільства. Однак безпосереднє народовладдя не вилучається з державно-правової та політичної практики. Більше того, його значення зростає.

Практика виробила різні форми здійснення безпосереднього народовладдя (прямої демократії). Проте найбільше визнання і поширення дістали вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування і референдум.

Поняття і сутність виборів

Демократизм держави визначається рівнем розвитку народовладдя, тобто тим, наскільки встановлені процедури виявлення та здійснення волі народу можуть реально впливати на управління справами держави й суспільства. Безпосередня участь громадян у здійсненні державної влади -- пряме народовладдя є саме такою формою, яка забезпечує найбільший рівень впливу народу на діяльність державних структур. Одним із проявів прямого народовладдя в нашій країні є вибори. Термін "вибори" означає процес, у результаті якого певна спільність людей, почасти організована у політичне об'єднання, шляхом голосування формує державний орган чи заповнює вакантну виборну посаду. Утворені в результаті виборів органи або обрані посадові особи набувають права під час виконання своїх функцій виступати від імені певної спільноти людей і наділяються повноваженнями приймати загальнообов'язкові рішення.

За допомогою виборів формується значна частина органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Інакше кажучи, саме завдяки виборам, що є формою безпосереднього народовладдя, одержують можливість функціонувати на законних підставах органи представницької демократії.

Вибори були відомі вже первіснообщинному ладу, коли на загальних зборах того або іншого роду обиралися старійшини, а пізніше і воєначальники. З часом процедура виборів ускладнилася. Наприкінці XVIII ст. було розроблено класичну теорію виборів, основні ідеї якої зводяться до визнання того, що суверенітет невід'ємно належить народу, який є джерелом будь-якої влади. Народ доручає здійснення влади своїм представникам (депутатам), яких визначає шляхом проведення демократичних виборів. Кожен депутат законодавчого органу представляє всю націю, а не тільки округ, від якого його обрано. Тому депутат повинен бути незалежним від своїх виборців під час виконання своїх повноважень. Цими ідеями керуються й нині. Отож, вибори розглядаються як передача влади від виборців до тих, кого вони обирають, народ делегує владні повноваження своїм представникам.

З плином часу утвердилися певні вимоги і правила, виконання яких має забезпечити об'єктивне виявлення волі виборців, утруднити чи зробити неможливою фальсифікацію результатів виборів. Найважливіші з них закріплено у конституціях демократичних держав. Сукупність таких конституційних норм утворює конституційний інститут виборів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Норми цього інституту можна поділити на декілька груп:

норми, які закріплюють основні вимоги і правила, пов'язані із самою процедурою проведення виборів;

норми, що визначають коло осіб, які наділяються активним виборчим правом, тобто правом обирати представників до органів держави та органів місцевого самоврядування;

норми, що визначають коло осіб, які наділяються пасивним виборчим правом, тобто правом бути обраними до органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи на виборну посаду.

Конституційний інститут виборів регламентує досить широке коло суспільних відносин. Частина їх, а саме норми, що встановлюють загальні правила і вимоги до процедури виборів, та норми, які регламентують активне виборче право, зафіксовані у розділі ПІ "Вибори. Референдум" та у розділі XI "Місцеве самоврядування" Конституції України. Норми, що закріплюють пасивне виборче право, вміщено у розділах Конституції, присвячених основам організації та діяльності конкретних виборних органів.

Принципи виборчого права України

Характеризуючи вибори і референдум, Конституція України вказує, що вони є формами безпосередньої демократії, через які народ здійснює своє волевиявлення (ст. 69). А в ст. 71 закріплено положення про те, що вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Принцип загальності виборів в Україні означає, що всі її громадяни, які на день виборів досягай 18 років, мають право голосу. Цього права позбавляються лише ті, кого у судовому порядку визнано недієздатними. При цьому слід мати на увазі, що факт недієздатності3 як підстава недопущення громадянина до участі у виборах, має бути встановлений саме судом. Наявність медичних висновків про душевну хворобу громадянина без відповідного рішення суду не дає юридичних підстав для позбавлення його права голосу.

Рівень загальності виборів залежить від усіляких цензів, тобто умов, відповідність яким є підставою для допущення громадян до участі в них. У сучасному світі розрізняють віковий ценз і ценз осідлості.

Віковий ценз обумовлює наявність виборчих прав досягненням певного віку. В більшості держав він становить 18 років, як і в Україні. В деяких країнах встановлено інший віковий ценз. Так, у Бразилії, Ірані, Нікарагуа та на Кубі він становить 16 років.

Ценз осідлості передбачає надання громадянам права голосу лише за умови їх проживання у країні або на території відповідного виборчого округу протягом певного строку. Так, у Франції він становить шість місяців, а у Новій Зеландії -- три місяці. Раніше поширеними були також майновий ценз (володіння певним майном), освітній ценз (вміння читати і писати), релігійний ценз (сповідування державної релігії) та деякі інші.

Крім недієздатних, у деяких країнах права голосу не мають й особи, які відбувають покарання за вироком суду, військовослужбовці та особи, котрі обіймають певні державні посади.

Пряме виборче право означає, що громадяни, беручи участь у виборах, віддають свої голоси безпосередньо "за" чи "проти" кандидата на виборну посаду будь-якого рівня -- від члена органу місцевого самоврядування до депутата Верховної Ради чи Президента України. Отже, пряме виборче право забезпечує остаточність вирішення питання про виборну посаду.

Проводяться й непрямі (багатоступеневі) вибори, їх призначають, наприклад, для обрання Президента США. У цій країні виборці обирають виборщиків, які вже безпосередньо голосують за того чи іншого кандидата у президенти. Кількість виборщиків пропорційна чисельності населення того або іншого штату. У1996 р„ їх було 538. Голоси 379 із них забезпечили переобрання Б. Клінтона на другий президентський строк.

Ще до свого обрання виборщики дають обіцянку віддати свої голоси за конкретного кандидата. Тому, враховуючи персональний склад обраної колегії виборщиків, ще до їх голосування можна абсолютно точно визначити, кого буде обрано президентом країни. Отже, можна говорити, що у цьому разі акт голосування має суто формальний характер. Непрямими двоступеневими виборами в деяких країнах обираються верхні палати парламентів. А у Китаї Всекитайські збори народних представників (парламент) обираються непрямими триступеневими виборами.

Конституційним принципом виборів в Україні є таємність голосування, яка передбачає недопустимість будь-якого нагляду і контролю за волевиявленням виборців.

За первісних демократій вибори проводилися відкрито -- підняттям руки, криком тощо. Однак таке голосування дає змогу контролювати, спрямовувати подачу голосів виборців тими, від кого вони якимось чином залежать. Таємне голосування покликано запобігти цьому. Відомі різні форми таємного голосування -- опускання в амфору камінців різного кольору (світлий -- "за", темний -- "проти"), написання на черепках, а пізніше на папері імені кандидата, за якого віддається голос, тощо.

У сучасному світі таємне голосування здійснюється шляхом опускання в урну бюлетенів, в яких зазначені прізвища кандидатів на виборну посаду або варіанти вирішення проблеми, що виноситься на референдум. Виборець певним чином позначає прізвище кандидата або варіант рішення, за які він віддає свій голос. Останнім часом набуває поширення голосування за допомогою спеціальних машин. Для забезпечення таємності голосування на виборчих дільницях встановлюють недоступні для зовнішнього нагляду кабіни, в яких виборці заповнюють бюлетені, або машини для голосування. При цьому кабіни мають бути встановлені так, щоб через них, прямуючи до урн, пройшов кожен виборець.

Рівність виборчого права за сучасних умов означає реалізацію принципу: "Один виборець -- один голос".

Конституція України встановлює, що вибори є вільними. Це означає недопустимість будь-якого тиску на виборців з метою примусити їх голосувати не відповідно до своїх переконань, а так, як цього бажають інші особи чи структури. Вільне волевиявлення виборців і таємність голосування забезпечуються, наприклад, встановленням кримінальної відповідальності за їх порушення.

Виборча система -- це спосіб, у якій розподіляються депутатські мандати між кандидатами на ці посади залежно від результатів голосування. Таких способів (виборчих систем) є декілька. Цікаво, що якщо кожен з них застосувати до одних і тих же результатів голосування, то можна було б одержати відповідну кількість результатів.

Мажоритарна система історично виникла першою. В її основі лежить принцип більшості: обраним вважається той кандидат, який одержав встановлену законом більшість голосів. На практиці застосовуються три різновиди цієї системи, а саме: мажоритарна система абсолютної більшості, відносної більшості та кваліфікованої більшості.

За мажоритарною системою абсолютної більшості обраним вважається той, хто набрав абсолютну (або просту) більшість голосів, тобто більше половини (50% + 1 голос) від загальної кількості поданих і визнаних дійсними по даному виборчому округу голосів виборців. Враховуючи те, що одержати абсолютну більшість голосів досить важко, ця система передбачає проведення другого туру голосування, для перемоги в якому треба набрати відносну більшість голосів. Така система існувала в Україні з 1991 року до набрання чинності Законом, який тут розглядається, існує вона у Франції та в інших державах.

Мажоритарна система відносної більшості передбачає, що обраним вважається кандидат (список кандидатів) який набрав більше голосів, ніж кожен з інших кандидатів окремо. За цією системою не встановлюється обов'язковий мінімум участі виборців у голосуванні -- вони вважаються такими, що відбулися, навіть тоді, коли в них узяв участь хоча б один виборець (ним може бути й один із кандидатів). Особливістю цієї системи є те, що обраним може бути кандидат, який одержав відносну більшість голосів, яка, у той же час, належить абсолютній меншості виборців. Наприклад, у виборчому окрузі, де балотується декілька кандидатів (А, Б, В, Г, Д), 60 тисяч голосів виборців розподілилися так: А -- 20 тисяч голосів, Б -- 15 тисяч, В -- 14 тисяч, Г -- 6 тисяч і Д -- 5 тисяч голосів. Обраним у депутати буде кандидат А, за якого проголосувало 20 тисяч виборців, тобто більше, ніж за кожного з інших кандидатів. Те, що проти А голосувала більшість виборців округу (за інших кандидатів, тобто проти А, подано 40 тисяч голосів) до уваги не береться.

За мажоритарною системою кваліфікованої більшості переможець повинен одержати обумовлену більшість голосів, яка перевищує половину голосів (2/3, 3/4, 4/4) виборців. Через складність одержання такої кількості голосів ця система на практиці застосовується досить рідко.

Той чи інший вид мажоритарної виборчої системи формування законодавчих органів існує, наприклад, у США, Англії, Франції.

Сутність пропорційної виборчої системи полягає у тому, що вона вимагає розподіляти депутатські мандати між виборчими об'єднаннями (партійними списками кандидатів) пропорційно кількості голосів, поданих за кожний список. На виборах, що проводяться за цією системою, кандидати в депутати висуваються виключно політичними партіями у вигляді партійних списків, і виборці голосують не за окремих кандидатів, а за той чи інший партійний список у цілому. Для визначення кількості мандатів, що їх одержує та чи інша партія, застосовується так званий виборчий метр (виборча квота), який визначає найменшу кількість голосів, необхідних для обрання одного депутата. Ця квота може визначатися як для всієї країни, так і окремо для кожного округу. Розподіл одержаних партією депутатських місць, як правило, здійснюється відповідно до порядку розміщення кандидатів у партійному списку. Якщо за квотою одержаних партією голосів вистачає на заміщення двох місць, їх займають перші два кандидати з партійного списку, якщо трьох місць -- перші три кандидати і т. д.

Ця виборча система встановлена в Австралії, Ізраїлі, Угорщині, Фінляндії та у деяких інших країнах.

Закон України "Про вибори народних депутатів України" встановлює, що склад Верховної Ради України обирається за змішаною (мажоритарно-пропорційною) виборчою системою, що має на меті як використання переваг, так і пом'якшення недоліків, які притаманні кожній з названих виборчих систем.

Закон відтворює положення ч. 1 ст. 76 Конституції України, яка встановлює кількісний конституційний склад Верховної Ради України -- 450 народних депутатів України і визначає порядок їх обрання. Половина депутатів, а саме 225, обираються на основі мажоритарної системи відносної більшості. Це означає, що їх вибори повинні відбуватися по одномандатних округах, тобто округах, в яких обирається один персонально визначений депутат, а обраним вважається кандидат, що набирає більше голосів, ніж кожен з інших кандидатів окремо.

Друга половина -- 225 депутатів обираються на основі пропорційної виборчої системи. Відповідно до неї вся держава розглядається як один виборчий округ, від якого до парламенту держави обирається вказана кількість депутатів. При цьому виборці будуть голосувати не за персонально визначеного кандидата у депутати, а за списки кандидатів у депутати, що формуються політичними партіями та їх блоками (об'єднаннями).

Отже, при обранні за мажоритарною системою однієї половини депутатів Верховної Ради України виборці мають можливість оцінювати індивідуальні характеристики і можливості конкретних осіб, які претендують на здобуття депутатського мандату. Обираючи решту депутатів за пропорційною системою, виборці фактично мають виявити свою довіру до певних політичних партій або їх блоків.

Закон України "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" від 14 січня 1998 р. встановлює (ст. 1), що вибори вказаних суб'єктів проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування, а виборчий процес здійснюється на тих самих засадах, що й виборчий процес при формуванні Верховної Ради України.

Аналогічні (змішані) виборчі системи з певними особливостями мають місце у ФРН, Болгарії, Грузії, Литві, Італії та деяких інших країнах.

Загальні засади виборчого процесу в Україні

Законодавство України встановлює загальні засади виборчого процесу, серед яких:

-- вільність і рівноправність висування кандидатів на виборні посади означає, що всі суб'єкти, яким відповідно до закону надано право висувати кандидатів на виборні посади, визначають їх самостійно і ніхто не має права рекомендувати або наполягати на висуненні якоїсь іншої кандидатури. При цьому таке право належить рівною мірою всім вказаним суб'єктам.

Наприклад, право висувати кандидатів у народні депутати України надається широкому колу суб'єктів, які фактично можуть представляти різні суспільні прошарки, а саме:

а) окремим політичним партіям. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про об'єднання громадян" політична партія -- це об'єднання громадян -- прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у вироблені державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їхньому складі;

б) виборчим блокам партій, тобто об'єднанню декількох політичних партій, які на основі низки загальних для них політичних цілей дійшли згоди висунути у даній виборчій кампанії єдиний список кандидатів у народні депутати;

в) кожному громадянинові України. Будь-який громадянин України, що має право обирати і бути обраним, може особисто висунути свою кандидатуру у народні депутати України;

г) зборам громадян, наприклад, зборам жителів населеного пункту, вулиці тощо;

д) трудовим колективам, тобто всім працівникам, які здійснюють свою трудову діяльність на даному підприємстві, в установі, організації;

-- гласність, яка вимагає забезпечення широкого інформування у засобах масової інформації про всі події, пов'язані із виборами народних депутатів України;

-- відкритість передбачає можливість знайомитися з усіма документами: передвиборними платформами окремих кандидатів у народні депутати, політичних партій та їх об'єднань, з джерелами фінансування їхніх виборчих кампаній тощо;

-- свобода агітації покликана гарантувати політичним партіям і угрупованням, а також окремим кандидатам у народні депутати України та їхнім прихильникам вільно за допомогою усіх дозволених законом засобів (наприклад, телебачення, преси, організації та проведення передвиборних мітингів, розповсюдження плакатів і листівок) знайомити виборців із змістом і перевагами своїх передвиборних платформ, закликати їх віддавати за себе свої голоси і т. п.;

-- рівні можливості для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії передбачають, наприклад, надання кожному з них рівних сум з державного бюджету на забезпечення їхніх виборчих кампаній, однакового часу для виступів на державному телебаченні та радіо тощо;

-- неупередженість до кандидатів означає недопустимість для вказаних у статті суб'єктів, які, по суті, виступають від імені держави, порівнювати недоліки чи переваги кандидатів, створюючи тим самим переваги у проведенні виборчої кампанії для одних кандидатів за рахунок інших.

Абсентеїзм

Закінчуючи розмову про вибори, доцільно звернути увагу на те, що останнім часом все більшого поширення набуває абсентеїзм, тобто неявка частини виборців на виборчі дільниці для голосування, а отже, їх відмова від реалізації свого активного виборчого права. Абсентеїзм має негативні наслідки. Адже для визнання виборів такими, що відбулися, і для того, щоб за їхніми результатами можна було визначити переможців, необхідна участь певної кількості зареєстрованих виборців. Неявка виборців не дозволяє сформувати виборні органи чи заповнити виборні посади. За таких умов виникає потреба у проведенні нових виборів, а отже, й у додаткових фінансових витратах. Досить часто й повторні вибори не дають бажаних результатів, внаслідок чого виборні вакансії не заповнюються (це, до речі, стосується і депутатського складу Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування).

У зв'язку з цим у деяких державах участь громадян у виборах вже розглядається не як їхнє право, а як їхній обов'язок. Такий підхід аргументується й тим, що у давнину участь у народних зборах була почесним обов'язком громадян, ігнорування якого каралося якщо не за законом, то за звичаєм. За сучасних умов участь у виборах слід розглядати як громадську функцію, що здійснюється не стільки в інтересах громадянина, скільки відповідно до потреб забезпечення формування і функціонування найважливіших державних структур, Тому держава має право вимагати від своїх громадян здійснення цієї функції під загрозою застосування певних санкцій, що має діставати юридичний вияв в обов'язку (а не у праві) громадян брати участь у виборах.

3. Склад Конституційного Суду України, порядок формування. Вимоги до суддів Конституційного Суду

Конституційний Суд України складається з 18 суддів Конституційного Суду України, які призначаються у рівній кількості (по шість) відповідно Президентом України, Верховною Радою України та з'їздом суддів України строком на дев'ять років без права бути призначеними на повторний строк. Такий механізм призначення суддів Конституційного Суду України має сприяти утвердженню їх незалежності від будь-якої гілки влади у вирішенні конкретних справ і запобіганню можливості "звикання" до посади, що, як свідчить досвід, може призвести до втрати суддями принциповості. Переважно цим же зумовлені особливості механізму і строки обрання Голови Конституційного Суду. Він обирається самими суддями Конституційного Суду із їх складу шляхом таємного голосування лише на один трирічний строк без права бути переобраним.

Широкі владні повноваження, якими наділений Конституційний Суд України, зумовлюють досить високі вимоги до кандидатів на посади суддів Конституційного Суду України. Ними можуть бути лише громадяни України з великим життєвим досвідом, які на день призначення досягай 40-річного віку, мають вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років. До того ж, ці особи повинні проживати в Україні протягом останніх 20 років і володіти державною мовою (ст. 148 Конституції України).

Згідно зі ст. 124 Конституції Конституційний Суд разом з іншими судами складає третю гілку влади, незалежну від двох інших -- законодавчої і виконавчої -- та їм непідзвітну.

Однак правовий статус Конституційного Суду України має низку істотних особливостей порівняно з іншими судами. Він не входить до системи судів так званої загальної юрисдикції, які розглядають цивільні, кримінальні, господарські та інші справи. Найвищим судовим органом цієї системи є Верховний Суд України.

Конституційний Суд України -- це окремий, незалежний від судів загальної юрисдикції, єдиний в Україні орган конституційної юрисдикції. Він не може бути касаційною, апеляційною чи наглядовою інстанцією для судів загальної юрисдикції. Це означає, що до нього не можна звертатися зі скаргами на необґрунтованість рішень чи вироків, винесених цими судами. Функції Конституційного Суду України інші. Він вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України.

Донедавна контроль за відповідністю законів Конституції покладався на Верховну Раду України. Вона ж, за Конституцією 1978 p., мала виключне право офіційного тлумачення Конституції і законів України. Однак зосередження цих повноважень в руках Верховної Ради не виправдало себе. Функції конституційного контролю нею фактично не здійснювалися, та вони й невластиві законодавчому органу. Щож до тлумачення Конституції і законів, то воно, як переконує практика інших держав, зокрема європейських, є набагато об'єктивнішим й ефективнішим, коли виходить від незаангажованих і незалежних органів, яким і повинен бути Конституційний Суд України.

Суттєво відрізняється від судів загальної юрисдикції і процедура розгляду справ Конституційним Судом. Він розглядає справи не в порядку звичайної судової процедури, передбаченої процесуальними кодексами, а за правилами конституційного судочинства відповідно до Конституції, Закону України "Про Конституційний Суд України" та регламенту, затвердженого самим Конституційним Судом України.

Основні принципи діяльності Конституційного Суду України

Закон України "Про Конституційний Суд України" (ст. 4) чітко закріплює основні принципи його діяльності, тобто ті наріжні ідеї, які покладено в основу діяльності Конституційного Суду України. До них віднесено:

верховенство права -- означає, що у своїй повсякденній діяльності Конституційний Суд України керується виключно приписами, які містяться у Конституції та у Законі України "Про Конституційний Суд України", а приймаючи рішення по конкретних справах, бере до уваги обставини, які обумовлені правовими приписами. Положення, які містяться у будь-яких інших джерелах (документах, прийнятих політичними партіями та іншими об'єднаннями громадян, виступах політичних і державних діячів тощо) не мають для Конституційного Суду обов'язкового значення, а тому аніяк не можуть впливати на організацію його роботи та зміст прийнятих ним рішень;

незалежність діяльності Конституційного Суду України -- означає абсолютну недопустимість впливу у будь-якій формі на його діяльність і зміст прийнятих рішень з боку державних чи недержавних структур або їх посадових осіб, включаючи Верховну Раду та Президента України;

колегіальність -- означає, що аніяке рішення Конституційного Суду України не може бути прийнято одноособово його Головою чи кимось із суддів Конституційного Суду. Конституційний Суд України є колегіальним органом, в якому група осіб (суддів Конституційного Суду) спільно обговорюють і вирішують питання, що віднесені до його компетенції. Колегіальність дозволяє врахувати знання і думки усіх судців Конституційного Суду в обговоренні та вирішенні питань, що розглядаються, і тим самим сприяє глибокому та різнобічному їх розгляду, виробленню оптимального рішення;

рівноправність суддів -- означає відсутність якихось переваг у будь-кого з суддів Конституційного Суду України, включаючи Голову Конституційного Суду, під час розгляду конкретних справ. На практиці це означає, що при прийнятті рішення кожен із суддів має один голос;

принцип гласності -- вимагає забезпечення широкого інформування у засобах масової інформації про роботу Конституційного Суду України та зміст його рішень;

повний і всебічний розгляд справ та обгрунтованість прийнятих рішень -- вимагає від Конституційного Суду України необхідність враховувати всі об'єктивні обставини справи та думки всіх зацікавлених сторін, глибоко їх аналізувати та відповідно мотивувати кожне з положень прийнятого по справі рішення.

Список літератури

1. Конституція України.

2. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник: Навчальне видання.- К.: Атіка, 2000.- 320 c.-

3. http://www.lib.academy.sumy.ua/BiblList.Asp?WhatAction=RefList&Pos=1&ResCount=20&SearchStr=&RefType=AvtList&RefValue=&BaseType=BookListКонституційне право України: Підручник: Навчальне видання.- 2-ге доопрац. вид..- К.: Наукова думка, 2000.- 732 c.

4. Балакірєва Р.С. Конституційне право України: Навчальний посібник: Навчальне видання.- К.: ЦНЛ, 2003.- 210 c.

5. Фрицький О.Ф. Конституційне право України: Підручник: Навчальне видання.- К.: Юрінком Інтер, 2003.- 536 c.

6. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник: Навчальне видання.- 2-е вид., доп..- К.: Атіка, 2002.- 480 с.

7. Кравченко В.В. Конституційне право України: у визначеннях та схемах: Навчальний посібник.- К.: Атіка, 2002.- 192 c.

8. Тихий В.Кримінальне право України і конституційне право України // Вісник Конституційного суду України (укр.).- 2005.- № 2.- C.63-73