Урахування такої взаємодії мови і мислення вказує на те, що. будучи відмінними, мова і мислення перебувають в єдності, в нерозривному діалектичному зв'язку. Тому вивчення мови, її виникнення, історії розвитку має здійснюватись з урахуванням взаємопов'язаності, взаємозумовленості мови і мислення. Аналізуючи мовні явища, їх історію, треба враховувати, що численні їхні зміни пов'язані з розвитком мислення, як і розвиток мислення у багатьох моментах залежить від мови.

Мова як знакова система.

Для передачі певної інформації або для позначення чогось використовуються різні знаки - світлові, предметні, графічні. Вивченням будови і функціонування різних знакових систем займається наука семіотика. Об'єктом її вивчення є різні системи знаків, з допомогою яких здійснюється спілкування в людському середовищі і в природі .

Одним з важливих предметів аналізу цієї науки є людська мова як семіотична система, тобто як система знаків. Зрозуміло, що, розглядаючи мову як знакову систему, ми не повинні забувати, що вона відрізняється від інших знакових систем, що сприяє розвитку суспільного виробництва, науки і техніки.

Загальнонародний характер мови. Територіальні і соціальні діалекти.

Загальнонародність мови визначається тим, що вона має єдину для мовців певного етносу граматичну будову, набір найбільш необхідних у життєвій практиці слів і висловів, єдину в основі своїй звукову систему. Припускаються лише деякі варіанти вимови, своєрідні словесні одиниці, окремі граматичні варіанти. Але вони незначні і не порушують загальнонародного характеру національної мови.

Те, що мова певної суспільної єдності загальнонародна, переконує в тому, що народ є її творцем. Вона створена для задоволення його потреб, інакше мовці не розуміли б одне одного.

Загальнонародною конкретна національна мова чи мова народності виступає на всій території її поширення, незважаючи на те, що в різних регіонах її використання спостерігаються окремі відмінності у вимові, словниковому складі, граматичній будові. Наприклад, не на всьолгу масиві поширення російської мови ненаголошений звук вимовляється, як у літературній мові, наближено до: в областях на північ від Москви так зване "акання" не відзначається: вимовляють, а не хаза - 'будинок' - з угорської, де haza - 'його дім Yйого будинок'. Такі слова для того, щоб зробити спілкування зрозумілим лише вузькому колу осіб і незбагненним для оточення. Арго характерне для мовлення кримінального світу. Термін "арго', уживається і з ширшим значенням, а саме: як один з різновидів соціальних діалектів, тобто в тому ж значенні, що й термін жаргон. Термін "жаргон" і "арго" досить часто застосовують для позначення спотвореного, неправильного мовлення. В останній час поряд з ними вживається термін "сленг". мова український діалект

На відміну від територіальних соціальні діалекти не мають власної фонетичної і граматичної системи. Вони формуються на базі природних мов. їх граматик. Своєрідним у них є лише набір незначної кількості слів, запозичених з інших мов. або фразеологізмів, утворених з елементів своєї мови, чи переосмислених словесних одиниць. Отже, і в цьому випадку слід говорити про те, що соціальні діалекти не порушують основ загальнонародної мови.

Діалектизми і жаргонізми застосовуються в мові художньої літератури як засіб стилістичної характеристики мовлення персонажів. Для літературної мови вони неприйнятні. Невиправдано вжиті діалектизми засмічують літературне мовлення, а жаргонізми обрублюють його. Саме це спричинює негативне ставлення до них. їх уживання небажане з погляду культури мовлення, яке базується на загальнонародній мові і вимагає дотримання норм літературної мови.

Стилістична диференціація мов.

Як загальнонародне явище, кожна національна мова задовольняє потреби спілкування людей в усіх сферах їх діяльності, в кожній з яких накопичуються мовні одиниці, притаманні саме цій сфері. Так. різні засоби мови використовуються в написанні, наприклад, офіційного документа чи художнього твору, публіцистичної статті чи наукового трактату. Це й зрозуміло, бо різні вимоги ставляться в кожному з цих випадків. В оформленні ділового паперу потрібна сувора доказовість, яка не припускає образності, розмовності. Зате художній твір передбачає образне відтворення життєвих ситуацій, що зумовлює введення в тканину художнього викладу розмовних елементів, образних висловів. Різними настановами керуються автори наукових трактатів і публіцистичних статей.

Для виконання цих настанов добираються відповідні слова, вирази, граматичні форми, словосполучення і синтаксичні конструкції. У кожній з таких вузьких сфер застосування мови виробились специфічні засоби, які відповідають завданням в оформленні ділових документів, наукових праць, іі публіцистичних статей чи художніх творів. Сукупність таких елементів - словесних, фразеологічних, морфологічних, синтаксичних, а в усній формі й звукових - стає ознакою виділення в загальнонародній мові функціонального різновиду - мови. Такі функціональні різновиди називаються стилями, точніше функціональними стилями.

Термін ''стиль" походить від грецького слова stylos. Воно означало паличку для письма, якою на глиняні дощечки наносилися різні знаки. Це слово закріпилося і в лінгвістиці, але не на позначення палички. Воно розуміється як властивість мовних одиниць передавати різні ідеї й думки в несхожих умовах мовленнєвої практики.

Розуміння норми в мові. Літературна мова.

У кожній мові є значний арсенал мовних засобів, які використовуються в спілкуванні Крім загальномовних елементів, які становлять кістяк мови, у ній наявні одиниці обмежено територіального поширення - діалектизми, й елементи, належні соціальним групам чи людям певних спеціальностей - жаргонізми і професіоналізму. Поряд з цим трапляються й індивідуальні новотвори. Але всі вони, будучи одиницями спеціального і вузького функціонування, лишаються поза сферою власне загальнозрозумілого спілкування в офіційно-діловому, науковому чи політичному або культурно-освітньому вжитку. Вони не можуть задовольнити потреб усього суспільства в усіх ділянках його багатогранного життя. Щоб досягти взаєморозуміння усіх членів суспільства, необхідно виробити єдині вимоги, тобто норми, у вживанні звуків і їх сполучень, слів і речень.

Під нормою розуміються об'єктивно вироблені, загальновизнані і загальноприйняті засоби мови і правил словозміни, словотворення і поєднання слів у реченні, що кваліфікуються як зразок для мовлення всіх, хто користується цією мовою. Втіленням норми є літературна мова - унормована у вимові, словниковому складі, граматиці, яка визнається зразковою, правильною, загальнообов'язковою. Вона протиставляється територіальним і соціальним діалектам і визнається основною наддіалектною формою існування мови в її усному і писемному виявах. Головні її ознаки: наддіалектний характер, унормованість на різних мовних рівнях, поліфункціональність. тобто використання в різних сферах життя суспільства, стильова диференціація.

У різних народів літературна мова формувалася у своєрідних умовах і на різних основах. Наприклад джерел літературних мов Західної Європи були жанри художньої літератури. Лише з часом літературні мови в цих країнах почали використовуватися в інших сферах - науці, освіті, державному управлінні. Те, що в ряді країн літературні мови формувалися на базі художньої літератури, послужило причиною ототожнення понять "літературна мова " і "мова художньої літератури". Іноді так і трактували: літературна мова - це мова художньої літератури. Для початкового періоду становлення окремих літературних мов таке визначення правомірне. Сучасний стан функціонування літературних мов не дозволяє ці поняття ототожнювати, оскільки поняття "літературна мова" охоплює не лише мову художньої літератури, але й мову наукових, публіцистичних видань, ділових документів. Розглядувані поняття не можна ототожнювати ще й тому, що вони відмінні за охопленням мовного матеріалу. Мова художньої літератури - поняття, ширше за літературну мову: у тканину художньої літератури вводяться елементи територіальних і соціальних діалектів, що є неприпустимим для будь-якого іншого книжного стилю літературної мови.

Різні історичні шляхи розвитку народів диктували своєрідні умови вироблення літературних мов. Проте звичайно літературна мова формувалася на живій народно-розмовній основі. При цьому, як правило, літературні мови зазнають змін. Тому доводиться констатувати давні і нові літературні мови зазнавали певного періоду. Так. відомо, що нова українська літературна мова, започаткована в XIX ст., сформувалася на основі середньо наддніпрянських діалектів з додаванням мовних одиниць інших діалектів української мови. Проте вона ґрунтувалася і на елементах староукраїнської мови. У подальшому вироблення норм літературної мови орієнтувалося не лише на мовно-художню практику, а й на ознаки, вироблені в публіцистичній, науковій й офіційно-діловій сферах, які стали нормативними в українській літературній мові.

Літературна мова - категорія історична: у різні періоди вона може виконувати неоднорідні функції. Так, нова українська літературна мова у ХіХ ст. функціонувала головно в художній літературі, оскільки була виключена зі сфер державного управління, науки, ділових зносин, адже роль державної мови в царській Росії виконувала російська мова. Відомі й інші приклади обмеженого використання літературної мови. Зокрема, німецька мова, як і ряд інших мов Західної Європи Середньовіччя, була витіснена з управлінської і наукової сфери у зв'язку з поширенням латинської як мови церкви, науки, освіти, юриспруденції. Нині українська літературна мова й літературні мови Західної Європи функціонують в усіх сферах людської діяльності.

Кожна літературна мова являє собою культурне надбання нації, яке суспільство прагне передати новим поколінням. На літературну норму орієнтуються в навчанні дітей, мовлення яких може залежати від того, в якому мовному оточенні вони зростали. У прищепленні дітям літературного нормативного мовлення поле діяльності вчителя-словесника безмежне.

Тема 3. Походження мови. Історичний розвиток мов

Походження мов як засобу спілкування. Виникнення конкретних мов.

Походження мови як засобу спілкування і виникнення конкретних мов - дві самостійні проблеми, не пов'язані одна з одною. Кожна з них має своєрідний об'єкт дослідження: перша ставить завдання - з'ясувати, як люди почали говорити, друга - коли, де і в якому вигляді сформувалася та чи інша конкретна мова.

У з'ясуванні того, як виникла у людей погреба спілкуватися, не можна спиратися на знання історії виникнення різних конкретних мов, якими б давніми вони не були. Це й зрозуміло, адже історія мертвих (відомих за пам'ятками) чи живих мов нараховує всього кілька тисячоліть. Від часу ж зародження людської мови нас відділяє щонайменше кілька десятків тисяч років. З цього можна зробити висновок, що від "первісної" мови ніяких реальних залишків, що підлягали б прямому вивченню, немає.

Археологи та антропологи, розкопуючи давні стоянки і поховання, знаходячи кістки і черепи первісних людей, не відкопали і не зможуть "відкопати" "первісну" мову з огляду на те, що вона не зафіксована писемністю, адже письмо з'явилося на значно пізніших стадіях розвитку людства. Установити ж звукове оформлення, набір слів і граматичну будову "первісної"' мови без історичних мовних даних неможливо.

Щодо конкретних мов, то їх історія встановлюється за писемними пам'ятками, що дійшли до наших часів. На основі їх вивчення вчені одержують більш-менш точні відомості про час, місце і про звукові, словесні і граматичні ознаки давнього періоду формування конкретної мови. Усім цим, тобто виникненням і шляхами розвитку конкретних мов, займається часткове мовознавство. Загальне ж мовознавство, яке пов'язує своє завдання з розв'язанням проблеми походження мови як засобу спілкування, не прагне встановити час. місце і особливості "первісної" мови. Воно ставить мету -виявити умови, завдяки яким могла зародитися і зародилася мова, інакше: що викликало потребу в передачі одне одному думок.

Гіпотези про походження мови. Сучасний погляд на проблему походження мови.

Ще в античній Греції, приблизно в VT-му ст. до н.е., намітилися паростки наукової думки про виникнення людської мови, зокрема гіпотези звуконаслідувальна, вигукова і договірного її походження.

За гіпотезою звуконаслідувального походження мови, мовленнєва діяльність у людей почалася з того, що первісна людина свідомо й несвідомо наслідувала звуки навколишньої природи. Кожне такс наслідування стало згодом назвою окремих предметів і тварин подібно до того, як малі діти називають собаку "гав-гав", корову - "му". Найповніше ця теорія відбита в творах античного письменника Августіна. Так. назви беззвучних речей, вважав він, утворилися за схожістю враження. А те, чи вони формуються з твердих чи м'яких звуків, залежить, за його переконанням, від того, як предмети діють на почуття людини - грубо чи м'яко. Наприклад, слово лєие ('м'яке') звучить м'яко, а слово астерітас (грубість) - твердо.

Що ж, не можна заперечити наявність у мовах світу деякої кількості звуконаслідувальних слів. Учені припускають, що, наприклад, у російській мові звуконаслідувальними є слова бормотать, брякать, булькать, жужжать рьічать, чирикать, мьічать, у туркменській - гарна ('ворона') та ін. Проте було б помилково думати, що так механічно могла утворитися мова, яка виникла і розвивалася в людини разом із свідомістю. Ця гіпотеза прийнятна для пояснення появи окремих слів. З'ясувати ж причини виникнення мови як засобу спілкування людей вона неспроможна.

Автори вигукової гіпотези, або гіпотези афективного походження мови, припускали утворення людської мови з мимовільних криків, що супроводжували біль, радість, страх, тобто - з вигуків, властивих істотам як реакція організму на зовнішнє подразнення. Ці викрики начебто й проклали шлях до творення слів: від ох в українській мові - охкати, від ой - ойкати. Безперечно, подібні слова існують у мовах світу. Але їх мало, навіть менше, ніж звуконаслідувальних. Тому для з'ясування того, звідки взялася мова, і ця гіпотеза нічого не дає.

За гіпотезою договірного походження мови, люди нібито домовилися про вживання відповідних слів, про називання певними словами різних предметів, явищ, дій. Однак, щоб домовитися про мову, треба мати саму мову, якою і слід було б домовлятися. Тому і цю гіпотезу не можна визнати задовільною для пояснення проблеми появи здатності людей спілкуватися.

Загальним недоліком цих гіпотез було те, що проблему походження мови їх автори брали поза зв'язками з виникненням самої людини, утворенням первісного колективу, тобто без урахування її суспільної функції та зв'язку з мисленням. По суті ці гіпотези обстоюють індивідуалістичний шлях виникнення мови. Проте перелічені гіпотези були для свого часу позитивним явищем, адже вони спростовували біблійний міф про створення мови (мова - дар Божий) тим, що вказували на людей як на безпосередніх її творців, а не пов'язували виникнення мови з волею надприродної сили.

До гіпотез стародавніх греків людство поверталось і в середні віки, і в наш час, розвиваючи й уточнюючи їх. Проте паралельно з ними з'являлися інші припущення щодо причин появи мови. Серед них гіпотези трудових викриків та еволюційного виникнення мови.

У 19 ст. вчені Л. Нуаре і К. Бюхер намагалися пояснити виникнення мови трудовими вигуками: мова, начебто, формувалася на основі тих вигуків, які мимохіть супроводжували всяку діяльність первісної людини. Беззмістовні спочатку сполуки звуків поступово почали позначати роботу, а також різні види трудового процесу людини. Хоч прибічники цієї гіпотези пов'язують походження мови з колективною працею, гіпотеза не розв'язує проблеми. Примітивна трудова діяльність могла дати невелику кількість слів, але ж цього недостатньо, щоб пояснити виникнення мови.

Відповідно до гіпотези еволюційного виникнення мови людська мова утворювалася поступово як результат задоволення різноманітних бажань і потреб. За В. Вундгом, первісна людина, відчуваючи задоволення чи, навпаки, невдоволення, передавала їх не тільки жестами, а й органами мови. Поступово так звані звукові жести закріплювалися. Оскільки вони були зручнішими, ніж інші жести, то й залишалися в спілкуванні людей. У цьому й виявляється еволюція мови: вона поступово еволюціонувала від супроводу жестів рук, від міміки до людського мовлення. Отже, ця гіпотеза припускала можливість виражати мислення та емоційний стан самими жестами, мімікою без словесної мови, яка з'явилася потім. А це навряд чи правдоподібно, адже у процесі трудової діяльності здійснити спілкування жестами не можна.

Жодна з цих гіпотез не дала по-справжньому наукового пояснення проблеми походження мови. Гіпотези розглядали мову як суто природний процес, пов'язаний з розвитком індивідуальної психіки або з розвитком уже існуючого людського розуму. Роль же суспільно-виробничої практики у виникненні мови або зовсім не враховувалась, або ж розумілась спрощено.

Далекі від наукового розв'язання цієї проблеми й зарубіжні учені новітнього часу. Вони припускаються методологічної помилки, розглядаючи мову як щось таке, що належить передусім окремому індивіду. Вони залишають поза увагою кардинальне питання проблеми: у чому головна причина виникнення мови і що привело до того, що в людей склалася мова - засіб спілкування.

Проблема походження звукової мови є складовою частиною більш загальної проблеми - проблеми походження людини і водночас мислення. Це означає, що, спираючись на дані ряду наук, що вивчають людину і людське суспільство, процес зародження людської мови слід віднести до часу формування людини, який тривав мільйони років. Природно, що процес еволюції удосконалення знарядь охоти і праці пов'язаний з боротьбою за виживання. У протистоянні силам природи з допомогою виготовлених знарядь праці й охоти згуртовувався первісний колектив, частішали випадки взаємної підтримки і стала ясніше усвідомлюватися корисність спільних дій для кожного окремого члена племені. Так праця зумовила розвиток спільної діяльності: з'явилася потреба щось сказати одне одному. На цій стадії розвитку людини стався великий стрибок у розвитку мозку: дослідженням викопних черепів доведено, що у неандертальців мозок був удвічі більший, ніж у пітекантропів (і в три рази більший, ніж у горили), що й дало роду Homo можливість еволюційного домінування 1,5-2 мільйони років тому. До того ж, як свідчить вивчення знарядь цієї епохи, неандерталець працював правою рукою, що дозволяє припустити появу ознак асиметрії лівої й правої частин мозку. Це дає змогу погодитися з думкою про те, що в неандертальців уже була мова. Потреба в спілкуванні створила свій орган: нерозвинені гортань і глотка мавпи перетворилися поволі в розвинений орган мовного апарата: органи рота поступово навчилися вимовляти один членороздільний звук за одним. Отже, та праця, що створила саму людину, створила і людську мову, яка матеріалізувала мислення. Минули сотні тисяч років, поки виникли мовні нейронні центри, не залежні від примітивних емоцій, ті нейронні центри в корі мозку, що до сьогодні зберегли нейронну структуру і керують нашим мовленням. Далі ж у процесі паралельного розвитку мови і мислення диференціювалися і концепції мислення (тобто розуміння певних явищ або процесів) і форми мови.

Такими були природні умови, які забезпечили виникнення людини і людського суспільства, однією з невід'ємних ознак якого на всіх етапах його існування була і є мова - форма мислення. Звідси й розуміння мови як суспільного явища, яке виникло в суспільстві, існує в суспільстві для задоволення його потреб і розвивається в суспільстві разом з прогресивними змінами в житті суспільства.

Закономірності розвитку мов. Позалінгвістичні і внутрішньо лінгвістичні причини мовних змін.

З часу свого виникнення і протягом усього періоду існування будь-яка безперервно змінюється. Змінюється звуковий і словниковий склад, зазнають еволюції морфологічна і синтаксична системи живих мов.

Які ж фактори спричиняють їх зміни?

Виділяють зовнішні і внутрішні фактори, що зумовлюють зміни мов.

Фактори, що діють на розвиток мови ззовні, називають позалінгвістичними, або екстралінгвістичними (від лат. extra- поза, 'зовні'). До них відносять:

1. розщеплення колись єдиної етнічної єдності на дві або більше етнічних груп;

2. вплив різних форм контактів: племені з племенем, народності з іншою народністю, нації - з нацією, що зумовлює зміни в мові;

3. вплив історичних подій у межах державного об'єднання, а саме: зміна суспільно-економічних формацій, прогрес у науці і техніці:

4. розвиток суспільних ідей і навіть діяльність окремих осіб:

5. поява письма.

Внутрішньолінгвістичні, або інтралінгвістичні (від лат. intra- 'всередині'), фактори закладені в самій мові, в її внутрішніх тенденціях розвитку, які виявляються у внутрішніх законах звукових, словесних, граматичних змінах.

Прикладом змін у граматичній будові мови в результаті дій позалінгвістичних причин може бути історія розвитку складнопідрядних речень у мові Київської Русі. У той період такої системи складнопідрядних речень, як зараз, не було, були складні конструкції з сполучниками сурядності, її появі сприяло використання писемної форми мови в державних канцеляріях і судах, у дипломатичних зносинах, в торгівлі й літературі. Потреба у чіткому формулюванні думки виробила своєрідні сполучникові конструкції з підрядними частинами складних речень. Так екстралінгвістичний фактор (застосування письма) викликав появу нової якості синтаксичної будови мови.

Дослідженнями доведено, що фонетична система східнослов'янських мов (української, російської й білоруської) протягом кількох століть зазнавала значних змін:

Ш кількісно зменшилася система голосних (не стало звуків, що позначалися буквами т> (єр) і ь (єрик); у давню добу це не твердий і м'який знаки, а букви, що передавали звуки: близький до |р] - цеть. близький до [е] - це ь;

Ш з'явилася низка фонетичних чергувань, зокрема в українській мові чергування [о] та fel у відкритому складі з [і] у закритому складі: ко-нь > кінь, о-се-иь > о-сінь;

Ш зазнав змін складоподіл слів: колишні відкриті склади перетворились у закриті, nop.: crh-nrh> сон, сто-лть > стіл. Причини цих змін у складоподілі внутрілінгвістичні у занепаді так званих глухих звуків, що позначалися буквами т> і ь.

Функціонування мов у різні періоди їх розвитку.

Існування і розвиток діалектів і мов пов'язані з життям їх носіїв - племені, народності, нації. Вони задовольняють життєві потреби мовців на всіх етапах їх історії. Тим-то й зрозуміло, що різні історичні періоди суспільства з своєрідним рівнем розвитку і соціально-економічними відносинами накладають відбиток на суспільні функції конкретних мов. Що ж до суспільного функціонування конкретних мов у певну історичну добу, то воно буває різним: так, племінні діалекти і навіть мови племінних союзів, які існували поряд з племінними діалектами, характеризуються обмеженим функціонуванням. Вони були засобом повсякденного розмовно-побутового вжитку. Інших функцій вони не виконували.

Зародження держав мало своїм результатом складання народностей. Вони утворювалися на основі племен і племінних союзів, успадковуючи від них племінні діалекти і мови племінних союзів. Мова союзу племен перетворювалася в мову народності, щодалі виробляючи спільні ознаки, а племінні діалекти поступово набували територіальних меж і ставали територіальними діалектами. Мова народності функціонувала і в сфері матеріальних, і в сфері духовних потреб людей. Джерелом збагачення мови народності були передусім територіальні діалекти. Важливою ознакою їх функціонування було те, що місцеві діалекти певної території забезпечували спілкування як сільських, так і міських мешканців. Однак у містах ще не з'явилися соціальні діалекти.

Поява писемності спричинилась до виділення двох форм мов народностей: усно-розмовної і писемної. Це викликало відмінне їх функціонування і водночас потягло за собою складні процеси їх взаємодії і взаємовпливу. Сфера використання писемної форми мов була своєрідною. Вона функціонувала як культова мова, а також задовольняла потреби панівної верхівки суспільства. Проте не завжди мови народностей функціонували в двох формах. У деяких країнах роль писемних мов виконували чужі, часто мертві, мови, які набували ознак міжнародних мов. Так, у країнах Західної Європи в середні віки функцію державних мов, мови науки, мови церкви виконувала латинська мова, у країнах Близького і Середнього Сходу - арабська мова. Ці мови, ясна річ, були незрозумілі широким масам, які користувалися місцевими діалектами чи мовами.

Період розкладу феодалізму характеризувався боротьбою за пріоритетне використання національних мов і культур, зокрема за витіснення з суспільних функцій чужих писемних мов. Такий рух був підготовлений існуючою в окремих країнах практикою використання місцевих мов як писемних, зокрема як мов літературних творів. Так після XIII ст. в Східній Європі існувала література, створена староукраїнською, староросійською мовами. Природно, що їх подальше використання висунуло на перший план живі, народні мови. Західна Європа XV ст. була свідком поступової перемоги національних мов над латинською, яка після занепаду Римської імперії ще майже тисячу років панувала в країнах Заходу. Створювалися літературно-писемні форми мов, що вимагалось розвитком єдиної державності, а одже - єдиної писемної мови. Цьому сприяло утворення націй - основної форми соціальної спільності в епоху капіталізму, форми, яка прийшла на зміну - феодальній роздрібненості.

Національні літературні мови виникають на базі писемно-літературних мов народностей. Щоправда, не в усіх народностей однаково йшов процес створення національних мов. В окремих країнах, зокрема тих. у яких використовувалися "чужі" писемні мови, формування національних мов супроводжувалося гострою боротьбою з іноземними впливами. У цьому випадку тривав процес створення національної літературної мови на своїй національній основі, пов'язаній з попередніми етапами розвитку рідної мови.

Як правило, основу літературної мови складає або діалект, або койне (від грец. koine<koine dialcktos - 'спільне наріччя), яке формується на основі одного або кількох діалектів як спільне наріччя для носіїв різних діалектів. Так, основу української літературної мови склав полтавсько-київський діалект, російська літературна мова склалася на базі московського койне.

На відміну від своєї попередниці - мови народності - національна літературна мова розширює сферу свого функціонування. Крім того, що вона функціонує в усній і писемній формах, нею користуються на всій території поширення нації. Важливою ознакою національної літературної мови стає її нормативність, що виявляється в підпорядкуванні вживання відповідних елементів мови певним правилам, які іменуються нормами літературної мови. Виникають норми усної і писемної форм мовлення. Національна літературна мова відзначається стилістичною диференційованістю. Це дає можливість використовувати її в різних сферах державної, культурної і виробничої діяльності. Щоправда, такс широке застосування в усіх сферах життя відоме не в усіх мовах. В умовах вироблення єдиної літературної норми і встановлення багатофункціональності літературних мов змінюється роль місцевих діалектів. Вони стають засобом спілкування лише сільського населення. Водночас з'являються міські соціальні діалекти.

У взаємозв'язках між літературною мовою і територіальними діалектами діють дві тенденції: територіальні діалекти поступово витісняються літературною національною мовою. Викликається це залученням громадян до виробничої діяльності, поширенням освіти, преси, радіо, телебачення. Однак помітне й перенесення до літературної мови діалектних елементів через літературу, радіо, телебачення.

Мови міжнаціонального спілкування. Штучні мови.

Серед національних мов є такі, які поряд із задоволенням потреб своєї нації виконують інші функції. Так. у багатонаціональній державі, де поширена не одна національна мова, одна з них може бути не тільки мовою своєї нації, але й виконувати функцію спілкування представників різних націй. Такі мови називають мовами міжнаціонального спілкування. Вони є посередниками в зносинах мовців різних народностей, націй і різних етнічних груп. У Росії, наприклад, мовою міжнаціонального спілкування є російська мова.

Штучними є мови, які не існують як природні, а штучно створені людьми. У найдавніші часи історії земної цивілізації штучна мова, розроблена Алексархом, фіксується в античну епоху (IV - III ст. до н. е.). У великій кількості проекти інтучних мов почали з'являтися в XVII ст., що пов'язано із скороченням міжнародних функцій латинської мови в європейських країнах. З того часу з'явилося сотні проектів мов.

За даними 1991 p., відомо 912 проектів мов. з них тільки 6 почали використовуватися як справлені мови (це волапюк, есперанто, ідо, латіна сіне флексіоне, окціденталь, інтерлінгва). Останні так і залишилися проектами.

На сьогодні найавторитетнішою є мова есперанто. Вона була створена польським лікарем-окулістом (очним лікарем) Л. Заменгофом. В есперанто проста графіка, граматика має всього-на-всього - 16 правил (до речі, без винятків).

Словник есперанто орієнтовано на найпоширенішу в світі латино-романську лексику із засвоєними нею грецькими елементами (70%). 20% становить германська лексика (німецька й англійська), решта припадає на слова слов'янського й іншого походження.

Якщо на початку існування есперанто воно мало 900 коренів, то тепер їх 15000, тому словник есперанто мало чим поступається словникам найрозвиненіших мов світу. Саме найбільша інтернаціональність есперанто (разом із значною мірою неєвропейською орієнтованістю граматики) надала популярності цій мові не лише в Європі й Америці, а й у Азії (Японії, Китаї, В'єтнамі, Кореї).

Проблема створення мови спілкування всіх людей земної кулі складна. Але від цього вона не стає не потрібною для науки.

Для її позитивного розв'язання необхідні спеціальні дослідження. Вони здійснюються нині представниками різних мовознавчих напрямів.

Тема 4. Класифікація мов світу

У світі нараховується близько 3,5-4 тисяч мов як літературних, так і не літературних. Усі вони різні та мають свої особливості. Проте серед них виділяються групи з певними спільними рисами.

Існують різні наукові критерії класифікації мов. Згідно з генеалогічною класифікацією мови групують за їхнім походженням.

При типологічній класифікації увага звертається на структурні особливості мов: наприклад, морфологічна класифікація враховує характер будови слів; синтаксична - спосіб вираження підмета; за способом вираження граматичних значень розрізняють синтетичні й аналітичні мови тощо.

Генеалогічна класифікація мов. Класифікація мов за спорідненістю називається генеалогічною. Мови, що походять від однієї мови-основи, становлять мовну сім'ю. Мовна сім'я за ступенем спорідненості розпадається на групи, групи - на підгрупи.

У світі є близько 40 мовних сімей, кожна з яких включає від однієї до кількох сотень мов. Найбільш поширені такі мовні сім'ї.

I. Індоєвропейська сім'я - найчисельніша. Мовами цієї сім'ї розмовляє близько 2106 млн осіб (приблизно 45 % усього населення земної кулі). У ній виділяють понад 10 груп. Серед них:

1) грецька, вірменська й албанська групи представленікожна однією мовою;

2) до слов'янської групи (287 млн осіб) входять мови;

а )східна підгрупа - білоруська (10 млн осіб), російська (143 млн), українська (45 млн);

б) західна підгрупа - польська (42 млн осіб), словацька (5 млн), чеська (10 млн), верхньолужицька, нижньолужицька (у Німеччині) і мертва полабська;

в)південна підгрупа - болгарська (9 млн осіб), македонська (2 млн), сербська і хорватська (18 млн), словенська (2 млн) і мертва старослов'янська;

3) до германської групи (435 млн осіб) належать мови:

а) східна підгрупа - мертві готська, бургундська і вандальська;

б)західна підгрупа - англійська (320 млн осіб), німецька (120 млн), голландська, фризька (у Нідерландах), бурська (у Південно-Африканській Республіці), ідиш;

в)північна (скандинавська) підгрупа - датська, ісландська, норвезька, шведська, фарсрська;

4) до романської групи (560 млн. осіб) входять мови: іспанська (240 млн), португальська (130 млн), французька (близько 100 млн), італійська (66 млн.), румунська (23 млн), провансальська (у Франції), галісійська і каталонська (в Іспанії), ретороманська (у Швейцарії), мертві латинська, оскська, умбрська;

5) індоарійська група (726 млн осіб) нараховує 180-240 мов; у ній виділяються мови гінді (200 млн), бенгальська (157 млн), біхарська (80 млн);

6) в іранській групі (75 млн осіб) найпоширеніша мова фарсі (22 млн);

7) кельтська група (9,5 млн осіб) включає ірландську, шотландську, уельську (в Англії), бретонську (у Франції) мови;

8) до балтійської групи (5 млн осіб) належать литовська, латвійська і мертва пруська мови.

II. Китайсько-тибетська сім'я охоплює 1065 млн осіб (23 % населення земної кулі). Найбільше людей розмовляє китайською мовою - 997 млн осіб.

III. До семіто-хамітської сім'ї (238 млн осіб) входять арабська (153 млн), іврит (в Ізраїлі) та інші мови.

IV. Австронезійська сім'я (230 млн осіб) включає індонезійську (138 млн), яванську (74 млн) та інші, менш поширені мови.

V. Мови дравідської сім'ї (близько 190 млн осіб) поширені на Індостанському півострові. Найпоширеніші тамільська мова (близько 55 млн), мови телугу (близько 63 млн), каннада (1 млн), малаям (30 млн).

VI. У тюркській сім'ї (106 млн осіб) чисельно виділяються турецька (43 млн), узбецька (16 млн) мови.

VII. Угро-фінська сім'я має 24 млн мовців. Тут виділяється дві мови - угорська (14 млн) та фінська (5 млн).

VIII. До великих належить також нігеро-кордофанська сім'я мов (288 млн осіб), проте мови цієї сім'ї, крім суахілі, мало поширені.

IX. В окремі сім'ї виділяються мови японська (120 млн), корейська (62 млн), ряд мов американських індіанців.

Типологічна (морфологічна) класифікація мов світу. Залежно від морфологічної будови слів мови поділяються на кореневі, або аморфні, або ізолюючі, аглютинативні, флективні і полісинтетичні, або інкорпоруючі.

Кореневими є в'єтнамська, бірманська, китайська. У кореневих мовах слова не розпадаються на морфеми.

До аглютинативних мов належать тюркські та угорсько-фінські мови.

Флективні мови поділяються на синтетичні та аналітичні.

Своєрідну групу мов становлять полісинтетичні, або інкорпоруючі мови, у яких різні частини речення у вигляді аморфних слів-основ об'єднуються в єдині складні комплекси, схожі на складні слова.

У мовознавстві термін "тип" використовується у двох значеннях:

1) у вузькому розумінні - тип мовного вираження - форма універсального або спільного мовного явища (типи артикуляції звуків, словосполучень та речень та ін.);

2) в широкому розумінні - мовний тип - сукупність узгальнених особливостей груп мов в цілому. Таким чином, у першому випадку вияв-ляється наявність тих чи інших типів мовного вираження у мовах, що порівнюються. У другому випадку встановлюється належність порівнюваних мов до певних мовних типів.

Генеалогічна.

Типологічна (морфологічна). Група. Підгрупа і Сім'я.

Літературна мова нормована й кодифікована, тобто закріплена в словниках і граматиках. Норма літературної мови якнайповніше відбиває її закони і спирається на звичай та схвалення того чи іншого слово й формовживання найбільш освіченою частиною суспільства. Її лексика незмірно багатша, розвиненіша, ніж лексика будь-якого діалекту. Літературна мова багатофункціональна, вона включає в себе науковий, діловий, публіцистичний, художній, розмовний стилі, тобто стилістично диференційована. Літературна мова буває усна й писемна.

В основі розвитку конкретних мов і діалектів відомі два процеси: процес диференціації, або розходження, та інтеграції, або сходження мов.

Унаслідок диференціації з однієї мови або одного діалекту виникає дві або більше мов чи діалектів. У результаті процесу інтеграції з кількох мов чи діалектів утворюється одна мова або один діалект.

Тема 5. Письмо

Письменность - знаковая система, предназначенная для формализации, фиксации и передачи тех или иных данных (речевой информации и др. элементов смысла безотносительно к их языковой форме) на расстоянии и придания этим данным вневременного характера. Письменность - одна из форм существования человеческого языка.

Мельчайшие смыслоразличительные единицы письма - графемы.

Письменность отличается от других существующих или возможных систем символической коммуникации тем, что всегда ассоциируется с некоторым языком и устной речью на этом языке. В противоположность письменности, разного рода визуально-графические представления информации - такие, как рисунки, картины, невербальные картографические элементы и т. д. - не соотнесены с каким-либо конкретным языком. Символы на информационных знаках (изображения мужчины и женщины, например) также не относятся к языку, хотя могут стать его частью в том случае, если активно используются в сочетании с другими языковыми элементами. Некоторые другие символические обозначения - цифры, логограммы - не имеют прямой связи с определенным языком, но часто используются на письме и таким образом могут считаться частью письменности.

Язык свойственен каждому человеческому сообществу, и этот факт может рассматриваться как неотъемлемая и определяющая характеристика всего человечества в целом. Однако развитие письменности и процесс постепенного вытеснения ею традиционных устных форм общения были спорадическими, неравномерными и медленными. Единожды установившись, письменность в общем случае претерпевает изменения менее охотно, нежели устная речь, сохраняя тем самым черты и конкретные выражения, не характерные более для актуального состояния живого языка. Одно из наиболее существенных преимуществ использования письменности состоит в возможности создания постоянных записей информации, выраженной средствами языка.

Для возникновения и существования письменности требуются:

-по крайней мере, один набор определенных базовых элементов или символов, которые по отдельности называются знаками, а в совокупности - системой письма;

-по крайней мере, один набор правил и условий (то есть орфография), понятный сообществу и используемый всеми или большинством его участников, который определяет значение базовых элементов (графем), порядок их следования и взаимоотношения друг с другом;

-по крайней мере, один язык, распространенный в сообществе, конструкции которого отражаются в этих элементах и правилах, а также могут быть из них восстановлены путем интерпретации написанного;

-какие-либо физические средства отчетливого представления символов на каком-либо постоянном или отчасти непостоянном носителе, так, чтобы их можно было считать оттуда тем или иным способом (визуально или на ощупь).

Для большинства систем письма характерно такое упорядочение символических элементов, которое позволяет объединять их в более масштабные и крупноразмерные кластеры - слова, акронимы и другие лексемы, - за счет чего создается возможность передачи существенно большего количества значений, нежели то, которое может быть обеспечено самим символами. С целью достижения максимально полной передачи языкового содержания в системах письма используется также конкатенация малых групп символов. Во многих системах письма используется особый набор знаков - пунктуация, - посредством которого обеспечивается дополнительное структурирование и организация письменной речи, а также передача особенностей сообщения, которые передаются в речи посредством пауз, тона, ударения, интонирования и т.д. Кроме того, письменность обычно располагает определенным методом форматирования записанных сообщений, который следует правилам устной речи (грамматике, синтаксису и др.), дабы читающий имел возможность воспринять значение записанного сообщения как можно более точно.

Современная письменность прошла достаточно длительный период становления. Можно выделить следующие этапы её формирования:

Предметное письмо

Изначально люди не обладали никакой письменностью. Поэтому было достаточно трудно передавать информацию на большие расстояния. Известная легенда (рассказанная Геродотом) о персидском царе Дарии I гласит, что как-то раз, он получил послание от кочевников скифов. Послание включало в себя следующие четыре предмета: птицу, мышь, лягушку и стрелы. Гонец, доставивший послание, сообщил, что более ничего сообщать ему не велено, и с тем распрощался с царем. Встал вопрос, как же интерпретировать это послание скифов. Царь Дарий посчитал, что скифы отдают себя в его власть и в знак покорности принесли ему землю, воду и небо, ибо мышь означает землю, лягушка - воду, птица - небо, а стрелы означают, что скифы отказываются от сопротивления. Однако один из мудрецов возразил Дарию. Он истолковал послание скифов совершенно иначе: "Если вы, персы, как птицы не улетите в небо, или, как мыши не зароетесь в землю, или, как лягушки, не поскачете в болото, то не вернетесь назад, пораженные этими стрелами". Как оказалось в дальнейшем, этот мудрец был прав.

Пересказанная легенда раскрывает тот факт, что первоначально люди пытались передавать информацию при помощи различных предметов. Известными историческими примерами предметного письма также являются вампум (ирокезское письмо, представленное разноцветными ракушками, нанизанными на веревку) и кипу (перуанское письмо, в котором информация передавалась цветом и количеством узелков на веревках). Конечно, предметное письмо не было самым удобным средством передачи информации и со временем люди придумали более универсальные инструменты.

Древнекитайский иероглиф "солнце" (ri), 1200 до н. э.

Следующим этапом на пути формирования письменности стало письмо на основе изображений (пиктограмм). Можно вспомнить, что зарождение изобразительного искусства произошло ещё во времена древних людей прежде появления государственности. Однако эти ранние попытки все же не доходили до уровня систематически используемого для передачи информации инструмента. Сущность пиктографического письма заключается в том, что с помощью определенного знака выражается некоторое понятие. Например, понятие "человек" может быть передано изображением человека. Постепенно упрощаясь, пиктограммы все более удаляются от исходных изображений, начинают приобретать множественные значения. Однако пиктография не могла выполнять все потребности письма, возникающие с развитием понятий и абстрактного мышления, и тогда рождается идеография ("письмо понятиями"). Она используется для передачи того, что не обладает наглядностью. Например, для обозначения понятия "зоркость", которое нарисовать невозможно, изображали тот орган, через который оно проявляется, то есть - глаз. Таким образом, рисунок глаза как пиктограмма означает "глаз" и как идеограмма - "зоркость". Следовательно, рисунок мог иметь прямое и переносное значения.

Современный китайский иероглиф "солнце"/"день" (ri)

В иероглифическом письме зачастую трудно различить исходное изображение, лежащее в его основе. В иероглифах появляются типичные конструктивные элементы, повторяющиеся в разных знаках. Вероятно, причиной этого было стремление человека упростить запись письменного текста, упростить обучение письму. Тем не менее, иероглифическое письмо по-прежнему сохраняло существенный недостаток: оно не имело никакой связи с произношением слова.

В результате письменная и устная речь существовали как бы по отдельности. Кроме того, в языках, для которых характерно изменение формы слова в зависимости от его синтаксической роли, приходилось дополнять иероглифы специальными обозначениями для форм слов.

Слоговое письмо

Значительным шагом на пути сближения устной и письменной речи стало формирование слоговой письменности. Наиболее известными слоговыми письменностями являются клинописные (древнеперсидская, аккадская и другие наследники шумерского письма), западносемитские (финикийская, арабская и другие наследники древнеегипетской иероглифики) и японские слоговые системы (катакана и хирагана). Финикийское письмо сыграло в жизни человечества очень важную роль. Именно оно легло в основу греческого письма, от которого произошли латиница, кириллица и соответственно большинство современных письменностей.

Алфавитное письмо

Когда финикийским письмом стали пользоваться греки, они столкнулись с проблемой полноценной передачи звучания слов с помощью слоговой финикийской системы. Дело в том, что в финикийском письме, по существу, отсутствовали буквы для обозначения гласных звуков. Для греков в силу специфики образования форм слов это оказалось неудобным. Поэтому появились специальные символы для обозначения гласных. В результате письмо перешло на ещё более универсальный уровень. Теперь используя порядка 30 знаков, которые с легкостью мог выучить любой человек, можно было передать практически любые слова устной речи. Алфавитное письмо в силу своей простоты быстро распространилось по всему миру (хотя в некоторых цивилизациях переход к нему не произошёл).

Типы письменности человеческих языков

Пиктографический - письменный знак привязан к определенному объекту.

Идеографический - письменный знак привязан к определённому смыслу.

Фоноидеографический - письменный знак привязан и к смыслу, и к звучанию.

Логографический - письменный знак обозначает определённое слово.

Морфемный - письменный знак обозначает определённую морфему (см. "Китайская письменность").

Фонетический - письменный знак привязан к определённому звучанию.

Слоговой (силлабический) - каждый письменный знак обозначает определённый слог.

Различают:

-собственно слоговое письмо - слоги с одинаковой согласной, но с разными гласными обозначаются совершенно разными знаками (например, японская кана);

-абугида - такие слоги обозначаются видоизменёнными формами одного базового знака (например, эфиопское письмо) и/или дополнительными знаками (индийское письмо);

-консонантный (квазиалфавитный) - на письме обозначаются только согласные. При своем развитии такие системы письма, как правило, обогащаются системами огласовок, в которых с помощью диакритических или дополнительных знаков можно обозначать гласные

Консонантно-вокалическое письмо - буквы обозначают как гласные, так и согласные; на письме в целом соблюдается соответствие "одна графема (письменный знак) есть одна фонема".

Алфавитами называют фонетические письменности, имеющие стандартный, так называемый, алфавитный порядок знаков. Знаки алфавитов называются буквами.

Вышеприведённые системы в чистом виде встречаются редко, обычно к базовой системе примешиваются элементы других систем.

Выражение "иероглифическое письмо" не имеет чётко определённого смысла.

Древнеегипетское иероглифическое письмо было слоговым с элементами других систем.

Древнекитайское иероглифическое письмо было логографическим, современное китайское - морфемное.

Размещено на Allbest.ru