Форми права,види та джерела

18

План

1. Поняття та види форм права

2. Закон як форма права вищої юридичної сили

3. Види й особливості підзаконних актів

4. Нетрадиційні форми права

1. Поняття та види форм права

Юридичні джерела (форми) права - вихідні від держави або визнані нею офіційно - документальні форми вираження і закріплення норм права, які надають їм юридичного, загальнообов'язкового значення.

Загально соціальні джерела права - економічні, соціальні, політичні, морально - культурні та інші - породжують або об'єктивно зумовлюють виникнення правових норм. Юридичні (спеціально - соціальні) джерела права (нормативно - правовий акт, правовий прецедент, правовий договір, правовий звичай, правова доктрина, релігійно - правова норма, міжнародно - правовий акт) виступають як офіційна форма вираження і закріплення правових норм.

Нормативно - правовий акт - документ компетентних органів, що містить норми права, забезпечувані державою (конституції, закони, укази президента, постанови тощо). Є основним юридичним джерелом права більшості країн, особливо романо - германського типу (сім'ї) правових систем - Франція, Італія, ФРН, Іспанія та інші.

Правовий прецедент - акт - документ, що містить нові норми права в результаті вирішення конкретної юридичної справи судовим або адміністративним органом, якій надається загальнообов'язкове значення при вирішенні подібних справ у майбутньому. Є одним із провідних джерел права англо - американського типу правових систем - Англія, США, Індія та інші.

Нормативно - правовий договір - спільний акт - документ, що містить нові норми права, які встановлюються за взаємною домовленістю між правотворчими суб'єктами (результат двосторонньої або багатосторонньої угоди) з метою врегулювання певної життєвої ситуації, і забезпечується державою. На відміну від договорів - операцій, які мають індивідуально - разовий характер, нормативно - правовий договір розрахований на кількаразове застосування: його зміст складають норми - правила поведінки загального характеру (колективний, трудовий договір, типовий договір тощо). Він має суттєве значення у сфері комерційних відносин і майнового обороту. Може мати місце між суб'єктами федерації (наприклад, Федеративний договір Російської Федерації 1992р.).

Особливим видом нормативно - правового договору є міжнародний - правовий акт, що (на відміну від внутрішньодержавного нормативно - правового договору) можна розглядати як самостійне джерело права.

Правовий звичай - акт - документ, що містить норми - звичаї (правила поведінки, які склалися в результаті багаторазового повторення людьми певних дій), які санкціоновані державою і забезпечуються нею. Держава визнає не всі звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше значення для суспільства, відповідають його інтересам і відповідають історичному етапу його розвитку. Правовий звичай - найстародавніше джерело права, він історично і фактично передував закону. Зберігав значення в середньовіччя, не втратив популярності в сучасних правових системах традиційно - общинного типу.

У сучасному праві сучасних держав континентальної правової системи визнаються „звичаї ділового обороту”, сфера застосування яких в основному обмежена зовнішньоторговельними операціями.

Правова доктрина - акт - документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, розроблені вченими з метою удосконалення законодавства, усвідомлені суспільством і визнані державою як обов'язкові.

Правова доктрина не у всіх країнах є джерелом права, хоча значення наукових праць юристів для формування моделі правового регулювання визнається законодавцями багатьох країн. У наші дні роль доктрини є важливою для правотворчості: вона сприяє удосконаленню нормативно - правових актів, створенню нових правових понять і категорій, розвитку методології тлумачення законів.

Правова доктрина служила безпосереднім джерелом права в англо - американській правовій системі: при вирішенні справи судді посилалися на праці вчених; а також у релігійно - філософській правовій системі: іслам, індуїзм, іудаїзм мають у своїй основі правила загальнообов'язкової поведінки, почерпнуті з праць видатних юристів.

Релігійно - правова норма - акт - документ, що містить церковний канон або іншу релігійну норму, яка санкціонується державою для надання їй загальнообов'язкового значення і забезпечується нею. Релігійно - правова норма поширена в традиційно - релігійних правових системах (наприклад, у мусульманських країнах). У деяких країнах релігійно - правова норма тісно переплелася із правовим звичаєм, традиціями общинного побуту. (держави Африки, латинської Америки).

Міжнародний - правовий акт - спільний акт - документ двох або кількох держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у різних відносинах між ними. З санкції держави такий акт поширюється на її територію, стає частиною внутрішнього національного законодавства. На внутрішньодержавне право впливають джерела міжнародного права: загальновизнані принципи міжнародного права, міжнародні договори (пакти, конвенції).

2. Закон як форма права вищої юридичної сили

Серед нормативно - правових актів провідне місце посідають закони.

Закон - нормативно - правовий акт представницького вищого органу державної влади (або громадянського суспільства /безпосередньо народу/), який регулює найважливіші питання суспільного життя, установлює права і обов'язки громадян, має вищу юридичну чинність і приймається з дотриманням особливої законодавчої процедури.

Ознаки закону:

· Акт точно визначених, вищих за статусом суб'єктів влади в державі, як правило, вищого представницького органу країни або громадянського суспільства (безпосередньо народу) (референдум);

· Акт, що може бути лише нормативним за змістом (на відміну від акта застосування норм права і акта тлумачення норм права);

· Завжди письмовий акт - документ, який закріплює норми права, що вводяться, або їх зміни, містить первинні, засадничі норми права, яких раніше в правовій системі не було, до того ж - норми з ключових, основних питань життя, встановлює права і обов'язки громадян;

· Акт, що ухвалений у суворій відповідності з конституцією і раніше ухваленими законами і не потребує додаткового затвердження;

· Акт, що може бути змінений, як правило, лише законом і перевірений на відповідність конституції лише Конституційним судом;

· Акт, що має вищу юридичну чинність, тобто акт найвищого юридичного „рангу”; всі інші акти повинні відповідати закону, ні в чому йому не суперечити;

· Акт, ухвалений із дотриманням особливої законодавчої процедури, яка зветься законодавчим процесом.

За значенням і місцем у системі законодавства закони можна поділити наступним чином:

Конституції - основні закони, які регламентують основи суспільного, політичного, економічного життя суспільства, права і свободи громадян.

Вони бувають двох видів:

кодифіковані - становлять єдиний писаний основний закон. Їх ще називають моно конституційними актами;

некодифіковані - складаються з групи законів, предметом регулювання яких є особливий рід суспільних відносин, віднесений до конституційного права - основи суспільного і державного ладу, права і свободи громадян тощо.

Конституційні закони -

· закони, на які посилається конституція або необхідність ухвалення яких передбачена чинною конституцією. Як правило, ці закони конкретизують окремі положення конституції або містять посилання на конституцію;

· закони, якими вносяться зміни, доповнення до чинної конституції. Такі закони після затвердження (ухвалення) набувають вищою юридичної чинності і стають складовою частиною конституції.

Звичайні закони - регламентують певні і обмежені сфери суспільного життя відповідно до конституції. Найтиповішими за обсягом регулювання є такі види звичайних законів:

· загальні закони - закони, що регламентують певну сферу суспільних відносин і поширюються на всіх. Загальні закони можуть бути кодифіковані та поточні.

· Спеціальні закони - закони, що регламентують обмежену (спеціальну сферу) суспільних відносин і поширюються на частину населення.

Забезпечуючі (оперативні) закони - нормативно - правові акти, якими вводяться в дію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори тощо. Їх призначення полягає не у виданні нових норм, а в оперативному підтвердженні, підтриманні системи норм, що містяться в інших окремих законах і міжнародних договорах, які регулюють найважливіші відносини потребують негайного ухвалення.

Закон, як і будь - який нормативно - правовий акт, має межі своєї дії у трьох вимірах - у часі, тобто обмежений періодом дії, коли закон має юридичну чинність; у просторі, на який поширюється дія закону; за колом осіб, які підпадають під вплив закону: на основі закону у них виникають юридичні права та обов'язки.

Початковим і кінцевим моментами дії закону в часі є вступ закону в дію і припинення дії закону. Слід відрізняти момент (день) вступу закону в дію від моменту (дня) набуття ним юридичної сили. Закон набуває юридичної сили у день його ухвалення, тобто підписання закону.

Закони починають діяти:

· з моменту ухвалення;

· з моменту опублікування4

· з часу, який позначено у самому законі;

· з часу, який зазначено в постанові про порядок введення закону в дію.

За всіх умов закон вступає в дію не раніше дати опублікування.

Способи зупинення дії (втрати чинності) нормативних актів:

· сплив строку дії, на який було прийнято даний акт;

· відміна акту уповноваженим на те органом (пряма відміна);

· фактична заміна даного акту іншим актом, що прийнятий з того ж питання (фактична відміна).

За загальним правилом нормативні акти в часі мають пряму дію.

Пряма дія передбачає застосування акту у зв'язку з юридичними фактами, що виникли після введення його в дію.

Зворотна дія („зворотна сила закону”) передбачає застосування акту у зв'язку з юридичними фактами, що виникли до введення його в дію.

Переживаючи дія передбачає часткову дію відміненого акту нарівні з новим актом.

Територіальна дія закону ґрунтується на таких принципах як територіальний принцип і екстериторіальний принцип.

Територіальний принцип передбачає дію закону даного суб'єкта правотворчості в межах державних або адміністративних кордонів даної держави. Іншими словами закон діє або на всій території держави або на певній її частині.

Поняття „територія держави” визначається нормами міжнародного і внутрішньодержавного права.

Екстериторіальний принцип передбачає дію закону даного суб'єкта правотворчості за межами території його юрисдикції.

Дія нормативних актів по колу осіб тісно пов'язана з їх територіальною дією. За загальним правилом нормативні акти поширюються на всіх осіб, що знаходяться на території юрисдикції правотворчого органу.

Види законів у дії за колом осіб:

· загальні - розраховані на все населення. Низка законів, насамперед кримінальних, поширюється на громадян держави незалежно від місця їх перебування (за кордоном);

· спеціальні - розраховані на певне коло осіб. Їх дія в просторі та за колом осіб не збігається;

· виняткові - роблять винятки із загальних і спеціальних.

3. Види і особливості підзаконних актів

Підзаконний нормативно - правовий акт - акт, який видається відповідно до закону, на підставі закону, для конкретизації законодавчих розпоряджень та їх трактування або встановлення первинних норм.

Підзаконність нормативно - правових актів не означає їх меншої юридичної обов'язковості. Вони мають необхідну юридичну чинність.

Підзаконні нормативні акти різняться за юридичною чинністю. Юридична чинність підзаконних нормативних актів залежить від становища органів держави, які видають ці акти, їх компетенції, а також призначення і характеру самих актів. Акт нижчої державної інстанції повинен знаходитися не лише „під законом”, а й „під” нормативними актами усіх вищих державних органів, яким він повинен відповідати.

Залежно від характеру норм, що приймаються (первинних чи повторних), підзаконні нормативні акти центральних державних органів можна поділити на дві категорії (групи):

· такі, що містять первинні (вихідні) норми, які встановлюють загальні основи правового регулювання (можуть видаватися безпосередньо на основі конституції, у цьому аспекті вони близькі до законів);

· такі, що містять вторинні (похідні) норми, що розкривають і конкретизують первинні норми, приймаються на їх підставі, спрямовані на їх виконання (відомчі акти).

Відомчий акт - підзаконний нормативний акт, що видається в межах компетенції того чи іншого органу виконавчої влади, який містить вторинні (похідні) норми, що розкривають і конкретизують первинні норми, приймаються на їх підставі і спрямовані на їх виконання.

Відомчі акти мають внутрішнє, внутрішньовідомче юридичне значення.

Підзаконний нормативний акт органів місцевого самоврядування - акт - документ, що видається в межах компетенції органу місцевого самоврядування, який містить норми права, обов'язкові для населення самоврядованих територій, а також для установ та організацій, які здійснюють діяльність у межах цих територій. Це правовий акт громадянського суспільства.

Підзаконний нормативний акт місцевих органів виконавчої влади - акт - документ, який видається в межах компетенції місцевого органу виконавчої влади, містить норми права, обов'язкові для установ і організацій, які здійснюють діяльність у межах цих територій. Це правовий акт держави на місцевому рівні.

Підзаконний нормативний акт державного підприємства, установи, організації і підзаконний нормативний акт комерційної організації - локальні нормативні акти, що діють лише в межах даного підприємства, установи, організації, комерційної організації.

До локальних нормативних актів належать також санкціоновані державою акти сходів та інших форм народовладдя.

Основне призначення локальних нормативних актів - конкретизувати розпорядження закону стосовно умов діяльності відповідного колективу, не виходячи за рамки закону і не обмежуючи ініціативу виконавців, які діють у межах закону. Їх ще називають корпоративними нормативними актами.

Корпоративний нормативний акт - це акт - документ органу управління комерційної та некомерційної корпорації - підприємства, установи, організації, який містить корпоративні норми, спрямовані на саморегулювання відносин, що складаються в ній, шляхом конкретизації розпоряджень нормативно - правових актів, виданих законодавцем, а також вищими правотворчими органами, з якими він знаходиться у відносинах службової підлеглості.

4. Нетрадиційні форми права

Тривалий час зарубіжні та вітчизняні науковці розглядають релігійний лад як частину державного ладу країни, релігійне право -- як частину пуб-лічного права, а релігійну норму -- як складову релігійної системи та релігійного права. Актуаль-ність досліджуваного питання полягає ще й у то-му, що, з одного боку, системи країн традиційного права проникнуті релігійними основами та прин-ципами, а з іншого -- правові системи країн Єв-ропи все більше відокремлюються від релігійних догм. Однак у зазначених країнах правові та ре-лігійні норми не протиставляються одна одній, деякі норми права, як і раніше, знаходять в релігії своє обґрунтування та витоки. При цьому, пи-тання межі втручання держави у релігійну сферу і досі викликає багато спорів, бо релігійні норми, як соціальний регулятор, активно впливають на суспільну поведінку людей.

У зв'язку з цим, у вітчизняній науковій літе-ратурі визначаються функції релігії, але при цьо-му, у жодному разі, не розкривається зміст та сут-ність системи релігійного права, релігійних норм та їх класифікація, не наводиться характеристика структури релігійної норми.

Крім того, проблема визначення поняття, змісту та місця релігійних норм у системі пра-вового регулювання суспільних відносин також не отримала глибокого аналізу у юридичній науці. Так, наприклад, Д.Угринович звертав увагу на визначення релігії як різновиду джерел права: при феодалізмі будь-які відхилення від релігійних норм переслідувались державою; у буржуазному суспільстві релігія впливала на політичну пове-дінку віруючих і, зокрема, на їх ставлення до іс-нуючих правових норм та настанов. О.Сухов досліджував окремі питання генезису релігійного права. С.Токарєв займався проблемою визначення сутності та змісту релігії і відзначив, що вона зак-ріплює правові норми, надаючи їм надприродні санкції та підкріплює їх релігійними уявленими про гріховність порушення правової заборони, при цьому правові ідеї здійснюють активний вплив, у тому числі й на саму релігію.

У вітчизняній науковій літературі зазначаєть-ся, що релігійні норми виникають задовго до фор-мування державно організованого суспільства із зародженням релігії, на підставі релігійних уяв-лень та, в свою чергу, сприяють закріпленню ос-танніх у свідомості людей (віруючих), і, впли-ваючи на суспільні відносини, надають їм специ-фічний характер, є основою виникнення релігій-них відносин. На думку вчених, релігія виникла в епоху раннього палеоліту (кам'яне століття) 40--50 тис. років потому на ґрунті відносно високого ступеня розвитку первісного суспільства. Відбу-валось це внаслідок дії різних причин, а не якоїсь однієї, до того ж у складних умовах. Насамперед, необхідно звернути увагу на те, що релігія, со-ціальна за своєю природою, пов'язана із соціаль-ним життям суспільства та його змінами. У процесі розкладу родового ладу, на зміну родовим та племінним віруванням, прихо-дять політеїстичні (політеїзм -- багатобожжя) релігії раннього класового суспільства. Вже пер-вісні вірування формують багаточисленні приписи та заборони, які сприймаються віруючими. У зв'язку з цим Д.Угринович зазначає, що такі приписи встановлюють, як повинен поводитись віруючий стосовно надприродного, аби вплив останнього на його життя був благосним, та відносить їх до ре-лігійного культу. Ю Левада відмічає існування особливих ідеологічних суспільних відносин, які складаються та закріплюються у культових діях. О.Сухов зазначає, що релігійні відносини встановлюються між людьми у релігійних спільнотах. О.Дроздов не дає визначення релігійним відносинам, а лише вказує на їх специфіку, яку знаходить у їх об'єкті у вигляді надприродної сили та в теоретичній основі - системі догм, ілюзорно відображую чого світу, що засновуються на почуттях та вірі.

Різноманітні релігії встановлюють обов'яз-кові для віруючих правила -- релігійні норми. Вони містяться у релігійних книгах (Біблія, Ста-рий та Новий Заповіти, Коран, Суна та ін.), у рішеннях Вселенських Соборів, зборів віруючих або духовенства, у творах авторитетних релігій-них письменників. Цими нормами визначається поведінка віруючих, духовенства, порядок орга-нізації та діяльність релігійних об'єднань, рег-ламентується порядок проведення релігійних об-рядів та церковних служб.

В історії існували епохи, коли релігійні норми носили правовий характер, регулювали деякі по-літичні, державні, цивільні, цивільно-процесуаль-ні, шлюбно-сімейні та інші відносини. У деяких сучасних ісламських країнах Коран та Суна -- основа релігійних, правових, моральних норм, які регулюють усі сторони життя мусульманина.

Релігійна система визначає, з яких частин скла-дається релігія, та як вони співвідносяться між со-бою. Первинним елементом релігійної системи є релігійний припис -- норма (канон). Релігійні норми виникають й існують як пізні пер-вісні мононорми, що швидко проникають до усіх регулятивних механізмів первісного суспільства. У рамках мононорм були тісно переплетені моральні, релігійні, міфологічні уявлення та правила, зміст яких визначався складними умовами існування лю-дини того часу. У період розпаду первісного ладу відбувається диференціація (розподіл) мононорм на релігію, право та мораль. Поруч з поняттям "релі-гійні норми" виникає інше -- "релігійні приписи" як зовнішня форма прояву релігії.

Релігійні норми -- елементарна частка релі-гійної системи, їй притаманні певні ознаки, що відрізняють її від інших соціальних норм. До та-ких ознак можна віднести: 1) нормативність -- розповсюдження дії на невизначене і неперсоніфіковане коло суб'єктів; 2) формальну визна-ченість -- зовнішнє закріплення у відповідних джерелах (Біблія, Коран, Суна, Каббала, поста-нови Вселенських, помісних соборів тощо); 3) офі-ційний характер -- мають релігійні норми, прий-няті органами церковної влади (постанови Все-ленських Соборів, рішення Помісних Соборів Ро-сійської Православної Церкви тощо); 4) загаль-ність -- регулювання внутрішньоцерковних від-носин, відносин між церквою і державою, між церквою та іншими організаціями в суспільстві, змістом яких є символи віри, шлюбно-сімейні від-носини тощо; 5) їх реалізація здійснюється через віру, переконання, виконання, дотримання і при-мус. Будь-які релігійні норми реалізуються при активній участі усіх суб'єктів релігійних відно-син: релігійних організацій (церкви), об'єднань, конфесій, священнослужителів, віруючих, тощо. Дотримання релігійних норм забезпечується ефек-тивними санкціями, у тому числі й заходами при-мусу, які застосовуються до їх порушників пред-ставниками релігійних установ, які водночас й здійснюють контроль за дотриманням приписів релігійних норм; 6) сукупність релігійних норм створює цілісну систему правил поведінки, взає-мозалежних і взаємообумовлених, які містять ре-лігійні приписи, звернені до осіб, котрі сповіду-ють релігію. До того ж релігійні норми мають систематизований характер, що знаходить фор-мальне закріплення у: Зводі канонічного права, кодексі канонічного права, Біблії, Корані, Суні, Іджмі, Киясі.

Крім того, релігійні норми, з одного боку, забезпечуються звичкою, вірою, силою переконання віруючого, з іншого -- силою суспільної думки, релігійною організацією. При цьому внут-рішнім гарантом забезпечення релігійної норми є не тільки добровільність, а й релігійна совість віруючого. Проте в релігійних нормах заздалегідь не регламентовано форми та засоби примусу, вони залежать від вчинку та ступеня його усвідомлення віруючим, здійснюється оцінка будь-якої пове-дінки, як позитивної, так і негативної. Додамо також, що норми релігійного права у більшому ступені наділені універсальним характером, та не пов'язані територією конкретної держави і є про-дуктом нормотворчої діяльності відповідної ре-лігійної організації (церкви). У релігійній нормі об'єктивується воля не тільки релігійних орга-нізацій (церкви), а й інших суб'єктів релігійних відносин. Із виокремленням священнослужителів у особливий стан та утворенням системи релігійних установ, стихійний процес формування релігійних норм все більше замінюється свідомою нормо-творчістю.

Релігійні норми встановлюють вимоги до по-водження віруючих в суспільстві, здійснюють ре-гулятивний вплив на їх взаємні відносини і по-водження з мирянами за допомогою властивих їм специфічних методів, виявляючи, тим самим, ім-перативний характер. При цьому треба врахову-вати, що з точки зору механізму дії, релігійні нор-ми - міцний регулятор поведінки, тому й є необ-хідним та важливим інструментом підтримки та збереження порядку в суспільстві. Визначаючи поведінку віруючих та діяльність релігійних орга-нізацій, релігійні норми регулюють тим самим й суспільні відносини, а, з іншого боку, конфесійні організації активно впливають на формування ре-лігійних уявлень, норм та поведінку людей, їх стосунки.

Безпосередньо на підставі реалізації релігій-них норм, у процесі здійснення суб'єктами сус-пільних відносин будь-яких культових дій, релі-гійних обрядів, дотримання внутрішньоцерковних правил поведінки, виникають релігійні відносини. Отже, об'єктом регулювання релігійних норм є специфічний різновид суспільних відносин -- ре-лігійні: релігійна діяльність і поведінка віруючих та кліру, релігійний культ або сукупність обря-дових дій. При цьому культовими можуть бути не тільки дії, а й бездіяльність, що прописуються релігійними нормами: утримання від трудової діяльності в суботні дні (іудаїзм), від прийому їжі в денний час протягом місяця рамазан (іслам), від вживання тих чи інших продуктів їжі (харчові заборони різноманітних релігій), від обрання шлю-бу з іновірцями та інше.

Відсутність чіткого визначення поняття та змісту релігійних норм залишає не вирішеним питання їх класифікації. Так, відповідно до зна-чення у системі віровчення виділяються догма-тичні норми, що є первинними, визначають філо-софську спрямованість релігії, її постулати та канонічні -- релігійні приписи дисциплінарного ха-рактеру, що покликані регулювати церковне уп-равління. За процедурою прийняття (суб'єктним складом) релігійні норми поділяються на: коле-гіально прийняті на засіданнях релігійних органів (синодів, соборів тощо) або одноособово пред-ставниками органів релігійної влади (папою, єпис-копами тощо) та регулюють внутрішньоцерковне життя. За змістом і характером реалізації: док-тринальні -- визначають принципові положення віровчення, культові -- регулюють порядок (про-цес) і зміст проведення релігійних обрядів і служб; побутові -- визначають зміст правил, які використовуються віруючими у побуті. За сферою розповсюдження дії: внутрішньоцерковні -- ре-гулюють відносини, що вникають у церковному середовищі; міжцерковні -- визначають як норми з регулювання відносин між конфесійними орга-нізаціями, що пов'язані з їх релігійною діяльніс-тю: між керівними органами різних конфесій, між об'єднаннями, які входять до складу даної кон-фесії та об'єднань інших конфесій, а також між віруючими різних віросповідань; світські -- регу-люють відносини, що виникають між церквою, її діячами, віруючими особами та іншими суспіль-ними організаціями, у тому числі й державою.

Така класифікація релігійних норм викликана об'єктивним існуванням різних суспільних від-носин, що, у свою чергу, потребують відповідного врегулювання. А отже, процес утворення релі-гійної системи, як сукупності релігійних норм із властивими специфічними ознаками та функція-ми, є закономірним та природно необхідним. Ре-лігія, як система релігійних норм, певним чином впорядковує діяльність віруючих, їх поведінку та відповідальність через наявні релігійні приписи. Відповідно такі релігійні приписи знаходяться в основі релігійної системи, і групуються вони як внутрішньоцілісні компоненти за ознаками об'єк-тивності, узгодженості релігійних норм, їх єд-ності, різноманітні способи їх викладення та зак-ріплення тощо.

Релігійні норми у релігійній системі -- це не проста сукупність, а організована система. Заз-начене дає можливість стверджувати про існу-вання у релігійній системі структурних елементів: інституту -- порівняно невелика, стійка група релігійних норм, що регулюють певний різновид релігійних відносин, окремі фрагменти, сторони релігійного життя, є складовим елементом галузі та наділені відносною автономністю, адже сто-суються, зокрема, регулювання самостійних пи-тань релігійних відносин (чернецтво, церковна власність, священнодійство, релігійна відпові-дальність, культ тощо); підгалузь -- це відособ-лена сукупність однорідних релігійних норм, які містять загальні принципові положення, властиві певним інститутам визначеної галузі, що регулю-ють окремі релігійні відносини, які характери-зуються певною специфікою та родовим відокрем-ленням суспільних відносин (шлюб, церковні спільноти, зовнішні відносини релігійних організацій та установ тощо) та галузь -- це відособлена, у се-редині релігійної системи, сукупність однорідних релігійних норм, що регулюють певну сферу релі-гійних відносин (шлюбно-сімейна, церковне судо-чинство, церковне управління та устрій тощо).

Релігійні норми, як первинний елемент релі-гійної системи, є обов'язковим, формально-виз-наченим правилом поведінки, установленим у формі рішень пап, Вселенських Соборів або ке-рівництва релігійних організацій (церкви), що на-дає учасникам регульованих релігійних відносин суб'єктивні релігійні (культові) права та обов'яз-ки, з метою упорядкування релігійних суспільних відносин, визначають устрій церкви, відносини її з іншими організаціями та державою, і є обов'яз-ковим до виконання кліром та віруючими, як у межах устрою церкви, так і поза нею. Зміст релі-гійних норм обумовлено релігійними інтересами віруючих та визначається напрямом, метою реа-лізації релігійних приписів щодо дій у певній си-туації: вчинити те або інше діяння (наприклад, хрещення, молитва тощо) або утримуватись від певних дій (від вживання деяких продуктів, віл обрання шлюбу з чужинцем та інше). З метою активного впливу та впорядкування релігійних суспільних відносин (усіх існуючих сторін життя церкви та віруючих) передбачено відповідальність за недотримання цих приписів.

Природа релігійних норм забезпечує дина-мізм релігійної системи, надає рухомості її еле-ментам, забезпечуючи тим самим стійкість релі-гійній системі в цілому. Так, зі зміною суспільних (релігійних) відносин з'являється необхідність з виробленні нових релігійних норм, які відобра-жатимуть такі зміни. Відбувається суттєве напов-нення структурних елементів релігійної системи що спроможні врегулювати нові специфічні сус-пільні процеси релігійного змісту.

Відповідно, релігійна система у вузькому ро-зумінні -- це сукупність релігійних норм, які ре-гулюють релігійну сферу суспільних відносин, а) ширшому -- це історично утворена, об'єктиви: існуюча сукупність внутрішньо узгоджених та взаємопов'язаних релігійних відносин, релігійне діяльності, релігійних організацій, релігійної сві-домості та релігійних норм (канонів); останні зокрема, визначаються характером таких суспіль-них відносин, засобів, за допомогою яких здійс-нюється нормативний вплив на суспільні відно-сини віруючих: релігійні дії та поведінку.

Список використаної літератури:

1. О.Ф. Скакун. Теория государства и права. Харьков, 2000

2. За ред. Проф. В.В. Копєйчикова. Загальна теорія держави і права. Київ - 1996

3. Загальна теорія держави і права. За ред. В. В. Копєйчикова, Юрінком - 2001

4. Олійник О. Ю., Гусарєв С. Д., Слісаренко С. Д. Теорія держави і права. Київ, Юрінком - 2001

5. І. Міма. Визначення поняття і змісту релігійних норм в релігійній системі. Право України № 10/2005р., стор. 107